Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Моя мати завжди до мене придивлялася. В принципi, вона придивлялася до всiх людей, якi довго або на мить оточували її. Їй не подобалося, що я маю кепський настрiй, брутально поводжуся, прагну закритися та побути наодинцi. Вона намагалася витягти з мене причину моєї поведiнки, але я не збирався нi в чому зiзнаватися. Я не довiряв їй – з якого дива? Тодi вона звернулася до своєї подруги, однiєї з тих, хто притискував батька до своїх стегон, щоб вона познайомила мене зi своєю донькою. Навiть не познайомила, бо її доньку, Ларису, я знав, вони гостювали в нас. Лариса була дорослою, вчилася у випускному класi. Менi тодi, зi своєї сходинки учня шостого класу, здавалося, що у випускних класах вчаться майже боги, яким дозволено правувати принаймнi своїм життям – а це було суттєвим дорослим досягненням. А ще вона була весела та вродлива. На мiй погляд. Висока, струнка, зеленоока. I мружилася на чоловiкiв, як кицька. Можливо, я навiть був трохи закоханий. Мати знала, що вона менi подобається, тому попросила Лариску, щоб вона зi мною поговорила як "старший товариш", попрацювала розвiдницею.

Я не знав про мамчини намiри, i дуже здивувався, коли Лариса зателефонувала менi i запросила пройтися мiстом. Не можу сказати, що менi дуже хотiлося зустрiтися, але цей дзвiнок мене iнтригував. Вона була справжня доросла красуня, i я погодився. Зустрiлися ми в парку. Вона здалася менi приголомшеною та сумною, як виявилося згодом, вона тодi вперше посварилася зi своїм хлопцем, i це її бентежило. Вона мовчала i я мовчав. Мати, коли дiзналася, що я зустрiчаюся з Ларисою (я не хотiв говорити, але менi були потрiбнi грошi, якi дiд менi давати вiдмовився, бо вчора я обiзвав його бридотою), дала менi вдосталь грошей (чим здивувала мене), щоб я "гiдно пригостив доньку її подруги". I зараз я плентався поруч з Ларисою – сумною, мовчазною та гарною – i не хотiв пропонувати їй iти в кiно або до кав'ярнi. Менi того всього не хотiлося. Вона запропонувала пiти на стадiон, подивитися на людей, якi займаються спортом. Напевне, хотiла, щоб я на когось вiдволiкся.

На стадiонi було повно людей. Дехто дiйсно тренувався, дехто сидiв – цмулив пиво та гриз насiння, дехто спiвав пiснi, а деякi – везунчики – цiлувалися. Незабаром до нас пiдкотився кремезний дорослий хлопець. I почав клеїтися до Лариски. Спочатку вона виглядала байдужою до всiх його витребеньок, допоки вiн не сказав, що може засунути свiй кулак собi в рота. I ми не повiрили. А вiн почав це демонструвати, i впорався!

Не знаю, чому саме в той момент, але я спитав в неї ледь чутно: "Слухай, а тебе нiхто нiколи не називав останньою сволотою?" "Що-що?", – перепитала вона, i я повторив. Вона посуровiшала i спитала в мене: "А тебе нiхто нiколи не називав останнiм iдiотом?" "Нi", – Розгублено промовив я. "Вважай, що вже назвали". Я почувався жалюгiдним. А вона встала, посмiхнулася до Впихувача Кулака до Рота i пiшла з ним в бiк планетарiю ласувати чорносливом зi збитими вершками. А я залишився на самотi та плакав, як останнiй iдiот. I думав: як вона могла бути такою нечуйною дровинякою? Як взагалi вона менi могла подобатися, чого я хотiв довiритися їй?

Згодом все з'ясувалося, ми навiть пореготали досхочу з цього випадку. Справа в тому, що я наважився та вирiшив подiлитися з Ларискою приватною iнформацiєю. Хотiв розповiсти, що ця дiвчинка Оля (Олена, Людмила?), в яку я був закоханий, назвала мене останньою сволотою, тому що я запiзнився до неї на день народження. Це мене вразило, але я хотiв дiзнатися: якщо дiвчата таке кажуть, то що це насправдi означає i чи можна виправити ситуацiю. А почав розмову я саме так, тому що нiяковiв, вагався, а "остання сволота" глибоко засiла в моєму мозку i першою виперлася назовнi. Лариска ж подумала, що останньою сволотою я вважаю її. I, звiсно, їй це не виявилося до вподоби. Та й кому б це сподобалося? До того ж вона звикла, щоб її слово було останнiм, та й взагалi робила послугу моїй мамi, зустрiчаючись зi мною, тому, не вагаючись, й запитала в мене про останнього iдiота.

