Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)
Найвигідніше – це оправи.
Біллі розбагатів. Він мав двох дітей, Барбару й Роберта. З часом Барбара вийшла заміж, теж за оптика, і Біллі допоміг зятеві влаштуватись. З Робертом було чимало неприємностей у школі, але потім він вступив до знаменитих «зелених беретів». Він вирівнявся, став гарним юнаком і подався воювати у В’єтнам.
На початку 1968 року група оптиків, серед них і Біллі, найняла спеціальний літак для перельоту з Іліума до Монреаля, де мав відбутися міжнародний конкурс оптиків. Літак розбився об гору Шугарбуш у штаті Вермонт. Усі загинули, крім Біллі. Бува й таке.
Поки Біллі одужував у одній з вермонтських лікарень, його дружина померла від випадкового отруєння чадним газом. Бува й таке.
Повернувшись нарешті додому в Іліум після тієї авіакатастрофи, Біллі якийсь час поводився цілком спокійно. На маківці голови у нього був страшний шрам. Практику він облишив. Хатнє господарство вела економка. Майже щодня його відвідувала дочка.
Коли це ні сіло ні впало Біллі поїхав до Нью-Йорка і взяв участь у вечірній радіопередачі-бесіді для тих, хто не спить. Біллі розповів про те, як він випав із часу. Крім того він заявив, що 1967 року його викрадала літальна тарілка, яка прибула з планети Тральфамадор. Він сказав, що його відвезли на ту планету і голяка виставляли у тамтешньому зоопарку. Там його спарували з іншою істотою з Землі, колишньою кінозіркою на ім’я Монтана Уайлдгек.
Якісь несплюхи з Іліума почули Біллі по радіо і один з них подзвонив його дочці. Барбара була прикро вражена. Вона з чоловіком поїхала до Нью-Йорка й привезла батька додому. Біллі лагідно, але рішуче доводив, що по радіо він говорив щиру правду. Він сказав, що тральфамадорці викрали його в той вечір, коли відбувалося доччине весілля. А його відсутності не помі-тили, мовляв, тому, що тральфамадорці скористалися своєрідним вигином часу, через що він міг пробути на Тральфамадорі цілі роки, які на землі становили б мізерну частку секунди.
Місяць минув без пригод, а тоді Біллі написав листа до іліумської «Ньюз лідер», в якому описував істот з Тральфамадору. Газета надрукувала листа.
У листі говорилося, що ті істоти мають два фути на зріст, що вони зелені і формою скидаються на оту гумову штуку, якою водопровідники проштовхують воду в трубах. Присосками вони тримаються землі, а їхні напрочуд гнучкі прути звичайно спрямовані вгору і закінчуються маленькою ручкою з зеленим оком на долоні. Тральфамадорці – істоти доброзичливі, вони бачать у чотирьох вимірах і співчувають землянам, котрі спроможні бачити лише в трьох вимірах. Землянам у них є чого повчитися, особливо що стосується часу. В наступному листі Біллі обіцяв розповісти про деякі з тих див.
Коли з’явився друком перший лист, Біллі вже працював над другим. Цей другий лист починався так:
«Найголовніше, що я збагнув на Тральфамадорі,– що коли хтось помирає, то це тільки видимість. Бо в минулому він собі живісінький, отож вкрай нерозумно плакати на його похороні. Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують і існуватимуть. Тральфамадорці можуть бачити всі ці моменти так само, як ми бачимо, скажімо, пасмо Скелястих гір. Вони бачать, наскільки сталі всі ці моменти, і можуть вибирати собі той, який зараз їх цікавить. Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистина в разку, і що як момент минув, то вже назавжди.
Коли тральфамадорець бачить трупа, він вважає, що даної миті небіжчик у поганій формі, але що останній виглядає пречудово в багатьох інших моментах. Отож і я, коли тепер чую, що хтось помер, тільки знизую плечима й кажу те, що кажуть тральфамадорці про небіжчиків: «Бува й таке».
І так далі.
Біллі писав листа в напівпідвальній кімнаті свого порожнього будинку. В економки був вихідний. А в цій кімнаті стояла стара друкарська машинка, чисте страховисько. Вона важила стільки, що й акумуляторна батарея. Біллі було нелегко тягати її з місця на місце, отож він і друкував на ній у напівпідвалі, а не деінде.
