Текст книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Глава п’ята

«Марто, ти вже поїдеш додому?» Поряд зі мною виник Олаф Кох, і я подумала, що він – реальний конкурент Копперфілда [3]3
  Тут: Копперфілд, Девід (1956 р. н.) – відомий американський ілюзіоніст.


[Закрыть]. «Збираюся». – «Ти пила?» Я замислилася і не могла пригадати, пила чи ні. Зробила долоні черпачком, устромила туди ніс і дихнула, щоб перевірити. Пила. «Ти можеш залишити машину тут, не турбуйся, за нею подивляться». Це вже поза сумнівом. Якщо вони вміють доглядати збожеволілих нацистів, котрі перевтілилися в євреїв, то з моєю законослухняною машиною впораються легко. «Тобі викликати таксі?» Так дивно, але коли мною опікуються, мені починає здаватися, що я перетворилася на інваліда. «Ні, дякую, я сама. Бувайте, Олафе». – «Тримайся, Марто. Хай батько зв’яжеться зі мною, треба обговорити декілька питань». Таксі я викликала по мобілці.

Я приготувалася назвати таксистові свою адресу, аж тут вирішила поїхати в Scheunenviertel, а саме – до Нової синагоги. Що там робитиму – я й гадки не мала. Я продовжувала ніяковіти через своє жалобне вбрання. Чорні сукні пасують для вечора, нема чого вештатися в них удень. Моя мати завжди вдягає чорне, коли знає чи припускає, що їй доведеться або її будуть фотографувати. Вона вважає, що тільки чорний допомагає обличчю та статурі виглядати виразніше. Може, мені слід відправитися у фотоательє та перевірити материну теорію на собі? Тепер сама собі я нагадувала не овдовілу служницю-мексиканку, а працівника посольства якої-небудь мусульманської країни, хотілося говорити арабською, дарма, що я її не знала. Втім, незнання івриту не заважало моєму дідові спілкуватися на ньому та писати.

Манфред розповідав, що Нова синагога була ледь не першою будівлею, де використовувалися залізні конструкції. Я дивилася на її теракотовоцегляну постать і не бачила ніяких залізяк. Утім, у тілі батька також є залізяки. Залишилися в зламаній руці, він не хотів оперуватися та витягати. Коли про це не знаєш, ніколи не здогадаєшся. Я подумала, що батько та Нова синагога мають дещо спільне.

На газоні неподалік Нової синагоги я побачила невидимку, що лежав на травичці, вдягнутий у самі чорні штанці. Він лежав, розкидавши ноги, і, мабуть, дивився на хмари. Захотілося перетворитися на щось подібне та вкластися поряд у своїй чорній сукні.

Іноді корисно, щоб щось тебе поглинуло. Синагога поглинає, безневинна та компактна зовні, вона величезна всередині. Тут цілком можна загубитися, хоча все впорядковане і зрозуміле. Я не знала, як моляться євреї, і не наважилася запитати, хоча переконана, мені пояснили б залюбки. Я просто сиділа і думала про діда. Батько завжди вважав, що «нормальна людина швидше стане психом, аніж психіатром. Краще вже вигадувати сексуально-збоченське казна-що щоразу, коли хтось поруч промовляє, наприклад, слово «клематис», ніж самому його казати і при цьому хижо спостерігати за реакціями людей на назву цієї квітки». Вибором діда він має бути втішений.

Я полізла до сумки за телефоном, щоб поставити його на безгучний режим, коли пролунав дзвінок. Певний час я дивилася на цей номер, щоб укотре переконатися, що його не забула. Це був номер Наташі Ченські. Я не запам’ятовувала його в телефоні, коли вона дзвонила, на табло не висвічувалося – Наташа Ч., висвітлювалися тільки цифри. Певна комбінація цифр, і я знала, кому вони належать. Так само астроном пам’ятає всі комбінації зірок, ці цифри були сузір’ям на ім’я Наташа Ченські. Я не заносила її телефон у пам’ять мобілки навмисне, бо вважала, що того дня, коли я не пригадаю, чий це номер, зможу отримувати задоволення від життя без Дерека.

