Текст книги "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей"
Автор книги: Курт Воннегут-мл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)
– Кожен з нас чогось боїться,– відповідав Траут.– Я от, скажімо, боюся раку, пацюків і доберман-пінчерів.
– Я, на жаль, не знаю, отож доведеться у вас спитати,– сказала Меггі.– Яка з ваших книжок найвідоміша?
– Та, що про похорон славетного французького шеф-кухаря.
– Це, певно, дуже цікаво!
– На похорони з’їхалися найкращі кухарі з усього світу. Церемонія була чудова,– придумував на ходу Траут.– Перш ніж закрити віко труни, траурний кортеж посипає небіжчика петрушкою і перцем.
Бува й таке.
– А таке насправді було? – спитала Меггі Уайт. Розумом вона не відзначалася, але всім своїм виглядом ніби закликала чоловіків робити з нею дітей. Щойно чоловік гляне на неї, як йому відразу кортить нажити з нею купу немовлят. Проте вона ще не мала навіть однієї дитини, бо була за контроль над народжуваністю.
– Звичайно,– відповів Траут.– Якби я написав щось таке, чого не було насправді, і спробував його продати, мене посадили б у тюрму, бо це шахрайство.
Меггі повірила йому.
– Я ніколи про це не думала.
– А ви подумайте.
– Це наче реклама. У рекламі, щоб не мати неприємностей, мусиш казати правду.
– Точно. Той самий кодекс.
– А ви можете й нас описати в якійсь книжці?
– В книжках я описую все, з чим стикаюся у житті.
– Тоді мені треба зважити на свої слова!
– Безперечно. І не тільки я один вас чую. Господь теж чує. І судного дня він пригадає вам усе, що ви сказали й зробили. Коли виявиться, що все це лихе, а не добре, буде і вам лихо – горітимете ви у вічному вогні. І повік буде вам боляче.
Бідолашна Меггі аж посіріла. Вона й у це повірила, і її пройняло жахом.
А Кілгор Траут гучно зареготав. Лососяча ікринка вилетіла у нього з рота й упала Меггі в декольте.
Один з оптиків попросив слова. Він виголосив тост на честь Біллі й Валенсії, що відзначали роковини свого весілля. Згідно з програмою, аматорський квартет оптиків – «чобів» – співав, гості пили, а Біллі з Валенсією, сяючи, обнялися. Очі в усіх заблищали. Пісенька називалась «Моя братва».
«Де братва моя поділась,– співалося в пісеньці,– скільки літ уже і зим». І так далі. А потім: «Тож навік прощай, кохана; друже, також прощавай». І так далі.
Біллі несподівано відчув, що пісенька, й усе це засмутило його. В нього ніколи не було ні братви, ні друзів, ні коханих, а проте в ньому прокинулась туга за ними, коли квартет поволі й болісно експериментував з акордами – спершу навмисне сумні, тоді сумніші й нестерпно сумні, потім нараз акорд до неможливого ніжний і знову кілька сумних акордів. Ці мінливі акорди проймали Біллі до самої глибини душі. В роті він відчув присмак лимонаду, а обличчя якось негарно скривилося, ніби його тіло й справді піддавали тортурам.
Вигляд у Біллі був такий незвичний, що коли пісенька скінчилась, дехто з гостей занепокоївся. Вони побоювались, що в нього серцевий напад, а Біллі ще й підтвердив це тим, що безвладно осів у крісло.
Запала мовчанка.
– О боже,– сказала Валенсія, нахиляючись над чоловіком,– Біллі, що з тобою?
– Нічого.
– Ти ж такий страшний!
– Ні-ні, зі мною все гаразд.
І це була правда, він тільки не міг збагнути, чому пісенька так дивно вплинула на нього. Багато років він вважав, що знає себе як облупленого. Аж ось виявилось, що в ньому криється якась надзвичайна таємниця, а він навіть не здогадується, що воно таке.
Бачачи, що обличчя Біллі порожевіло, а на устах з’явилась усмішка, гості почали відходити від нього. При ньому лишилися тільки Валенсія і Кілгор Траут, який зацікавлено дивився на Біллі.
– У тебе був такий вигляд, ніби ти побачив привида,– сказала Валенсія.
– Ні,– відповів Біллі.
