Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Одна iсторiя про мою матiр

Моя мати – складна людина, вона сама зробила з себе iнтелiгентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до мiста, хоча до мiста було двадцять хвилин електричкою; пiд час обiдiв не обговорювали стрiчки та полiтичнi подiї, їли мовчки. Бабця займалася городом та дiтьми, а дiд працював на заводi, в недiлю бабця пекла оладки, якi поливалися медом. Потiм дiд йшов до мiсцевого генделика пити червоне солодке вино та спiвати. Жили вони разом, але поодинцi. Разом вони зробили матiр та її сестру, яка потiм померла пiд час пологiв в двадцять рокiв, та дивилися кiно про Штiрлiца. Дiд бабцю колотив. Можливо, це було єдиною його позазаводською розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабцi, скiльки можна терпiти цi побиття, бабця щиро здивувалася та вiдповiла таке: "Та що ти, доцю, таке кажеш. Iванко в мене набожна людина. Свята! Нiколи не бив мене по недiлях".

Мати почувалася там чужинкою. В чотирнадцять рокiв вона досконало знала нiмецьку мову, хоча терпiти її не могла, просто сусiдкою батькiв була стара дiва – полька панi Бронiслава – викладачка нiмецької мови, з якою матерi було комфортнiше та непорiвнянно цiкавiше. Вона щодня ходила до неї у гостi, слухала старi платiвки з музикою Баха, вчилася нiмецької, захоплювалася творами великого Iоганна Гете та розiгрувала по ролях з панi Бронiславою п'єси талановитого Франка Ведекiнга та генiального Бертольда Брехта.

Мати захоплювалася не тiльки творами, але й думками Гете, девiзами для свого життя вона ще малою обрала такi: "Хто довго розмiрковує, не завжди знаходить краще рiшення", а також: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї". Мати поважала своїх батькiв за те, що вони виживали в будь-яких ситуацiях. Мати зневажала їх за те, що в них не було нiякої, на її погляд, мети. В матерi була мета, вона змогла вижити серед чужинцiв та обрати собi рiдну душу, а зволiкати вона ненавiдила i не зволiкала нi з чим.

Я зараз думаю, а якою б була моя мати, якби з чотирнадцяти рокiв її улюбленою п'єсою не стала "Матiнка Кураж"? Яким був би я, якби в мене була iнша матiр? Матiнка Кураж, я пам'ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє, її донька загинула, вона кидається у вiйну прокльонами, наче камiнням, а сама мацає лантух з воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, подобалася їй матiнка Кураж, чи нi? Мати нiколи не вiдповiдала на запитання, вона лише сказала про те, що матiнка Кураж була цiльною людиною, яку знедолила вiйна, а ще додала, що невiдомо, як поводилися б ми в такiй ситуацiї. Мати є з тих, хто запитання ставить. Це своє вмiння вона перетворила на професiю. Нiщо з того, чим вона володiла чи що вона зростила, не мало б колоситися саме по собi, навiть для краси. Все повинно було працювати на неї.

Панi Бронiслава возила матiр до Москви, де вони разом насолоджувалися цiєю п'єсою, вони передивилися всi можливi стрiчки та телепостановки. Матiр обожнювала акторку Єлену Вайгель, яка першою зiграла панi Кураж. Коли Галина Iванiвна Вовкун пiшла отримувати паспорт, вона отримала його на iм'я Вiолетти Iоганнiвни Вайгель. Незважаючи на те, що я був народжений Вiолеттою Вайгель-Вiтовською, менi довелося познайомитися з обома жiнками. З рiшучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW (Wiolette Weigel Witowska), та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Пiсля отримання паспорту мама стала посмiховиськом в очах всего селища, але це їй було байдуже, цих людей в її свiтi не iснувало, в неї була мета i не було часу на зволiкання.