"Мене нiхто останнiм iдiотом та сволотою не називав", – сказав менi на це Милиця. Вiн слухав дуже уважно, випив п'ять фiлiжанок чаю. Не те, щоб я рахував, але… "Мене колись назвали свинею обiсраною та пнем обриганим, а ще – глiстою у скафандрi. I пiпеткою – як я мiг забутися про пiпетку? Це було дуже образливо. "Тихо будь, пiпетко". Втiм, те, що я тут навiв, найм'якше, чим мене називали, було ще дещо крутiше, хочеш, розповiм?" – додав вiн. "Дякую за iнформацiю, залиш всi цi бридкi вислови при собi поки що, якщо можеш", – промовив я. Аякже! Щоб Милиця та й не згадав,

як його обзивали – це вже був би не Милиця. "О'кей. Я про iнше хочу поговорити. Навiть з цiєї iсторiї випливає мораль, що людям важко зрозумiти одне одного. Хтось говорить: "хлiб", а в кожного з нас виникає величезна кiлькiсть асоцiацiй, iнодi дуже дивних". – "До чого це ти? I якi асоцiацiї, ще й величезна кiлькiсть, можуть виникнути з приводу хлiба? Хлiб – це є хлiб". – "Рiзнi. Але я не про це зараз. Я маю на увазi твої стосунки з Шу. Можливо все те, що тобi не подобається, має своє просте пояснення. I все зовсiм не так, як тобi видається". – "Та я ще намагаюся стриматися! Я не хотiв тобi розповiдати, але ти на мене тиснеш, постiйно поводишся так, щоб я почувався, так-так, останньою сволотою. Тому зараз я розповiм тобi про труси, тодi побачимо, що ти спiватимеш про свою улюблену Шушечку".

"Про труси?" Що не кажiть, а слово "труси" для кожного хлопця – як казкова жива вода. Милиця ледь не пiдстрибнув. "Ти хотiв знищити не тiльки її смугастi светри, а й труси? I пiсля цього ти хочеш сказати, що вона тебе не цiкавить як жiнка?" – "Вона не цiкавить мене нi як жiнка, нi як рослинка, нi як тваринка, нi як щось i ще. Взагалi не цiкавить. Затям це. Але це не значить, що вона не цiкавить когось iншого". – "Про що це ти?" А от про що.

"Вчора ми сидiли з нею за столом. Вона допомагала менi дещо второпати у фiнансовому звiтi нашого лондонського офiсу. Раптом їй задзвонили на мобiльний". – "Бачиш, вона навiть перекладати тобi допомагає! Намагається бути корисною. Менi б так хоч раз у життi хтось допомiг!" – "Та чекай ти! От їй телефонують, вона слухає, слухає, потiм дивиться на мене, вiдкопилює свої джинси, зазирає туди i переказує комусь, якi на нiй труси!" Ага, Милиця мовчить, бо вiн приголомшений. "I якi?", – нарештi прокльовується вiн. "Що?" – "Труси?" – "Ти гадаєш, я це пам'ятаю? А тебе не дивує, що жiнцi мого батька хтось телефонує i питається, якi на нiй труси, а вона дивиться (як можна не пам'ятати, що ти натягувала вранцi на дупу???) та вiдповiдає. Це тобi здається нормальним?" Милицi це не здається нормальним, бо вiн знову замовк. "А може, це їй телефонував твiй батько? Може, вони так граються?" – "Мiй батько не може так гратися". Я категоричний. "Звiдки ти знаєш? Якщо вiн нiколи так не грався з тобою, це не значить, що вiн так не грався нi з ким". От що на таке вiдповiдати?

