Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)
А керма він не знайшов тому, що шукав його на задньому сидінні.
Хтось шарпав Біллі, розбуркуючи його зі сну. Він усе ще був п’яний, усе ще обурений, що хтось вкрав у нього кермо. Але прокинувся він у другій світовій війні, в німецькому тилу. Розбуркував його Роланд Вірі, взявши за барки. Він стукнув ним об дерево, потім відтягнув убік і штурхнув у тому напрямку, куди треба було йти.
Біллі зупинився й похитав головою.
– Ідіть самі,– промовив він.
– Що?
– Ідіть без мене, хлопці. Зі мною все гаразд.
– Ти що?
– Нічого, я в нормі.
– От же ж ідіот! Не терплю таких,– сказав Вірі крізь п’ять шарів вологого домашнього шарфа. Біллі ні разу не бачив обличчя Вірі. Коли він спробував уявити його, воно видалось схожим па жабу в акваріумі.
Копняками й штурханами Вірі проволік Біллі з чверть милі. Розвідники чекали їх, стоячи на кризі між берегів замерзлої річечки. Вони вже чули собачий гавкіт. Чули людські голоси – так перегукуються мисливці, коли добре знають, де їхня здобич.
Береги річечки були досить круті, щоб розвідники могли стояти, не виказуючи себе. Біллі кумедно зсунувся схилом берега. За ним спустився Вірі, дзенькаючи й брязкаючи, увесь розіпрілий.
– Ось він, хлопці,– сказав Вірі.– Не хоче жити, але де він дінеться! Коли виберемося звідси, тоді до нього дійде, що життя йому врятували «три мушкетери».
Розвідники оце вперше почули, що Вірі називає себе і їх двох «трьома мушкетерами».
А Біллі Пілігримові там, у річищі замерзлої річечки, здавалося, що його тіло безболісно перетворюється на пару. Якби йому хоч хвильку спокою, думав Біллі, з ним би вже ніхто не мав клопоту. Він перетворився б на пару й тихенько підносився до вершечків дерев.
Десь оддалік знову загавкав пес. На тлі страху, луни й зимової тиші той гавкіт прозвучав як бамкання здоровенного бронзового гонга.
Вісімнадцятирічний Роланд Вірі втиснувся між двох розвідників і поклав їм на плечі важкі руки.
– То що ж тепер робитимуть «три мушкетери»?
У Біллі Пілігрима почалися пречудові галюцинації. На ньому були сухі й теплі білі вовняні шкарпетки, і він ковзався по підлозі бальної зали. Йому аплодували тисячі людей. Це не була подорож у часі. Нічого подібного ніколи не було й не могло бути. Це було передсмертне марення молодого хлопця в туфлях, повних снігу.
Один з розвідників похилив голову й сплюнув. Другий зробив те саме. Вони придивлялись, яке нікчемно мізерне значення для снігу та історії мають їхні плювки. Обидва розвідники були дрібні й спритні. Вони вже не раз бувалії в німецькому тилу, живучи, як лісові звірі,
Від хвилини до хвилини, пройняті рятівним жахом і думаючи не головою, а спинним мозком.
Вони випручались із палких обіймів Вірі. І сказали Вірі, що їм обом з Біллі краще б пошукати, кому здатись. Чекати їх більше розвідники не збирались.
І вони покинули Вірі й Біллі в річищі.
Біллі Пілігрим й далі ковзався у своїх вовняних шкарпетках, виробляючи різні фігури, що їх більшість людей визнала б неможливими,– він кружляв, застигав на місці й так далі. Оплески не вщухали, але характер їх змінився, коли замість галюцинацій він знову вирушив подорожувати в часі.
Біллі перестав ковзатись – він уже стояв на естраді в китайському ресторані Іліума, штат Нью-Йорк, осінньої днини 1957 року. Йому стоячи аплодували члени Клубу левів. Його щойно обрали президентом клубу і йому надали слово. Але він заціпенів від страху, подумавши, що це ж сталася жахлива помилка. Всі ці заможні, статечні люди зараз переконаються, що обрали жалюгідного телепня. Вони почують його пискливий голос, який мав ще за війни. Він сковтнув слину, відчуваючи, що в нього замість голосових зв'язок пискавка, вирізана з верби. А найгірше – йому не було що сказати. Присутні стихли. Всі розчервонілися й засяяли.
