Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

"Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу. Це смачно чи корисно?" – "Профiлактика вiд цинги", – сказала я. Я думала, куди подiти обличчя – воно палало. Я знаю, що я не червонiю, але вiдчуття було таке, що я червона, наче безсоромна та рухлива голiвка клюйдерева. "Звiдки ти її взяв?" – "На роботi, де ж iще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити вiддiл страхування. З лондонського офiсу, я ж тобi розповiдав, що керiвнi кадри в нас циркулюють свiтом". – "Ого!", – сказала я. "Ага. Вона британка. Власне, не зовсiм британка, вона – валлiйка". – "З Уельсу?", – запитала я. "Я ж кажу тобi, валлiйка! В неї чорне блискуче волосся та сiрi казковi очi". – "Ого!" – "Я вiдчуваю,що я їй подобаюся. Але всi говорять, що її щойно покинув її бой-френд ". – "Постiйний?" – "Наче – так. А що?" – "Та нiчого. Це я для себе. Не зважай". – "Я й кажу. Її кинув постiйний бой-френд i вона ненавидить чоловiкiв, це зрозумiло, так? У тебе таке було?" – "Було, що я не жiнка, чи що?" – "Менi потрiбна твоя жiноча iнтуїцiя та порада! Шу, допоможи, я закоханий до нестями, що менi робити!" Який вiн класний – мiй малий Макс. Вiн врятував мiй мозок та серце вiд потрясiнь. "Сьогоднi день порад та iноземцiв", – сказала я. "Повернемося до всього цього завтра. Менi треба подумати". I я пiшла досипати.

хii)

"Гаель Рейчел Бiнвель". Вимова її була м'якою, а долоня – твердою. Вона навiть моє тверде iм'я Макс (Вiолетта Вайгель-Вiтовська нiколи б не назвала мене м'яким iм'ям, це було, на її погляд, маргiнально: Iлля, Льоня, Анатоль – все це було не для мене: спiвуче, але м'яке, мати нi в чому не любила в'язнути. В Гаель вона неодмiнно зав'язла б. Валлiйка Гаель Бiнвель з Уельсу. Якби не її друге iм'я – Рейчел, вся вона вiд голови до п'ят здалася б матерi багнистою) примудрялася вимовляти м'яко, або менi це здавалося чи хотiлося вiрити. Я дивився на неї i думав, що вона iспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондонi може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлiйкою. Гаель Рейчел Бiнвель була брюнеткою з сiрими очима, навiть не сiрими, а свiтло-чорними чи темно-синiми – незрозумiлi були очi в Гаель Рейчел Бiнвель.

Вона була високою та мiцною. Широкi плечi, широкi стегна, широка посмiшка.

Зуби й тi були широкi. I маленький прямий носик, який я вiдразу закортiв поцiлувати. Персикова шкiра. Вона зовсiм не фарбувалася, лише ледь помiтний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко посмiхатися, як вони не рвуться в кутиках?

Мої думки були розкуйовдженi. Наче хтось спробував розворушити сiно, що зiбране в скирту, поворушив трiйчаками та залишив там стирчати. Трiйчаки – Гаель Рейчел Бiнвель. Замiсть того, щоб займатися звiтами, я сидiв з незбагненним виразом обличчя – про це менi повiдомила моя керiвниця. "Ти добре себе почуваєш?" – запитала вона, i я зрозумiв, що виглядаю дивно, бо питання здоров'я спiвробiтникiв її нiколи не цiкавили настiльки, щоб це озвучувати. А що б вона сказала, якби я вчепився в рукав її елегатного пiджака та почав скиглити: я не знаю, що робити зi звiтами, плювати я на них хотiв, я закохався, розумiєте, я закохався! Напевне, вона б порадила менi вимкнутися на пару хвилин, а потiм увiмкнутися: "Порахуй до ста двадцяти, а потiм вмикайся!" Я таке вже чув.

Я не вiрив, що таке буває. Зi мною такого не траплялося, це було так по-iдiотському. Хто б менi розповiв про таке, я б крутанув пальцем бiля скронi: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в нiй такого? Висока, може, кремезна навiть, дiвчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Нi… але було щось таке… може, в цiй м'якiй вимовi, м'якiй хвилi волосся, твердому потисканню рук, в цих вузьких губах та широкiй посмiшцi – те, що змушувало мене зараз сидiти та гратися спогадами про її зовнiшнiсть, а ще менi хотiлося пiдхопитися, купити темно-червонi квiти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!