В нашiй квартирi були фотокартки лише панi Бронiслави, натомiсть жодної свiтлини мамчиних батькiв. Мати позицiонувала її як свою рiдну тiтку. "А чого до нас нiколи не завiтають твої батьки? Бабця та дiд! Батьковi ж з нами живуть! А твої нiколи не завiтають. Вони на нас образилися?" – якось запитав я. Менi здавалося природним, що дiд та бабця обов'язково мають бути та приїздити хоча б на вихiднi. Мати дивилася на мене з нiмою огудою (я тодi не знав, що нiмий трагiзм, як i прiзвище, мати запозичила у згаданої нiмкенi Єлени Вайгель, яка скорботу i вiдчай нiколи не грала криком та словами, вона вiдкривала рота i мовчала, i зал завмирав, наскiльки сильним та вiдчайдушним був її бiль), вона вiрила в те, що була сиротою. Вона вiрила в те, що її виховала тiтка Бронiслава. Втiм, в це вiрили майже всi, крiм, мабуть, мого дiда, мати йому нiколи не подобалася, але вiн нiколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання – родинний принцип Вiтовських.

Нiмецька мова матерi була безодганною, але вона не хотiла бути перекладачем. Адже мати подумала, що це навряд чи можна назвати професiєю. Панi Бронiслава мрiяла, щоб моя мати була викладачем, але вона нiколи не мрiяла бути вчителькою, це було замало для Вiолети Iоганнiвни Вайгель. Звiсно, з її завзятiстю та наполегливiстю, помноженими на амбiтнiсть, а також хистом до вивчення мов можна було б потiм влаштуватися працювати до дипломатичних установ, що тодi було надзвичайно престижно, але мати не хотiла, щоб хтось докипливо копирсався в її бiографiї. Вона про все подумала заздалегiдь. Та й взагалi вчинити так для матерi було занадто просто. Ще в шiстнадцять рокiв вона зрозумiла, ким вона хоче бути, чим займатися. Вона хотiла досконало розбиратися в людськiй натурi. Щоб знати, що й вiд кого можна очiкувати. Вмiти захищатися та наступати. Незабаром на горищi панi Бронiслави вона знайшла твори Карла Густава Юнга та Зiгмунда Фрейда – звiсно, мовою оригiналу. Перегортаючи п'яту сторiнку "Психоаналiтичних етюдiв", мати зрозумiла, що вона знайшла свiй життєвий шлях.

Батько був високим бiлявцем, киянином польського походження, з квартирою в центрi мiста. Вiн обожнював жiнок мамчиного типу: високi вилицi, вузьке обличчя, виразнi очi, чiтко промальованi губи, темне гладке волосся. Помiтити всi цi збiги та знаки була здатна i бiльш легковажна особа, нiж Вiолетта Вайгель, майбутнiй психолог. Вишукана срiбна табличка на дубових дверях свого кабiнету – "Вiолетта I. Вайгель-Вiтовська. к. п. н., доцент" – для неї виглядала бiльш переконливо, нiж її власне вiдображення в дзеркалi, Євген Вiтовський в лiжку, Макс Вiтовський в школi для здiбних дiтей. Вона вiдбулася. Вiолетта Вайгель ледь помiтно посмiхалася, Галька Вовкуниха реготала, як навiжена.

Бiльшiсть i з тих, хто хоч трохи обiзнаний з нашими родинними традицiями та побутом, були переконанi, що Вiолетта Вайгель-Вiтовська, яка зустрiла справжнього нiмця, коли менi виповнилося дванадцять рокiв, та вирiшила вийти вдруге замiж, залишила свого сина, Макса Вiтовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання свому чоловiковi та його батьку. О, цi родиннi батьковi ямки, вони були чудовим маскуючим засобом. Нiхто й подумати не мiг, що мати благала його вiддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити, але батько сказав, що Вiтовськi своїх дiтей не зраджують, i що в мене такий вiк, який бiльше потребує батькiвської уваги, нiж материнського пiклування. "Хлопчику в дванадцять рокiв не потрiбнi стреси, люба. А будь-яке спiлкування з новою людиною, час знайомства, всi цi випробування, пристосування, це – стрес, чи не так? Ти повинна знати про це. Мабуть, хтось з ваших понаписував про таке купу трактатiв". Мати мовчки плакала, це було проникливе видовище, але батько звик до її нiмих сцен. Генiальна Єлена Вайгель, зараз перед твоєю прозорою фiгурою зiйдеться завiса, i ти повернешся до нормального, насиченого життя, ще трохи – i тiльки вiдлуння аплодисментiв.

