Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
А тепер повз їхнє подружнє ложе пропливала велика моторна яхта «Шехерезада». Пісня її машин звучала як дуже низька нота органа. Яхта світилася всіма вогнями.
На кормі біля борту стояло двоє вродливих молодят у вечірньому вбранні, закохані одне в одного, у свої мрії і в пінявий слід за яхтою. У них теж був медовий місяць. Звали їх Лане Рамфорд – з Пьюпорта, штат Род– Айленд, і Сінтія, вроджена Лендрі, його молода дружина, дитяча любов Джона Ф. Кеннеді за часів, коли Джон і Сінтія жили в Гаяніс-Порті, штат Массачусетс.
Тут у наявності певний збіг обставин. Згодом Біллі Пілігрим лежатиме в госпіталі поруч з дядьком Рамфорда, професором Бертрамом Копландом Рамфордом з Гарвардського університету, офіційним істориком військово-повітряних сил Сполучених Штатів.
Коли двійко вродливих молодят пропливли, Валенсія почала розпитувати свого недоладно збудованого чоловіка про війну. Для недалекої землянки було простимо поєднати секс і славу з війною.
– Ти коли-небудь згадуєш війну? – поцікавилась вона, кладучи руку на його стегно.
– Іноді,– відповів Біллі Пілігрим.
– Часом я дивлюсь на тебе,—озвалась Валенсія,– і мені здається, що ти маєш повно таємниць.
– І зовсім ні,– відказав Біллі. Звичайно, це була брехня. Він нікому не розповідав про свої подорожі в часі, про Тральфамадор і таке інше.
– У тебе повинні бути якісь таємниці, пов'язані з війною. Може, й не таємниці, але щось таке, про що ти не хочеш розказувати.
– Ні, нема.
– Я пишаюся, що ти був солдатом. Ти це знаєш?
– Чудово.
– А там було страшно?
– Бувало.
У Біллі промайнула чудернацька думка і вразила його. Це ж була б добра епітафія для нього! Та й мені теж.
– А зараз ти б розповів мені про війну, якби я попросила? – запитала Валенсія.
Десь у маленькій закутині свого дебелого тіла вона вже компонувала майбутнього «зеленого берета».
– Тобі це здалося б схожим на сон. А чужі сни здебільшого не дуже цікаві.
– Я чула, як ти якось розказував батькові про німецький каральний взвод.
Валенсія мала на увазі страту бідолашного старого Едгара Дербі.
– Умгу.
– І вам довелось його ховати?
– Так.
– А перед тим, як його розстріляли, він бачив вас із лопатами?
– Бачив.
– І він сказав що-небудь?
– Ні.
– А він боявся?
– Його чимось напоїли. Він зробився якийсь посоловілий.
– І в нього на грудях була прикріплена мішень?
– Просто клапоть паперу,– сказав Біллі.
Він підвівся з ліжка, промовив: «Перепрошую»,– і зник у темряві туалету. Шукаючи вимикача, він відчув шорстку стіну і нараз усвідомив, що знов опинився в 1944 році, і знов у бараці для хворих.
Світло в бараці погасло. Бідолашний старий Едгар Дербі заснув на сусідньому ліжку. Біллі підвівся і, мацаючи по стінах, став шукати виходу – йому страшенно захотілося відлити,
Раптом він намацав двері, вони відчинились, і він, заточуючись, вийшов у табірну ніч. Подорож у часі, а також морфій забили йому баки, і він наліз на загорожу з колючого дроту й у кількох місцях зачепився одягом. Біллі пробував якось виплутатись, але колючки не пускали його. Він став чудернацько пританцьовувати біля дроту, даремно шарпаючись то в один, то в другий бік.
Якийсь росіянин, що теж вийшов надвір через малу нужду, побачив, як по другий бік колючого дроту пританцьовує Біллі. Росіянин підступив ближче до чудного опудала й лагідно його спитав, з якої він країни. Опудало, не звертаючи на нього уваги, тупцялося собі далі. Тоді росіянин виплутав його з колючок, і опудало, ані словом не подякувавши, підтюпцем рушило в пітьму.
Росіянин помахав йому рукою й сказав «до побачення» по-російськи.
Біллі потягнувся до ширінки і став довго-довго змочувати землю серед табірної ночі. Потім абияк заправив штани і задумався над новим клопотом: звідки він прийшов і куди йому вертатись?