Я хотiв написати про це Милицi, але знав, що Милиця з цього приводу думає. Милиця нiколи не закохувався, вiн в принципi не розумiв, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався та розповiв про це йому, вiн мене ґвалтував близько години затим, щоб я розповiв йому, чого я вирiшив, що закохався, звiдки менi це вiдомо, звiдки йде цей iмпульс: вiд члена, вiд голови, вiд шлунку, вiд серця? В мене все це йшло вiд хребця – про що я йому i сповiдався. Тодi Милиця замислися, а ввечерi кинув Дарину, з якою зустрiчався близько року. Розповiв вiн таке. "Я постiйно дослуховувався до свого хребця. Коли поцiлував її, коли ми продивлялися "Труднощi перекладу", коли потiм пiшли кохатися в її гуртожиток, але нiчого, розумiєш – нiчого! Хребець мовчить, як зачарований. I я подумав, якщо це не кохання, то навiщо менi витрачати на це час. Сказав їй про це i пiшов". – "А що вона?", – запитав приголомшений я. "Вона? Не знаю. Наче нiчого такого не чув. Та й як я мiг почути, я ж дослуховувався до хребця, не можу я чути все навколо". Таким був Милиця. Вiн завжди i усе перевiряв на собi. Аделiна його лякала, вiн про це вiдразу менi сказав: "Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Менi здається, що вона може тебе зжерти". Я тодi з ним посварився. А коли вiн визнав, що погарячкував та влiз не у свої справи, а я заспокоївся, вiн запитав: "А ти не боїшся з нею прокидатися?"

Взагалi зараз в менi оселилися протилежнi думки. З одного боку, я хотiв, щоб весь Всесвiт знав, з якою чудовою дiвчиною звела мене доля, а з iншого боку, я хотiв, щоб знав про неї тiльки я, i розумiв, що таке неможливо. Бо вже стiльки людей обiзнанi про неї: вiд акушера, який приймав пологи в її матерi, до нашої секретарки-референта Алi, яку влаштували до контори "по блату", яка не знала i не хотiла вчити англiйську, i всiх iноземцiв (а нам телефонує приблизно 80% iноземцiв в день вiд загальної кiлькостi телефонуючих) перекидала на будь-кого iншого. "Ой, Вiка-Максiк-Олюсiк-Сергiйко, вiн щось верзе тут незрозумiле, то скажiть йому!" Навiть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бiнвель, i вже склала про неї свою недолугу думку: Алi нiхто не подобався з жiнок, i це мене дратувало.

На третiй день пiсля мого знайомства з Гаель Рейчел Бiнвель я зрозумiв, що менi необхiдно з кимось про неї поговорити, бо вона не те, щоб не помiчала мене (звiсно, що вона мене помiчала, бо була вихованою – або навiть вимуштрованою – роботою в мiжнародних компанiях, де необхiдно привiтно ставитися до колег, посмiхатися їм та запитувати "як справи"), але вона не дивилася на мене очима зацiкавленої жiнки. Я не претендував на те, щоб вона в мене закохалася з першого погляду, я не мiг збагнути, як зi мною це сталося, чого ж менi хотiти вiд iнших? Але я хотiв, щоб вона дивилася на мене зацiкавлено, а цього не вiдбувалося. I я не знав, що робити. Здебiльшого так складалося, що я подобався дiвчинi вiдразу, звiсно, що то було не кохання, а симпатiя, бо я доволi привабливий. Так каже мати, а Вiолетта Вайгель-Вiтовська просто так рота не вiдкриває. Крiм того, чого б менi їм не подобатися? В мене не тiльки хороша фiгура, вища освiта та нормальна робота, а навiть i машина є. А ще я – Скорпiон, а це деяким дiвчатам багато про що говорить… В тих випадках, коли я подобався, все було просто: я посмiхався, дiвчина посмiхалася, ми про щось починали мимрити – неважливо, про що саме. Потiм домовлялися побачитися – i все заворушилося-замоторилося. В iнших випадках дiвчата не демонстрували свою симпатiю до мене вiдкрито, але я вiдчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а дiяв. Жарти, квiти, астрологiя, дотепнi електроннi листи, хорошi парфуми, випрасованi сорочки та яскравi джемпери. Дiвчата, яким подобався я, i якi приваблювали мене, любили яскравi джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї пiдiйти? З чим? З робочим питанням? Та я, коли бачив її, вiдчував, що менi хтось зклеїв губи. Я тiльки й мiг, що розтягнути їх у посмiшцi. Коротше кажучи, я був в вiдчаї. Тому написав листа Милицi.

