Текст книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Мати не дуже тішилася з мого захоплення. Батько завжди зраджував її з сопраністками, він нерівно дихав у бік співачок, і вона казала: «Він знову послизнувся на черговій сопраністці». А стосовно мене: «А цей спіткнувся на альтистці». На високих голосах можна послизнутися, спотикаєшся виключно на низьких.

Батько мене підтримував, тоді він, певне, вперше заговорив зі мною про плотське, зауважив, що для жінки важливо мати розвинені легені та горлянку, і пошепки пояснив чому. Я не буду тобі переказувати його слова, але він тоді дуже здивував мене, бо я давно списав його покоління у статеві неуки. Я помилявся, люба.

Ти думаєш, навіщо я все це говорю? Я покинув Моніку не тому, що припинив її кохати, не тому, що дослухався до аргументів матері, і не тому, що протестував проти зауважень батька. Я злякався того, що починало відбуватися. Відштовхнув її, знаєш, так по-дитячому безглуздо, як тоді, коли одна гувернантка каже, що хтось вкрав плюшевого ведмедика у її вихованця, ти викидаєш у кущі свого власного ведмедика, бо вирішуєш, що все одно подумають на тебе. А зараз я думаю, а чи такий я був неправий? Коли я вже вирішив, що кидаю її, на прощання я так само галантно поцілував її пальці, руку її матері та подякував годувальниці за смачні млинці. Більше вони про мене нічого не чули, і я про них також не чув. Однаковий результат, хоча вони докладали зусиль, щоб мене почути, а я, відповідно, старався не почути їх ніколи. Я виграв.

Гертрудо, немає нічого сильнішого за моє кохання до тебе, це єдина правда, і дуже прошу вірити в це, бо немає правди без віри. Без віри нічого немає. Я хотів тобі зізнатися в тому, що зрадив любов, бо злякався. Інтуїтивно зрадив, хіба можна таке уявити? Але я покохав тебе, і тільки цим себе виправдовую, нашим коханням та нашими дітьми. Не знаю, що сталося з Монікою та її родиною, певне, нічого хорошого, та сама історія, як з тонкими мережаними млинцями, варто відволіктися, і вони перетворюються на клейку смердючу масу. Варто лишень припинити пильнувати…

Я йшов навмання, під час війни рідко відхиляєшся від завданих координат та траєкторії, але цього разу я йшов навмання.

Уяви, люба, наче йдеш полем, наступаючи на соломинки та колоски, що відстрілюють у тебе короткими прокльонами, над головою небо – погідне, як погляд божевільного, раптом бачиш хрест, дерев’яний, зростом з дорослого чоловіка, і біжиш до нього, бо тобі здається, що зараз він візьме тебе у свої захисні обійми, але коли до нього залишається кілька кроків, ти розумієш, що не буде обіймів, хрест стоїть з розведеними руками, як розгублена людина, котра втратила все: відчуття реальності, родину, орієнтири.

Твій проділ у волоссі – єдиний мій орієнтир, моя реальність, моя віра. Пригортаю тебе і цілую, спробуй вибачити і зрозуміти мене, Труді.

Лист третій

Труді, Труді. Ти питаєш, чи я вбивав ворогів? Я так і бачу твоє личко, яке сяє від цікавості, вже уявляючи, як ти переповідатимеш усе це подружкам. Коли я вперше вбив солдата, я одночасно заплющив очі собі та йому. Собі лівою долонею, мабуть, для того, щоб контролювати серце, воно наче відстрілювало гільзи, не боліло, не хвилювалося, просто відстрілювало гільзи: одна за одною.

Потім я навчився про це не думати, війна сприяє цьому навчанню. Ти знаєш, що я схильний все драматизувати, копирсатися у своїх та чужих станах. Я вирізнявся цим вдома, я вирізняюся цим і тут. Мій батько завжди схвалював моє захоплення ботанікою. Він вважав, що це корисні знання для хлопчика, якби ми голодували, власне, такого ще з нами не траплялося, тут родючі землі, я б не голодував, бо знаю, які рослини можуть підживити мій організм. Я вивчаю місцеві рослини, навіть веду кілька ботанічних щоденників.

Вчора я думав про цих, про вторинних, про ворогів. Про жидів, циган, українців, комуністів.

