Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)
БОЙНЯ НОМЕР П,ЯТЬ,
АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ
(службовий танець зі смертю).
Автор —
КУРТ ВОННЕГУТ молодший,
американець німецького походження
в четвертому поколінні,
який тепер живе в добрих умовах на мисі Код
(і забагато палить)
і який, бувши американським
піхотинцем-розвідником нестройової служби,
потрапив у полон,
був свідком бомбардування
німецького міста Дрезден,
колись званого Флоренцією-на-Ельбі,
і вижив для того, щоб розповісти про це.
Цей роман
має трохи телеграфічно-шизофренічний стиль,
яким пишуть на планеті Тральфамадор,
звідки прилітають літальні тарілки.
МИР ВАМ.
Мері О,Гар і Гергардові Мюллеру
присвячую
Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Йсус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.
1
Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював.
Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток.
Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О`Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На різдво він прислав О`Гарові листівку, і в ній було написано:
«Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме».
Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме».
І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка.
Але щось небагато слів я знаходив про Дрезден – в усякому разі замало для книжки. Та й тепер я маю їх не більше, дарма що сам уже зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами, витребеньками й дорослими синами.
Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:
Жив хлопець з гарним інструментом у Стамбулі
І врешті став до нього промовлять:
«Багатства через тебе я позбувся,
Від слабості в дугу зігнувся,
А ти не можеш і піпі справлять!»
І ще мені згадується пісенька:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні,
Працюю тут на тартаку.
А коли хто мене питає,
То так тому відповідаю:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні...
І так далі без кінця.
За всі ці роки мене не раз питали, над чим я працюю, і я звичайно відповідав, що здебільшого над книжкою про Дрезден.
Так я відповів і Гаррісові Стару з кіностудії, а він звів брови й запитав:
– Це антивоєнна книжка?
– Так,– відповів я.– Либонь, що так.
– А ви знаєте, як я кажу людям, коли чую, що вони пишуть антивоєнні книжки?
– Не знаю. Як же ви їм кажете?
– Я кажу: «А чого б вам замість цього не писати антильодовикові книжки?»
Певна річ, він хотів цим сказати, що війни будуть завжди і що зупинити їх не легше, ніж зупинити льодовики. Я теж такої думки.
Та навіть якби війни не сунули на нас, як льодовики, все одно б лишалася ще прадавня звичайна смерть.
Коли я був трохи молодший і працював над оцією книжкою про Дрезден, то звернувся до свого фронтового товариша Бернарда В. О`Гара, чи не можна якось завітати до нього. Він став окружним прокурором у Пенсільванії. Я став письменником на мисі Код. На війні ми були рядовими в піхоті, розвідниками. І ніколи не тішили себе надією, що після війни добре зароблятимемо, однак життя склалося в нас зовсім не погано.
Відшукати його я попросив телефонну компанію Белла. А там знають свою справу. Інколи ночами у мене трапляються такі напади, зв’язані з алкоголем і телефоном. Я напиваюсь, а дружина забирається в іншу кімнату, бо від мене відгонить гірчичним газом і трояндами. Тоді я поважно й чемно прошу телефоністку з’єднати мене з кимось із друзів, кого я не бачив роками.
Так я відшукав і О`Гара. Він коротун, а я високий. На війні нас називали Пат і Паташон. Ми разом опинилися в полоні. Я сказав йому по телефону, хто я такий. Він зразу повірив. Він ще не спав. Щось читав. Усі інші вже спали.
– Послухай,– мовив я.– Я пишу книжку про Дрезден. І мені треба, щоб хтось допоміг мені дещо згадати. Пе заперечуєш, якщо я навідаюсь до тебе, і ми вип'ємо, поговоримо, згадаємо минуле?
Особливого запалу він не виявив, тільки сказав, що пам'ятає дуже мало, але щоб я все-таки приїхав.
– Я гадаю, що за кульмінацію книжки буде розстріл бідолашного старого Едгара Дербі,– сказав я.– Подумати тільки! Все місто палає, гинуть тисячі людей, а цього солдата-американця заарештовують серед руїн за те, що він узяв чайника. Польовий суд, усе як годиться, а тоді розстріл.