Опалення в будинку не діяло, бо миша перегризла ізоляцію на проводі термостата. Температура впала до п’ятдесяти градусів за Фаренгейтом, але Біллі цього не помічав, хоч і не був тепло одягнений. Він сидів босий, у піжамі й халаті, дарма що вже вечоріло. Його босі ноги мали колір слонової кістки з синюватими жилами.
Однак серце Біллі пашіло ясним вогнем. Воно зігрівало його тому, що Біллі вірив, яку втіху принесе він багатьом людям, відкривши їм правду про час. Біля вхідних дверей безугавно теленчав дзвінок. Це прийшла дочка Біллі, Барбара. Нарешті вона відчинила двері своїм ключем і стала ходити по кімнатах у нього над головою, гукаючи: «Батьку! Тату, де ти?» І так далі.
Біллі не озивався, і вона мало не зомліла, гадаючи, що зараз побачить його труп. І тоді заглянула в останнє місце, де можна було його шукати, тобто в напівпідвал.
– Чого ти не озивався, коли я гукала? – допитувалась Барбара, стоячи на порозі. В руках вона тримала газету, ту саму, в якій Біллі описував своїх друзів з Тральфамадору.
– Я не чув,– відповів Біллі.
Ролі зараз розподілялися так: Барбарі тільки двадцять один рік, і батька вона вважала вже немічним дідом,– хоч тому було лише сорок шість років,– немічним, бо той зазнав ушкодження мозку під час повітряної катастрофи. І ще вона вважала себе господинею в родині, бо їй довелося взяти на себе материн похорон, а потім шукати батькові економку й таке інше. Крім того, Барбара і її чоловік мусили вести грошові справи Біллі, і клопоти ці були досить значні, оскільки його вони мало цікавили. Взявши в юному віці таку відповідальність, вона зробилася вкрай в’їдливою особою. А Біллі навпаки,– не втрачаючи почуття власної гідності, намагався переконати Барбару й усіх інших, що він зовсім не немічний і що він присвятив себе куди благород-нішому заняттю, ніж якісь там гроші.
На його думку, він тепер робив не що інше, як прописував душам землян лікувальні окуляри. Багато цих душ збилось на манівці й стало нещасними, бо не могли бачити так ясно, як бачили його маленькі зелені друзі з Тральфамадору.
– Не обманюй мене, батьку,– сказала Барбара.– Я добре знаю, що ти чув, коли я гукала.
Барбара з вигляду нічогенька дівчина, якби не її ноги, завгрубшки як ніжки старовинного рояля. Тепер вона зчинила бучу через батькового листа в газеті. Заявила, що він виставляє на глум і себе, і своїх близьких.
– Батьку, батьку, батьку!..– напосідала вона.– Що нам з тобою робити? Невже ти хочеш, щоб ми відправили тебе туди, де й твоя мати?
Мати Біллі була ще жива. Вона лежала, прикута до ліжка, в будинку для перестарілих, що називався «Сосновий пагорб» і містився на околиці Іліума.
– Що тебе так зачепило в тому листі? – спробував дізнатися Біллі.
– Таж це справжнє божевілля! Там нема й слова правди!
– Усе правда.– Біллі говорив зовсім спокійно, не те що обурена Барбара. Він ніколи не гнівався. У цьому він був чудова людина.
– Нема на світі планети Тральфамадор!
– Ти хочеш сказати, що її не видно з Землі,– зауважив Біллі.– Якщо вже на те, то й Землі з Тральфамадору не видно. Обидві планети занадто малі й занадто далеко одна від одної.
– Звідки ти взяв цю ідіотську назву, «Тральфамадор»?
– Так називають її істоти, що там живуть.
– Господи! – зойкнула Барбара й одвернулася від батька. Сплеснувши руками, вона виказала весь свій розпач.– Можна тобі поставити одне просте запитання?
– Звичайно.
– Чому ти ніколи не згадував про це до авіаційної катастрофи?
– Бо вважав, що надто рано.
І так далі.
Біллі каже, що вперше випав із часу в 1944 році, задовго до своєї подорожі на Тральфамадор. Тральфамадорці не мали нічого спільного з цією його пригодою. Вони тільки допомогли йому зрозуміти, що насправді відбувалося.