Він не бачив нічого, крім того, що насправді було перед ним – обличчя чотирьох співаків, чотирьох звичайних людей з коров’ячими очима, що бездумно тягли то ніжні, то сумні акорди.
– Якщо дозволите, я висловлю свій здогад? – озвався Кілгор Траут.– Ви заглянули у вікно часу.
– В яке вікно? – спитала Валенсія.
– Він раптом побачив минуле або майбутнє. Я вгадав?
– Ні,– відповів Біллі.
Він підвівся, потягся рукою в кишеню й намацав коробочку з перснем, тоді дістав її і з відсутнім виразом подав Валенсії. Біллі збирався вручити дарунок Валенсії, щойно скінчать співати, щоб усі бачили. А тепер свідком був тільки Кілгор Траут.
– Це мені? – запитала Валенсія.
– Так.
– О боже,– сказала Валенсія. Потім повторила ці слова голосніше, щоб усі почули. Гості оточили її, і вона розкрила коробочку, мало не скрикнувши, коли побачила всередині сапфір із зірочкою.– О боже,– повторила вона знову. Тоді дзвінко чоломкнула Біллі. І додала: – Дякую тобі, дякую, дякую.
Заговорили про те, які чарівні коштовності дарував Біллі Валенсії всі ці роки.
– Господи,– сказала Меггі Уайт,– вона ж дістала такий діамант, який тільки в кіно й побачиш!
Вона мала на увазі той діамант, що Біллі привіз із війни.
Між іншим, іграшковий протезик, який він також знайшов у тому куцому пальтечку імпресаріо, лежав у Біллі в шафі, в коробці з запонками. Біллі мав чудову колекцію запонок. У родині призвичаїлись дарувати йому запонки на кожен день народження. Ось і тепер він носив такі подаровані запонки, що коштували понад сто доларів. їх зробили із старовинних римських монет. Нагорі, у шафі, в нього були запонки у вигляді коліщаток рулетки – і справді крутилися, інша пара запонок складалася одна із справжнього термометра, а друга із справжнього компаса.
Біллі ходив поміж гостей зовні цілком нормальний. Кілгор Траут волікся за ним, мов тінь,—йому кортіло дізнатися, що ж Біллі відчував чи бачив. Адже в більшості Траутових романів йшлося про складки часу, понадчуттеве сприймання й такі інші дивовижні речі. Траут вірив у них і ревно шукав доказів, що підтверджували б їхнє існування.
– А ви ніколи не клали на підлогу великого дзеркала і не ставили на нього собаку? – запитав Траут у Біллі.
– Ні.
– Собака гляне вниз і раптом бачить, що під ним нічого немає. Йому здається, ніби він стоїть у повітрі. І він тоді як стрибне!
– Справді?
– Оце такий був у вас вигляд – немовби ви раптом побачили, що зависли в повітрі.
Аматорський квартет знову заспівав, і Біллі знову відчув зворушення. Відчуття його, поза всяким сумнівом, було пов'язане з цими чотирма чоловіками, а не з їхнею піснею.
А співали вони, терзаючи душу Біллі, ось що:
Бавовна – десять центів,
А м'ясо – сорок п'ять.
Куди вже бідоласі
Смачне щось пожувать.
Зліпив хлівець я добрий
І ще й пофарбував.
Та блискавка спалила,
Даремно будував...
А прийде час – податків
Немає чим платить...
І так далі.
Біллі в своєму гарному білому будиночку втік до себе нагору.
Траут теж подався б за ним слідком, але Біллі сказав йому не йти. Біллі ввійшов у темну ванну і замкнувся. Світла він не вмикав. Проте незабаром відчув, що у ванні є ще хтось. То був його син.
– Це ти, тату? – спитав син із темряви.
Робертові, майбутньому «зеленому беретові», тоді було сімнадцять років. Біллі любив його, але знав про нього не дуже багато. Проте здогадувався, що про Роберта, власне, не дуже треба й знати.
Біллі ввімкнув світло. Роберт сидів на унітазі, спустивши піжамні штани. Через плече у нього висіла електрична гітара, що її він сьогодні купив. Він ще не грав на ній, та й, правду кажучи, так ніколи й не навчився грати. Гітара була перламутрово-рожевого кольору.
– Здоров, сину,– привітався Біллі Пілігрим.