«Привіт, як ти?» Я розповіла про кремацію. «Ну, принаймні, це тривало недовго», – відреагувала Наташа. «Його кремували в різних черевиках і різних шкарпетках. Наче клоуна в сценічному костюмі, – повідомила я. – Там був мій співкурсник. Він нажлуктився поминального вина». – «Ну, хоч комусь було весело». Наташа вміє додати оптимізму. «Я, власне, телефоную тобі, бо згадала про Франца. Ти розумієш, про кого йдеться?» Я пригадала. Франц був приятелем Дерека. Вродливий журналіст, що писав патріотичні вірші та вів історичну колонку в одному з тижневиків. Він був вродливий надзвичайно, більшість людей це беззаперечно визнавали. Манфред також його знав, і після того, як Франц без належної поваги відгукнувся про його проект меморіального комплексу («Фундамент пам’ятника, створений Манфредом фон Вайхеном, нагадує мені малахітову скриньку з дивним земноводноподібним орнаментом, коли на це дивишся – починає здаватися, що ось-ось звідти вистрибнуть веселі ящірки та закидають усіх жертовними хвостами»), сказав, що не розуміє, навіщо чоловіку, настільки вродливому, як Франц, ганьбитися неуцтвом тільки тому, що йому, бачте, спало на думку, що він має журналістський хист. «Краще б рекламував труси, ніж патякав про мистецтво».

«Так, я пам’ятаю Франца. Він якось притис Манфреда. Тоді він у кількох примірниках цього числа тижневика приписав до його прізвища через дефіс якесь глумливе слівце. Він би й далі дописував це, якби його не побив рішучий продавець преси, котрий мав таке саме прізвище, як у Франца. Ще я пам’ятаю пісню про Дунай, яку склав Франц. «Тече ріка серед країн – могутній, благодатний джин». Манфред каже, що це пісня пияка». Наташа засміялася. «Я не читала його віршів. Але колонка мені подобається. Крім того, в нього багато зв’язків з воєнними дослідниками. Він може допомогти. Береш його мейл?»

Мейл я записала до нотатника. І подумала, що мені слід завести окремого нотатника, присвяченого діду. Дивно вміщувати діда поміж моїх викладацьких справ, розкладів занять, тем та координат центру з пілатесу.

Щоразу, коли я спілкувалася з Наташею телефоном, ані вона, ані я навіть не згадували про Дерека, хоча він був єдиним, що нас з’єднувало. «Я знаю, що таке відчувати неспокій через діда, – сказала Наташа. – Мого звинувачували у потуранні німцям. А я вирішила довести, що вони помиляються і ці брудні звинувачення не стосуються мого діда. І довела». Я подякувала, Наташа попросила тримати її в курсі справ. Я пообіцяла.

На годиннику майже четверта, треба вигулювати Троля. Я про нього ледь не забула. Наші говорили, що Троля розбестила Бріг. Оскільки вона не працює, дітей у неї немає, до хатніх справ вона байдужа, а виставки, вистави та покази мод частіш за все відбуваються ввечері, вона привчила Троля вигулюватися кілька разів на день. Він був би телепнем, якби відмовлявся. А телепнем Троль не був. Бріг щодня гуляла з кількома молодими мамочками з возиками і щоразу раділа через те, що в неї – цуцик, а не дитинка. «Троль на мене не відригує і не дзюрить, і між сідницями йому протирати не треба», – якось вона повідомила нам про одну з переваг Троля. «І цицьки твої він не смокче, і на памперси витрачатися не треба», – тихо пророкотів Манфред, так, щоб вона його не почула. На місці Манфреда, якщо він дійсно хоче спадкоємця, я б попросила її менше спілкуватися з ними.

Я вийшла з синагоги, знову задзвонив телефон. Манфред! «Привіт, ти повернувся?» – «Так! І забрав Троля. Я так і знав, що ти залишиш його в батьків. Ти де?» – «В синагозі». Манфред мовчав. «Готуєш курс єврейського права чи щось таке?» – нарешті припустив він. «Не зовсім. Нам треба поговорити. Можеш приїхати до батьків?» – «Не можу. Ти забула, либонь, що ми живемо в Берліні? Ти знаєш, яка кількість корків зараз на цьому напрямі? Давай до нас. Крім того, ти ж неподалік».

Звичайно, вони на мене вирячилися. Це через сукню. Неймовірний ефект, треба вдягати її на побачення. На мене вирячився навіть Троль. Не розумію, навіщо взагалі цьому псові лапи, він міг би пересуватися наче змія. «О Боже, Марто, вибач, – першим оговтався Манфред. – Хтось помер на кафедрі? А я ще глумився, ще й Бріг розважав жартами про тебе та синагогу, вибач. Але ти б могла пояснити!» Манфред не здатний довго вибачатися, краще йому вдається напад.

