Текст книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Лариса Денисенко
Відлуння: від загиблого діда до померлого

Ключ до дверей майбутнього

Ніколи не знаєш напевне, що саме в одну мить здатне перевернути твої сірі будні з ніг на голову. Так і героїня нового роману відомої української письменниці Лариси Денисенко «Відлуння. Від загиблого діда до померлого» й гадки не мала, наскільки кардинально змінить її долю несподіваний привіт із минулого…

Усе своє свідоме життя молода німкеня Марта знала: її дід помер у часи Другої світової війни. Багато років тому вона з батьками і братом навіть їздила до Радянського Союзу, на територію сучасної України, – на дідову могилу. Аж раптом виявляється, що дід у 1943-му не помер, а всі ці роки жив зовсім поруч. Щоправда, у божевільні…

Що стало причиною божевілля молодого німецького офіцера? Чому його стільки років ховали від рідні? І хто ж тоді спочиває у «дідовій» могилі на Житомирщині?.. Марта, юрист за фахом, вирішує будь-що-будь розгадати сімейну таємницю. Відчуває, що, розібравшись у минулому своєї родини, краще зрозуміє саму себе та у відлунні давніх подій відшукає ключик до дверей власного майбутнього.

Поки головна героїня «Відлуння…» блукає лабіринтами кривавої історії і розхристаного сьогодення, захоплений, здивований і зворушений читач не може позбутися думки: як же майстерно життя виписує сюжетні повороти, переплітаючи людські долі, не зважаючи ані на час, ані на простір!

Роман «Відлуння. Від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко, цієї інтелігентної бешкетниці у сучасній українській літературі (полюбляє ця авторка писати від чоловічої особи), – такий собі мікс детективу та історичного роману із щіпочкою жіночої прози, написаний легко, ненав’язливо, зі смаком. «Чоловічий прийом» у «Відлунні…» авторка застосувала лише частково – основна розповідь ведеться від жіночого «я». Зате її приперчено ідеально витриманим гумором, іншим фірмовим «знаком» стилю Денисенко, та глибоким епістолярним ліризмом.

Новий твір Лариси Денисенко – це несподіваний погляд на Другу світову і її відгомін через десятиліття. На сторінках цієї книги трагедія війни розкривається не через протистояння ворожих таборів, а через протиріччя в душі однієї людини, через її найглибші переживання…

Лариса Денисенко – з тих, хто любить дивувати. У 2002-му вона, практикуючий юрист, несподівано увірвалася в літературу – її дебютний роман «Забавки з плоті та крові» виборов Гран-прі Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова». А опісля жодна з наступних книг письменниці не залишалася поза читацькою увагою. Літературні критики відзначали твори Денисенко поважними титулами («Танці в масках» та «Сарабанда банди Сари» ставали «Кращими українськими книгами» за версією тижневика «Кореспондент»), а читачі просто-таки змітали її новинки з полиць книжкових магазинів. Роман «Корпорація ідіотів» навіть масово крали, за що він удостоївся спеціальної премії «Літературний Олімп».

Роман «Відлуння. Від загиблого діда до померлого», над яким Лариса Денисенко працювала понад два роки, має всі шанси повторити долю книжок-попередниць. Особисто я не наважилася би вкрасти цю книжку з книгарні, але кількадесят гривень віддала б за неї з легкістю. Поставила б на помітне місце у домашній бібліотеці і обов’язково ще раз помандрувала б сторінками оповіді, яка захоплює і дивує, розчулює і шокує… А ще – надихає. На зміни у власному житті.

Галина Гузьо

Глава перша

Не знаю, як для кого, але для мене відчутною є різниця між дідом, який загинув під час Другої світової війни, і дідом, що помер у 2011 році. На перший погляд – суттєвої різниці немає, бо в сухому залишку ми маємо двох померлих дідів.

