Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)
Дрімав Біллі Пілігрим при зброї, що було вперше відтоді, як його забрали до війська. Його товариші наполягли, щоб він роздобув собі зброю, бо ж мало яких хижаків можна зустріти на поверхні Місяця – диких собак, зграї пацюків, що розжиріли на трупах, божевільних і вбивць, що вирвалися на волю, солдатів, що вбиватимуть доти, доки їх самих уб’ють.
За поясом Біллі стирчав здоровенний кавалерійський пістолет, реліквія ще з часів першої світової війни. Пістолет мав кільце в рукоятці і заряджати його треба було кулями завбільшки з дроздяче яйце. Біллі знайшов його в одному будинку на нічному столику. То була характерна ознака кінця війни; кожен, кому не ліньки, міг роздобути собі зброю – вона валялася повсюди. У Біллі був і кортик – парадна зброя офіцера люфтвафе. Руків’я його оздоблював орел з розкритим дзьобом, що дивився вниз і тримав у кігтях свастику. Кортик був встромлений у телеграфний стовп, і Біллі витягнув його звідти, коли фургон проїжджав повз той стовп.
З дрімоти Біллі вихопили голоси чоловіка й жінки, які щось жалісливо говорили по-німецьки. Вони щиро комусь співчували. Перше ніж Біллі розплющив очі, йому подумалося, що, певно, так жалісливо промовляли друзі Ісуса, коли знімали з хреста його понівечене тіло. Бува й таке.
Біллі розплющив очі. Біля фургона стояли літні чоловік і жінка, й чуло промовляли до коней. Вони помітили те, що американці пропустили повз увагу: губи в коней покалічені мундштуками, що аж проступила кров, копита їхні збиті, й кожен крок для них мука, і коні скаженіють від спраги. Американці ставилися до свого гужового транспорту як до нечутливого, шестициліндрового «шевроле».
Обоє кінських співчувальників пройшли вздовж фургона й докірливо подивилися на Біллі, на Біллі Пілігрима, такого довгов’язого, слабосилого й кумедного в своїй голубій тозі й сріблястих чоботях. Вони не боялися його. Та й узагалі нічого не боялись. Обоє були лікарі, акушери, і приймали пологи, поки не погоріли всі лікарні. Тепер вони прогулювались неподалік того місця, де колись стояла їхня оселя.
Впадала в око якась лагідна врода жінки, шкіра її стала напівпрозора від тривалого харчування картоплею. На чоловікові був діловий костюм, краватка й таке інше. Через ту картоплю і він світив ребрами. На зріст, як і Біллі; носив трифокальні окуляри в сталевій оправі. Це подружжя, що все життя мало справу з немовлятами, не спромоглося спородити собі подібних, хоч ніщо їм не заважало. Це цікавий коментар до питання про продовження роду людського.
Удвох вони знали дев’ять мов. До Біллі вони спершу звернулись по-польському, бо він був вбраний так чудернацько, а бідолашні поляки були мимовільним об’єктом для жартів у другій світовій війні.
Біллі спитав їх по-англійському, чого їм треба, і вони відразу так вичитали йому тією ж мовою, що Біллі мусив злізти з фургона й поглянути на коней. Побачивши, в якому жалюгідному стані його гужовий транспорт, він розплакався. Уперше на війні.
Пізніше, ставши вже літнього віку оптиком, він не раз плакатиме, але нишком, щоб ніхто не бачив, і без голосного скимління.
Ось чому за епіграф до цієї книжки взято чотири рядки зі славетної колядки. Вголос Біллі плакав дуже рідко, хоч часто бачив таке, від чого поривало на плач, і принаймні цим він скидався на колядкового Христа:
Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Йсус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.
Біллі перенісся в часі у вермонтський госпіталь. Скінчився сніданок, посуд прибрали, і професор Рамфорд з важким серцем почав визнавати Біллі за людську істоту. Він нецеремонно розпитав Біллі й пересвідчився, що той справді був у Дрездені. Він поцікавився, на що воно все було схоже, і Біллі розповів йому про коней і про подружжя, що відпочивало на Місяці.