– Умгу,– буркнув О’Гар.
– Адже це кульмінаційний момент?
– Я на цьому не розуміюся,– відповів він.– Це твій фах, а не мій.
Наламавши руку на всіляких кульмінаційних моментах, зав'язках, характеристиках, діалогах, напружених сценах і конфліктах, я безліч разів накидав плани цієї дрезденської книжки. Найкращий з них, в усякому разі найкрасивіший, у мене вийшов на рулоні шпалер.
Я взяв у дочки олівці й кожному героєві надав іншого кольору. З одного кінця шпалер був початок книжки, з другого – кінець, а те, що було посередині, становило її середину. Синя лінія сходилася з червоною, потім із жовтою, а далі жовта лінія уривалась, бо герой, якого вона зображала, гинув. І так далі. Зруйнування Дрездена зображалося вертикальною смужкою оранжевих хрестиків, і всі лінії, що вціліли, проходили через цю смужку й виходили з протилежного кінця.
Всі ці лінії втикалися в бурячище над Ельбою поблизу міста Галле. Падав дощ. Війна в Європі вже кілька тижнів як скінчилася. Нас вишикували російські солдати. Було нас там тисячі – англійців, американців, голландців, бельгійців, французів, канадців, південноафриканців, новозеландців, австралійців – усіх тих, що переставали бути військовополоненими.
По другий бік поля стояли тисячі росіян, поляків, югославів і так далі під охороною американських солдатів. Там на дощі й провадився обмін – одного за одного. Ми з О`Гаром і ще багато хто вилізли на американську вантажну машину. О`Гар не мав ніяких сувенірів. Майже всі інші мали. У мене була парадна шабля офіцера люфтвафе,—вона збереглась і досі. Відчайдух недоросток, якого я називаю в цій книжці Поль Лаззаро, теж американець, мав при собі цілу кварту діамантів, смарагдів, рубінів і таке інше. Це він позбирав у дрезденських підвалах з убитих. Бува й таке.
Йолоп англієць, що десь позбувся зубів, віз свій сувенір у парусиновій торбі. Торбу він поклав мені на черевик. Щохвилини він зазирав у ту торбу, а тоді поводив очима й витягував худу шию, силкуючись перехопити чийсь заздрісний погляд. І раз у раз стукав торбою мене по нозі.
Я гадав, що це ненавмисне. Але помилявся. Йому страх кортіло показати кому-небудь свій скарб, і він вирішив, що я заслуговую на довіру. Він глянув мені в очі, підморгнув і розкрив торбу. Там була гіпсова модель Ейфелевої вежі, вся позолочена. А всередині було встановлено годинник.
– Оце краса! – вигукнув він.
Нас переправили літаками до Франції, у табір відпочинку, де нам давали молочні коктейлі з шоколадом та різний поживний харч, щоб ми взялися молоденьким жирком. А потім нас відправили додому, і я одружився на гарненькій дівчині, яка теж надбала молоденького жирку.
І в нас з’явилися діти.
Досі вони всі вже повиростали, а я зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами й улюбленими витребеньками. Зовуть мене Йоном Йонсоном, живу я у Вісконсин, працюю тут собі на тартаку.
Іноді пізно вночі, коли дружина вже спить, я пробую додзвонитися до котроїсь із давніх своїх приятельок.
– Чи не могли б ви дати мені номер телефону місіс такої-то? Вона живе, здається, там і там. Будь ласка.
– Пробачте, сер, але такого абонента у нас немає.
– Спасибі. І за це спасибі.
Я випускаю нашого собаку погуляти, а тоді впускаю назад, і ми розмовляємо собі помалу. Я йому показую, як я його люблю, а він показує, як любить мене. Запах гірчичного газу й троянд зовсім йому не вадить.
– Ти добрий собацюра, Сенді,– кажу я йому,– Ти знаєш це? Ти молодець, Сенді.