Але якщо заглибитися в це питання, то починаєш розуміти, що той дід, якого поховали в 43-му, був молодим, вправним, ідеалістичним, але недалекоглядним двадцятип'ятирічним юнаком, що загинув на чужій землі, залишив удовицею бабу, що померла у 70-му році минулого сторіччя. А також сиротами двох дітей. Один з них був моїм батьком. А інша – моєю тіткою. До могили того діда мене та мого брата одного разу возили батьки. Пам’ятаю, що це було навесні. І нас надто тепло вдягли, бо думали, що в цю пору там лютує мороз. Насправді там було тепліше, ніж у Берліні, і ми ледь не вчаділи в своїх пухових куртках.

Ми прочитали молитву за дідів спокійний сон, потім я почала співати «Інтернаціонал», але мати наказала мені припинити. Тоді я трохи посварила діда за те, що він повірив маячні Гітлера, бо не можна вірити чоловікам маленьким на зріст з такою жахливою зачіскою та вусами; а ще ми з Манфредом (це мій брат) поклали на могилу діда паперового літачка, якого насправді зробив Манфред. Але подарували ми його від нас обох. Манфред спочатку заперечував, він пропонував мені подарувати діду краватку (з тих міркувань – що це нормальний подарунок для чоловіка, нехай і померлого) або дідів улюблений роман (це було підступно з Манфредового боку, бо ніхто з нас не знав, чи вмів дід взагалі читати, що вже казати про його улюблені книжки чи музику). Я встигла обуритися, але не встигла висловити своє обурення, як батько припинив Манфредове каверзування одним лише поглядом.

Наш батько працює федеральним суддею. А для того, щоб тебе сприймали сторони процесу, колеги, політикум та суспільство, ти мусиш навчитися не тільки переконливо говорити, але, що, можливо, й важливіше, переконливо дивитися. Через це вміння свого сина дід отримав від нас, своїх онуків, один подарунок.

На відміну від того діда, цей дід, що помер зараз, навряд чи був ідеалістичний, неможливо собі уявити ідеаліста, якому виповнилося дев’яносто чотири роки. Втім – хто знає. Проблема полягала навіть не в цьому. Проблема полягала в тому, що я не знала, що дід не загинув тоді, в сорок третьому. Я не знала, що це не він залишив удовою свою дружину, а дітей – сиротами, а саме вона залишила його вдівцем. І мене це вразило. Палали вуха, наче крихітні безпритульні діти розвели в них вогнище, щоб не змерзнути, і щось смажили, аби не померти від голоду.

Того дня я зайшла до батьків – полити квіти. Ненавиджу поливати квіти (причина цієї ненависті мені так само невідома, як і причина моєї огиди до витирання пилюки), але я дуже відповідальна. Батьки поїхали підтримати Манфреда на конкурсі архітектурних проектів до Баварії. Манфред від цього казився. Але він був не з тих рідкісних людей (я, наприклад, знаю лише двох адвокатів), яким вдавалося змінити рішення, що ухвалив батько. Отже, вони поїхали. Я ж мусила пильнувати за батьківськими квітами, а ще вигулювати Троля, таксу Манфреда. Якщо чесно, то Троля повинна була вигулювати Бріг, Манфредова жінка. Але вона, хоча і не поїхала підтримувати його разом з батьками, примудрилася поїхати на весілля подруги. З Манфредом вони посварилися з приводу того, яка подія є дійсно неповторною: весілля Амалії чи Баварський конкурс проектів котеджів. Манфред стверджував, що – наскільки він знає Амалію – друге весілля з її безпосередньою участю нас не омине, бо вона дуже легковажна і заглядається на чоловічі сідниці навіть тоді, коли їсть ванільний крем, тоді, коли їй роблять щеплення, ба й навіть тоді, коли цілується з цим «її нещасним майжечоловіком»! А от спільнота баварських архітекторів чекати на нього не буде, наступного року конкурсні пріоритети та вимоги можуть бути іншими, крім того, цього разу в нього є всі шанси перемогти.

