Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"

Автор книги: Курт Воннегут-мл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Біля кожного місця лежали безпечна бритва, рушник, пачка лез для гоління, плитка шоколаду, дві сигари, мило, десяток сигарет, коробка сірників, олівець і свічка.

З усього цього тільки свічки й мило були німецького виробництва. Вони були моторошно подібні в своїй на-півпрозорості. Англійці не могли цього знати, але свічки й мило були вироблені з жиру, натопленого з євреїв, циганів, комуністів та інших ворогів рейху.

Бува й таке.

Бенкетну залу освітлювали свічки. На столах громадилися купи свіжоспеченого білого хліба, кавалки масла, банки мармеладу. Стояли полумиски нарізаної консервованої яловичини. Суп, яєшню й гарячий пиріг з мармеладом мали подати пізніше.

А на другому кінці барака Біллі побачив рожеві арки з голубою завісою, здоровенний годинник, два золоті трони, відро й швабру. Це були декорації для художньої частини вечора – музичної версії «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів.

Біллі Пілігрим раптом загорівся, бо став занадто близько до розжареної пічки. Зайнявся край його куцого пальта. Вогонь був спокійний і терплячий – так, наче тліла трухлява.

Біллі подумав, чи нема тут десь телефону. Він хотів подзвонити матері, сказати їй, що він живий і здоровий.

Запала тиша. Здивовані англійці приглядалися до цих нечупар, що їх так гостинно повтягали всередину. Один з англійців помітив, що Біллі димить.

– Ти гориш, хлопче! – вигукнув англієць. Він відтяг Біллі від пічки й ударами долоні загасив вогонь.

Коли Біллі ані словом не зреагував на це, англієць запитав:

– Ти можеш говорити? Чуєш мене?

Біллі кивнув.

Допитливий англієць помацав його в кількох місцях.

– Боже милостивий, що вони з тобою зробили! Це не людина, а подертий паперовий змій. То ти справді американець? – запитав англієць.

– Так,– відповів Біллі.

– А яке в тебе звання?

– Рядовий.

– А де ж твої чоботи, хлопче?

– Не пам’ятаю.

– Це пальто в тебе для сміху, чи як?

– Не розумію.

– Де ти доп’яв таке?

Біллі довелося задуматись...

– Його мені дали,– сказав він нарешті.

– Хто, Джеррі?

– Який «Джеррі»?

– Ну, німці!

– Так.

Біллі не подобалися ці запитання. Вони надто виснажували.

– Ой ти, янкі, янкі,– зітхнув англієць.– Це ж не пальто, а глум.

– Як?

– Вони зробили це навмисне, щоб принизити тебе. Не можна до такого доходити.

Біллі Пілігрим зімлів.

Опритомнів він уже на стільці, оберненому до сцени. Вечерю він якось там поїв, а тепер сидів і дивився «Попелюшку». Якась частина його свідомості певний час уже розкошувала виставою, бо він реготав на все горло.

Жіночі ролі, звичайно, виконували чоловіки. Годинник щойно вибив опівніч, і Попелюшка забідкалась:

"О боже мій, уже годинник б’є, й повія-доля геть мене жене."

Біллі так втішився цим віршиком, що аж верещав від захвату. Верещав він і тоді, коли його переносили до барака, в якому містилася лікарня. Там стояло шість ліжок. Біллі був у тій лікарні єдиним пацієнтом.

Його поклали в ліжко, прив’язали і зробили укол морфію. Один з американців згодився посидіти при ньому. Цим добровольцем був Едгар Дербі, вчитель середньої школи, якого згодом мали розстріляти у Дрездені. Бува й таке.

Дербі сів на табуретці з трьома ніжками. Йому дали почитати книжку: «Червоний знак відваги» Стівена Крейна. Дербі знав цей роман. Тепер він читав його вдруге, поки Біллі поринав у морфійний рай.

Під дією морфію Біллі приснилися жирафи в садку. Вони прогулювались алеями, посипаними нарінком, інколи зупинялися, щоб дістати солодку грушу з дерева. Біллі теж був жирафою. Він їв грушу. Груша була тверда і ніяк не піддавалася його зубам. Врешті вона таки тріснула, обурено виділяючи сік.