Комуністи – не нація, вони – механічні ляльки, у чиїх венах випадково тече кров. Комунізм – штучне явище, він видихається, коли скінчиться пальне. Я б навіть не витрачав сил на боротьбу із ним.

Жиди, українці та цигани – живі. І треба вирішувати їх питання.

Жиди схожі на Rumex confertus,щавель кінський. Сторіччями їх намагаються викорчувати, але нічого не виходить. Зносять цілі родини, вони зазнали стільки погромів, але все одне їх багато, вони повсюди.

Треба переконатися, що викорчувалося все коріння і знищити корінь та усі відкорінення. Витягнути корінь кінського щавлю важко, він цупкий, наче кігтистою лапою вчеплюється в землю, якщо тобі здається, що нарешті ти його витяг, ймовірніше за все ти помиляєшся, численні відгалуження лишилися там, під землею, і незабаром виросте нове рослина, й не одна, багаторічна, витривала, невибаглива. Треба підривати землю, витягувати все до найменшої, начебто гнилої або мертвої частини, і нищити, невтомно нищити.

Цигани це Tarаxacum, кульбабки. Плодяться як плодова мушка, розлітаються світом, треба бігти за кожною парасолькою та нищити, не знаю, чи це можливо, як відстежити всі ці пухові парасольки? Тому надійніше знищувати їх молодими, дуже молодими, бо плодитися вони починають ледь не в десять років. До десяти років – винищити всіх, це не діти, далі буде запізно.

Українці – дивні рослини. Ймовірно, Sаlix.Більше за все вони мені нагадують вербові гілки. Вони згинаються до землі, гнучкість – їхній єдиний захист від ламкості. Гнуться, стеляться, можуть і погладити, й висікти.

Їх знищити легше, ніж жидів та циган, але мало хто знає про те, що будь-який вербовий дубчик можна витягнути з кошика, встромити у землю, полити рясно водою, а навесні ця мертва лозина раптом пустить корінці і згодом розростеться густими кущами. Тим вони дуже небезпечні.

Вони одночасно беззахисні та життєлюбні, вразливі та міцні, якщо сплітаються і тримаються купи. Втім, їх легко ввести в оману, вони довірливі до чужинців, бояться більше своїх, ніж чужих. Дивно, але, мабуть, вони мають на це підстави. Не треба забувати, що верба вважається обрядовим деревом, це щось… можливо, сильніше за Бога, а можливо, це і є місцевий Бог. Навесні вони випускають свої свічки-котики, чи то поминальні, чи то святкові, мені не розібрати, та й хто може їх розрізнити?

Люба, ти певне думаєш, що я жорстокий, багато філософствую, незрозуміло навіщо. Подекуди я сам себе не розумію, війна не відповіла на моє запитання: який я? Злий, відповідальний, лютий, чуйний або байдужий. Змовчала. Тут все сприймається трохи інакше, коли дивишся на своє відображення у неспокійній воді, ти також не можеш вловити, який ти. Ми тут постійно – наче відображення у неспокійній воді. Тільки коли п’яний – про це забуваєш.

Мої колеги розважаються з місцевим населенням, замовляють varenyky (це борошняні вироби, прісні та ситні, з борошна та води) з вишневою начинкою. А якщо натраплять на вишневу кісточку – вбивають когось одного з родини. А якщо на дві – двох. Кажуть, що це реакція на те, що селяни спеціально підкладали не вичинені вишні, об кісточки ламаються зуби, нестерпний біль, тому наші вдалися до такої гри у кості. Я цього ніколи не робив. Нецікаво.

Я не хочу гратися з ворогами, люба, навіть у жорстокі ігри, гратися треба тільки з рідними. З малими, з тобою… Як я сумую за тими часами, коли ми запускали музичну скриньку, щоб твоя сестра не чула, що ми цілуємося. Хоча вона завжди була більш сприйнятлива до поцілунків, ніж до музики, тому знала, чим ми займаємося, але не викривала нас. Моя улюблена гра з тобою, в цілунки та ніжність. Не забувай ніколи цього, Труді, не забувай.