Бріг на це відказала, що наступного року баварські архітектори обов’язково проводитимуть черговий конкурс наметів, собачих буд, шпаківень, котеджів або якогось іншого лахозбірника і що Манфред туди знову попхається, і вона переконана, що його «ідіотська шпаківня» обов’язково переможе, бо її оберуть «ідіотські шпаки». А от Амалія не з тих жінок, які тільки те й роблять, що беруть шлюб. Ще вона сказала, що Манфреду має бути соромно за такі підступні думки про Амалію. І якщо він так думає про Амалію – їй зрозуміло, що так само він думає і про неї, Бріг, саме тому вони живуть три роки неодруженими. Вона так і знала, що він умисно підставляє свої сідниці під носа Амалії кожного разу, як Амалія цілується зі своїм нареченим. І це – огидно! А ще вона сказала, що наймодніша біло-блакитна сукня подружки нареченої їй пасує надзвичайно. Я думала, що вона ще щось скаже. Манфред також. Але Бріг почала збирати свою валізу. А Манфред – свою. Зрештою, вони дійшли згоди, що справу «неповторність весілля Амалії versus неповторність Баварського архітектурного конкурсу» вирішить наступний рік. І побилися на пляшку рейнського. Я розбила. Якби їм була потрібна моя правнича порада, я б повідомила, що обидві ставки непевні. Але люди звикли більше довіряти букмекерам, ніж сучасним правникам. Іноді я їх чудово розумію.

Тому на вішаку моїх проблем опинилися і квіти, і Троль. Другу проблему я вирішила дуже швидко, забравши Троля до квартири батьків. Він вигулявся, вкрав з таці мою канапку з шинкою, виплюнув огірок і, схоже, взагалі почувався напрочуд добре, бо лежав на килимі й захоплено попискував, гризучи ніжку фотеля. А коли вона йому набридала – брався за китиці ковдри, що знесилено звисала до самої підлоги. Втомлена ковдра сірого кольору. Я його не сварила і не виховувала, бо це був не мій собака. Хоча мені хотілося смикнути його за хвоста. Але – ні. Призвичаїшся сварити братових псів, потім будеш шпиняти його дітей.

На те, що дзвонить телефон, я не звернула жодної уваги. Зрештою, поливати квіти я обіцяла. А відповідати на телефонні дзвінки – ні. А потім прийшов гер Олаф Кох. Я відразу його впізнала, щойно він забухикав у домофон. Олаф Кох ніколи не палив цигарок (принаймні я того не бачила, Манфред також), але кожну свою фразу (навіть вітання) він розпочинав, попередньо роздерши горлянку кашлем. Чимось це нагадувало оперного співака, хоча я розумію, що це дивна асоціація. Довелося йому відчинити. Це наш родинний Повірений. У нашій родині не заведено тримати повірених на ґанку. Не знаю, хто започаткував цю традицію, але всі її дотримувалися. Крім того, він так просто не піде. Якщо вже доповз до нас. Берлін – місто великих відстаней.

Для Олафа Коха (варто сказати, що зазвичай він попереджував про те, що зайде, тому його візит був для мене несподіваним) мати готувала велике горнятко кави зі знежиреним молоком та обов’язкові солодощі з вишнями на білому блюдці. Батько навчався з ним в університеті і завжди каже про нього, що Олаф ніколи не прагнув серйозної правничої слави та кар’єри. «Все життя він працює повіреним, і мені здається, що я залишаюся найповажнішим з його клієнтів». Коли я була маленькою, то думала, що у правничій ієрархії повірені посідають місця двірників. І дивувалася. А з приводу того, що Олаф Кох не вбивався за посаду федерального судді (батько ж вбивався, ще і як!), я думала: з таким прізвищем важко бути амбітним, все одно ти будеш програвати сумнозвісній паличці.