Історія з кіньми скінчилася так: Біллі з допомогою лікарів розпряг коней, але ті не хотіли рушати з місця – надто вже вони позбивали ноги. А тоді над’їхали на мотоциклах росіяни і забрали всіх, крім коней.
Через два дні Біллі передали американцям, які відправили його на батьківщину тихохідним вантажним судном, що називалося «Лукреція А. Мотт». Лукреція А. Мотт була знаменитою американською суфражисткою. Вона давно померла. Бува й таке.
– Так було треба,– мовив Рамфорд до Біллі, маючи на увазі зруйнування Дрездена.
– Я знаю,– відповів Біллі.
– Це війна.
– Я знаю. І не нарікаю.
– На землі, мабуть, було пекло.
– Так, пекло,– погодився Біллі Пілігрим.
– Треба співчувати людям, яким довелося це робити.
– Я їм співчуваю.
– Ви там на землі, певно, не знали, що й думати.
– Все було нормально,– відповів Біллі.– Все нормально. Кожен робить те, що має робити. Я навчився цього на Тральфамадорі.
Того самого дня, але трохи пізніше, дочка Біллі Пілігрима забрала його додому, вклала в ліжко й увімкнула «чарівні пальці». Доглядати Біллі мала сиділка. Лікарі заборонили йому працювати й навіть виходити надвір – поки що, принаймні. Він перебував під наглядом.
Але Біллі крадькома вишмигнув з дому, коли сиділка десь одвернулася, і поїхав у Нью-Йорк, де сподівався виступити по телебаченню. Він хотів розповісти світові про те, що дізнався на Тральфамадорі.
У Нью-Йорку Біллі Пілігрим зупинився в готелі «Ройялтон» на 44-й вулиці. Випадково йому дали той номер, в якому колись мешкав Джордж Жан Натан, критик і видавець. Натан, згідно з земним поняттям часу, помер 1958 року. Згідно ж із тральфамадорським поняттям, Натан, звичайно, досі ще десь живий і буде живий завжди.
Номер був невеликий і простий, єдине тільки, що він містився на найвищому поверсі і засклені двері з кімнати виходили на балкон, такий самий завбільшки, як і кімната. А за поруччям балкона відкривалась просторінь над 44-ю вулицею. Біллі перехилився через поруччя й подивився на людей, що рухалися унизу і скидалися на ворухливі дрібненькі ножиці. Це було так кумедно.
Вечір видався прохолодний, і невдовзі Біллі повернувся в кімнату й причинив балконні двері. Ті двері нагадали йому медовий місяць. В їхньому любовному гніздечку на мисі Енн теж були такі засклені двері – вони й досі є і будуть завжди.
Біллі ввімкнув телевізор і став клацати перемикачем: він шукав програми, в якій би міг виступити. Але для програм, в яких люди можуть висловлювати свої думки, було ще зарано. Був лише початок дев’ятої, отож по телебаченню показували тільки всякі дурниці і вбивства. Бува й таке.
Біллі вийшов з номера, спустився повільним ліфтом, пройшов до площі Тайме і заглянув у вітрину якоїсь зачуханої книгарні. На вітрині стояли сотні книжок про статеві стосунки, збочення і вбивства, путівник по Нью-Йорку і модель статуї Свободи з термометром. Крім того, там лежали чотири романи приятеля Біллі – Кілгора Траута – в дешевих виданнях, загиджені мухами й притрушені сажею.
Тим часом на будинку за спиною Біллі неонова стрічка повідомляла новини дня, і вітрина відбивала ті новини. В них ішлося про владу, спорт, гнів і смерть. Бува й таке.
Біллі зайшов у книгарню.