Біллі розтулив рота, й почувся глибокий звучний тембр. Він бездоганно володів голосом, що виповідав дотепи, від яких зала бралась за животи. Голос споважнів, тоді знов кинув жарт і скінчив ноткою покори. Пояснювалось це чудо тим, що Біллі пройшов курс ораторського мистецтва.
А потім він знову опинився в замерзлому річищі, Роланд Вірі вибивав з нього останній дух.
Вірі долав праведний гнів. Його ще раз знехтували. Він засунув пістолет у кобуру, ніж встромив у піхви. Оте тригранчасте лезо з жолобками для стоку крові на всіх трьох граиях. І заходився несамовито трясти Біллі, аж у того торохтіли кістки, а тоді хряснув ним об крутий берег.
Вірі галасував і скімлив крізь кілька шарів свого шарфа, присланого з дому. Він щось белькотів про жертви, принесені заради Біллі. Розводився про святобливість і героїзм «трьох мушкетерів», в найяскравіших барвах змальовував їхні чесноту й великодушність, ту безсмертну славу, якою вони вкрили себе, і ті неоціненні послуги, які вони зробили християнству.
Вірі гадав, що ця мужня військова одиниця розвалилася виключно через Біллі, і той мав за це заплатити. Вірі зацідив йому кулаком у щелепу і звалив на покриту снігом кригу річечки. Біллі впав навкарачки, а Вірі дав копняка під ребра й перевернув його на бік. Біллі силкувався скрутитися в клубок.
– Таким, як ти, в армії не місце! – виголосив Вірі.
У Біллі мимохіть вихопились якісь судомні звуки, дуже подібні до сміху.
– Тобі ще смішки, ге? – здивувався Вірі.
Він обійшов Біллі ззаду. Куртка, верхня й спідня сорочки у Біллі під час цієї шарпанини задерлись мало не до пліч, спина оголилася. За кілька дюймів від солдатських чобіт Вірі випиналися жалюгідпі хребці Біллі.
Вірі одвів праву ногу назад, цілячись у спинний хребет, у ту трубку, по якій проходило багато таких важливих для Біллі дротиків. Вірі намірявся перебити цю трубку.
Але в цю мить він завважив, що в нього є глядачі. З високого берега па річище дивились п’ятеро німецьких солдатів з собакою-шукачем на новідку. В голубих очах солдатів прозирала суто цивільна допитливість: чому це один америкаисць хоче порішити іншого так далеко від батьківщини і чому жертва сміється?
3
Німці з собакою здійснювали військову операцію, назва якої не потребує пояснень. Подібні акції рідко описуються в подробицях, але сама її назва в газеті чи в історичному дослідженні викликає у багатьох прихильників війни своєрідне сексуальне задоволення. В уяві таких любителів бойовиськ це напрочуд спокійна любовна гра після оргазму перемоги. Називається вона – прочісування.
Собака, що гавкіт її лунав так люто серед зимових просторів, була німецькою вівчаркою-сукою. Вона вся тремтіла, підібгавши хвоста під ноги. Цього ранку її взяли на часину у фермера. Вона ще ніколи не воювала. Не мала й уявлення, на кого її нацькують. Звали її Принцесою.
Двоє німців були майже підлітки. Двоє інших – старигани, слиняві й беззубі, як коропи. Це були запасники, що їх абияк озброїли і обмундирували, знявши форму з недавно вбитих стройових солдатів. Бува й таке. Вони були селяни з-за поблизької прикордонної смуги.
Командиром їхнім був середнього віку капрал – з червоними очима, худорлявий, цупкий, як пересохле м’ясо, зневірений у війні. Він був чотири рази поранений – щоразу, підлатавши, його знову кидали на фронт. З нього був добрий солдат, але при нагоді він був ладен будь-кому здатися. Його криві ноги були взуті в золотаві кавалерійські чоботи, які він стягнув на російському фронті з мертвого угорського полковника. Бува й таке.
Ці чоботи – то було майже все, що він мав на цьому світі. Вони були його домівкою. Справжній анекдот: одного разу якийсь новобранець усе приглядався, як він натирає ці золотаві чоботи. Капрал підсунув чобота йому під ніс і сказав: «Коли добре придивишся, то побачиш Адама і Єву».
