Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)
При його світлі Біллі підвівся з ліжка. Йому здавалося, що він сам примарний і світлистий, неначе завинутий у прохолодне хутро, наелектризоване статичною електрикою. Він глянув на свої босі ноги. Ноги були жовті, з синіми жилами.
Чалапаючи босоніж, Біллі піднявся сходами в коридор другого поверху, знаючи, що незабаром його викраде літальна тарілка. Коридор був помережаний пасмами темряви й місячного світла, мов шкіра зебри. Місячне світло падало в коридор через відчинені двері спорожнілих кімнат обох дітей Біллі, які тепер уже перестали бути дітьми. Вони пішли назавжди. Рухами Біллі керували страх і брак страху. Страх казав йому, коли зупинятись, брак страху казав, коли ступати знову. Він зупинився.
Біллі увійшов у доччину кімнату. Шухляди були повисовувані, шафа стояла порожня. Посеред кімнати лежала купа речей, яких вона не змогла взяти з собою у весільну подорож. У неї був власний телефонний апарат марки «принцеса» – він стояв на підвіконні біля її ліжка і тьмяно блимав до Біллі. Потім задзвонив.
Біллі взяв трубку. То був якийсь п'яний. Біллі майже чув, як від нього несло перегаром – гірчичним газом і трояндами. Набрав не той номер. Біллі поклав трубку. На підвіконні пляшка лимонаду. Етикетка на пляшці похвалялася, що напій не містить ніяких поживних речовин.
Біллі спустився вниз, ступаючи своїми жовтими стопами з синіми жилами. У кухні місячне світло привернуло його увагу до напівпорожньої пляшки шампанського на кухонному столі – все, що залишилось від бенкету під наметом. Хтось знов її закоркував, пляшка немов казала: «Допий мене».
І Біллі витяг пальцями корок. З пляшки не бахнуло. Шампанське видихалося. Бува й таке.
Біллі глянув на годинник на газовій плитці. Йому треба було якось убити годину, що лишалася до прибуття літальної тарілки. Він увійшов у вітальню, розмахуючи пляшкою, ніби дзвіночком, що скликає на обід, і ввімкнув телевізор. Трохи відірвавшись від часу, він продивився останній військовий фільм від кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Це був фільм про американських бомбардувальників у другій світовій війні, про те, які доблесні екіпажі водили літаки. Коли Біллі дивився картину від кінця до початку, вона розгорталася таким чином:
Продірявлені американські літаки з пораненими і вбитими задом наперед злетіли в повітря з аеродромів в Англії. Над Францією до них задом наперед підлетіло кілька німецьких винищувачів і стали всмоктувати кулі й осколки бомб з інших літаків і тіл льотчиків. Те ж саме вони зробили і з розбитими американськими бомбардувальниками на землі, і ті задом наперед знялися в повітря, щоб приєднатися до своїх ланок.
Ланки полетіли задом наперед над палаючим німецьким містом. Бомбардувальники розкрили бомбові люки і силою якогось чудодійного магнетизму погасили полум'я, зібрали його в сталеві циліндри бомб і підняли ці бомби в нутро літаків. Там бомби уклалися рівненькими рядами. Німці внизу мали свої чудодійні знаряддя – довгі сталеві труби. За їх допомогою вони всмоктали металеві уламки з людей і літаків. Однак ще лишалося кілька поранених американців, і деякі американські бомбардувальники були ще серйозно пошкоджені. Зате над Францією до них підлетіли німецькі винищувачі, котрі всіх і все зробили знову як новенькими.
Коли бомбардувальники повернулися на базу, сталеві циліндри з них вивантажили і відправили назад до Сполучених Штатів, де заводи працювали день і ніч, демонтуючи циліндри і розбираючи їхній небезпечний вміст на мінерали. Зворушливо, що цю роботу виконували переважно жінки. Потім мінерали розсилали спеціалістам у різні райони, де ті мали закопати їх у землю, і то так хитро, щоб вони вже нікому й ніколи не могли заподіяти шкоди.
Американські льотчики скинули свої уніформи й знову стали старшокласниками. А Гітлер, певно, перетворився на немовля,– це вже Біллі додумав, такого в кіно не було. Біллі просто розвивав далі ідею. Всі перетворилися на немовлят, і все людство без винятку заходилось біологічно співпрацювати, щоб привести до появи двох досконалих істот, Адама і Єви,– так уявив собі це Біллі.