Напис усередині застерігав, що до приміщення в глибині книгарні дозволено входити тільки дорослим. Там крізь шпарку можна було подивитися кінокадри з голими дівчатами та хлопцями. Одна хвилина перегляду коштувала двадцять п’ять центів. Там ще продавалися фотографії голих молодих людей; їх можна було купити і взяти додому. Ці знімки мали більш тральфама– дорський вигляд, ніж кіноплівка: їх можна було роздивлятись, коли й скільки хочеш, і вони ніколи не змінювались. Мине двадцять років, а ці дівчата так само будуть молоді, так само всміхатимуться й умліватимуть з насолоди або просто дурнувато лежатимуть, широко розкинувши ноги. Деякі з них їли тягучки або банани. Вони так само їстимуть їх і в майбутньому. І в молодих хлопців так само набрякатиме те, що дав їм батько, і так само напинатимуться їхні м’язи, немов гарматні ядра.
Але Біллі та частина книгарні не спокушала, його привабили романи Кілгора Траута на вітрині. Назви їх були для нього незнайомі, принаймні так здалося. Він розгорнув один з них. Це ніби не порушувало правил: кожен у книгарні щось переглядав. Книжка називалася «Велика дошка». Біллі пробіг кілька абзаців і пригадав, що багато років тому у військовому госпіталі вже читав це. У книжці розповідалося про земних чоловіка й жінку, що їх викрали прибульці з космосу й виставили на оглядини в зоопарку планети Циркон-212.
У своєму приміщенні в зоопарку герої роману мали на всю стіну табло, яке показувало біржові ціни й вартість акцій, а телеграфний апарат і телефон нібито зв’язували їх з біржею на Землі. Планетяни Циркону-212 сказали своїм бранцям, що вони, цирконці, вклали на Землі на їхнє ім’я мільйон доларів і що тепер тільки від їхнього уміння залежить, чи будуть вони казково багаті, коли повернуться на Землю.
Телефон, велике табло і телеграфний апарат були, звичайно, вигадкою. А зроблено це було для того, щоб земляни в тому зоопарку поводилися перед глядачами природніше: щоб вони підстрибували й раділи, хихотіли чи хнюпились, щоб рвали на собі волосся, вражені величезними збитками, або тішились, як немовлята на руках у матері.
Земляни чудово записували курс акцій. Так, звичайно, і було заплановано. Потім до цього домішалась і релігія. Телеграфний апарат нагадав землянам, що президент Сполучених Штатів оголосив національний «тиждень молитви» і що кожен повинен відмолитись. Перед тим у землян цілий тиждень були невдачі на біржі – зазнали невеликих збитків на оливковій олії. Отож вони ревно заходилися молитись.
І це подіяло. Ціни на оливкову олію пішли вгору.
У другій книжці Кілгора Траута йшлося про чоловіка, який винайшов машину часу, щоб перенестися в минуле й побачити Христа. Машина не підвела, і він побачив Христа ще дванадцятирічним хлопцем, коли той навчався в Иосифа теслярського ремесла.
В їхню майстерню прийшли два римські солдати з накресленим на папірусі планом технічної споруди, яку їм треба було на ранок мати готовою. То був хрест, призначений для страти одного заколотника.
Ісус із Иосифом виконали замовлення. Вони були раді, що дістали роботу. І заколотника розіп’яли на тому хресті.
Бува й таке.
Хазяйнували в книгарні п’ятеро схожих, мов близнята, невисоких лисих добродіїв, що слинили в зубах незапалені сигари. Вони ніколи не усміхались і тільки сиділи на своїх високих табуретах. Цим паперово-целюлозним борделем вони заробляли собі на прожиття. їх самих це не збуджувало, як і Біллі Пілігрима. Всіх інших – навпаки. Чудний це був магазин, усе про любов та про дітей.
Вряди-годи продавці нагадували тому чи іншому відвідувачеві, щоб він або купував, або внмітався геть, бо нічого без кінця глипати й мацати руками. А декотрі з відвідувачів дивились один на одного, а не на крам.
Один продавець підійшов до Біллі й сказав, що справжній крам у глибині приміщення, що книжки, які Біллі проглядає, про людське око.
– Це не те, що вам потрібно, запевняю! – сказав він Біллі.– Те, що вам треба, далі.
Біллі ступив кілька кроків до приміщення для дорослих. Зробив він так із ввічливості, прихопивши і Траутову книжку про Христа й машину часу.
Мандрівник у часі з роману Траута задався перевірити, чи справді Христос помер на хресті, чи його зняли ще живим, і, отже, він просто живе собі далі. Герой книжки взяв із собою стетоскоп.
