Текст книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Глава сьома

Моя тітка Ельзе, як ви, певне, вже здогадалися, є людиною специфічною. Часто таких, як вона, звуть людьми з тонкою душевною організацією. Варто сказати, що люди з тонкою душевною організацією здатні отримати набагато більше за товстошкірих нечем. Саме вони своєю поведінкою провокують нервові зриви. На товстошкіру нечему можна гримнути, а тут діяти настільки прямолінійно ніяк не можна.

Моя тітка вийшла заміж за турка задовго до того, як вони заполонили Берлін, можна сказати, що вона започаткувала цю моду, тоді її шлюб вважався екзотичним мезальянсом. Хакан Ісмаїл Демірель був невисоким, худорлявим чоловіком і служив в Інтерполі. Цікаво, що батько, котрий є служкою Закону, терпіти не міг Деміреля не тому, що той був турком, а тому, що той був поліціянтом. Батько ненавидів поліцію, і неважливо, міжнародну чи місцеву. Хоча від того факту, що чоловік його сестри – турок, він також не шаленів. Ніхто з нас не звав Хакана дядьком. Не знаю, подобалося йому це чи ні, Хакан не любив спілкуватися.

Тітка Ельзе невеличка на зріст, тоненька, білошкіра, не карлиця, втім, якщо на неї вдягнути капелюшка, пишну сукню та дати в руки мереживну парасольку, то її можна посадовити на полицю поряд з порцеляновими ляльками, вона там буде виглядати природнішою, ніж на вулицях міста. Коли Троль підходить до неї, здається, що це розтягнутий в просторі курцхаар, напевне, йому то лестить. Поряд з тіткою я почуваюся складаним стільцем, бо складаюся вдвічі, щоб перебувати на одному рівні з нею. Боно колись сказав: «Коли ти нахиляєшся до мами, ти схожа на дитячу розібрану пірамідку або на штопор». Манфред висловлюється конкретніше: «Ти схожа на переляканого страуса!»

«Ельзе, привіт! Це – Марта. Годинку будеш вдома?» – «Привіт! Буду. Тоді принеси мені пляшку лимонної води». Невеличка пляшка води в руках тітки виглядає як ерегований член, а велика – як вогнегасник або дайверівський балон з киснем. «Принесу, якщо не забуду. Слухай, мені взагалі-то дещо від тебе потрібно. Дідові листи з фронту. Пам’ятаєш, де вони в тебе лежать?» – «У скрині мами. Зараз дістану. Не забудь про воду!»

Ельзе була щасливою жінкою, чоловік її кохав, це визнавали навіть ті, хто терпіти його не міг. Хакан зарано помер, слабке серце. Можливо, якби він менше кохав тітку, його життя було б довшим, але не судилося. «В того, хто вміє кохати, швидко зношується серце», – поетично говорив Манфред. Кульмінаційна Ханне завжди реагувала так: «Та ти що? Ну тоді твоє після твого скону буде таким незайманим, хоч на органи віддавай. Серце, що не проїхало навіть метра кохання».

Після смерті чоловіка тітка не виходить з хати без чорної сітчастої вуалі. Батько вважав, що це просто схиб на скорботі, допоки Манфред прямо не запитав тітку, навіщо вона це робить, бо ж стільки часу минуло. Тітка відповіла: «Розумієш, коли я одягаю вуаль і крізь неї дивлюся на інших людей, мені приємно усвідомлювати, що вони ув’язнені, а я, вільна, дивлюся на них з-за ґрат». Виявляється, вона нас увесь час ув’язнювала! Навіть членів родини, добре, що нам вона час від часу носила передачі та ходила на побачення, відкриваючи обличчя.

Вона ніколи не працювала, ні до шлюбу, ні після. «Робота позбавляє мрій», – казала вона. Після смерті Хакана Ельзе займалася тим, що постійно перевстановлювала пам’ятники на його могилі. Батько це звав «Ельзині цвинтарюльки». Спочатку пам’ятник Хакану був стандартним – композиція з католицького хреста та півмісяця. Манфред на це зауважував, що, судячи з пам’ятника, Хакан був бірелігійним. Якби хтось поцікавився моєю думкою щодо доречності пам’ятника, я б обрала логотип Інтерполу, бо це було єдине, крім кохання, у що вірив пан Демірель. Одного разу я поділилася своїми міркуваннями з Манфредом, він трохи подумав і сказав, що логотип Інтерполу вигадали маніяки. Бо жодній нормальній людині не спаде на думку проштрикнути земну кулю мечем та ще навісити по обидва боки два каганці (терези Феміди) для того, щоб туди стікала земна кров. Митці або врятують цей світ, або зґвалтують.