Десь із пітьми доносились розпачливі крики. Біллі навмання поволікся у тому напрямку. Дорогою він силкувався збагнути, яке це лихо примушує стількох людей голосити серед ночі.
Не відаючи того, Біллі наближався до задньої стінки нужника, що складався з перекладини, під якою стояло дванадцять відер. З трьох боків перекладину обступали стінки з різних дощок та розплющених бляшанок. Четвертий бік, відкритий, виходив на чорну, покриту толем стіну барака, в якому відбувся бенкет.
Біллі сунув уздовж стінки й дійшов до місця, де було видно недавно зроблений на чорній стіні барака напис. Слова було написано тією самою рожевою фарбою, що оживила декорації до «Попелюшки». Свідомість Біллі була ще затуманена, і йому здалося, ніби слова висять у повітрі, наче їх написано на прозорій завісі, яку до того ж оздоблювали прегарні сріблясті кружечки. Насправді це були головки цвяхів, якими прибили толь до стіни. Біллі не міг второпати, яка сила тримає в повітрі завісу, і подумав, що завіса чарівна, що крики розпачу – теж театр і що все це частина якогось невідомого йому релігійного обряду.
Напис був такий:
«Хай цей нужник залишиться такий чистий, який він був до ваших відвідин!»
Біллі заглянув до нужника. Зойки чулися звідти. Там було повно американців зі спущеними штаньми. Завдяки урочистому бенкету їхні животи перетворилися на вулкани. Відра були повні, деякі лежали перекинуті.
Найближчий до Біллі американець зойкав, що з нього вийшли геть усі нутрощі, крім мозку. За хвильку американець додав:
– О, і він уже пішов.– Американець мав на увазі свій мозок.
То був я. Так, саме я, автор цієї книжки.
Саме таким Біллі уявив собі пекло і непевною ходою рушив геть. Проминув трьох англійців, що звіддалік споглядали цю екскрементальну оргію. Вони бридливо застигли на місці.
– Застебни ширінку як слід,– сказав один із них Біллі.
Біллі застебнув. Ненароком він втрапив у двері барака для хворих. Він увійшов у ці двері й знову опинився у своєму медовому місяці на мисі Енн, на дорозі від туалету до ліжка, де лежала його дружина.
– Я знудьгувалася за тобою,– пожалілася Валенсія.
– А я за тобою,– відповів Біллі.
Біллі й Валенсія поснули, притулившись одне до одного, як ложки в коробці, і Біллі перенісся в часі назад, до того поїзда, в якому 1944 року він повертався з маневрів у Південній Кароліні на похорон батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни. І тоді ще ходили паровози.
Біллі треба було робити багато пересадок. Всі поїзди ледь повзли. У вагонах смерділо вугільним димом, пайковим тютюном і пайковим алкоголем, а також газами людей, що харчуються військовими продуктами. Сидіння були оббиті такою шорсткою тканиною, що Біллі ніяк не міг заснути. Міцний сон зморив його тільки тоді, коли до Іліума лишилося три години дороги. Розкинувши ноги, він спав у людному проході до вагона-ресторану.
В Іліумі його розбудив кондуктор. Біллі, похитуючись, вискочив із вагона зі своїм речовим мішком і став на платформі поруч з кондуктором, силкуючись прочуматися.
– Добре спалося, га? – запитав його кондуктор.
– Еге ж,– відповів Біллі.
– Ну й прутня ти маєш, хлопче,– сказав кондуктор.
О третій годині морфієвої ночі Біллі два здоровані англійці принесли до барака хворих ще одного пацієнта. То був недоросток. Звали його Поль Лаззаро, ряболикий викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс. Його заскочили, коли він цупив сигарети з-під подушки в одного з англійців. Англієць спросоння зламав йому праву руку й до безпам’яті відлупцював.
Це був якраз один із тих англійців, що зараз принесли Поля Лаззаро. В нього була вогнисто-руда чуприна і не було брів. У «Попелюшці» він грав роль доброї феї. Тепер однією рукою він підтримував свою половину Лаззаро, а другою причинив за собою двері.
– Легенький, як курча,– сказав він.
За ноги Лаззаро тримав полковник, той самий, що дав Біллі заспокійливий укол.
