Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

х)

Аделiна повернулася, щоб повернути моє серце – так вона написала. Але й щоб вкрасти мої грошi – про це, втiм, вона також повiдомила. Вона нiколи не приховувала свої вчинки та намiри, правда, iнодi про них не повiдомляла. Три тисячi євро – не така вже велетенська сума грошей, i не вирiшальна для мене. Основнi кошти я тримав на банкiвському рахунку – з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рiднi грошi. Тi, якi менi дарували на рiзнi свята дiд, мати, батькiв брат. Тi, якi я сам вiдкладав для чогось. Для мрiї. Коли не знав, що менi потрiбно зараз, але був переконаний, що прийде час i менi чогось сильно кортiтиме. Грошi мрiйника.

А ще я думав, чи треба про це комусь говорити, чи нi? Про цi грошi знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати – це були мої особистi грошi. Крапка. Втiм, не все було так просто. По-перше, Аделiна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, i то вже незабаром, а по-друге, в неї був ключ вiд моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовнi речi та технiку, i не тiльки мої, а й батьковi, i Шу. Цiлком логiчно буде змiнити замки. Звiсно, що можна буде збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Все було б можна зробити тихо, якби менi так сильно не хотiлося, щоб мене хтось пожалiв. Нiколи б не подумав, що це менi буде потрiбно. Спiвчуття – менi? Та я нiколи не скавулю i завжди сам всiх пiдтримую.

Ранiше прояви спiвчуття мене принижували. I дратували. Що зi мною? Справдi, це був перший випадок, коли мене кинула жiнка. З кожним трапляється, я це розумiю. Чи думав я, що буду постiйно з нею разом? Iнколи я прагнув цього, iнколи не вiрив в це, часом мене це дивувало та лякало. Двiчi було так, що я затамовував подих i просив у Бога, щоб ця жiнка була зi мною довiку. Набагато частiше мiй мозок атакували питання: що я роблю з незнайомою людиною? В цьому лiжку, в своїх думках та своєму життi? Аделiна була специфiчною жiнкою, до того часу менi такi не зустрiчалися. З нею можна було говорити про серйознi речi, про хлоп'ячi забавки та турботи. Вона все це сприймала, розумiла та навiть давала поради. I слушнi! Чого їй бракувало? Чого вона залишила мене? Вона нiколи про це не скаже. Нiколи. Годi запитувати. Або вiдчувай сам, або це тобi не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосункiв. Навiщо забрала цi грошi? Вона ж знала, вiд кого цi грошi, i як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.

Мамi сказати? Вiолетта Вайгель-Вiтовська зневажає людей, якi вициганюють жалiсть. Хiба їй у життi було солодко? Особливо в тому життi, в яке її народили. Нi. Вона нагадає менi про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделiну? Я не переконаний, що вiд цього мене попустить. Маму повернення Аделiни тiльки розважить. Яка це мета? Я успадкував її виразнi вилицi, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже нi, нi за яких умов. Принизливо зiзнаватися в цьому батьковi, я навiть познайомити їх не встиг, все хизувався своєю жiнкою, своєю дорослiстю, самостiйнiстю, аж пшик? Де воно все це? Мене грабує власна дiвчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв'як, який зовсiм не хотiв потрапляти пiд черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я – йолоп. I немає зараз нiде в свiтi бiльш жалюгiдного створiння. Як менi зле. Руки холоднi, такi холоднi, як в Шу. Можливо, анемiя – це заразно? Анемiя – хвороба, назва якої схожа на назву блiдої квiтки бузкового кольору…

"Привiт! Справ багато?" – "Привiт, справбагато. Що в тебе з голосом? Хворiєш?" – "В певному розумiннi. Слухай, ти себе колись ненавидiла?" – "Ха! Неодноразово, питаєш таке. Я в цьому фахiвець". – "Тобто, в тебе професiя не тiльки переклади, а ще й самоненависть?" – "До певного часу була. Потiм я почала з цим боротися. Завдяки однiй своїй подрузi. Вона вказала менi на те, що це деструктивно, руйнує особистiсть, псує характер, i навела вагомi приклади. А потiм вже навчила працювати з тим, щоб любити себе, шануватися та вмiти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зi мною вiдбулися маленькi, але позитивнi змiни. Що в тебе?" – "А ти можеш приїхати, тiльки прямо зараз? А то я нап'юся". – "Вже їду".