Отже, Олаф Кох увійшов до батьківської вітальні. Він розглядав мене з невпевненістю та недовірою. В його паперах щодо нашої родини було записано наступне: родина фон Вайхен. Йохан фон Вайхен, 1940 р. н., його честь федеральний суддя; Агнес фон Вайхен (у дівоцтві – Барт), 1951 р. н., дизайнерка. Діти: Манфред (1974 р. н.) та Марта (1976 р. н.) фон Вайхен. У його свідомості я як була, так і залишаюся дитиною фон Вайхен. І він повірити не міг у те, що в дитини може бути сиве волосся (в мене рання сивина, спадок по материнській лінії). Свою сивину я не зафарбовую, мені подобається мати вигляд жінки, за сивиною якої вгадується насичене минуле.

Олафом Кохом Манфред фон Вайхен не читався як – Манфред фон Вайхен, 1974 р. н., архітектор; Марта фон Вайхен не читалася як – Марта фон Вайхен, 1976 р. н., доктор права, викладач. Так, хтось мав наслідувати батька. Манфреду пощастило, в дитинстві він продемонстрував (і не втомлювався демонструвати повсякчас) яскравий талант. Варто сказати, що завдяки своєму виявленому в дитинстві таланту все життя Манфред заощаджує на подарунках. У моїй хаті є коридор Манфреда, що веде до їдальні. На полицях стоять зроблені та подаровані ним скульптури та макети, на стінах – його ж картини, біля арки, що є входом, стоїть такса-споруда, там я оселила кілька пар капців, сухі очеретини, вологі серветки та вазочку з горішками – такса-споруда є багаторівневою. Моделлю відпрацював Троль.

Мене ж у дитинстві цікавили міжстатеві взаємини, права сексуальних меншин, олімпійська символіка, Міккі Маус, Друга світова війна, а також історія в цілому. Не знаю, що саме з цього переліку переконало батьків в тому, що я здібна до юриспруденції, особисто я ставлю на пройдисвіта Міккі. Я не працюю суддею, не працюю адвокатом або прокурором. Я викладаю в університеті. І моя робота мені подобається. Хоча адвокатську ліцензію я маю, можна сказати, що це мій подарунок батькові.

Своїх дітей у пана Коха не було. Але він визначився, як потрібно з ними спілкуватися. Він показував пальцями «козу-дерезу», а також робив «піп», натискаючи на носа. І посміхався нервовою посмішкою, що припинила викликáти в мене сльози, коли мені виповнилося шість років. До того ж, угледівши посмішку пана Коха, я починала відчайдушно верещати. А мати повсякчас вибачалася за мене. Манфред посмішки Коха не боявся, він займався тим, що малював його портрет. За роки дитинства мій брат створив п’ятдесят портретів нашого повіреного. Якось батько вирішив подарувати «милому Олафу» ці портрети. Але мати заборонила. Насправді, я розумію її мотиви. На портретах усміхнений Олаф Кох у своєму традиційному крислатому капелюсі був подібний до кіношного образу маніяка. Хоча я маю певні сумніви щодо того, що пан Кох упізнав би на них себе. Де ці портрети зараз – я не знаю. Можливо, мати їх зберігає, щоб лякати ними своїх майбутніх онуків.

Дружина пана Коха – Агата Райс залишилася на своєму британському дівочому прізвищі. Вона була «серйозним науковцем», досліджувала дахи Стокгольма, вираховуючи ті, де теоретично та практично міг перебувати Карлсон. Дахи столиці Швеції вона знала набагато краще, ніж тіло свого чоловіка, про що неодноразово безсоромно говорила моїй матері, не звертаючи уваги на Манфреда, який її малював, і на мене. Завдяки Агаті Райс Манфред навчився чудово вимальовувати жіночі ноги з будь-якого ракурсу.