Насправдi я був радий тому, що мати залишила нас. Я втомлювався вiд її уваги та зосередженостi на досконалостi моєї душi та нервової системи. Коли менi виповнилося вiсiм рокiв, мати дiйшла професiйного висновку, що я росту занадто iнтелiгентним, i менi бракує впевненостi та розкутостi. Цю мою проблему вона вирiшила таким чином: змусила мене жебракувати пiд найближчим до нашого будинку гастрономом. Я простояв там тиждень. Спочатку я не знав, куди подiти очi i що говорити, наприклад, Вiрi Арнольдiвнi чи Христофору Бенедиктовичу – друзям дiдуся, якi мешкали поверхом вище. В перший день мене з годину рвало пiсля цього експерименту. Потiм я абстрагувався та не вiдчував майже нiчого. "Вiлька, але що ти робиш?" – запитував батько. Мати сказала: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї".

***

"Ма, привiт, це – я". – "Доброго дня, Максе, щось сталося? Ти мiг би не зловживати цим "привiт". Коли ми вiтаємося, ми дiлимося енергетикою, я ж тобi говорила, i треба щоб ця енергетика несла виключно позитивну еманацiю. Ти тiльки вслухайся: доброго дня, я вiтаю вас, ваше здоров'я…" – "Мiг би, о'кей. Ма, менi необхiдно з тобою поговорити, зi мною щось не те". – "О'кей? З ким ти спiлкуєшся, любий? В тебе проблеми? Синку, в мене зараз зовсiм немає часу, але я можу тобi порадити iншого дуже гарного спецiалiста". – "Ма, думаю, що менi потрiбна ти як ма, а не як к. п. н." – "Д. п. н. ти хотiв сказати, любий". – "Ну, ма, це ж неважливо". – "Я не думаю, що це неважливо, синку, це три роки наполегливої працi, кiлька десяткiв нахабних нездар-аспiрантiв та рiк принижень у ВАКу. Я вже не кажу, скiльки це коштувало в матерiальному вимiрi".

"Батько одружується". – "Максе, якщо ти думав, що я про це нiчого не знаю i вирiшив повiдомити – то дякую, але я про це знаю. В тебе все?" – "Нi, насправдi я хотiв з тобою поговорити про Кляту Шу, його майбутню дружину. Тобто не про неї, а про мене з огляду на неї, про батька з огляду на неї та мене i все таке iнше". – "Яке таке? Тобi двадцять чотири роки, в тебе вища освiта, нормальне виховання та якiсне походження, як ти можеш дозволяти собi настiльки нехтувати рiдною мовою?" – "Я не нехтую, я знервований". – "Не бачу пiдстав нервуватися. Твiй батько нарештi вiдчув, що вiн – доросла людина. Для дорослих людей цiлком нормально одружуватися та брати вiдповiдальнiсть за своє життя. Олександра також, наскiльки менi вiдомо, не пiдлiток. Чого тобi нервуватися, я не розумiю. Це взагалi не мусить тебе обходити". – "Ма?" – "Слухаю тебе, синку, щось ще?" – "Та нi. Нiчого. Ти маєш рацiю. Дякую, що вислухала". "Прошу, любий. Ти ж менi не чужа людина. Мої вiтання усiм!"

Колись мати збиралася на похорон чоловiка Iрини, жiнки, що допомагала їй готувати. "Ма, а ти чого туди йдеш?" – запитав я. "Розумiєш, Iра для мене не чужа людина, – почала мати. – Вона допомагає менi психологiчно розвантажуватися, усвiдомлювати, що я дещо тямлю в кулiнарiї". Я теж був для матерi не чужою людиною. Мабуть, я допомагав їй усвiдомлювати, що вона вмiє народжувати дiтей.

v)

Так склалося, що в кожного є люди, яким необхiдно повiдомляти про певнi змiни в твоєму життi. Наприклад, про похорон. Про народження дитини. Або про весiлля. Зазвичай ти таке робиш не тому, що тебе нестерпно тягне поiнформувати людину про свiй життєвий перебiг, а тому, що ти не хочеш ображати таких людей замовчуванням подiй. В когось таких людей надзвичайно багато, в когось, може, й одна. В мене також були такi люди. Їх навiть можна було згрупувати. Родинна група: мати та батько. Офiсна група: спiвробiтники офiсу, якi працювали зi мною вiд дня народження контори. Дружня група: Марлен, московська Ганна, а також три її колишнiх чоловiка.