На дружбі хреста та півмісяця тітка не зупинилася. Обеліски були різні. Ім’я Хакан, виписане турецькою; кована троянда; гілка оливи; два різнокольорових серця; ятаган; кінь… Кінь мене вразив. До голови поповзли вульгарні асоціації, запитати в тітки, що все це значить, я не наважилася. Але кінь довго не простояв, бо на нього любили залазити діти і фотографуватися. Тітці це не сподобалося. Коня змінив янгол з обличчям сови. Не знаю, хто його робив, але Манфред фотографував його з різних боків, янгол-сова його явно збуджував. Що або хто боронить спокій Хакана зараз, я не знала, бо я рідкісний гість на цвинтарях.

Тітка Ельзе була в кораловому. Вона схопила воду і зникла. На столику стояла бабцина скриня. Дідові листи тримали докупи дві офісні скріпки, почерк у діда був каліграфічний, я ніколи не вміла писати настільки акуратно. Можу собі уявити, якими були б мої листи з фронту, їх би ніхто не зміг прочитати, хіба що спецслужби або аптекарі.

«Їх було чотири, а зараз – три. Не знаю, де ще один, буду шукати. Може, читала і кудись поклала, забула… Хоча не пам’ятаю, щоб я це читала. Добре. Ти як?» Тітка присіла поряд зі мною на диван. Я вирішила розповісти їй про смерть діда. Зрештою, якщо людина схиблена на смерті коханого, навряд чи вона буде сильно перейматися смертю батька, котрого ніколи не бачила. «Я – дуже дивно, позавчора була на кремації твого батька». – «Це нова антифашистська гра молоді? Ще раз вбивати відданих орлів Рейху? Цікаво… Нічого не читала про це в пресі». – «Ні. Дід був живий. Як виявилося. Живий та божевільний. Утримувався в одному зі спеціальних закладів. Після себе залишив кілька записів псевдоівритом, жахливі малюнки, Біблію та хасидського капелюха. Поки що всі ці речі в батька. Можеш подивитися». – «Навіщо? Я й без того знаю, що мені не пасуватиме хасидський капелюх. Хасидський капелюх з вуаллю, бррррр». – «Бррр. Так. Крім того, він завеликий для тебе».

«Від чого він помер? Навряд чи від докорів сумління, йому скільки виповнилося?» – «Дев’яносто чотири. Рак хребта». – «Кажеш, він був божевільний?» – «Думаю, так. Принаймні всі про це говорять, навіть Олаф, а ти знаєш, що він дуже обережний в оцінках. Діда відправили у піч у різнокольорових шкарпетках та черевиках, він не любив однакових речей». – «Я так і знала, що нічого гарного ми від нього не успадкуємо. Божевілля та онкохвороби. Наче самого божевілля замало», – буркотіла Ельзе. Важко не погодитися.

«Я піду, тобі дуже пасує цей колір. Ти в ньому наче невеличкий симпатичний риф». – «Як вважаєш, мені потрібно вдягати щось жалобне?» Я знизала плечима. «Батько не вдягає». Тітка розглядала мене. Я нічого не могла з собою вдіяти. Так, я ніколи не вдягаюся яскраво, але сьогодні я була в сірій, імлистій сорочці з чорним окантуванням та чорній спідниці.

«Ти виглядаєш як некролог», – зауважила Ельзе. «Я дуже переймаюся цією смертю, не можу пояснити чому, думаю, ти мене розумієш». – «Не дуже, якщо чесно. Ти натякаєш на мій сум за Хаканом? Але ж я його кохала, ми перетікали одне в одного, ми навіть обмінялися сміхом. Ти помітила? Я зараз сміюсь так само, як сміявся за життя він. А він там… десь він є. Він сміється, як я». – «Ти смієшся басом?» – «Марто, Марто. Ви – молоді і такі неуважні, до чого тут тембр?» Я силкувалася пригадати, як сміявся Хакан, мені здавалося, що він якщо і сміявся, то беззвучно. «Хакан сміявся беззвучно». І тут я помітила, що тітка сміється. Зморшкові промінці біля очей перетворювали їх на хвостатих птахів. Вона сміялася беззвучно. Я перетворилася на складаного стільця, поцілувала її, поклала листи до сумки та пішла геть. Чи я так само кохаю Дерека, чи зможу вкрасти його сміх? Я спробувала зімітувати. Жах. Те, що в інших виглядає природно і навіть зворушливо, в моєму випадку завжди перетворюється на фарс.