I вона справдi приїхала. Коли вона їхала, я двiчi набирав її номер, щоб сказати, що нiчого та нiкого не потребую, а тим бiльш – її уваги, але скидав дзвiнок. Я нервувався та почував себе лайном. Щоб позбавитися цього стану – випив пiвпляшки джину. "Аделiна?" – запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звiдки вона могла знати… "Новий смугастий светрик?" – запитав я. "Подарунок", – сказала вперта Шу. З певного часу я вiв боротьбу з її смугастими кофтинами, i їй про це було вiдомо. "Сказала, що ви рiзнi люди, а вiдтепер i жити будете нарiзно?" – "Щось таке. А ще поцупила три тисячi євро. Мої три тисячi євро. А я думав, що збираю їх на свої забаганки. Втiм, де тут протирiччя? Хiба Аделiна та нашi стосунки не мої забаганки?" – "Слухай, пропоную випити, як поряднi люди, тобто з келихiв. I поговорити. Не крий себе i не захлинайся в жалю, добре?" – "Вiдчепися". – "О, ну-ну, давай. Почалося". – "Вiдчепися, кажу. Все одно ти нiчого не розумiєш, та воно тобi не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блiн". – "Шантажування вiком – не найкращий спосiб порозумiння…" – "Та ви ж самi, самi, першi, лiзете з цим вiком, а що залишається нам? Вiдчути себе дебiлкуватою бiомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що зкипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й взагалi… Як менi все набридло. Я думав, що хоча б ти… як я втомився".

"Слухай, вiк це дуже вiдносно, розумiєш? З вiком мозок може працювати краще, а може працювати i гiрше. В тридцять три роки Христос мав учнiв та свiтлу iдею, його було вбито. В тридцять три роки богатир Iлля Муромець тiлькi-но пiднявся з печi. Вiк – це дуже вiдносно, розумiєш?" – "Ти хочеш сказати, що немає нiякої рiзницi?" Шу щось вiзерунила на папiрцi. "Не зовсiм. Дивися". Я подивився. То були цифри. "24:33:42" – "Це що? Новий час, коли пускатимуть "Секс i мiсто"?" – "Ха-ха-ха. 24 – це ти, 33 – я, 42 – Вiтовський старший. Схоже на годинник, так? Ти – години, я – хвилини, вiн – секунди. Так воно i є. Зараз тобi життя здається набагато довшим та повiльнiшим, нiж здається менi, i я вже прискорила ходу, а Вiтовський старший перейшов на бiг". – "А я гуляю?" – "Гуляєш. Це – природньо. В тебе дiйсно бiльше часу. Правда, ще невiдомо, як тим цим скористаєшся". – "Менi зараз здається, що я погано користуюся". – "Можливо, все не так погано. Слухай, давай – наливай, та розповiси менi про Аделiну, якщо буде твоя ласка". Я знизав плечима. Чого б нi?

"Вона дивна. Аделiна дуже дивна. Я не можу сказати, що вона менi сподобалася зовнi. Нi, як каже Милиця, в неї руки як ноги, а ноги як туго скручений стандартний аркуш ватману. Я на таких креслив схеми… Вона худа. Непропорцiйно складена. В неї нервовi та нерiвнi губи. Вона – наркоманка. Вона краща в свiтi дiвчина, в якої на все є власна думка. Небагато є людей, якi мають власну думку та можуть її захищати, правда?" Шу мовчки розливала спиртне. "Щось ми постiйно п'ємо", – зауважив я. "Та й не кажи, куме" вiдповiла Шу. "Я ранiше думав, що можу кохати тiльки вродливих дiвчат, та ще рiк тому на таку, як Аделiна, я не звернув би жодної уваги. Менi подобалися пружнi сiдницi, великi очi, пухкi губи, довгi ноги… Тобто i зараз все це менi подобається. Просто з Аделiною я збагнув, що не все так просто, далеко не все так просто. Я маю на увазi вплив зовнiшностi. Що може бути iнакше. Можна закохатися в щось iнше. Я й сам кiлька разiв, коли натрапляв на дивнi в моєму розумiннi пари, казав: що вiн (вона) в неї (ньому) знайшли? I не мiг збагнути, що саме. Адже я i не шукав, насправдi, я порiвнював зi своїми зовнiшнiми iдеальними параметрами. Хтось iз пари потрапляв пiд них майже iдеально, а хтось – зовсiм нi. Знаєш, може це виглядає смiшно, але я думав, якщо я покохав дiвчину, яка далеко не мiй iдеал, значить це – справжнє почуття, справжнє кохання, а тепер я не знаю".

"Слухай, а чим вона займалася? Тобто коли почувалася добре, були ж такi перiоди, правда?" – "Звiсно що були. Вона фотографувала. Працювала для журналiв, в неї був власний фотопроект. Вона знiмала кохання предметiв. Якщо бачила, наприклад, двi прищiпки на мотузцi, якi схилилися одна до iншої, – негайно клацала, це було зворушливо… А ще вона писала оповiдання. Одне присвятила менi. На день народження. Менi нiколи нiхто не присвячував оповiдань…" Я вийшов до своєї кiмнати та принiс оповiдання Аделiни. "Хочеш, я прочитаю тобi?"