Біллі пішов у свою спальню, хоча внизу сиділи гості, яких треба було розважати. Він ліг на ліжко й увімкнув «чарівні пальці». Матрац почав вібрувати і наполохав під ліжком собаку, якого звали Спот. Добряга Спот тоді ще був живий. Вилізши з-під ліжка, пес уклався в кутку кімнати.
Біллі силкувався збагнути, чому цей квартет так на нього вплинув і нараз йому сяйнула асоціація з однією давньою подією. Цього разу Біллі не мандрував у часі. Він просто пригадав собі, наче крізь млу, ось таке.
Тієї ночі, коли зруйнували Дрезден, він був у склепі для зберігання м’яса. Згори долинали такі звуки, наче ступав якийсь велетень. То падали бомби великої вибухової сили. Велетень усе гупав і гупав ногами. Склеп був безпечним сховищем, тільки час від часу сипалося вапно із склепіння. Всередині були лише американці, четверо конвоїрів та ще скількись м’ясних туш, більш нікого. Решта вартових ще до нальоту подалися до затишку своїх дрезденських домівок. Зараз вони гинули разом з родинами.
Бува й таке.
Дівчата, що їх Біллі бачив голими, теж усі погинули – вони були в куди мілкішому сховищі в іншій частині бойні.
Бува й таке.
Котрийсь із конвоїрів вряди-годи піднімався сходами глянути, що там нагорі, і, повернувшись, пошепки ділився враженнями з іншими конвоїрами. Угорі вирувала вогняна буря. Дрезден став суцільним величезним вогнищем. Полум’я пожирало все органічне, все, що могло горіти.
Безпечно вийти зі сховища не можна було аж до полудня наступного дня. Коли американці з конвоїрами вийшли назовні, небо застилав густий чорний дим, сонце скидалося на маленьку розгнівану цяточку. Дрезден нагадував Місяць – ніде нічого, крім мінеральних речовин. Каміння було гаряче. Всі, хто був поблизу, загинули.
Бува й таке.
Конвоїри збилися в купу, розглядаючись довкола себе. їхні обличчя мінилися, і жоден не озивався, хоч роти в них раз у раз розтулялися. Вони скидалися на німий фільм про той аматорський квартет оптиків.
– Тож навік прощай, кохана,—неначе співали вони,– друже, також прощавай.
– Розкажи мені щось,– попросила якось Біллі Монтана Уайлдгек у тральфамадорському зоопарку. Вони лежали поруч на ліжку і тішилися самотою: ковпак покривала завіса. Монтана була на шостому місяці вагітності; рожева, з великим животом, вона знічев’я вимагала від Біллі невеличких послуг. Послати його по морозиво чи суниці вона не могла, бо атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а до найближчих суниць та морозива була відстань у мільйони світлових років.
Зате вона могла послати його до холодильника, оздобленого веселою парочкою на велосипеді, або ж, як от зараз, попросити:
– Біллі, любий, розкажи мені щось.
– Дрезден було знищено в ніч на 13 лютого 1945 року,– почав Біллі Пілігрим.– А на другий день ми вийшли зі свого сховища.
Він розповів Монтані про чотирьох конвоїрів, які, вражені побаченим і горем, нагадували аматорський квартет оптиків. Розповів про бойню, в якій зникла вся огорожа, зникли дахи й вікна будівель, розповів про те, як повсюди валялися ніби обвуглені поліняки. То були люди, що їх захопила вогняна буря. Бува й таке.
Біллі розповів їй, що сталося з будинками, які скелями зводилися навколо бойні: від них лишилося руйновище. Що в них було дерев’яного, те пожер вогонь, каміння ж і цегла розсипалися й перетворились на невисокі мальовничі пагорби.
– Достоту, як на Місяці,– сказав Біллі Пілігрим.
Конвоїри наказали американцям стати в колону по чотири, що ті й зробили, тоді повели їх назад до свинарника, де було їхнє житло. Стіни свинарника вціліли, проте вікон і даху не лишилося, а всередині був тільки попіл та шматки перетопленого скла. Кожен розумів, що тут немає ні їжі, ні води, і якщо ті, хто вижив, хочуть врятуватися, то треба перебратися, пагорб по пагорбу, через усю місячну поверхню.
Вони так і зробили.
Пагорби тільки здавалися пологими. Люди, які видиралися на них, побачили, що вони оманливі й підступні – гарячі на дотик, нестійкі, вони при першому ж необережному кроці могли осипатись і злягтися щільніше й нижче.