Вперше Біллі випав із часу під час другої світової війни, коли служив помічником капелана. В американській армії помічник капелана це, як правило, посміховище. Не становив винятку й Біллі. Він не був здатен заподіяти шкоду ворогові й допомогти другові. Коли по правді, то друзів він і не мав. Бувши служкою при священику, він не міг сподіватись ні підвищення, ні нагород, не носив при собі зброї і смиренно вірив у милосердя боже, що для більшості солдатів здавалося чистісіньким блазнюванням.
На маневрах у Південній Кароліні Біллі грав знайомі з дитинства гімни на чорному водонепроникному органчику. Інструмент мав тридцять дев’ять клавішів і дві педалі – vox humana і vox celesta (Голос людський і голос небесний (лат.). Крім того, Біллі доручено було переносний вівтар – щось наче бруднувато-сіра валізка з висувними ніжками. Зсередини валіза була оббита темно-червоним плюшем, і на цьому полум’яному плюші спочивали полірований алюмінієвий хрест та біблія.
Вівтар і орган були вироблені на заводі пилососів у Камдені, штат Нью-Джерсі, що й засвідчувала етикетка фірми.
Одного разу на маневрах Біллі грав гімн «Господь – твердиня наша», музика Йоганна Себастіана Баха на слова Мартіна Лютера. Це було в неділю вранці. Біллі зі своїм капеланом зібрали на схилі каролінського пагорба з півсотні солдатів. Раптом з’явився спостерігач. Спостерігачів усюди було повно – вони визначали, хто умовно виграв чи програв бій, хто умовно лишився живий чи загинув.
Спостерігач приніс кумедну новину: солдатів на молитві умовно засік з повітря умовний супротивник, і тепер усі вони умовно вбиті. Умовні небіжчики зареготали і ревно заходились полуднувати.
Пригадавши цей випадок через багато років, Біллі був вражений, настільки вся пригода мала суто тральфамадорський характер: бути забитим і водночас їсти.
Перед кінцем маневрів Біллі дістав позачергову відпустку, бо його батька, перукаря в Іліумі, штат Нью– Йорк, застрелив приятель під час полювання на оленя. Бува й таке.
Коли Біллі повернувся з відпустки, його чекав наказ про відправку за океан. На нього надійшов запит з одного піхотного полку, який воював у Люксембурзі. Їхнього помічника полкового капелана вбило. Бува й таке.
Біллі прибув до свого полку саме тоді, коли німці вже добивали полк у відомій битві при Булже. Біллі так і не встиг ні побачити капелана, якому мав допомагати, ні бодай одержати сталеву каску й військові чоботи. Це сталося в грудні 1944 року, під час останнього значного німецького наступу у війні.
Біллі врятувався, але, зачмелений, блукав тепер уже в глибокому тилу німців. Троє інших американців, менш зачмелених, дозволили Біллі брести за ними. Двоє з них були розвідники, а третій – протитанковий артилерист. Вони не мали ні їжі, ні карт. Уникаючи німців, вони дедалі заглиблювались у сільську тишу, харчувалися самим снігом.
Ішли вони вервечкою. Попереду розвідники – бувалі, гнучкі, спокійні. В них були гвинтівки. За ними ступав артилерист – незграбний і тупуватий, з автоматичним кольтом сорок п'ятого калібру в одній руці і ножакою – в другій.
Останнім – голіруч – ішов Біллі Пілігрим, понуро дожидаючи смерті. Вигляд у Біллі був недоладний: шість футів і три дюйми зростом, груди й плечі – як велика сірникова коробка. Він не мав ні каски, ні шинелі, ні зброї, ні чобіт. На погах – дешеві цивільні туфлі, що їх він купив на батьків похорон. Одного каблука він збив і тепер ступав накульгуючи – вгору-вниз, вгору-вниз. Від цього мимовільного пританцьовування йому аж боліли суглоби.
На собі Біллі мав тонку польову куртку, сорочку й штани з грубої вовни, а під ними довгі підштаники, промоклі від поту. З усіх чотирьох він один був бородатий. Борода скуйовджена й щетиняста, подекуди з просивиною, хоч Біллі минув тільки двадцять один рік. Крім того, він уже починав лисіти, а його обличчя від вітру, холоду й надмірної натуги побуряковіло.