Глава восьма

У мене зовсім не тремтіли пальці, долоні не стали вологими, наче я була спокійна та не нервувалася, тільки от пульс можна було побачити на зап’ястку, ніби хтось під шкірою грав у пінг-понг. Це так дико бачити свій пульс – як рухому, але сховану під шкірою частину тіла. Мене ледь не знудило. Я відчувала щось таке, що, певне, відчували великі письменники. Коли або хочеш спалити все, що написав, або негайно розпочати писати новий том. Мені захотілося написати листа від імені діда. Раптом я відчула запах несвіжого старечого спіднього, так тхне від старих, котрі не хочуть підмиватися і не роблять того: сечовина, затхлість, хвороби. Не від початку, але за кілька хвилин я збагнула, що цей запах йде від нарцисів, які манірно застигли в подарованій Манфредом вазі. Схожі на дівчаток-балерин під час спільного позування однаковим поворотом голови та нахилом стану. Я підхопилася та побігла на кухню, знайшла пакет для сміття, запхала туди квіти разом із вазою та виставила все це на балкон. Більше я ніколи не купуватиму нарцисів.

Треба було зв’язатися з Боно. І от тільки зараз я збагнула, що не знаю, як його дістати. Його скайпу в мене не було, він ніколи не надсилав мені електронних листів, тільки іноді паперові листівки дивного вигляду та змісту. Я була впевнена, що Манфред має координати нашого навіженого кузена, але телефонувати братові не хотілося. В шухляді я знайшла кілька дисків Бонапарта, там було вказано номер якогось телефону, що його я набрала. І почула захрипле дівоче «Алльо». Я привіталася та запитала, чи розмовляє дівчина німецькою.

«Це ще мені нафіга? Ти з німецької церкви?» Я не знала про існування німецьких церков у Франції і не знала, чим вони можуть відрізнятися від французьких, хіба що хрести пофарбовані в наші національні кольори. Французьку я знала дуже погано, ледь розуміла, що вона каже. «А англійською?» – не могла вгамуватися я. «Блін. Тобі чого?» – вона перейшла на англійську! «Я – сестра Боно. Ви знаєте Боно?» Вона гмикнула. «Ми живемо разом. Він ніколи не говорив, що в нього є сестра. Ти хто така, дівко?» Я розгубилася. Боно, котрий виглядав як фам-фаталь та Че Гевара і носив цей завузький чорний одяг, виявляється, не був геєм.

Шок полягає не в тому, що хтось з твоїх родичів має іншу орієнтацію, справжній шок полягає в тому, коли твій родич виходить за межі твого сприйняття його. «Я – сестра, двоюрідна. Навіщо мені брехати?» – «Ти себе так щоразу заспокоюєш, коли брешеш?» – «Навіщо мені брехати?» – «Звідкіля я знаю? Можливо, ти від цього кінчаєш. Та припини цю маячню, хочеш, щоб сприймалася твоя брехня, – тренуй фантазію. В мене нині гарній настрій, ану спробуй щось ще?» – «Ельзе, Манфред, Марта, Агнес, вам про щось кажуть ці імена?» – «Шифруєш ім’я Емма? Вже набагато цікавіше!» – «Блін, ні». Вона мене дістала, я перейшла на сленг. «Ти взагалі в курсі, що Боно – німець?» – «Це його біологічне походження, а не справжнє». – «Тобто?» – «Ну, тобто не той батько, хто трахав матір, а той, хто виховав дитину. Боно виховали французи, ясно?»

Невідомо, кому пощастило більше, Боно чи Мауглі, хотілося пожартувати мені, тоді б він писав «ввуууууу», а не «ква-ква» на листівках – але ж я не Манфред, щоб жартувати на тему націй та релігій. Уголос. «Мені треба поговорити з Боно, він удома?» – «Ні, кицю-сестрицю, він у клубешнику». – «В нього вечірка?» – «В нас щодня вечірка, це – наш клуб, ми його тиждень тому придбали. Найкрутіший! Гарні родичі, нічого не знаєте про його життя. Я ж кажу, біологічний мотлох». Власне, на цьому варто було б покласти край цій дивовижній розмові, але мені був потрібен бісів Боно. «Якщо тобі кортить мене вилаяти – не стидайся, давай». – «Сто років ти мені снилася, аж поки на землю не спустилася. Ти за кого себе маєш? Слухай, от ми живемо вже рік, і ніхто з вас ніколи не телефонував, не писав, не приїздив у гості. Ви дали мені можливість думати про вас як про люблячу Боно родину, га?» Такої можливості ми їй не дали. «Ну, знаєш, зате тобі не треба нас любити». – «А може, я цього прагну?» Я не люблю екзистенційних бесід навіть з батьком, не кажучи про незнайомих людей. Зрештою, я не Ісус Христос, щоб витримувати стільки любовних прагнень.