На вiдмiну вiд московської Ганни, я товаришувала з усiма трьома її колишнiми чоловiками. Арсен був митцем, спочатку вiн працював з видатним декоратором, а згодом вирiшив, що його талант не має бути спрямований на те, щоб вигадувати райськi кущi для концерту оголених солоденьких дiвчаток. Тому вiн почав пити та малювати для себе. Грошей в нього не було, вiн їх не прагнув, але це не заважало йому сидiти в Ганни на шиї. Потiм його спiймала в свої палкi обiйми слава, i вiн вирiшив, що для такого класного хлопця необхiдно знайти Справжню Неординарну Жiнку. Така знайшлася в особi доньки вiдомого європейського кiнорежисера. Вона приїхала до Самари вчити росiйську мову та допомагати росiйським дiтям усвiдомити своє мiсце пiд сонцем. Ганна сказала, що, в принципi, вiдразу його зрозумiла. Якби вона зустрiла якогось навiженого сина вiдомого європейського режисера, вона б теж не розгубилася.

Другий чоловiк Ганни, Олекса, був лiтературним критиком. У нього буле руде хвилясте волосся та блакитнi очi. Олекса легко здобув мою прихильнiсть тим, що щиро вважав мої очi – найрозумнiшiми з усiх очей, якi вiн бачив. Це мене вразило. Таке про мене ще нiхто не казав. Вiн навiть пробачав менi незнання iмен одiозних росiйських лiтературних дiячiв минулих столiть. За розум в моїх очах можна було й не таке пробачити. Третiй чоловiк Ганни, Антон, був вигадником. Не важливо, де i ким вiн при цьому працював, вiн постiйно щось вигадував, роботу, сценарiї, проекти, людей. Вiн вигадував жiнок, з якими зустрiчався, вiн вигадував жiнок, з якими спав, вiн вигадував самого себе. Це був нескiнченний процес, паралельний Божiй працi. Вiн не мiг iнакше. Якщо в наших стосунках з Арсеном я була прихильницею його таланту, а вiн цiнував моє ставлення до його робiт; з Олексою ми обговорювали книжки, якi читали стосами, то з Антоном менi було просто весело. Напевне, менi подобалося те, як вiн вигадав мене. Ганнi та трьом її колишнiм чоловiкам я написала листа. Тепер вони почуватимуться обiзнаними.

Я б залюбки написала листа i мамi, але в нас i з нею були не такi стосунки. Мати була жадiбна до деталей, вона прагнула знати все. Нi, навiть не так. Мати прагнула почути якомога бiльше слiв, справжнє знання не було її метою, вона хотiла слухати i робити свої припущення, мої висновки її не дуже хвилювали. З батьком все було набагато простiше. Йому не потрiбнi були слова, вiн на них не концентрувався, головним для батька завжди був мiй стан, який не вимальовувався моїми словами, можливо, батько, як i всi технарi, не дуже довiряв словам, вiн дивився менi в обличчя, дослуховувався до iнтонацiї, слова i подiї були не важливi, головне, щоб менi було добре, а такi речi бачиш по очах.

Одного разу, в тi часи, коли менi виповнилося чотирнадцять рокiв i я почала вести статеве життя (я розумiю, що деякi подумають, що це – зарано, фактично, фальстарт, сперечатися не буду – але так вже сталося), мої батьки виїхали за мiсто, а ми з моєю тодiшньою подругою запросили до мене наших молодих людей. I вони не забарилися прийти. Пам'ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привiз їй з Нiмеччини. Вiн був величезним, затеплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует "пiд пасок". Напевне, я його вдягла, щоб вiдчути себе справжньою господинею хати: в халатi з нафарбованими губами! Вже звечорiло, ми почали бавитися, кожна пара в окремiй кiмнатi. I не почули, як хтось до нас завiтав. Я сидiла на своєму хлопцевi обличчям до дверей, тому побачила батька, який подивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що вiн концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тiльки привiтався: "Привiт, орли!" Коли за кiлька секунд пiсля цього завiтала мама, все виглядало бiльш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по пiдлозi покотилися лiсовi суницi, мати закрила обличчя руками та вибiгла геть.