Під час цієї подорожі по Місяцю майже ніхто не озивався. Та й що тут скажеш. Одне не викликало сумніву: геть усі в місті, хоч хай хто, мабуть, мертві, і якщо хто-небудь тут рухався, то він порушував задум. На Місяці людей не повинно бути.
З диму вихопилися американські винищувачі, щоб пересвідчитись, чи нічого не рухається. Вони побачили Біллі й решту колони і обстріляли їх з кулемета, але ні в кого не влучили. Потім літаки побачили ще інших людей, що рухалися понад річкою. їх теж обстріляли й декого вбили. Бува й таке.
Це робилося, щоб прискорити кінець війни.
Розповідь Біллі якось дивно скінчилася на передмісті, що його обминули вибухи й пожежа. Смерком конвоїри й американці дісталися до відкритого готельчика. Горіли свічки, внизу в трьох камінах палахкотів вогонь. На можливих відвідувачів чекали порожні столи й стільці, а нагорі – застелені ліжка.
Вели готельчик сліпий господар і його зряча дружина, що готувала їжу, а також дві молоденькі дочки, що були за офіціанток і покоївок. Уся родина знала, що Дрезден загинув. Зрячі мати й дочки бачили, як вогонь пожирав місто, і розуміли, що вони опинилися край пустелі. А проте так само відчинили свій заклад, перетерли склянки, позаводили годинники, розтопили в камінах і чекали, що хтось прийде.
Проте біженців з Дрездена щось не було видно. Годинники цокали, вогонь потріскував, прозорі свічки скапували. Аж ось почувся стукіт у двері й на порозі постали четверо конвоїрів та сотня американців-полонених.
Власник готелю запитав конвоїрів, чи вони не з міста.
– Так, з міста.
– А ще йдуть звідти люди?
І конвоїри відповіли, що на тяжкій дорозі, яку вони пройшли, їм не трапилося жодної живої душі.
Сліпий господар сказав, що американці можуть переночувати в стайні, дав їм супу, ерзац-кави й трохи пива. Опісля він підійшов до стайні послухати, як вони вмощуються на соломі.
– Добраніч, американці,– сказав він по-німецькому.– Спіть спокійно.
Ось як Біллі Пілігрим втратив свою дружину Валенсію.
Після аварії літака на горі Шугарбуш він лежав непритомний у вермонтській лікарні, а Валенсія, почувши про катастрофу, помчала до нього з Іліума в родинному «кадилаку» «ельдорадо куп де віль». Валенсія була в нестямі, бо їй відверто сказали, що Біллі може померти, а якщо й виживе, то буде калікою.
Валенсія обожнювала Біллі. Сидячи за кермом, вона так плакала й голосила, що прогавила потрібний поворот з автостради, і коли натисла на гальмо, ззаду врізався «мерседес». Нікого, дякувати богу, не поранило, бо ті, хто вів машини, мали на собі «пояси безпеки». Дякувати богу, дякувати богу. «Мерседес» розбив собі тільки одну фару, зате задня частина «кадилака» прибрала вигляду, про який ремонтник може тільки мріяти. Багажник і задні крила геть зім’ялися. Роззявлений багажник нагадував рот сільського кретина, який саме пояснює, що він нічого ні в чому не тямить. Крила наче знизували плечима, буфер скидався на задерту вгору стрілу крана. «Рігена – президентом!» – закликала наліпка на бампері. Заднє скло було посмуговане тріщинами. Уся вихлопна система воралася в землю.
Водій «мерседеса» виліз з машини й підійшов до Валенсії довідатись, чи з нею все гаразд. Вона щось нестямно забелькотіла про Біллі й про аварію літака, а потім рвонула з місця і в недозволеному місці звернула з дороги, залишивши на землі всю вихлопну систему «кадилака».
Коли вона під’їхала до лікарні, всі кинулися до вікон, бо з вулиці долинуло ревище. «Кадилак» без обох глушителів ревів, наче важкий бомбардувальник, що приземлюється на одному крилі й молитві. Валенсія вимкнула мотор і безвладно навалилась на кермо, натиснувши тілом на клаксон. З будинку вибігли лікар і сиділка довідатися, що сталось. Бідолашна Валенсія знепритомніла, отруївшись вихлопними газами. І вся посиніла, як небо.