Біллі продивився військовий фільм від кінця до початку, потім навпаки, і вже пора було йти надвір зустрічати літальну тарілку. Отож він вийшов з дому, толочучи жовтими стопами вологу салату клумб. Він зупинився й відсьорбнув ковток перестоялого шампанського. На смак воно було ніби якась рецептурна юшка. Вгору Біллі погляду не підводив, хоча знав, що там уже є тральфамадорська літальна тарілка. Він і так скоро її побачить, і зсередини, і ззовні, побачить, звідки вона прилетіла,– скоро вже.
Згори він почув якийсь скрик, так наче співуче ухнула сова. Але то була ніяка не сова. То була літальна тарілка з Тральфамадору, яка подорожувала водночас і в просторі, і в часі, через що Біллі Пілігримові здалося, ніби вона раптом з’явилася нізвідки. Десь загавкав здоровенний собака.
Тарілка була сто футів у діаметрі і навколо по обідку мала ілюмінатори. З цих ілюмінаторів лилося пульсуюче пурпурове світло. Єдиний звук, що видала літальна тарілка, скидався на совиний скрик. Тарілка зависла над Біллі, і його огорнув сніп пульсуючого пурпурового світла. Потім почувся звук немов поцілунку, і на дні тарілки розчинився герметичний люк. З люка звійнулась униз драбина, оздоблена дрібненькими цятками світла, ніби карусель.
Промениста рушниця, націлена в Біллі з ілюмінатора, паралізувала йому волю. Він відчув, що повинен вхопитися за нижній щабель гнучкої драбини; він так і зробив. Щабель був наелектризований, і долоні Біллі просто прикипіли до драбини. Разом з драбиною його втягло в нижній отвір, і люк автоматично зачинився. Тільки тоді драбина, накручена на колеса в тарілці, відпустила його. І мозок його знову почав діяти.
Всередині в люці були два вічка, і звідти дивилися чиїсь жовті очі. Па стіні висів гучномовець. Тральфамадорці не мали голосових зв’язок, спілкувалися вони телепатичним шляхом. З Біллі вони могли розмовляти за допомогою комп’ютера і своєрідного електричного органу, який умів передавати всі звуки земної мови.
– Вітаємо вас на своєму борту, містере Пілігрим,– сказав гучномовець.– Маєте якісь запитання?
Біллі облизав губи, подумав хвильку, а тоді запитав:
– Чому саме я?
– Це суто земне запитання, містере Пілігрим. Чому саме ви! А чому саме ми, як на те пішло? Чому взагалі будь-що? Тому що цей момент просто є. Ви коли-небудь бачили комах, застиглих у бурштині?
– Бачив.
Біллі навіть мав у кабінеті прес-пап’є зі шматка відшліфованого бурштину з трьома комашинами всередині.
– Отак ми всі, містере Пілігрим, застигли в бурштині даної хвилини. Такої речі, як «чому», не існує.
Тральфамадорці приспали Біллі, додавши чогось снотворного до повітря, яким він дихав. Його перенесли в кабіну й прив’язали до жовтої канапи, поцупленої на Землі зі складу одного універсального магазину. Багажна частина тарілки була вщерть наповнена всіляким краденим добром, що мало опісля придатися для обладнання штучної оселі Біллі у тральфамадорському зоопарку.
Страшенне прискорення тарілки при відльоті її від Землі скрутило сонне тіло Біллі, спотворило йому лице, викинуло його з часу й перенесло назад на війну.
Коли він прийшов до пам’яті, то був уже не на літальній тарілці, а знов у товарняку, що їхав через Німеччину.
В телятнику одні вставали з підлоги, інші натомість лягали. Біллі теж схотів лягти. Заснути – то було б так чудово! Всередині панувала чорна темінь, надворі теж. Здавалося, вагон рухався зі швидкістю милі зо дві на годину. І жодного разу не перевищив цієї швидкості. Минав довгий час поміж клацанням коліс по рейках – від стику до стику. Клац, і минав рік, і знову чулося – клац.