"Милиця, це ще не все", – пiдморгую я йому, бо в мене ще є козирi. "Не все?" – "Не все. Потiм вона телефонує комусь iншому, розповiдає, в яких трусах якiсь Мар'яна, Бiдося (присягаюся, не знаю, що це: iм'я чи ще щось, але точно – Бiдося), Марлен та вона i питається, а в яких трусах той, з ким вона розмовляє". – "Слухай, то вона двiчi розповiла, в яких вона трусах, а ти не запам'ятав цього? В тебе щось iз пам'яттю, треба спитати в матерi, якої тобi попити травички". – "Йди ти з травичками своїми. Не хочу я запам'ятовувати, якi вона носить труси. Хай Бiдося запам'ятовує або якийсь ще збоченець. От скажи менi краще, ти вважаєш, що це нормальна поведiнка порядної, майже замi жньої, жiнки?" – "Не знаю. Можливо, вона – свiнгер, чи як там називаються люди, якi трахаються гуртом? Назва схожа на якись британський одяг та на Стiнга. Мабуть, свiнгер, так. А ще воно схоже на якусь трусоманiю, на щось таке… на гру. Щоб дiзнатися, в кого якi труси. От у тебе зараз якi?"

Того дня ми з Милицею посварилися i не розмовляли з ним цiлу добу. На Клятiй Шу були шовковi стринги з мереживом волошкового кольору. Надзвичайно вульгарно.

vii)

Терпець мiй урвався. Я думала, що буду спроможна вирiшити цю проблему без того, щоб залучати до неї Євгена. З дитинства терпiти не можу звертатися до дорослiших чи сильнiших за допомогою. Втручання дорослих – нестерпне. Скiльки вiд них треба вислухати рiзноманiтної нiсенiтницi й речей, якi тобi й так зрозумiлi, перед тим, як вони допоможуть. Але щось менi пiдказує, що марно сподiватися подолати це самотужки. Аналiтик хрєнов на iм'я Макс. Це – моя щоденна проблема. Треба визнати, що зi мною таке вiдбувалося вперше. Неймовiрно. Адже у мене така вдача, що я завжди подобалася людям, молодшим за мене, i легко знаходила з ними спiльну мову. Дуже подобалася. Незнайомим пiдлiткам, студентам (я колись викладала), дiтям друзiв, через це в мене навiть були проблеми з моїми друзями, бо вони вважали, що я завжди невиправдано перебуваю на боцi їхнiх дiтей, i це дратувало, я розумiла це, але нiчого не могла i з собою вдiяти, тому що я була щирою. Я нi з ким не кокетувала i не намагалася справити враження "свого хлопця", я дiйсно була переконана, що цю ситуацiю треба було вирiшувати iнакше, що треба було думати про психологiю пiдлiтка, що тут треба було замовчати, тут простягти руку допомоги, а ось тут зробити вигляд, що це тебе не обходить. Але виглядало так, що я була добра фея, а вони, батьки, – злi покидьки.

Колись моя подруга спокiйно зауважила менi, що не можна так поводитися з пiдлiтками, маючи на увазi свого сина та його друзiв та те, що я дуже вiльно з ними поводжуся, а вони потiм перекальковують мою поведiнку на неї i не розумiють, чого вона поводиться з ними iнакше. Чому вона не смiється з їхнiх жартiв i не теревенить з ними? Вони цього не можуть збагнути, бо вчора я реготала разом i з ними i вигадувала теми для пустих балачок, i нам було неймовiрно весело. "Я не можу дозволити собi поводитися з ними так, як ти. Ти сьогоднi поспiлкувалася з ними, вам було весело, побавилась, а завтра вже забула. А в мене це щоденна праця, намагатися виховати їх гiдними людьми, намагатися щось вкласти в їхнi голови, навчити поважати iнших". Менi тодi було боляче. Я спочатку взагалi не зрозумiла, що вона має на увазi. Тiльки у вухах лунали її слова: "сьогоднi ти з ними побавилася, а завтра – забула". Потiм почала розмiрковувати на цю тему. Важко бути батьками та друзями одночасно. Важко виховувати i водночас не викликати роздратування у власної дитини. Яка тонка межа мiж вмiнням бути зрозумiлим дiтям, розумiти їхнi побажання i потреби, та потуранням їхнiм забаганкам. Де межа мiж розпещенням i порозумiнням? А де межа мiж дорослим егоїзмом та власним спокоєм та виправданим занепокоєнням за дитину? Як навчитися балансувати?

Якось пiд час нашого лiтнього вiдпочинку вона вiдпустила свого сина з друзями потанцювати, i сказала, що вони мусять повернутися рiвно опiвночi, i що ми будемо їх чекати пiд дискотекою. Я тодi запитала її, а чого вони мають так рано йти? Дискотека починається о десятiй, вони тiльки-но розпочнуть веселитися, а вже й додому. Такий облом. Вона сказала, що буде хвилюватися. Але ж ми можемо пiдiйти та бути поруч. Вона сказала, що все одно буде хвилюватися. Невiдомо, хто там танцює, невiдомо, з ким вони будуть спiлкуватися, а якщо до них приколупаються мiсцевi, а якщо хтось спокусить їх випити?