Біллі заглянув у кінець роману, де герой змішався з натовпом, що знімав Ісуса з хреста. Вбраний по-тодішньому, мандрівник у часі першим видерся драбиною, прихилився до Христового тіла і нишком, щоб ніхто не помітив, приставив стетоскоп.
З висохлої грудної порожнини не чулося ані звуку. Син божий був мертвий-мертвісінький.
Бува й таке.
Мандрівник у часі, якого звали Лане Корвін, примудрився також зміряти зріст Христа, але зважити його вже не пощастило. На зріст Христос мав п’ять футів і три з половиною дюйми.
До Біллі підійшов другий продавець і спитав, чи він збирається купувати книжку, і Біллі відповів, що так, він хоче її купити. Біллі стояв біля полиці дешевих книжок про статеві збочення від давнього Єгипту й до наших днів і таке інше, а продавець думав, що він переглядає одну з тих книжок. Продавець вжахнувся, коли побачив, що за книжка в руках у Біллі.
– А нехай йому, де ви таке запопали? – сказав він і пішов розповісти іншим продавцям про дурнуватого, що хоче купити книжку з вітрини. Ті вже придивлялись до Біллі. Він і їм видався підозрілим.
Чекаючи на здачу, Біллі зауважив поряд купу старих журналів з зображенням жінок. Глянувши краєчком ока на один з них, він прочитав на обкладинці заголовок: «Де насправді поділася Монтана Уайлдгек?»
Біллі прочитав ту статтю. Він-бо знав, де насправді поділася Монтана: вона була на Тральфамадорі, доглядала там маля, але журнал, який називався «Нічні киці», висловив здогад, що вона лежить у цементній домовині на глибині двісті футів у бухті Сан-Педро.
Бува й таке.
Біллі стало смішно. Для цього журналу, що мав еротично збуджувати самотніх чоловіків, історія про Монтану була тільки приводом, щоб умістити добірку кадрів з сороміцьких фільмів, у яких вона знімалася ще дівчам. Біллі не захотів їх дивитися. Зрештою, то було абищо – тільки сажа й крейда. Так і будь-кого можна зобразити.
Біллі знову попросили пройти в глибину приміщення, і цього разу він не огинався. Якийсь м'якуватий моряк відійшов від кіноавтомата, коли плівка все ще крутилася. Білі заглянув у вічко і побачив Монтану Уайлдгек, коли та саме лежала на ліжку й чистила банан. Автомат вимкнувся. Біллі не хотів дивитись, що станеться потім, і продавець порадив йому пройти далі, де під прилавком є справді гострі лакоминки для знавців.
Біллі трохи зацікавило, що ж вони там можуть приховувати. Продавець захихотів і показав йому. То була фотографія жінки й шотландського поні, які силкувалися здійснити статевий акт між двома доричними колонами на тлі оксамитових гардин, оздоблених помпончиками.
Цього вечора на телестудію Біллі не потрапив. Натомість він узяв участь в диспуті, влаштованому на радіо. Поруч з готелем Біллі була радіостудія. Біллі побачив напис над дверима і ввійшов. Ліфтом піднявся до студії, де вже чекали інші люди, поки їх впустять. То все були літературні критики. Вони визнали Біллі за одного зі своїх колег. Мав відбутися диспут на тему, існує роман чи вже вимер. Бува й таке.
Біллі разом з усіма сів за золотистим дубовим столом, де перед кожним стояв мікрофон. Ведучий запитав його ім’я і від якого він часопису. Біллі сказав, що від «Іліум газет». Він був схвильований і щасливий.
– Якщо вас занесе у Коді, штат Вайомінг,—сказав він сам до себе,– ви тільки спитайте Шаленого Боба.