Ешелон часто зупинявся і пропускав насправді важливі ешелони, що проносилися з гуркотом і свистом. Крім того, ешелон зупинявся на запасних коліях біля таборів, щоразу залишаючи по кілька вагонів. Він повз через Німеччину і ставав усе коротшим і коротшим.
Біллі почав повільно опускатись на підлогу, тримань чись за діагональний брус у кінці вагона, щоб здаватись мало не пушинкою для тих, поміж кого хотів утиснутись. Він знав, що, вкладаючись, повинен бути майже безтілесним. Він забув, чому так треба, але зараз же йому нагадали.
– Пілігриме,– озвався той, біля кого він збирався вмоститись.– Це ти?
Біллі нічого не відповів, тільки обережно ліг і заплющив очі.
– Хай тобі чорт! – не вгавав той самий чоловік.– Це ти чи ні? – Він підвівся і обмацав Біллі.– А-а, таки ти. Вимітайся звідси!
Тепер сів і Біллі – його, бідолаху, мало не брав плач.
– Вимітайся! Я хочу спати!
– Заткнись! – приєднався іще чийсь голос.
– Не заткнуся, поки Пілігрим не забереться.
І Біллі мусив звестися на ноги й знову вчепитися за брус.
– А де ж мені спати? – несміливо спитав він.
– Тільки не біля мене.
– І не біля мене,– сказав хтось інший.– Ти, сучий сину, верещиш. І хвицаєш ногами.
– Я?
– Ти, ти, хто ж іще! І скімлиш.
– Я скімлю?!
– Ушивайся звідси, Пілігриме!
З усіх кутків на Біллі посипались їдучі мадригали. Здавалося, майже кожен міг розповісти про муки, що їх завдавав уві сні своїм сусідам Біллі Пілігрим. І кожен радив Біллі Пілігримові вшиватись якомога далі.
Отож Біллі мусив або спати стоячи, або зовсім не спати. І їжу тепер у віконний проріз не подавали, а дні й ночі ставали дедалі холодніші.
На восьмий день сорокалітній волоцюга озвався до Біллі:
– Ще не так і погано. Я будь-де дам собі раду.
– Справді? – запитав Біллі.
На дев’ятий день волоцюга помер. Бува й таке. Останні його слова були:
– Гадаєш, тут погано? І зовсім не погано.
Цей дев’ятий день наче зурочили, бо тоді ж помер іще один чоловік. То був Роланд Вірі, і помер він від гангрени в покалічених ногах. Бува й таке.
Вірі в майже безнастанній маячні белькотів про «трьох мушкетерів», а коли відчув, що помирає, став переказувати різні доручення для своєї рідні у Піттсбурзі. Над усе, однак, він хотів, щоб за нього помстилися, і раз по раз повторював ім’я винуватця своєї загибелі. Всі у вагоні вивчили те ім’я напам’ять.
– Хто вбив мене? – питав Вірі.
Відповідь знали всі. І відповідали:
– Біллі Пілігрим.
Ось послухайте: десятого дня ввечері витягли шворень, що на нього брали двері вагона, і двері відчинилися. Біллі Пілігрим примостився на попередньому брусі, наче розіп'явши сам себе й жовтувато-синьою, в синю жилку рукою вчепившись за край віконної пройми. Коли відчинили двері, Біллі закашлявся, а кашляючи, став випорожнюватись рідким лайном. Це підтверджувало третій закон руху матерії, згідно з теорією сера Ісаака Ньютона. Цей закон говорить, що кожній дії відповідає спрямована в протилежному напрямку протидія такої самої сили.
Закон цей використовується в ракетній техніці.
Ешелон прибув на бічну вітку біля табору, призначеного для знищення російських військовополонених.
Конвоїри совиними очима заглянули всередину вагона і щось заспокійливо загукали. Досі вони не мали діла з американцями, але загалом, безперечно, розуміли, що то за вантаж. Вони знали, що це, власне, текуча матерія, рух якої можна спрямовувати за допомогою світла й заспокійливих звуків. Стояла ніч.
Єдиним джерелом освітлення надворі була самотня лампочка на стовпі – високо й далеко. Повсюди панувала тиша, і тільки конвоїри туркотіли, мов голуби, щось примовляючи.
І текуча матерія попливла. Загусаючи в дверях вагонів, вона стікала на землю.