«Справа в тому, що мені потрібний лист від нашого з Боно діда. Мені здається, що Боно його прихопив з собою. Бо всі листи були в його матері, а зараз один зник». – «Блін, я так і знала. Якщо хтось із вас і зателефонує, то як поліція. Що, більше нема на кого звернути? Немає в Боно ніяких листів. Чого б йому писав той дід, якщо більше ніхто з вашого кубла не писав?» – «Дід писав нашій бабці, це – старий лист, з минулого сторіччя». – «Ми з Боно – люди майбутнього, нам нецікаво жити минулим. Нема в нього жодних листів». Я вирішила, що слід прощатися. «Гаразд. Бувай. Перекажи, будь-ласка, Боно, що я телефонувала, хай мені задзвонить, треба з’ясувати, де може бути цей лист». – «Блін. А тобі навіть не цікаво, як мене звуть?» – «Цікаво, я саме хотіла обрати ім’я для одного вилупка, та й нічого, що буде жіноче, кажи!»

«О! А в тебе є зуби. Я вже подумала, що ти яснами і тільки ангельське мило жуєш, ти ба!» Я засміялася. Вона також.

«Я – Кармела. Ромка, до речі. Можу перетворити тебе на щось неприємне». – «Для цього ти маєш знати, що для мене є неприємним. Я – Марта». – «Бувай, Марто. Я все йому перекажу. Але реально, в нього ніколи нічого не затримується, навіть якщо цей лист був у Боно, він уже точно не в нього. Він нічого не може втримати в руках, навіть музику, вона висковзує з-під його пальців, гуляти, чіплятися до інших, а до нього ніколи не повертається». – «Не може нічого втримати в руках, а ти не боїшся, що він випустить тебе?» – «Не боюся. Бо це я його тримаю. А я ніколи нічого не гублю. Навіть сіяти квіти не люблю, бо це – віддавати, краще чужі вкраду. І горобців не годую, і вони вкрадуть. Ми ж бо справжні роми!» Вона ще раз засміялася.

І я поклала слухавку. Я не знала, чи був лист у Боно, чи його в кузена не було, але він мене здивував. Цікаво, Манфред у курсі про Кармелу? Дзвоник заверещав як немовля, котрому не дають їсти. Так тиснути на нього могла тільки одна людина – Ханне. Це була вона, довгонога цицьконосиця, засмагла та гарна. Вона кинулася на мене як сагова вампірка. «Привіт!»

Коли Ханне обнімалася, я завжди думала про те, що так, як зараз я, мабуть, міг би почуватися Дон Кіхот, якби вітряки почали обмацувати його. В Ханне не було нічого м’якого, я щоразу непокоїлася, що вона наставить мені синців палкими обіймами. «Яка ж ти засмагла!» – «Яка ти бліда. Ти взагалі вилазиш назовні? От що ти робиш вдома?» – «Якби мене не було вдома, хто б тобі відчинив? До речі, ти що, з речами?» – «Ага». – «До ванни хочеш?» – «Більше хочу печива або пива, що в тебе є?» – «Вода та хліб. Може, трохи вина». – «В тебе завжди почуваєшся або як у буцегарні, або як у гостях у Христа».

Як завжди я закотила очі. Як я люблю Ханне, вона моя власна озвучка! Все, що я варю в голові та про що я думаю, Ханне вивертає з усіх баняків та промовляє вголос. «Я піду щось тобі приготую, а ти краще прийми душ». – «Ти така наполеглива, якби я знала тебе гірше, могла б вирішити, що ти хочеш мене звабити, але, на жаль, це не так, ти просто схибнулася на чистоті. Ок, піду. О, а що то?»