Непомітно час зжер півдня. Варто було перевірити електронну пошту, я це негайно зробила і не дарма. В скриньці було повідомлення від секретарки пані Дори Тотер-Габор, за годину я повинна була бути в Міністерстві. Я вирушила.

Я почувалася ніяково. Я не знала, як слід поводитися з колишніми однокурсницями, кидатися їм на шию, верещати, цілуватися і розповідати про діточок? Не можу сказати, що під час навчання ми з Дорою були близькими подругами, але ми разом ходили в кіно, в нас була спільна компанія, навіть один закоханий у неї юнак кинув її і причепився до мене зі словами: «Я більше не довіряю гарним жінкам». Я його розуміла, я також не те щоб дуже довіряла гарним жінкам, наприклад, власній матері. Дору можна було фотографувати, робити з фотокарток листівки та сміливо відправляти на фронт усім солдатам Рейху, вони б були у захваті. Діду, мабуть, також сподобалося б, якби він міг усвідомити, що його справою займається саме вона. Білява, сіроока, вродлива.

Розумна Дора швидко вирішила мою проблему щодо стилю поведінки. Секретарка, схожа на сіру чаплю завдяки своїм тоненьким ніжкам у дивних панчохах кольору осуги, довгому носу та сірому костюму, люб’язно провела мене до її кабінету. Дора підвелася й простягла мені руку. «Доброго дня, пані Вайхен. Рада бачити тебе, Марто». Відповідаючи на її потиск, я не могла не вирячитися на неї. Дора схудла, зістригла свої кучері, що породжували дівочу заздрість, і стала дуже схожою на акторку Шарон Стоун. Настільки, що на кінчику мого язика вже виробляло акробатичні етюди питання: «Чи ти носиш трусики?» Несподіване запитання до керівника департаменту. Дора була вдягнена у сукню з важкого шовку теплого жовтавого кольору, на її шиї бовталася низка необробленого бурштину. Мати говорила про таких жінок, що вони безпомилково відчувають свої переваги. «Проходьте. Вам зручніше на ви чи на ти?» – «Перепрошую, але поки не вирішила». – «Я вас слухаю».

На Дориному столі лежала тека, в мене не дуже гарний зір, але я побачила, що то були матеріали, пов’язані з дідом. «Нещодавно помер мій дід, Отто фон Вайхен, він був, еее…»

«Марто, я знаю, ким бувваш дід, але майже ніхто не зрозумів, ким він став. У нас дуже мало свідчень. Мало матеріалів. Я дам вам цю теку, щоб ви мали нагоду з усім ознайомитись, а деякі папери навіть скопіювати». Я подякувала. «Але навряд чи вам це щось дасть. Нам це не дало нічого. Крім усвідомлення того факту, що ваш дід збожеволів, коли перебував на території України, в передмісті Житомира, в 1943 році. Причини його божевілля нам невідомі. Сам він, як ви розумієте, нічого пояснити не міг. Лікарі, керівництво – також. Стандарті відписки: реакція на стресову ситуацію, причому ніхто не знає, що саме то був за стрес. Певно сильніший за саму війну. Ніхто нічого не зрозумів. Очевидним і доведеним є тільки одне: його божевілля. В теці не так мало папірців, але, незважаючи на те, що кожний ущент заповнений літерами, печатками, підписами, насправді – вони беззмістовні. В нашій роботі таке постійно трапляється.

Ми не знаємо, чи відчував він свою провину, чи саме це відчуття спричинило його стан. Поки він самостійно пересувався і міг координувати хоча б своє тіло, а не мозок, то збирав речі, пов’язані з єврейською культурою, релігією, мовою та побутом. До речі, ніхто не знає, де він це діставав. Або хто йому це приносив. Як у нього опинився цей капелюх? Де він взяв самовчитель, котрим не міг користуватися? Жодної інформації. Він непогано малював. Малював власні портрети в реалістичній манері, але трохи дивні».

Я не стала ділитися з Дорою версією медсестри, кого їй нагадували ці портрети.