Крім того, я знаю, що одного разу (можливо, були ще спроби, достеменно знаю тільки про цей випадок) Агата запропонувала моїй матері амур де труа. Я не знаю, як відреагувала на це Агнес фон Вайхен, бо мати помітила мою присутність та відправила до дитячої. Наразі мені залишається лишень здогадуватися: було в них щось чи ні. Підслуховувати під дверима я не наважилася. Втім, ставлю на останнє, зважаючи на власницькі інстинкти моєї матері. Звичайно, це могло полестити амбіціям мого батька. Але для його амбіцій усвідомлення того, що його хоче пані Райс, було достатньо і не потребувало практичного підтвердження.

«Марто, Марто. А де пан суддя?» – запитав у мене Олаф Кох, весь час намагаючись струсити з себе Троля, котрий збагнув, що повірений є цікавішим за ніжку фотеля та китиці ковдри. Кох не помітив, як автоматично зробив у мій бік «козу-дерезу», я давно на це не реагувала. «Батьки в Баварії. Поїхали підтримати Манфреда». – «Так. Тобто їх немає?» – «Вони як Бог, – зауважила я. – Завжди з нами, навіть якщо не поруч». – «Як Бог», – повторив пан Кох. Я помітила, що він приніс дещо квадратне у великому пакунку. Троль також це помітив і почав обнюхувати. «Зробити вам каву?» – запропонувала я. В Коха був безпорадний вигляд. «Так, якщо можна», – відповів він. І додав зовсім загадково: «Вже доведеться». Наче гидотнішої кави, ніж та, що можу зварити я, він ніколи не пив.

Коли я повернулася з кавою, Олаф Кох разом з Тролем розмістилися у фотелі. «Зігнати?» – запитала я. Кох дивився на горнятко з кавою. Я зрозуміла, що зараз він намагається пов’язати дієслово «зігнати» з напоєм. Тоді я поставила каву на стіл, підсунула його ближче до фотеля, а Троля взяла на руки. Троль вивернув вуха. Не знаю, що це в нього означало: він або радів, або сердився. Троль не дуже щедрий на емоції, для нормального спілкування та розуміння йому цілком вистачає цих двох. Можливо, і мені варто спробувати? Кох подивився собі на коліна так, наче в нього щось відтяли. «Олафе (років три тому він запропонував, щоб ми з Манфредом зверталися до нього на ім’я), щось трапилося?» Троль, мабуть, вирішив, що десь поруч озеро, бо почав бовтати лапками в повітрі, наче збирався зробити заплив.

«Я не міг з ними зв’язатися відучора». Я знизала плечима, бо не настільки сумую за родиною, щоб телефонувати їм щодня. Олаф подумав, що я не зрозуміла, про кого йдеться. «Я маю на увазі твоїх батьків». – «У них насичені дні. Манфред, мабуть, вимкнув телефон. Не думаю, що він хоче, щоб час від часу телефонувала Брігіта та повідомляла йому, яка сукня на Амалії, з ким вона танцює і хто намагається її звабити, чи нормального вигляду священик і якими квітами прикрашено залу. Батько зараз у відпустці, не здивуюся, якщо він не взяв мобільний. А мати хотіла навідатися до кузини, якщо вони вже опинилися у Баварії, тому її потребу контролювати та спілкуватися задовольняє «маленька Розамунда» та три її доньки».

«В мене були підозри…» – сказав Олаф. Зараз він був схожим на детектива зі старих американських серіалів, який у скоєнні злочину підозрює всіх, окрім своєї сварливої дружини. І не тому, що вона така вже безневинна, а тому що він ніколи не наважиться її допитати. Тролю теж так здалося, тому він припинив вдавати з себе плавця, зістрибнув на підлогу і почав голосно гавкати. Коли я бачу Троля, то дивуюся, як можна бути таким самовпевненим, маючи настільки криві та короткі лапи? Хоча, я зустрічала таких людей…