Він зовсім не був схожий на солдата. Він був схожий на забрьоханого фламінго.
На третій день їхніх блукань хтось іздалеку їх обстріляв – чотири постріли пролунали, коли вони переходили вузьку мощену дорогу. Перший постріл призначався для розвідників. Другий – для артилериста на ім’я Роланд Вірі.
Третя куля була для забрьоханого фламінго, котрий зупинився серед дороги, коли смертоносна бджола продзижчала біля самісінького вуха. Біллі з чемності застиг на місті, щоб стрілець міг вистрелити ще раз. Наскільки він розумів правила ведення війни, стрільцеві треба давати таку можливість. Наступна куля пролетіла майже за дюйм від коліна Біллі, паскільки можна було судити по звуку.
Роланд Вірі й розвідники вже безтурботно лежали в рові, і Вірі гарикнув на Біллі:
– Тікай з дороги, ти, так тебе і розтак!
Останні слова у 1944 році були новинкою в мові білих. Для Біллі, який доти сам ще ні разу нікого не «розтакував», ці слова прозвучали незвично, вагомо і справили належне враження. Він зійшов з дороги.
– Знов урятував тобі життя, ти, байстрюк чортів! – сказав Вірі, коли Біллі опинився в рові. Він раз у раз рятував Біллі життя, кленучи його, штурхаючи, лупцюючи, примушуючи рухатись. Така жорстокість була просто необхідна, бо Біллі нічогісінько не хотів робити для власного порятунку. Йому хотілось усе кинути. Він змерз і зголоднів, став безпорадний і нетямущий. Він насилу розрізняв, коли спить, а коли ні, а на третій день йому було майже однаково, чи йде він, чи стоїть.
Він хотів тільки мати спокій.
– Йдіть без мене, хлопці,– без кінця приказував він.
Вірі на війні був таким самим новачком, як і Біллі. На фронт він теж прибув з поповненням. У складі гарматної обслуги він допоміг випустити один гнівний снаряд з п’ятдесятисемиміліметрової протитанкової гармати. Снаряд видав такий звук, наче це всемогутній дернув замком-блискавкою на своїй ширінці. Сніп вогню тридцяти футів завдовжки випалив і сніг, і рештки трави, лишивши на землі чорну стрілу, яка точно вказала німцям, де була протитанкова гармата. Снаряд поцілив не туди, куди треба.
А треба було поцілити в німецького «тигра». Танк повернув своє вісімдесятивосьмиміліметрове жерло, набачив стрілу на землі і пальнув. Убило всю гарматну обслугу, крім Вірі. Бува й таке.
Роланду Вірі було всього вісімнадцять років – добігало кінця його нещасливе дитинство, проведене головним чином у Піттсбурзі, штат Пенсільванія. Не любили його в тому місті. Не любили, бо був дурний, гладкий та підлий і від нього вічно тхнуло салом, хоч би як старанно він умивався. Хлопці завжди відшивали його від себе – ніхто в Піттсбурзі не хотів з ним водитись.
А Вірі терпіти не міг, коли його відшивали. Щоразу, коли це з ним траплялося, він знаходив когось іще дужче нехтуваного і починав увиватись біля нього, немов у них не знати яка дружба. А опісля знайде якийсь привід і відлупцює бідолашного хлопця до непам'яті.
Так уже в нього було заведено. Спершу нестямна, напівсексуальна, кровожерна приязнь, а тоді дике мордування колишнього приятеля. Цим своїм приятелям він розповідав про батькову колекцію рушниць, мечів, кайданів, тортурних знарядь і такого іншого. Батько Вірі, водопровідник, справді збирав такі речі і свою колекцію застрахував на чотири тисячі доларів. І він був не один. Він належав до великого клубу любителів збирати всякі такі речі.
Одного разу батько Вірі подарував своїй дружині справжній іспанський пристрій для ламання пальців,– щоб вона використовувала його як пресс-пап’є. Іншим разом він подарував їй настільну лампу, стояком якої була мініатюрна – в один фут завдовжки – копія знаменитої «залізної нюрнберзької діви». Справжня «залізна діва» – середньовічне знаряддя тортур, щось на взірець казана, обрисами подібного до жіночої постаті і зсередини нашпигованого цвяхами. На животі й грудях жінки містились дверцята на завісах. Суть пристрою полягала в тому, щоб злочинця увіпхнути всередину й повільно зачиняти дверцята. Два цвяхи були забиті на рівні очей. А внизу містився отвір, щоб стікала кров.