«Марто, я розумію, навіщо вам це потрібно. Багато наших співвітчизників хотіли б вірити в те, що їхні батьки, діди та прадіди розкаялися, що вони не чинили злочинів, що вони стали на бік опору. Ми ретельно вивчаємо кожний випадок. Ми ніколи не закриваємо справу, тому що свідчення можуть надійти з будь-якого джерела в будь-який час. Когось вони стосуються безпосередньо, когось опосередковано, але ми все збираємо, перевіряємо, накопичуємо та використовуємо. Ані смерть, ані виголошений вирок не закривають ці справи, ці справи живуть та свідчать».

Чому всі чиновники так швидко втрачають своє «я» (адже в неї воно було!) і починають «микати» де треба і де не треба. «Я можу подивитися матеріали?» – «Прошу». Дійсно, нічого цікавого, таке враження, що ніхто нічого не розумів і тоді. Дід дратував керівництво, дратував лікарів, він був прикрим, незрозумілим та обтяжливим випадком. Руйнівник злагоджених статистичних показників. Щодо цього зауважувалося двічі.

Я побачила копії трьох листів діда, дві фотокартки, на одній була зображена моя бабуся, великий портрет: молода жінка з такими неймовірними очима, про які часто говорять: «За них не шкода зрадити Батьківщину». Дід замість цього вирішив знищити кілька чужих батьківщин. На іншій фотокартці – молодий дід, мабуть, з приятелем, обидва у військовій формі. «А… це?» – «Барон Ганс Ленц. Кращий друг вашого діда. Воював на території Великобританії. Досі перебуває в міжнародному розшуку, хоча двічі надходили свідчення про його смерть. У першому випадку це була помилка спецслужб, в іншому – винахідливе інсценування. Власне, завдяки цій виставі органи Об’єднаного Королівства остаточно впевнилися в тому, що пан Ленц живий, здоровий і, крім того, дозволяє собі час від часу знущатися з усіх нас, наче грається в сліпого та дзвонаря». Отже, кращий друг діда виявився нацистським злочинцем та жартівником, а чого ще я чекала? Що дід товаришував з бійцями Французького Опору? На фотокартці Ганс Ленц був красенем з тих, у яких панночки із захмарною уявою закохуються навіть тоді, коли бачать, як ті нахиляються з сокирою в руках над скривавленим тілом. Мені закортіло знайти його і негайно.

«А де четвертий лист?» – «Що? Не знаю, про який четвертий лист йдеться. Ці матеріали, згідно з нашим офіційним запитом, передав повірений вашої родини, пан Олаф Кох. Ми контактували виключно з ним. Якщо ви щось знаєте про четвертий лист, то повинні про це розповісти». – «Я нічого не знаю. Думала, що їх має бути чотири. Хоча я сама надаю перевагу непарним числам, але тут уже нічого не вдієш». Дора уважно подивилася на мене, але нічого не відповіла. Я ледь не вимовила за неї: «Ви маєте право мовчати, маєте право на один телефонний дзвінок…» І тільки-но я встигла про це подумати, як задзвонив мобільний. «Будь-ласка», – сказала ввічлива Дора та чемно відійшла до вікна.

«Привіт. Як ти?» Це була Наташа. З телефону Дерека. Ліфт, у якому підіймалося моє серце, впав у шахту. Наташа вкрала його телефон, як тітка Ельзе сміх свого чоловіка. Якби я знала, що дід настільки її активує, я б воліла, щоб він не оживав. Я сказала, що почуваюся непогано, але зараз мені незручно говорити, бо я в Міністерстві юстиції на офіційній зустрічі. «Я просто хотіла тобі сказати, що я знайшла одну людину. Він зможе зробити тобі запрошення до України і допоможе з усіма запитами, якщо ти цього хочеш. Зателефонуй мені. Бувай». Від фінансових аналітиків ще ніхто не втікав, навіть гроші.

Я зітхнула і почала переписувати координати дідової військової частини, інші географічні подробиці. «Можна скопіювати фотокартки?» – «Навіщо? Оригінали залишилися у вашій родині». Я подумала, що фотокартки, певне, знаходяться між листами. Але перевіряти це під пильним поглядом Дори не хотілося. «Пошукаю». – «Щось іще?» Я хитнула головою, наче, ні. «До побачення. Якщо ви отримаєте інформацію стосовно цієї справи, ви повинні нас поінформувати. Перед тим, як іти, підпишіть дві типові заяви, вас з ними ознайомить моя секретарка». Добре, що я не стиснула її в обіймах і не почала розповідати про своїх чарівних малюків. Думаю, вона б попросила секретарку викликати мені «швидку» або завела на мене окремий файл. Хоча, певно, він уже є.