Біллі був передостанньою людською істотою в дверях вагона. Останньою був волоцюга. Волоцюга не міг текти, не міг виллятися з вагона. Він уже перестав бути текучою матерією. Він став каменем. Бува й таке.
Біллі не хотів падати з вагона на землю, бо він був щиро переконаний, що розіб'ється на друзки. Висісти йому допомогли конвоїри, не перестаючи при тому заспокійливо туркотіти. Вони поставили Біллі обличчям до поїзда. Яким мізерним здавався тепер поїзд!
Він складався з паровоза, тендера й трьох невеличких вагонів. Третій вагон – це був вартівницький рай на колесах. І знов у цьому раю стояв стіл, накритий для обіду.
Біля стовпа з лампочкою виднілося щось, наче три копиці сіна. Американців умовлянням та жартами спонукали підійти до тих копиць, що насправді виявилися чимось зовсім іншим. То були купи шинелей, знятих з померлих полонених. Бува й таке.
Конвоїри наполягали, щоб усі американці, які не мають шинелей, узяли собі по одній. Шинелі позмерзалися докупи, отож конвоїри підчеплювали багнетом якийсь комір або рукав, віддирали шинелю і вручали першому-ліпшому американцю. Шинелі були цупкі і від лежання на купі прибрали опуклої форми.
Біллі Пілігримові дісталася одежина така мала, зім'ята й замерзла, що скидалася на здоровенний чорний трикутний капелюх. На ній були якісь липучі плями – наче рудуваті патьоки чи засохле полуничне варення. До шинелі примерзло щось схоже на здохле кошлате звіря. Насправді то був хутряний комір.
Біллі напівсвідомо розглянувся на шинелі своїх сусідів. Шинелі мали або мідні гудзики, або якісь галуни, шнурки, номери, або нашивки, орли, місяці, чи зірочки. То все були солдатські шинелі. Тільки Біллі перепала одежина з цивільного небіжчика. Бува й таке.
Потім Біллі, як і решту бранців, підохотили рушати до табору, повз свій миршавий ешелон. Не було там ні тепла, ні живого сліду, а тільки безліч довгих, низьких і вузьких неосвітлених бараків.
Десь загавкав собака. Страх, луна і зимова тиша посилювали той гавкіт, і він гримотів, як удари великого бронзового гонга.
Біллі й решту американців лагідно заштовхували з одних воріт у другі, треті, й нарешті він побачив першого у своєму житті росіянина. Той був сам-самісінький серед ночі,– купа лахміття з округлим пласкуватим обличчям, яке світилося, ніби циферблат годинника.
Біллі пройшов від нього на відстані ярда. Розділяв їх колючий дріт. Росіянин не ворухнувся, не озвався, тільки заглянув Біллі просто в душу з довгожданою надією, немовби сподівався від нього доброї новини,– новини, якої він, можливо, і не второпає, але яка все одно буде доброю новиною.
Проходячи крізь одні ворота за одними, Біллі наче впав у непам’ять. Кінець кінцем він ввійшов у щось таке, що йому здалося схожим до тральфамадорської будівлі. Всередині та будівля була яскраво освітлена і викладена білою кахлею. Проте Біллі перебував таки на Землі, у табірній прожарці, через яку мусили проходить усі новачки полонені.
Біллі слухняно роздягся. На Тральфамадорі йому теж найперше сказали роздягтися,
Якийсь німець зміряв великим і вказівним пальцями м’язи правої руки Біллі і спитав у свого товариша, що то за армія посилає таких слабаків на фронт. Німці роздивлялися решту американців і тицяли пальцями на багатьох із них, майже таких же зачуханих, як і Біллі.
Одне із здоровіших тіл належало літньому американцеві – вчителеві середньої школи з Індіанаполіса. Звали його Бдгар Дербі. Він їхав не в тому вагоні, де Біллі, а разом з Роландом Вірі, і той помирав на його руках. Бува й таке. Дербі було сорок чотири роки. І він мав уже сина в морській піхоті десь на тихоокеанському театрі війни.
Дербі, щоб потрапити в армію в такому віці, мусив вдатися до політичної протекції. В Індіанаполісі він викладав дисципліну, яка називалася «Сучасні проблеми західної цивілізації». Крім того, він був тренером тенісної команди й дуже дбав про своє тіло.