Жирафи прийняли Біллі до свого гурту, як таке ж недоладно пристосоване створіння, що й самі. Дві жирафи стали обабіч і притулились до нього. Верхні губи у них були довгі й м’ясисті, і вони могли складатися, як пелюстки в квітках. Жирафи цілували Біллі тими губами. Були це самички кремового й лимонно-жовтого кольору. Вони мали ріжки, схожі на дверні клямки, покриті оксамитом.

Чому?

Над жираф’ячим садком залягла ніч, і Біллі спершу не бачив снів, а потім перенісся в часі. Прокинувся він, укритий з головою, у госпіталі для ветеранів війни у Лейк Плесід, штат Нью-Йорк, у відділенні для тихих нервовохворих. Було це навесні 1948 року, через три роки після війни.

Біллі виткнув голову з-під укривала. Вікна в палаті були відчинені. Надворі цвірінькали пташки. «Ф’юїть– фіть?» – спитала одна з них у Біллі. Сонце підбилося височенько. У палаті було ще двадцять дев’ятеро пацієнтів, але цієї погожої пори вони гуляли надворі. Пацієнти цього відділення могли вільно ходити, могли навіть їздити додому, коли мали охоту,– Біллі Пілігрим також. Сюди вони записалися добровільно, занепокоєні зовнішнім світом.

Біллі звернувся до лікарів у середині останнього року свого навчання в іліумській школі оптиків. Ніхто не підозрював, що він помалу божеволіє. Всі вважали, що вигляд у нього чудовий і поводиться він нормально. А тепер ось опинився у госпіталі, й лікарі визнали, що таки його правда: він потроху божеволіє.

Лікарі не вважали, що це якось пов'язане з війною. Вони були певні, що Біллі розклеївся тому, що його ще малим батько вкинув у глибоку воду басейну, а опісля ще завіз на край Великого каньйону.

Сусіднє ліжко було піхотного капітана на ім’я Еліот Розуотер. Тому набридло бути постійно п’яним, і він тут лікувався.

Цей Розуотер і познайомив Біллі з науково-фантастичною літературою, особливо з творчістю Кілгора Траута. Під ліжком у Розуотера була неймовірна колекція творів наукової фантастики у виданнях з м’якими палітурками. Він привіз їх до госпіталю у величезній валізі. Від його улюблених потріпаних книжок ішов запах на всю палату, як від фланелевої піжами, що її не змінюють місяць, або тушкованої баранини.

Невдовзі Кілгор Траут став найулюбленішим сучасним автором Біллі, а наукова фантастика – єдиним жанром літератури, який він міг читати.

Розуотер був удвічі розумніший за Біллі, але обидва вони однаково переживали однакову кризу. Для обох життя втратило сенс, почасти через бачене на війні. Розуотер, наприклад, застрелив чотирнадцятирічного пожежника, помилково прийнявши його за німецького солдата. Бува й таке. А Біллі бачив найбільшу в історії Європи бойню, тобто бомбардування Дрездена. І таке бува.

Тепер вони обидва силкувалися віднайти себе і своє місце у світі. І наукова фантастика напрочуд сприяла цьому.

Якось Розуотер сказав Біллі цікаву річ про одну книжку, яка не належала до наукової фантастики. Він сказав, що все, чого можна довідатись про життя, міститься в «Братах Карамазових» Федора Достоєвського.

– Але тепер цього вже замало,– додав Розуотер.

Іншого разу Біллі почув, як Розуотер каже психіатрові:

– Гадаю, вам скоро доведеться вигадати нову принадну брехню, а то люди зовсім втратять бажання жити.

На нічному столику Біллі стояв цілий натюрморт: дві таблетки, попільничка з трьома недокурками, вимазаними помадою,– один з них іще димів,– склянка з мінеральною водою. Вода була без газу. Бува й таке. Решта бульбашок і собі хотіла вибратися зі склянки. Вони поприставали до стінок склянки, неспроможні добутися на поверхню води.

Недокурків наробила мати Біллі, яка безперервно палила. Вона щойно вийшла до жіночого туалету, який містився біля відділення для колишніх активісток жіночих допоміжних служб в американській армії, які трохи зсунулися з глузду. Вона ось-ось мала вернутись.

Біллі знову укрився з головою. Він робив так щоразу, коли приходила мати. Стан його в ці години значно погіршувався. Не тому, що вона була бридка, мала нетовариську вдачу або що в неї пахло з рота. Ні, вона була симпатична, пересічна темно-русява біла жінка з середньою освітою.