Через годину вона померла. Бува й таке.
Біллі нічого про це не знав. Він марив собі, мандрував у часі й таке інше. У лікарні було стільки пацієнтів, що Біллі не виділили окремої палати, а помістили в одній кімнаті з гарвардським професором історії на ім’я Бертрам Коупленд Рамфорд. Бачити Біллі Рамфорд не бачив, оскільки Біллі оточували білі полотняні ширми на гумових кільцях. Зате чути його, коли той час від часу розмовляв сам із собою, він міг.
Ліва нога Рамфорда була в гіпсі. Він зламав її, коли катався на лижах. Йому було вже сімдесят років, але тілом і душею почував себе вдвічі молодшим. Він саме проводив медовий місяць зі своєю п’ятою дружиною, коли трапилася ця прикра пригода. Дружину його звали Ділі, і було їй двадцять три роки.
Приблизно в той же час, коли було констатовано смерть бідолашної Валенсії, Ділі ввійшла в палату Біллі та Рамфорда з купою книжок під пахвою: Рамфорд посилав її по них у Бостон. Він працював над однотомною історією військово-повітряних сил США у другій світовій війні. Книжки були про бомбардування і повітряні бої, які сталися ще до того, як Ділі народилася на світ.
– Ви, хлопці, далі йдіть без мене,– саме марив Біллі Пілігрим, коли увійшла гарненька крихітка Ділі.
Коли Рамфорд уперше побачив її і вирішив узяти собі за дружину, вона не мала певних занять. З середньої школи її вигнали. Показник її інтелекту становив лише 103.
– Він мене лякає,– прошепотіла вона чоловікові про Біллі Пілігрима.
– А мені він настобісів по саме нікуди! – відповів Рамфорд басом.– Уві сні те й робить, що здається, складає зброю, вибачається і просить дати йому спокій.
Рамфорд був відставний бригадний генерал військово-повітряних сил, офіційний історик військово-повітряних сил, повноправний професор, автор двадцяти шести книжок, мультимільйонер від народження і один з найкращих яхтсменів у світі. Найпопулярніша його книжка була про статеве життя і фізичні вправи для чоловіків віком понад шістдесят п’ять років. Щойно він процитував Теодора Рузвельта, на якого був дуже схожий:
– «Я зумів би навіть з банана вирізати кращу людину!»
Серед іншого, що Рамфорд наказав Ділі привезти йому з Бостона, був і виступ президента Гаррі С. Трумена про атомну бомбу, скинену на Хіросіму. Ділі дістала ксерокопію цієї заяви, і Рамфорд спитав, чи вона її читала.
– Ні.– Ділі не дуже добре вміла читати, і це була одна з причин, чому вона вибула із школи.
Рамфорд наказав ій сісти й прочитати Труменову заяву. Він не знав, що вона ледве вміє читати. Він взагалі майже нічого про неї не знав, окрім того, що вона – ще один доказ його надлюдської снаги.
Отож Ділі сіла й удала, ніби читає Труменову заяву, в якій говорилося таке:
«Шістнадцять годин тому американський літак скинув одну бомбу на Хіросіму, важливу японську військову базу. Потужність цієї бомби більше ніж 20 000 тонн тротилу. її вибухова сила більше ніж у дві тисячі разів перевищує вибухову силу британського «Великого шолому» – найпотужнішої досі бомби в історії воєн.
Японці розпочали цю війну повітряним нападом на Пірл-Харбор. Тепер їм відплачено сторицею. І це ще не все. Поява такої бомби означає небувале посилення дедалі більшої могутності наших військових сил. На виробництві перебувають нові бомби такого самого типу, провадиться підготовка до виробництва ще потужніших бомб.
Це атомна бомба. І це означає, що опановано основну енергію всесвіту. Проти тих, хто розв’язав війну на Далекому Сході, використано ту енергію, якою живиться сонце.
Перед 1939 роком науковці вважали теоретично можливим визволення атомної енергії. Однак ніхто не знав, як це зробити на ділі. У 1942 році ми довідалися, що німці гарячково шукають спосіб використати атомну енергію для підсилення своєї воєнної машини, за допомогою якої вони сподівалися завоювати весь світ. Але їм не пощастило. Ми мусимо дякувати провидінню за те, що німці спромоглися виробляти ФАУ-1 і ФАУ-2 занадто пізно й у невеликій кількості, а ще більше за те, що німці не створили атомної бомби.