Бува й таке.
Вірі розповів Біллі Пілігримові про «залізну діву» і про отвір унизу, для чого він призначався. Розповів йому про кулі «дум-дум». Розповів про батьків пістолет системи Деріндера – він такий маленький, що його можна носити в жилетній кишеньці, а проте дірку в людині робить таку, що «крізь неї може вільно пролетіти кажан».
Вірі якось зневажливо запропонував Біллі побитися в заклад, що той не знає навіть про «рівчачки для крові». Біллі висловив здогад, що то отвір унизу «залізної діви», але помилився. «Рівчачком для крові», як довідався Біллі, називають неглибокий жолобок на багнеті або шаблі.
Вірі розповів Біллі про різні вигадливі тортури, відомі йому з книжок, кінофільмів чи радіо, і про ті
вигадливі тортури, які придумав сам. Один з його винаходів був – просвердлити жертві вухо дантистовим свердликом. Вірі спитав Біллі, яка, на його думку, найжахливіша тортура. Біллі не знав. Правильна відповідь виявилася такою: «Зв’язати жертву й кинути в мурашник серед пустелі, розшолопав? Щоб він лежав горілиць, а ти змазуєш йому медом прутня й усе його хазяйство, зрізуєш повіки, щоб він весь час дивився просто на небо, поки здохне».
Бува й таке.
Лежачи тепер у рові з Біллі й розвідниками, Вірі підсунув Біллі під самий ніс свого ножаку. Це не була армійська зброя. Ножаку йому подарував батько. Тригранне лезо було десять дюймів завдовжки. Ручка мала вигляд кастета з кількох кілець, в які Вірі просував свої пухкі пальці. Та й кільця були не прості —вони їжа-чилися шпичками.
Вірі приклав шпички до обличчя Біллі й, стримуючи кровожерну жагу, провів йому по щоці.
– Шпигнути цим, га? Га-а-а? – допитувався він.
– Ні, не треба,– відповів Біллі.
– Ти знаєш, чому лезо тригранне?
– Ні.
– Щоб рана не гоїлась.
– А-а.
– Воно робить трикутну дірку в людині. Якщо штрикнеш звичайним ножем, робиться поріз, ясно? А поріз відразу закривається, ясно?
– Ясно.
– Лайно ти. Що ти в біса тямиш! І чого вас учать у тих ваших коледжах!
– Я не довго там пробув,– сказав Біллі. І це була правда. Він навчався якось півроку в коледжі, та й то, власне, не в коледжі, а на вечірніх оптичних курсах в Іліумі.
– Теж мені студент! – в’їдливо кинув Вірі.
Біллі знизав плечима.
– Життя тобі підсуне таке, чого в жодній книжці не вичитаєш,– сказав Вірі.– Ось побачиш.
Біллі нічого не відповів,– там, у рові, його не тягло на розмову. Підсвідомо, однак, підмивало сказати, що й він трохи розуміється на муках. Зрештою, йому все своє дитинство довелось день крізь день уранці й увечері споглядати жахливе видовище. У його дитячій кімнатці в Іліумі на стіні висіло моторошне розп’яття. У військового хірурга викликала б захват клінічна точність, з якою художник зобразив усі Христові рани – розріз від списа, рани від терня, дірки від залізних цвяхів. Христос у кімнаті Біллі помирав жахливою смертю. Його було страшенно жаль.
Бува й таке.
Біллі не був католиком, дарма що ріс під моторошним розп’яттям на стіні. Його батько не визнавав ніякої релігії. Мати була підмінним органістом і грала у церквах різних віросповідань. Біллі вона брала з собою і навчила його трохи грати. Вона казала, що пристане до однієї з церков, тільки-но переконається, яка з них краща.
Але так і не переконалася. Однак їй страшенно хотілося мати розп’яття, і вона таки купила його в крамничці сувенірів у Санта-Фе, коли їхня невеличка родина їздила на захід під час великої кризи. Як і багато інших американців, вона намагалася знайти сенс життя за допомогою різних речей, куплених у крамницях сувенірів.