Її присутність виводила Біллі з рівноваги тільки тому, що вона була його матір’ю. Йому було соромно, він почував себе розгубленим і невдячним,– мати мала з ним стільки клопоту, дала йому життя й оберігала його в цім житті, а йому воно зовсім не подобалось.

Біллі чув, як повернувся Еліот Розуотер і ліг на ліжко. Про це довго перемовлялися пружини його ліжка. Розуотер був здоровань, хоч і не дуже сильний. Вигляд він мав такий, наче його нашвидкуруч зліпили із замазки.

Потім вернулася з туалету мати Біллі й сіла на стільці між ліжками Біллі та Розуотера. Розуотер тепло привітався з нею й запитав про її здоров’я. Почувши, що місіс Пілігрим почуває себе добре, він аж наче нетямився від захвату. Він проводив експеримент, який полягав у вияві гарячої симпатії кожному, кого зустріне. Йому здавалося, що завдяки цьому життя може стати приємнішим. Звертаючись до матері Біллі, він називав її «люба місіс». В порядку експерименту він і до кожного звертався: «любий».

– Настане день,– запевняла Розуотера мати Біллі,– коли я прийду сюди, а Біллі висуне голову з-під укривала, і знаєте, що скаже?

– Що ж він скаже, люба місіс Пілігрим?

– Скаже: «Як тобі ведеться, мамо?» – і всміхнеться. І ще скаже: «Я радий, що ти прийшла, мамо. Як ти поживаєш?»

– Може, саме сьогодні настав цей день?

– Я щовечора тільки про це молюся.

– Це дуже добре.

– Люди здивувалися б, якби довідались, як багато світ завдячує молитвам.

– Святі слова, люба місіс Пілігрим.

– А ваша мати часто вас відвідує?

– Моя мати померла,– відповів Розуотер.

Бува й таке.

– Дуже прикро.

– Але у неї було щасливе життя.

– Це хоч якась, та втіха.

– Справді.

– А ви знаєте, батько Біллі теж помер,– сказала мати Біллі.

Бува й таке.

– Хлопцеві треба мати батька.

Так і тягся без кінця цей дует набожної дами, яка уповає на силу молитви, і набожного здорованя, переповненого відлуннями любові.

– Він був найкращим студентом на своєму курсі, коли це сталося,– сказала мати Біллі.

– Може, він перевтомився,– висловив здогад Розуотер. В руках у нього була книжка, яку він хотів читати, але він був занадто вихованою людиною, щоб читати під час розмови, дарма що йому легко було давати вичерпні відповіді матері Біллі. Книжка називалася «Маніяки в четвертому вимірі», і написав її Кілгор Траут. То була розповідь про людей, розумові хвороби яких були невиліковні, оскільки причини їх крилися в четвертому вимірі і тривимірні земні лікарі не могли їх собі навіть уявити.

Розуотерові особливо сподобалося твердження Кілгора Траута, що упирі, вовкулаки, домовики, ангели і таке інше насправді існують, але в четвертому вимірі. Так само, підкреслював Траут, як і Уїльям Блейк, улюблений поет Розуотера. Так само, як небо і пекло.

– Він заручений з дуже багатою дівчиною,– мовила мати Біллі.

– Непогано,– відказав Розуотер.– Гроші часом вельми стають у пригоді.

– Авжеж, воно так.

– Справді.

– Бо коли мусиш рахуватися з кожним центом, тут не до жартів.

– Атож, людині треба мати трохи свободи.

– Її батько – власник оптичної школи, в якій вчився Біллі. Крім того, він має шість лікарських кабінетів у нашій окрузі. І особистий літак. І віллу над озером Джордж.

– То гарне озеро.

Біллі так і заснув, укритий з головою. А коли прокинувся, то побачив, що лежить прив’язаний до ліжка в бараці для хворих. Він розплющив одне око й побачив бідолашного старого Едгара Дербі, що при свічці читав «Червоний знак відваги».

Біллі заплющив око, й перед ним постала сцена з майбутнього: бідолашний старий Едгар Дербі стоїть перед каральним взводом серед руїн Дрездена. У взводі було всього чотири чоловіка. Біллі чув, ніби в каральному взводі одному із солдатів звичайно дають гвинтівку з холостим набоєм; тепер він подумав, що на такий маленький взвод і після стількох років війни, певно, нікому не видають холостого набою.