"Привiт! Не повiриш, але я знову закохався. Вiдчуваю це всiм нутром, хребцем теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помiчає як чоловiка, який може сподобатися. Вона – валлiйка. Уявляєш собi? Висока, вродлива та тверда, наче скеля. В неї впевненi рухи та м'який голос. Не можу надiслати тобi її фотокартку. В мене її немає, а клацати її своїм мобiльним менi незручно: не вона помiтить – так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобi, яке в неї iм'я. Це просто морськi хвилi, а не iм'я. Гаель Рейчел Бiнвель". Милиця написав: "Вау. Вона iспанка?" Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати – в дечому моя керiвниця мала рацiю. А потiм написав: "Милиця, вона – валлiйка! Я ж тобi писав. I навiщо менi твоє "вау", я сам чудово розумiю, що вона "вау"; може, вийдемо на ланч, ти менi щось порадиш? Хай не "вау", на "вау" я навiть не розраховую, але щось путнє?" – "Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Менi дуже цiкаво. Спробуй. Зустрiчаємося там, де завжди".

I ми зустрiлися там, де завжди. Милиця вже сидiв за столиком, i так тягнув шию, наче я пообiцяв йому привести Гаель Рейчел Бiнвель власною персоною на оглядини. "Не клацнув!", – сказав вiн менi голосом, яким спiлкуються iз зрадниками. "Не мiг". – "Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику". Теж менi Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багiра. "Тобi треба чимось її здивувати. Хоча я не розумiю, чого ти не можеш пiдiйти до неї з усiма своїми звiтами та завантажити по повнiй програмi, на всю дупу!" – "Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботi, яку йому довiрили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую". – "Ого, брате. А в тебе це серйозно". – "Атож". – "А ви не могли б менi зробити бiзнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був з бiзнес-ланчу № 1?" Це пролунало настiльки раптово, що я сказав: "Нi". – "Чого ж нi? Цiлком можливо", – почув я чужий, не Милицин, голос. То був офiцiант. "Ось!", – сказав менi Милиця, коли в нас взяли замовлення. "Що "ось"?" – "Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знакiв Божих, в тебе нiколи б не було проблем". – "Милиця!" – "Що – Милиця? Ти сидiв i думав про неї. I подумав собi: "Нi, нiчого не вийде", аж раптом почув Боже "Чого ж нi? Цiлком можливо!" – "Це сказав офiцiант", – тупо вимовив я. "А, в тебе все так. Ти нiколи не дивишся далi, за обрiй. Я не хочу так". Я знав, якщо Милиця впаде в стан "заточки" (це такий стан, коли Милиця робить переоцiнку власних цiнностей, нiкого та нiчого не чує i не бачить, може навiть заплакати), тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемикнути на щось цiкавеньке.

"Так. Це був знак. Божий", – сказав я. Якщо i можна кривити душею, то тiльки заради щастя друга. "Безсумнiвно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона в своєму Уельсi нiколи не бачила". – "Нацiональним?" – "Це чим? Салом? Щедрiвками? Червоною Рутою? Бойовим гопаком? Океаном Ельзи? Не думаю. Нi, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що б пiдкреслювало її жiночу привабливiсть для тебе. Щоб це було – як освiдчення… Чекай!" Я чекав. "Чекай-чекай!" Я чекав-чекав. "Ось воно. Треба подарувати їй бiлизну". – "Милиця, ти що, сказився? Вона ще подасть на мене до суду, чи взагалi винесе питання моєї поведiнки на загальнi збори". – "I правильно. Тодi ти зрозумiєш, що вона – пiдiрвана коза, i тобi нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайцiв. Якщо вона – дiйсно оригiнальна особа, а не марудне одоробло жiночої статi, то замислиться: а чого їй подарували бiлизну, а хто, а навiщо, а може вiн славний хлопець?"