Кав’ярня, де ми домовилися зустрітися з нехай медичною, але все-таки сестрою, Терезою, знаходилася неподалік. Я упіймала себе на думці, що моє життя перетворилося на шпигунську стрічку: старі листи, невідомі люди, зустрічі в незрозумілих закладах. Подекуди, коли я виходила на вулицю вранці, було тихо, але лунала музика з відчиненого вікна, мені здавалося, що я – героїня блокбастеру, хотілося розкинути руки та полетіти рятувати Всесвіт або коханого. Зараз мені хотілося вдягнути темні окуляри.

Тереза в широких джинсах та яскравому джемпері з глибоким викотом уже сиділа за столиком і смакувала чай та вершкове печиво. Завдяки викоту було видно не її груди, а відчайдушно білу футболку, наче Тереза як ілюзіоніст сховала під светром листівкового голуба миру. Вона була схожа на туристку, котра нічим не переймається, а насолоджується відпочинком та пізнанням нової країни. Коли працюєш у закритому закладі, напевно, хочеться відкривати все інше ще раз і ще раз. Вона привітно махнула мені рукою.

Поки я замовляла чай, Тереза поглинала печиво і роздивлялася мене. «Коли я була молоденькою кралею, хлопці залицялися до мене і казали, що мої очі – чорториї, в котрих можна потонути. Мені ніколи не подобалося це порівняння, я була набожна і не хотіла, щоб чорти щось рили на моєму обличчі, наче їм мало інших справ. А тонуть хай і поготів у інших місцях, якщо їм того кортить. А оце дивлюся на тебе, на твій одяг, ти в ньому сама наче чорторий. Це ж треба так вбратися!» – «Тітка сказала, що я схожа на некролог». – «Некролог можна веселіше за цю блузку написати, принаймні я б такого собі некролога не хотіла. Такі некрологи близькі не напишуть, таке тільки в Інтернеті скачати можна». – «Все одно зараз нема у що перевдягнутися». Краще говорити про погоду.

«Ти не виглядаєш як жінка, яку били чоловіки». Терезі не бракувало нових тем, погоду вона ігнорувала, а малюнки діда ще не витягла зі свого сумкового сховища. Цікаво, вони взагалі існують? «Мене й не били». – «Я знаю. Я відразу бачу, били жінку чи ні. Бо в її зіницях, що б до неї не наближалося – філіжанка кави, посмішка, маківка малюка, квітка, – все одно відбивається його кулак». Я не знала, як реагувати на це спостереження. «Тебе не били, але щось з тобою не те. Ти не схожа на слиножуйку, котрій щодня потрібен чийсь похорон, аби лишень побиватися. Хто б не помер – у такої істерика, а якщо близькі та знамениті мерці закінчаться – вона сама когось вб’є. Питання: то що з тобою не так?» – «У мене його кулак відбитий, тільки не в зіницях, а на серці». – «Це важко, знаю», – зауважила Тереза. «Важко, бо здається, що серце усюди. Прокидаєшся – болить хребет як у діда, а там – серце, воно переміщується, ховається від болю, думає, що там біль його не знайде: в лікті, паху, ніздрях, хребті…»

«Дивися, ось його малюнки, хіба не схоже на тебе?» Обличчя на малюнках було більше схоже на обличчя Девіда Боуї, ніж на моє, але в принципі, якщо не придиратися, схожість була. Добре, що в юності мені не говорили, наскільки я можу бути боуїподібною, інакше до моїх комплексів додалося б ще й це. Худе обличчя, виразні вилиці, синці під очима, сережки у вигляді кілець у вухах. Не знаю, що хотів донести дід, але якби мені показали цей малюнок і я не знала ані його творця, ані історії, з ним пов’язаної, я б подумала, що це – рок-співак, наркоман або гей. Після своїх висновків я остаточно зрозуміла, що невідворотно застрягла в двадцятому сторіччі, сучасна дівчина швидше зреагувала б на такий портрет так: о, схоже на мого приятеля (брата, фейсбуківця, колегу…)

«А це що?» – «Нашим психологам також цікаво, що це». Картинка нагадувала мені пустелю. Кілька рисочок, незрозумілі позначки, кілька крапок, і дуже виразний хрест. У пустелі може бути хрест? Чи це цвинтар? Але для цвинтаря одного хреста, здається, замало. Незбагненно. Треба показати це Манфреду або мамі. Зрештою, хто в нас родині має художній хист?