Я мовчки пройшла до вітальні, Троль тримався чітко позаду мене, наче дитинка, що тримає шлейф нареченої. Меблі в квартирі Манфреда авторські. Диван нагадує скелі, вітальня виконана в блакитних кольорах, шпалерами мандрують чайки, на стіну проектується старовинний іспанський корабель, що постійно пересувається; фіранки нагадують океанські хвилі. Все це мало б заспокоювати, принаймні тих з нас, хто вміє плавати. Думаю, що вітальня присвячена Брігіті, певною мірою вона – бригантина.

Під диваном валявся пожмаканий архітектурний журнал, останнє число. З обкладинки шкірився на мене невідомий чорнявий чолов’яга, в серіалах такі грають підступних молодиків, що цілять на чужі гроші та чужих наречених і мають не менш підступних мамусь. «Тьху», – видав Манфред. «Ти чого?» – поцікавилася я. Десь виплила Бріг, пішла, мабуть, до кубрика заварювати каву.

«Упізнала?» – Манфред копнув ногою «серіального злодія» в пику. «Ні», – сказала я, піднявши бідолаху з підлоги. Праворуч було написано: «Манфред фон Вайхен: життя в барельєфах». – «О, та тут про тебе!» – зраділа я. «Тьху», – Манфред був не в гуморі. «Так. Тут про мою перемогу. Маленьке інтерв’ю, мені було б соромно таке брати. Складається враження, що вони готуються спілкуватися з папугами, а не з освіченими людьми». Пам’ятаю, як одного разу, коли він посварився з Бріг через її матір, а згадуваний Франц назвав спроектований ним центр сучасного мистецтва «безголовим та сутулим імпотентом, що, власне, перебуває в гармонії з сучасним мистецтвом, яке теж давно не підіймало голівку», Манфред заявив, що одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти. Особисто мені ця чудернацька споруда нагадувала голову павича, з короноподібною чупринкою та дзьобом, але, відверто кажучи, фігуру безголового чоловіка з опущеним фалосом це також нагадувало.

«Це – Грюнвальд Штросс. Архітектурне посміховисько. І знову я під ним, як це огидно». – «Ну, це ж не буквально», – гмикнула я. Манфред здригнувся. «Я не хочу терпіти від тебе такі жарти! Сама підкладайся під нього буквально! Він примудрився зіпсувати мій тріумф. Виграв я. Він до цього конкурсу не мав жодного стосунку. І що я бачу на обкладинці? Цю нахабну пику».

Бріг принесла каву. «Показати тобі весільні світлини?» – поцікавилася вона. Очевидно, що Грюнвальд Штросс її зовсім не хвилював. «А всередині вони зробили величезне інтерв’ю з цим нездарою. Кому потрібні твої весільні фотки, Бріг? Вони ж щоразу однакові!» – не міг вгамуватися Манфред. Бріг ледь-ледь повела бровами.

«Я б хотіла, щоб ви присіли». Вони розташувалися у такий спосіб, що, мабуть, до мого візиту встигли посваритися, бо сиділи на відстані одне від одного. Бріг на фотелі-маяку. А Манфред спікірував до мене, на скелю. «Навіть не знаю, з чого розпочати. Вчора до мене прийшов Олаф». – «Хтось залишив нам спадок?» – Манфред гигикнув. «Уяви собі». Тут він мені допоміг. «Хто?» – «Батьків батько». – «Він скинув награбовані скарби російських царів парашутом, а зараз хтось сумлінний це знайшов і хоче віддати нам, щоб ми це урочисто передали російському посольству?» – «Не зовсім. Він позавчора помер у божевільні, тут, у Берліні, і залишив нам хасидського капелюха, Біблію, самовчитель з івриту, біло-блакитну теку і кілька малюнків». Я розуміла, що Манфред не почне стрибати від радощів і навряд чи втратить свідомість. Але не очікувала, що він буде спокійно сьорбати каву і дивитися на мене з очікуванням на продовження цієї захопливої історії. О, я знала цей погляд з дитинства. Батько вже сподівався на те, що ми зараз заснемо і не треба буде нам читати нової казки, як тут Манфред розплющував блискучі очі і вимагав продовження.