Син Дербі вижив у війні. Дербі ні. Його добре доглянуте тіло через шістдесят вісім днів продірявив кулями караульний взвод у Дрездені. Бува й таке.
У Біллі тіло не було найгіршим серед американців. Власником найгіршого тіла був викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс, Поль Лаззаро. Він був дрібний на зріст і не тільки мав прогнилі кістки й зуби, а й бридотну шкіру. Все тіло його покривали плями завбільшки в десятицентові монети, бо на шкірі в нього раз у раз вискакували чиряки.
Лаззаро теж їхав разом з Роландом Вірі й присягся тому, що знайде спосіб і примусить Біллі Пілігрима заплатити за його смерть. Зараз він намагався вгадати, хто ж серед цих голих людських створінь – Біллі.
Голі американці поставали під душ уздовж кахляної стіни. Ніяких кранів не було. Вони могли тільки чекати, що буде далі. Дітородні органи в них зморщилися з холоду. Питання про продовження роду людського того вечора в програму не входило.
Невидима рука відкрутила десь головний кран. З душів окропом ллянув дощ. Це був вогонь, який не зігрівав. Він тільки лоскотав і поколював шкіру Біллі, не розтоплюючи криги в його довгому кістяку.
А одяг американців у цей час оброблявся отруйним газом. Воші, блощиці і всякі бактерії здихали мільярдами. Бува й таке.
Біллі перенісся в часі назад, у своє дитинство. Він немовля, яке щойно викупала мати. Вона сповила його в рушник і перенесла до рожевої кімнати, наповненої сонцем. Там розповила його, поклала на лоскітливому рушнику, посипала пудрою між ніжками, погралася з ним, поплескала по маленькому надутому животику, легесенько, плесь-плесь.
Біллі булькав сміхом і щось вуркотів.
А потім Біллі знову став дорослим – середнього віку оптиком – і грав у гольф спекотного недільного ранку. До церкви він перестав ходити, а в гольф грав з трьома іншими оптиками. Сімома ударами він вийшов на зелене поле, і тепер знов настала його черга гнати м’яча.
Біллі розрахованим ударом послав м’яча в ямку на відстані вісім футів. Коли він нахилився за м’ячем, сонце зайшло за хмару, і в Біллі на хвильку запаморочилася голова. Коли прийшов до тями, то вже був не на майданчику для гольфу, а лежав прив’язаний до жовтої канапи в білій камері літальної тарілки, яка мчала на Тральфамадор.
– Де я? – запитав Біллі.
– Ви застигли в іншому шматку бурштину, містере Пілігрим. Ми там, де ми й повинні бути в цю мить,– за триста мільйонів миль від Землі – і наближаємось до того витка часу, який доставить нас на Тральфамадор не за кілька сторіч, а за кілька годин.
– А як я... як я сюди потрапив?
– Це вам зміг би пояснити лише інший мешканець Землі. Земляни – надзвичайно охочі все пояснювати. Вони пояснюють, чому дана подія склалася так, а не інакше, і твердять, що можна спричинити одну подію і відвернути іншу. Але я – тральфамадорець і дивлюсь на час так, як ви, певно, дивитеся на пасмо Скелястих гір. Час – це є час, і він незмінний. Ось пригляньтеся уважніше до кожної хвилини, і ви переконаєтесь, що всі ми, як я вже казав, комашинки в бурштині.
– Ви так говорите, немов не вірите в свободу волі,– докинув Біллі Пілігрим.
– Якби я не віддав так багато часу вивченню землян, то й гадки б не мав, що таке «свобода волі»,– відповів тральфамадорець.– Я побував на тридцять одній заселеній планеті і вивчив матеріали ще про сотню планет. І з усіх планет лише на Землі говорять про «свободу волі».
5
Біллі Пілігрим розповідає, що для тральфамадорців Всесвіт зовсім не безліч мерехтливих цяточок на небі. Вони бачать, де кожна зірка була й куди вона прямує, отож для них небо посноване поодинокими світними макаронинами. І люди для тральфамадорців не двоногі істоти. Тральфамадорці бачать їх величезними стоногами, що мають з одного кінця тулуба немовлячі ніжки, а з другого – ноги старечі. Так пояснює Біллі Пілігрим.