«Я ось про що думаю. Тобі треба переключитися на глобальну проблему, треба примусити серце боліти за щось більше, ніж людське серце». – «В нього більше серце, ніж у мене. В мого коханого. Але це не допомагає, моє серце всмоктує його серце. Можливо, я неправильно все сприймаю. То як це, на що переключитися?» – «Наприклад, на тих, хто голодує». – «І відняти цей біль в Анжеліни Джолі? Сиріт також не треба пропонувати». – «А як тобі глобалізація?» – «О, це біль мого брата Манфреда». – «Не можна перекладати все на одну людину. Я зараз читаю книжку якоїсь китаянки, їхні імена я запам’ятовую гірше за назви тістечок у цій кав’ярні. Якщо не знати, що це написала китаянка, більше нічого на це не вкаже. Навіть азіати втрачають самобутність, хіба це не лякає?» – «Мене – ні. Якщо вони створюють одяг для всієї планети, тим самим єднають чи уніфікують всіх нас, китаїзують – як каже мій брат, – відповідно і планета щось запускає їм у кров. Це – справедливо».

«Можливо, це і справедливо, але я знаю азіатів. Вони обов’язково помстяться». – «Ви ніколи не розуміли, що каже мій дід?» – «Ні. Я не впевнена, що він сам себе розумів. Йому було боляче. Але це був не фізичний біль, бо коли в нього вчепився рак, його наче відпустило. Погляд став спокійнішим, навіть коли біль став нестерпним, я розуміла, що рак був свого роду порятунком для нього. Рак жер не тільки його кістки, хрящі, тіло, він жер його спогади, біль та ще щось, що сиділо в ньому».

«Вам не лячно там працювати? Серед закинутих психів?» Я не могла втриматися від питання. «Гм. Мій приятель-коханчик працює вчителем у школі. Судячи з того, що він мені розповідає про свою роботу, ми з ним працюємо в одному закладі». Я засміялася. «А ти де працюєш?» – «Викладаю право в університеті». – «Краще б ти його не викладала, а вкладала комусь в голови! Викладачів варто б перейменувати на вкладників». Тепер ми сміялися вдвох.

Я вирішила прямувати додому, не заїжджаючи до Манфреда, відправлю йому малюнки електронкою. У листі я написала: «Це – малюнки діда, як тобі?» Чекаючи на братову відповідь, я розклала на столі листи діда – перший, другий, третій. Як білети на іспитах. Фотокартки: чарівна красуня бабуся та звабливий жартівник Ганс Ленц.

Манфред віддзвонив. «Ну що тобі сказати, сестро. Одне для мене є очевидним». – «Що?» – «Тобі категорично не можна стригтися коротко, і ніколи не зачісуй волосся гладенько, неприємне видовище». – «Ги-ги. Більше нічого не хочеш додати?» – «А що тут ще скажеш? Хоча… я в настрої погомоніти. Дід непогано малював, дивно, що він не батько нашої мами, а батько нашого тата, який малює так, наче редагує «Кодекс». Очевидно, що це – автопортрети. Можливо, дід бачив себе в образі Летючого Голландця Вагнера-Гейне. До речі, ти не думала, що це гейська доктрина? Немає вірних жінок – чоловік перетворюється на летючого голландця, світ палуби корабля – чоловічий світ. А щоб довести свою чистоту та вірність – вона повинна кинутися зі скелі, оце я розумію!

Шкода, що дід не бачив і не чув, як співає Сенту [7]7
  Сента – дочка рибалки, героїня опери Вагнера «Летючий Голландець». Лібрето створене на основі повісті Генріха Гейне «Мемуари пана фон Шнабелевопського».


[Закрыть]Віоріка Урсуляк: лляне волосся, соболині брови, кармінові губи, а голос? Богиня. Походження, правда, сумнівне, але хто бездоганний? Щоб не збожеволіти на війні, краще розмістити себе в поемі або в опері, я десь про таке читав, але важко примудритися перенести себе точнісінько в зал Оперного театру Франкфурта».

«У Воннегута [8]8
  Йдеться про антивоєнний роман американського письменника Курта Воннегута «Бійня номер п’ять».


[Закрыть]ти це читав. Дід все одно примудрився збожеволіти». – «Ніцше також, пам’ятаєш «Веселу науку»? «Бог помер! Ми його вбили – ви та я!» Якби він необачно не вклав цю фразу в уста божевільного, можна було б сказати, що Ніцше був антифашистом, бо всі інші вважають, що Бога вбили жиди. Але Адольфік відразу відчув у Ніцше свого, зрозумів, як його можна використовувати! Адже про таке можна тільки міряти, щоб який-небудь всесвітньовідомий філософ напрацював підґрунтя для твоїх ідей – все інакше сприймається, серйозніше! Надлюдина! Це ж треба, як пощастило.