Битва лабораторій була для нас не менш важлива й небезпечна, ніж битва у повітрі, на суші й на морі, але ми виграли цю битву так само, як виграли й усі інші битви.
Тепер ми маємо можливість швидко й остаточно знищити будь-який промисловий заклад японців, хоч хай де на поверхні землі він розташований,– сказав Гаррі Трумен.– Ми знищимо їхні доки, їхні фабрики, їхні комунікації. Поза всяким сумнівом, ми повністю знищимо японський військовий потенціал. Це збереже...»
І так далі.
Одна з книжок, які привезла Рамфордові Ділі, називалася «Знищення Дрездена»; написав її англієць Девід Ірвінг. Це було американське видання, випущене 1964 року видавництвом «Голт, Райнгарт і Уїнстон». З цієї книжки Рамфордові потрібні були фрагменти двох передмов пера його друзів Айри С. Ікера, відставного генерал-лейтенанта американських ВПС, і британського маршала авіації сера Роберта Сондбі, кавалера численних військових відзнак.
«Мені важко зрозуміти тих англійців і американців, які розчулюються над жертвами серед цивільного населення противника, але яких не зворушує доля наших хоробрих воїнів, що загинули в боротьбі проти жорстокого ворога,– зокрема писав його друг генерал Ікер.– Містерові Ірвінгу, коли він змальовує моторошну картину знищення цивільного населення у Дрездені, гадаю, не завадило б пригадати, що в той же час ФАУ-1 і ФАУ-2 падали на Англію і вбивали всіх цивільних підряд – чоловіків, жінок і дітей, задля чого ці снаряди і були спроектовані й послані. Не завадило б, крім того, пам’ятати про Бухенвальд та Ковентрі».
Передмова Ікера закінчувалася словами:
«Я глибоко жалкую, що при нальоті британських й американських бомбардувальників на Дрезден загинуло 135 тисяч чоловік, але я пам’ятаю, хто розпочав останню війну, і жалкую ще більше, що союзникам довелося втратити понад 5 мільйонів чоловік, які полягли в ім’я того, щоб остаточно розбити й зітерти з лиця землі нацизм».
Бува й таке.
А маршал авіації Сондбі писав між іншим:
«Ніхто не буде заперечувати, що бомбардування Дрездена було великою трагедією. А прочитавши цю книжку, мало хто повірить, що воно було необхідне з військових міркувань. Це було одно з тих прикрих нещасть, які іноді трапляються у військовий час, спричинені нещасливим збігом обставин. Ті, хто санкціонував акцію, не були лихі чи жорстокі, хоча, можливо, вони перебували занадто далеко від суворої реальності війни, щоб усвідомити всю жахливу руйнівну силу повітряного бомбардування навесні 1945 року.
Поборники ядерного роззброєння, здається, вірять, що коли вони досягнуть своєї мети, то війна стане чимось терпимим і порядним. Їм би не завадило прочитати цю книжку й замислитись над долею Дрездена, в якому 135 000 чоловік загинуло внаслідок повітряного нальоту з традиційною зброєю. Вночі на 9 березня 1945 року наліт на Токіо американських важких бомбардувальників, які скинули запалювальні й фугасні бомби, призвів до загибелі 83 793 чоловік. Атомна бомба, скинута на Хіросіму, вбила 71 379 чоловік».
Бува й таке.
– Якщо вас коли-небудь занесе у Коді, штат Вайомінг,– промовив Біллі Пілігрим за білою полотняною ширмою,– ви тільки спитайте Шаленого Боба.
Ділі Рамфорд здригнулась і знову вдала, ніби читає заяву Гаррі Трумена.
Того самого дня, трохи пізніше, прийшла Барбара, дочка Біллі, вся нашпигована заспокійливими засобами. Очі в неї були такі ж склисті, як і в бідолашного старого Едгара Дербі перед тим, як його розстріляли в Дрездені. Лікарі надавали їй таблеток, щоб вона могла якось функціонувати, хоч її батько розбився, а мати померла.
Бува й таке.
Разом з Барбарою ввійшли лікар і няня. Брат Барбари, Роберт, летів додому просто з центру воєнних дій у В’єтнамі.
– Тату,– нерішуче погукала вона.– Тату!..