Іноді я вмикаю радіо і слухаю які завгодно, тільки не музичні передачі з Бостона чи Нью-Йорка. Коли я трохи напідпитку, музики в записах я просто не терплю.
Рано чи пізно я лягаю спати, і дружина питає, котра година. їй неодмінно треба це знати. Буває, я не знаю і тоді відказую:
– Спитай мене, а я – тебе!
Деколи я думаю про свою освіту. Якийсь час після другої світової війни я навчався в Чікагському університеті. Був студентом факультету антропології. Тоді нас учили, що між людьми немає абсолютно ніякої різниці. Можливо, вони й досі цього вчать.
І ще вони вчили, що немає людей дивних, бридких або лихих.
Незадовго до смерті мій батько сказав мені:
– А ти знаєш, у тебе нема жодного оповідання, де героєм був би негідник.
Я відповів йому, що цього, як і дечого іншого, навчено мене в університеті.
Навчаючись на антрополога, я водночас працював поліційним репортером у славнозвісному Чікагському бюро міських новин. За двадцять вісім доларів на тиждень. Одного разу мене перевели з нічної зміни в денну, і я мусив відробити шістнадцять годин підряд. Фінансували нас усі міські газети, а також Ассошіейтед Прес, Юнайтед Прес і таке інше. А ми діставали інформацію з судів, поліційних дільниць, пожежної охорони, берегової охорони на озері Мічіган тощо. З тими закладами, які нас фінансували, ми підтримували зв’язок з допомогою пневматичних труб, прокладених під вулицями Чікаго.
Репортери по телефону передавали новини журналістам, які сиділи з навушниками і розмножували цю інформацію на мімеографах. Тоді відбитки вкладали в мідні, вистелені оксамитом патрони, і пневматичні труби поглинали їх. Пайзапеклішими репортерами й журналістами були жінки, які замінили чоловіків, забраних на війну.
От одній з таких бісових дівчат і довелося мені передавати свою першу інформацію. Вона була про молодого учасника війни, що влаштувався ліфтером на старомодному ліфті в якійсь конторі. Вхід до кабіни на першому поверсі був оздоблений нитками залізного плюща, який обсновував гратчасті двері. Па одній із залізних галузок красувалися ще залізні голуб і голубка.
Ветеран вирішив спустити ліфт у підвал; він увійшов у кабіну і рушив униз, але шлюбною обручкою зачепився за одну з прикрас. Отож підлога вислизнула йому з-під ніг, він повис у повітрі, а стеля кабіни роздушила його. Бува й таке.
Я виклав телефоном цю пригоду, і жінка, яка мала занотувати мою інформацію, спитала:
– А що каже його дружина?
– Вона ще не знає,– відповів я.– Це щойно сталося.
– Подзвоніть їй, нам треба знати, що вона скаже.
– Що??
– Назвіться капітаном Фінном з поліції. Скажіть, що у вас неприємна новина. Поясніть їй, в чому справа, і почуєте, як вона зреагує.
Я так і зробив. Вона зреагувала, як і слід було сподіватись. Що у них дитина. І так далі.
Коли я повернувся в контору, та сама журналістка спитала мене – вже просто так, з цікавості,– як виглядав хлопчина після того, як його розтовкло.
Я сказав їй.
– А вам було неприємно? – запитала вона, жуючи шоколадну цукерку «Три мушкетери».
– Чого б то, Ненсі? – відповів я.– На війні я й не таке бачив.
Я вже тоді заходжувався коло цієї самої книжки про Дрезден. У той час в Америці цей наліт зовсім не здавався чимось особливим. Мало хто знав, наскільки то було жахливіше, ніж, скажімо, Хіросіма. Я теж не знав. Цій справі не надавали великого розголосу.
Якось мені випало розповісти на вечірці одному професорові з Чікагського університету про бомбардування, яке я пережив, і про книжку, що маю написати. Він був членом так званого Комітету громадської думки. І почав розповідати мені про концтабори, про те, як німці робили мило й свічки з жиру забитих євреїв і так далі.
Я міг відповісти лише одне:
– Я знаю. Знаю. Знаю.