Ханне ніколи не дочікувалася відповіді, коли можна було підбігти та схопити річ, що її цікавила. Цього разу це були дідові речі, малюнки та листи. «Дай сюди!» Я так і знала, що єдиною людиною, яка натягне хасидського капелюха на голову, буде Ханне. В нас так завжди було, я хотіла зробити, але зупинялася, а Ханне хотіла та робила, а потім вибачалася – в кращому випадку. Манфред казав, що в Ханне запаралелені дії та думки, як у тварини. Козел.

«Де ти це взяла?» Я зрозуміла, що маю негайно їй дещо пояснити, тому розповіла про діда, сухо і коротко. «І що ти думаєш?» – запитала я згодом. «Я ще більше хочу їсти, якщо твоя ласка. І випити. Боже мій, ну чому це трапилося не зі мною? Втім, мені зараз не можна витримувати стреси». – «Це чому?» – «Я тобі писала, що приїду не сама?» – «Ти мене поінформувала. Я подумала, що в тебе хтось з’явився». – «Власне, так воно і є. Тільки не в мене, а в мені».

Ханне дивилася на мене своїми сутінковими очима і більше нічого не говорила. А я гальмувала. Ні, я відразу збагнула, що вона може мати на увазі, але просто не могла в це взяти і повірити. «Ти вагітна?» – «Так! Ти за мене рада? Слухай, принеси хоча б яблуко. Хоча краще щось суттєвіше, бо від яблук у мене кумкає в животі». Я присіла. «Слухай, я щось не розумію, але коли ти встигла?» – «В Туреччині, де б ще?» – «Тобто він у тебе від турка?» – «Ну, я не дуже впевнена. Або від турка, або він англійця. Але знаєш, тітка, що мене оглядала, сказала, якщо від турка, то в малого щось буде синеньке, я от тільки не пам’ятаю, що саме – синці, анус чи пуп». – «Синій анус? Що ти верзеш?» – «Та певне, що не анус, може ямка на сідничках, я не пам’ятаю, але щось має бути синє, вона сама туркеня, заміжня за шведом, їй краще знати, що де буває синім у малюка з азіатською кров’ю від народження. Може, треба на щось натиснути – і воно синіє». – «Ханне, це дитина, а не мертвяк! Що в неї має синіти від доторку?»

Я приголомшено мовчала. Ханне запропонувала торкнутися її живота. Я дуже не любила тактильності. І вона про це чудово знала, можливо, думала, що дитина має все змінити. «Я не хочу. Він ще інфузорний, я його не відчую». – «А тобі було б краще, якби він тебе пхнув або куснув? Хоча ні, щоб куснув, тобі треба торкнутися не черева, сподіваюся, в нього вистачить клепки прокладати свій шлях на волю головою, а не дупою. А ти запитувала маму, як ішов Манфред? Бо як звідси підеш – так і йтимеш. Слухай, чого ти так боїшся тіла? І свого, й чужого. В мене завжди було до тебе одне питання, а в дівоцтві ти взагалі мас…» – «Стоп! Досить. Слухай, я пішла тобі за їдлом. Так буде краще». – «І не забудь про пійло!»

Я принесла їй все, що знайшла в своєму холодильнику, власне, частування не з кращого. Півкелиха білого рейнського, три сливи, обвітрений, як пика моряка, шматок палтуса, але для риби це нормально; грубий хлібець та варене яйце. Ханне натхненно клацала моїм ноутом. Відповідала на листи, її рука намацала сливу, потім келих, обличчям миттєво пройшлася щаслива посмішка, подруга зробила два ковтки. «Слухай, тут я читаю листа Манфреда. Він поводить себе зухвало». – «Чекай, якого листа?» Ханне енергійно жувала хлібець та палтуса. «Дивись». Вона розвернула до мене монітор. Лист Манфреда прикрашали хлібні крихти та палтусяча кістка, цей натюрморт нагадував скаженого птаха з виряченими очима та коротесенькими крильцями.

«Марто, я тут подумав, краще б ти шукала собі коханця, ніж копирсалася в житті діда. Я вчора почув влучну фразу: люди, в яких є діти, завжди живуть майбутнім, а люди, в яких немає дітей чи коханців, – завжди живуть минулим. Тобі необхідно перерости в інший тип, перейти на інший рівень. Я дуже цього тобі бажаю. Фредді-Манні». – «Ставлю на синій анус – він це не почув, а годинами шукав в Інтернеті щось таке, що підходило б до ситуації. Апломб який! Наче він багатодітний татусик, що живе в космічному яйці. Чого він до тебе допнявся? Йому це все не подобається? Він у дитинстві не читав Жуля Верна?»