Біллі першим підніс руку, але зразу говорити йому не дали. Поки що виступали інші. Перший критик сказав, що саме пора хоронити роман, коли вже один вірджінець дійшов до того, що через сто років після поразки південців написав нову «Хатину дядька Тома». Інший заявив, що люди тепер відучилися так читати, щоб відтворювати в уяві друковані сторінки, отож авторам доводиться брати приклад з Нормана Мейлера, котрий привселюдно здійснює те, що напише. Ведучий попрохав критиків висловити свою думку про завдання роману в сучасному суспільстві. Один критик сформулював його так: «Додавати барвистості приміщенню, в якому чисто-білі стіни»; другий – «Майстерно змальовувати марнотратство»; третій – «Навчати дружин дрібних службовців, що треба купувати і як поводитись у французьких ресторанах».
Тоді надали слово Біллі. Він одразу чудово поставленим голосом почав розповідати про літальні тарілки, про Монтану Уайлдгек і таке інше.
Скориставшися з перерви для реклами, Біллі культурно випровадили зі студії. Він повернувся до готелю, вкинув двадцять п’ять центів в автомат «чарівні пальці» й ліг спати. Вві сні він перенісся на Тральфамадор.
– Знов подорожував у часі? – запитала Монтана. Був штучний вечір: Монтана годувала немовля.
– Гм? – перепитав Біллі.
– Ти знов подорожував у часі. Я відразу бачу.
– Умгу.
– Де ти був цього разу? Адже не на війні.
– У Нью-Йорку.
– А, Здорове Яблуко.
– Гм?
– Це так колись називали Нью-Йорк.
– А-а.
– Бачив якісь п'єси чи кіно?
– Ні. Я пройшов через площу Тайме і купив книжку Кілгора Траута.
– Ото щастя! – Вона не поділяла його захоплення.
І докинув знічев'я, що бачив кілька кадрів з сороміцьких фільмів, в яких вона знімалась. Вона зреагувала на ці слова так само знічев'я. Відповідь її була по-тральфамадорському безтурботна:
– Атож... А я чула про те, як ти воював, яким ти там був блазнем. І про того вчителя, якого розстріляли. Той розстріл – справжнє сороміцтво!
Вона дала немовляті другу грудь – даний момент був так побудований, що вона мусила це зробити.
– Вони знов бавляться з годинниками,– сказала Монтана, підводячись, щоб покласти немовля у колиску.
Вона мала на увазі їхніх доглядачів, що пускали електричні годинники під банею то швидше, то повільніше, то знову швидше, спостерігаючи в шпарини, як при цьому поводиться невелика родина землян.
На шиї у Монтани блищав срібний ланцюжок, з якого звисав між грудьми медальйон з фотокарткою її матері-алкоголічки,– то було абищо, тільки сажа й крейда. На такій фотокартці можна зобразити будь-кого. На медальйоні були вигравірувані слова:
«Боже, даруй мені спокій душі, щоб миритися з тим, чого я не можу змінити,
мужність, щоб змінювати те, що я можу змінити,
і мудрість – завжди бачити різницю».
Дача Роберта Кеннеді міститься за вісім миль від того будинку, в якому я живу цілий рік. І ось два дні тому на Роберта Кеннеді вчинено замах. Минулої ночі він помер. Бува й таке.
Місяць тому вчинено замах на Мартіна Лютера Кінга. Він теж помер. Бува й таке.
І щодня уряд моєї країни дає мені звіт про трупи, наслідок застосувань військової науки у В’єтнамі. Бува й таке.
Мій батько помер давно – природною смертю. Бува й таке. Він був симпатяга і полюбляв збирати рушниці. Він залишив їх мені у спадок. Тепер їх їсть іржа.
На Тральфамадорі, каже Біллі Пілігрим, не дуже цікавляться Ісусом Христом. Із землян найбільшу увагу тральфамадорців привертає особа Чарлза Дарвіна, котрий учив, що хто помирає, той таки повинен померти, і що від трупів своя користь. Бува й таке.
Та сама ідея закладена і в романі «Велика дошка» Кілгора Траута. Істоти з літальної тарілки, які викрали героя, розпитують у нього про Дарвіна. І про гольф.
Якщо те, що Біллі довідався від тральфамадорців, правда,– тобто що ми всі житимемо вічно, хоч би часом здавались не знати якими мертвими,– то мене це не дуже тішить. А проте, якщо мені судилося провести вічність, перебуваючи то в одних, то в інших моментах, я вдячний долі, бо так багато цих моментів були гарні.