Я вирішила, що можу покласти руку на плече нашого вірного повіреного. Особисто я не люблю, коли торкаються моєї спини або плечей, але як ще можна продемонструвати співчуття та розуміння? «Я чимось можу зарадити, Олафе?» Він подивився на мою руку так, наче йому наростили зайвий орган або він виявив на своєму тілі ракову пухлину. Я прибрала її. Руку-пухлину-зайвий орган. Я його розуміла. «В мене були підозри, що це станеться саме тоді, коли нікого не буде в місті. Йохан… Зарадити? Марто, в принципі, так, ти можеш зарадити. Мені треба виконати зобов’язання. Я мушу залишити ці речі. В пакунку. Ну і повідомити про це родину. Хто б міг подумати, що він… Усі права, зрештою, належать мені. Тобто довірені… Тож я маю розпорядитися… Ти не думай, що я цього прагнув. Йохан сам мені все відписав». Олаф говорив це так, наче батько позбавив мене з Манфредом спадку на користь Олафа Коха.

«Я не думаю», – запевнила я його. І набрехала, тому що я встигла подумати про кілька речей. Олаф не зрадів з того, що я не думаю. Та позаяк він мовчав, я торкнулася пакунка. «Олафе, а я можу?» – «Так», – сказав він. І випав з фотеля, як маленьке пташеня з гніздечка. Безпорадно. Зараз його зжере зла киця. Натомість його облизав навіжений собака. «Треба спочатку навчитися літати», – буркнула я. Але мою руку з пакунка він прибрав рішуче. І особисто випатрав його.

Біблія. Крислатий чорний капелюх з незрозумілими кудельками по боках. А, то, мабуть, хасидське. Самовчитель з івриту. Тека біло-блакитного кольору. Я пригадала, що сукня дружки нареченої, в яку, мабуть, сьогодні вбрана Бріг, саме таких кольорів. Ця тека – також дружка нареченої.

«Це що?» – «Речі твого діда». – «Діда?» – «Так». – «Мого діда?» – «Саме так». – «Діда по якій лінії?» – «Йохана та Елзе». – «І де вони були весь цей час, ці речі? З сорок третього? Більше шістдесяти років». – «У твого діда». – «Що?»

«Марто. Ти можеш сісти? Дякую. Річ у тім, що сьогодні о 4:45 ранку помер твій дідусь. Ось, ти знову підвелася… Сідай, дуже тебе прошу, мені незручно з тобою розмовляти, коли я перебуваю у фотелі. Це тільки шпаки весело співають, сидячи в шпаківні. Можливо, тому що її кріплять до дерева. Кроти не співають, еге ж? Сідай. Окрім того, що це весела звістка, ти ще й вимахала на метр сімдесят вісім, трохи зависока. Помер твій дід – Отто фон Вайхен, єдиний син барона фон Вайхена. У віці дев’яносто чотирьох років. Від раку хребта». – «Олафе, в 1989 році, навесні, ми їздили в СРСР і я молилася на могилі діда. Думаєте, мені це наснилося? Того самого діда, який, як ви кажете, помер сьогодні о 4:45». Мій дід не загинув під час Другої світової війни. Мій дід помер сьогодні. А ще він був євреєм-хасидом. Нісенітниця!

Пан Кох програв пальцями на спинці фотеля кілька тактів маршу. Я намагалася зрозуміти, якого саме і чому я вирішила, що це марш, але збилася з ритму. Бо зненацька помітила, що в Коха довгі та сильні пальці. Він був маленьким на зріст, і рукави сорочок, піджаків та джемперів майже поглинали його руки. Він не мав особистого кравця і, на відміну від мого батька, що мав гарну статуру, не шив костюми та сорочки на замовлення, тому речі фабричних розмірів були хоч трохи, але завеликі для нього. Зараз було майже літо, тож він був у сорочці з короткими рукавами. Я ніколи не бачила Олафа Коха влітку.

