Текст книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Глава третя

Мій телефонний дзвінок проковтнув автовідповідач Дерека. Автовідповідач Дерека спілкувався з тими, хто йому телефонував, голосом власниці квартири пані Катарини Фоль. Вона повідомила, що її немає вдома, або вона годує голубів на балконі, або слухає Баха, тому вас не чує, і буде рада, якщо ви залишите повідомлення для неї. «Якщо ви навіть помилилися номером чи адресатом – залишайте своє повідомлення, бо я люблю слухати повідомлення живих людей та музику мерців». Так закінчувала вона свій запис. Дерек її обожнював, вона виглядала як шахрайка аристократичного походження та сушила свої шовкові шкарпетки на ногах ляльок Барбі, які розкладала вздовж підвіконня догори ногами.

Одного разу я запитала, чиї це ляльки, її онучок? Катарина сказала, що не знає, з якого дива це спало мені на думку, але їй приємно, що я думаю, наче вона має онучок. А потім додала: «Я ніколи не наважувалася завести собі кицьку, моя люба. Що вже казати про онучок. І кицьки, і онучки злодійкуваті, вередують, псують меблі та шпалери, розкидають усюди своє волосся, хочуть кавалерів, їдять найсмачніше. Але кицьки, принаймні, не просять, щоб їм заплітали коси, розповідали байки про чоловіків та інших казкових істот і не торочать про своїх пришелепкуватих подружок. Крім того, кицьки, на відміну від онучок, не чекатимуть на те, щоб беззастережно панувати в моїй оселі та прибрати до рук усі мої шовкові шкарпетки та інші іграшки, коли я вріжу дуба». Катарині Фоль було сімдесят два роки, схожа вона була на чоловіка під п’ятдесят, який вдягнувся, наче модель Коко Шанель. На свою зачіску вона витрачала більше, ніж на місячне харчування. «Але це буде правдою, якщо не враховувати ром, мед та каву, моя люба!» – додавала вона.

Власне, Дерек навіть не змінив іменні мідні таблички біля її дверей та на поштовій скриньці, вся його кореспонденція і всі гості потрапляли безпосередньо до Катарини Фоль, а не до Дерека. Психологічно йому так було зручніше. «Іноді мені хочеться, щоб мене звали якось інакше. Погоджуюся, що це дивне бажання, коли тебе звати Катарина Фоль, але і побути Дереком Ромбергом певний час цікаво». В Катарини був будиночок під Берліном, де вона чудово проводила час, коли місто її втомлювало, «а також міська квартира однієї людини, де я можу фантазувати стільки, скільки мені заманеться». Вона фактично не турбувала Дерека своєю присутністю. Справедливіше буде сказати – не бавила, бо він за нею сумував.

Троль вимагав спілкування. Він трохи посидів біля мене з одного боку і навіть обдарував коровоподібним звуком зі свого багатого музичного арсеналу. Потім похмуро всівся з іншого. Я не звертала на нього уваги, Троль як класичний егоцентрик цього не розумів і довго терпіти не збирався. «Так. Сиди поки що тут. Охороняй пакунок, що в шафі». Троль охороняти нічого не вмів, він вмів трощити та діставати будь-що з будь-якої схованки. «Сам не чіпай». Шафу я замкнула на ключ про всяк випадок. І спеціально залишила йому на фотелі кілька різних предметів: невеличку ковдру, якою мама гріла ноги, одну вовняну шкарпетку дивного розміру та кольору (не знаю, кому вона належала) й олівець. Коли Троля нахабно, на його погляд, надовго залишали одного, він бавив себе тим, що стягував усі речі, які лежали у фотелі, на ліжку і на полицях, на підлогу і вкладався на них.

Подивилася на себе в люстро. Ну що ж, якщо в квартирі Дерека дійсно не буде, а раптом буде Катарина, за себе мені не буде соромно. Волосся зібране у низький хвіст, на шиї – один з подарованих Дереком шаликів, стриманий мережаний топ з американським викотом, легка бежева парка, бежеві штани, м’які туфлі без підборів. Не королева краси, але цілком пристойна молода жінка. «Смаковита», – так сказала б Ханне.