"Навiть не беручи до уваги те, що це – ненормальна iдея, я не можу це здiйснити суто з технiчних причин. Я не вмiю вибирати бiлизну. I я помиляюся у розмiрах. Пам'ятаєш, як я подарував Аделiнi комлект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравiй брюнетцi – яскраву бiлизну. Вона тодi сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тiльки труси – вони чорнi з загостреним мереживом…" – "А це як?? Воно дряпається?" – "Нi, це такий вiзерунок. Милиця, не збивай мене!" – "Менi просто було цiкаво, а потiм я забувся би запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу". – "Лiфчикiв вона не носить. А коли я заблагав, щоб вона хоч примiряла, бо дуже хотiв на неї подивитися, вся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив та спав, i мав би вцiлити, але не вцiлив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бiнвель". Милиця не любив, коли не схвалювали його iдеї. Вiн був iнкубатором для iдей. Своїх та чужих. "В мене є ще одна iдея. Але вона така ееее… з посиланням". – "Що?" – "Ну, вона не несе пряму вiдповiдь, але мiстить посилання". – "Давай своє посилання". – "О'кей. Треба звернутися до Шу". Отож i звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. I настала субота. День шостий.

"То її звати Гаель?" – запитала Шу, коли ми: вона, я та Милиця зустрiлися на її конспиративнiй хатi. Вона збиралася її здавати, щоб мати зайвi грошi, але поки не знаходила приязного винаймувача. Це для неї було важливiшим за грошi: приязний винаймувач. "Гаель Рейчел Бiнвель", – вiдповiв за мене Милиця. "От я не розумiю, як ти спромiгся закохатися в жiнку, яка носить чоловiче iм'я?" – здивувалася Шу. Мала вона при цьому щирий вигляд. Я не знаю, як Милиця, але я на неї витрiщився: "Хто б це говорив!", – тiльки й виголосив я. "Ой", – зойкнула, як дiвчисько, Шу та закулiсила обличчя долонями. "Шануйтеся, Олександро! Майте совiсть", – сказав Милиця, який теж реготав. "Ти вже подумала, що нам робити?" – "Подумала. Ти хочеш її вразити?" – "Хочу. Ще я хочу, щоб вона не боялася i не думала, що я її використовую, щоб не думала, що я геть такий як усi чоловiки, i не думала, що вона для мене лише здобич, i не думала, що я серцеруйнiвник i все таке iнше". – "Я не можу гарантувати, про що вона буде думати, а про що вона думати не буде. Нiхто тобi не дасть такої гарантiї. Але одна iдея в мене є. Базована на власному досвiдi. Хочу тобi сказати вiдразу, що тодi я досягла своєї мети, але вона менi була не потрiбна i закiнчилося все нiчим. Навiть гiрше, нiж нiчим. Розчаруванням. Ти готовий до розчарування?" – "Я просто хочу, щоб щось зрушилося. Або щоб я став живим, або щоб вже кудись понесли мою труну". – "Як ти iнодi поетично висловлюєшся…" – сказав зачарованний Милиця. Шу засмiялася. "До речi, в цiй iсторiї буде вiдображено роль, яку зiграв смугастий светрик. Мiй перший смугастий светрик, Максе, зваж на це!" – "Розповiдай! Бо я вже смикаюся вiд нетерплячки! Смугастi светрики – нарештi я дiзнаюся про їхнє таємне походження!"

Iсторiя Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика

Тодi я перебувала в першому шлюбi. Я вже давно розумiла, що вiн є таким, який називають – невдалий. Це розумiв i мiй перший колишнiй чоловiк. Але до того моменту, коли вiн намагався повiсити Марлена на шовковiй краватцi, було ще далеко. Я зрозумiла, що помилилася, вiн зрозумiв, що прорахувався, наче ми зiзналися в цьому перед собою, але назовнi цi зiзнання ще не виносили. Чогось чекали, невiдомо чого.

Як юна вагiтна дiвчина: а може само минеться? Розумiєш, що не минеться, але все одно вiриш. Я була молода i прагнула справжнього кохання. Менi здавалося, що воно є в усiх знайомих менi дiвчат. Навiть у самих пришелепкуватих та незначних, не кажучи вже про тих, хто поводився як переможицi.