Оповiдання Аделiни, яке вона присвятила Максу

"Soyez le bienvenu", – почув я її, очевидно, захриплий голос. Вона з'явилася в двернiй проймi – тонка фiгурка в чорному, залита бiлим сонячним свiтлом, таке собi чорне лицарське ратище, яке розбивало пил. Напевне, перед моїм вiзитом вона плакала. Темнi кола пiд очима на смаглявому обличчi. Волося вiльно мандрує її спиною. Вiд вiтерця. "Чого ви стовбичите? Заходьте!" Я зайшов до зали. Тут було темно. На вiкнах чорнi фiранки. Пiд скляним ковпаком колотиться дивний метелик. Я несамохiть вiдсахнувся. "Це…", – мiй вказiвний палець зрадницьки затремтiв. Чорний метелик з зображеним на ньому черепом продовжував свої хаотичнi, але впорядкованi, рухи. – "О, c'est symbolique, n'est ce pas? Це всього-навсього Чорна Вдовиця. Не бiйтеся. Вона не завдасть вам шкоди". Вона взяла за звичку посмiюватися з мене. На величезному, на всю кiмнату, чорному килимi, лежали англiйськi подушки-теки, на них стояли кав'ярники, горнятка, змеленi горiхи, маленькi креманки, в яких були налитi глейкуватi ароматнi речовини. Всi цi харчi та предмети були по-схiдному ледачi, вiд них йшла солодка знемога. Диванiв не було. Вiдрубно бiля вiкна стояв кальян, надутий та важливий, схожий на фонтан, вкритий фальшивою позолотою. Вона грацiйно вмостилася на килимi, покликала мене поглядом. Руки її були зайнятi тим, що готували схiдний кавовий напiй. Її очима блукала посмiшка. На мить вислизнула на поверхню, блискучою рибкою, а потiм зникла за довгими вiями. "Ви наче хотiли зi мною поговорити?" – "Так", – пiдхопився я та присiв з нею поруч, але з невiдомих причин влаштувався на безпечнiй вiдстанi вiд неї. "Ви ж мадам Т.?" – "Мадемуазель". Її прекраснi очi оглядали мене, уважно, наче фахiвець оглядає народженого цуценя – вiдповiдає вiн стандартам, чи нi. "Ну i про що ви хотiли зi мною поговорити? Хоча, Mon Dieu, я здогадуюсь…" Метелик, який невгамовно бився об скло, нервував мене. Менi почало здаватися, що з-пiд його маленьких крилець ллється кров. "Я хотiв би поговорити з вами про пана Т., мене вiн цiкавить з точки зору… з точки зору", – я затнувся, намагаючись пiдiбрати потрiбнi слова. "А ви знаєте, ви б йому сподобалися. Так… Так!

Ви добре звучите. Трохи фальшуєте, але в межах припустимого. Йому подобається, коли звук бринить дзвiнко, ясно, прозоро. Ви ж, мабуть, знаєте, що в нього був бездоганний слух. На вас вiн обов'язково звернув би увагу. Тобто на те, як ви говорите". Вона посмiхнулася менi поблажливо, наче присiла у формальному реверансi. "Вiн був… знаєте, вiн був чудовим. Тонким, принадливим, чуттєвим. Надзвичайно чуттєвим". Вона наблизилася до мене. Я вiдчув пахощi мигдалю, розтертого на її пальцях, та небезпеки. "Вiн тягався за кожною, навiть з тих, хто не викликав у мене нiякої довiри, а в нього – уподобання. На моє запитання, навiщо вона йому або що вiн в нiй знайшов, вiн непохитно вiдповiдав: "Je veux, c'est tout!" Його бажання були понад усе". Слово "був" застягло в менi кiлком осичини. Дивна жiнка, дивний будинок, чорний одяг та чорнi крила метелика, крила цього навiженого метелика своїм незупинним мигкотiнням настрашують мене. Адже це вона його вбила, вона вбила його. "Ви!!! Ви.., – я починаю захлинатися. – Ви вбили його!" Я таврував її, нiколи в своєму життi я не був таким вiдчайдушним, смiливим, я прагнув сатисфакцiї, але якої? "Нiсенiтниця. Вiн збiг вiд мене. Знаєте, в життi кожної великої малярки є коханцi, якi не вiдбулися". – "Я вам не вiрю", – голосно вигукнув я та вiдразу вiдчув себе актором-нiкчемником. Вона засмiялася. Легко пiдвелася. Стояла прямо надi мною, струнка, небезпечна, гарна та реготала, реготала, реготала… Мiй крик поглинув мене. Я плутався у лабiринтах цього великого порожнього будинку, я бiг, бiг подалi. Мене вмивав власний холодний пiт, я гепався на землю, пiдводився та бiг далi. А її захриплий смiх все рiвно наздоганяв мене та лоскотав мої п'яти.