«Добра фея» був водночас і злий, і зніяковілий.
– Якби знаття, що з нього таке курча, я б його легше лупив.
– Умгу.
«Добра фея» не приховував своєї відрази до американців.
– Слабаки, смердять і пхикають з жалю до себе. Банда брудних, злодійкуватих шмаркачів. Гірші, ніж ці росіяни.
– Справді, погань вони,– погодився полковник.
В цю мить увійшов німецький майор. Англійці були йому за близьких друзів. Він відвідував їх мало не щодня, грав з ними в різні ігри, розповідав їм про історію Німеччини, грав у них на піаніно, навчав розмовляти по-німецьки. Він часто казав їм, що якби не їхнє цивілізоване товариство, він би був збожеволів. Англійська мова його була бездоганна.
Він вибачився, що англійці мусять терпіти присутність американських солдатів. Він обіцяв, що ці незручності лише на кілька днів, бо американців невдовзі відправлять у Дрезден як дармову робочу силу. З собою він прихопив монографію, опубліковану німецькою Спілкою в'язничних працівників. То було дослідження про поведінку в Німеччині американських полонених. Написав його колишній американець, що доскочив високого становища в німецькому міністерстві пропаганди. Звати його Говард В. Кемпбел молодший. Згодом, коли його мали судити як військового злочинця, він повісився.
Бува й таке.
Поки англійський полковник вправляв зламану руку Лаззаро й готував гіпс, німецький майор переклав уголос уривки з дослідження Говарда В. Кемпбела молодшого. Кемпбел колись був досить відомим драматургом. Його праця починалася словами:
«Америка – найбагатша країна на землі, але народ її переважно бідний, і цим бідним американцям прищеплюють ненависть до самих себе. Американський гуморист Кін Габард каже: «Бути бідним – не ганьба, але недалеко від того». І справді: дарма що Америка – країна убогих, для американця бути убогим означає бути злочинцем. Традиції будь-якого іншого народу знають людей бідних, але надзвичайно мудрих і достойних, через що вони варті більшої пошани, ніж хтось можновладний і багатий. Серед американських бідняків таких легенд не існує. Американські бідняки самі глузують із себе і славословлять багатих. Навіть у найзанедбанішій кав’яренці, власник якої сам бідний, не дивина побачити написане на стіні жорстоке запитання: «Якщо ти такий розумний, то чому не багатий?» І ще там буде американський прапор завбільшки з дитячу долоньку, приклеєний до палички від льодяника і встромлений у касовий апарат».
Дехто твердив, що автор цього дослідження, родом зі Скенектаді, штат Нью-Йорк, мав найкращий показник інтелекту порівняно з рештою військових злочинців, засуджених до шибениці. Бува й таке.
«Американці, як і інші люди на світі, вірять у безліч явних вигадок,– говорилося далі в дослідженні,– Найшкідливішою брехнею є та, ніби кожному американцеві легко доробитися грошей. Вони не згодні, що гроші дістаються з великими труднощами, і той, хто їх не має, тільки ганьбить самого себе. Такий самоосуд становив неоціненну знахідку для багатіїв і можновладців, які могли завдяки цьому менше допомагати бідноті,– як у суспільному, так і в приватному плані,– ніж будь-який інший панівний клас, скажімо, від часів Наполеона.
Багато чого дала Америка світові, та найразючішим і безприкладним явищем є маса бідняків, позбавлених почуття власної гідності. Вони не люблять один одного, бо не люблять самі себе. Якщо це зрозуміти, то неприємна поведінка американських солдатів у німецьких таборах перестає бути загадковою».
Далі Говард В. Кемпбел молодший зупиняється на уніформі американських рядових у другій світовій війні.
«Будь-яка інша армія в історії, багата чи бідна, намагалася так одягнути навіть найостанніших своїх солдатів, щоб вони у власних очах і в очах інших мали вигляд досвідчених знавців, коли йшлося про пиятику, злягання, грабунок чи наглу смерть. І тільки американська армія посилає своїх рядових на битву і смерть у чомусь схожому до ділового костюма виразно з чужого плеча, у чомусь такому, що скидається на продезинфікований, але невипрасуваний дарунок якогось доброчинця, що, затуливши носа, роздає п’яницям одежу в міських нетрищах.