Звісно, друга світова війна зробила всіх менш чулими. А я став працювати у відділі реклами компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектеді, штат Нью-Йорк, і добровільно вступив до пожежної команди в селищі Альплос, де я придбав свій перший будинок. Сподіваюсь, що вже більше не спіткаю такої нечулої людини, як мій тодішній начальник. Раніше він був підполковником і служив у відділі реклами в Балтіморі, а за часів мого перебування в Скенектеді прилучився до голландської реформістської церкви, яка теж не відзначається особливою чулістю.
Він завів собі звичку інколи глузливо запитувати, чого мені не дали офіцерського звання, так, ніби я вчинив якийсь злочин.
Ми з дружиною вже скинули молодий жирок. То були наші худі літа. І товаришували ми теж з худими ветеранами та їхніми худими дружинами. Як на мене, найсимпатичніші ветерани в Скенектеді, найдобріші й найвеселіші серед них ті, що справді понюхали пороху. І вони ж ненавиділи війну, як ніхто.
Я звернувся до штабу військово-повітряних сил з проханням повідомити деталі нальоту на Дрезден: з чийого наказу це було здійснено, скільки літаків брало участь у бомбардуванні, яка була в ньому потреба, що воно дало і так далі. Мені відповів урядовець, котрий, як і я, мав своїм обов'язком підтримувати зовнішні зв'язки установи. Він написав, що, на жаль, всі дані з цього питання й досі лишаються засекречені.
Я вголос прочитав його листа своїй дружині й сказав:
– Засекречені? Господи, але ж від кого?!
Тоді ми вважали себе прихильниками Всесвітньої федерації. Не знаю, ким ми зробились тепер. Хіба що телефонними дзвонарями. Бо ми страшенно багато телефонуємо вночі, в усякому разі я.
Через кілька тижнів після телефонної розмови з фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром я таки з'їздив до нього. Це було приблизно у 1964 році – одне слово, в останній рік Нью-Йоркської всесвітньої виставки.
Eheu, fugaces labuntur anni К (На жаль, минають швидкоплинні роки (лат.).
Зовуть мене Йон Йонсоном. Жив собі хлопець з інструментом у Стамбулі.
З собою я взяв двох дівчаток – дочку Ненні та її найкращу подружку Елісон Мітчел. Обидві ще ніколи не виїжджали з мису Код. Коли ми побачили річку, треба було зупинитись, щоб вони могли постояти й помріяти над водою. Вони ніколи ще не бачили води в такому довгому, вузькому й несолоному вигляді. Річка називалася Гудзон. У ній плавали коропи, й ми бачили їх. Здоровезні рибини, як атомні підводні човни.
Крім того, ми бачили водоспади – потоки, що зривалися з бескеття в долину Делавару. Раз у раз треба було зупинятись і дивитися на якусь дивину. А потім наставав час рушати, знову рушати. Дівчатка були у вечірніх білих сукнях і вечірніх чорних туфлях, щоб кожен відразу бачив, які вони гарні. «Час рушати, дівчатка»,– казав я. І ми їхали далі.
Так зайшло сонце, ми повечеряли в італійському ресторанчику, а тоді я постукав у парадні двері чудового кам’яного будинку Бернарда В. О’Гара. В руці я тримав пляшку ірландського віскі – наче дзвінок, яким скликають на обід.
Я познайомився з його симпатичною дружиною, Мері, якій присвячую книжку. А ще я присвячую її Гергардові Мюллеру, дрезденському таксистові. Мері О’Гар вивчилася на медичну сестру, робота, кращої за яку для жінки й не придумаєш.
Мері захоплено зустріла двох дівчаток, яких я привіз, і разом зі своїми дітьми відіслала їх нагору гратись і дивитися телевізор. Аж коли вона відправила дітвору, я відчув, що їй щось не подобається – чи то я сам, чи щось, пов'язане з цим вечором. Вона була чемна, але холодна.
– Так у вас тут мило й затишно,– сказав я, і цілком щиро.
– Я приготувала місце, де ви зможете поговорити й ніхто вам не буде заважати,– сказала вона.