Одним із найгарніших моментів, які я пережив останнім часом, була подорож до Дрездена разом з давнім приятелем із війни О’Гаром.
Ми вилетіли зі Східного Берліна літаком угорської авіакомпанії. У пілота були рівненькі вуса. Він нагадував Адольфа Менжу. Поки літак заправляли пальним, він посмоктував гаванську сигару. Коли літак підіймався в повітря, ніхто нам не нагадав, щоб ми пристебнули пояси.
У польоті молодий стюард подав нам житній хліб, саламі, масло, сир і біле вино. Відкидний столик переді мною не відкривався. Стюард пішов у службовий відсік і повернувся з відкривачкою для консервів. Нею він і відкрив столик.
У літаку було ще шестеро пасажирів, вони розмовляли різними мовами. Для них це теж була приємна пора. Внизу лежала Східна Німеччина, всюди мерехтіли вогні. Я уявив собі, що б то було, якби на ці вогні, на ці села, містечка й міста скинути бомби.
О,Гар і я ніколи не сподівалися, що доробимось грошей, а проте нам добряче-таки поталанило.
– Якщо ви будете у Коді, штат Вайомінг,– знічев'я сказав я йому,– ви тільки запитайте Шаленого Боба.
О,Гар мав із собою невелику записну книжку, в кінці якої були надруковані поштові тарифи, протяжність авіаліній, висота знаменитих гір та інші важливі дані про світ. Шукаючи інформації про кількість населення Дрездена, якої у записній книжці не виявилося, він натрапив на ось таке, що й дав мені прочитати:
«У світі щодня народжується в середньому 324 000 немовлят. Протягом цього самого дня в середньому 10 000 чоловік помирає з голоду або недоїдання». Бува й таке. «Крім того, 123 000 чоловік помирають з інших причин». Бува й таке. Отже, щоденний приріст населення в світі становить 191 000 чоловік. Демографи передбачають, що до 2000 року населення земної кулі подвоїться і досягне 7 000 000 000 чоловік».
– І всі захочуть жити по-людськи,– сказав я.
– Мабуть,– погодився О,Гар.
Біллі Пілігрим тим часом переносився назад у Дрезден, але не в теперішній. Він повернувся у 1945 рік, на третій день після зруйнування міста. Біллі й інші йшли під конвоєм до руїн. Був там і я. О’Гар теж. Останні дві ночі ми провели у стайні сліпого власника заїзду, де нас і знайшло начальство. Нам сказали, що робити: треба було по сусідах позичити кайла, лопати, ломи й тачки і з цим причандаллям дістатися до певного місця серед руїн, де ми будемо працювати.
На основних шляхах, що вели до руїн, стояли загорожі. Цивільних німців далі не пускали. Досліджувати поверхню Місяця їм не дозволялося.
Цього ранку в певному місці в Дрездені зібрали полонених з багатьох країн. Було вирішено, що саме тут почнуться розкопки трупів. І розкопки почалися.
Біллі опинився поруч з маорійцем, що потрапив у полон під Тобруком. Маорієць мав шоколадно-брунатну шкіру. На лобі й щоках у нього було витатуйовано спіральні обводи. Біллі й маорієць вкопувалися в безживну й безнадійну місячну щебінку. Поверхня Місяця ще не злежалась як слід, і раз у раз виникали зсуви.
Копали одночасно в різних місцях. Ніхто спочатку не знав, де що знайдеться. Ями ці здебільшого нікуди не вели – копачі натикалися або на бруківку, або на такі здоровенні брили, що їх годі хоча б зрушити з місця. Техніки ніякої не було. Навіть коні, мули чи воли неспроможні були рухатись по місячній поверхні.
Біллі й маорієць разом з іншими, що допомагали їм у тих розкопках, натрапили кінець кінцем на заслін із дощок, за яким два кам’яні уламки, впершись один в одного, утворювали якусь подобу ніші. В заслоні пробили отвір, і відкрився вхід до темної печери.