Біллі Пілігрим не чув цього анекдота. Але лежачи на чорній кризі, він втупився в полиск каприлових чобіт і побачив в їхній золотавій глибині Адама і Єву. Голих-голісіньких. Вони були такі невинні, такі беззахисні і так силкувалися пристойно поводитись. Біллі Пілігрим любив їх.
Поруч із золотавими чобітьми стояла пара ніг у якомусь дранті. Це дрантя було перев’язане навхрест ганчір’яними шворками, на яких трималися дерев’яні черевики. Біллі глянув на їх власника: то був білявий ангел, п’ятнадцятирічний хлопчина.
Хлопчина був гарний, як Єва.
Цей молодий хлопчина, гермафродит небесний, допоміг Біллі звестись на ноги. Підійшли й решта німців, обтрусили з Біллі сніг і обшукали, чи нема при ньому зброї. Ніякої зброї не виявилось. Найнебезпечніше, що у нього знайшли, то це дводюймовий огризок олівця.
Здалеку пролунали два спокійні постріли. Стріляли з німецьких гвинтівок. Так було розстріляно двох розвідників, які покинули Біллі й Вірі. Вони лежали в засідці, коли ззаду до них підійшли німці й застрелили. Тепер вони помирали на снігу, нічого не відчуваючи, і сніг під ними ставав малиновим. Бува й таке. Отже, Роланд Вірі лишився останнім з «трьох мушкетерів».
Вірі, що стояв з вибалушеними від страху очима, теж роззброювали. Його пістолет капрал віддав вродливому хлопчині. Капрал прийшов у захват від лютого ножа Вірі і сказав по-німецькому, що Вірі, певно, залюбки проштрикнув би цим ножем його, роздер йому обличчя гостряками кастета, розтяв йому живота чи горло. Капрал не знав англійської мови, а Біллі й Вірі не розуміли німецької.
– Гарненька в тебе цяцька,– сказав капрал, звертаючись до Вірі, і передав ножа одному зі стариганів.– Хіба ж не ладна, га?
Капрал шарпнув шинелю й куртку у Вірі. Мідні гудзики відлетіли, мов кукурудзяні зернятка. Капрал поліз рукою за пазуху Вірі, немов хотів вирвати його живе серце, але натомість витяг куленепробивну біблію.
Куленепробивна біблія – це така маленька біблія, що вміщується у солдатській нагрудній кишені. У неї сталева палітурка.
В кишені штанів у Вірі капрал знайшов сороміцьку фотокартку – жінку з поні.
– Щасливець поні, хіба ні? – сказав він.– Еге? М-ммм? Хочеш на місце цього поні? – Він простяг листівку другому старому.– Військовий трофей! Твій, твій, тобі пощастило.
Потім капрал наказав Вірі сісти на сніг і скинути чоботи, які він віддав гарненькому хлопчині. А Вірі одержав хлопцеві ступаки. Отак Вірі й Біллі позбулися порядного солдатського взуття, а йти їм треба було довгі милі – Вірі стукав своїми дерев’яними ступаками, а Біллі шкутильгав угору-вниз, угору-вниз, час від часу натикаючись на Вірі.
– Вибач,– казав тоді Біллі або ж: – Перепрошую.
Нарешті вони дісталися до кам’яної будівлі на роздоріжжі, де містився збірний пункт для військовополонених. Біллі й Вірі впустили всередину, де було тепло й димно. У пічці сичав і потріскував вогонь. За дрова правили меблі. Притулившись спинами до стіни, на підлозі сиділо зо два десятки американців, втуплених у полум’я, і думали про те, про що можна було думати, тобто ні про що.
Ніхто не розмовляв. Ніхто не знав ніякої цікавої воєнної пригоди.
Біллі й Вірі знайшли вільне місце, і Біллі заснув, схиливши голову на плече якомусь капітанові, котрий не заперечував проти цього. Капітан був особою духовною, рабином. Його було поранено в руку.
Біллі перенісся в інший час, розплющив очі й побачив перед собою зелені скляні очі механічної сови. Сова звисала головою вниз із прута з нержавіючої сталі. Це був оптометр у кабінеті Біллі в Іліумі. Оптометр – це прилад, яким перевіряють зір, щоб виписати окуляри.