Коли гарно вбраний офіцер звертається до такого абияк вирядженого опудала, він шпетить його, як і повинен шпетити офіцер у кожній армії. Але свою зневагу цей офіцер не виявляє, як то в інших арміях, почасти «про людське око». Це в нього щира ненависть до бідняків, які за свою вбогість не можуть нікого винуватити, окрім самих себе.
Представника тюремної адміністрації, який уперше мав діло з полоненими американськими солдатами, відразу застерігали: не сподівайтесь братньої любові навіть між братами. Окремих індивідів ніщо не зв’язуватиме між собою. Кожен буде похнюпленою дитиною і звичайно сам собі зичитиме смерті».
Ксмпбел розповідав, що німці винесли зі свого спілкування з американськими полоненими-солдатами. Як твердив Кемпбел, американців усі визнавали за найбільших скигліїв, за найменш здатних на братерські почуття й найбрудніших серед інших полонених. Вони були неспроможні на який-небудь спільний виступ у власних інтересах. Старших, обраних з їх числа, вони зневажали, не хотіли ні підкоритися їм, ні слухати їх,– мовляв, ті нічим не кращі од них, і нічого йому гнути кирпу.
І так далі. Біллі Пілігрим заснув і прокинувся вдівцем у своєму порожньому домі в Іліумі. Його дочка Барбара вичитувала йому за те, що він пише до газет такі безглузді листи.
– Ти чув, що я тобі сказала? – допитувалась Барбара.
Був знову 1968 рік.
– Звичайно,– відповідав Біллі крізь дрімоту.
– Якщо ти будеш поводитись, як дитина, нам, певно, доведеться й ставитись до тебе, як до дитини.
– Насправді станеться щось інше,– впевнено сказав Біллі.
– Це ми побачимо, що станеться.—Огрядна Барбара заклала руки під пахви.—Тут страшенно холодно. Опалення, може, не працює?
– Опалення?
– Пічка. Та штука в підвалі, що нагріває повітря в батареях. Щось вона наче не працює.
– Може, й ні.
– А тобі хіба не холодно?
– Не помічав.
– О боже, ти й справді дитина. Якщо ми залишимо тебе тут самого, ти задубієш і помреш з голоду.
І так далі. її це дуже збуджувало – в ім’я любові позбавляти його людської гідності.
Барбара викликала майстра і примусила Біллі лягти в ліжко, взявши в нього обіцянку лежати під електроукри– валом, поки не полагодять опалення. Вона поставила регулятор на найвищу температуру, і незабаром у ліжку в Біллі зробилося гаряче, що хоч хліб печи.
Коли Барбара вийшла, хряснувши за собою дверима, Біллі перенісся в часі в зоопарк на Тральфамадорі. З Землі йому щойно доставили подругу до пари. То була Монтана Уайлдгек, кінозірка.
Монтана була під дією снотворного. Тральфамадорці в газових масках внесли її всередину, поклали на жовту канапу Біллі і вийшли через люк. Величезна юрба глядачів була в захопленні. Всі рекорди відвідування зоопарку були побиті. Кожному тральфамадорцеві кортіло побачити, які подружки у землян.
Монтана, звичайно, була гола, і Біллі теж. До речі, прутень у нього був дай боже. Ніколи не вгадаєш, коли й що стане в пригоді.
Повіки в Монтани затремтіли. Вії вона мала довгі, як вуса в жука.
– Де я? – запитала вона.
– Все гаразд,– лагідно відповів їй Біллі.– Будь ласка, не лякайтесь.
Під час подорожі з Землі Монтана була непритомна. Тральфамадорці не розмовляли з нею і не показувались їй. Останнє, що вона запам’ятала,– купальний басейн у Пальм-Спрінгсі, штат Каліфорнія, де вона засмагала на сонці. Монтана мала всього двадцять років. Шию її оповивав срібний ланцюжок, з якого звисав поміж грудьми медальйон у формі серця.
Підвівши голову, вона побачила навколо ковпака безліч тральфамадорців. Вони вітали її оплесками, швидко відкриваючи й закриваючи свої зелені ручки.
Монтана пронизливо заверещала.