Ось так розп’яття опинилося на стіні в кімнатці Біллі Пілігрима.
Обоє розвідників, погладжуючи приклади з горіхового дерева, прошепотіли, що час вибиратись. Минуло десять хвилин, а ніхто не приходив добити їх або переконатись, чи вони вбиті. Той, хто стріляв, напевне, був далеко й один.
Всі четверо виповзли з канави, і ніхто в них більше не стріляв. До лісу добирались плазом, немов здоровезні невдахи ссавці, якими вони, власне, й були. На узліссі попідводились і заквапились. Ліс був старий і темний, рівними рядами стояли сосни. Кущів не росло. Землю вкривав товстий шар незайманого снігу. Американцям не було іншого виходу, як лишати на снігу сліди – виразні, мов схема в підручнику бальних танців: крок, рух уперед, пауза; крок, рух уперед, пауза.
– Заткни пельку й не писни! – застеріг Роланд Вірі Біллі Пілігрима, коли вони йшли лісом. Вірі, низенький і гладкий, скидався на дивного іграшкового пузаня, вирядженого на війну.
На ньому було все військове обмундирування, яке йому видали, і все, прислане з дому: каска, ковпак під каску, вовняна домашня шапочка, шарф, рукавички, дві спідні сорочки – бавовняна й вовняна, вовняна верхня сорочка, светр, гімнастерка, куртка, шинеля, двоє підштаників – бавовняні й вовняні, вовняні штани, дві пари шкарпеток – бавовняні й вовняні, військові чоботи, протигаз, казанок і ложка з виделкою, аптечка, ніж, укривало, малий намет, плащ, біблія в непробивній палітурці, брошура під назвою «Знай ворога!», друга – під назвою «В ім’я чого ми боремось» і третя – розмовник з німецькими фразами в англійській транскрипції, щоб Вірі міг ставити німцям запитання такого типу, як-от: «Де ваш штаб?» і «Скільки у вас гармат?» – або ж казати їм: «Здавайтесь! Ваше становище безнадійне» і так далі.
Ще Вірі мйв дерев’яну підставку – окопну подушечку та два міцних презервативи «виключно, щоб запобігти зараженню!», свисток, який він нікому не збирався показувати, поки не стане капралом. І до всього порнографічну листівку, яка зображала жінку, що намагалась злягтися з шотландським поні. Біллі Пілігримові довелось не раз милуватися цією листівкою.
Жінка й поні позували на тлі оксамитової завіси з китицями, обабіч якої красувались доричні колони. Перед однією з колон стояла пальма у вазоні. Листівка Вірі була копією першої порнографічної фотокартки в історії. Слово «фотографія» вперше прозвучало 1839 року, і саме цього року Луї Ж. М. Дагерр доповів Французькій академії, що під дією ртутних випарів можна проявити зображення на посрібленій металевій пластинці, яка покрита тонкою плівкою йодистого срібла.
А двома роками пізніше – 1841 року – Дагеррового помічника Андре Лефевра арештували в саду Тюїльрі за спробу збути якомусь панкові фотографію жінки з поні. До речі, Вірі свою листівку теж придбав у Тюїльрі. Лефевр твердив, що його фотокартка – це витвір мистецтва і що він мав на меті оживити грецьку міфологію. І додав, що колони та пальма підтверджують це.
Коли його спитали, який саме міф він хотів оживити, Лефевр відповів, що є тисячі таких міфів, в яких жінка – смертна, а поні – божество.
Його засудили на шість місяців ув’язнення. У тюрмі він помер від запалення легень. Бува й таке.
Біллі й розвідники були худорляві, Роланд Вірі мав сала предостатньо. Під своїми вовнами й бавовнами він був, немов розжарена грубка. Енергія так його розпирала, що він раз по раз ганяв поміж Біллі й розвідниками, передаючи ідіотські доручення, з якими його ніхто не посилав і яких ніхто не мав охоти вислуховувати. А що з них чотирьох він найбільше метушився, йому почало здаватись, ніби він уже старший між ними.