«Не читав. Не подобається. Він думає, що треба цю тему закрити і все. Щоб не зіпсувати репутацію». – «Чию? Слухай, навіть якщо закрити відкорковану пляшку вина чи шампанського – напій не буде таким, як раніше. Краще зразу випити. В тебе ще є?» Ханне потрусила перед моїм носом пустим келихом. «А тобі не зашкодить?» – «А тобі шкода?» Вередлива Ханне, вино в мене ще було, і я покірно пішла відкорковувати нову пляшку.

«Слухай, я оце поміркувала. Мені Ширін, лікарка-туркеня, надіслала фотку мого малюка, ось подивися!» – «Ханне, ну на що там дивитися? Ок». Власне, це було дуже схоже на сучасне мистецтво. В цій фотці також ховався натяк на щось глибше, інше, більше. «Манфред каже, що тобі швидше треба стати мамою, а як йому сподобається, коли він стане батьком?» – «Тобто?» – «А я от візьму, напишу йому листа з темою «вітаю, татусику!», вкладу цю фотку, і подивимося, як він житиме майбутнім». – «Чекай, ти з ним давно не спиш!» – «Ну то й що? А раптом я зберегла його сперму на випадок скрутних часів». – «Ти це зробила?!» – «Ні, але він повірить так само швидко, як у це зараз повірила ти!» Ми розреготалися. Я можу собі уявити стан Манфреда, він стовідсотково повірив би, він з тих чоловіків, котрі віддають належне власній спермі; кількабальний особистий землетрус йому було б гарантовано. Але треба жаліти власних братів. Слово «жалість» завжди нагадувало мені квітучий кущ, щось схоже на жимолость або ясмин. Тривожне, з нав’язливим запахом нагромадження суцвіть, котрі хилять кущ додолу.

«Слухай, а як ти збираєшся жити?» – «Виключно майбутнім, як зазначив Святий Манфред». – «Я серйозно. Ти збираєшся з’ясовувати, хто його батько, ти збираєшся створювати родину?» – «Знаєш, родина якось сама утворилася без моїх зборів, – Ханне знизала плечима. – Думаю, що все буде добре, в мене є заощадження, я можу працювати вдома, почуваюся добре». – «А ти казала потенційним татусям про дитину?» – «Ні. Багато чого довелося б пояснювати, а я цього не люблю. Вони між собою знайомі, але не в такому статусі. Я листуюся з обома. Хтось обов’язково відпаде, не в кожного достатньо міцні щелепи, щоб постійно триматися за гілку. Або я відпаду, як грушка, що налилася і впала на землю».

«Ти їх любиш?» – наївно-розгублено запитала я. «Певне, що так, принаймні я закохана, такий стан, коли всі слова хочеш перевіряти на дотик, навіть те, як він вчився на медичному. Це, мабуть, тому, що я дуже погано їх знаю. Що тобі сказати ще? Рон чудово грає у ватерполо, Бора так посміхається, що відразу починаєш думати про те, як він цілується». – «А коли Рон пливе, відразу починаєш думати, як він обіймається? Розмах його ручиськ вражає!» Я всміхнулася. «А я боягузка. Я не можу так швидко закохуватися, я ніколи не бачу в посмішці – поцілунок. Ніколи». – «Та ні. Ти дуже смілива в думках, тобі варто одного разу їх випустити і все. Але ти тримаєш їх на підтяжках. Зрештою, ти донька свого батька». – «І онука свого діда. Ти знаєш, вони проти того, щоб мені допоміг дядько Артур». – «Звичайно, вони проти. Таким людям, як дядько Артур, успішність вибачають лише тоді, коли вони, приміром, стають імпотентами і про це дізнаються геть усі. В такому разі ставлення до нього змінилося б хутко. Вони б кинулися до нього в гості зі штруделями, платівками з його улюбленою музикою, з власними бідами і навіть з грошима. Люди – не фрукти. В гарних наливчастих, яскравих та здорових людях завжди приємно знаходити хробака. Це тобі не мореля, котру викидаєш. Людей притискаєш до серця. Ти ж сама це знаєш».