«Марто, таке буває. Ти тоді могла подумати, що СРСР не буде? А буде, наприклад, така держава, як Казахстан? Хоча… ти була дитиною, і, мабуть, це тебе не цікавило. Ти була в країні, якої вже не існує. І молилася на могилі діда, який помер тільки зараз. Іноді про важливі речі дізнаєшся трохи згодом. А часто й взагалі не дізнаєшся. І ще невідомо, що краще».

«Олафе, це був марш? Ви зараз відстукали пальцями». – «В певному розумінні. Це – “Хорст Весель”». – «Народництво. Цікаво, дід любив цей марш? Той дід, що помер тоді, мабуть, любив. А цей, що помер сьогодні?» – «Не знаю. З ним неможливо було спілкуватися. Саме неможливо, а не важко». – «Він був агресивним?» – «Марто, поговори з Йоханом. Насправді, я навідував твого діда, відповідно до контракту, раз на півроку. І спогади про ці відвідини не є приємними. Йохана я інформував про кожний мій візит. Не можу сказати, що мене це обтяжувало, зрештою, така вже моя робота, але я підступно радів, що не маю з цим чоловіком жодного родинного зв’язку. Твій дідусь був хворим. Зараз я не маю на увазі рак, який його здолав. Він хворів на нього менш ніж рік. А іншу недугу. Можливо, це був рак душі. З його рота постійно звисала тонка та довга нитка слини, наче невідомий павук сплітав в його пащі мереживну пастку та полював за його язиком або за гландами. Чекав, поки вони відпадуть. Твій дід любив розмовляти. Але він говорив такою мовою, що зрозуміти його було неможливо. Так само він і писав. Поглянь на його записи, вони в теці».

Я подумала, що не здогадувалась про поетичність Олафа Коха так само, як і про довжину та силу його пальців. Чи поетичність Олафа Коха пов’язана безпосередньо з літом? Моє надмірне концентрування на Олафі свідчило про те, що звістка про діда була для мене фактично вбивчою, я просто не могла в це повірити.

Кілька папірців впало мені на коліна. Зошит середнього обсягу сповз на підлогу, Троль миттєво припав до нього носом. Я легенько тупнула ногою, пес подивився на мене ображено. Але відійшов. Ще б пак. Тридцять дев’ятий розмір ноги виглядає, як невеличкий, але міцний собака! «Це… іврит?» – «Ні. Якби ж то. Це – невідомо що. Існує збіг щодо кількох знаків, от і все. Але твій дід був переконаний у тому, що пише та спілкується на івриті». – «Отже, мій дід був євреєм». – «Марто, твій дід був німецьким бароном. І ти про це чудово знаєш». – «Ви хочете сказати, Олафе, що мій дід був німецьким бароном, який іноді ходить у хасидському капелюсі з кудельками і переконаний у тому, що спілкується на івриті? Не думаю, що це вважалося кумедним дивацтвом навіть тоді, коли він народився. Я вже не кажу про тридцяті та сорокові роки двадцятого сторіччя. Чи ви хочете сказати, що аристократичних німців заохочували так вдягатися і поводитися?»

«Марто – Йохан! Я думаю, що вам з батьком буде про що поговорити». – «Тільки з батьком? А як щодо Ельзе?» Відповіді не було. Молодша сестричка нічого не знає. «А це що?» Поряд із записками вигаданою мовою я побачила глянцеву картку-прямокутник із зображеними на ній двома персиками. Вона була схожа на ті, що продаються з наборами «Вчимо дитину рахувати» або на картку дитячого лото. Один плюс один дорівнює два. Персики були підписані. Звісно, тією ж мовою, яку мій дід (я вже призвичаїлася звати його дідом) вважав івритом. Взагалі, вся картинка була щільно змережана чорним чорнилом, закатовані плоди, огидно. Я сховала її до теки. Долоні спітніли. Не можна так лякатися персиків. «Дідові персики, – сказав Олаф. – Він любив мені це показувати і примушував читати. Якби я щось розумів. Марто, тобі зле?»