Дорогою на Тральфамадор Біллі попросив щось почитати. Викрадачі Біллі мали п'ять мільйонів земних книжок у вигляді мікрофільмів, але в кабіні Біллі ніяк було їх подати в читабельному вигляді. А із звичайних книжок у них була тільки одна-єдина англійською мовою, що її вони везли для тральфамадорського музею. То була «Долина ляльок» Жакліни Сюзан.
Біллі прочитав книжку й дійшов висновку, що місцями вона зовсім не погана. її герої, звичайно, бували коли зверху, а коли знизу, але Біллі набридло читати весь час про одне й те саме, і він спитав, чи нема в них ще чогось.
– У нас є тральфамадорські романи, але навряд чи ви їх зрозумієте,– почулося із гучномовця на стіні.
– То дайте мені хоч одного подивитися.
Йому їх подали кілька. Вони виявилися зовсім маленькі. Десяток з гаком таких ледве вистачило б на одну «Долину ляльок» з її вічним зверху-знизу, зверху-знизу.
Звісно, Біллі не вмів читати по-тральфамадорськи, але він хоч побачив, які ті книжки,– невеличкі групи знаків, а між ними зірочки. Біллі зауважив, що групи знаків скидаються на телеграми.
– Справді,– сказав голос.
– То це таки телеграми?
– У нас на Тральфамадорі телеграм не буває, але загалом ви вгадали: кожна вервечка знаків стисло повідомляє про якусь важливу подію чи ситуацію. Ми, тральфамадорці, читаємо ті повідомлення сукупно, а не по одному. Ці повідомлення особливо не пов’язані між собою, просто автор дбайливо добрав їх, щоб, сприймані водночас, вони створювали гарний, несподіваний і глибокий образ. У них нема ні початку, ні середини, ні кінця, нема напруженого сюжету, нема моралі, причин, наслідків. У наших книжках ми захоплюємось глибиною багатьох чарівних моментів життя, якщо їх оглядати одночасно.
Наступної миті літальна тарілка зробила виток у часі, і Біллі знову опинився в дитинстві. Йому дванадцять років, і він, трясучись зі страху, стоїть з батьком-матір’ю перед Великим каньйоном, на виступі Ясного Ангела. Невелика людська родина дивиться вниз, на дно каньйону в милю завглибшки.
– Оце так-так, – промовив батько Біллі й сміливо підбив носком черевика камінець у прірву.– Оце так.
Вони приїхали на це славнозвісне місце власного машиною і по дорозі сім разів проколювали шини.
– Таки варто було приїхати,– захоплено озвалася мати Біллі.– Ще й як варто!
Біллі ненавидів каньйон. Він був певен, що ось-ось упаде в ту безодню. Мати торкнула його за плече, і він надзюрив у штани.
Поряд стояли інші туристи, що теж заглядали в каньйон. Був тут і гід, який мав давати пояснення. Француз, котрий приїхав аж із Франції, каліченою англійською мовою поцікавився, чи багато самогубців стрибає в прірву.
– Звичайно, сер,– відповів гід.– У середньому троє на рік.
Бува й таке.
Біллі зробив коротеньку подорож у часі, такий собі невеликий стрибок у десять днів,– йому було тих самих дванадцять років, він і далі їхав з батьками через американський Захід.
Тепер вони були в Карлсбадській печері, і Біллі ревно молив бога, щоб той випустив його звідси цілим, поки не обвалилося склепіння.
Провідник пояснив, що цю печеру відкрив один ковбой, помітивши, як з-під землі вилетів цілий рій кажанів. Потім він сказав, що зараз погасить світло і що більшість присутніх, мабуть, уперше в житті опиниться в цілковитій темряві.
Світло погасло. Біллі навіть не тямив, живий він чи помер. Нараз ліворуч від нього промайнув привид. На привиді світилися якісь цифри. То батько Біллі вийняв з кишені годинника зі світним циферблатом.
Із суцільної пітьми Біллі перескочив у суцільне світло і знову опинився на війні, у тій самій прожарці. Душ скінчився. Невидима рука закрутила кран.