***

Я закiнчив, але в мене склалося таке враження, що Шу продовжувала слухати. А менi на мить здалося, що у вiкно б'ється чорний метелик. Я здригнувся. Чомусь уявив, що вiн б'ється в моєму серцi. Нарештi Шу протягла iз спiвучою iнтонацiєю: "Французька…" Менi раптом стало смiшно, метелик зник. "Насправдi Аделiна не знає французької". – "Та ну. Не вигадуй, дай сюди аркуш". Я простягнув. "Тут жодної помилки". – "А й не могло тут бути нiяких помилок. У неї є звичка, їй подобається французька, навiть не на вимову, а на вигляд. Всi цi Je veux, c'est tout!, менi навiть було смiшно. Якщо в книжцi, яку вона читала, були французькi слова або вислови, вона переписувала їх у зошит, а потiм користувалася, коли писала свої оповiдання". – "А навiщо?" – "Не знаю – хто вас, жiнок, розбере. Подобалося, та й годi".

"Слухай, взагалi-то… знаєш, такий специфiчний твiр. Вона точно тобi його присвятила?" – "Вона так сказала. Це про дослiдника, який цiкавився долею одного музики. Може, Аделiна натякала на те, що я докипливий?" – "Можливо. Але зрозумiло, що вона змальовувала себе". – "Так, жiнка-ратище – це вона". – "А чорний метелик – ваше кохання?

Ця чорна вдовиця? Що це, почуття?" – "Не знаю. Аделiна не любить, коли все ясно i зрозумiло. Вона любить натяки, чорний колiр, напiвтони. Вона не любить визначеностi. Зовсiм не любить". – "Творчi люди iнодi набагато простiшi, нiж вмiють i з себе вдавати", – промовила Шу. "Не знаю. Але менi нiхто i нiколи не присвячував творiв. Це було зворушливо. Знаєш, скiльки разiв я це перечитував?" – "Особливо, коли вона пiшла i ти збагнув, що вона не просто пiшла, а ПIШЛА, так?" – "Так". – "Такi речi дуже прив'язують до людини, я це чудово знаю. Але, Максе, зрозумiй, нiякi присвяти – нi оповiдань, нi картин, нi цiлого життя – не означають, що ви будете разом, що ти – єдине, що потрiбно цiй людинi. Бо все це може бути простим самовираженням. I все. I ти тут нi до чого, просто вдалий провiдник". – "Я все це розумiю, просто то було моє кохання, от i все". – "А вона казала, що кохає тебе?" – "Нi, вона не любила все це. Їй не подобалося, коли я освiдчувався. А я казав, що люблю її, бо вiдчував це. I це почуття було таким великим, знаєш, що я просто не мiг утримувати його в собi, треба було комусь розповiсти… Я просто не розумiю, як сталося, що вона кинула мене? Що я робив не так?" "Слухай, пам'ятаєш мою Наталку?" – "Шу, ну що це за барство? "Моя Наталка". Ти ж не Папа Карло, який з дровиняки виробив Буратiно? От Буратiно був його. Чого б не сказати, а пам'ятаю я чи нi дiвчину, яка працює разом з тобою?" – "Який ти причепа. А може, я її виплела з рiзноманiтних трав? Але я не про це. Вона довгий час зустрiчалася з хлопцем, в якого були закоханi майже всi її подруги. I їй вiн подобався, я не знаю, кохання то було чи нi, але подобався, i це – незаперечний факт! Вони прожили разом п'ять рокiв". – "А потiм вiн її кинув та нiчого не пояснив?" – "Нi, це вона його кинула i йому нiчого не пояснила, натомiсть дещо вона пояснила нам. Виявилося, що вiн запропонував їй побратися, а вона подумала, що вiд нього в неї народяться рудi дiти, а вона терпiти не може рудих людей. I цього було достатньо для того, щоб вони розiйшлися". – "Iдiотизм. Вона що, расистка?" – "Певною мiрою, як виявилося".