Двері мені відкрив угорець. Дерек нас знайомив, але я ніяк не могла пригадати, як його звуть. Тому мовчала. «Привіт, – сказав він. – Ви схожі на кавове тістечко. Не з круглих, а з інших, ну, ви мене розумієте», – продовжив він, але зайти не запрошував. «Принесли щось?» – «Привіт. Принесла, але не вам». – «Катарині?» – «Дереку». – «А він на баржі. Тепер тут живу я, фізично, ну, і Катарина». З того місця, де я стояла, мені чудово було видно вітальню.

Портретів ніхто так і не зняв. Їх було три. Не відразу, але ми розшифрували, хто ці мужі, обличчя яких було запортретизовано. Катарина Фоль цього не знала. Колись в одній бернській ятці вона купувала набір старовинних листівок та поштових марок із зображеннями голубів, а ці три портрети господар ятки вблагав її забрати як дарунок. Катарина поважає подарунки. Тому вона їх забрала, привезла до Німеччини та порозвішувала на стінах своєї вітальні.

На моє запитання, чи це її родичі, вона відповіла: «Ні, це не мої родичі, люба. Але я подумала от про що. Окуляри, вуса та бороди можуть перетворити людину на універсального родича для будь-кого. Думаю, що мої родичі цілком могли виглядати саме так. Іноді мені здається, що я сама на них перетворюся, якщо регулярно не буду висмикувати волосини над верхньою губою і на підборідді». З цим важко було сперечатися. Розшифрувати ж, хто це, нам допомогла Наташа Ченські. Коли вона вперше потрапила до цієї квартири, вона сказала, що вітальня надзвичайно нагадує їй класну кімнату з фізики. Це був правильний напрям пошуків, і так портрети було ідентифіковано – це були видатні фізики, нобелівські лауреати, І. Ван дер Ваальс, Г. Ліппман та Г. Лоренц, схожі між собою, наче брати.

«Слухай! – вказівний палець угорця працював, наче стрілка метронома. – А я тебе знаю! Точно. Ти – колишня Дерека! Заходь!» Не знаю навіщо, але я зайшла. «Його, правда, немає, він на баржі, разом з Наташею, ти ж у курсі про Наташу?» Авжеж. Я була наташообізнана. «Дерек поступився мені квартирою. Ну, як поступився. Просто дозволив тут жити. Я і живу. Хочеш чаю з помаранчевим лікером?» Несподівано для себе я погодилася. От що мені подобається в берлінських іноземцях, це їхня гостинність. Хай навіть у чужій квартирі, байдуже.

«У мене помер дід, – сказала я. – Сьогодні вранці». – «Якщо хочеш, я можу помолитися за нього в костелі. Я завтра все одно туди піду. Ти віриш у Бога?» Питання моєї віри в Бога я проігнорувала, я не звикла обговорювати подібне в такому форматі. «Дякую. Але мені здається, краще це робити в синагозі». – «Це ж церква для євреїв! Чого раптом? Тобі видніше, звичайно, але це дивно. Ок, не буду молитися. Давай краще про веселе! Я тобі нікого не нагадую?» Він продемонстрував мені профіль. Він дійсно мені когось нагадував.

«Допоможу! Згадай етикетку нової фруктової ковбаси, згадала?» Він насвистів мені рекламний мотивчик. І я згадала. «Навіщо ти зробився подібним до гера Ернста Фруктеля? В нього огидні бакенбарди та й узагалі». – «Неправильно робиш акцент! Це вони зідрали образ гера Ернста Фруктеля з цілком живого Штефана Месароша! І вони мені за це заплатять. Трохи згодом. Бо поки що я хочу зробити невеличку операцію, змінити розріз очей». Штефан Месарош. Точно, це його ім’я. Прізвище з угорської перекладається як м’ясник.

«Слухай, дякую за чай. Мені слід знайти Дерека». – «Якщо не хочеш солоних паличок з кмином та пива – тоді бувай!» Взагалі-то мені хотілося залишитися тут, споживати солоні палички та пиво, а можливо, і кохатися з гером Фруктелем, думаю, що це був непоганий план і мені б вдалося його втілити. Крім того, в цьому було щось мультяшне, кохатися з героєм реклами фруктової ковбаси, було б про що розповісти нащадкам, але я вперто дотримувалася первісного плану. Я йшла до Дерека. «Чао».

«Агов! – почула я. – А це не твій брат переміг сьогодні в Баварії? Конкурс для архітекторів, чи щось таке. Манфред фон Вайхен?» – «Мій. Друге місце. Спеціальний приз». – «А це правда, що незабаром відкриється його виставка? Так передавали по радіо його голосом». – «Напевне, що правда. Навіть якщо цього разу він збрехав, загалом у нього бувають виставки».