Але Біллі був аж за десять років від неї, у 1958 році, і саме перевіряв зір якогось монголовидого хлопчика-ідіота, щоб прописати йому окуляри. Мати ідіота була там-таки, вона виступала в ролі перекладачки.
– Скільки цяточок ти бачиш? – запитав Біллі ідіота.
А потім Біллі перенісся в той час, коли йому було шістнадцять років і він сидів у приймальні в лікаря. У нього був нарив на пальці. Крім нього, там був ще один пацієнт – старий дідок. Старого діймали гази. Він голосно виділяв їх, а тоді гикав.
– Пробачте,– сказав він Біллі. І знову повторив те саме.– О боже,– сказав він.– Я здогадувався, що старість – це кепська штука.– Він похитав головою.– Але ніколи не думав, щоб аж така кепська!
Біллі Пілігрим розплющив очі у вермонтському госпіталі і не відразу втямив, де він. На нього дивився його син Роберт. Він був в уніформі славетних «зелених беретів». Русява чуприна Роберта була коротко підстрижена. Чепурний і стрункий, він був нагороджений «пурпуровим серцем», срібною зіркою і бронзовою зіркою з двома стяжками.
Це був той самий хлопець, якого вигнали зі школи, який у шістнадцять років став пияком, який водився зі зграєю розбещених підлітків, якого один раз заарештували за сплюндрування сотень надгробків на католицькому кладовищі. Тепер він вирівнявся. Він мав чудову поставу, чоботи його блищали, штани ретельно випрасувані, і він командував людьми.
– Тату!
Біллі Пілігрим знову заплющив очі.
Біллі не зміг бути присутнім на похороні дружини, бо лежав ще надто слабкий. Проте він був при пам’яті, коли Валенсію опускали в могилу в Іліумі. Відтоді як до нього повернулася свідомість, він рідко озивався; почувши про смерть Валенсії, про повернення Роберта з війни й таке інше, він майже ніяк на це не зреагував, отож навколишнім почало здаватися, що він і справді веде якесь рослинне існування. Поговорювали навіть, щоб пізніше зробити йому операцію, яка могла б поліпшити кровообіг у його мозку.
Насправді ця відособленість Біллі була просто ширмою, за якою його розум розгорнув гарячкову діяльність. Біллі подумки готував листи й лекції про літальні тарілки, про малозначимість смерті, про справжню природу часу.
Біллі міг чути, як професор Рамфорд казав про нього страхітливі речі, гадаючи, що Біллі зовсім зсунувся з глузду.
– Чому не дадуть йому померти? – запитував він Ділі.
– Не знаю,– відповідала вона.
– Це ж уже не людина. Лікарі повинні мати діло з людьми. А його треба було б передати ветеринарові чи садівникові: вони б знали, що з ним зробити. Ти тільки глянь на нього! І це, на думку медицини, життя! А життя ж прекрасне, чи не так?
– Не знаю,– відповідала Ділі.
Якось Рамфорд розмовляв з Ділі про бомбардування Дрездена, і Біллі усе чув. Рамфорд мав мороку з тим Дрезденом. Його однотомна історія військово-повітряних сил у другій світовій війні планувалась як популярний виклад двадцятисемитомної «Офіційної історії військово-повітряних сил у другій світовій війні». Але справа в тому, що в цих двадцяти семи томах про наліт на Дрезден майже не згадувалось, дарма що операція мала приголомшливий успіх. Розміри цього успіху протягом багатьох років після війни тримали в таємниці – в таємниці від американського народу. Бо для німців це, звичайно, не було таємницею, як і для росіян, які після війни зайняли Дрезден.
– Американці довідалися про Дрезден тільки через двадцять три роки після нальоту,– сказав Рамфорд.– Тепер багато хто з них знає, що то було куди гірше Хіросіми. Отож мені доведеться дещо зачепити цю тему в своїй книжці. Це буде щось зовсім нове про військово-повітряні сили.
– А чому так довго тримали це в таємниці? – запитала Ділі.
– Бо боялися, що знайдуться жалісливці, яким ця операція видасться не такою вже й славною,– відповів Рамфорд.
Тут цілком вчасно втрутився Біллі Пілігрим.
– Я там був,– докинув він.
Рамфорд так довго вважав Біллі за відразливого недолюдка, якому краще б сконати, що тепер не сприймав його слів всерйоз. Коли Біллі заговорив виразним голосом і доречно, для Рамфорда це прозвучало наче якась чужоземна мова, що її не варто й вивчати.