Вони вийшли вчасно та попросилися залишитися ще. Хоча б на пiвгодинки. Не знаю, чого я виперлася i з цим, але я виперлася поперед батькiв i сказала: "Звiсно, ми будемо чекати на вас у барi. Он тому, що поруч". З нами, окрiм моєї подруги, була ще одна мати. I жодна з них не сприйняла мої слова схвально. "Нi, ми зараз всi пiдемо додому", – сказали вони. Я знизала плечима. Ситуацiя була зрозумiлою, дiти сприйняли її саме так: якби я була їхньою мамою, вони б танцювали досхочу. "Чого ти не моя мати?" Скiльки разiв я чула це… "Чому?" – цiкавилася. "Бо в тобi зовсiм немає нiчого мамського!"

Поверталися ми напруженими, незадоволеними одна одною. Менi було соромно перед подругою, оскi льки виходило, начебто вона зла, а я – добра, але я справдi не розумiла, чого вони не можуть ще потанцювати. Що тут поганого? Взагалi-то я не зрозумiла цього й досi. "Ти не можеш мене зрозумiти. Коли ми чекали їх пiд дискотекою, ти була не з нами, ти не чекала, ти була з ними, ти танцювала", – пояснювала моя подруга. Мабуть, вона мала рацiю. Я з тих людей, яким бiльше подобається танцювати, нiж чекати та хвилюватися. Але я вмiла чекати i одночасно розумiла, як це важко: йти, коли здається, що життя починається от тiльки зараз. Морське повiтря таке неймовiрне, поруч такi чудовi друзi, а музика запрошує до пригод. Мої друзi переважно iнтелiгентнi люди, i нiхто нiколи не дозволяв собi промовити: "От якби в тебе були власнi дiти – ти б цього не робила". Але я i без цих слiв усвiдомлювала, що вони так можуть думати, i я даю їм пiдстави думати саме так. Але я знала й iнше: якщо я буду поводитись iнакше, я втрачу частку себе, бо я дiю так не тому, що хочу комусь щось довести, а тому що переконана в тому, що саме так слiд дiяти.

Часто я думала, коли спостерi гала за розмовами дорослого з дитиною: чого ти вимовляєш саме тi слова, якi зараз дратують її, те саме можна викласти iнакше, i тодi вашi стосунки залишаться чудовими, розмова буде вiдвертiшою i настане взаєморозумiння. Я думала, що говорила б iнакше. Iншими словами, iншою iнтонацiєю, наводила б приклади, бо сама була пiдлiтком i багато чого пам'ятаю з тих часiв. Втiм, згодом я навчилася тримати язика за зубами i не лiзти до своїх друзiв-батькiв з коментарями та порадами. Напевне, то був егоїзм. Я так робила заради себе, а не заради них.

Але зараз я починала розумiти просту iстину, яка полягала в тому, що коли ти залишаєшся осторонь, ти бачиш все набагато яснiше, тому тобi легше моделювати власну поведiнку, не кажучи вже про поведiнку iнших. Коли ти потрапляєш в коло i стаєш одним i з тих, хто тримає за руку iншого, i кого тримає за руку хтось i ще, – все йде шкереберть. З Аналiтиком Хрєновим в мене нiяк не складалося нiчого хорошого. Якi там нормальнi стосунки? Навiть спiлкуватися нейтрально не виходило. Та навiть вiтатися. Я в його вiтаннях чула пiдтекст, йому вiд моїх млоїлося. Навiть тi позитивнi риси характеру та якостi, якими мене надiлила природа, зокрема легкiсть та почуття гумору, в цьому випадку не спрацьовували, а викликали роздратування та перетворювалися на моїх ворогiв, Аналiтик Хрєнiв не сприймав моїх жартiв. Iнколи я прокидалась i вiдчувала такий вiдчай… Наче в тебе є зв'язка ключiв, вони приємно дзеленкотять, важкенькi, i ти задоволений: багато шансiв вiдкрити тi чи iншi дверцята, але спливає час, ти береш один – не те, береш iнший – не те, i ще, i ще, i ще, а дверцята все не вiдкриваються, i нiхто тобi нiчого не пiдкаже i немає нiяких "сезам", за допомогою яких вiдкриються цi дверi. В дитинствi мене часто мучило одне сновидiння. Менi снилося, наче до моєї хати лiзуть крадiї, якi хочуть мене пограбувати та вбити, i в них є два ключi вiд двох замкiв на моїх дверях, i в мене – два ключi, i треба не помилитися, встигнути провернути того ключа, якого провернули вони, поки вони прокручують iншого, i не переплутати, бо iнакше – кiнець. I так цiлу нiч. Я прокидалася такою стомленою, ледь могла пiдвестися. Зараз вiдбувалося те саме: концентрацiя марних зусиль. Вiн виснажував мене.