«Агов, зачекай ще трохи, в мене є до тебе важлива справа». – «Яка?» – «Мені необхідно мати іменне запрошення на його виставку. Це ж не важко буде організувати?» – «Ти фахівець, журналіст, навіщо це тобі?» – «Загалом я – хімік. Ти думала, що я те й роблю, що працюю над обличчями різних продуктів?» Я так не думала. Мені зітхнулося. «Слухай, на ці виставки можна приходити без запрошення. Вхід – вільний». – «Не сумніваюся, але мені потрібне саме запрошення!» – «Навіщо?» – «Щоб вразити пані Фоль. Уяви. Вона відкриває свою скриньку, а там – білий конверт з тисненням, а краще… кольору паленого цукру, це вишуканіше, на ньому зазначена адреса, моє ім’я. Вона передає мені конверт, але не відходить, дивиться. Ти ж знаєш, яка вона цікава. З конверта до її ніг випадає шикарне запрошення на виставку! Від інтелігентної людини, переможця конкурсів, знаменитості! І вона буде ставитися до мене інакше. Я ледь стримуюся, щоб не кинутися на неї, так вороже вона на мене дивиться. Мій батько дозволяє собі так дивитися тільки на росіян. Але, погодься, в нього ж є на це причини, хай вони видаються сумнівними, але вони є. А що такого я зробив пані Фоль, щоб вона так на мене дивилася? І це після того, як я привіз їй кілька слоїків з печеним перцем». – «Добре», – пообіцяла я. Манфред тільки зрадіє такому проханню, а іноді мені буває просто вкрай необхідно до нього підлеститись.

Баржу Дерека не можна було назвати гарною, можливо, це тому, що мені взагалі ніколи не подобалися баржі. Знову я брешу. Мені подобалися баржі аж доти, поки саме ця баржа… я думаю, що все зрозуміло без додаткових пояснень. Насправді баржа Дерека схожа на пивну, мені здається, що її попередній господар був пов’язаний з ресторанним бізнесом, вона виглядає як пивна, що пережила не найкращі часи.

Можливо, таке враження складається через те, що дах баржі обтягнутий тентовим покриттям з рекламою пива «Berliner Weisse». Вікна ніколи не блищали, Дерек принципово їх не чистив, а коли я викликала спеціальну службу з чищення вікон, то не розмовляв зі мною тиждень. Пояснювати природу принципу «вікнонемиття» він категорично відмовлявся.

На палубі я побачила антикварний стіл, що на нього Дерек полював цілий рік. Два ковані стільці, котрі мали вишуканий вигляд, але не пам’ятаю жодного випадку, коли б вони не нагороджували мене синцями. Стільці були підступними, а я незграбною. Відстільцеві синці виглядали на тілі так, наче мене добряче відшмагала фамільним медальйоном навіжена аристократка. Всі вишукані речі та люди не такі прості у вжитку, як нам би того хотілося. Хоча думати про те, що вони належать тобі, приємно.

А ще я побачила Наташу Ченські. Вона пила каву або чай. З того місця, де я зараз стояла, смикаючи нашийного шалика, не можна було розгледіти, що саме вона п’є. Я нагадувала собі Манфредового Троля, тільки він смикає речі, коли грається, а я – коли нервуюся. Саме в цьому і полягає величезна різниця між нами, незважаючи на однакові дії. Ще в мене значно довші ноги, коротші ніс та вуха і я не вмію їх дотепно вивертати.

Наташа крутила приймач, напевно вірила, що знайде потрібну музику або новини, і чистила срібну браслетку. Це була браслетка, що я подарувала Дереку. Без гравіювання, не тому, що я вважала будь-які гравіювання банальністю, а тому, що просто не могла збагнути, що саме мені хочеться увічнити на браслетці.

На столі також лежав фотоапарат. Наташа майже ніколи з ним не розлучалася. Щоразу намагалася зазнимкувати мене, але я постійно затуляла обличчя долонями. Дерек на це говорив, що я поводжуся, як дружина звинуваченого у корупції та замішаного в секс-скандалі президента або власниця борделю, котрий нарешті викрили компетентні органи, як серійна чоловіковбивця або вчителька, що примушує дітей замість навчатися геометрії вивчати жіночі статеві органи на своєму прикладі.