Етьєн Легран – ось як його звали. Можна було б закохатися в одне тiльки iм'я, угледiвши його в газетi в рубрицi "За кордоном". А вiн був не за кордоном, вiн приїхав до нашого унiверситету викладати французьку. Яким вiн був? Це – важке запитання. Виявляється, не так вже й просто описати кохання, бо тодi розумiєш i хвилює тебе тiльки одне: це ВIН. I не суттєвим є те, як ВIН виглядає. А коли усвiдомлюєш, що це не ВIН, виявляєшся прискiпливою оцiнувачкою, i в бiльшостi випадкiв вiн виявляється звичайним, нiчого особливого. Але чого ти тодi впадала за ним, наче слiпа дурепа? Треба визнати, що красунчиком вiн не був. I я його таким не вважала й на той час, коли вiн був ВIН. Викладач французької Етьєн Легран був доглянутим чоловiком – тодi це траплялося з чоловiками рiдко, та й з жiнками також. Вiд нього гарно пахло. Чимось м'ятним та терпкуватим. У нього було задовге як на чоловiка волосся. Я не любила довге волосся у чоловiкiв, але йому пасувало. Воно торкалося його шиї, нижче вух сантиметрiв на десять. Сорочковi комiрцi вiн нiколи не викладав – вiн пiдiймав їх так, що вони ховали мочки його вух. Вiн не вдався нi зростом, нi статурою. Сухорлявий, без натякiв на зайняття спортом, втiм, без натякiв i на пивний живiт. А ще вiн все знав про французьке життя, i, вiдповiдно, про французьке кохання. Ми тодi вважали, що нiчого чуттєвiшого та пристраснiшого, нiж французьке кохання, i бути не може. Окрiм, можливо, iталiйського. До нас вiн ставився поблажливо. Малеча, яка нiчого не знає про смак, що вже казати про присмаки. А дiвчата вiд нього шаленiли. Сказ. То був просто сказ. Я побачила деяких дiвчат, з якими довго вчилася та не звертала нiякої уваги, небезнадiйними! Вони почали фарбуватися, купували тонкi панчохи, вигадували щось iз волоссям.

Геть усi! Замiжнi, розлученi, розкутi та незайманi, фатальнi та сором'язливi. Всi. Я знала точно, що вiн нi з ким i з нас не трахався. Цю iнформацiю менi (мабуть, що й не тiльки!) здала руда Лана, шикарна та схожа на Нiколь Кiдман методистка на кафедрi, до якої його прикрiпили. Бiла шкiра, маленький зухвалий нiс, синi магнетичнi очi – Лана була надзвичайна. Взагалi-то її звали Свiтлана, але Свєткою її нiколи нiхто не називав. Виключно – Лана. Я подарувала їй ясминнi "Анаїс-Анаїс", якi менi презентувала свекруха. "В нас на кафедрi подейкують, що вiн – гомосєк". – "Та ти що? Нi… ну, як таке може бути?" – "Ну, розумiєш, в нас особлива кафедра. Майже всi сплять з усiма, а хто не спить – або падлюка, або збоченець". – "Може, вiн розгубився? Тут стiльки жiнок, вiн нiкого не знає". – "Ох, ну я не знаю. Що тут треба знати? Це що – iспит, щоб щось знати?", – Лана знизала своїми тендiтними плечима.

"Але в нього є дружина. Розумний чоловiк, знає, за ким простiше сховатися. Зараз я покажу тобi її фотокартку". Я зайшлася у захватi. "Де ти це взяла?" – "Ти ж знаєш, цих iноземцiв: де б вони не були – постiйно закарбовують весь простiр своїми родинними фотокартками. От вiн i поставив фотку своєї дружини. Рамка була класна. Срiбна. Я свою фотку в неї запроторила, а що?" – "Та нiчого. А вiн тобi щось казав з приводу того, куди вона зникла?" – "А я що – матерiально вiдповiдальна? Чи я тут пiдписувалася усе це лайно доглядати? Це що – курсовi? Знайшли дурну. Я йому так i сказала, що в нас таке робити не прийнято, що хтось, мабуть, подумав, що це – кiношна зiрка, та поцупив". З прямокутника десять на п'ятнадцять на мене дивилась тендiтна темноволоса француженка з гарною зачiскою-каре. Я вирiшила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнiшнiсть називали саме французькою!), i вирiшила дiяти. Фотокартку Лана менi продала за десять баксiв, i я пiшла до перукарнi.