Але я б ще поборолася i не починала нiяких розмов з Євгеном, якби не Марлен. Вчора, коли я в черговий раз здiйснювала спробу налагодити стосунки з Максом, допомагала йому второпати деякi звороти англiйського звiту, менi зателефонував Марлен з естафетою дружби. Я сама колись вигадала цю кляту естафету. Коли нас з Марленом розкидала доля по рiзних країнах, i деяких наших приятелiв так само, я вигадала штуку, яка б допомагала нам витримувати примхи долi та пiдтримувати стосунки за будь-яких умов. Так народилася естафета дружби. Правила її були простi. Якщо тобi телефонує хтось з нашої дружної зграї i ставить перед тобою запитання на будь-яку тему, ти мусиш йому вiдповiсти, де б не знаходився та що б не робив. Потiм вислухати вiдповiдi на таке саме запитання вiд iнших, якщо такi вже набралися (залежить вiд того, який ти в телефоннiй черзi!), i зателефонувати наступному приятелю, розповiсти те, що вже почув, та поставити аналогiчне запитання йому.

Ну, як я могла передбачити, коли все це вигадувала, що Марлен з iдiотським запитанням "якi на тобi сьогоднi труси" зателефонує саме тодi, коли я буду допомагати робити переклад зманьячiлому синовi мого майбутнього чоловiка, який мене ледь терпить? Це треба бути неабияким маньяком, щоб таке передбачити. Як Аналiтик Хрєнiв на мене вирячився – годi сподiватися, що вiн зробить вигляд, наче нiчого не трапилося.

Про це будуть знати усi. Принаймнi, його приятель Милиця – точно, або я нiчого не тямлю в пiдлiтках. А ще правило щодо чесностi. Я дiйсно забула, якi труси я вдягала сьогоднi вранцi, бо запiзнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася i гайда. Можна було б щось збрехати, Марлен би не перевiрив, але я так не можу. Довелося лiзти та роздивлятися, в яких саме. При цьому козловi, бо вiн нiкуди не йшов. Дорослий бугай, мав би мати тактовнiсть, але – нi. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно менi було потрiбно, щоб це цуценя таке помiтило. Потiм менi ще довелося телефонувати Бубi та розповiдати йому про труси Марлена, Бiдосi, Мар'яни та свої власнi. I, в свою чергу, запитувати, а якi на ньому? Я розумiю, що таке не щовечора чуєш. Аналiтику Хрєнову було чому дивуватися. Вiн i здивувався, а я почувалася хвойдою та iдiоткою. Розповiсти йому про естафету дружби? Не знаю, що б вi н сприйняв бiльш нормальним: такi естафети чи перевiрку трусiв. Зовсiм не знаю. Про естафету я нiчого не пояснила, вiн, втiм, не вимагав пояснень. Посидiв ще трохи (я опанувала себе i щось пояснювала за текстом) i пiшов собi геть. Мабуть, спати.

Втiм, батьковi вiн нiчого поки що не розповiв. Євген був грайливий, веселий та лагiдний i не запитував, кому це я розповiдаю про свою бiлизну. Вiн мене попередив, що депресiї в нього бувають лише наприкiнцi лiта, бо йому важко усвiдомлювати, що воно проходить. А загалом в нього легка вдача. Так i було.