Наташа Ченські. В неї усе було довге: волосся, ноги, руки, вії. Трав’янисто-зелені очі, такі зелені, що я деколи дивувалася, як це не відчуваю терпкого запаху лугових трав. Якби мені спало на думку зробити їй подарунок, я б не вагалася, обираючи парфумовану воду. Тільки трав’яний запах. Але я ніколи нічого не дарувала Наташі, хоча кілька разів думала про це. Зараз вона була вдягнена в зелений топ турецького штибу зі стразовими кульками на шовкових нитках, я такого ніколи не вдягаю, та джинси. І боса.

Я вважаю, що мою манеру вдягатися можна назвати елегантною, власне, це досягається завдяки простоті форм та певним кольорам. Увесь мій одяг витриманий у прохолодних сіро-брунатних відтінках, ще я дозволяю собі беж. Я уникаю чистих та відвертих, промовисто-яскравих кольорів, навіть таких, як білий чи чорний. Вони видаються мені одновимірними. Для людини, якій важко вимовити «так» чи «ні», такий вибір кольорів є цілком природним, думаю, що мої слова підтвердив би будь-який психолог. Поодинокими та найяскравішими кольорами в моєму гардеробі є брудно-рожевий, серпанково-бузковий та тьмяно-зелений.

Переважно, все це – аксесуари. Вони виглядають на спокійному тлі більшості моїх речей як червоні нитки на зап’ястках шанувальників Кабали. Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд. І довіку сперечався б із колегами, до якого різновиду мене віднести: до горобців, очеретянок, соловейків чи жайворонків.

Наташа помітила мене і привітно замахала рукою. Я їй подобалася. Прикро було те, що, навіть за існуючих дереко-обставин, мені дуже подобалася Наташа Ченські. Якби я була чоловіком, я б закохалася у неї до нестями. За мене це зробив Дерек. Краще б було, якби це зробив хтось інший. Я махнула Наташі у відповідь. Зникнення було б дурнуватим вчинком. Загалом, як і ці відвідини.

Наташа простягнула мені руку. «Ти на підборах? Ні? Добре. Я все одно допоможу». Вона втягла мене на баржу. Дуже сильна дівчина. Я подумала, що Дереку приємно з нею кохатися, це трохи схоже на боротьбу, хлопцям подобаються такі речі. «Привіт!» Вона посміхнулася. Я заздрю людям, що можуть так посміхатися, без втручання власної підсвідомості. Як собака метляє хвостом, тому що дійсно тобі радий, а не тому, що сподівається отримати від тебе смаколика. Я можу так посміхатися тільки до тих, кого люблю. Хоча до Дерека я так не посміхаюся, коли я бачу його, моя усмішка безвідносно моїх намірів сигналізує йому: я страждаю без тебе. Жалюгідно. Кому потрібні такі усмішки? Вони не запалять і не зігріють.

«Привіт! Як ся маєш? Виглядаєш чудово… Власне, я до Дерека. Мені конче необхідно з ним поговорити, його немає?» – «Він у каюті, перевіряє електронну пошту. Полює на фотель Гіммлера. Зараз вийде, зачекай. Кави?»

«Я не знала, що Гіммлер був шанувальником фотелів. І не знала, що Дерек шанувальник фотелів Гіммлера». – «Будь-яка хатня тварина любить фотелі», – відповіла на це Наташа, знизуючи плечима. І погляд її при цьому став зневажливо-гоноровим. Я називаю її погляд – «очевидно польським».

Мені здається, що вона зараз ототожнила Дерека з Гіммлером. А ще мені здається, що будь-яка хатня тварина приємніша за Гіммлера. А Дерек, можливо, не приємніший за хатню тварину (тут залежить від того, наскільки приємною є вона), але, вочевидь, є приємнішим за Гіммлера. Однак моя проблема в тому, що я не вмію вести пустопорожні балачки. Ректор університету, де я викладаю, навіть зазначив це в моїй викладацькій характеристиці.

«У тебе очі… я не знаю, як то буде німецькою, але з тобою все гаразд?» – звертається до мене Наташа. Насправді Наташа чудово знає німецьку мову і навіть редагує один вузькопрофільний журнал. Але кожному з нас необхідний захист. Наташа обирає мовний. Хто я така, щоб зневажати її вибір?