"Жити разом – це велика праця. А жити з творчими людьми – це складнiше в декiлька разiв, i знаєш, чому? Тому що вони переважно нiчого не говорять. Як Аделiна, так. Ти мусиш їх вiдчувати, але вони не ставлять мети вiдчувати тебе. Якби ставили, можливо, все було б iнакше". – "А може, людину взагалi не можна зрозумiти?" – "Думаю, що людина може все, варто однiй захотiти зрозумiти, а iншiй захотiти допомогти. Я тобi розповiдала про свого чоловiка?" – "Ти – нi. Але Марлен розповiдав, як вiн хотiв повiсити його на шовковiй краватцi". – "Це вiн про першого тобi розповiдав. До речi, це – правда. А я маю на увазi свого другого чоловiка". – "Я нiчого про нього не знаю. Та й не вистачало, щоб я лiз до тебе з запитаннями про твоїх чоловiкiв. А можна в тебе запитати?" – "Ну?" – "А батько…" – "Що батько?" "Вiн тебе розпитує про твоїх чоловiкiв? Ти не подумай, що я пхаюся не у свою справу, менi це практично цiкаво, чи можна таке запитувати у жiнок?" Шу менi пiдморгнула. "Ти мусиш таке вiдчувати". – "Хочеться тебе копнути за цi слова…" – "Ха-ха!

Менi здається, що жiнки те, що вважають за потрiбне, розповiдають самi. Як i чоловiки. Все-таки минуле є в усiх, яка рiзниця, як воно буде iнтерпретовано? Навiть безпосереднiм учасником подiй. Я ж не була присутня при цьому, не можу бачити все його очима, вiдчувати його серцем, як би не намагалася. В мене може скластися хибна картина його попереднiх стосункiв. А в нього – моїх". – "Ти хотiла щось сказати про свого колишнього чоловiка", – нагадав я. Шу вагалася. "Так, хотiла. Просто побачила певнi аналогiї. Вiн був творчою людиною, сценографом, та пиячив. Тобто не пиячив, вiн був хворий на алкоголiзм. Але зараз подумала, чи потрiбна тобi ця iсторiя?" – "Давай я це вирiшуватиму. Починай!" – "Добре. Вона, власне, є iлюстрацiєю наших стосункiв i не дуже марудна…"

Одна доросла iсторiя Шу про родиннi цiнностi

"Галя захоплюється цiлительством. Нi, не так. Галя переконана в тому, що цiлительство – це її дар. Вона створює особливi мазi на основi бiлої глини та меду. Треба звернутися до неї з проханням пiдiбрати щось вiд головного болю. А ще краще, взяти мазь та намастити палець або лоб! Так, щодо Галi – то практично й усе. Треба шапкувати, але не перегравати, посмiхатися, говорити комплiменти щодо її волосся, але це не складно, в неї чудове волосся. Цiкавитися таємницею утримування та прийомами зваблення чоловiкiв. Тому що чоловiки, це треба запам'ятати, завжди були та будуть у захватi вiд Галинки. Тепер Альбiна. Альбiна вважає себе вродливою, справжньою жiнкою, унiкальною з усiх бокiв, треба знову вихваляти її волосся, цицьки, захоплюватися її смiхом… Господи, як можна запам'ятати все це безглуздя? Ще складнiше збагнути, як все це вимовляти та як поводитися, щоб виглядати природньою". Вчора мене продав мiй чоловiк. За двiстi доларiв. Казановi. Задешево, звiсно, але коли органiзм щоденно просить похмелятися, можна вiддати за безцiнь. Варто радiти тому, що хоча б за двiстi доларiв, а не за пляшку горiлки.

Я стояла над чоловiком з холодним рушником, який скрутила у джгут, i не знала, чого менi бiльше кортить: прикласти рушника до його лоба чи вдарити. Вiн тулився в кутку та скиглив. Так продовжував скиглити всю нiч. Я прокинулася вiд цього скиглення та вийшла в коридор. I побачила його в цьому кутку. Чотири години по тому. Розмовляти не було нiякого сенсу, та й про що? Про що розмовляти з людиною, яка скиглить, як голодний собака на мiсяць. Про кiстки? Можна було притулитися до нього та теж скиглити. Я так i зробила, коли втратила сили, намагаючись витягти його звiдти, дотягти до лiжка, роздягти, вкласти, вкрити ковдрою та заколисати. Я сiла в iншому кутi та теж заскиглила. Спочатку тихо та несмiливо. Потiм вголос. Де один собака, там й iнший. Вчергове я думала, чого я з ним живу? Тiльки тому, що вiн розумний хлопець, схожий на актора Джоннi Деппа, i очi в нього незвичайного кольору морської хвилi, в якiй роздивляється себе сонце? Невже цього досить, щоб витримувати поруч i з собою алкоголiка? Важко бути потрiбною людинi, в якої одна потреба – випити. Я встала та збiгла в ранок, що тiльки народився. А коли надвечiр я повернулася, мiй насуплений чоловiк сидiв за столом та харчувався кавуном з чорним хлiбом. "Привiт. От виводжу шлаки", – сказав.