Біллі заснув під час огляду пацієнтки, яка сиділа в кріслі по другий бік сови. Він і раніше засинав на роботі. Спершу то було кумедно, але тепер Біллі починав тривожитись за свій глузд. Він силкувався пригадати, скільки йому років, але не міг. Силкувався пригадати, який тепер рік – і теж марно.
– Докторе,—обережно озвалася пацієнтка.
– Гм? – відповів він.
– Ви чогось так умовкли.
– Я перепрошую.
– Ви щось говорили і раптом умовкли.
– Умгу.
– Ви побачили щось страшне?
– Страшне?
– Це так погано у мене з очима?
– Ні, ні,– відповів Біллі, якого знов долала дрімота.– З вашими очима все гаразд. Вам тільки треба окуляри для читання.
І він попросив її пройти через коридор в інший кабінет, де був широкий вибір оправ.
Коли вона вийшла, Біллі розсунув фіранки. Але від цього йому не стало видніше, що робиться довкола. Вікно ще було запнуте шторою, і Біллі з шумом підняв її. В кімнату ввірвалось яскраве сонячне світло. Надворі стояли тисячі автомашин, виблискуючи на величезному озері чорного асфальту. Заклад Біллі містився в приміському торговельному центрі,
Під самим вікном стояв його «кадилак» – «ельдорадо куп де віль». Він прочитав наліпки на автомобільному буфері. «Відвідайте каньйон Озебл!» – волала одна. «Підтримуйте свою поліцію!» – закликала друга. А на третій було: «Перешкодьте Ерлові Уоррену!» Дві останні наліпки подарував Біллі тесть, член товариства Джона Берча. На реєстраційній табличці значилось: «1967»; отже, Біллі було сорок три роки. Він запитав себе: «А куди ж поділися інші роки?»
Біллі глянув на свій письмовий стіл. На столі лежав «Оптичний огляд», розгорнутий на редакційній статті. Біллі почав її читати, злегка ворушачи губами.
«Події 1968 року визначать долю європейських оптиків принаймні на півстоліття,– читав Біллі.– З таким застереженням виступив Жан Тіріарт, секретар Спілки бельгійських оптиків, наполягаючи на необхідності утворити Європейське товариство оптиків. Треба вибирати, заявив він: або піднести престиж професії оптиків, або до 1971 року її буде зведено до ролі звичайних продавців окулярів».
Біллі Пілігрим силкувався читати уважно.
Зненацька завила сирена, до смерті налякавши його. Він щохвилини сподівався початку третьої світової війни. А сирена просто вістувала полудень. І містилася на пожежній вишці через дорогу від контори Біллі.
Біллі заплющив очі. Коли він розплющив їх, то знову опинився у другій світовій війні. Голова його була схилена на плече пораненого рабина. Німець штурхав його ногою, щоб він вставав, бо пора вже було рушати.
Американців, серед них і Біллі, вишикували біля будинку в жалюгідну колону.
Там був і фотограф – німецький військовий кореспондент з лейкою. Він сфотографував ноги Біллі й Роланда Вірі. Цей знімок через два дні обійшов усю німецьку пресу, як підбадьорливе свідчення того, наскільки убого екіпіровано хвалену своїм багатством американську армію.
Фотограф потребував, однак, чогось більш вражаючого, от хоч би узяття в полон. Отож варта розіграла для нього сцену. Біллі заштовхали в кущі. А коли він виліз звідти з дурнуватим усміхом на обличчі, солдати погрозливо спрямували на нього автомати, немов брали його в полон.
Усмішка Біллі, коли він виліз із кущів, була не менш своєрідна, як і усмішка Монни Лізи, бо він перетинав пішки Німеччину в 1944 році й водночас вів свій «кадилак» у 1967-му. Потім Німеччина розвіялась, і лишився ясний і погожий 1967 рік, вільний від нашарувань будь-якого іншого часу. Біллі їхав на сніданок у Клуб левів. Стояла серпнева спека, але машина Біллі була кондиційована. Світлофор зупинив його серед іліумського гетто для чорних. Люди, які там мешкали, так ненавиділи своє гетто, що місяць тому спалили його мало не дощенту. Це було все, що вони мали, але вони і те знищили. Цей район нагадував Біллі міста, де він побував у війну. Бордюри і тротуари в багатьох місцях були понівечені танками й тягачами національної гвардії.
«Брат по крові» – було написано рожевою фарбою на стіні зруйнованої бакалійної крамниці.