Він був так закутаний і так розпарився, що втратив відчуття небезпеки. Навколишній світ він бачив лише в межах вузької щілини між краєчком каски й домашнім шарфом, що закривав його дитяче обличчя до перенісся. Йому було затишно під усім цим, і Вірі став уявляти собі, як він уже повернувся з війни додому, цілий і здоровий, і розповідає батькам та сестрі воєнну пригоду,– хоч насправді воєнна пригода усе ще тривала.
У версії Вірі ця пригода мала такий вигляд: німці повели шалену атаку, і Вірі зі своїми хлопцями-артилеристами бились, як леви, поки не полягли всі, крім нього самого. Бува й таке. Потім Вірі спіткав двох розвідників, вони заприятелювали й вирішили пробиватись до своїх. Іти треба було форсованим маршем. І щоб їм світу більше не побачити, якщо вони здадуться! Вони потисли один одному руки й назвали себе «трьома мушкетерами».
А тоді де не взявся на їхню голову недоук, такий слабак, що якого дідька його взяли в армію, і попросився з ними. Без гвинтівки, без ножа. Навіть каски чи шапки й то не було. І ходити не вмів по-людському, а весь час дибуляв угору-вниз, угору-вниз, що сказитись можна, і цим відкривав їх ворогові! Жалюгідне створіння. «Три мушкетери» всю дорогу і штовхали, й несли, й волокли того недоука, поки не добулися до своїх. Оце так виглядала ця історія в уяві Вірі. Вони врятували шкуру тому холерному ідіотові.
А насправді Вірі тим часом вертався власним слідом побачити, чого це застряв Біллі. Розвідникам він сказав, щоб почекали, доки він сходить по того недоука. Коли Вірі проходив під низько навислою гілкою, вона з голосним дзенькотом стукнула його по касці. Він цього не почув. Десь загавкав здоровенний пес. Він не почув і цього. В його голові саме сягала кульмінація військової пригоди. Офіцер поздоровляв «трьох мушкетерів», обіцяючи представити їх до нагороди бронзовою зіркою.
«Чи не можу я ще чимось прислужитись вам, хлопці?» – запитав офіцер.
«Так, сер,– відповів один з розвідників.– Ми б хотіли бути разом до самого кінця війни. Чи не могли б ви, сер, так зробити, щоб ніхто не розлучав «трьох мушкетерів»?»
Біллі Пілігрим зупинився в лісі. Заплющивши очі, він прихилився до дерева. Голова закинута назад, ніздрі роздималися. Він був схожий на поета в Парфеноні.
Це вперше він випав з часу. Свідомість Біллі велично пропливала через усю дугу його життя й до смерті, що світилася фіолетовою барвою. Там нікого і нічого більше не було. Тільки фіолетове світло і гул.
А потім Біллі вернувся назад у життя і далі аж до пори перед власним народженням, коли було червоне світло й плюскітливі звуки. Тоді знов політ у життя і – зупинка. Він був маленьким хлопчиком і стояв під душем поряд зі своїм волохатим батьком в іліумському клубі християнської асоціації молодих людей. З плавального басейну неподалік доносився запах хлору, чути було скрип дощок на вишці.
Малого Біллі пройняло жахом, коли він почув від батька, що той навчатиме його плавати за методом «тони або пливи». Батько збирався кинути його у воду в найглибшому місці, а там уже Біллі хоч-не-хоч муситиме поплисти.
Це нагадувало екзекуцію. Біллі просто закам’янів, коли батько ніс його на руках з душової до басейну. Очі у нього були заплющені. А коли розплющив їх, то лежав на дні басейну, а навкруги бриніла чудова музика. Він втратив свідомість, але музика не припинялась. Біллі невиразно відчув, що хтось його рятує. Це йому зовсім не сподобалось.
Звідти Біллі перенісся в 1965 рік. Він мав сорок один рік і саме відвідував свою старезну матір, яку місяць тому влаштував у будинку для перестарілих «Сосновий пагорб». Вона заслабла на запалення легень, і думали, що їй уже не оклигати. Але вона прожила опісля ще багато років.
Голос у неї майже зовсім пропав, і Біллі мусив прикладати вухо майже впритул до її безкровних губ. Очевидно, вона хотіла сказати щось дуже важливе.
– Як...– почала вона і затнулася, бо була надто втомлена. І сподівалася, що їй не доведеться докінчувати речення, що Біллі сам здогадається.