Утім, Манн [9]9
  Манн, Томас (1875—1955) – видатний німецький письменник, отримав Нобелівську премію за роман «Чарівна гора».


[Закрыть]Ніцше швидко відмазав, ну ще б пак, і як не зрозуміти дядька Томаса? Якщо син не відповідає за батька, то учень вимушений відповідати за вчителя, хоча б стерти ластиком його роги. Інакше за все доведеться відповідати самому».

Манфред собі подобався, сеанс самомилування! Цікаво, що він намагається поцупити-позичити у сценографів Франкфуртської опери часів панування Урсуляк, замовили нові декорації до «Летючого…»? До сьогодні він уявлення про неї не мав, я переконана.

«А малюнок з хрестом?» – «Не знаю. Але малював це також він. Ще питання є?» – «Дуже багато, але треба їх розкласти на купки». – «Розкладай, сестро, розкладай! Ти бавишся у своїй пісочниці. Бувай».

Дідові листи і я. Лячно, котрого не торкнися. Ілюзорно крихкі, цупкі паперові спинки, схожі на висушену шкіру. Некролистофілія, а я – некролистофіл. Мені захотілося чогось живого, негайно, навіть не Дерека, для Дерека я була мерцем. Я написала смс Ханне, вона миттєво відгукнулася: «Післязавтра буду в тебе. І не сама!»

Лист перший

Люба моя Труді, безцінний дарунок долі, твоє обличчя і твій сміх – два мої виходи звідси в інший вимір. Сьогодні я бачив тебе уві сні, ти або сміялася, або раділа. Але ж не завжди ці два відчуття збігаються, правда? Ти дивилася у вікно, не знаю, що ти там бачила, можливо – наших дітей, як вони граються. Вони ж граються? Чи ще маленькі, щоб гратися на вулиці? На війні іноді здається, що всі займаються не тим, чим займалися в тому житті. Навіть діти. Хоча все це ілюзії, я усвідомлюю, що діти все одно залишаються дітьми. Я хочу в це вірити. Мені боляче, що ніяк не можу відчути їхнього віку, навіть сняться вони мені з різними обличчями, а подекуди – без облич. Не лякайся, рідна.

Я намагався потрапити до твого сну, але не зміг, бо відчув сморід крові, трохи солодкий, трохи липкий, я ніяк не можу видерти та перенести себе будь-куди без крові. Своєї, чужої. Це свідчить про те, що моє місце саме тут. Певний час я грішив на свого натільного хреста – наче постійно відчував кров Ісуса, але це минулося. Ти, звичайно, скажеш, що я впав в іпохондрію, і матимеш рацію, іпохондрія не краща схованка під час війни. Я пам’ятаю про це, моя люба, і обіцяю повернутися живим.

Зараз ми знаходимося в місті, що зветься дуже мирно, можна означити його як Kornfrieden [10]10
  Тобто Житомир в перекладі на німецьку.


[Закрыть]. Місто – п’янке або поживне, хіба вгадаєш? Не знаю, скільки ми тут перебуватимемо, я завжди думав, що війна дисциплінує, але все частіше відчуваю невизначеність подій, дивну плинність часу, непередбачуваність людей. Раніше всіх військових я підозрював у параної, пам’ятаєш, як я ораторствував на одній вечірці після прочитання мемуарів Людендорфа [11]11
  Людендорф, Еріх (1865—1937) – німецький генерал, активний учасник Першої світової війни, вважав прихід Гітлера до влади фатальною помилкою. Автор концепції «тотальної війни».


[Закрыть]? Ганс жартував тоді, що найупертіші та найагресивніші військові – це ті, що вивчали війни за мемуарами та мапами, надавали перевагу книжкам, а не солдатикам; смішні пасивні мілітаристи, котрі вважають, що зброя така сама легка і елегантна, як зображено на картинах митців. Я був саме таким! Утім, тепер я точно знаю, хто з художників ніколи не застосовував зброю, не брав її до рук і не пробував нею вбивати.