Пiсля того, як я провела хлопцiв та свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, i в мене всерединi все стиснулося до iграшкових розмiрiв. Важко дихати iграшковими легенями. Я очiкувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повiя, що це неприродньо в моєму вiцi – злягатися з дорослими хлопцями, але – нi. Тобто розмова в нас вiдбулася. Мати сказала наступне: "До нормальних дiвчат хлопцi приходять з трояндами. А до вас? До вас iз пляшками!" Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом в такiй однозначнiй позi, вона не потребувала моїх пояснень, мати вiдгороджувалася вiд дiйсностi. Насправдi не можна було не помiтити, що в мене розпочався новий звiй життя. Такого життя, в яке час вiд часу входить чоловiк. Моєму першому чоловiку на той час вже було за двадцять рокiв, i можна було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зiрочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з iншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навiть не для iнших, не в очах подруг, а у своїх власних очах, було набагато важливiшим, нiж мої голi груди, якi нахабно дивилися на неї – розгублену фею лiсових суниць, що застигла у дверях, – своїми гостроносими сосками. Я була хорошою та доволi слухняною дiвчинкою, добре вчилася, не крила рiдних матюгами, не напивалася, як свиня. Такi дiвчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять рокiв. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту у будь-який спосiб, так матерi було легше жити.

Мати мене любила, принаймнi вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому, коли я виходила замiж, мати це сприймала як особисту перемогу, коли я розлучалася, мати це сприймала як особисту втрату. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманiсть та нетерпимiсть до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками i шепотiла: "Господи, коли ти вгамуєшся, Сашка, коли ти подорослiшаєш, ну чого тобi не вистачало, чого?" Варто сказати, що менi дiйсно нiчого не бракувало. Просто мiй перший колишнiй чоловiк якраз вiдрiзнявся рiдкiсною нетерпимiстю до моєї особистостi та моїх друзiв ("я думав, що ти така, а ти – така!"), а коли тебе ледь терплять, треба бути великою наволоччю, щоб продовжувати отруювати людинi життя; а другий колишнiй чоловiк призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спiлкуватися. Та й взагалi не дуже зручно i людяно втручатися в чужу бесiду: його i з ним самим, перебивати, перемикати увагу на себе та лiзти зi своїми проблемами.

Пiсля мого другого розлучення мати запитала мене: "Тобi не здається, що ти часто розлучаєшся?" "Нi, – сказала я. – Бо я розлучаюся рiвно стiльки, скiльки виходжу замiж. А тобi не здається, що я часто виходжу замiж?" Таке матерi не здавалося, ще б пак! Вона мрiяла про те, щоб термiново мене до когось прилаштувати, так вона розумiла свiй материнський обов'язок передi мною. Я боялася знайомити її з чоловiками, з якими мене зводила доля, тому що мати вiдразу запитувала: "Це у вас серйозно? А скiльки вiн заробляє? То коли ви одружуєтесь? Вiн вже до тебе переїхав? А щось залишив – зарядку для мобiльного, щiтку, книжки?" Доводилося верзти казна-що. О, зараз менi було що їй сказати.

Мати не могла збагнути, як можна i снувати без впорядкованого подружнього життя. I як можна не прагнути таке життя собi розжити. Пам'ятаю, як одного разу вона розповiдала про її сусiдiв, я їх також знала. Ольгу та Олега. Вони постiйно сварилися, Олег часто напивався та чморив Ольгу по повнiй програмi. Вона спочатку трималася, а потiм почала пиячити сама, порозумiння їм ця пиятицька рiвнiсть не принесла, але сваритися вони стали набагато веселiше та активнiше. От одного такого разу мати натхненно розповiдала про їхню чергову сварку (чого не вистачало нашому будинку, то це – звукоiзоляцiї, напевне архiтектори тодi думали так: радянськiй людинi нема чого приховувати вiд товарищiв), як Олег набрався, як вiн сокирив Ольгу, як вона сокирила його, як вони потiм побилися. Наприкiнцi цiєї захоплюючої розповiдi мати зiтхнула i сказала: "Коли вже й ти когось собi знайдеш…" I я знала, що вона мала на увазi не побиття, не сварки, анi чоловiка-алкаша, вона думала виключно про перевагу подружнього життя, про проживання удвох, про близькiсть, та турбувалася через те, що в мене воно не складається.