«Сьогодні я була на кремації діда. Бачила його в труні. Дивно вбраного. У різних черевиках, різних шкарпетках та з різними ґудзиками!» Можливо, це його збентежить. «А чому нам ніхто не сказав?» – Манфред потягнувся за мафіном з родзинками. Це вже занадто. «А чого це ти такий спокійний? Ти щось знав?» – «Припини на мене так дивитися! – обурився мій брат. – Нічого я не знав. Про що я мав знати?» – «Про діда». – «Про діда я нічого не знав. Правда, читав якось у тітки одного дідового листа. З України. І все». – «То чого ти такий спокійний?» – «А що мені, плакати? Ти витягаєш звідкись діда, розповідаєш про його єврейський фетишизм, що мені, на твій погляд, слід робити? Втрачати глузд?» – «Втратити глузд ти встигнеш, дід щодо цього постарався, скільки не опирайся, все одно гени зіграють свою гру».

«Тобі треба заспокоїтися, правда, Бріг?» Брігіта хитнула головою. Вона притиснула горнятко з кавою до правового ока, наче вклала око туди, мабуть, гріла його. Не треба в такому положенні хитати головою. Гаряча кава потрапила їй у око, вона завила. «Господи милий, Бріг!» – Манфред побіг за хустинкою. «Мммм… арто, – запиналася Брігіта, – що це все означає?» – «Не знаю», – чесно сказала я, ледь утримуючи Троля, який кинувся захищати маму Бріг від злої кави, і щоб він не додав їй лиха, перехопила його.

«Марто, заспокойся. Я думаю, що батько нам усе пояснить». – «Подивилась би я на тебе, якби тобі вивалили все це дідівське майно, особливо капелюха з кудельками, а потім ти вимушений був йти на кремацію. Я не можу спати. І думати про щось інше також не можу, розумієш?» – «Мені це також не дуже подобається». – «Уяви, батько про все знав. Але для чогось влаштував фарс, потягнув нас, малих, маму на могилу невідомо-кого, ще й, пам’ятаєш, узяв грудку землі для тітки Ельзе. Вибивав дозвіл від СРСР, вбивався, принижувався, вистоював черги, проходив співбесіди. Правника не здивувати цинізмом, але, як на мене, він перегнув палку».

«Обпекла все-таки, – повідомила Бріг, тручи око. – Мені так шкода, Марто. Дуже шкода». – «Хоча б ти не переймайся! І не скавули», – гримнув на неї брат. «Ну, як мені не перейматися? Це ж ваш дідусь. Він помер, а ви навіть нічого про нього не знаєте, не спілкувалися, не допомагали». Я побачила, що зараз Манфред вгасить Брігіті в інше око. Ми з ним перезирнулися. «Бріг, мені б не хотілося з ним спілкуватися. Але хоча б одного разу я до нього могла з’їздити, щоб усвідомити, що з ним і як». – «Що ти говориш?! Це ж ваш дідусь! Рідний!» – «Я б подивився на тебе, якби в тебе був збожеволілий дід-нацист, котрий грався у єврея або речами вбитих євреїв, ти б, певне, стрибала від радощів і притягувала б йому щоразу листівки з кошенятами, кілька детективчиків, стрічки Лені Ріфеншталь [4]4
  Ріфеншталь, Лені (1902—2003) – німецька актриса, кінорежисер та спортсменка епохи нацизму.


[Закрыть]та Файта Харлана [5]5
  Харлан, Файт (1899—1964) – німецький актор, режисер театру та кіно. Зняв скандальний антисемітський фільм «Єврей Зюс».


[Закрыть]і неодмінно яблуневі мармулядові пластівці, так?»

Бріг зібралася заплакати. «Бріг, не треба. Це він від хвилювання верзе тут… І зрозумій… твій дід, він не воював, правильно?» Дід Бріг не помер і вмирати не збирався, він був дуже активний. Навіть мав хобі – розмальовував на свій смак парасольки. В мене була парасолька, яку він зробив спеціально для мене. Темно-бежеве тло, а по ньому розкидані мармурові маленькі Феміди. «Так. На війні він не був. Мій дід був воєнним інженером. І я не маю ілюзій щодо того, чим він займався. Але це – мій дід! Ти що думаєш, він у ті часи пекарні конструював, а може, дитячі карусельки, а може, пральні машини, чи що?» Це вже ні. Не дамо діду Бріг перехопити пальму першості ганебної слави у нашого діда. «А наш дід добряче походив Польщею, Білоруссю та Україною. Також не кренделики там випікав. Він м’ясо запікав. Людське». Бріг зайшлася в риданнях. Можливо, батько був правий і мені слід було йти у прокуратуру.