Але Біллі не мав найменшого уявлення, що вона хоче сказати.
– Що «як», мамо? – запитав він.
Вона насилу перевела подих, на очах у неї виступили сльози. Зібравши рештки сил з усього свого знеможено– го тіла – від пальців рук і до самих п’ят – вона врешті спромоглась прошепотіти все речення:
– Як це я стала така стара?
Престара його мати впала в напівдрімоту і симпатична сестра провела Біллі з кімнати. Коли він вийшов у коридор, там саме провозили тіло якогось старого, накрите простирадлом. Цей чоловік свого часу був славнозвісним марафонським бігуном. Бува й таке. До речі, все це сталося ще до того, як Біллі розбило голову в авіакатастрофі, і ще до того, як він став так охоче розводитись про літальні тарілки й подорожі в часі.
Біллі сів у приймальні. Тоді він ще не був удівцем. Під сидінням крісла він відчув щось тверде. Коли він сягнув туди рукою, там виявилась книжка під назвою «Страта рядового Словіка», автор Вільям Бредфорд Гюї. Це була правдива розповідь про страту рядового Едді Д. Словіка, № 36896415, – єдиного американського солдата, розстріляного за боягузтво з часів громадянської війни. Бува й таке.
Біллі прочитав думку одного з членів суду в справі Словіка, що закінчувалась словами:
«Він кинув прямий виклик державній владі, і майбутнє дисципліни тепер залежить від рішучої відповіді на цей виклик. Якщо страта може бути карою за дезертирство, її тут треба застосувати не як міру покарання і не як відплату, а як засіб підтримати дисципліну, що становить єдину запоруку успіху армії в боротьбі з ворогом. У цій справі ніякого клопотання про помилування не надходило, та й навіщо тут взагалі клопотатись».
Бува й таке.
Біллі кліпнув очима в 1965 році і враз опинився в 1958-му. Він був на бенкеті в честь команди підліткової ліги, в якій грав його син Роберт. Промовляв тренер, що звікував парубком. Від розчулення він ледве міг говорити.
– Їй же богу,– сказав він,– я мав би за честь подавати воду цим хлопцям.
Потім Біллі кліпнув очима в 1958 році і враз опинився в 1961-му. Був переддень Нового року, і Біллі ганебно упився на вечірці, де всі були оптиками або дружинами оптиків.
Звичайно Біллі пив мало, бо після війни слабував на шлунок, але цього разу, безперечно, перебрав міру і зраджував свою дружину Валенсію, вперше й востаннє в житті. Він якимось чином умовив одну даму зійти з ним у пральню й сісти на газову сушарку, до речі кажучи,– ввімкнуту.
Дама теж була п'яна і допомагала Біллі стягнути з себе пояс для панчох.
– А що ви хотіли мені сказати? – запитала вона.
– Все гаразд,—відповів Біллі. Він і справді думав, що все гаразд. Імені дами він так і не міг пригадати.
– А чому вас називають «Біллі», а не «Вільям»?
– З ділових міркувань,– пояснив Біллі.
То була правда. Тесть Біллі, власник іліумських оптичних курсів, що допоміг йому влаштуватись, був генієм своєї справи. Він порадив Біллі заохочувати людей, щоб зверталися до нього просто «Біллі» – так ім’я швидше западе їм у пам’ять. Крім того, це буде чимось незвичним, бо жоден дорослий в окрузі не називається «Біллі». І крім того, люди відразу заприятелюють з ним.
На тій же таки вечірці розігралась жахлива сцена, присутні обурювалися вчинком Біллі і тієї дами, і зрештою Біллі опинився у своїй машині, силкуючись знайти кермо.
Найголовнішим зараз було знайти кермо. Спершу Біллі наосліп вимахував руками, сподіваючись випадково на нього натрапити. Коли нічого не вийшло, він став діяти методично, щоб кермо вже ніяк не могло сховатися від нього. Він щільно притиснувся до лівих дверцят і обшукав кожен дюйм простору перед собою. Не знайшовши керма, він пересунувся на шість дюймів і повторив операцію. Він уже стукнувся об праві дверцята, але керма, на превеликий подив, не виявив. І вирішив, що кермо вкрадено. Обурений цим, він тут-таки й заснув.