"Слухай, я хотiла поговорити з тобою про Макса". Вiн одразу посерйознiшав. "Щось сталось?" – "Я б не сказала, що щось сталося. Вiрнiше буде сказати, що щось вiдбувається. Ти хiба нiчого не помiчав?" – "В принципi, нiчого". – "А ти не помiчав, що вiн мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружнi стосунки?" – "Нi, не помiчав. Знаєш, вiн – доросла людина i сам обирає собi друзiв. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родинi прийнято, що кожний має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Втiм, родина є родиною, i в головах бiльшостi людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо – рiднi люди. Але свої стосунки зi стороннiми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?" Оп-па. Я зовсiм не сподiвалася таке почути. Не те, що я не погоджувался з ним, я i сама так думала, але я не могла подумати, що вiн кине мене напризволяще. Не вмiєш плавати? А доведеться. I тiльки вшпирр з човна посеред рiчки!

"Мовчиш? Шу, рiдна, вiн – мiй син. I не завжди нашi стосунки з ним були вiдвертими та простими. Взагалi серед чоловiкiв однiєї родини панує конкуренцiя. Iнодi така, що заважає дихати вiльно, так нас влаштовано i з цим важко впоратись. Я не знаю, чим я можу тобi допомогти. Поговорити з ним? Розповiсти, що ти – хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе багато є позитивного? Але вiн i без того знає, що я кохаю тебе, мої слова пiдтримки будуть тiльки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Не вийде – може, й непотрiбно? Таке трапляється: комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема – просто не складається". "Спробую, – зiтхнула я. – Розкажи краще про конкуренцiю".

Вiн обiйняв мене i почав розповiдати спочатку про дiда: "Мiй дiд мешкав пiд Києвом, але дуже хотiв купити в Києвi хату, бо моя бабця народилася в столицi й хотiла жити тiльки там. Тому дiд збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу вiн вигодував кабанчика i поїхав до мiста його продавати, а це тодi було суворо заборонено. Дiд обернув кабанчиковi сало та м'ясце коло свого тiла, наче пасок з собачої вовни вiд радикулiту, i вдягнув широкий плащ. В Києвi дiд вiдразу розпочав полювання на покупцiв. Це було важко, необхiдно було поводитись обережно. I ось до нього пiдiйшла одна особа, доволi пiдозрiла, яка запропонувала купити все оптом.

Дiд трохи повагався, а потiм погодився, бо нiчого кращого на обрiї не з'являлося. Дiда довго вели завулками та нарештi запросили до квартири – вiдверто злодiйське кишло. Першим, що побачив дiд, коли зайшов, була гола дiвка, яка, нi на кого не звертаючи уваги, господарювала на кухнi.

Така собi Гелла. Коли дiда завели до однiєї кiмнати, вiн побачив, що людей там забагато, як для нього одного. "Покупцi" витягли дубцi i сказали, що зараз будуть сiль з сала вибивати. А тодi дiд витяг з кишенi важка на мотузцi, розверентив як слiд, сказав, що якщо зараз йому не заплатять стiльки, скiльки треба, повбиває всiх. Дiдовi повiрили та заплатили. Вiн завжди мiг вiдстояти своє. Цю хату нам забезпечив вiн, i мiй батько вже народився в Києвi, саме тут". Я зауважила, що таким дiдом неодмiнно пишалася б. "А ним всi й пишалися, без винятку. I нiхто не думав, як було важко моєму батьковi спiвiснувати з такою особистiстю, як дiд. Як йому було важко збагнути, хто i що вiн є i на що вiн здатний. Важко усвiдомити свою справжнiсть, розумiєш? Дiд батька спочатку поглинав, батько не мiг второпати, де вiн дiє так, як хоче, де – як кортить дiду, а де – всупереч дiдовим бажанням. Пройшло казна-скiльки часу, допоки дiд не почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати. Менi з власним батьком так само було важко, – продовжував Євген. – Ти знаєш, що вiн був не останньою людиною в цьому мiстi, займав дуже вiдповiдальний пост, але нiколи не йшов всупереч власнiй моралi та совiстi, навiть якщо це розходилося з лiнiєю партiї. Його не можна було зiгнути, i я страшенно його поважав. Але як менi було нелегко, ти собi не уявляєш. Я постiйно намагався щось йому довести. Таке було враження, що я – цуцик, а в його руках – палиця, i я намагаюся дострибнути та вихопити її, навiть тодi, коли палицi не було. Можливо, це виглядало доволi смiшно. Я поводився незграбно, iнколи зухвало, iнколи зневажливо, iнколи як найсправжнiсiнький йолоп, i це все через те, щоб донести до батька виправданiсть моєї появи на свiт". – "Так було все життя? Ти не змiнився, коли в тебе з'явилася родина, а потiм народився син?" – "Нi, не змiнився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь пiсля тридцяти рокiв. I, переважно, завдяки тому, що батько став пенсiонером, втратив владнi атрибути (а це, до речi, було пов'язано: владнi атрибути, якi йому були дарованi роботою, вiн безпiдставно перетягував i до родини. Ми з мамою, а згодом з Вiолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворiв". – "Ти його не любив?" – "Не розумiй мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але (як тобi це пояснити?) вiн нiколи не спирався на мене. Сприймав мене як того цуцика. Сам вiн поспiшав на допомогу, тiльки я писну. А от пiсля того, як вiн захворiв, йому нарештi знадобилася моя допомога. Навiть не допомога (вiн завжди був незалежним), а моральна пiдтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. I не пiдтримка навiть… Менi вiн розповiв про свою невилiковну хворобу десь за мiсяць до того, як помер, всiм iншим взагалi не говорив – не хотiв хвилювати. Вiн не знав, що лiкарi поставили нас до вiдома, продовжував пiклуватися. Тобто не допомога йому була потрiбна, не пiдтримка, а просте розумiння його раптових слабкостей, розумiння того, що… вiн такий який вiн є, моя увага та впевненiсть в тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловiче мiцне плече".