Мати в своєму намаганнi облаштувати (скорше – створити!) моє подружнє життя не була пасивною. Весь час вона намагалася мене з кимось познайомити. То були страшнi випробування долi. Мати шкодувала, що свiт її, пенсiонерки, складається з будинку, де вона мешкала (однак це не завадило їй змусити мене познайомитися з одним з сусiдiв), магазинiв та ринку, куди вона ходила, подруг, в яких були замiжнi доньки i жодного сина вiдповiдного вiку (знайомити мене з чоловiками доньок своїх подруг вона не наважувалася, хоча думки такi в неї були), а також курсiв з езотерики, де вона пiзнавала користь камiння, а заразом якось i вiднайшла менi залицяльника – професора.

Професору було за п'ятдесят. Вiн був удiвцем. Його свiтогляд та черево були неосяжними. Вiн взяв за звичку зустрiчати мене з роботи, називав цю подiю "ВIП-вiзництво". Я боялася, що менi не буде про що з ним говорити, бо в мене не було великого досвiду спiлкування з генiальними вдовими математиками вiку мого батька, та й взагалi пiшла на це знайомство тiльки заради спокою матерi. В перший день я зрозумiла, що говорити менi з професором не обов'язково, вiн сам чудово говорить. Якщо вам конче необхiдно знизити свою самооцiнку та вiдчувати свою нульовiсть, вам треба зустрiтися з професором. Вiн розповiдав менi про свої математичнi дослiди так, наче я в минулому роцi отримала Нобелiвську премiю, вiн дивився менi у вiчi, тримав iнколи за колiно та вiщав! Зi мною таке було вперше, коли вiн починав говорити – в мене починали болiти очi. Ще вiн був тонкою людиною, що вiдразу вiдчувала енергетику будь-якого знаку Зодiаку, мене вiн звав Левицею. Менi було не шкода. Може, вiн все своє дитинство мрiяв бути приборкувачем хижакiв?

Собою вiн надзвичайно хизувався, хоча це могло бути й милуванням, якщо є якась суттєва рiзниця мiж цими проявами. Вiн закидував мене посиланнями на своє iм'я та працi в Iнтернетi, а я все боялася, що зараз вiн почне обговорювати зi мною свої статтi, але то були марнi побоювання, вiн чудово проводив цi обговорення i без мене. Менi було лячно виглядати в його очах дурепою, бо я взагалi не любила почуватися дурепою, i то було стресом, добре, що я швидко зрозумiла, що моя необiзнанiсть в математицi, рiвно як i коли б я була королевою цифр, для професора не має жодного значення. Натомiсть професор пригощав мене буженiною власноручного приготування. Приносив до машини серветки, порцеляновi тарiлки та годував мене з виделки. "За здоров'я професора – ам!" Це виглядало саме так, без натяку на еротику, хоча невiдомо, про що в той час думав професор. А ще, оскiльки вiн творив вдома i не був прив'язаний до офiсу, вiн вiдшукував та купував менi дуже кориснi речi (я таке називала "побутовим глупством"): гумовi рукавички, кругленькi лампочки, маленькi лантухи з кримськими травами для хорошого сну i таке iнше. Професор був людиною делiкатною, не мацав мої цицьки та не торкався моїх сiдниць – взагалi не вiв розмов про секс та бажання. Може, вiн i хотiв про все це поговорити або все це зробити, але в свiтi iснувала купа iнших тем, щодо яких професор мав власну думку i висловлював її протягом чотирьох шонайменше годин. Хоча, може вiн оргазмував вiд того, як лунав його голос, та, частково, вiд мого колiна пiд рукою.

Веселiшим видалося моє знайомство з сусiдом. Мати сказала про сусiда таке: "В нього цiкаве життя. Уяви собi: вiн постiйно вдома говорить рiзними мовами по телефону. Дуже емоцiйно! Особливо менi подобається, коли вiн спiлкується iспанською. Пiсля цього хочеться жити! Двiчi на мiсяць вiн зникає на кiлька днiв, а одного дня повертається поночi з оберемком квiтiв. Сiдає за iнструмент та грає, грає. I все один. Без жiнок. Така порядна людина, не водить до себе нiкого". Сусiдовi було 43 роки. Не знаю, яким чином пов'язана поряднiсть чоловiка з тим, що вiн приносить додому квiти i при цьому не водить жiнок, але моя мати вмiла таке пов'язувати. Хоча з сусiдою менi було цiкаво познайомитися принаймнi через те, що вiн жив у квартирi, в якiй ранiше мешкав Аристарх Вiкентьєвич, поверхом нижче вiд нас; якщо на цю людину не пошкодувати одне слово, то цим словом, напевне, буде – падлюка. А ще Аристарх Вiкентьєвич терпiти не мiг, коли хтось музикував, принаймнi менi в дитинствi вiн обiцяв вiдцюкнути пальцi, якщо я буду продовжувати грати "Етюди для маленьких вiртуозiв" щодня. Аристарх Вiкентьєвич згодом або десь переїхав, або помер, з ним не можна було знати допевне, i в його хатi оселився чоловiк нiчних квiткових оберемкiв. Менi було цiкаво: цей музика – вiн йому хто, невже родич? I як йому грається в Аристарховiй хатi? Привиди ще не змучили?

