Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Концерт № 3

І

Це правда: щоб бути праведником, треба народжуватися деінде. Жовті води зносять збудовані на дрібному пісочку житла, а ті, хто народився не тут, стоять посеред неба, споглядаючи ширму дощу, на якій зображена голодна повінь, що несе тіла людей упереміш із тілами звірят; як виринають із течії годинники, котрі продовжують цокати і срібні риби; як розправляються на каламутній широчіні обруси з гаптованими краями; підсвічники ж, хатнє начиння, винко червоне тонуть негайно, розчиняються в повені, надаючи їй присмеркового кольору вогню. Тільки кого він тепер порятує? На кленових і яблуневих вітрах, обчухраних буйним вітром, сидять мокрі знесилені птиці; вони все ще пильнують свої гнізда, у яких не відродяться – тут.

Не тут? Ти кажеш: «Не тут»? Може, повідаєш заразом, де розташувалося те «не тут»? І візьмеш мене за руку, поведеш на плац святого Марка або до однієї зі споруд ацтеків, а потім оголосиш: «Не тут»? Але хто з тобою погодиться? Хіба повені і голосіння немовлят немає деінде, хіба не заливають вони нас щодня мідними і золотими водами, без яких можна обійтися – тільки не тут?

Ми будемо сіяти зерно у воду, терпляче чекати на перші паростки, але зерно збиратимуть потопельники, щоб змолоти під водою борошно собі і рибам на хліб; і от, зерно закінчилося, ми стоїмо з порожніми долонями в порожніх небесах, а внизу летить каламутна повінь зупинених годинників і тутешності.

Оце така наша перевага, пташата. Нахиліться, зачерпніть повні дзьобики поглядів, що як слабке світло ще просочуються із дна, – так, ніби те дно не тут, – оце така наша гостина, пташата. І це правда: що б дала людині нетутешність, коли сама людина залишається собою? Можна навчити її слову «Бог», але й воно буде тутешнім. Так і виходить, що всі ми народжені тут, але чужі між собою, чужі батьківщині, чужі праведності. Налиймо іще вина, нумо звіримо нерухомі стрілки годинників.

Заходжу до покинутого перед потопом дому, у якому назавжди лишилися горіти свічки. Свічко, тонесенька, дай мені вогню нагодувати пташенят.

Заходжу до покинутої стайні, в якій довічно літатимуть кажани. Кажани, дайте мені чого-небудь для пташенят.

Заходжу до костьолу, так само покинутого, зі слідами солдатських чобіт на зачовганій підлозі, звертаюся до павуків, які вже заснували високий вівтар. Павуки, кажу, може, у вас знайдеться хоч крихта поживи пташенятам, які пливуть золотими і мідними водами?

І ніде немає мені відповіді, але двері з дому, стайні і костьолу ведуть до пташат, які кричать і кричать серед повені знищених речей.

Кожну сльозу з очей ваших обітре Бог.

Але птахи продовжують лементувати і тоді я сам витираю їхні сльози рукавом сорочки і сам годую їх рештками свого тіла, і ось уже тиша, мене нема, плюскотіння вод; так, направду, нема мене.

Але і Його нема тут.

II

Дух осінніх незірваних квітів; плац, обсотаний будівлями для Бога; безсмертний вигук одного з прозорих журавлів Ніцше, – усе це однозначна, але недостатня відповідь: ти сам собі Ти і споруда для нього; але ти повторюєшся, а справжній Бог не повторюється ніколи.

Храм серед в'янучих снігів, до нього злітаються прочани, потребуючи неминущої втіхи: достовірності перефарбованих понять. Ти не з ними, ти без них, але також тут. Невмирущої радості-вірогідності у нових барвах вимагають пілігрими, які линуть до собору у помарнілих снігах.

І маю лише одне прохання, лише одне прохання маю я: о, зробіть мені гніздо із пелюсток яблуні, навіть не гніздо, бодай малюнок його, як на старовинній вазі для квітів, наче малюнок на малюнку, ніби розкіш і біль у цьому надто кам'яному соборі, де немає слів, а все інше таке недоцільне, як і те, що зображено на шпалерах.

Що зображено на шпалерах у соборі?