Я не знаю, наскільки можу бути відвертою з Наташею. Ні, я знаю, що з нею можу бути цілком відвертою, але мене це дратує. «В мене проблеми з дідом», – кажу я. «Потрібна доглядальниця?» Східноєвропейські дівчата дуже прагматичні. «Вже, мабуть, ні. Власне, він помер», – кажу я. І починаю вигинати пальці так, щоб вони торкнулися зап’ястка. «Мені дуже шкода, – каже Наташа. – Скільки йому виповнилося років?» Почалося. Важко відповідати на такі питання. «Дев'яносто чотири», – відповідаю я. «О», – каже Наташа. Я розумію, що в мене такий вигляд, наче мій дід примудрився вмерти під час свого народження, і я безмежно жалкую за ним.

«Він щось залишив Дереку на згадку про себе?» – питає Наташа. «Що?» – «Ти сказала, що тобі потрібний Дерек, бо помер твій дід, правильно?» В мене немає заперечень. «Я подумала, що він залишив щось антикварне Дереку. То Дерек його знав?» – «Ні, – кажу я. – Навіть я його не знала». – «Дерека?» Про всяк випадок перевіряє мою та свою адекватність Наташа. «Діда», – відповідаю я. Оскільки вона не виглядає дуже здивованою, я починаю пояснювати, що вважала діда загиблим під час Другої світової, а про його цивільну смерть дізналася одночасно з тим, що він, виявляється, до сьогодні був живим.

«І де він був увесь цей час?» – запитує Наташа. Я кажу, що він утримувався в спеціальному закладі і я завтра мушу туди поїхати. «На кремацію». Наташа дивиться на мене з розумінням. «Він залишив після себе кілька речей. Біблію, хасидський капелюх, самовчитель з івриту, картку з двома персиками та написи, які ніхто не може розшифрувати. Хоча предметно я цим не займалася».

«Це речі тих, кого він убив?» – спокійно запитує Наташа, а я розумію, що навіть не подумала про це! Господи, але ж це дійсно можуть бути речі жертв… «Привіт», – почула я голос Дерека і озирнулася. «Ти вже із фотелем Гіммлера?» – «Ще ні, але незабаром він буде в мене». Дерек також босоніж, світло-зелена футболка, мабуть, присвячена очам Наташі, джинси.

Дерек з Наташою діють злагоджено, вона підводиться, він сідає на стілець, вона присідає йому на коліна, які в неї довгі ноги…. «У Марти сьогодні помер дід», – каже вона йому. «Який?» – «Батьків батько», – відповідаю я, стежачи за його рукою, як його палець вирівнює вигин Наташчиної талії, ретельно, так турецькі ремонтники готують до фарбування стіну…

«А хіба він не помер у 43-му?» В Дерека гарна пам’ять. «Він помер сьогодні у божевільні», – відповідає Наташа. «В 43-му помер хтось за нього. Натомість, він залишив їм речі євреїв, яких убито», – додає вона безпосередньо. «Навіщо?» – питає Дерек. «Щоб пам’ятали», – нервово відповідає Наташа. «Може, він залишив заповіт?» – питає Дерек. Нарешті він звертається до мене. «Ні, Олаф нічого про заповіт не повідомив. А про це він сказав би у першу чергу. Та й який заповіт, якщо дід дійсно був несповна розуму», – кажу я.

«Я хочу з цим розібратися. У мене голова обертом», – продовжую. «Марто, навіщо це зараз тобі потрібно? Що це змінить, що це тобі дасть? Помер дід – то й помер. Тему закрито, свій рід він встиг продовжити. І титул передати. Зрештою, чи настільки важливо, коли і де він помер? На війні чи в божевільні – на результат це не впливає. До речі, а що каже твій батько?»

«Це може впливати на наслідки. І могло б вплинути на результат, якби я дізналася про його життя, а не про смерть. Батька зараз немає, про діда він знав. Я маю на увазі, знав про те, що дід живий і божеволіє на державних харчах. Так каже Олаф. Звичайно, я допитаю і батька, і тітку, і матір як слід. У цьому можеш не сумніватися».

«Я в тобі ніколи й не сумнівався. Особливо в твоїй фокстер’єрській завзятості. А нащо тобі з цим вовтузитися? Я вже сам від себе втомився. Але слухай, ну, помер дід. Збожеволів. Залишив кілька речей, пов’язаних із єврейством, то й що тобі з цього?»