Найстарший званням англієць прийшов поцікавитись, як почуває себе Біллі. Це був піхотний полковник, взятий у полон під Дюнкерком. Саме він дав Біллі морфію. У зоні лікаря не було, отож лікарські функції виконував цей полковник.

– Як там наш хворий? – запитав він Дербі.

– Лежить як колода.

– Але ще живий?

– Так.

– Це втішно: нічого не відчувати, а проте вважатися живим.

Дербі аж зараз схаменувся й понуро виструнчився.

– Ні, ні, прошу, сідайте. Коли на одного офіцера припадає лише двоє рядових, та й ті хворі,– за таких обставин, гадаю, можна обійтися і без церемоній.

Дербі й далі стояв струнко.

– Ви начебто старший віком . супроти інших? – промовив полковник.

Дербі пояснив, що йому сорок п’ять років,– отже, він був на два роки старший від полковника. Полковник докинув, що всі американці вже поголилися, крім них двох – Біллі й Дербі.

– Знаєте,– повів далі полковник,– нам тут нічого не лишалося, як уявити собі війну, й нам чомусь здавалося, що в ній беруть участь літні чоловіки. Ми забули, що на війнах б’ються діти. Коли я побачив їхні щойно поголені обличчя, мене взяв жах. «Боже мій, боже,– сказав я собі.– Це ж хрестовий похід дітей!»

Полковник спитав старого Дербі, як його взяли у полон, і Дербі розповів, що разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився у невеличкому гайку. Бій тривав п’ять днів. А в той гайок солдатів загнали танки.

Дербі описав неймовірну штучну погоду, яку одні земляни часом створюють для інших землян, коли не хочуть, щоб інші земляни жили на світі. Снаряди з страшенним гуркотом вибухали поміж верховіття дерев і сипались на людей ножами, голками й бритвами. Ближче до землі гайок прошивали шматочки свинцю в мідних оболонках; вони пролітали зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звуку.

Багатьох поранило або вбило. Бува й таке.

Потім артобстріл припинився, і замаскований німець з мегафоном запропонував американцям скласти зброю і вийти з лісу, заклавши руки за голови, інакше обстріл почнеться знову і триватиме, доки не залишиться жодної живої душі.

Отож американці склали зброю й вийшли з лісу, заклавши руки за голови, бо вони хотіли жити, якщо можливо.

Біллі знову перенісся в часі у госпіталь для ветеранів війни. Він лежав, з головою залізши під укривало. В палаті було тихо.

– Моя мати вже пішла? – запитав Біллі.

– Пішла.

Біллі визирнув з-під укривала. На стільці для відвідувачів тепер сиділа його наречена. Звали її Валенсія Мербл. Валенсія була дочка власника іліумської оптичної школи. Вона була багата. І товста, як бочка, бо безперестанку щось їла. Вона й зараз їла, цим разом шоколадну цукерку «Три мушкетери». У неї були випуклі окуляри в строкатій оправі, поцяткованій фальшивими коштовностями. Блискові цих коштовностей відповідав блиск діаманту в її обручці, що був застрахований на тисячу вісімсот доларів. Біллі привіз його з Німеччини. То був військовий трофей.

Біллі не хотів одружуватись із бридкою Валенсією. Вона була однією із причин його хвороби. Він знав, що з^,їжджає з глузду, коли почув сам себе, як він просить її руки, як просить взяти цю обручку з діамантом і стати його супутницею життя.

Біллі сказав їй: «Привіт»,– а вона спитала, чи не хоче він шоколадки. Біллі відповів: «Ні, дякую».

Вона спитала, як він себе почуває, і Біллі відповів: «Дякую, значно краще». Вона сказала, що всі в оптичній школі жалкують, що він захворів, і сподіваються на його швидке одужання. І Біллі сказав: «Як побачиш їх, передай їм привіт».

Вона спитала, чи не треба йому щось принести, і Біллі відповів: «Ні. У мене є майже все, що потрібно».

– То, може, щось почитати? – спитала Валенсія.