Німецький солдат з ліхтариком спустився в ту темряву і довго не повертався. Вийшовши, нарешті, він доповів старшому над краєм ями, що там десятки трупів. Вони сидять на лавах, цілі-цілісінькі.
Бува й таке.
Старший наказав розширити отвір і спустити вниз драбину, щоб можна було витягати трупи. Так відкрилася в Дрездені перша копальня трупів.
Одна за одною з’явилися сотні таких копалень. Спершу мертві тіла не поширювали неприємного запаху, вони були наче воскові фігури з музею. Але згодом трупи почали розкладатися, відгонячи гірчичним газом і трояндами. Бува й таке.
Маорієць, з яким працював Біллі, помер від надмірного блювання: йому наказали зійти в цей сморід і працювати. Він блював без кінця і виблював собі всі нутрощі. Бува й таке.
Тоді розробили нову технологію. Трупів уже не витягали, солдати спалювали їх вогнеметами на місці. Солдати стояли назовні, а всередину пускали тільки вогонь.
Десь під цю пору бідолашного старого Бдгара Дербі застукали з чайником, узятим у катакомбах. Його арештували, звинуватили в грабежі й розстріляли. Бува й таке.
А тим часом настала весна. Копальні трупів позакривали. Усіх солдатів позабирали битися проти росіян. Жінки й діти копали окопи на околицях Дрездена. Біллі та інших полонених замкнули в стайні в передмісті. І ось одного ранку вони побачили, що двері стайні незамкнені. Друга світова війна в Європі скінчилася.
Біллі й решта полонених висипали на затінену вулицю. На деревах розпускалося листя. Ніде не було ніякого руху, ніякого транспорту. Стояв тільки фургон з двома кіньми, полишений на дорозі. Фургон був зелений і нагадував труну.
Щебетали пташки.
Одна пташка озвалася до Біллі Пілігрима:
– Ф’юїть-фіть?
КУРТ ВОННЕГУТ – ФАНТАСТ I САТИРИК
Курт Воннегут народився 11 листопада 1922 року в Індіанаполісі (штат Індіана) у родині архітектора. Два роки він навчався в Корнелському університеті, а потім пішов у армію – пішов не лише з громадянського обов’язку, а й покликаний власними антифашистськими переконаннями. На фронті Курт був розвідником-піхотинцем, потрапив у німецький полон, де й став мимовільним – і одним з небагатьох уцілілих – свідком бомбардування Дрездена американською авіацією 13 лютого 1945 року. Після війни він деякий час працював репортером, а опісля – у відділі зовнішніх зв’язків однієї з великих фірм, поки не перейшов па становище «вільного художника».
Дебютував Воннегут у 1949 р. науково-фантастичними оповіданнями. Згодом він опублікував – окрім новелістичної збірки та двох п’єс – сім романів: «Механічне піаніно» (1952), «Сирени з Титану» (1959), «Ніч-мати» (1961), «Колиска для кота» (1963), «Хай благословить вас господь, містере Розуотер» (1966), «Бойня номер п’ять» (1969), «Сніданок для чемпіонів» (1973). Майже всі твори Воннегута перекладено багатьма мовами, а нещодавно зацікавилися його романами й кіномитці: так, кілька років тому в США було здійснено вдалу, як відзначала преса, екранізацію «Бойні номер п’ять».
Довгі роки американська критика не помічала Воннегута, залічуючи його до рядових постачальників фантастично-утопічного чтива, розрахованого на невибагливі смаки широкої публіки. Аж під кінець 60-х років захоплення американської – студентської переважно – молоді творами Воннегута змусило й авторів «солідних» журнальних рецензій та оглядів зацікавитись його творчістю. До нього прийшло визнання, він став модним і загальновизнаним.