«Щось мені не подобається наше спілкування», – зауважив Манфред. «Може, пішли в кіно?» – «Ага. Точно, кіно. “Список Шиндлера”, наприклад. Або “Піаніст”. Манфред почав реготати. І вибачатися. Так він реготав і вибачався певний час, Троль втомився за ним спостерігати і втік до іншої кімнати. Брігіта стихла. А я сиділа і спостерігала за іспанським кораблем. Телефон. «Ма, привіт». – «Ти чого не відповідаєш на дзвінки?» – «Я тут з Манфредом та Бріггі. Розмовою захопилися». – «О, Фредді розповідає, як пройшла нагороджувальна церемонія?» – «Ні, це я розповідаю, як пройшла одна церемонія». – «Яка?» – «Ну, не дуже нагороджувальна, якщо відверто. Мамо, а коли ви з батьком будете у місті?» – «Можливо, завтра, а може, вже наступного тижня, ти ж у курсі про пиво Клауса?» – «Краще – завтра». – «Навіщо? Що сталося, Марто? Де Манфред?» – «Поряд. Мамо, слухай, а батько телефон залишив вдома?» – «Так. Він терпіти не може брати з собою мобільний, коли хоче відпочити. Сама розумієш, тільки від’їдеш на кілька кілометрів від Берліна, починається передзвін. Я і свій би не вмикала, якби не турбувалася про вас». – «Ма, в мене є одне прохання. Ти не могла б зателефонувати пану Коху? Він повинен про дещо поінформувати батька. Я думаю, що й тобі це повідомлення видасться цікавим. А потім передзвони нам». – «Добре. Хоча не розумію, навіщо ти вдаєшся до такого втаємниченого голосу. Наче в дешевій опереті чи суді. Або в костелі. Облиш це, доню, це – несмак!»

«Ну, що сказала мати?» – «Сказала, що зателефонує Олафу, а нам порадила на вибір – відвідати костел, судове засідання чи оперету». Мені хотілося побачити реакцію Манфреда на судове засідання. Але він сказав тільки: «В суд нас точно вже не пустять». А оскільки мій погляд був такий самий фланкуючий, як іспанський корабель на стінах його вітальні, він додав: «Чого зависла, сестро? Хто з нас правник? Сьогодні судять того недоумка, якого застукали, коли він злягався з мопедом піцерійника. В залі повно журналістів, ми з Бріг дивилися два випуски новин!» Я мовчала. «Не кажи, що ти про це не чула! Ти взагалі щось читаєш, крім романів Рота, власних лекцій та «які купальники будуть модними цього року?» – «Я не знаю, які купальники будуть модними цього року». – «Бірюзові зі східними мотивами!» – відгукнувся Манфред. Ми з Бріг уважно на нього подивилися, і він зашарівся. «Хоча б хтось у родині слідкує за модою, крім мами. Ось чому ти придбав бірюзові плавки», – гмикнула Брігіта. «Хай тепер твій дідусь намалює йому на них східний візерунок. Щоб усі зайшлися у захваті. Наш дід також міг намалювати, медсестра сказала, що він малював мене. Але він помер. Як ти знаєш».

«Все!» – Манфред плеснув у долоні. Відразу звідкись прибіг Троль. Ми не ворухнулися. «Ходімо на «Маріцу»! Я вже замовив нам квитки. Марто, можеш не перевдягатися, я ніколи не бачив тебе такою елегантною». – «Звичайно, я ж не читаю статті про людей, котрим подобаються мопеди, та про те, які сукні модно вдягати до оперет цього сезону». – «Ги-ги, дуже дотепно», – відповів він.

«І до оперети я не піду. Я в жалобі». – «Знаєш, сестро, я ж не пропоную тобі йти на будь-яку виставу. Ні! Я пропоную тобі піти на «Маріцу». Маріца теж у жалобі. Вона – вдова, якщо тобі зрадила пам’ять. І це не заважає їй танцювати, водити за ніс чоловіків та верещати на всю залу». – «Ти знаєш, все-таки краще нам побути вдома». – «В мене є ще один аргумент! Це оперета Імре Кальмана, а він – єврей за походженням. Мені здалося, що в тебе сьогодні, крім жалоби по діду, ще й жалоба за євреями. Ну ж бо! Підтримай Імре та його нащадків трудовим євро! Дуже підходяща для твого стану оперета, краще й не вигадати». – «В мене також є аргумент», – втрутилася Брігіта. «В мене до твоєї чудової сукні є надзвичайний кольору бордо шалик у чорні японські хризантеми», – пожвавішала вона. Їй важливо почуватися потрібною.