– Поруч зі мною одна з найбільших приватних бібліотек у світі,– відповів Біллі, маючи на увазі Розуотерову колекцію наукової фантастики.

Розуотер саме читав на сусідньому ліжку, і Біллі втягнув його в розмову, поцікавившись, що він зараз читає.

Розуотер відповів, що «Євангеліє з космосу» Кілгора Траута. В романі розповідалося про прибульця з космосу, виглядом, до речі, дуже схожого на тральфамадорця. Прибулець із космосу не на жарт заходився вивчати християнство, щоб збагнути, якщо вдасться, чому християнам так легко бути жорстокими. Він дійшов висновку, що, принаймні почасти, до цього спричинилися композиційні недоладності у Новому завіті. Він гадав, що метою євангелія було навчити людей, між іншим, бути милосердними навіть до найниціших із ницих.

А насправді євангеліє навчало такого: перш ніж убити когось, переконайся, чи не має він впливових зв'язків. Бува й таке.

Недоладність у розповідях про Христа, казав прибулець із космосу, полягала в тому, що Христос, абиякий на вигляд, насправді був сином Наймогутнішої істоти у Всесвіті. Читачі знали про це від самого початку, і коли доходили до сцени розп’яття, то думали... Розуотер прочитав уголос:

– А нехай йому, вони ж збираються лінчувати не того, кого слід!

І в цієї думки знайшлась посестра: «Отже, є люди, яких треба лінчувати». Хто ці люди? Ті, які не мають впливових зв’язків. Бува й таке.

Прибулець із космосу дарував Землі нове євангеліє. У ньому Христос справді був нічим і кісткою в горлі багатьом, хто мав впливовіші зв’язки, ніж він. А проте він і далі проповідував оті чудові й загадкові речі, що їх виголошував у інших євангеліях.

Отож люди одного дня розважилися тим, що розіп’яли його на хресті, а хрест увіткнули в землю. Розпинателі вважали, що це не призведе до жодних наслідків. Читач теж мав схилитися до такої думки, бо в новому євангелії раз у раз наголошувалося, що Ісус був абихто.

І от зненацька – за хвилину перед тим, як цей «абихто» мав померти,– небеса розверзлися, вдарив грім і блиснула блискавиця. Почувся громоподібний голос бога. Бог заявив людям, що бере цього волоцюгу за свого сина, дарує йому на віки вічні силу й привілеї сина Творця Всесвіту. Бог сказав так: віднині його син каратиме жахливою карою кожного, хто збиткуватиметься з волоцюги без ніяких зв’язків!

Наречена Біллі скінчила цукерку «Три мушкетери» і взялася за «Молочний Шлях».

– Хай їм грець, тим книжкам! – сказав Розуотер, шпурляючи під ліжко ту з них, яку тримав у руках.– К бісу їх!

– Але ця начебто цікава,– промовила Валенсія.

– Господи, якби тільки Кілгор Траут умів писати! – вигукнув Розуотер. Він мав слушність: Кілгор Траут не вартий був уваги. Його проза – просто жахіття. Тільки думки в нього дечого варті.

– Здається, Траут ніколи й не виїжджав з Америки,– вів далі Розуотер.– Хай йому біс – пише весь час про землян, а вони всі в нього американці. Тоді як насправді американців на світі кіт наплакав.

– А де він живе? – поцікавилася Валенсія.

– Ніхто не знає,– відповів Розуотер.– Здається, ніхто, крім мене, ніколи й не чув про нього. Кожну його книжку видає інший видавець, і щоразу, коли я пишу до нього через видавця, лист повертається з повідомленням, що видавець збанкрутував.

Він перевів розмову на інше і поздоровив Валенсію з обручкою.

– Дякую,– відповіла вона і виставила палець, щоб Розуотер міг краще роздивитись обручку.– Біллі привіз цей діамант з війни.

– Оце й привабливе на війні,– сказав Розуотер.– Там кожному щось перепадає.

Щодо місцеперебування Кілгора Траута: він насправді жив в Іліумі, рідному місті Біллі, без друзів, зневажений усіма. Незабаром Біллі з ним зустрінеться.

– Біллі,– звернулася до нього Валенсія Мербл.

– Що?

– Може, порадимось, яке срібло нам брати?

– Давай.

– Я зупинилась на двох зразках – «Датський коро-лівський» або «Витка троянда».