– Чудово,– відказав я і уявив собі два шкіряних крісла біля каміна в кімнаті з дерев'яними панелями, де двоє старих солдатів можуть випити й погомоніти. Але вона відвела нас на кухню. Два стільці з прямою спинкою вона присадила до кухонного столу з білою порцеляновою стільницею, і відбите від неї світло двохсотваттової лампи над головою різало очі. Мері підготувала нам операційну. На стіл вона поставила тільки одну склянку – для мене. І пояснила, що О'Гар ще з війни не терпить спиртного.
Отож ми посідали за стіл. О'Гар почував себе ніяково, але не хотів пояснити, в чому річ. Я ж не міг второпати, чим так розсердив Мері. Я людина сімейна, одружувався тільки раз, не впивався. І на війні нічого поганого її чоловікові не заподіяв.
Вона налила собі кока-коли, страшенно гучно висипавши лід з морозильника в умивальник з нержавіючої сталі. Потім вийшла з кухні, але й там не могла заспокоїтись. Снувала по всьому будинку, хряпала дверима, навіть пересовувала меблі, щоб дати вихід своєму гніву.
Я спитав О'Гара, може, я щось не так сказав чи зробив, і вона сердиться.
– Ет, пусте,—відповів він.– Не зважай. То не через тебе.
Я був удячний йому за ці слова. Тільки він збрехав. Бо це було таки через мене, та ще й як.
І все ж ми спробували не звертати уваги на Мері й вирішили згадати щось із війни. Я хильнув трошки тієї рідини, що приніс із собою. Час від часу ми то пирхали, то всміхалися, немов пригадували якісь кумедні випадки з часів війни, хоч насправді нічого путнього не йшло в голову. О’Гар згадав одного хлопця, який забрався у винний склад у Дрездені ще до бомбардування, і його потім нам довелося везти додому на тачці. Занадто банальна історія, щоб тулити її в книжку. Мені запам'ятались двоє російських солдатів. Вони везли повну підводу годинників, були веселі й задоволені. І смалили здоровенні самокрутки з газет.
Оце й усе, на що ми спромоглися, а Мері все не вгавала. Нарешті вона знов зайшла на кухню випити кока-коли. Витягла з холодильника ще одну морозилку з льодом і без ніякої потреби торохнула лід в умивальник.
Потім Мері обернулась, щоб я побачив, яка вона сердита і що сердита саме на мене. Подумки вона весь час розмовляла з собою, отож те, що сказала вголос, було тільки уривком з куди довшого монологу.
– Та ви ж були ще діти! – вигукнула вона.
– Що? – перепитав я.
– Та ви ж тоді були ще діти, такі самі, як і оті нагорі!
Я кивнув головою; справді, ми були на війні нетямущі підлітки, мало не діти.
– Але ж ви так не напишете?
Це було не запитання – це було обвинувачення.
– Я... я не знаю,– промовив я.
– А от я знаю,– заявила вона.– Ви вдасте, що були не дітьми, а вже дорослими, і в кіно вас гратимуть Френки Сінатри та Джони Уейни й усілякі знаменитості, ці брудні, закохані у війну старигани. І війна буде здаватись такою чудовою, що війни підуть одна за одною. А воювати пошлють дітей, таких, як нагорі.
Аж тоді я зрозумів. Вона лютилась на війну. Вона не хотіла, щоб її діти, щоб будь-чиї діти гинули на війні. Думала, що книжки й кінофільми теж до певної міри сприяють війні.
Отож я підніс угору праву руку й присягнув їй.
– Мері,– сказав я,– я не знаю, чи коли-небудь докінчу свою книжку. Досі я вже написав тисяч п’ять сторінок і всі їх викинув. Але якщо мені судилося докінчити її, даю вам слово честі, що в ній не буде ролі ні для Френка Сінатри, ні для Джона Уейна. І знаєте що,– додав я,– я назву її «Хрестовий похід дітей».
Відтоді Мері стала моїм другом.