Я не знала, що стільки берлінців відвідують оперету. Навіщо їм вислуховувати проблеми цієї Маріци, своїх замало?

Сама я тут ніколи не була. Я думала, що з «Коміше Опера» давно зробили гей-клуб. Жартую. Насправді, я думала, що вони показують тут такі вистави, на які соромно приходити з батьками, а без батьків приходити нецікаво.

«Ти тільки подивися, як пасує інтер’єр до твоєї сукні! Шкода, що ми не взяли фотоапарат, але я можу клацнути тебе мобілкою, ти тільки подивися – багатий червоний колір та золотаве освітлення!» – «Бріг, припини це!» Ми вийшли у хол. «О, це ж треба. Привіт!» І я побачила його. Угорця з хати Дерека. Який перетворює себе на сосисочно-ковбасного персонажа. І знову забула, як його звуть. Мабуть, його сюди привела туга за батьківщиною. «Привіт», – сказала я. «Така пафосна сукня! Ти в ній схожа на авторський обеліск». Думаю, що це був комплімент. «Не встигла перевдягнутися з кремації». – «Марто, навіщо ти змушуєш людину ніяковіти, краще познайом нас!» Брігіта в своєму репертуарі. Навіщо їй всі ці знайомства? «Це… еее». Господи, слава Богу, що я хоча б пам’ятаю, як звати цю парочку. «Одне слово, – знайомся, – Брігіта, Манфред, мій брат та його дружина».

«Штефан! Дуже приємно. Манфреде, вітаю вас з нагородою, вчора ми з вашою сестрою якраз говорили про вас. Мені б дуже хотілося подивитися на ваші роботи, я чув, що була виставка фотографій ваших об’єктів, якщо можна так висловитися…» Манфред поплив. Я гмукнула. Гмукаючий обеліск. Вражає!

«Ти з ним спала? Цей угорець – красунчик, схожий на героїв з коміксів». Невгамовна Брігіта. «Що ти верзеш?» – «Якщо ти не пам’ятаєш ім’я чоловіка, це означає, що ти з ним переспала. Якби ти з ним працювала, вчилася або щось подібне – ти б пам’ятала, як його звати. В мене завжди так. Якщо я знаю чоловіка, але не можу пригадати, як його звуть, це означає, що я з ним спала». – «Цього звати Манфред», – послужливо підказала я, махнувши рукою в бік брата. «Дуринда», – захихотіла Брігіта і лагідно торкнулася мене своїм маленьким кулачком. Вона ніколи не ображалася на мої жарти. Не знаю чому, можливо, вона їх не розуміла, можливо, вважала, що я несповна розуму і не треба мене сердити, або батьки її виховали так, що до будь-яких родичів, хай навіть пришелепкуватих, треба ставитися приязно.

«Дівчата, починається вистава! Марто, чому ти ніколи не знайомиш мене з такими приємними приятелями? Чоловік, що знається на мистецтві, це неймовірно, вражаюче!» Добре, що я не митець. Постійно залежати від думки сторонніх людей – не для моєї психіки. Боронь Боже. Правником бути краще, варто тільки подивитися на клієнта особливо пильно, як у нього починається сверблячка.

«Це ти дзижчиш?» Манфред – майстерний шепотун. У нього взагалі унікальна дикція, краща, ніж у дикторів «Німецької хвилі». – «Мобілка. Це – мати». – «То напиши їй смс, що ми в опереті». Так я і зробила. Мати не запитала, що ми там робимо і що слухаємо. Вона написала: «Завтра будьте вдома. Будемо з батьком вранці. Треба поговорити. Марто, ніяких журналістів, ніяких розслідувань, принаймні до нашого приїзду. Батько хоче все пояснити. Цілую, мама». Тасілло в цей час виводив:

 
Гей, циган, гей, циган, заграй мені!
Вижени піснею думки сумні.
Гей, заграй, гей заграй пісню мені!
Вижени спогади про чорні дні.
 

Я його розуміла, мабуть, як ніхто інший.