"Ти знаєш, менi здається, що вiн просто дозволив собi усвiдомити, що ти став дорослим. Це дуже важко – зрозумiти, що поруч з тобою не твоя дитина, а доросла людина, i треба сприймати її не через те, що вона, умовно кажучи, з твого черева, не через те, що вона – твоя частка, а як окрему особистiсть, в якiй вiд тебе може бути тiльки прiзвище, а спiвпадiння прiзвища може бути не бiльше нiж збiгом. Вiн вiдчув, що ти здатний вiдповiдати за себе, це для нього було головним критерiєм". – "Можливо, але чому вiн це усвiдомив тiльки коли згасав?" – "Не знаю. Якби це знати, нiяких проблем мiж батьками та дiтьми не було б. А як поводився ти з Максом?"

"Та погано поводився. Вiдверто кажучи, я повторював та слiдував власному батьковi. Хоча в дитинствi та юностi сам собi присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячiй клятвi". – "Ти теж гнiтив його особистiсть?" – "Гiрше. Знаєш, насправдi я не гнiтив нiчого, бо взагалi не думав про його особистiсть. Живе собi така мала дитинка, Максик. То й все. Довiри, як такої, помiж нами не було. Макс до певного вiку ставився до мене надзвичайно пiдозрiло, особливо (ти тiльки не регочи), що стосується його дiвчат". – "Поки я реготати не буду, бо не розумiю, про що йдеться". – "Пояснюю. Вiн завжди вважав мене гарним, набагато вродливiшим за себе. Вже не знаю чому саме, але – факт. I тому йому здавалося, що варто познайомити зi мною дiвчину, вона закохається в мене i покине його. Смiшно, але так вi н думав. Я вважав, що то були дитячi вибрики, але помилявся. Конкуренцiя. Вiн завжди сприймав мене як конкурента. А я його нiяк не сприймав. Дитина – та й годi. Хоча, ти подивися, вiн рано отримав самостiйнiсть, порався сам, намагався облаштуватися, пiдтримував дiда, коли я емiгрував, до речi, i професiю вiн обрав сам та довiв, що це був правильний вибiр. Менi було не до вподоби, що вiн займатиметься фiнансами, Вiолеттi також, ми бачили його юристом". "Знаєш, проявом великої довiри до мене, його кроком назустрiч i моїм кроком назустрiч, є те, що вiн хотiв познайомити мене з його дiвчиною. Для нього це було вкрай важливим. Та це прорив! Я навiть уявити собi такого не мiг, щоб вiн мене з кимось познайомив, я ж тобi кажу, що такого нiколи не траплялося, хоча вiн мiг розповiдати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь подiлася, я думаю, що вiн бiльше через це засмучений, нiж через появу твоєї свiтлої постатi. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, буде тут вештатися постiйно в трусах, втручатися в їхнi стосунки та стиль життя; ще може вiн, себто я, – мудак? Могло б таке бути?" – "Цiлком вiрогiдно", – вiдповiдаю я розважливо. В нас такi серйознi пики, це дуже незвично, i ми регочемо.