Всi навколо казали, що менi дуже пасує ця зачiска. Вiн на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом, можливо те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чiтко збагнула, чим я можу його вразити. В батьковiй енциклопедiї я знайшла те, що менi потрiбно. "Державний прапор Францiї складається з синьої, бiлої та червоної вертикальних смуг. Синiй колiр символiзує святого Мартинiя, покровителя мiста Париж. Червоний колiр – колiр полум'я вогнищ та сердець. Бiлий колiр – це символ французької нацiональної героїнi Жанни д'Арк. Його кольори деякi пояснюють як три слова нацiонального девiзу: "Свобода, рiвнiсть, братерство…"

Я бiгала по крамницях весь день, як навiжена, але придбала все необхiдне для об'Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синiй. Бiлий. Червоний. Коли в нас була лекцiя, я вдягла синiй, вiн найбiльше пасував до моїх очей (але з собою в мене були i два iнших), та перевдягалася в туалетi, знову забiгала до аудиторiї вже в бiлому, а через якийсь час – просилася вийти не хвилинку, i з'являлася в червоному. "Ти збожеволiла?" – запитували мене. "Що все це означає?" – "Слухай, давай нарештi пiдемо вип'ємо кави. Ти така сьогоднi жвавенька… Або, про що я говорю? Пiшли кохатися?" Нiхто не збагнув, що це символiзує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це вiдбувається. А в мене були напоготовi пояснення, я заздалегi дь їх пiдготувала. "Чоловiк вранцi подарував менi три светри. Я Катьцi обiцяла показати, бо вона менi не вiрила". Катька була моєю змовницею i лише загадково посмiхалася. Взiрець довершеностi – Етьєн Легран – мною зацiкавився. Вiн зрозумiв натяки трьох кольорiв. Поки що вiн нiяк не реагував, але почав вирiзняти… I тодi я вдалася до другого етапу свого плану.

Мiй бiлий светрик мав перетворитися на офiру! "А якщо воно потече?" – запитала Катька. "Не потече. Я пiд дощем колобродити не збираюся. I митися в ньому також". На столi лежала наша офiра та двi коробки з синьою та червоною гуашшю. "З Богом?" – несмiливо запитала Катька, бо я довiрила перетворювати светр на французький державний прапор їй, сама я не могла риску рiвно провести за допомогою лiнiйки. "Тi, хто вiрує в мене, – за мною!" – урочисто проголосила я.

Я вiдразу зрозумiла, що вiн – мiй. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав з мене та завершував великi та малi кола – мною. Моїм светром та моїми грудьми. Я не знаю, чого вiн хотiв (та й навiщо це знати?): збагнути навiщо це менi, зрозумiти, що я вiд нього хочу, а швидше за все: вiн просто любив гру так само, як i я. Та й взагалi йому було приємно бачити триколiр Батькiвщини на дiвчачих грудях, якi були схожi на личка пухких немовлят з носиками-пiпками.

Коли ми почали роздягатися в квартирi, яку йому знiмав унiверситет (маленькiй, викривленiй, але в центрi мiста), раптом вiн скрикнув та вiдсахнувся. Моє тiло було в синьо-червоних патьоках, деякi були фiолетовi. "Мон Дье, що це?" Я його розумiла: хочеться трахати дiвчину, а не добряче вiдбиту м'ясниками тушу. "То – гуаш". – "Татуаж? Але навiщо такий?" – "Нi, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Пiд прапор". Через збудження я спiтнiла, i бiлий светр мстився менi за те, що ми з Катькою здолали його незайманiсть. "Ти фарбувала светр? Навiщо?" – "Для цього", – сказала я i поцiлувала його. Гомосексуалiстом вiн не був, але про те, що ми кохалися i вiн був у менi, я розумiла тiльки по ритмуванню його носа об мою шию (я тодi ще подумала, а що буде, якщо вiн зламає нiс об мою шию?) В нього був маленький член. На пiдлозi купою валявся ще один державний прапор Францiї: його синi плавки, мiй бiлий лiфчик та мої червонi (параднi з мереживом!) труси.