Він доведе мене до сказу. «Як ти не розумієш?! Я була на його могилі в Союзі. Ми довго отримували дозвіл, щоб поїхати туди. Всі просто повірити не могли, що нас туди пустять. Я сказала батьку, що буду голодувати біля посольства Радянського Союзу, якщо вони не дозволять нам оплакати діда, і вперше в житті побачила батька настільки переляканим. Манфред додав перцю, коли сказав, що також підтримає мене, але їсти буде, натомість зробить скульптуру з червоного картону, таку, що «червоні радянські ради позеленіють». Врешті нам дозволили приїхати.

Я пам’ятаю, як батько стояв поруч зі мною, у ґречній жалобі. Мати – теж. А виявляється, він, а може, й вона також, знали, що у цей самий час його батько спокійно їсть лікарняний сніданок у божевільні і грається капелюхом убитого єврея?»

«Слухай, можливо, це капелюх не вбитого єврея, можливо, він того єврея врятував. Це – жарт. Адже це все одно не має значення». – «Це – має значення. А раптом він боровся з фашизмом? Раптом він захищав євреїв, тому його запроторили до божевільні, а родичам повідомили, що він помер. А над ним усе життя ставили експерименти, від чого у нього і поїхав дах. От про що я думаю».

«О Господи, Марто. Ти думаєш, що твій дід був Оскаром Шиндлером [2]2
  Шиндлер, Оскар (1908—1974) – німецький промисловець, який врятував майже 1200 євреїв під час Голокосту, надавши їм роботу на своїх заводах у Польщі та Чехії. Ця історія лягла в основу книги «Ковчег Шиндлера», за якою знято фільм «Список Шиндлера».


[Закрыть]? Романтична нісенітниця. Слухай, припини себе картати, огидно слухати. Мене бісить це німецьке картання. Мало того, що наш народ було розірвано навпіл, мало того, що кожен уряд брав на себе відповідальність за те, що було зроблено зовсім іншими людьми, мало того, що ми відкрили кордони всій Східній Європі та сплатили шалену кількість компенсацій і мертвим, і живим, і ненародженим, а з євреїв зробили новий культ нації…

Євреї – сучасні священні ягнята. Давайте підемо далі – будемо замість материнського молока вливати в наших німецьких немовлят сироватку довічної провини перед Усесвітом за навіженого Адольфа. Фашизм – наш спільний спадок, хіба ні? І не треба цього зрікатися, і не треба відрубати собі руки. Я думав, що в тебе вистачає здорового глузду це розуміти».

«Виявляється, що не вистачає, Дереку. Але що поробиш, це – спадкове. Я упіймала тебе на дводушності. Знаєш, про що я подумала? Ти в нас, значить, не відчуваєш ніякої провини, так? Тебе це не стосується. Дуже похвально. Але скажи мені, любий, може, ти закохався у польку і кинув німецьку баронесу саме тому, що відчуваєш велетенську персональну провину за фашизм? Ти про це не думав, ні? Ви розмовляєте про концтабори в Польщі?»

Наташа підхопилася, щоб піти геть, але Дерек міцно притиснув її до себе, тримаючись за її стрункі стегна, наче за кермо.

Спілкуватися з Дереком було важко. У мене боліло горло, боляче було ковтати і дихати, власна слина перетворювалася на отруту, яка не дарувала рятувальні параліч, оніміння або смерть, а оточувала колючим парканом моє вогнище болю.

Дерек був моїми гландами, які мені щойно видалили. Можливо, тепер я буду менше хворіти. Або й узагалі не хворітиму. Але гортань кривавила, слина була рожевою, як пір’я фламінго, і хотілося плакати, бо мої «гланди» сиділи поряд та намагалися пролізти до рота іншої, дуже вродливої дівчини. Навіщо їй ще одні гланди, навіщо їй чужі гланди?

«Наташо, а в тебе гланди є?» – вирвалося в мене. Наташа мовчала, потім повернулася до Дерека і запитала, що це означає англійською мовою, бо вона не зрозуміла. Дерек глянув на мене з запальною цікавістю Фройда новим випадком на початку його кар’єри, коли клієнти його скоріше цікавили, ніж втомлювали.

«Є», – тим часом чемно відповіла мені Наташа. «Показати? Навіть дві». Я так і знала. «Я піду, – сказала я. – Вибачте». В принципі, я не знала, за що я вибачалася, це була звичка, а не щирість. Манфред вважав мої постійні вибачення збоченням, що виплекані гарним вихованням. Дерек це знав, тому криво всміхнувся. «Давай-давай», – сказав він. «Якщо тобі потрібно буде щось перекласти, я допоможу», – сказала Наташа. Оскільки я мовчала, вона додала: «Я знаю українську та російську».