"Слухай, я тебе дiйсно дуже поважаю, цiную та люблю…" – "Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонiю, потiм запалаю i зникну у ватрi, як пiонерський спiв". – "Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зiзнаюся у дурному смаковi…" – "Ах ти ж гад!" Я лупцюю його по потилицi, вiн ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, i ми вовтузимося на килимi. "Хей, ну, чекай, правда, я серйозно". Ми такi захеканi та щасливi! "Добре, давай своє зiзнання". – "Це, власне, прохання. Можна?" – "Можна, якщо воно не дуже нахабне". – "Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дiйсно тобi потрiбно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосункiв з ним. Нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тiльки здається – зараз вiзьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом – iншу. Не встигнеш побудувати своє, а iнше вже зруйноване… Ти обiцяєш менi?" – "Обiцяю. Хоча менi буде важко утриматися – я з дитинства злодiйкую по крамницях". Цiєї ж ночi до мого сну завiтав чоловiк, якого я бачила тiльки одного разу, в дитинствi. Але я впiзнала його. Я впiзнала б його за будь-яких умов. Вiн крутив в руцi свою улюблену квiтку – конвалiю. Навiть попри страх, який панував зараз в менi, я знову подумала: який же вiн гарний. "Вiтаю. А я просто не змiнююся", – промовив вiн до мене. "Е… о…", – привiталась я. "Не треба лякатися. Варто тобi вiдкрити очi, i мене тут не буде. Я – марево". – "Мареву простiше. Воно навряд чи колись боялося людей". Вiн усмiхнувся. "Знаєш, чого я завiтав?" Я хитнула головою. Звiдки менi знати, що в марева на гадцi? Я i в своїх думках не щоразу впевнена. "Думаю, що знаєш, просто не хочеш зiзнаватися – нi менi, нi собi. А це вже гiрше". – "Не знаю", – вiдсiкла я. "Взаємини дитини та батька дуже крихкi, їх можна знищити навiть подихом. I менi не хотiлося б, щоб то був твiй подих. Ти – хороша дiвчина, не треба. Пам'ятаєш, я тобi вже про це казав?" Я мовчала. "Ти пообiцяєш менi, що не будеш втручатися?" Я подумала, що протягом доби давати однаковi обiцянки двом чоловiкам – це непорядно. "А я не чоловiк, я – марево". Вiн примружив одне око. Я примружила своє. Потiм заплющила очi, а коли вiдкрила – його не було. "Добре, Вiтовський, дай менi поспати, я ж тобi вже одного разу пообiцяла, то пообiцяю вдруге. Обiцяю нiчого не руйнувати, я все розумiю, слухай! Вiдчепися, спокiйної ночi!", – вперто прошепотiла я. "Звiсно, це все вiн. Вiтовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все i є. Ти – молодець, крихiтка". I я прокинулась.

Я прокинулася та пiшла на кухню чогось випити. Термiново. Краще – вiскi. I плювати менi було на те, застукає мене хтось з Вiтовських зненацька, чи нi. Я проковтнула вiскi i стало трохи краще. Очi болiли вiд свiтла – на кухнi воно було заяскраве, але я боялася заплющити очi. Менi здавалося, що якщо я їх потiм вiдкрию, Актор з'явиться навпроти. Я налила собi ще, на два пальцi, всiлася у фотелi, пiдтягнула пiд себе ноги i згадувала випадок, який стався зi мною давно, у дитинствi.

Один випадок з мого дитинства

Її матерi я боялася. Втiм не тiльки я. Я думала, що такi страшнi ляльки бувають тiльки в лялькових театрах. Такими ще можуть бути маски, в яких лякають дiтей, та вiдьми з книжок-жахалок. Саме так я уявляла собi тiтоньку з iсторiй про цвинтар, яка прикидалася спокiйною, щось лагiдно шепотiла перехожому, аж потiм навалювалася на нього з вiдчайдушним вереском: "вiддай своє серце!". Не могло бути в звичайному життi таких страшних жiнок. В неї була квадратова статура, нiс-гачок, губi в у неї не було. Губи її – i нижню, i верхню – було затягнуто до неї в пащу. В неї були маленькi оченята, дуже злi, та волосся, яке стирчало коротким пiр'ячком у рiзнi боки. На дворi звали її Чудовиськом. Дивно, що до одинадцяти рокiв я нiколи не бачила доньку Чудовиська. Але ми познайомилися. Вона сказала, що постiйно хворiла, але спостерiгала за мною з вiкна. Вони жили на першому поверсi.