У вікно машини Біллі хтось постукав. Це був негр. Він хотів щось сказати. Загорілось зелене світло, і Біллі зробив найпростіше: рушив далі.
Зараз Біллі проїжджав ще більш спустошеною вулицею. Вона скидалася на Дрезден після бомбардування, на поверхню Місяця. Десь серед цієї пустки колись стояв будинок, в якому Біллі виріс. Район підлягав перебудові. Незабаром тут мали вирости новий адміністративний центр Іліума, Мистецький павільйон, басейн «Мирний» і квартали розкішних жилих кам'яниць.
Біллі Пілігрима все це влаштовувало.
Промовець у Клубі левів був майор морської піхоти. Він сказав, що американцям у В'єтнамі лишається або боротися до перемоги, або доки комуністи не зрозуміють, що не можна накидати свій спосіб життя малорозвиненим країнам. Майорові довелося побувати там у службових справах. Він розповів багато жахливого й дивовижного, що там бачив. Майор обстоював посилення бомбардувань, казав, що бомбами слід загнати Північний В'єтнам назад у кам'яний вік, якщо той не хоче прислухатись до голосу розуму.
Біллі не збирався заперечувати проти бомбардувань Північного В’єтнаму і не здригався на згадку про страхітливі наслідки бомбардування, свідком якого був сам. Він просто сидів і снідав у Клубі левів, де колись був головою.
На стіні в кабінеті Біллі висіла оправлена в рамку молитва, що додавала йому снаги жити, хоч радості в житті він не знаходив. Не один з пацієнтів, хто бачив цю молитву на стіні у Біллі, опісля казав йому, що вона наснажувала їх. Ось та молитва:
«Боже, даруй мені спокій душі,
Щоб миритися з тим,
Чого я не можу змінити.
Мужність, щоб змінювати те,
Що я можу змінити,
І мудрість, щоб завжди
Вбачати різницю».
Серед речей, що їх Біллі Пілігрим не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.
У цю хвилину його знайомили з майором морської піхоти. Той, хто відрекомендовував Біллі, сказав, що він ветеран війни, що в нього є син, сержант «зелених беретів» у В’єтнамі.
Майор сказав Біллі, що «зелені берети» роблять велику справу і що він повинен пишатися своїм сином.
– А я й пишаюся. Аякже,– відповів Біллі.
Біллі подався додому – подрімати після сніданку. Лікар велів йому неодмінно вдень спати, сподіваючись таким чином зцілити Біллі від однієї невеличкої недуги: вряди-годи Біллі без усякої видимої причини заходився плачем. Ніхто ніколи не бачив Біллі в такому стані, про це знав лише лікар. Біллі плакав зовсім тихенько і сльозами не заливався.
В Іліумі Біллі мав гарненький будиночок у колоніальному стилі. Він був багатий, як Крез,– він зроду-віку не сподівався, що доскочить такого, навіть за мільйон років. У торговельному центрі від закладу Біллі працювало ще п’ятеро оптиків, і за рік він мав понад шістдесят тисяч доларів чистого прибутку. Окрім того, йому належала п’ята частка нового готелю «Святковий» на шосе № 54 і півпайки в трьох кіосках, що торгували «холодними ласощами» – так називався різновид мороженого крему. Вони були такі самі приємні на смак, як і морозиво, але не такі тверді й пекуче холодні.
Вдома нікого не було. Його дочка Барбара збиралася заміж, і вони з матір’ю поїхали в місто вибрати зразки кришталю і срібла на весілля. Так мовилося в записці, залишеній на столі в кухні. Служниці в домі не було. Охочих найматися тепер просто не знаходилося. Собаки у Біллі теж не водилося.
Колись був пес Спот, але здох. Бува й таке. Біллі дуже любив Спота, а Спот його.
Біллі піднявся застеленими килимом сходами в свою й дружинину спальню. Стіни в ній були покриті шпалерами в квіточки. Стояло двоспальне ліжко, а на столику поряд – радіогодинник. На цьому ж столику були кнопка електричної ковдри та вимикач слабенького вібратора, прикріпленого до пружин матраца. Називався вібратор – «чарівні пальці». Це теж порадив лікар.
Біллі зняв свої трифокальні окуляри, піджак, краватку й туфлі, опустив штори на вікні, затягнув портьєри і ліг на застелене ліжко.