Наташа працювала фінансовим аналітиком. Окрім того, що вона редагувала певний фінансовий альманах, що випускався німецькою мовою, була ще й відповідальним редактором за такий самий альманах, що йшов на філіали компанії в Польщу, Україну та Росію.

«Дякую», – сказала я. Мені раптом схотілося кинутися у воду, але замість цього я мовчки зійшла на берег.

Телефонувала Агата. «Як ти, дівчисько? Затягла Дерека в ліжко?» Я зітхнула. Агата є Агатою. «Ти збираєшся до нас чи ні? Ми за тобою скучили». Я вжахнулася. За мною скучили люди, що святкують день народження Карлсона. Мені здається, це не зовсім адекватне середовище і я не зовсім адекватна. «Зараз перевдягнуся і буду рушати до вас», – відповіла я.

Раптом я подумала, що не дуже надійно сховала речі діда. Я уявила, як Троль дістався до них і вже з’їв капелюха з пейсами. І перетворився на черепаху, бо капелюх не бажав набувати форми шлунка Троля, а хотів, щоб весь Троль набув форми капелюха. Нещасний Троль, що перетворився на черепаху, відчуває, як його лоскочуть пейси, але не може почухатися, бо черепахи чухатися не здатні. «Ти – ненормальна», – сказала я собі вголос.

Троль спав у фотелі. Судячи з його тендітного тільця, а точніше з того, що він не намагався сховатися від мене під диван, пес нічого не з’їв. Хоча його тендітність – річ оманлива, вона не заважає Тролю бути ненажерливим. Більшість материних подруг заздрять здатності Троля змітати все їстівне, що йому дають або до чого він може дотягнутися, і не гладшати.

Він не дуже мені зрадів. Бо знав, що зараз я не буду з ним гуляти і не дам нічого смачненького. Тут він мав рацію. «Я йду на вечірку. День народження Карлсона, уяви собі», – сказала я Тролю. Він спробував уявити, вивернув свої вуха. «Це ж треба вдягнути якийсь костюм», – подумала я. «Господи, цього мені ще бракувало», – сказала вголос. Троль несміливо дзявкнув.

Може, перетворитися на Малюка? З моїм зростом це виглядатиме комічно. Або на його собаку? Вдягну шапку-вушанку, накриюся кудлатим пледом і буду гавкати задля переконливості образу. Або на мумію Мамочку? Її просто наслідувати – для цього потрібно кілька рушників та серветок, і Мамуся буде така, як вам треба. Ні, для цього я заслабка.

«Перетворюся на Бетан, це мене не обтяжить, і цілком у моїх силах», – вирішила я. Зрештою, вдягнула на себе спідницю-плісе, бежевий джемпер, світло-карамельні балетки; зав’язала кінського хвоста, здається, саме так виглядала Бетан на думку Астрід.

Я очікувала, що в клубі буде повно людей, якщо не з пропелерами за спиною, то хоча б в картатих комбінезонах та з дволітровими слоїками варення в руках. І, м’яко кажучи, була дуже здивована, роздивляючись гламурно вдягнену публіку, деяких представників якої я шокувала своїм прилизаним виглядом. «Я бачу, ти ще не в жалобі. Але виглядає це жалюгідно», – висловилася на адресу мого одягу невідома мені кістлява пані в брунатній комбінації. Судячи з того, що вона знала про жалобу, вона знала і мене.

Хтось повис на моїй руці. Я думала, що це – Агата, але помилилася. На мене дивилася дівчина з такими круглими рисами обличчя, наче хтось створив їх за допомогою циркуля. На ній була розкішна шкіряна сукня. Я трохи почекала, чи хоче вона мені щось сказати, наприклад, привітатися, але не дочекалася. Їй це явно було непотрібно.

«Агато-ооо», – жалібно покликала я. Я не здатна струшувати з себе незнайомих людей, які нахабно вішаються мені на шию. А конфеті з себе прибираю лише тоді, коли мене не може бачити той, хто їх на мене насипав. Краще – в жіночому туалеті. В окремій кабінці.