Ми з О’Гаром облишили спогади, перейшли до вітальні й заговорили про інше. Нам кортіло дізнатись докладніше про справжній хрестовий похід дітей, і О,Г дістав книжку під назвою «Дивовижні масові засліплення і шаленство натовпів», автором якої був такий собі Чарлз Макей, доктор філософії. Видали книжку вперше в Лондоні 1841 року.
Макей був невиеокої думки про всі хрестові походи. Тільки хрестовий похід дітей, як на нього, виглядав трохи похмуріше, ніж десять хрестових походів дорослих. ОТар прочитав уголос цей чудовий уривок:
«Історики з усією поважністю заявляють, що хрестоносці були темні й дикі люди, що керувалися вони неприхованим святенництвом і що шлях їхній був залитий кров’ю та слізьми. Автори ж романів приписують їм побожність, героїзм і з усім можливим запалом та піднесеністю змальовують їхні чесноти, великодушність, ту невмирущу славу, яку вони заслужили, і ті великі послуги, які вони зробили християнству».
А далі О,Гар прочитав таке:
«Який же був кінцевий результат усього? Європа втратила неоціненні скарби, полягло два мільйони її синів, а купка сварливих рицарів на якихось сотню років оволоділа Палестиною»,
Макей розповідає нам, що хрестовий похід почався 1213 року, коли двом ченцям спало на думку зібрати юрмища дітей у Німеччині й Франції і продати їх у Північній Африці в рабство. Зголосилося тридцять тисяч дітей, думаючи, що вони поїдуть до Палестини. «То були, звісно, бездомні, неприкаяні діти, яких завжди вистачало по великих містах,– пише Макей,– діти, які виросли в розбещеності й зухвальстві і були ладні на все».
Папа Інокентій Третій теж гадав, що вони йдуть до Палестини, і в захваті вигукнув: «Ці діти пробудилися, коли ми ще спимо!»
Більшість дітей посадили в Марселі на кораблі й приблизно половина їх загинула при штормах. Решта прибула до Північної Африки, де їх продали в рабство.
Через непорозуміння частина дітей зібралася в Генуї, де на них не чекали ніякі рабовласницькі судна. Там добрі люди їх нагодували, приголубили й розпитали, дали їм трохи грошей і чимало порад і відправили назад на батьківщину.
– Слава добрим людям з Генуї,– сказала Мері О’Гар.
Мене поклали спати в одній з дитячих спалень. На нічному столику О,Гар поклав для мене книжку, що називалася «Дрезден. Історія, театри і галерея». Авторка – Мері Ендел. Книжка вийшла в 1908 році, і передмова її починалася словами:
«Сподіваємось, що ця невеличка книжечка стане читачеві в пригоді. У ній ми спробували дати англомовній публіці широкий погляд на Дрезден, пояснити, як це місто набуло свого теперішнього архітектурного вигляду, як розквітла в ньому – завдяки генієві кількох чоловіків – музична культура, а також звернути увагу читача на деякі безсмертні витвори мистецтва, які приваблюють до Дрезденської галереї тих, хто шукає глибоких вражень».
Потім я прочитав дещо з історії:
«У 1760 році Дрезден обложили пруссаки. П'ятнадцятого липня розпочався артилерійський обстріл. Картинна галерея загорілась. Більшість картин перенесли в Кенігсштайн, але деякі дуже постраждали від осколків гарматних ядер, особливо «Хрещення Христа» роботи Франсіа. Полум’я перекинулось на величну вежу Христової церкви – з цієї вежі вдень і вночі стежили за пересуванням ворога. Пізніше вона завалилась. Разючий контраст до сумної долі Христової церкви становила церква Пресвятої діви, яка стояла незрушно: від вигинів її кам’яного опуклого купола прусські ядра відскакували, мов дощові краплини. Кінець кінцем Фрідріх мусив зняти облогу, бо прийшла звістка про падіння Глатца, одного з основних його недавніх завоювань. «Ми повинні відступити в Сілезію, щоб не втратити всього»,– сказав він.