***

"Ви бiльше не бачилися?" "В тому розумiннi, як того разу – нi. Звiсно, що я бачила його на лекцiях, вiн мене – також. Та й навiщо там було бачитися? Розмовляти вiн зi мною не хотiв, мене вiн теж не цiкавив у розмовному ракурсi. Навiщо менi був коханець з маленьким членом, а йому коханка з завеликою пiхвою? Хiба мало людей з цими органами, якi бiльш тобi годяться?" – "А в тебе правда завелика?" – запитав Милиця. Ну хто б сумнiвався! "Милиця! – заволали ми з Шу. – Ти взагалi думаєш, коли щось запитуєш?" – "Звiсно, я нiколи не запитую те, що менi не цiкаво". Милиця нiяковiв, коли його застукували за тим, що вiн докладає собi в каву третiй кубик цукру, коли всi обмежилися двома, але щодо своїх запитань вiн завжди випромiнював впевненiсть.

"Шу, але я не вдягну на себе британський прапор. В тебе була непогана iдея, але розумiєш – часи змiнилися. Це – вульгарно, тому що зараз всi ятки заваленi футболками, светриками та iншим лайном з британськими прапорами. Вона не помiтить". – "I я так вважаю", – зауважив Милиця. Шу по-хитруванському посмiхалася. "Себто я нiчого не маю проти британського прапору – вiн яскравий та з чiткими фiгурами, але Макс правий: таким зараз нiкого не здивувати. Тим бiльше британську дiвчину. Вона, мабуть, в Лондонi, тiльки реготала, коли бачила, як футболки "пiд британський прапор" скуповують туристи". "А хто вам каже про Британський прапор, хлопчики?" – запитала Шу, пiдвелася, потягнулася. "А про який нам кажуть?" – жваво вiдреагував я. "Звiсно, що про прапор Уельсу, дурненькi, знаєте, який вiн?" Ми не знали.

Прапор Уельсу був дивним. Вiн був подiлений навпiл бiлою та зеленою широкими смугами, але це ще було нiчого. По центру цього англiйського газону тупцювався, грайливо пiдiйнявши передню праву лапку, червоний дракон. Незрозумiло, для чого вiн так поводиться? Якби вiн так само пiдiйняв лiву, було б зрозумiло, що цей валлiйський дракон – хлопчик, i вiн сцить на британський газон. Хвiст його був схожим або на сперматозоїд, або на Марсову стрiлочку. Iнша трохи менша стрiлочка слугувала йому або язиком, або вiн так пихкав полум'ям. Вiн був схожий на злючого морського коника, якому капосна дитина прималювала чотири лапки та крильця. "Ет, воно схоже на прапор футбольного клубу. Я думав, що валлiйцi пристраснi, але стриманi, i мають смак, i не може бути в їхньому прапорi оце о", – видав Милиця. "А чим тобi не до вподоби валлiйський дракон?" – поцiкавилася Шу в Милицi. "Я обережно ставлюся до екзотичних тварюк", – сказав той.

"Де ми вiзьмемо светрик, який згори бiлий, а знизу – наче травою всiяний", – запитав я в Шу. "Нитки я купила". – "Ти будеш це в'язати? Вау! А я можу подивитися? Менi так подобається, як ворушаться спицi, а тепер нiхто не в'яже". В Шу був такий вираз обличчя, який я не можу переказати. В неї забракло дихання, як в мене зараз слiв. "Нi, я не в'яжу, Ми-ли-ця. Але я знаю мiсце, де нам це зв'яжуть. I швидко". I нам це швидко зв'язали. "А дракон?" – "З драконом поки що – дупа. Я не знаю, хто нам його вигаптує". – "Ти!" – "Ми-ли-ця. Я не вмiю гаптувати. Якщо я буду це гаптувати, воно буде схоже на червону безформну пляму. Ти такого хочеш своєму найближчому друговi?" Милиця цього менi не хотiв, але змовчати не мiг. "Нi в'язати ти не вмiєш, нi гаптувати", – забуркотiв вiн. "А ти вмiєш в'язати та гаптувати? Я от вмiю вигадувати, а от що вмiєш ти?", – раптово наїхала на нього Шу. "Нi, я не вмiю в'язати та гаптувати. Але я вмiю бути Музою", – вiдповiв Милиця. "О, Господи. Муза! Це ж треба таке", – сказала Шу. "Ви ще тепер почнiть мiрятися старшими братами", – сказав я. "В нас немає старших братiв", – сказали вони.