Задзвонив телефон, я смикнулася, Ханне подивилася, хто телефонує. Брови її піднялися на цілий сантиметр вище, як два місяці в нічному небі. Так темнішає в Ханне на душі. «Наташа?» Я ствердно кивнула та прийняла дзвінок. «Привіт. Так. Прочитала його листи. Моторошно. Навіть нарциси почали смердіти старечою білизною, довелося винести їх разом з вазою на балкон, інакше б мене знудило».

«Тобто ти спілкуєшся з Наташею?» – «Якось так вийшло, хотіла, щоб мене підтримав Дерек, а підтримала Наташа. Вона дійсно намагається мені допомогти, ну… це природно, мабуть, допомога людини у вінку жертви людині у вінку ката». – «Дерек не може нікого підтримувати, він протестний елемент. Це ж з якого дива Наташа – жертва? Ти нажерлася жалістину?» – «Я маю на увазі те, що вона з Польщі, тож її діда цілком міг вбити мій дід». – «Правда? Цікава логіка, шкода, що я не застосувала її, коли мене пограбував хлопчина з Росії. Треба було йому все віддати, тому що мій дід міг убити його діда, а не викликати поліцію. Може, ти тоді пробачиш їй те, що вона в тебе відбила Дерека, га? Нічого, що це гірше, ніж відбити нирки. Принаймні в тебе були такі глибокі імлисті синці під очима – виразніші, ніж у будь-кого з пієлонефритників. Ти вже не пам’ятаєш, як ти почувалася тоді, попустило? Ти пробачила цю сучку, граєш у цивілізовані стосунки?»

«Ханне, я знаю, що це виглядає дико». – «Ні, не дико. Інакше б це мене заворожувало. Це виглядає хворобливо, я цього боюся. Чого їй від тебе потрібно?» – «Вона хоче допомогти. От завтра піду до суду. Там буде слухатися одна справа щодо поляків, і Наташа хоче познайомити мене з чоловіком з України, він має тут готельний бізнес і може допомогти з візами та інформацією». – «Зараз немає проблем з візами. Береш квиток і вирушаєш, якщо тобі так вже закортіло туди поїхати. Залізна завіса виявилася марлею з дуже рідким плетінням». Я зітхнула. «А ще вона домовилася з Францом, що я до нього завітаю поговорити на історичну тематику». – «Це той самий Франц, котрий написав, що в Манфреда член, як хвіст жертовної ящірки? Класний чувак, я б залюбки з ним познайомилася». Якби я не пила вино, то захлинулася б слиною, але вино висушило горлянку, тому я смішно забухикала туберкульозним кашлем. «Він не писав таке!» – «Щось схоже писав. А що, він язикатий, як усі геї, цілком у його стилі».

«Слухай, а я можу своїм сказати, що ти вагітна?» – «Можеш, я не збираюся цього приховувати. Слухай, я, мабуть, піду, бо знову зголодніла. Нічого, якщо я залишу свою валізу в тебе?» – «Нічого. Пакунку померлого діда буде веселіше. Погомонить з валізою вагітної подруги. Символізм!» Ханне зникла.

Я тільки-но взялася за її валізу, як пролунав дзвінок. «Ага! Вдома немає свіжих трусів?» – загорлала я та відчинила двері. На мене з тихим подивом дивився мій батько. «Взагалі-то є, до того ж різного ступеня свіжості». – «Привіт. Я думала, що це повернулася Ханне, вона прибула з відпочинку, з’їла всі харчі, що комизилися в моєму холодильнику, та побігла додому». – «А це твій старий батько. На відміну від твоїх подруг – він приніс вино, крекери та сир». – «Мені пощастило, бо я вірю в закони фізики. Якщо в одному місці убуде, тоді в іншому обов’язково прибуде». Батько увійшов. «Слухай, мені подобається, що ти згадала про свою фізичну сутність». – «Тобто?» – «Будемо розливати?» – «Авжеж».