"Грошей немає", – ще констатував вiн. Грошей постiйно не вистачало, я ще примудрялася допомагати мамi, решту вiн згорiлчанював. "Заперечення в тебе є з цього приводу?" Не було в мене нiяких заперечень, привiд – був, а от заперечень не було. "Треба заробляти, я правильно кажу? Ми ж з тобою що, а точнiше – хто? Ми – молода пара, що розвивається. Для нашого зростання та стабiльностi необхiдно вiднайти гiдне фiнансове сприяння. Грошi не головне, так. Але iнакше марудно жити, якщо без грошей, а, Шунька, ти погоджуєшся?" – "Тобi запропонували роботу? I ти погодився на неї?" – "На роботу, звiсно, марш-марш! Я це давно вирiшив. Неодмiнно на роботу. Але зараз я про iнше тобi товкмачу. Сьогоднi ввечерi Шунька буде працювати. Робота в Шуньки буде весела-превесела, чудова-пре чудова, навiть не робота, а розвага! Ще й платитимуть. Казанову пам'ятаєш?" – "Не те, щоб пам'ятаю, але начувана-начитана". – "Ха-ха-ха. Дуже смiшно, мала. Дуже. Я Хазановича маю на увазi, якщо ти дiйсно не второпала". – "Це пухкий такий? Вiн ще шекерявить? З носом, що схожий на крутий трамплiн для гномикiв? Твiй колишнiй однокурсник?" – "Ну так. Я тебе йому продав на вечiр". – "Що ти, коханий, зробив?" – "Продав, кажу ж. Двiстi баксiв на шляхах нашої великої батькiвщини не валяються, сама розумiєш. А якщо i валяються, то не на моєму життєвому шляху. Все десь на чужинних узбiччях". – "Я, можливо, щось недочула, але менi здається, що ти вже зовсiм охренiв. Пiшов ти". – "Шунька, ти чого? А… дурна, от дурна. Йди сюди. Я ж не в тому смислi тебе продав, заспокойся, хочеш лапку тобi дам, слугуватиму, хочеш? Скажи менi: голос. I я миттєво: вав-вав-вав! Сiдай, поговоримо!" Я сiла.

"Продовжимо. Донька Альбiни – Орися народжена для опери. Маленька принцеса, яку створено для постiйного захоплення. Вродлива, витончена, гармонiйна. Необхiдно попросити дiвчинку, щоб вона щось заспiвала… Син Альбiни – Назарiй – тоскний пiдлiток без хисту та харизми. Йолоп. Тому можна не звертати на нього нiякої уваги. Ось воно! Нарештi. Полегшення яке. Дякую тобi, Назарчик, суспiльство та Батькiвщина в особi мене тебе нiколи не забудуть…"

Казановi було необхiдно привести додому дiвчину. Свою кохану дiвчину. На цьому наполягала його мати. Пишногрива та цицьката Галя. Тому що для Казанови настав час одружуватися та залишати материнський дiм. Тому що Казанова брехав цiлий рiк, що зустрiчається з дуже iнтелiгентною, рафiнованою, приємною дiвчиною, легкою та наївною, з родини творчої iнтелiгенцiї, майбутньою акторкою. З квартирою та перспективами. Великими. Тому мати вирiшила, що зволiкати з одруженням небезпечно, треба познайомитися та доручити цьому янголу свого сина. "Слухай, коханий. Легка – це ще я зможу. Але яка з мене наївна?" – "Боже мiй, люба, я тобi як сценограф кажу, немає нiчого простiшого нiж зобразити наївнiсть. Треба частiше клiпати вiями. От i всi премудрощi". – "Якщо я часто буду клiпати вiями, то в мене з незвички проросте ячмiнь на оцi". – "У, це аргумент. Але не хвилюйся, я тобi скручу дулi i вiн вщухне. У цьому можеш на мене поклаcтися. Цiлком. Ще буду говорити: у вовчика боли, у зайчика боли, а у Шуньки не боли. Не буде в тебе нiякого ячменю, не вигадуй. Все-все-все! Не сперечайся, це тобi не пасує! Казановi я вiдразу сказав, що в мене є дивовижна дiвчинка, яка йому пiдходить на сто вiдсоткiв, майбутня акторка, яка може удавати з себе все, що заманеться. Вродлива, не бiлявка. На цьому я наголосив, тому що його жiночi родичi мають щось проти бiлявок. Бачиш, як славно все склалося? Те, що ти не бiлявка i їм бiлявки не подобаються. А якщо б нi? Довелося б витрачати грошi, перефарбовувати тебе. Зараз вiн прийде, Казанова. Щоб тебе проiнструктувати. Скаже тобi, як поводитися, що вдягти". – "Ще й що вдягти вiн менi буде диктувати?" – "Ну а як ти думала, Шунька? Це ж вiн тебе вигадав, а не я i тим бiльш не ти. Вiн чiтко уявляє, що i як. Так що доведеться вiдповiдати його стандартам".