Зелені ручки щільно закрилися, бо бачити жах, що охопив Монтану, таки не дуже приємно. Головний доглядач зоопарку наказав кранівникові, який стояв поруч, опустити над ковпаком темно-синє покривало, щоб утворити всередині подобу земної ночі. Справжня-бо ніч у зоопарку наставала всього на одну земну годину з кожних шістдесяти двох.
Біллі ввімкнув торшер. Світло падало тільки з одного джерела, рельєфно підкреслюючи барокково-грайливі форми тіла Монтани. Біллі це нагадало дивовижну архітектуру Дрездена перед бомбардуванням.
З часом Монтана полюбила Біллі Пілігрима і довірилась йому. Він не займав її, поки вона сама не натякнула, що хоче цього. Пробувши на Тральфамадорі годину, яка дорівнювала земному тижневі, вона сором’язливо спитала його, чи не хотів би він полежати з нею. Він виконав її прохання. Це було божественно.
Біллі перенісся у часі з цього розкішного ложа на своє ліжко в 1968 році. То було ліжко в його спальні в Іліумі, і електричне укривало працювало на повну потужність: Біллі сходив потом. Він невиразно пригадував, що це його дочка вклала його, наказавши лежати, поки полагодять опалення.
У двері постукали.
– Хто там? спитав Біллі.
– Це майстер.
– То й що?
– Вже працює. Гріє.
– Гаразд.
– Це миша перегризла дротинку в термостаті.
– От чорт.
Біллі потяг носом. Від його гарячого ліжка відгонило цвіллю. У ліжку під ним було мокро після сну про Монтану Уайлдгек.
Наступного після цього розкішного сну дня Біллі вирішив повернутись до своєї контори в торговельному центрі.
Робота йшла, як звичайно, повним ходом: його помічники справлялися чудово. Прихід Біллі був для них несподіванкою, бо від його дочки вони чули, що він навряд чи ще практикуватиме.
Але Біллі хутко пройшов у свій кабінет і наказав запросити першого пацівнта. Ним виявився дванадцятирічний хлопчина з матір'ю вдовою. Вони були приїжджі, новенькі у місті. Біллі розпитав їх дещо і довідався, що хлопців батько загинув у В'єтнамі – під час славнозвісної п'ятиденної битви за висоту 875 біля Дакто. Бува й таке.
Перевіряючи зір хлопця, Біллі ні сіло ні впало став оповідати йому про свої пригоди на Тральфамадорі й запевнив сироту, що його батько й далі живе у певних моментах, свідком яких хлопець ще не раз буде в майбутньому.
– Втішно це знати, правда? – сказав Біллі.
Мати хлопця тихенько вийшла з кабінету й сказала реєстраторці, що Біллі, певно, схибнувся. Його відвезли додому. Дочка знову стала повторювати:
– Батьку, батьку, що ж нам з тобою робити?
6
Слухайте:
Біллі Пілігрим каже, ніби він опинився в Дрездені, Німеччина, на другий день після того, як йому впорскнули морфій в британській зоні, що була посеред табору смерті для російських полонених. Цього січневого дня Біллі прокинувся на світанку. В маленькім бараці не було вікон, а моторошні свічки за ніч вигоріли. Світло всередину проникало тільки через дірочки у стінах та шпарини кепсько припасованих дверей. На одному ліжку хропів Поль Лаззаро з переламаною рукою, на другому – Едгар Дербі, шкільнпй учитель, якого незабаром мали розстріляти.
Біллі сів на ліжку. Він уявлення не мав, який зараз рік чи на якій він планеті. Та хай би як вона називалася, а на ній було холодно. Проте розбудив Біллі не холод. Якийсь тваринний магнетизм, ось що примушувало його тремтіти й викликало в ньому сверблячку. Всі м’язи страшенно боліли, немов після тяжкої муштри.
Цей тваринний магнетизм ішов звідкись із-поза нього. Якби Біллі довелося вгадувати джерело цього магнетизму, він сказав би, що на стіні позад нього головою вниз висить кажан.
Біллі пересунувся в кінець ліжка, перше ніж обернувся і глянув, що там таке. Він зовсім не хотів, щоб та звірюка скочила йому на лице, й видряпала очі, або відкусила його здорового носа. Тоді він обернувся. Джерело магнетизму й справді скидалося на кажана. Але це було пальто імпресаріо з хутряним коміром. Воно висіло на цвяху.