– «Витка троянда»,– сказав Біллі.

– Але з цим не слід поспішати,– відказала вона.– Я хочу сказати, що треба вибирати на все життя.

Біллі придивився до фотографій зразків.

– Тоді «Датський королівський»,– сказав він нарешті.

– «Місячний блиск» теж гарний.

– Справді,– погодився Біллі Пілігрим.

Біллі перенісся в часі до зоопарку на Тральфамадорі. Йому сорок чотири роки, і його виставили для оглядин під прозорим ковпаком. Біллі напівлежав на канапі, яка була йому ложем під час космічної подорожі. Він був голий. Тральфамадорцям цікаво було бачити його всього, все тіло. Довкола стояли тисячі їх з піднесеними вгору ручками, щоб краще розгледіти його своїми очицями. На Тральфамадорі Біллі перебував уже шість земних місяців. До глядачів він уже звик.

Про втечу годі було й думати. Атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а Земля була за 440 120 000 000 000 000 миль.

У зоопарку Біллі показували в штучному земному антуражі. Більшість умеблювання було викрадено з універсального магазину в Айова-сіті, штат Айова. Стояв тут кольоровий телевізор і диван-ліжко. Біля дивана – столики з лампами й попільничками. Був домашній бар і дві табуретки. Іще невеличкий більярд. Всю підлогу, за винятком кухні й туалету, а також залізного люка посеред приміщення, вкривав золотистий килим. На столику перед диваном лежали розкладені віялом журнали.

Був тут і стереофонічний програвач. Він працював. Телевізор – ні. На екрані телевізора був приклеєний малюнок: ковбой убиває іншого ковбоя. Бува й таке.

Стін під ковпаком не було – Біллі не мав жодного затишного закутка, всюди він лишався на видноті. Пофарбована в салатове ванна теж була відкрита звідусіль. Біллі підвівся з канапи, пройшов до туалету й помочився. Натовп аж заревів від захвату.

Біллі почистив на Тральфамадорі зуби, вставив частину штучної щелепи й подався до кухні. Газова плитка, холодильник і посудомийка теж були салатового кольору. На дверцятах холодильника був малюнок – таким холодильник випускали з виробництва. На малюнку була зображена парочка з веселих дев’яностих років на велосипеді для двох осіб.

Біллі подивився на малюнок, силкуючись що-небудь подумати про цю парочку. На думку нічого не спадало. Очевидно, про них і нічого було думати.

Біллі добряче поснідав консервами. Потім помив чашку, тарілку, ніж, виделку, ложку й каструльку й поклав їх на місце. Після цього виконав вправи, яких навчився робити ще в армії,– стрибки, нахиляння до колін, присідання й повороти. Більшість тральфамадорців не мали звідки довідатись, що тіло і обличчя в Біллі не дуже гарні. Їм він здавався взірцевим екземпляром. Це справило позитивне враження на Біллі, і він уперше в житті втішався власним тілом.

Виконавши вправи, Біллі сходив під душ і обрізав нігті на ногах. Він поголився, поприскав деодораном під пахвами, а зоопарковий гід на високій естраді довкола ковпака пояснював публіці, що Біллі робить і чому. Глядачів він інформував шляхом телепатії, просто стоячи там і посилаючи до них думкові хвилі. На підвищенні біля нього стояв невеличкий прилад з клавішами, за допомогою якого гід міг передавати Біллі запитання від публіки.

З гучномовця в телевізорі пролунало запитання:

– Добре вам тут ведеться?

– Майже так само добре, як і на Землі,– відповів Біллі. І це була правда.

На Тральфамадорі існувало п’ять статей, і кожна з них відігравала неабияку роль у створенні нової особистості. Для Біллі всі вони здавались однаковісінькі, бо їхні статеві відмінності виявлялися тільки в четвертому вимірі.

Однією з найбільших несподіванок, про яку Біллі довідався від тральфамадорців, були статі на Землі. Вони заявили, що їхні літальні тарілки відкрили на Землі щонайменше сім статей, без яких неможливе розмноження людей. Знову ж таки, Біллі не міг збагнути, яке відношення до появи дітей мають п’ять із цих семи статей, оскільки вони сексуально активні лише в четвертому вимірі.