Але сон не йшов. Натомість прийшли сльози. Вони крапали. Біллі ввімкнув «чарівні пальці», і поки він плакав, його колисало.
Задзеленчав дзвінок. Біллі підвівся з ліжка й виглянув крізь вікно на парадні двері,– може, то хтось такий, кому треба відчинити. Там стояв каліка, що тіпався в просторі так само, як Біллі Пілігрим у часі. Він те й робив, що конвульсійно сіпався і раз у раз міняв вираз обличчя, ніби наслідуючи всяких знаменитих кінозірок.
Другий каліка дзвонив через вулицю напроти. Той стояв на милицях. У нього була тільки одна нога. Він був такий затиснений між милицями, що плечі затуляли йому вуха.
Біллі знав, чим займаються двоє калік: вони вициганюють передплату на журнали, яких ніхто не збирався видавати. Люди, співчуваючи калікам, платять гроші. Біллі чув про це ошуканство тижнів зо два тому в Клубі левів від одного добродія з Бюро сприяння підприємству. Той добродій заявив, що коли хто де побачить калік за роботою, то повинен негайно викликати поліцію.
Біллі глянув уздовж вулиці й побачив за півквартала далі новенький б’юїк «рів’єра». У машині сидів якийсь чоловік. Біллі здогадався, що він і найняв калік. Біллі все плакав, дивлячись на калік та на їхнього хазяїна. А дзвінок на парадних дверях дзеленькотів мов скажений.
Біллі заплющив очі й розплющив їх знову. Він не плакав, але тепер знову опинився в Люксембурзі, в колоні разом з багатьма іншими полоненими. Від зимового вітру на очах виступали сльози.
Відколи Біллі штовхнули в кущі для того, щоб сфотографувати його, він бачив вогні святого Ельма, таке собі електричне сяйво над головами своїх товаришів і конвоїрів. Сяйво стояло також над коронами дерев і над дахами люксембурзьких будинків. Це було прегарно.
Біллі простував, заклавши руки за голову, як і інші американці. Він весь час накульгував – угору-вниз, угору-вниз. Раз він знову мимохіть налетів на Роланда Вірі.
– Перепрошую,– сказав Біллі.
Очі того теж сльозилися. Вірі плакав через пекучий біль у ногах. Дерев’яні ступаки робили з його ніг кривавий пудинг.
На кожному перехресті до групи Біллі приєднувалися все нові американці, з руками, закладеними за голову, огорнуту сяйвом. Біллі усміхався їм усім. Вони йшли з гори в долину, як ото тече вода, і зрештою влилися в головне шосе. Долиною пливла ціла Міссісіпі зганьблених американців. Десятки тисяч їх сунули на схід, заклавши руки за голови. Вони зітхали й стогнали.
Біллі та його група влилися в цю ріку приниження. Надвечір з-за хмар виглянуло сонце. Не вся дорога дісталася американцям, бо в протилежному напрямку, на захід, машини везли нею на фронт німецькі резерви. Солдати були люті, обвітрені, зарослі. Зуби їхні скидалися на клавіші фортепіано.
Вони були обвішані автоматними патронташами, палили сигари й жлуктили спиртне. По-вовчому пожадливо наминали ковбасу, а зроговілими долонями поплескували ручні гранати.
Один солдат у чорній уніформі влаштовував собі п’яницький бенкет, зухвало розвалившись на башті танка. Він плював в американців. Попавши плювком на плече Роланду Вірі, він за одним заходом забезпечив його слиною, кров’янкою, тютюновим соком і шнапсом.
Все цієї надвечірньої пори вражало Біллі. Так багато можна було побачити – бетонні надовби, ніби драконові зуби, різні знаряддя для вбивств, мерців з босими посинілими ногами. Бува й таке.
Накульгуючи вгору-вниз, вгору-вниз, Біллі лагідно поглянув на ясно-зелений селянський будинок, поцяткований кулеметними чергами. В перехняблених дверях стояв німецький полковник. З ним була нафарбована хвойда.
Біллі наштовхнувся на плече Вірі, і той, схлипуючи, прокричав:
– Не налазь! Не налазь!
Вони піднімалися пологим схилом. Коли досягли вершини пагорба, Люксембург уже лишився позаду. Вони опинились у Німеччині.