Так, параноїком я вважав і нашого генерала-квартирмейстера Еріха Фрідріха Вільгельма Людендорфа, і тільки тепер я усвідомлюю, що помилявся. На війні дійсно не можна нікому довіряти, я маю на увазі не тільки ворогів. Поряд з тобою йде стільки невігласів, бовдурів, навіжених дітей, клінічних ідіотів та піднесених романтиків (не знаю, хто з них гірший), що всі твої теорії тотальної війни, вибудувані до дрібниць, розбиваються, мов хвилі, об буї людських пороків, забобонів, дурощів та неосвіченості.

На війні героєм може стати кожний, це передбачено в кожній військовій п’єсі, хто б її не написав. Час від часу я думаю – а що буде з тими героями там, в іншому житті? Належність до героїв змінює людей, їхню поведінку, самооцінку, крій. За моєю спиною, в мені та зі мною завжди було моє походження, гени, освіта, родина. Це не гарантувало, але формувало самоповагу, викликало гідне ставлення до мене інших; закріплювало самоповагу та пошану за мною – надійніше, ніж закріплена відзнака на мундирі. Всі ці брязкальця можуть злетіти, стати тьмяними, вшановування героїв набридає швидше за переказування їхніх подвигів. І я залишуся бароном і правником, а прибиральник може перестати бути героєм, але вже ніколи не зможе бути прибиральником.

Сьогодні вкотре згадував Рільке з Часословом: «Ти, Боже мій, послав з усіх часів той час, коли мені і чужо, і чудно». Для мене завжди мій католицький натільний хрест буде важливішим за залізного хреста. І я переконаний, що мій Фюрер поділяє мою думку.

Пригортаю тебе та цілую, мій натільний хрестику, мій прихисток, моя дівчинко.

Лист другий

Я вдивляюся в твоє фото, Гертрудо. Скільки разів я вдивлявся в це фото, скільки часу я на тебе дивився – якби ж знати, тоді б точно сказав, скільки хвилин я був щасливим.

Подумки губами я рухаюся обрисом твого обличчя і завмираю на тій родимці, випуклій родимці, що на лівій скроні, на моєму піку кохання до тебе.

Твій проділ у волоссі, це – мій шлях. Тонкий, хвилястий, що зникає, знов виникає, але такий чистий та рідний. Тільки на цьому шляху мені затишно, тільки тут мені зрозуміло, що я роблю і чому я саме тут.

Днями мене занесло до однієї місцини [12]12
  Тут: Бердичів.


[Закрыть], де я побачив цей костел. Він виглядав як зубожіла аристократка, що їх багато було на просторах воєнної та повоєнної Європи. Худі до гостроти панянки, з нескореними спинами, у затертих сукнях ніжних пастельних тонів, в котрі в’ївся пил, перетворивши вбрання на побите міллю кроляче хутро (цей відтінок тоскного сірого кольору всюди). У затертих сукнях зі шлярками кольору старечої білизни. Зі срібними хрестами на жилавих шиях. Срібні хрести, тьмяні від старості та занедбаності, не відтерті, бо заслабли руки, не звичні до тертя, ну і щоб ніхто не помітив і не вкрав останнє.

На таку аристократку і був схожий цей костел, я подумав, що він дуже дівочий. Нечасто костели справляють таке враження. Тут вінчався Оноре де Бальзак з місцевою шляхтянкою Евеліною Ганською. Я б хотів подарувати цей костел тобі. Не землі, котрі нам постійно обіцяють, а саме цей костел.

Не уявляв, що на цій землі випадково віднайду сліди одного з улюблених письменників. Пам’ятаєш його слова: «Шляхетність почуттів не завжди супроводжується шляхетністю манер»? Я сьогодні думав про віддзеркалення цієї фрази: шляхетність манер не завжди супроводжується шляхетністю почуттів. Мені час зізнатися тобі в дечому.

Цей вчинок не прикрашає мене, але ти так рясно прикрашаєш мене, що часто я почуваюся різдвяною ялинкою. Час зняти кілька кульок (чи, можливо всі? Я пишу це, й мене морозить, боюся, що ти зречешся мене, якщо ти зречешся мене – я перетворюся на тлін, наче в страшній казці).

Я тобі говорив про Моніку. Навіть називав її ім’я. Моніка – ніжна брюнетка з бровами, котрі були подібні на орла в польоті. Через цю особливість її брів, здавалося, що вона також може літати. Вона належала до відомого словацького роду, я часто навідувався до Пресбурга, я так пристрасно її кохав. Завжди тонкі млинці, схожі на мережані манжети, котрі подавала її годувальниця. З тягучим ванільним кремом, котрий був настільки густим, як і мої мрії про її поцілунки.