Червоного валлiйського дракона менi зробила пара дивакiв, якi виявилися знайомими Шу. Вiн був маляр, i за цей час, коли ми в нього тупцювалися, встиг намалювати дракона, а поки його дружина менi його вигаптовувала (рiвно п'ятнадцять хвилин я молив її не нашивати на нього пайотки та не робити з бiсеру очиська), цей моторний хлопчина встиг втюхати Милицi карикатуру на нього ж (Милиця був у захватi, вiн вважав, що карикатура пiдкреслює його виразнiсть та експресiю), Шу її портрет в профiль (Шу не повiдомила, що вона думає з цього приводу, менi здалося, що вона просто пiдтримала старого знайомця), а менi запропонував купити картину, яку я назвав: "Купа п'яних нарцисiв-самогубцiв" (бо вони стирчали як завгодно, виверчували свої тендiтнi бiленькi писки, нанюханi жовтуватим кокаїном, i намагалися вивалитися з вази; хотiлося їх пiдтримати та всунути на мiсце), тому що ця квiтка була одним з символiв Уельсу. Я на це повiвся, i, як виявилося, вiн не збрехав.

Все це, втiм, було неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бiнвель наступного ранку подивилася менi твердо у вiчi, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (двi її долонi вiд плеча до лiктя) i сказала: "Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?" I ми пiшли його обмивати. Пам'ятаю, як вона почала з'ясовувати в кого довший язик – в неї чи в дракона; нам було дуже весело, i я зрозумiв, що вмiю бути щасливим. А ось це було найголовнiшим.

хiii)

Я не знаю, як менi вдалося вiдкритися. Наче хтось, про iснування котрого я не знав, довго упрiвав та сопiв, пiдбирав цифровi комбiнацiї, а я тим часом жив, зачинений на всi замки, ходив по крамницях, листувався, навiдувався у гостi, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався утримати репутацiю на роботi, двiчi на рiк вiдпочивав, i навiть опановував новi рецепти iталiйської кухнi, аж раптом "клац" – i я вiдкрився та вивалив все, що мiстилося в менi, на жiнку, яка випадково опинилася поруч зi мною в паризькому аеропорту…

Вперше мене зачинив батько. Але вiн iнколи мене вiдчиняв або своїм ключем, або пiдбирав чарiвне слово, i я вiдчинявся сам. Потiм мене зачинила Вiолетта. Дуже дивно, але зараз я усвiдомлюю, що це вiдбулося майже вiдразу, ранiше, нiж вiдбулося наше весiлля. Згодом я зрозумiв, що це вона мене зачинила, адже спочатку я думав, що то зачинився я сам. Я нiколи не був мовчазним, не мовчав я i з Вiолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотiла та очiкувала вiд мене почути. А ще посмiхався. Я знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби менi цiкаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особистiсть своєї зовнiшностi тiльки як самозахист.

Я закрив очi на справжнє походження Вiолетти, про яке докопався батько (батько любив дiзнаватися про людей все, але нiколи не нав'язував свою думку, коли це стосувалося стосункiв iнших людей), бо мене, власне, це просто насмiшило. "Бiдна Галя, – подумав я тодi. – Бiдна Галочка". Якби Вiолетта дiзналася про те, що я навiть подумки назвав її бiдною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зi мною ранiше, нiж зустрiла не такого вже й блискучого, але справжнього нiмця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким я завжди подобався, тiльки тому, що її це розважало. Я навiть писав твори на теми, якi її хвилювали, бо її, бач, турбувала моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмi. Смiшно. Як все це було смiшно. Шкода, що всi цi витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався настрiй. Одне я зрозумiв – я нiколи не вiддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацiю.

В такiй вiдкритiй до людей Америцi я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вiтовськi? "Смарт юкраi нiен", "гоноровий полячек", "пiдiйди до того факiнг словака, вiн в цьому петрає". Всiх решту бiльш цiкавило, який номер мого страхового полiсу, нiж те, яка музика та книжки менi подобаються. Втiм, в мене були коханки, в мене були друзi, деяких людей в своєму офiсi я поважав, спiлкування з деякими – уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостiйна кар'єра, коли ми з навiженим Сашком збiгли на старiй машинi (жоден з нас не мав водiйських прав) та винайняли хату, по якiй я не пересувався без ножа, тому що Сашко був величезний як скеля, а глузд вiн втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумiв, що все це не те, коли зустрiв її.