Біллі присунувся ближче до нього й, приглядаючись через плече, відчув, що магнетизм наростає. Потім він обернувся до пальта обличчям, став на ліжку навколішки й наважився доторкнутись до нього. Він силкувався з’ясувати, що ж саме породжує таке випромінювання.
Він знайшов два маленькі джерела, дві грудочки, зашиті в підкладці на відстані дюйма одна від одної. Перша формою нагадувала горошину, друга – мініатюрну підківку. Те випромінювання передало Біллі послання. У ньому говорилося, щоб він не дошукувався, що це за грудочки. Йому було дано пораду задовольнитися знанням того, що вони колись зроблять для нього чудо, якщо тільки він не наполягатиме, щоб вони розкрили перед ним свою природу. Біллі не заперечував. Він був вдячний. І радий.
Біллі задрімав і знову прокинувся в табірнім бараці для хворих. Сонце стояло високо. Знадвору чулися якісь голгофські звуки, і дужі чоловіки копали ями, щоб увіткнути щось дерев’яне у замерзлий грунт. Це англійці будували собі новий нужник. А старий вони залишили американцям, як і свій театр,– барак, в якому відбувався бенкет.
Через барак для хворих пройшло шестеро англійців, угинаючись під тягарем стола з накиданою на ньому купою матраців. Вони переносили це добро до жилих бараків, суміжних з лазаретом. За ними йшов ще один англієць, несучи свій матрац та мішень для стрільби.
Чоловік з мішенню і був тією «доброю феєю», що переламала руку малому Полеві Лаззаро. Він зупинився біля койки Лаззаро і спитав, як той себе почуває.
Лаззаро відповів йому, що після війни вб'є його.
– Невже?
– Ти припустився фатальної помилки,– сказав Лаззаро.– Кожен, хто займе мене, краще хай зразу вбиває, інакше я його вб'ю.
«Добра фея» трохи знався на вбиванні. Він подарував Лаззаро скупу посмішку.
– Я ще встигну тебе вбити,– сказав він,– якщо ти переконаєш мене, що це варто зробити.
– Іди ти к бісовій мамі.
– А ти думаєш, я не ходив? – відповів «добра фея».
«Добра фея» вийшов, поблажливо і втішено всміхаючись. Коли двері за ним зачинилися, Лаззаро пообіцяв Біллі й бідолашному старому Едгарові Дербі, що він помститься і що помста – це розкіш.
– Це розкіш, що на світі іншої такої нема,– сказав Лаззаро.– Кожен, хто пробує поставити мене раком, потім гірко кається. А я регочу, аж живіт надриваю. Мені наплювать, чи то хлоп, чи то баба. Навіть коли б сам президент Штатів захотів би поставити мене раком, я б і йому дав раду. Побачили б ви, що я зробив раз одній собацюрі.
– Собацюрі? – перепитав Біллі.
– Сучий син укусив мене. Тож я взяв шматок м’яса, витяг пружину з годинника й порізав її на дрібненькі кусочки. І кожен заточив, що став гострий, як бритва. Потім позастромляв їх у м'ясо й пішов туди, де був той пес на цепу. Він знову хотів мене куснути. А я кажу йому: «Ходи сюди, собацю, нумо дружити. Чого нам ворогувати? Я не божевільний». Він і повірив мені.
– Таки повірив?
– Я кинув йому той шматок м’яса. Він одним духом і проглитнув його. А я почекав хвилин десять.– Очі Лаззаро закліпали.– І у нього з пащеки пішла кров. Він почав скавуліти й качатися по землі, ніби ото ножики шпигали його ззовні, а не зсередини. Тоді спробував викусити собі нутрощі. А я собі регочу та кажу йому: «Оце правильно. Вирви, голубе, собі кишки. Це я сиджу там у тебе всередині з цими ножиками».
Бува й таке.
– Коли хто спитає вас, що найприємніше на світі,– додав Лаззаро,– то ви так і кажіть: помста.
Між іншим, коли пізніше було знищено Дрезден, Лаззаро зовсім не зрадів. Він нічого не має проти німців, сказав він. І додав, що любить розраховуватись зі своїми ворогами по одному за раз. Він пишався, що ніколи не заподіяв шкоди безневинному.
– Ніхто не потерпить від Лаззаро без причини,– сказав він.