Я дійсно почувалася недобре. Вуха палали, у роті пересохло, долоні спітніли. Олаф підвівся і незабаром приніс дві склянки води. Перелив з двох маленьких пляшечок.

Олаф ніколи нічого не пив з пляшок або бляшанок – тільки кухлі або склянки; завжди тихо, але вперто робив зауваження Манфреду, який часто зустрічав повіреного з бляшанкою пива в руці. Троль супроводжував Коха на відстані свого стрибка. «Ти б прибрала з шиї шалик, він… еее… перетискає», – сказав пан Кох. Я забула, що на моїй шиї вже був готовий шовковий зашморг. Подарунок Дерека. Пунктирні брунатні лінії на неяскравому білому тлі.

«Олафе, і що зараз? Треба організовувати похорон, треба повідомити батькам, напевно, потрібні повідомлення до газет? Скласти некролог? У мене плутаються думки, вибачте. Не можу опанувати себе. Ніяк». – «Марто, обережніше. Ти облилася водою. Похорон – це мій клопіт. Відверто кажучи, навіть не мій, цим займається заклад, де його утримували. Належні розпорядження я віддав. Завтра його супроводять до крематорію, ти можеш підійти, хоча це не обов’язково, все відбудеться в крематорії закладу, дуже швидко, не думаю, що це буде схоже на урочисту церемонію. А я потім принесу вам урну. Якщо Йохан забажає. В принципі, є можливість залишити урну на території тамтешнього цвинтаря. Більшість родичів пацієнтів саме так і робить».

«Я не думаю, що…» – «І ніяких газет, Марто. Це – закритий заклад. Я перепрошую, але в ньому не тримають нормальних людей з простими історіями, розумієш? Ти все правильно сказала, твій дід загинув ще в сорок третьому, хай він там і залишається. Розголос та публічність цій смерті ні до чого. Та й вашим життям також. Дитино, тут вже нічого не вдієш. Приїде Йохан, думаю, що він усе тобі пояснить. Я не знав, обізнана ти чи ні щодо цієї справи, Йохан ніколи не говорив зі мною про це. Ніхто не міг подумати, що все це станеться саме тоді, коли його не буде в місті і нікого не буде, крім тебе.» Я невпевнено кивнула. Я нічого не розуміла.

«Марто, ти збираєшся піти туди завтра?» – «Я…» – «Я питаю, бо мені треба замовити перепустку. То підеш? Ну, добре. Обов’язково прихопи з собою який-небудь документ, гаразд?» – «Візьму права». – «Чудово! Права – це чудово. Тоді розпишись на підтвердження того, що я залишив тобі речі. Тут – опис. Будь-ласка, на кожній сторінці. І я пішов». Я відчувала, що йому легшає від того, що він з цим закінчив. «Марто, тобі зараз краще побути з кимсь. На жаль, не можу скласти тобі компанію, треба завершити цю справу. Смерть – дуже забюрократизована подія. Особливо у порівнянні з народженням. Дивно, адже закінчувати справу має бути легше, ніж її розпочинати». – «Не завжди. Мені легше розпочинати. А от закінчувати не дуже хочеться».

«Тут не той випадок. Хочеться чи ні – все одно… Хочеш я зателефоную Брігіті?» – «Вона на весіллі». – «О. Можливо, тоді Ханне?» – «Я попрошу Дерека». Олаф підняв ліву брову. Ніхто в нашому оточенні не любить Дерека. Крім мене. «Дерека. Попросиш Дерека… Що ж. Отже, Дерека. Ну, зрештою, як хочеш. Агата переказувала тобі вітання, якщо Дерек… буде зайнятий, ти можеш під’їхати до неї у клуб. Вони сьогодні святкують один з днів народження Карлсона. Не сумують. Крім того, ти знаєш, вона завжди тобі рада».