– Що він сказав? – запитав Рамфорд.
Ділі виступила в ролі перекладачки.
– Він сказав, що був там,– пояснила вона.
– Де «там»?
– Не знаю,– відповіла Ділі.– Де ви були? – запитала вона Біллі.
– У Дрездені,– пояснив Біллі.
– У Дрездені,– переклала Ділі Рамфордові.
– Він просто повторює наші слова,– сказав Рамфорд.
– О! – сказала Ділі.
– У нього, певно, ехолалія.
– О!
Ехолалія – це хвороба мозку, при якій хворий відразу повторює все, що почує від здорових людей. У Біллі зовсім не було цієї недуги. Просто Рамфорда більше влаштовувало, щоб у Біллі вона була. Рамфорд мислив по-військовому: невигідна особа, що їй з практичних міркувань ревно бажаєш смерті, мусить мати якусь відразливу хворобу.
Рамфорд годинами втовкмачував няням і лікареві, що у Біллі ехолалія. З Біллі провели кілька експериментів. Лікарі й няні намагалися спровокувати Біллі, щоб повторив що-небудь, але він як затявся.
– Це він зараз такий,– спересердя кинув Рамфорд,– А тільки ви за двері, знову почне.
Ніхто не сприймав усерйоз Рамфордового діагнозу. Персонал госпіталю вважав його зловредним стариганом, пихатим і жорстоким. Він не проминав нагоди докинути, що хворі люди заслуговують смерті, в той час як персонал дотримувався думки, що хворим людям треба якомога більше допомагати, що ніхто не повинен умирати.
У цьому госпіталі Біллі пережив стан, характерний для людей, які на війні були пішаками: він намагався переконати навмисне глухого й сліпого супротивника, що його, рядового, варто чути й бачити. Він мовчав, поки ввечері погасили світло, і потім ще досить довго мовчав, коли не було вже чого повторювати, і аж тоді озвався до Рамфорда:
– Я був у Дрездені під час бомбардування. Я був у полоні.
Рамфорд нетерпляче зітхнув.
– Слово честі! Ви не вірите мені?
– І ми повинні про це зараз говорити? – відказав Рамфорд. Він чув, але не вірив.
– Взагалі, про це не слід говорити,– сказав Біллі.– Я просто хотів, щоб ви знали, що я там був.
Того вечора про Дрезден більше не говорили, і Біллі, заплющивши очі, перенісся у травневу надвечірню пору за два дні після закінчення другої світової війни в Європі. Біллі й ще п’ятеро полонених американців їхали в зеленому фургоні, що обрисами нагадував труну. Цього фургона з двома запряженими кіньми вони знайшли на околиці Дрездена. Коні розмірено поцокували копитами на вузеньких проїздах, розчищених серед руїн, ніби на поверхні Місяця. Вони їхали до бойні по військові трофеї. Біллі пригадав змалку знайоме вранішнє цокання копит молочаревого коня в Іліумі.
Біллі сидів усередині тряскої труни. Голова його була відкинута назад, ніздрі роздималися. Йому було тепло й приємно. У фургоні лежали харчі й вино, а також фотоапарат, колекція поштових марок, опудало сови й камінний годинник, який приводився в дію зміною атмосферного тиску. Американці ходили по спорожнілих будинках на околиці міста, де вони були полоненими, і понабирали всього цього, та й ще багато чого.
Власники будинків повтікали, налякані чутками про наближення росіян, які, мовляв, убивають, грабують, гвалтують і палять.
Але росіяни ще не прийшли, навіть через два дні після кінця війни. Серед руїн панував мир. Дорогою до бойні Біллі побачив тільки одну живу душу – дідка з дитячою коляскою. В колясці були горнятка, чашки, каркас парасольки та інший мотлох, який він познаходив.
Біля бойні Біллі зостався в фургоні, ніжачись на сонці, а решта пішли по трофеї. Пізніше від тральфамадорців Біллі почує пораду зосереджуватись на щасливих хвилинах життя, а нещасливими нехтувати, сприймати лише гарне, над яким вічність безвладна. Якби такий вибір був для Біллі можливий, він би, напевно, визнав це дрімання у фургоні під сонцем за найщасливіші хвилини свого життя.