У розмову вступив бідолашний старий Едгар Дербі, шкільний учитель. Він спитав Лаззаро, чи не думає він і «добру фею» нагодувати м’ясом з пружинкою.
– Лайно,– сказав Лаззаро.
– Він оно який здоровило,– сказав Дербі, хоч і сам, звичайно, був добрим здоровилом.
– Розміри тут ні до чого.
– Ти застрелиш його, чи як?
– Його за мене застрелять,– відказав Лаззаро.– Вернеться він після війни додому. Герой, де ж пак. Дамочки так і липнутимуть до нього. Він влаштується, мине кілька років. А тоді одного дня до нього постукають. Він відчинить двері, а там незнайомець. І той незнайомець спитає, чи він буде такий-то. «Так, я». Тоді незнайомець скаже: «Мене прислав Поль Лаззаро». І вихопить револьвера, й пах йому по яйцях. Потім ще дасть йому хвилинку подумати, хто такий Поль Лаззаро і як йому житиметься без яєць. Тоді пальне йому в черево й піде геть.
Бува й таке.
Лаззаро сказав, що можна будь-кого вбити, аби лиш мати тисячу доларів та ще на дорожні витрати. У нього в голові є вже цілий список, сказав він.
Дербі спитав, хто ж у цьому списку, і Лаззаро відповів:
– Ти краще сам з біса пильнуйся, щоб у нього не попасти. Просто не сердь мене, оце й усе.– Помовчавши, віп додав: – І моїх друзів також.
– У тебе й друзі є? – поцікавився Дербі.
– На війні? – відказав Лаззаро.– Еге ж, був у мене друг і на війні. Він помер.
Бува й таке.
– Це дуже кепсько.
Очі Лаззаро знову зблиснули.
– Еге ж. Він був моїм друзякою у товарняку. Називався він Роланд Вірі. Вмер у мене на руках.– Лаззаро тицьнув на Біллі здоровою рукою.– Вмер через оцього паскудного йолопа. І я пообіцяв йому, що після війни цей паскуда ляже мені трупом.
Помахом руки Лаззаро відмів можливі заперечення з боку Біллі Пілігрима.
– Забудь про це, хлопче,– сказав він.– Втішайся життям, поки можеш. Нічого не станеться, може, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять років. Але послухайся моєї ради: коли до тебе подзвонять, не виходь відчиняти, нехай вийде хтось інший.
Біллі Пілігрим каже, що він і справді помре саме так. Подорожуючи в часі, він не раз бачив власну смерть і описав її на магнітофонній плівці. Ця плівка, каже він, разом з його заповітом та іншими коштовностями лежить у сейфі іліумського національного торговельного банку.
«Я, Біллі Пілігрим,– так починається запис на плівці,– помру, помер і завжди помиратиму 13 лютого 1976 року».
На момент своєї смерті, каже Біллі, він виступатиме в Чікаго перед великим натовпом про літальні тарілки та справжню природу часу. Домівка його буде так само в Іліумі. Щоб дістатися до Чікаго, йому доведеться перетяти три державні кордони. Сполучені Штати будуть балканізовані, їх поділять на двадцять дрібних держав, щоб вони ніколи більше не загрожували світовому миру. На Чікаго розгнівані китайці скинуть водневу бомбу. Бува й таке. Опісля на тому місці збудують зовсім нове місто.
Біллі промовляє до багатолюдних зборів на бейсбольному стадіоні, покритому прозорим куполом. Позад нього вивішено державний прапор – зображення бика герфордської породи на зеленому тлі. Біллі заявляє, що за годину він помре. Він сміється з цього і заохочує натовп сміятися разом з ним.
– Надійшла пора мені померти,– каже він.– Багато років тому один чоловік пообіцяв мене вбити. Тепер він уже дід і живе неподалік звідси. Він почув у пресі про мій приїзд до вашого прекрасного міста. Він божевільний. Сьогодні ввечері він здійснить свою погрозу.
З натовпу чути обурені голоси, але Біллі Пілігрим стримує їх.
– Якщо ви протестуєте, якщо ви гадаєте, що смерть – це щось жахливе, тоді ви не зрозуміли й слова з того, що я вам казав.– І він закінчує промову тими самими словами, якими кінчав кожен свій виступ:
– Прощайте – привіт, прощайте – привіт.