Коли Біллі дістав назад свою одежу, вона не стала чистішою, проте вся дрібна звірина, що в ній сиділа, загинула. Бува й таке. Його нове пальто відтануло й розм’якло. Воно було замале на Біллі. Пальто було з хутряним коміром і червоною шовковою підкладкою. Либонь, його пошили на якогось недоростка імпресаріо, зростом, як мавпа в катеринщика. Крім того, воно було від куль як решето.
Біллі вбрався і напнув на себе й це замале пальто. Воно відразу тріснуло на спині й у плечах, а рукави одлетіли, і це зробило його якоюсь подобою жилета з хутряним коміром. Пальто мало розширюватись у поясі, але Біллі цей розтруб припадав під пахвами. Німцям вигляд Біллі здався таким кумедним, як ні в кого за другу світову війну. Вони аж за животи бралися.
Полоненим наказали вишикуватись у колону по п’ятеро, а Біллі поставили правофланговим. Американці опинились надворі й знову пройшли через численні ворота. Голодні росіяни тепер траплялися часто – обличчя в них були, мов світні циферблати. Поверталися американці трохи жвавішими. Гарячий душ трохи додав їм духу. Нарешті вони дісталися до барака, де однорукий і одноокий капрал записав імена й номери кожного в грубу червону книгу. Тепер усіх законно визнали живими. До занесення їхніх імен і номерів у цю книгу вони вважалися зниклими безвісти і, ймовірно, вбитими. Бува й таке.
Поки американці чекали наказу рушати далі, в останньому ряду стався інцидент. Один з полонених буркнув щось, і воно не сподобалося конвоїрові, котрий знав по-англійському. Той витяг американця з шеренги і збив з ніг.
Американець отетерів з дива. Хитаючись, він звівся на рівні, спльовуючи кров. Два зуби в нього було вибито. Він не мав нічого лихого на думці, і йому навіть гадки не було, що конвоїр його почує та ще й зрозуміє.
– За віщо? – запитав він німця.
Конвоїр штурхонув його назад у колону.
– За віщо? А за віщо взагалі? – відказав він йому каліченою англійською мовою.
Коли Біллі Пілігрима вписали до табірного гросбуха, він одержав номер і металеву бирку з номером. Номери на бирках вибивав один в’язень-поляк. Потім він помер.
Бува й таке.
Біллі наказали почепити бирку собі на шию разом з його американськими бирками. Він так і зробив. Бирка була наче солоний крекер, продірявлена всередині так, що здорова людина могла переломити її голіруч. Якби Біллі помер, чого не сталося, одна половина бирки лишилася б у нього на шиї, а другу прикріпили б над його могилою.
Коли трохи згодом у Дрездені розстріляли бідолашного Едгара Дербі, шкільного вчителя, лікар констатував смерть і власноручно переломив його бирку. Бува й таке.
Належним чином зареєстрованих і пронумерованих американців ще раз провели через низку воріт. За кілька днів їхні рідні довідаються через Міжнародний Червоний Хрест, що вони живі.
Поруч з Біллі йшов малий Поль Лаззаро, той, що обіцяв помститися за Роланда Вірі. Але зараз йому було не до помсти. Він думав лише про те, як страшенно болить живіт. Шлунок його зсохся до розміру волоського горіха. І ця скручена висохла торбинка боліла, як нарив.
За Лаззаро плентав приречений Едгар Дербі, почепивши собі на шию, мов намисто, американські й німецькі бирки. Він сподівався, що з огляду на вік і досвід його призначать капітаном і доручать командувати ротою. А він опинився цієї ночі десь під чехословацьким кордоном.
– Halt! – скомандував конвоїр.
Американці зупинились і завмерли на морозі. Навколишні бараки були точнісінько такі, як і безліч інших, повз які вони проходили. З тією тільки різницею, що в цих бараках були бляшані димарі, з яких шугали снопи іскор.
Один з конвоїрів постукав у двері.
Двері відчинилися. На волю вихопилося світло – зі швидкістю сто вісімдесят шість тисяч миль на секунду. Потім з барака вийшло з півсотні літніх англійців, співаючи арію з оперети «Пірати Пензансу»: «Гой-ля-ля! Гой-ля-ля! Наша йде братва!»
Ці дужі й рум'янолиці співаки були одними з перших англійців, що потрапили в полон під час другої світової війни. А тепер вони співали на честь чи не останніх полонених. Понад чотири роки вони не бачили ні жінки, ні дитини, ні навіть пташки. Навіть горобці обминали табір.