Тральфамадорці пробували якось розтлумачити йому, що таке секс у невидимому вимірі. Вони сказали, що земних дітей не могло б бути без гомосексуалістів. Натомість без гомосексуалісток такі діти могли б бути. Не могло б бути дітей без участі жінок віком понад шістдесят п’ять років. З другого боку, чоловіки віком понад шістдесят п’ять років для цієї справи не потрібні. Не могло б бути немовлят без інших немовлят, які прожили тільки годину або й менше після народження. І так далі.

Для Біллі все це скидалось на маячню.

Але й тральфамадорцям багато з того, що казав Біллі, скидалось на маячню. Вони не могли взяти втямки, що таке час, як його розумів Біллі. Біллі втратив будь-яку надію пояснити це, отож гід мусив сам знаходити якесь пояснення.

Гід запропонував присутнім уявити собі, що ясної погожої днини вони дивляться через пустелю на гірське пасмо. Вони можуть дивитись на гірський шпиль, на птаха, на хмару, на скелю перед ними чи навіть униз на ущелину позад себе. А в цього бідолашного землянина голова навіки закута в сталеву кулю. В кулі є тільки один отвір, через який можна дивитись, та ще й до цього отвору прикріплено шестифутову трубку.

Це був тільки початок мук Біллі у гідовій інтерпретації. Далі він був начебто прив'язаний до сталевих граток, прикріплених до платформи на рейках, і він не міг ані повернути голови, ані доторкнутися до трубки. Другий кінець трубки лежав на двонозі, так само прикріплений до платформи. Все, що Біллі міг бачити, то це маленький просвіт в кінці трубки. Він не знав, що він на платформі, взагалі не знав нічого про незвичайність свого становища.

Платформа деколи посувалася повільно, деколи неймовірно швидко, часто зупинялась, то йшла угору, а то вниз, то робила повороти, а то рухалася прямо. Бідний Біллі міг бачити лише те, що було видно крізь отвір у трубці, і мусив казати сам собі: «Це життя».

Біллі остерігався, що тральфамадорців здивують і обурять війни та інші різновиди вбивств на Землі. Він гадав, що вони почнуть побоюватись, чи не призведе колись жорстокість землян, підсилена потужною зброєю, до знищення частини, а то й усього безневинного Всесвіту. В усякому разі, до таких думок привело його читання наукової фантастики.

Ніхто, однак, навіть і не заїкнувся про війни, поки цю тему не зачепив сам Біллі. Хтось із присутніх запитав через гіда, що з побаченого на Тральфамадорі найбільше вразило його.

– Те, що тральфамадорці живуть у мирі,– відповів Біллі.– Ви ж знаєте, я прибув із планети, де споконвіку точиться безглузда різанина. Я на власні очі бачив школярок, зварених живцем у водонапірній башті, і зробили це мої співвітчизники, які похвалялися, що борються зі злом.– (Це була правда. Біллі бачив зварені тіла у Дрездені).– У таборі я світив уночі свічками, зробленими з жиру людей, що їх замордували брати й батьки цих самих зварених школярок. Такого жахіття, як земляни, нема, мабуть, в усьому Всесвіті! Якщо вони ще не загрожують іншим планетам, то незабаром до цього дійде. Викажіть мені свій секрет, щоб я міг привезти його з собою на Землю і врятувати нас усіх. Як може планета жити у мирі?

Біллі відчув, що говорить пишномовно. Його збило з пантелику, коли він побачив, що тральфамадорці закривають очі долонями. З досвіду він знав, що це мало означати: він бовкнув дурницю.

– Ви... ви не могли б пояснити мені,– спантеличено звернувся він до гіда,– яку дурницю я зморозив?

– Ми знаємо, як загине Всесвіт,– відповів гід.

– І Земля тут ні при чому,—хіба тільки при тому, що й вона загине.

– То як же загине Всесвіт? – поцікавився Біллі.

– Ми висадимо його, випробовуючи нове пальне для наших літальних тарілок. Тральфамадорський пілот-випробовувач натисне стартову кнопку, і Всесвіт перестане існувати. Бува й таке.

– Якщо ви знаєте це,– запитав Біллі,– то чому не спробуєте запобігти катастрофі? Хіба ви не можете стримати того пілота, щоб не натискав кнопку?

– Він завжди натискав її і завжди натискатиме. Ми ніколи не стримували його й не будемо стримувати. Цей момент саме так і заплановано.