"Слухай, а може не треба в це влазити?" – "Звiдки в тебе таке барство розкидуватися грошима? Знаєш, що схiдна фiлософiя говорить? Якщо тебе знайшли грошi – посмiхнись їм та вiзьми як належне. А ти що робиш?" Я посмiхалася. "Так, справдi, краще. Концентруйся на справi, ти – акторка, ти на все здатна, ти – улюблена дiвчина Казанови". Я зiтхнула. "Ох, добре, але все-таки який вiн неприємний. Якщо тобi так закортiло мене продати, чого б тобi не продати мене комусь виразнiшому?" – "Слухай, все грає на нас. Творчi натури, як ти в даному випадку, часто захоплюються усiлякими потворами. Це аксiома. I потiм, кохана, менi як твоєму чоловiковi безпечнiше продати тебе потворi, нiж красеню. Хто знає, як в тебе склалися б стосунки iз красенем? А так я в безпецi. Потiм, слухай, тобi з ним не фотографуватися i не цiлуватися навiть. Ти сором'язлива та наївна, не забувай. Не такий вже це подвиг – кiлька годин побути з Казановою та його родиною в закритому примiщеннi. Що це з тобою вiдбувається? Надвечiр ти стаєш такою вередливою, жах. Годi капризувати. Давай краще будемо кохатися". – "Чекай. Слухай, а що з його носом? Вiн вiрмен чи єврей, твiй Хаза нович?" – "Чого ти вiдразу так некошерно висловлюєшся, га, мала? Не помiчав за тобою проявiв антисе мiтизму. Але якщо ти вже така непримиренна з сiонiстською змовою, то iнформую: Хазанович не еврей, а бiлорус. Нiс йому зламали в бiйцi, ще в дитинствi".

Якщо нiс Хазановичу i зламали пiд час бiйки, то цей зухвалий напад було здiйснено на всю його родину, i в усiх постраждали носи. Це перше, що промайнуло в моїй головi, коли я побачила наче розплесканих по стiнах Галю, Альбiну, Орисю та Назара. На Назара гримнули, i вiн зник. На мою появу чекали. Галина i Альбiна насувалися на мене з обох бокiв, i я зрозумiла, що саме зараз їхнi дивовижнi цицьки зiйдуться на моїй шиї, i голова моя опиниться в цих еротичних лещатах. Закортiло пiдстрибнути вище, що я i зробила. "О, ви з циркової династiї?", – запитала мене Альбiна – поцiновувачка мого стрибка, що вже встигла морковною помадою заплямувати мiй светр. "Дiвчинко наша, як нам кортiло побачити вас, торкнутися, як ми вас чекали з таким тремтiнням душi", – засоловейкувала Галина так старанно i голосно вимовляючи кожне слово, наче збиралася повiдомити ближнiх про землетрус. "Це Олександра принесла вам, мамо, i тобi, Алько". Казанова подарував дамам ним же придбанi троянди. "О, як це мило, але я надаю перевагу трояндам крупнiшим за цi, ха-ха. Сашенько, це вам зауваження на майбутнє. Ви ж бачите, якi ми з мамою помiтнi жiнки, якi в нас форми, нам крупнiсть подобається в усьому!" Я кивнула. "А це – дiтям", – натомiсть проголосила я та протягнула яскравий пакунок з солодощами та фруктами. "Чого ж вiдразу дiтям? Це, Олександро, потрiбно нам. Чи нашим дiтям не потрiбнi здоровi та сильнi батьки?" Пакет пiшов на кухню, дивуючись амплiтудi похитування стегон Альбiни. "Ви – акторка? Ах, Боже ж мiй, наскiльки це захоплююча професiя. Як це жiночно, як божествєнно! Орися теж буде акторкою, ви послухайте тiльки, як вона спiває". Отже, почалося.

"Ви собi не уявляєте, яке для нас щастя, що ви знайшли одне одного. Ви i Антон". – "Ось як звуть Казанову: Антон", – подумала я. Буду звати його Тошка. "Ранiше вiн зустрiчався з дуже небезпечною дiвкою, хвойдою з-пiд Бiлої Церкви. Вона вiдразу кинула оком на нашi родиннi цiнностi. А родиннi цiнностi не така рiч, щоб вiддавати бозна кому. А вона така, пронозлива потвора, загарбниця, практично захомутала нашого бiдного хлопчика, плакала, що вагiтна, що жити їй нема де. А в нас що, гуртожиток чи ОХМАТДИТ?" Я кивала зi спiвчуттям. А сама думала, що не дай Бог кому-небудь потрапити в такий ОХМАТДИТ. "Нам потiм яйця йому довелося крутити", – почула я голос Альбiни. "Перепрошую?" "Яйця йому крутили". – "Допомогло?", – поцiкавилася я. "Були б свiжi яйця – допомогло б. Але де їх знайти з такою екологiєю? Попустило його, навiть з такими яйцями, не крутили б – було б гiрше".