«Привіт, а що на тобі було, коли ти вирішила перевдягнутися перед тим, як сюди прийти?» Агата приділяла одягу забагато уваги. На ній була коктейльна сукня у складних волошково-пурпурових хвилях. Коротка, пікантна і модна. Агата тицьнула мені келих, там причаївся явно скажений напій, бо не може бути нічого нормального такого малинового кольору. Тим часом Агата шикнула на круглорису дівчину, котра нарешті відвалилася від мене і впала на підлогу, як кліщ, що досхочу насмоктався крові.

«Ну, як ти?» – запитала Агата, вмостивши нас на низенький диванчик серед зручних подушок зі східними візерунками. Мені, як усім високим людям з довгими ногами, незручно на таких диванах. Таке враження, що твої коліна зараз заїдуть у твої власні вуха. В Агати, хоча вона невисока, коротка спина, натяк на талію, вузькі стегна і дуже довгі ноги як на її зріст.

«Думаю про діда і про те, що батько наважився мені брехати». – «Олаф сказав, що ти збираєшся припхатися на кремацію, навіщо це тобі?» – «З ним має попрощатися хтось із рідних, а більше нікого немає». – «У тебе зараз такий вираз обличчя, наче тобі видалили матку. А це не матка, а дід. Про якого ти і гадки не мала. Дівчинко, діди не впливають на репродуктивну функцію жінки та на статеве життя. Особливо мертві», – зауважила Агата. Вона ніколи не вдавала з себе делікатну. «Чого ти собі дозволяєш так на це реагувати? Померла стара і хвора людина. Алілуя. Мені здається, що краще вмерти від кулі на війні, ніж від раку хребта. Це – природно вмирати на війні, де ж ще вмирати? Тобі так не здається?»

«Агато, я в жалобі. І не хочу жартувати на цю тему». – «Добре, давай повернемося до теми жалоби. В тебе є пристойна чорна сукня? Ти ж не любиш чорного кольору». Як добре людям, які зводять стан жалоби до питання вибору відповідних суконь, чи не так? «В мене є сукня-футляр, колись подарував Манфред, я її жодного разу не вдягнула». – «Дід буде втішений. Це ж треба. Нова сукня задля нього! Нарешті я зрозуміла, для яких чоловіків ти погоджуєшся мати відносно привабливий та сексуальний вигляд. Для мертвих», – хихикнула невгамовна Агата.

«Слухай, давай змінимо тему. Я не хочу обговорювати мою сексуальність. Повернемося від смерті до життя».

«Добре, – швидко погодилася Агата. – Як у тебе з сексом?» Я захлинулася малиновою гидотою, це був невідомо чим зафарбований, трішки розведений водою спирт. «Яка ти вразлива, – пирхнула Агата. – Ну? Відповідай. Я чекаю».

«Ніяк. З сексом у мене ніяк. Ти ж знаєш, що Дерек мене кинув». – «Дерек? Це той, про кого я знаю, чи інший Дерек, про якого я не знаю?» – «А-га-то-оооо». – «Якщо це той, про якого я знаю, то він тебе кинув дуже давно. Ти ж не хочеш мені сказати, що з того часу ти не мала жодного сексуального контакту?» Я зітхаю. «Годі зітхати. Мене просто бісить твій інфантильний ідеалізм. Шукаєш ідеального чоловіка?» Я кажу, що з задоволенням би з ним познайомилася, але не впевнена в тому, що такий чоловік існує. «Крім Дерека», – подумки додаю я.

«Дівчинко, слухай мене. Слухай уважно, дурненька. Не буває ідеальних чоловіків, їх фізично не може бути! Це – ілюзія. Жодний чоловік не може зрозуміти жінку, крім, можливо, гомосексуалістів та онкохворих». – «Що ти верзеш?» – «Нас здатні розуміти тільки ті з них, які усвідомлюють, що ти відчуваєш, коли хтось оселяється у тобі, тобто розуміють стан вагітності, слабке уявлення про це мають хворі на рак. Звичайно, в них не такий емоційний стан, як у вагітних. Не думаю, що вони тішаться з появи пухлини, хоча, погодься, появі дітей вони також не дуже радіють.

Ну, і також ті, хто розуміє, як це буває, коли хтось до тебе вдирається, зрозуміла? Таке розуміють тільки геї. Тут важливо, що вони добре обізнані з процесом, місце вторгнення в даному випадку не є надто важливим. Ти розумієш, про що я?» В мене закочуються очі. «Довго ти протягнеш з геєм? Не думаю. А онкохворий взагалі не може довго протягнути. З тобою чи без».