Нині Воннегут належить до найпопулярніших американських письменників, а Грехем Грін, наприклад, взагалі вважає його одним із найвидатніших майстрів слова у сучасній Америці. Більшість романів Воннегута мають чітко виражений характер соціальної фантастики, і в розвитку цього жанру письменник посідає чільне місце в усій американській літературі. Твори К. Воннегута визначаються наявністю гострого гротеску й сарказму, вони насичені дошкульною іронією, а крізь глузливий сміх часто проступає глибоке обурення й гнів. Антигуманна сутність капіталізму Сполучених Штатів не раз була об’єктом зображення й осуду демократичних художників, але в творах Воннегута (як і в творах його сучасників Р. П. Уоррена, В. Стайрона, С. Беллоу, Дж. Оутс та інших) відчутно помітні симптоми «тотальної» духовної кризи, що охопила цю одну з найбагатших країн світу.
В «Механічному піаніно» і частково в «Сніданку для чемпіонів» – це моральне виродження суспільних верхів, «деіндивідуалізація» людини, перетворення її на бездумне коліща у виробничому апараті. В «Колисці для кота» – це деградація представників науки, готових в інтересах великого бізнесу творити винаходи, які загрожують загибеллю всьому людству. В «Хай благословить вас господь...» – це всевладдя обмежених корисливих людей в американському «хворому суспільстві». «Американське класове суспільство,– наголошує автор в цьому романі,– система жорстока й безглузда, цілком непридатна, зайва й позбавлена почуття гумору».
Фантастика для Воннегута – це не просто форма вияву суспільного застереження про ті небезпечні наслідки, до яких може призвести послідовний розвиток панівних тенденцій американської дійсності, а й своєрідний заклик до активної протидії цим зловісним ан– тилюдським тенденціям. І навіть там, де елемент фантастики й вигадки зведений до мінімуму, де торже-ствує нещадний реалізм буденності (як от у «Сніданку для чемпіонів»),– ця сама банальна буденність американської дійсності постає як щось безглузде й непотрібне, як щось протипоказане здоровому людському глуздові.
Чи не найрельєфніше ця риса творчого й ідейного світобачення Воннегута проявилася в одному з найхимерніших за композицією його романів – у «Бойні номер п’ять». Тут наявний увесь комплекс характерних для науково-фантастичної літератури аксесуарів: мандри в часі й просторі, силуети прибульців з космосу, переплетення суворо реалістичних епізодів зі сценами чисто ексцентричними і навіть бурлескними. Але цей жанровий антураж служить письменникові для критики дуже земних і реальних об’єктів: фашизму і вояччини, духовного маразму капіталізму в середині й на схилі XX століття.
Герой цього роману Біллі. Пілігрим родом з того самого провінційного американського містечка Іліум у штаті Нью-Йорк, яке фігурує і в творах «Ніч-мати» та «Колиска для кота». До речі, і деякі з персонажів «Бойні номер п’ять» не вперше зустрічаються читачеві: так, Говард Кемпбел виступає як центральна дійова особа у романі «Ніч-мати», а Еліот Розуотер – у романі «Хай благословить вас господь, містере Розуотер». Зі знайомим нам по «Бойні номер п’ять» автором фантастичних романів Кілгором Траутом ми знову стикаємось у «Сніданку для чемпіонів». Це неодноразове звертання до тих самих героїв, прив’язування дії до того самого середовища, очевидно, свідчить про намір письменника створити своєрідний епічний цикл. При цьому підкреслена звичайність характерів та життєвої філософії мешканців Іліума робить це містечко у певному розумінні символом американського способу життя наших днів – з усіма його закоренілими вадами й нерозв’язаними суспільними проблемами.
Варварське бомбардування американцями Дрездена наприкінці другої світової війни, мало не напередодні визволення міста радянськими військами, письменник використав як вихідний пункт для низки гротескних і химерних пригод, які в своїй сукупності приводять нас до критичних висновків про дійсність сьогоденної Америки і всього капіталістичного світу. Сувора й нещадна сатира К. Воннегута водночас гуманістична у своїй органічній суті, бо її відзначає бажання служити добру й справедливості, служити людям.
І ще характерне для творчості Воннегута: актуальність його художницького мислення, щирість перед читачем і довіра до нього. Стиль його, незважаючи на всю ексцентрику й буфонадність,– прозорий і відкритий, він весь перед читачем. Таким є Курт Воннегут – письменник, якому не можна не вірити.
П. Соколовський