Батько повільно пішов на кухню, він привчив себе не поспішати, точніше, перевчив, бо за природою своєю був невгамовним та рвучким. Коли людина в мантії чи в рясі метушиться, це виглядає як у саркастичному мультику або так, наче хлопчиська чубляться в наметі. «Я хочу, щоб ти була щасливою. А якраз фізики більше люблять щастя, ніж гуманітарії. Гуманітарії смакують нещастя, межові стани, бо ці стани ніколи не схожі, їх цікаво розглядати під різними кутами. Фізики віддають перевагу щастю. Воно зрозуміле та логічне».

Я взяла келих. «Щось мені підказує, що ця промова стосується мого ставлення до діда та минулого, правильно?» – «Приймається». Батько всміхнувся та спробував вино. Він завжди мружив очі, коли смакував новий сорт вина. Певне, так він мружиться і на нову жінку. «Ти мене мусиш зрозуміти, хай не як батько, хай як адвокат». Батько трохи більше повернувся до мене, так він концентрував увагу. «Я хочу відчувати наш рід за спиною. Справжній рід, такий, як він є. Щоб було на що спертися, коли похитнешся». Батько похитав келих у повітрі. «Краще не хитатися. А для цього треба зберігати внутрішню рівновагу та вірити в законність щастя». – «Ти знаєш, я не можу не хитатися. Я не можу не коливатися. Я ніколи не маю внутрішньої рівноваги». – «Марто, доню моя, не перебільшуй. Ти не метроном, не церковні дзвони і не кривенька качечка». Я затулила долонями очі, бо коли він так налаштований – немає про що говорити, краще змінити тему, хоча він, як вправна балерина, крутнувся… і мить, а він уже у вихідній позиції.

«Ханне вагітна». – «Кхм. Ти ще не казала Манфреду?» – «Навіщо це знати Манфреду? Хіба він давав обітницю бути хрещеним батьком для дітей Ханне? Думаю, цього разу в нього нічого не вийде, малюк Ханне – мусульманин». У мене є одна жахлива риса, котру я ніяк не можу здолати – коли я не маю чим кинути виклик батькові, я використовую для цього своїх друзів.

«Ти хочеш, щоб я обурився. Тренуйся на китайських феєрверках, вони не щоразу спрацьовують». – «А тобі це подобається?» – «Мене це не стосується. Ти прекрасно знаєш, що я не люблю теологічних суперечок. Але якщо тобі кортить дізнатися, що я думаю з цього приводу, можу тобі сказати, що правовірні від католиків, на мій погляд, відрізняються тим, що на правовірного в Едемі чекають десять цнотливиць, готових заради нього на все, а на католика – десять розпусниць. Але є те, що їх єднає, – ці діви мають бути неповнолітніми. Бачиш, більшість прагне потрапити до Раю і розпусно чекає на порушення кримінального кодексу. Хіба не смішно?» – «Все це стосується тільки чоловіків». Батько підморгнув мені. «Але ж Ханне чекає на хлопчика? Ми ж про нього? Власне, я дуже радий за Ханне. А от за тебе – ні». – «Тобі також здається, що мені краще знайти когось, хто б затрахав мене до нестями?» – «Ти сама сказала, що тобі потрібно на щось спертися. Може, спробуєш?» – «На милиці, наприклад? Для цього треба зламати ноги. Займуся цим зрання». Батько зітхнув. Поцілував мені руку. «Просто подумай не про те, як захистити спину, а про те, як зробити своє внутрішнє наповнення таким щільним, аби нічого не розхитувалося. Просто подумай».

Батько пішов. А я повернулася до валізи Ханне. Я поклала до пралки кілька її білих речей. Бо я знаю, що вона довго їх не пратиме, тому що переважна більшість її речей – яскрава, і білі одежини, як змучені, але звиклі до процедур пацієнти, терпляче чекатимуть своєї черги. Де хто не дочекається і помре. Коли переш білі речі, іноді здається, наче в ілюмінатор літака зазирають чайки. Як казав маленький Манфред, коли його сварили за брудні руки: «Але ж всередині я чистий! Хіба це не головне?» Зараз у нього чисті руки. Часто навіть стерильні. Колись ми втрачаємо головне, те, що безпомилково впізнаємо у дитинстві, воно вислизає з рук, як жертовний хвіст ящірки. Треба готуватися до зустрічі з Францом.