Менi завжди приємно згадувати про своє дитинство, особливо

з огляду на аристарховi знущання. Щороку я розважалася тим, що малювала на картонцi страшнючу пику, розмальовувала її чорною, синьою та коричневою фарбами, потiм вирiзала її ножицями, обережно примощувала до волосiнi, яку вишукувала в батьковiй рибалковiй коробцi, та й викидала з вiкна. До вологого скла вiкна Аристарха пика притулялася дуже швидко та надiйно. Треба було переконатися, що пика притиснулася до вiкна саме своєю розфарбованою частиною (я не вiдразу дотумкала, що треба розмальовувати пику з обох бокiв!), тому я вилазила на пiдвiконня, звiшувалася назовнi (моя права нога, ступнею якої я чiплялася за батарею, слугувала менi страховкою), щоб перевiрити, чи все йде як слiд. В тому випадку, коли пику було притиснуто правильно, я брала курячого бога – камiнця з дiркою – просовувала крiзь цю дiрку волосiнь, та викидала камiнець у вiкно, стукала в Аристархове вiконце. Тодi Аристарх, який мав звичку читати за столом перед вiкном, здiймав очi, бачив пику та верещав як навiжений хорист. А я хутко втягувала пику в своє вiкно i заходилася вiд реготу. В це важко повiрити, але i Аристарх Вiкентьєвич, i я зберегли свою душевну рiвновагу.

Сусiдовi я принесла чай. Про цей привiд потурбувалася мати. Колись вони з сусiдою їхали в лiфтi, мати зробила зацiкавлений вигляд i спитала: "Чим це так приємно пахне? Мабуть, то у вас у сумцi екзотичний сорт чаю!" В сусiда не було сумки, але вiн був чемною людиною i щось вiдповiв. "А ви любите чай?" Сусiда чай любив, принаймнi мати зробила такий висновок з його мовчання. "О, знаєте, в мене донька колекцiонує чаї. Вона от-от має приїхати iз закордону i привезе оригiнальнi сорти, в неї такий вишуканий смак, а тодi ми вас обов'язково будемо частувати". Про деяких чоловiкiв народна мудрiсть каже таке: "Краще йому дати, нiж пояснювати, чому ти давати не хочеш". Тобто позбудешся тiльки в такий спосiб. Я не знаю, як щодо чоловiкiв, але щодо моєї матерi це прислiв'я працює. Я була вимушена "от-от приїхати", зайти до супермаркету i купити якусь "Пащу дракона" з волошками, соняшниковим насiнням та герберами.

"Привiт", – сказала я сусiдовi. Мати хотiла бути переконаною в тому, що вiн є вдома, тому задзвонила менi якраз в ту нiч, коли сусiда саме повернувся з квiтами та грав на роялi. Не знаю, як вiн ставився до нiчних гостей, але дверi вiдчинив. "Привiт" – сказав сусiда. Вiн був дорого, хоча i демократично вдягнутий. Свiтлi джинси, шикарна сорочка, все було такої якостi, що нiяких сумнiвiв в тому, що це дорогий одяг, не виникало. В його руках був келих з шампанським. "Любите шампанське?" – запитав вiн, чим нагадав менi мою мати. "Нi, – чесно сказала я. – Я принесла вам чай". – "О, – сказав вiн. – Дуже люб'язно. I так доречно. Заварювати зараз?" "На нiч, мабуть, шкiдливо. Це ви грали Моцарта?" – "Нi, iмпровiзував". – "Це ж треба, який збiг. Я теж зараз намагаюся iмпровiзувати, але у вас це, треба визнати, виходить краще. До речi, Аристарх вам хто?" – "Хто?" – "От i менi цiкаво, хто". – "Та нi, не в тому розумiннi хто. Я маю на увазi, про кого ви запитали?" – "Про Аристарха. Вiн тут ранiше жив, до вас. Рокiв двадцять тому вiн обiцяв менi трохи вкоротити пальцi". – "Тепер менi все зрозумiло! То ви йому заборгували i вирiшили погодитися на пальцевкорочення саме сьогоднi вночi?" Господи, дякую тобi за те, що ти вигадав для людей почуття гумору. Це, мабуть, для того, щоб ми не кусалися. Вiдразу все простiшає.