На кордоні стояла кінокамера, щоб увічнити таку нечувану перемогу. Коли проходили Біллі й Вірі, на камеру спиралося двоє цивільних у ведмежих шубах. Плівка у них давно скінчилася.
Один з них на мить навів камеру на Біллі, а тоді одвернув убік; вдалині курилось маленьке пасмо диму. Там ішов бій, помирали люди. Бува й таке.
Потім зайшло сонце, і Біллі докульгав до залізниці. На коліях стояли нескінченні ряди телятників. У них прибули на фронт резерви. А тепер мали одвезти полонених у глиб Німеччини.
Несамовито метляли прожекторні промені.
Німці розподіляли полонених відповідно до звань. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Цілий гурт полковників зупинився коло Біллі. Один з них мав двостороннє запалення легенів. Його била лихоманка, земля пливла йому перед очима. Залізнична колія то підносилась угору, то опадала перед полковником, і він силкувався встояти на ногах, втупивши погляд у Біллі.
Полковник довго кашляв, а тоді спитав Біллі:
– Ти не з моїх хлопців?
Цей полковник втратив увесь свій полк, майже чотири з половиною тисячі чоловік – більшість із них майже діти. Біллі не відповів на безглузде запитання.
– З якої ти частини? – запитав полковник.
І все кашляв, кашляв. При кожному вдихові легені його шурхотіли, немов цигарковий папір.
Біллі не міг пригадати, з якої він частини.
– Не з чотириста п’ятдесят першого?
– Чотириста п’ятдесят першого чого? – перепитав Біллі.
Запала мовчанка.
– Піхотного полку,– нарешті спромігся на слово полковник.
– А-а,– протяг Біллі Пілігрим.
Знову запала довга мовчанка. Полковник умирав просто на очах, осідаючи там, де й стояв. І раптом він хрипкувато закричав:
– Це я, хлопці! Я, Шалений Боб! – Він усе життя хотів, щоб солдати називали його: «Шалений Боб».
Жоден з тих, хто міг чути ці слова, не був насправді з його полку, окрім Роланда Вірі, але той не слухав полковника. У нього був свій клопіт – пекучий біль у ногах.
А полковникові ввижалося, ніби це він востаннє промовляє до свого улюбленого війська, і він казав солдатам, що їм нічого соромитися, бо онде скільки в полі забитих німців, які молили бога не зводити їх з чотириста п’ятдесят першим. Він пообіцяв, що після війни збере весь свій полк у рідному містечку Коді, штат Вайомінг. І пообіцяв засмажити цілих телят на рожні.
І весь цей час не відводив пильного погляду від Біллі. Від його мови в голові бідолашного Біллі аж гуло.
– Нехай господь вас не покине, хлопці! – сказав він, і ці слова віддалися луною в голові Біллі. А тоді додав: – Якщо вам випаде побувати в Коді, штат Вайомінг, ви тільки спитайте Шаленого Боба!
Я був там. Був там і мій товариш з війни Бернард В. О’Гар.
Біллі Пілігрима заштовхали в товарний вагон разом з багатьма іншими рядовими. Його й Роланда Вірі розлучили. Вірі опинився в іншому вагоні того самого товарняка.
По кутках вагонів під дахом були вузенькі вентиляційні віконця. Біллі став під одним з них, а коли юрба почала налягати, виліз трохи вище на укісний брус, щоб було більше місця. Завдяки цьому його очі опинилися нарівні з віконечком, і він міг бачити сусідній поїзд ярдів за десять збоку.
Німці голубою крейдою писали на вагонах число осіб у кожному, їхнє звання, національність, дату завантаження. Інші німці закріпляли на дверях засуви дротом, цвяхами й усяким залізяччям. Біллі чути було, як писали й на його вагоні, але хто, він не міг бачити.
Більшість солдатів у вагоні Біллі були молоді хлопці, мало не підлітки. Однак у куток поруч забрався колишній волоцюга років сорока.
– Я бував і голодніший, ніж зараз,– мовив волоцюга Біллі.– І бачив куди гірші місця, ніж оце. Тут не так уже й кепсько.
Чоловік з вагона напроти гукнув у віконечко, що в них тільки-но помер один. Бува й таке. Четверо конвоїрів почули його. Новина їх анітрохи не схвилювала.
– Я, я,– сонно закивав один головою.– Я, я.