– Отже,– завагався Біллі,– марно думати, що на Землі пощастить запобігти війнам?

– Звичайно.

– Але ж на вашій планеті панує мир.

– Це зараз. А раніше і в нас бували війни, такі самі страшні, як ті, що їх ви бачили або читали про них. На це нема ради, ми просто на них не дивимось. Ми не помічаємо їх. Вічність ми проводимо, споглядаючи приємні хвилини, як оце сьогодні в зоопарку. Чи ж не чудова це хвилина?

– Чудова.

– Ви, земляни, теж могли б цього навчитись, якби дуже захотіли: зосереджуватись на приємних хвилинах і ігнорувати неприємні.

– Гм,– сказав Біллі Пілігрим.

Біллі заснув і майже відразу опинився в іншому часі, і досить приємному. Це була його шлюбна ніч із колишньою Валенсією Мербл. Півроку перед тим він вийшов з госпіталя для ветеранів війни і почував себе зовсім добре. Оптичну школу він скінчив третім із сорока семи слухачів свого курсу.

Тепер він лежав у ліжку з Валенсією, в чарівному будиночку на самому краю молу, на мисі Енн у Массачусетсі. За водою виднілися вогні Глюстера. Біллі саме стискав Валенсію. Завдяки цій дії з'явиться на світ Роберт Пілігрим, з яким вистачатиме клопоту в середній школі, але який згодом вилюдніє й стане одним із славнозвісних «зелених беретів».

Валенсія не була мандрівницею в часі, але уяву мала бурхливу. Коли Біллі стискав її, вона уявляла себе якоюсь знаменитістю. Вона була англійською королевою Єлизаветою Першою, а Біллі – чи не Христофором Колумбом.

Біллі видав звук, що нагадував рипіння заіржавілих завіс. Це він саме впорснув у Валенсію продукт своїх сім'яників, зробивши цим самим свій внесок у створення «зеленого берета». А втім, якщо вірити тральфамадорцям, «зелений берет» повинен був мати аж семеро батьків.

Потім Біллі скотився зі своєї тілистої дружини, яка весь час лежала з блаженним виразом на обличчі. Біллі заклав руки під голову і лежав, відчуваючи спинним хребтом край матраца. Тепер він став багачем, дістав винагороду за те, що одружився з дівчиною, якої при здоровому глузді не взяв би жоден чоловік. Тесть подарував йому нового б’юїка «родмастера», а також пов-ністю електрифікований будинок і призначив його керувати своїм найбільш прибутковим закладом в Іліумі, де Біллі міг сподіватися щонайменше тридцяти тисяч доларів річного прибутку. Це вже було добре, адже батько Біллі був звичайним перукарем.

Як сказала мати Біллі: «Пілігрими вибиваються в люди».

Їхній медовий місяць проходив у атмосфері гірко-солодкої таємничості бабиного літа в Новій Англії. В будинку молодят одна стіна напрочуд романтична – вся всуціль засклена і виходила на балкон над масною водою пристані.

Повз балкон, за яких тридцять футів від їхнього шлюбного ложа, з вуркотом і рипінням пройшла, чорніючи в темряві, зелено-оранжева баржа. Вона випливала в море, і в неї світилися тільки передні вогні. її порожні трюми гучно відлунювали, і пісня машин звучала голосно й басовито. Ця пісня віддалася луною на молу і докотилась до узголів’я ліжка молодят. І ліжко відлунювало її ще довго після того, як баржа зникла.

– Дякую,– озвалася нарешті Валенсія. Узголів’я ліжка бриніло тонким комариним дзижчанням.

– Нема за що.

– Було чудово.

– От і гаразд.

Валенсія почала схлипувати.

– Що сталося?

– Я така щаслива.

– Це добре.

– Я й не сподівалася, що хтось зі мною одружиться.

– Гм,– сказав Біллі Пілігрим.

– Заради тебе я почну худнути,– сказала вона.

– Що?

– Буду сидіти на дієті. Я хочу бути для тебе гарною.

– Ти мені й така подобаєшся.

– Справді?

– Справді,– відповів Біллі Пілігрим.

Завдяки подорожам у часі він досить грунтовно познайомився з перебігом свого подружнього життя і знав, що воно до кінця буде більш-менш стерпне.