Всі англійці були офіцери. Кожен бодай раз пробував утекти з іншого табору. Тепер вони тут – мов острівець серед моря напівживих росіян.
Вони могли робити підкопи, скільки забажає душа. Все одно вони виходили на поверхню в межах ділянки, оточеної колючим дротом, де їх зустрічали охлялі, ледь живі росіяни, які не знали жодного слова по-англійському і не мали ні харчів, ні свіжих новин, ні власних планів утечі. Могли скільки завгодно придумувати, як заховатись у машині чи викрасти її,– все одно ніякі машини не заїжджали до їхньої зони. Могли скільки хоч симулювати хворобу – однаково їх нікуди не відправляли. Єдиною лікарнею для всього табору був барак на шість койок саме в англійській зоні.
Англійці були охайні, бадьорі, ситі й здорові. Співали вони на диво добре. Ще б пак, адже вони тренувалися день у день не один рік.
Так само регулярно вони тренувалися з тягарями й вижималися. Животи в них були як пральні дошки. М’язи на руках і ногах скидалися на гарматні ядра. Вони навчились майстерно грати в шашки, шахи, бридж, крибедж, доміно, більярд, пінг-понг, розв’язувати анаграми й шаради.
Що ж до запасів харчів, то вони були в числі найбагатших людей в Європі. Через канцелярську помилку на початку війни, коли до полонених ще доходили посилки, Червоний Хрест став посилати їм по п’ятсот посилок щомісяця замість п’ятдесяти. Англійці переховували харчі так хитро, що тепер, під кінець війни, в них зібралося три тонни цукру, тонна кави, тисяча сто фунтів шоколаду, сімсот фунтів тютюну, тисяча сімсот фунтів чаю, дві тонни борошна, тонна м’ясних консервів, тисяча двісті фунтів масла в бляшанках, тисяча шістсот фунтів консервованого сиру, вісімсот фунтів молочного порошка і дві тонни апельсинового джему.
Зберігали все це вони в комірчині без вікон. А щоб не забралися туди пацюки, приміщення було оббите розплесканими консервними бляшанками.
Німців вони просто зачарували, і ті вважали, що вони саме такі, якими й повинні бути англійці. Війна з ними здавалася чимось вишуканим, потрібним і цікавим. Тому німці й дозволили англійцям розселитися в чотирьох бараках, хоч їм вистачило б і одного. А в обмін на каву, шоколад і тютюн німці давали їм фарби, дошки, цвяхи й матерію, щоб опорядити все як годиться.
Англійці вже дванадцять годин як знали, що прибудуть американці. Доти до них ще ні разу не привозили гостей, отож вони завзято взялися за роботу: наче гостинні добрі ельфи, чистили, підмітали, варили, пекли, набивали сінники, накривали столи, готували для кожного гостя невеличкі подарунки.
І ось цієї зимової ночі вони вітали гостей співом. Вбрання їхнє просякло запахом учти, яку самі готували. Вбрані вони були у напіввійськовий, напівспортивний одяг. Їх так захопила власна гостинність і майбутній бенкет, що вони навіть не приглянулись як слід до своїх гостей. Їм здавалося, що їхній спів призначено для таких самих, як і вони, офіцерів, котрі щойно прибули з поля битви.
Англійці доброзичливо підштовхували американців до дверей барака, наповнюючи ніч чоловічими примовками й панібратськими жартами. Гостей вони називали «янкі», казали їм: «Молодці!», запевняли, що «Джеррі вже на ладан дише» і таке інше.
Біллі Пілігримові не зовсім було ясно, хто такий «Джеррі».
Далі він сидів усередині, біля залізної, розпеченої до червоного плити. На ній кипіли десятки чайників. Деякі з них мали свистки. Там же красувався казан, повен золотавого супу. Суп був густий. На його поверхні з величною неквапністю, як на первісній магмі, надимались і лопали бульки під пожадливим поглядом Біллі Пілігрима.
Довгі столи було накрито для банкету. Проти кожного стільця стояла кварта, зроблена з бляшанки з-під сухого молока. Менша бляшанка правила за чашку. Вища й вужча – замінювала склянку. В кожній склянці було гаряче молоко.