Дрезден був зруйнований до невпізнання. Ці сумовиті руйновища застав ще Гете, коли юним студентом відвідав місто: «З купола бані церкви Пресвятої діви я побачив ці гіркі руїни, розкидані серед чудово розпланованого міста; тоді ще церковний служник похвалився переді мною мистецтвом будівничого, котрий про всяк випадок зміцнив церкву й купол її проти вогню гармат. Потім добрий служник показав мені на довколишні руїни і сказав задумливо й коротко: «Це все заподіяв ворог».
Наступного року я і двоє дівчаток перебралися через річку Делавар якраз там, де через неї переходив Джордж Вашінгтон. Ми поїхали в Нью-Йорк на Всесвітню виставку, побачили там, як виглядало минуле згідно з автомобільною компанією Форда і Уолтом Діснеєм і як виглядатиме майбутнє згідно з «Дженерал моторе».
А я запитав сам себе про теперішнє: яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені.
Кілька років після цього я вів семінар у знаменитій студії художнього слова при Айовському університеті Там я мав неймовірну дивну халепу, але якось з неї виборсався. Заняття відбувалися надвечірньої пори. У першу половину дня я писав, і турбувати мене не дозволялося. Я працював над своєю славнозвісною книжкою про Дрезден.
А десь під цей час один доброзичливий чолов’яга на ім’я Сеймур Лоренс уклав зі мною угоду на три книжки, і я сказав тоді:
– Гаразд, першою з цих трьох книжок буде моя славнозвісна книжка про Дрезден.
Друзі Сеймура Лоренса називають його просто Семом. Отож я кажу тепер Семові:
– Семе, ось ця книжка! Вона така коротка, безладна й хаотична, Семе, бо ж що розумного скажеш про різанину? Всі повинні бути мертві, ніхто з убитих ніколи нічого не промовить і нічого не захоче. Велика тиша повинна залягти після різанини, і так воно й буває, от хіба що птахи її порушують.
А що птахи скажуть? Все, що можна сказати про різанину: «Ф’юїть».
Я наказав своїм синам нізащо в світі не брати участі в різанинах, не радіти й не тішитись, почувши звістку про те, що ворогів вирізано.
А ще я наказав їм ніколи не працювати в тих компаніях, які виробляють знаряддя для різанини, і виявляти зневагу до тих людей, хто вважає, ніби нам потрібні такі знаряддя.
Як уже згадувалось, недавно я і мій приятель О’Гар їздили до Дрездена. Ми сміялися до впаду і в Гамбурзі, і в Західному Берліні, і в Східному Берліні, і у Відні, й у Зальцбурзі, і в Хельсінкі, а також в Ленінграді. Це мені дуже знадобилось, бо я на власні очі побачив тло тих вигаданих оповідань, які мені колись випаде написати. Одно з них називатиметься «Російське барокко», інше – «Цілуватися заборонено», а ще інше – «Доларовий бар», ще інше – «Якщо доля так судитиме» і так далі.
І так далі.
Літак «Люфтганзи» мав летіти з Філадельфії через Бостон у Франкфурт. О’Гар мав сісти в Філадельфії, я – у Бостоні, і так ми разом полетіли б далі. Але Бостон посадки не дозволив, і літак полетів прямо з Філадельфії у Франкфурт. А я лишився непасажиром у бостонському тумані, і «Люфтганза» посадовила мене в автобус разом з іншими непасажирами й відвезла до мотелю на неночівлю.
Час зупинився. Хтось бавився з годинниками, і не тільки з настінними, але й з наручними. Секундна стрілка на моєму годиннику смикалась раз, і минав цілий рік, поки вона смикалась удруге.
І нічого я не міг з цим удіяти. Як землянин, я мусив покладатись на те, що кажуть годинники та ще календарі.
Зі мною були дві книжки, що їх я збирався читати в літаку. Одна була поетичною збіркою «Слова на вітер» Теодора Ретке, і ось що я там знайшов:
Пробуджуюсь повільно – щоб заснути,
Шукаю долі – де страху немає.
Учусь іти, куди мій шлях прослався.
Друга книжка – дослідження Еріки Островської «Селін та його світобачення». Селін був хоробрим французьким солдатом за першої світової війни, поки йому розтрощило черепа. Після цього він не міг спати, у голові в нього повсякчас гуло. Він став лікарем, удень лікував бідних людей, а ночами писав свої гротески. Це його слова, що мистецтво неможливе без танцю зі смертю.
«Істина – це смерть,– писав він.– Я вміло боровся зі смертю, поки міг... Танцював з нею, кружляв, оздобляв її квітами... прикрашував стрічками, лоскотав її...»
Думка про час не давала йому спокою. Міс Островська нагадала мені разючу сцену зі «Смерті на виплат», в якій Селін хоче затримати рух вуличної юрби й вигукує на папері: «Зупиніть їх... не дайте їм більше рухатись... Заморозьте їх... раз і назавжди!.. Щоб вони більше не зникали!»
Я пошукав у біблії, що лежала на столику в моєму номері, розповідей про великі руйнування. «Сонце зійшло над землею, і Лот прийшов у Сігор,– читав я.– Тоді господь пролив з неба на Содом і Гоморру сірку й вогонь. І знищив ці міста, і весь край довкіл, і всіх мешканців тих міст, і все, що росло на землі».
Бува й таке.
В обох тих містах, як це добре відомо, жили зіпсуті люди. Без них світ став кращим.
І дружині Лота, звісно, було наказано не оглядатись туди, де були всі ці люди і їхні оселі. Але вона таки оглянулась, і я люблю її за це, бо це було страшенно по-людському.
А вона перетворилась на соляний стовп. Бува й таке.
Люди не повинні оглядатись назад. Я принаймні більше не збираюсь цього робити.
Тепер я скінчив свою книжку про війну. Наступна буде про смішне.
А ця книжка невдала, їй судилося бути невдалою, бо написав її соляний стовп. Вона починається так:
«Слухайте:
Біллі Пілігрим випав із часу».
А закінчується так:
«Ф’юїть?»
2
Слухайте:
Біллі Пілігрим випав із часу.
Він заснув підстаркуватим удівцем, а прокинувся в день весілля. Він увійшов одними дверима в 1955 році, а вийшов другими в 1941-му. Потім вернувся цими самими дверима й опинився в 1963 році. Він каже, що багато разів бачив і своє народження, і смерть, і вряди-годи потрапляв до інших подій, що лежать між народженням і смертю.
Він так каже.
Час шарпав його то туди, то сюди, і він зовсім безвладний супроти цих змін, та й не завжди вони приємні. Він каже, що живе в постійному напруженні, мов актор, що часто грає різні ролі, бо ніколи не знав, яку частину свого життя йому зараз випаде зіграти.
Біллі народився 1922 року в Іліумі, штат Нью-Йорк, і був єдиною дитиною в родині тамтешнього перукаря. Він був недоладним хлоп'ям і виріс на недоладного юнака – високого й слабосилого, обрисами схожого на пляшку з-під кока-коли. Середню школу він закінчив одним з кращих учнів класу і провчився один семестр на іліумських вечірніх курсах оптиків. Потім його призвали до війська, бо йшла друга світова війна. Його батько загинув під час війни від нещасливої пригоди на полюванні. Бува й таке.
Біллі служив у піхотній частині в Європі й потрапив до німецького полону. Після демобілізації в 1945 році він знову пішов на іліумські оптометричні курси. На останньому році навчання заручився з дочкою засновника і власника курсів, а тоді заслаб на легкий нервовий розлад.
Його поклали у військовий госпіталь поблизу Лейк-Плесіда, лікували електрошоком і незабаром виписали. Він одружився з нареченою, закінчив курси і за допомогою тестя пристав до діла. Іліум напрочуд вигідне місце для оптиків, бо там містяться підприємства сталеливарної компанії. Кожний, хто працює на цих підприємствах, зобов’язаний мати пару захисних окулярів і носити їх у виробничих цехах. В Іліумі компанія має шістдесят вісім тисяч робітників. Отже, є потреба у величезній кількості лінз і оправ.