"Ви ж маєте на увазi, ееее, курячi?", – зовсiм безпорадно запитала я. "Звiсно, дитино. Але я розумiю вашу стурбованiсть, бо з такою екологiєю нi в яких яйцях не можна бути впевненим". Галя наблизилася та прошепотiла у вухо: "Найголовнiше, Олександро, добре прасувати труси. Добре випрасуванi труси – запорука здорових яєць. Ви вже довiртеся менi – скiльки я перебачила, перепрасувала". Взагалi-то нiколи за все моє життя об мене не терлися цицьками жiнки. Все бiльше коти спинами по ногах i чоловiки чим доведеться по чому доведеться в громадському транспортi. Галя з Альбiною безсоромно терлися об мене цицярами, особливо сподобалися їм мої плечi. Це було дивне, незвичне та неприємне вiдчуття. "Ми ж будемо телефонувати одна однiй, дитинко", – притискувалася лiвою цицькою до мене Галя. "Можливо, на наступних вихiдних, влаштуємо родинний виїзд на природу? Вашi батьки люблять природу?" – праворуч притискалася Альбiна. "Тiльки обов'язково бiля води. Там мiй голос лунає так проникливо…", – засопранила десь поруч Орися. Нарештi все це скiнчилося. Ковток свiжого повiтря – та заднє сидiння таксi. "Нормально все вiдбулося. Дякую, – прошекерявив Тошка. – Якщо що – домовимося, але певний час вони менi не будуть дошкуляти".

Я думала, що нiколи їх бiльше не побачу. Казанова нам не телефонував. "Ти бач, яка потвора, економна наволоч", – говорив мiй чоловiк. На згадку про родиннi цiнностi Хазановичiв менi залишилися спогади про чоловiка, який пропиячив двiстi баксiв наступного ж дня, а ще маленька коробка вiд фотоплiвки, в яку Галя поклала свою цiлющу мазь. "Це для хорошого кольору обличчя, дитинко, та вiд мозолiв". Начинням коробочки я лякала подружок. Галю я упiзнала вiдразу, як тiльки почула її своєрiдний голос: "Моя дiвчинка потребує найкращого перекладача". – "Галино Альбертiвна, люба моя, не хвилюйтеся, ось Олександра Володимирiвна – це та людина, яка надасть вам якiсну та професiйну допомогу", – туркотiв Марлен. Вiн любив пiдлабузнюватися перед крупними жiнками напiвпохилого вiку. "Чудово, божествєнно, ми так втомилися в цiй нерiвнiй боротьбi. Вiдомо, що Аля найкраща наречена для нього, але там така конкуренцiя, ще б пак! Вiн заможний американець, i всi маргiнальнi хвойди повилазили зi своїх смердючих Говноселищ i почали йому писати, а вiн на такий попит не сподiвався. Ще б пак: старе одоробло, а тут – купа молодих дiвок, що й в рота залюбки вiзьмуть i свiй залюбки прикриють, якщо що не так. Але я не дозволю усiм цим селючкам посягнути на нашi родиннi цiнностi. Їх буде покарано. Але це згодом, а поки менi треба, щоб ви менi пiдготували листа до цього старого покидька Дугласа досконалою англiйською. Так, а це що таке? – Галя вирячилася на мене. Потiм почала озиратися. – Нi, це вже нестерпно. Менi присягаються, що це краща перекладацька контора в мiстi, i що я бачу? Чого ви мовчите, Марлене, чого ви мовчите? Ви думаєте, що це вам минеться, що я це проковтну, що ви тут граєтеся в театр? В шапiто? Що це? Ви пропонуєте менi послуги посереднiх акторок. Та хто їм дозволив гратися у професiйних перекладачiв? Я вимагаю негайних та грунтовних пояснень! Та ви з глузду з'їхали – пропонуєте менi це. Та вона ледь не пошила в дурнi мого бiдного сина, вона знехтувала нашими родинними цiнностями. Та її батьки все життя тиграм хвости скручували, ви хоча б це знаєте? Ви диплом її бачили? То що там написано, га? Адже вам все рiвно, так? Аби вродлива пика та симпатична дупка, так? Вам все це не минеться".