Конвоїри й не збиралися забирати небіжчика. Натомість вони відчинили сусідній вагон, і Біллі Пілігрима аж зачарувало побачене. То був наче рай. Горіли свічки, на ліжках чисті подушки й укривала. На залізній пічці парував кавник. Стояв там стіл, а на ньому пляшка вина, буханець хліба й ковбаса. І ще були чотири тарілки супу.
На стінах висіли зображення замків, озер та гарних дівчат. То був дім на колесах залізничного конвою, людей, робота яких полягала в довічній охороні транспортованих вантажів. Четверо конвоїрів забралися всередину й зачинили двері.
Згодом вони вийшли, покурюючи сигарети й вдоволено розмовляючи тихішою й лагідною німецькою мовою. Один з них помітив Біллі у віконечку й доброзичливо погрозив йому пальцем – мовляв, шануйся, хлопче.
Американці у вагоні напроти знову гукнули конвоїрам, що в них померлий. Ті витягли зі свого затишного вагона ноші, відімкнули вагон з небіжчиком і ввійшли всередину. В тому вагоні було зовсім не тісно. Там було тільки шість живих полковників – і один неживий.
Німці винесли труп. Небіжчиком виявився Шалений Боб. Бува й таке.
Вночі деякі паровози почали обмінюватись гудками, а тоді рушати. Паровоз і останній вагон кожного ешелону були позначені смугастими оранжево-чорними прапорцями, щоб ворожа авіація бачила, що поїзд везе полонених і, отже, не підлягає бомбардуванню.
Війна добігала кінця. Паровози почали рушати на схід в останні дні грудня, а війна мала скінчитись у травні. Всі німецькі табори були переповнені, не було ні їжі, щоб полонених годувати, ні палива, щоб їх обігрівати. А нові бранці прибували й прибували.
Ешелон Біллі, найдовший з усіх, стояв ще два дні.
– Тут не так і погано,—звернувся другого дня волоцюга до Біллі.– Тут зовсім нічого.
Біллі виглянув у віконце. Колії порожнювали, якщо не рахувати на бічній вітці оддалік санітарного поїзда з червоним хрестом. Санітарний паровоз дав гудок. Паровоз ешелону Біллі відповів йому. Вони ніби повітались один з одним.
Хоч ешелон Біллі довго не вирушав, вагони лишалися наглухо замкнуті. Нікому не дозволялося зійти, поки ешелон не прибуде до пункту призначення. Для конвоїрів, що походжали взад-вперед, ешелон став цільним організмом, який їв, пив, виділяв екскременти й сечу через віконця. Через ті ж віконця він розмовляв, а іноді й здіймав крик. Усередину йшли вода, чорний хліб, ковбаса й сир, а назовні – кал, сеча і мова.
Людські істоти у вагонах випорожнялися в сталеві каски, передавали їх тим, хто ближче до віконець, і ті вже виливали вміст. Біллі був за виливача. Крім того, людські істоти передавали казанки, що їх конвоїри наповнювали водою. Коли надходила їжа, людські істоти ставали тихі, довірливі й прекрасні. їжу ділили на всіх.
Людські істоти у вагонах стояли й лежали по черзі. Ноги тих, що стояли, були наче стовпи, вбиті в теплу, ворухку, смердючу й зітхаючу землю. Та дивна земля складалася з мозаїки сплячих людських тіл, притулених одне до одного, як ложки в коробці.
Нарешті поїзд повільно рушив на схід.
Десь там святкували різдво. Біллі Пілігрим різдвяної ночі лежав, притулившись до волоцюги, як ложка до ложки. Так він заснув і перенісся в часі у 1967 рік, до того вечора, коли його викрала літальна тарілка з Тральфамадору
4
Після доччиного весільного вечора Біллі Пілігрим ніяк не міг заснути. Йому було сорок чотири роки. Весілля влаштували в яскравому смугастому наметі в садку за будинком Біллі. Смуги були оранжеві й чорні.
Біллі і його дружина Валенсія лежали в своєму подвійному ліжку, притулені одне до одного, як ложки в коробці. їх заколисували «чарівні пальці». Власне, Валенсію й не треба було заколисувати. Вона хропла на весь дім, як електропилка. Бідолашна жінка вже не мала ні матки, ні яєчників. їх видалив знайомий хірург – один із співвласників Біллі по готелю «Святковий».
Місяць стояв уповні.