За п'ять хвилин ми вже дружньо патякали про рiзнi речi: про Аристарха, син якого продав йому цю квартиру, про музику, про активнiсть моєї матерi, про пасивнiсть його матерi, про Вiдень, який ми обидва обожнювали заразом iз Клiмтом, штруделями та кавою. Вiн вибачився за те, що його, власне, не хвилюють жiнки, але це нiяк зi мною не пов'язано. Я сказала, що натомiсть мене хвилюють чоловiки, але його це не повинно хвилювати, бо з ним це, може, i пов'язано, але не настiльки, що я буду ґвалтувати його на кришцi роялю. Дотепер ми обмiнюємося з ним звiстками, а iнколи ходимо в гостi одне до одного. Наш пароль: "Чаю або шампанського?" Чай – в гостi до мене, шампанське – до нього. "Мамо, батьку, а в мене є одна новина! Власне, я збираюся вийти замiж. Ма, вiн нормально заробляє, йому за сорок, i я до нього фактично переїхала, тому йому не треба залишати в моїй хатi нiяких зарядникiв для мобiльникiв". Батько сказав, що треба вiдкоркувати щось, що всi ми п'ємо. "По коньячку?" – "По коньячку!" – "Доню, а вiн симпатичний? А коли ми йдемо до вас знайомитися? А ви думали про дiтей?" Я зауважила, що про дiтей я зараз думаю постiйно, особливо про сина. Мати дивилася на мене недовiрливо: "А ти добре подумала?" Мама хвилювалася, чи не виявлю я свiй гидотний характер i чи не кину нареченого. Я подумала, що маю її чимось потiшити. "В нього є будинок в Америцi". Тепер я знала, що мати буде почуватися щасливою зо два тижнi поспiль.

Перед моєю конторою росте шiсть туй. Ми їх висаджували разом з Марленом. Туї, коли пiдросли, деформувалися в дивний спосiб. Вони стояли разком, одна впритул до iншої, кожна наче з вип'яченим правим стегном. Ми прозвали їх "красунi кабаре". Контору ми створили з Марленом пiсля того, як вирiшили пiти з Мiнiстерства закордонних справ. Насправдi Марленовi вона була нi до чого, бо вiн був юристом, а контору ми створювали перекладацьку, але йому дуже кортiло, щоб ми щось встругнули разом.

Спочатку справи нашi йшли кепсько. Ми потроху перекладали приватнi листи млосних красунь до iноземцiв, отримували за це вельми невелику платню, i навiть замислювалися, а чи не перепрофiлювати нам нашу контору у шлюбну, але потiм почалися негри. Негри почалися раптово, я чудово пам'ятаю нашого першого негра, який прийшов дiйсно несподiвано, як потеплiння посеред сiчня. Вiн був чорний неймовiрно. В бiлому довжелезному пальтi, вельветових штанях кавового кольору i чорних черевиках без шкарпеток. Його шию було замотано в смугастий шалик. Це був негатив Остапа Бендера. "Хельо", – промовив вiн до нас. Тодi нас у конторi було троє – Марлен, я та Ральф, приятель Марлена з Лондона. Ральф працював у нас як волонтер. Коли вiн приїхав, то представився, старанно промовляючи своє iм'я по лiтерах, а потiм написав його на папiрцi – думав, що менi таке нiзащо не вимовити. Я гордовито сказала йому: "Не переймайся, я чудово знаю, як пишеться та вимовляється твоє iм'я. По-перше, в мене були такi джинси. А по-друге, так само звали мою нiмецьку вiвчарку". Ральф зовсiм не вмiв ображатися, вiн вважав, що це даремна витрата часу, через його бережливе ставлення до часу його було важко чимось i здивувати. Ральф першим прийшов до тями i промовив до негра: "Хельо!", приязно посмiхаючись.