Коли він сходить з трибуни, його оточує поліція. Вона тут для того, щоб боронити Біллі перед натиском популярності, Ніхто не погрожував його вбити від самого 1945 року. Полісмени пропонують і надалі лишатися при ньому. Вони висловлюють ревне бажання щільним кільцем стояти коло нього цілу ніч, тримаючи зброю напоготові.
– Ні, ні,– незворушно переконує їх Біллі.– Вам пора додому, до дружин і діток, а мені треба на якийсь час померти, а тоді знову ожити.
В цю мить високе чоло Біллі попадає на мушку далекобійної лазерної гвинтівки. Націлено гвинтівку з темної ложі для преси. Наступної миті Біллі вже мертвий. Бува й таке.
Ось так Біллі зазнає тимчасової смерті. Це просто бузкове світло й бриніння. Там більш нікого немає. Навіть Біллі Пілігрима.
Потім Біллі повертається назад у життя, аж у той день 1945 року, коли Лаззаро погрозився його вбити. Йому наказали вдягтись і забратися з барака для хворих, оскільки він уже видужав. Він, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі мають приєднатися до решти американців у театральному бараці. Там вони на вільних виборах таємним голосуванням оберуть собі ста-росту.
Біллі, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі йшли через табірне подвір’я до театрального барака. Біллі ніс своє куце пальто, засунувши в нього руки, наче в жіночу муфту. Він був головним блазнем у цій мимовільній пародії на знамениту давню картину «Герої 76-го року».
Едгар Дербі подумки складав листа додому, повідомляючи дружину, що він живий і здоровий, і просив не переживати, бо війна скоро скінчиться і він повернеться.
Лаззаро бурмотів собі під ніс про людей, яких він прикінчить після війни, про афери, які він робитиме, і про жінок, які спатимуть з ним, захочуть вони того чи ні. Якби він був вуличним псом, полісмен пристрелив би його й послав голову в лабораторію, щоб перевірити, чи він не скажений. Бува й таке.
Біля театрального барака вони побачили англійця, що каблуком робив у землі жолобок. Він позначав кордон між американською та англійською зонами подвір’я. Ні Біллі, ні Лаззаро, ні Дербі не треба було питати, що то за лінія. Цей символ їм був знайомий з дитинства.
Барак був встелений тілами американців, що притулились один до одного, як ложки у коробці. Більшість із них спала або ж дрімала. їхні випорожнені нутрощі аж торохтіли.
– Причини ці клятущі двері,– гукнув хтось Біллі,– Ти що, в хліву народився?
Біллі причинив двері, витяг руку зі своєї муфти й доторкнувся до пічки. Вона була холодна як лід. На сцені й досі стояли декорації до «Попелюшки». Голубі завіси все ще звисали з кричущо-рожевих арок. Там же стояли золоті трони й макет годинника, стрілки якого показували опівніч. Черевички Попелюшки, за які правили пофарбовані в срібне льотчицькі чоботи, валялись під одним із тронів.
Коли англійці роздавали укривала й матраци, Біллі, бідолашний старий Едгар Дербі й Лаззаро були в бараці для хворих, отож їм нічого не перепало. Тепер вони мусили усе це імпровізувати. Вільне місце лишилося тільки на сцені; вони туди й подалися – стягнули голубу завісу й улаштували собі кубельця.
Згорнувшись у своєму голубому кубельці, Біллі раптом побачив під троном срібні черевички Попелюшки. І пригадав, що його туфлі геть збиті, що чоботи страх як потрібні. Йому була осоружна сама думка, щоб вилізти зі свого кубельця, але він присилував себе. Рачки підповз до льотчицьких чобіт, сів і приміряв їх.
Чоботи прийшлися на нього, як улиті. Біллі Пілігрим був тепер Попелюшкою, а Попелюшка – Біллі Пілігримом.
Тим часом найстарший за званням англієць читав лекцію про особисту гігієну, а потім відбулися вільні вибори. Десь так із половина американців любісінько собі спала протягом усієї цієї процедури. Англієць піднявся на сцену і, постукавши своєю тростиною об спинку трону, став гукати:
– Хлопці, чуєте, хлопці? Будь ласка, хвилинку уваги.– І так далі.
Про виживання англієць висловився так:
