Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"

Автор книги: Курт Воннегут-мл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Якщо ви перестанете дбати про свій зовнішній вигляд, вам довго не жити.

Він сказав, що бачив, як через це декілька чоловік померли.

– Вони перестали ходити випростані, тоді перестали голитися й умиватися, тоді перестали вставати з ліжка, тоді перестали розмовляти й, нарешті, померли. В такій поведінці тільки й втішного, що це дуже легкий і безболісний спосіб піти на той світ.

Бува й таке.

Англієць сказав, що коли його взяли в полон, він дав собі таку клятву й виконує її: двічі на день чистити зуби, щодня голитися, мити обличчя й руки перед їжею і після відвідин нужника, щодня чистити черевики, щоранку принаймні півгодини робити фізичні вправи, а потім іти оправлятись, часто дивитися в дзеркало, прискіпливо оцінюючи свою зовнішність, особливо щодо постави.

Біллі Пілігрим слухав усе це, лежачи в своєму кубельці. Він дивився не на обличчя англійцеві, а на його взуття.

– Заздрю я вам, хлопці,– сказав англієць.

Хтось засміявся. Біллі здивувався: що тут смішного?

– Ви, хлопці, сьогодні виїжджаєте в Дрезден – чудове місто, як мені казали. Ви не сидітимете, як ми. Ви будете там, де життя, де харчі, безперечно, матимете більше, ніж тут. Між нами кажучи, я вже п’ять років не бачив ні деревини, ні квітки, ні жінки, ні дитини, ні собаки, ні кицьки, жодного закладу не бачив, жодної людини, що робила б бодай яку корисну роботу. До речі, про бомбардування можете не переживати. Дрезден – відкрите місто. Воно незахищене і не має ні військової промисловості, ні будь-якого значного зосередження військ.

Десь під цей час старого бідолашного Едгара Дербі обрали старостою. Англієць зі сцени закликав американців висувати кандидатів, але ніхто нікого не висунув. Тоді він сам назвав кандидатуру – Дербі, схвально відзначивши його зрілий вік і великий досвід роботи з людьми. Оскільки інших кандидатур не було висунуто, список кандидатів закрили.

– Всі «за»?

Двоє чи троє озвалися:

– Атож.

Тоді бідолашний старий Дербі виголосив промову. Він подякував англійцеві за добру пораду і сказав, що збирається неухильно виконувати її. Висловив упевненість, що й решта американців зробить так само. Сказав, що найперший його обов’язок – домогтися, щоб кожен попри все повернувся додому.

– А дідька лисого не хоч? – пробурмотів Поль Лаззаро у своєму голубому кубельці.– І дідьків місяць можеш прихопити докупи.

Під полудень раптом потеплішало, розпогодилось. У двоколісних візках, що їх тягли росіяни, німці привезли суп і хліб. Англійці передали натуральної кави, цукру, мармеладу, сигарет і сигар. Двері театрального барака розчинили навстіж, щоб із двору надходило тепло.

Американці відчули себе значно краще. Вони вже були здатні затримувати в собі їжу. І ось настала пора від’їжджати до Дрездена. З англійської зони американці вийшли досить пристойно вишикувані. Біллі Пілігрим знову очолював парад. На ньому тепер були сріблясті чоботи, на руках муфта і шмат голубої завіси, що її він накинув собі на плечі як тогу. Біллі не встиг поголитись. Так само й бідолашний старий Едгар Дербі, що йшов поряд нього. Дербі подумки складав листа додому, і губи його безнастанно ворушилися:

«Дорога Маргеріт! Сьогодні ми виїжджаємо в Дрезден. Не переживай. Дрезден не бомбардуватимуть. Це відкрите місто. Ополудні у нас були вибори, і ти знаєш, кого?..»

І так далі.

Вони знову вийшли на табірну бічну колію залізниці. Сюди вони приїхали тільки в двох вагонах. А звідси вирушать значно комфортабельніше, аж у чотирьох. Вони побачили того самого мертвого волоцюгу. Замерзлий труп його лежав обік колії. Трохи підібгавши під себе ноги, волоцюга навіть у смертній позі намагався примоститись до інших, як ложка до ложок у коробці. Щоправда, тут не було до кого примоститися, хіба до повітря та до попелу. Хтось стягнув з нього чоботи, і його босі ноги були жовті з синіми жилами. Проте нічого дивного, адже він помер. Бува й таке.

Подорож до Дрездена скидалась на екскурсію. І тривала всього дві години. Досі запалі животи були наповнені. Крізь вентиляційні віконця у вагони соталося сонячне світло й лагідний вітерець. Англійці вділили їм чимало курива.

У Дрезден американці прибули о п’ятій годині. Двері телятників стояли навстіж, і в дверних рамах постало напрочуд мальовниче місто, що такого більшість американців не бачила зроду-віку.

Обрис міста на крайнебі був вигадливий і любосний, чарівний і недоладний, Біллі Пілігримові воно нагадало райський краєвид, знайомий з недільної школи.

Хтось позад нього у вагоні сказав:

– Країна Оз.

То був я. То я сказав. Доти я бачив одне-єдине місто – Індіанаполіс, штат Індіана.

Всі інші великі міста в Німеччині були нещадно розбомбардовані й спалені, а в Дрездені жодна шибка не тріснула. День у день розлягалось моторошне виття сирен, люди ховались по підвалах і слухали там радіо. Літаки щоразу летіли на інші міста: Лейпціг, Хемніц, Плауен тощо.

Бува й таке.

Парове опалення в Дрездені все ще весело шуміло. Дзенькотіли трамваї. Справно діяла телефонна мережа. Світло вмикалося й вимикалося, коли клацнути вимикачем. Працювали театри й ресторани, працював зоопарк. Основні підприємства міста виробляли ліки, харчові продукти й сигарети.

В цю пору люди саме поверталися з роботи додому. Вони були втомлені.

Восьмеро дрезденців переходили через сталеві макаронини залізничних колій. Вони були в нових уніформах. Вчора вони прийняли військову присягу. Це були хлопчаки і літні чоловіки, і двоє з них – інваліди війни, посічені російськими кулями. Вони мусили охороняти сотню полонених американців, привезених сюди на роботу. В одному взводі були дід і онук. Дід був архі-тектор.

Восьмеро цих дрезденців з похмурим виглядом підходили до товарних вагонів, що містили їхніх підопічних. Вони відчували, які з них жалюгідні й придуркуваті солдати. Один замість ноги мав справжній протез і був озброєний не тільки зарядженою гвинтівкою, а й тростиною. І все-таки від них сподівалися, що вони завоюють покору й повагу цих високих самовпевнених розбишак американців, свіженьких, із фронтової січі.

Та раптом вони побачили зарослого бородою Біллі Пілігрима в голубій тозі й сріблястих чоботях, з руками в муфті. Виглядав він щонайменше на шістдесятирічного. Поруч з Біллі плентав коротун Поль Лаззаро з переламаною рукою,– лють аж кипіла в ньому. Поруч з Лаззаро чапів бідолашний старий учитель, Едгар Дербі, до сумного сповнений патріотизму, літнього віку і уявної мудрості. І так далі.

Восьмеро блазнюватих дрезденців переконалися: ця сотня блазнюватих створінь справді американські вояки і щойно з фронту. Вони заусміхались, а тоді й зареготали. Страх їхній розвіявся, бо й чого їм боятися! Ці створіння ще більш калікуваті, ще більш придуркуваті, ніж вони самі. Таж це просто комедія!

Комедійна процесія вирушила із залізничної станції на вулиці Дрездена. Зіркою в ній був Біллі Пілігрим, позаяк він вів перед у параді. На тротуарах тисячі людей поверталися з роботи. Обличчя їхні були водянисті н безбарвні від харчування в останні два роки майже самою картоплею. Нічого приємного на вечір вони не сподівалися, окрім ясної погоди, і ось на тобі – таке лицедійство.

Біллі не помічав майже нікого з тих, хто витріщався на нього. Його зачарувала архітектура міста. Над вікнами плели гірлянди веселі амурчата. З розцяцькованих карнизів на Біллі позирали пустотливі фавни й голі німфи. Серед сувоїв, черепашок і бамбукових стеблин бавилися кам’яні мавпи.

Пам’ятаючи про майбутнє, Біллі знав, що за місяць це місто буде розбите вщент й спалене. Знав він і те, що більшість людей, які дивляться на них, незабаром загинуть.

Бува й таке.

Дорогою Біллі раз у раз ворушив руками в муфті. У тій теплій темряві його пальці хотіли з’ясувати, що то за дві маленькі грудочки в підкладці пальта куцого імпресаріо. Пучки пальців забралися в підкладку. Вони обмацали грудочки – одна як горошина, друга як підківка. В цю мить процесія зупинилась на людному перехресті. Світлофор загорівся червоним світлом.

На розі в першому ряді пішоходів стояв хірург, що цілий день робив операції. Хірург був цивільний, але мав військову поставу – він брав участь у двох світових війнах. Побачивши Біллі, він відчув себе ображеним, особливо, коли конвоїри сказали йому, що Біллі – американець. Йому здалося, що Біллі – гидкий кривляка, що Біллі добряче поморочився, поки оце так вирядився.

Хірург розмовляв по-англійському. Він звернувся до Біллі:

– Для вас, я бачу, війна – це щось украй кумедне.

Біллі непорозуміло глянув на нього, бо на мить забув, де він і як тут опинився. Він і не уявляв собі, що хтось може закинути йому блазнювання. Адже то доля так його вирядила – доля й благеньке бажання вижити.

– Ви хочете, щоб нам було смішно? – запитав хірург у Біллі.

Хірурга треба було якось заспокоїти. Біллі розгубився. Він хотів виявити своє дружнє ставлення, хотів чимось допомогти, але можливості його були обмежені. В пальцях він уже тримав ті дві речі з підкладки пальта. Біллі вирішив показати їх хірургові.

– Ви думали, нам буде приємно, коли з нас насміхатимуться? – вів далі хірург.– І ви горді тим, що отак репрезентуєте Америку?

Біллі витяг руку з муфти й тицьнув її хірургові під ніс. На долоні лежали діамант у два карати і половинка штучних щелеп. Ці осоружні щелепи були зроблені із срібла, перламутру й пластмаси. Біллі всміхнувся.

Процесія, накульгуючи, заточуючись і погойдуючись із боку на бік, дісталася до воріт дрезденської бойні й увійшла на подвір'я. Та різниця тепер не працювала, бо до того часу майже всю худобу в Німеччині встигли поїсти й виділити з себе люди, переважно військові. Бува й таке.

Американців провели до п'ятої числом будівлі на подвір'ї. То був одноповерховий бетонний блок з розсувними дверима в передній і задній стінах. Збудували його для свиней, що призначалися на заріз. Тепер він мав стати далекою від дому оселею для сотні полонених американців. Усередині в ньому були ліжка, дві пузаті пічки й кран. За ним був нужник, що складався з перекладини, під якою стояли відра.

Над дверима будівлі була велика цифра «п'ять». Перше ніж впустити американців усередину, один з конвоїрів, що знав англійську, сказав їм запам'ятати свою нехитру адресу на випадок, якщо вони заблукають у цьому великому місті. Адреса була така: «Schlachthof fünf». «Schlachthof» означає «бойня». «Fünf» це добре всім знайоме «п’ять».

7

Через двадцять п'ять років Біллі сів в Іліумі до спеціально замовленого літака. Він знав, що літак має розбитись, але нікому не обмовився про це, щоб не робити із себе посміховисько. Передбачалося, що літак доставить Біллі і ще двадцять вісім оптиків на конференцію у Монреаль.

Його дружина, Валенсія, лишилась в аеропорту, а тесть, Лайонел Мербл, сидів, прив'язавшись, у сусідньому кріслі.

Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, звичайно, кажуть, що машиною є кожна істота й рослина у Всесвіті. їм смішно, що так багато землян обурюється, коли їх хто-небудь назве машиною.

А на злітному полі машина на ім'я Валенсія Мербл Пілігрим їла шоколадну цукерку і махала на прощання рукою.

Літак піднявся в повітря без усяких пригод. Так складався цей момент. На борту літака був аматорський квартет, теж з оптиків. Вони називали себе «чобами», що означало «чотириокі байстрюки».

Коли літак був уже у повітрі, машина, що називалася тестем Біллі, попросила квартет заспівати його улюблену пісеньку. Вони знали, чого він хоче, і заспівали. Ось та пісенька:

Ой, сиджу я у в'язниці,

І болять мені сідниці —

Знала, стерво, де кусать!

Через ту брудну повію

Весь в лайні тепер по шию —

Трясця б її, таку мать!

Тесть Біллі аж задихався зі сміху і потім попросив квартет заспівати ще якусь із цих любих йому пісеньок польських емігрантів. Вони затягли пісеньку пенсільванських гірників, що починалася так:

В шахті робимо ми з Майком,

Живемо – не нарікаєм;

Щосуботи дають гроші,

Щонеділі ми гуляєм.

До речі, про людей з Польщі: Біллі днів за три після прибуття до Дрездена випадково бачив прилюдну страту одного поляка. На світанку Біллі разом з іншими полоненими йшов на роботу, коли перед входом на стадіон помітив шибеницю і невеликий гурт роззяв. Поляк той працював на фермі, і його повісили за інтимний зв'язок з німецькою жінкою.

Бува й таке.

Знаючи, що літак ось-ось розіб'ється, Біллі перенісся в часі назад, у 1944 рік. Він знову був у Люксембурзькому лісі з «трьома мушкетерами». Роланд Вірі трусив його й лупив головою об дерево. «Ви, хлопці, йдіть уже без мене»,– казав Біллі Пілігрим.

Аматорський квартет на борту літака саме співав «Не йди, Неллі, поки сонце засяє», коли літак врізався у вершину гори Шугарбуш, штат Вермонт. Загинули всі, крім Біллі й другого пілота. Бува й таке.

Першими на місце аварії дісталися молоді австрійці, інструктори зі знаменитої гірськолижної станції біля підніжжя гори. Переходячи від тіла до тіла, вони по-німецькому перемовлялися між собою. На них були чорні вітрові маски з прорізами для очей і з червоними помпонами. Вони скидалися на фантомів або на білих людей, що задля сміху вирядилися неграми.

У Біллі тріснув череп, але свідомості він не втратив. Він не розумів, де опинився. Губи його ворушилися, і один з фантомів приклав до них вухо, щоб почути, можливо, передсмертні слова.

Біллі здалося, що фантом має якусь причетність до другої світової війни, і він прошепотів тому свою адресу: «Schlachthof fünf».

Біллі звозили з гори Шугарбуш на санках. Фантоми правили за допомогою мотузків і голосно гукали, щоб їм давали дорогу. Біля підніжжя гори санки зробили поворот навколо стовпів канатного підйомника з кріслами. Біллі дивився вгору на молодих людей в яскравих еластинових костюмах, і здоровезних черевиках, та випуклих захисних окулярах, що ніби повиростали у них з черепів, як вони погойдувалися в небі на своїх жовтих кріслах. Він подумав, що це, певно, нова химерна стадія другої світової війни. Але його це не обходило. Власне, майже ніщо на світі тепер його не обходило.

Біллі відвезли до невеликої приватної лікарні. З Бостона викликали відомого нейрохірурга, який три години оперував його. Після цього Біллі не опритомнював два дні й наснив чимало всякої всячини, дещо-таки правдиве. Правдивим було те, що він бачив, подорожуючи в часі.

Правдивим був його перший вечір у бойні. Він і бідолашний старий Бдгар Дербі брудним проходом поміж порожніми перегородками для худоби штовхали перед собою двоколісний візок. Вони йшли до кухні по вечерю для своїх. Конвоював їх шістнадцятирічний німець на ім’я Вернер Глюк. Осі візка були змащені жиром здохлої худобини. Бува й таке.

Сонце щойно зайшло, і останній відблиск заграви падав на місто, що невисокими виступами оточувало буколічний світ порожньої різниці. Місто було затемнене, бо сподівалися бомбардування, отож Біллі не судилося побачити в Дрездені, як місто робить чи не найкраще з того, на що воно здатне після заходу сонця,– поволі, один за одним, запалює вогні.

Через Дрезден протікала широка річка, в якій відбивалися б ці вогні, і їхнє мерехтіння тоді виглядало б дуже гарно. Річка називалась Ельба.

Вернер Глюк, молодий конвоїр, був дрезденець. Він ще не бував у різниці і не знав, де тут кухня. Високий і тендітний, як і Біллі, він міг би зійти йому за молодшого брата. Вони й справді були далекі родичі, тільки про це так ніколи й не дізналися. Глюк тримав неймовірно важкий мушкет, однострільний музейний експонат з восьмигранчастою цівкою без нарізки в цівці. До мушкета Глюк пригвинтив багнет, що скидався на довгу в’язальну шпицю. Жолобків, щоб стікала кров, на ньому не було.

Глюк підвів конвойованих до будівлі, в якій, на його думку, могла міститися кухня, і відчинив розсувні двері. Але там була зовсім не кухня, а роздягальня поруч зі спільною лазнею, і в ній клубочилась пара. А в тій парі перебувало з тридцятеро роздягнених дівчат-підлітків, німкень, евакуйованих із Бреслау, який дуже постраждав від бомбардувань. Вони теж недавно прибули до Дрездена. У Дрездені аж кишіло біженців.

І ось ті дівчата стояли голі-голісінькі, як мати породила. А з дверей на них витріщилися Глюк, і Дербі, і Пілігрим – хлопчисько-солдат, бідолашний шкільний учитель і блазень у тозі й посріблених чоботях. Дівчата зчинили вереск. Вони затулялися руками, одверталися спинами й таке інше, від чого ставали ще привабливіші.

Вернер Глюк, який ще зроду не бачив голої жінки, причинив двері. Біллі теж ще не бачив. Тільки для Дербі тут не було ніякої дивини.

Коли ці троє телепнів знайшли кухню, в якій раніше готували сніданки для робітників бойні, всі уже розійшлися, крім однієї жінки, що нетерпляче їх дожидала. Війна зробила її вдовою. Бува й таке. Вона вже була в пальто й капелюшку, бо теж спішила додому, хоч її там ніхто й не чекав. Її білі рукавички лежали на цинковому столі.

Для американців вона мала два здорових бідони супу. Суп грівся на ледь увімкнутій газовій плитці. Крім того, там ще лежали стоси буханців чорного хліба.

У Глюка вона спитала, чи не занадто він молодий для армії. Глюк погодився, що таки занадто молодий.

В Едгара Дербі вона спитала, чи не занадто він старий, щоб служити в армії. Дербі погодився: так, мовляв.

У Біллі Пілігрима вона спитала, на кого він схожий. Біллі відповів, що не знає. Він просто хотів нагрітися.

– Всі справжні солдати погинули,– мовила вона. Жінка казала правду. Бува й таке.

Інше правдиве видиво, яке Біллі намарилось, коли лежав у Вермонті, була робота, яку він і решта американців виконували в Дрездені того місяця перед зруйнуванням міста. Вони мили вікна, підмітали підлогу, чистили нужники, вкладали банки в картонні ящики, запаковували ці ящики иа фабриці, що виробляла сироп на патоці, збагачений вітамінами та мінеральними солями. Призначався він для вагітних жінок.

На смак сироп був наче негустий мед, що відгонив гікоровим димом, і всі, хто працював на фабриці, цілий день потайки цупили його ложками. Вони не були вагітними жінками, але вітамінів та мінеральних солей потребували теж. У перший день роботи на фабриці Біллі не випало причаститися сиропом, як більшості американців.

Зате другого дня нагода трапилась. Ложок було понаховано по всій фабриці – за стінними полицями, в шухлядах, за радіаторами й так далі. Потаємні споживачі сиропу відразу ховали ці ложки, щойно хтось надходив, їсти сироп заборонялося.

Другого дня Біллі витирав за радіатором порох і знайшов ложку. За його спиною в чані холонув сироп. Бачити Біллі міг тільки бідолашний старий Едгар Дербі, який знадвору мив вікно. Ложка була столова. Біллі всунув її в чан і покрутив, щоб липуча маса обтягла всю ложку, а тоді встромив собі в рот.

За мить кожна клітина в тілі Біллі трепетала ревним захопленням і вдячністю.

У вікно несміливо постукали. То стукав Дербі, котрий усе бачив. Він теж хотів сиропу.

Біллі зачерпнув сиропу й для нього, відчинив вікно й встромив ложку прямо в розкритий рот Дербі. Ще мить, і на очах у того виступили сльози. Біллі зачинив вікно й сховав вимазану сиропом ложку. Хтось наближався.

8

За два дні до зруйнування Дрездена американців у бойні провідала дуже цікава людина. То був Говард В. Кемпбел молодший, американець, що став нацистом. Той самий Кемпбел, що написав монографію про жалюгідну поведінку американських військовополонених. Тепер він уже не провадив досліджень про полонених. До бойні він прибув вербувати людей у німецьку військову частину, до так званого «вільного американського корпусу». Кемпбел був творцем і командиром цього корпусу, що, як передбачалося, мав воювати тільки на російському фронті.

Кемпбел мав би звичайний вигляд, якби не чудна уніформа, яку сам і вигадав. На ньому був білий капелюх з широкими крисами і чорні ковбойські чоботи, оздоблені свастиками та зірочками. Тіло облягав комбінезон з жовтими лампасами від пахв аж до кісточок. На нашивках був профіль Авраама Лінкольна на блідо-зеленому тлі. На рукаві красувалася широка червона пов'язка з голубою свастикою в білому кружку.

Значення цієї пов'язки він саме і пояснював, стоячи у цементованому свинарнику.

Біллі Пілігрима діймала згага, бо він цілий день лизав паточний сироп. Через цю згагу очі застилало слізьми, і Кемпбел розпливався перед ним.

– Голубе – це американське небо,– казав Кемпбел.– Біле – це раса першопроходців, що освоїли континент, висушили болота, викорчували ліси, побудували дороги й мости. Червоне – це кров американських патріотів, так щедро пролита в минулому.

Кемпбелові слухачі куняли. Вони тяжко працювали на сиропній фабриці, потім на морозі довго йшли додому. Вони схудли, очі позападали. На шкірі почали з'являтися маленькі пухирці,– як і на губах, на горлі й у шлунках. Паточний сироп, який вони споживали на фабриці, містив лише деякі з вітамінів та мінералів, необхідні кожній людині.

Тепер Кемпбел обіцяв американцям їжу, біфштекс з картопляним пюре, підливу й пироги з м'ясом, якщо вони вступлять у «вільний американський корпус».

– А коли росіян розіб’ємо,– вів він далі,– вас репатріюють через Швейцарію.

Відповіді не було.

– Рано чи пізно вам доведеться воювати з комуністами,– сказав Кемпбел.– То чом би не покінчити з ними вже зараз?

І тут виявилося, що Кемпбел таки діждеться відповіді. Бідолашний старий Дербі, приречений шкільний учитель, якому лишилося так мало жити, насилу звівся на ноги, готуючись до хвилини, що мала бути чи не найкращою в його житті. В цій книжці обмаль героїв і драматичних зіткнень, бо більшість персонажів слабосилі, безвольні іграшки в руках вищих сил. Одна з найголовніших особливостей війни у тому й полягає, що люди втрачають віру в героїчне. Але старий Дербі в цю мить був героєм.

Поза його була така, як у пияка, що готується до бійки. Він нахилив голову й зціпив кулаки, ніби чекаючи сигналу встряти в бійку. Тоді скинув голову й назвав Кемпбела змією, але відразу ж поправився, сказавши, що змія не винна в тому, що вона змія, тоді як Кемпбела ніщо не змушує бути нею, що він гірший, ніж змія чи пацюк, гірший навіть за кровожерну блощицю.

Кемпбел усміхнувся.

Дербі зворушливо заговорив про американську форму врядування, що гарантує всім свободу, справедливість, рівні можливості й чесну гру. Він сказав, що серед них не знайдеться жодного, хто б залюбки не віддав життя за ці ідеали.

Він говорив про братерство американського й російського народів, про те, що ці два народи знищать нацистську чуму, яка хоче заразити увесь світ.

У цю мить тужливо завили сирени.

Американці, їхня варта і Кемпбел знайшли сховок у лункому склепі для зберігання м’яса, видовбаному в суцільній скелі під різницею. Туди вели залізні сходи з залізними дверима вгорі й унизу.

У склепі на залізних гаках висіло кілька волячих, баранячих, свинячих і кінських туш. Бува й таке. Крім того, у склепі були ще тисячі порожніх гаків. Панував там природний холод, ніяких холодильних установок не було. Горіли свічки. Склеп був побілений і відгонив карболкою. Уздовж однієї стіни стояли лавки. Перше ніж сісти, американці позмітали з них пластівці вапна.

Говард В. Кемпбел молодший, як і вартові, лишився стояти. І розмовляв з ними бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав цією мовою чимало популярних п’єс та віршів і був одружений зі славетною німецькою актрисою Розі Норт. Тепер вона була мертва, її вбито під час концерту перед військовою частиною в Криму. Бува й таке.

Цього вечора нічого не сталося. Сто тридцять тисяч людей у Дрездені мали померти наступного вечора. Бува й таке. Біллі задрімав у склепі для м’яса. Він знову слово в слово, порух за порухом повторював ту саму суперечку з дочкою, якою почалася ця книжка.

– Батьку,– сказала вона.– Що нам з тобою робити? – І так далі,– Ти знаєш, кого б я хотіла вбити? – запитала вона.

– Кого ж?

– А цього Кілгора Траута.

Кілгор Траут, звичайно, був і лишився письменником – фантастом. Біллі не тільки прочитав десятки книжок Траута, він ще й заприятелював із ним, наскільки взагалі будь-хто міг стати приятелем Траута, людини вельми похмурої.

Траут живе, винаймаючи собі підвал у Іліумі, милі за дві від гарненького білого будиночка Біллі. Він і сам до пуття не знає, скільки написав книжок – десь так сім з половиною десятків. Жодна з них не принесла йому грошей. На прожиття Траут заробляє тим, що служить у відділі розповсюдження «Іліум газет», де він старший над хлопчаками – носіями газет, залякуючи цих дітлахів, лестячи їм і обдурюючи їх.

Біллі познайомився з ним 1964 року. Він саме проїжджав у своєму «кадилаку» якимось іліумським провулком, коли це дорогу йому перегородили десятки хлопців із велосипедами. У них були збори. Промовляв якийсь бородань. Він і сам боявся, і залякував їх, і, як здавалося, непогано справлявся зі своїми обов’язками. Траутові тоді було шістдесят два роки. Він говорив дітлахам, що, слід, мовляв, жвавіше ворушитися, що треба кожному передплатникові накинути й цей смердючий недільний додаток. Він сказав, що хто за два місяці збере найбільше недільних передплатників, тому на тиждень дадуть безплатну путівку на цей самий смердючий «Мартас Віньярд»...

І так далі.

Один з хлопчаків-газетярів насправді була дівчинка. Вона вся загорілася ідеєю.

Параноїдне Траутове обличчя здалося Біллі напрочуд знайомим, він безліч разів бачив його на палітурках книжок. Але, несподівано зустрівши в провулку рідного міста, він ніяк не міг пригадати, звідки його знає. Біллі подумав, чи не бачив він часом цього придуркуватого пророка десь у Дрездені; на військовополоненого Траут таки скидався.

В цю мить піднесла руку дівчинка-газетярка.

– Містере Траут,– сказала вона.– А як я переможу, можна мені й сестру з собою взяти?

– А дзуськи! – відповів Кілгор Траут.– Ти думаєш, гроші на деревах ростуть?

Траут, до речі, написав був книжку про грошове дерево. За листя на ньому правили двадцятидоларові банкноти. Квітками були облігації державної позики, а плодами – діаманти. До дерева тягнулися люди, вони вбивали одне одного під стовбуром, цим самим чудово удобрюючи грунт.

Бува й таке.

Біллі Пілігрим зупинив машину й став чекати, поки скінчаться збори. Нарешті хлопці роз’їхалися, лишився тільки один хлопець, якого Траутові треба було укоськати. Цей хлопчина хотів кидати роботу, бо вона тяжка, забирає багато часу, а платня мала. Траутові це аж ніяк не підходило: якби хлопець і справді кинув роботу, йому довелося б самому розносити газети, поки знайде на його місце іншого.

– Хто ти такий? – глузливо звернувся Траут до хлопця.– Подумаєш, велике цабе!

Так, до речі, називалася ще одна Траутова книжка – «Велике Цабе». У ній розповідалося про одного робота, в якого погано пахло з рота, але потім він став загальним улюбленцем, коли вилікувався від цієї вади. Та найприкметніше в цьому романі, написаному 1932 року, було те, що в ньому передбачалося широке застосування драглистого бензину для спалювання людей.

Цю речовину скидали з літаків роботи – вони-бо не мали ні сумління, ні таких струмів, які дозволили б їм уявити, що від цього зазнають на землі люди.

Головний Траутів робот з вигляду був як людина, він умів розмовляти, танцювати й так далі, і навіть гуляти з дівчатами. І ніхто не дорікав йому, що от він скидає на людей драглистий бензин. Йому не могли простити лише того, що у нього погано пахло з рота. Але коли він вилікувався від цього, люди прийняли його до свого товариства.

Траут даремно переконував хлопця не кидати роботи. Він згадав йому про всіх мільйонерів, які починали з рознощиків газет, але хлопець йому відповів:

– Хм, але, щоб мене чорти вхопили, коли вони вже через тиждень не кидали цієї паскудної роботи?

І хлопець залишив Траутові біля ніг сумку з газетами, поклавши зверху зошит з адресами передплатників. Тепер Траут мусив рознести ці газети. А в нього не було машини, не було навіть велосипеда, і він страшенно боявся собак.

Десь загавкав здоровий пес.

Коли Траут понуро завдав сумку на плечі, до нього наблизився Біллі Пілігрим.

– Містер Траут?

– Прошу?

– Ви... містер Траут?

– Так.– Траут гадав, що Біллі прийшов скаржитись на погану доставку газет. Він не думав про себе, як про письменника, з тієї простої причини, що світ ні разу не дав йому нагоди так про себе подумати.

– Це ви... письменник? – запитав Біллі.

– Хто такий?

Біллі був певний, що помилився.

– Є такий письменник Кілгор Траут.

– Справді? – Траут був спантеличений.

– Ви ніколи не чули про нього?

Траут похитав головою.

– Ніхто, ніхто ніколи про нього не чув.

Біллі допоміг Траутові рознести газети, підвозячи його своїм «кадилаком» від будинку до будинку. Він узяв на себе основне – знаходив будинки, перевіряв за списком. Траут був сам не свій, бо ще ніколи досі не зустрічав людини, яка б зачитувалася його книжками, та ще й так захоплено, як Біллі.

Траут сказав йому, що він ніколи не бачив ні реклами на свої книжки, ні рецензій, ні навіть самих книжок у продажу.

– Усі ці роки,– сказав він,– я розчиняв вікно й кохав світ.

– Але ж ви, певно, одержували листи,– докинув Біллі.– Я от сам не раз збирався написати.

Траут підніс угору пальця:

– Одного листа!

– Від якогось ентузіаста?

– Ні, від божевільного. Він писав, що мене треба поставити президентом світу.

Виявилося, що автором цього листа був Еліот Розуотер, приятель Біллі по госпіталю для ветеранів війни поблизу Лейк-Плесід. Біллі розповів Траутові про Розуотера.

– Господи, а я думав, що то чотирнадцятирічний хлопчисько,– сказав Траут.

– Ні, дорослий чоловік, він був капітаном на війні.

– А пише, як чотирнадцятирічний хлопчисько,– сказав Кілгор Траут.

Біллі запросив Траута на вісімнадцяту річницю свого весілля, до якої лишалося два дні. А зараз вечір був саме в розпалі.

Траут в їдальні у домі Біллі завзято наминав сандвічі. З набитим філадельфійським вершковим сиром й лососячою ікрою ротом, він розмовляв з дружиною одного оптика. За винятком Траута всі присутні на вечорі мали якесь відношення до оптики. Без окулярів теж більше нікого не було, крім нього. Він був у центрі загальної уваги. Кожному лестило, що на вечорі присутній справжній письменник, дарма що ніхто не читав його творів.

Траут розмовляв з Меггі Уайт, яка зреклася посади помічника зубного лікаря заради того, щоб стати дружиною оптика. Вона була дуже гарненька. Остання книжка, яку вона читала, називалася «Айвенго».

Біллі Пілігрим стояв неподалік і слухав. Пучками пальців він щось мацав у кишені. То був подарунок – придбаний для дружини,– біла оксамитова коробочка з сапфіровим перснем. Перстень коштував вісімсот доларів.

Прояви шанобливої уваги, хоч які вони були бездумні й профанські, п’янили Траута як маріхуана. Він був щасливий, балакучий і зухвалий.

– Боюся, що я читаю куди менше, ніж слід,– сказала Меггі.