Попереду йде чоловік на милицях, за ним – великий рудий пес, а позаду котиться перекотиполе. І все протягом обох нефів, аж до конхи, а там невеличкий беззвучний спалах і от: попереду котиться перекотиполе, за ним женеться рудий пес, а позаду шкутильгає чоловік, опираючись на милиці, все ще не втрачаючи надії когось із нас наздогнати. Слова, якими я вас ловлю, щоб затягнути до своєї клітки, в якій падає недовгий дощ, де хмари – наче ноти, періодично розташовані на нотоносці; золота клітка вечора і в ній я живу, і в ній я прохаю гнізда. Це ще один приїзд на мою загадкову нещасну батьківщину. Цього разу вона вже нічим тебе не обдарує – адже осінь і втома блукають собором, не до речі вітаючись і перепитуючи, осінь і втома, сонце і грім, а потім усе розпочнеться спочатку, покійна Джейн Менсфілд вище підніме ніжку, звабливо блисне пружна сідничка, – наче розламана навпіл спокійна слива, – і ти повіриш у це, знову знехтувавши щебетливим раціо, яке нагадує, що в розломах піхви росте така сама трава, як і між плитами соборної підлоги.

Про мене ніхто не питав?

І залишився тільки один голос. А світ був наче слово того голосу, а я – мовби те, що воно означало. Слово. Чи просто стогін. І знову був листопад, – той, який є нині. Той, який є насправді. І який буде завжди. Повторюй: завжди.

Білий сніг на червоних дахах.

Храм білого снігу на червоній крові.

III

Сіре небо, пронизане західним вітром, наче списом, поволі падає на коліна; хмари зриваються з визначених на нотоносці місць, торохтять, ніби обладунки; відтак, небо стає ще беззахиснішим, корчиться на байдужій землі – ми бачимо тільки рукав з вишитим візерунком або самотню зорю, що марно намагається видряпатися туди, де її споконвічне місце; ми пригадуємо, що бачили вже колись подібне: так мурашиний лев полює на мурашок. Дрібний пісочок сунеться під лапками і мураха сповзає назад, у пащу з важким віддихом, чорно-червону як пекло.

Житла, збудовані на дрібному пісочку, сповзають у чорно-червону прірву; жовті води затоплюють мурашку і зірку, ось вони вже пливуть, неживі, з підібганими лапками, а соловейко вищебечує, витьохкує, ледве тримаючись за обламану західним вітром гілку яблуні з мокрими сніжно-рожевими квітами, які не згасають у темряві, освітлюючи мені шлях до костьолу, до стайні, додому.

Заходжу до костьолу, де відбувається літургія, де сяє вівтар і грає божистий орган, де покашлюючи, стоять люди, так багато їх і всі повторюють «Вірую», затиснувши пшеничні та житні зерна в спрацьованих долонях. Дайте ж мені дещицю для пташат, які стогнуть під вітром і дощем, замкнені у клітках, прив'язані Богом до гнізд, які пливуть над вашим потопленим костьолом, бо неба вже нема.

Заходжу до стайні, там тепло і темно, пахне сіном і гноєм; умикаю електрику, беру до рук шуфлю, починаю змітувати на купу гній з-під вола, з-під осла, з-під вівці. Впоравшись із цим, ставлю шуфлю в кут, натомість беру вила і накладаю за драбини повнісінько запашного, ще з вечора приготовленого сіна.

Заходжу до свого дому і там зустрічають мене тато, мама, сестра. Це правда: народжуватися праведниками треба не тут. Палають свічки і голосно щебечуть солов'ї, повінь вищає, жовте листя впереміш з яблуневими квітами летить над мідними і золотими водами, а позаду котиться перекотиполе.

Кінець третього концерту

Концерт № 4

І

У гущавині ночі достигає, наливається потужним рожевим соком плід вранішньої зорі. Ця таїна недосяжна людським очам; тільки чисте, незатьмарене серце може відчути її далекі сполохи і здригнутися неденною всепроникною радістю, наперекір глибоким снігам. Невидимі птахи співають над достигаючим уночі плодом; невидиме листя шелестить на густо вкритих інеєм гілках, які схиляються, щоб і їх торкнуло рожеве світло. Так повинно бути.

Невидимі звірі приходять до місця народження світанкової зорі, не залишаючи на снігах жодного сліду – останній із звірів дбайливо підбирає кожен відтиск волохатих лап і ховає їх до невидимої, розмальованої айстрами торби, – щоб ніхто зловісний чи заздрісний не відшукав місця, де достигає зоря. Звірі всідаються колом і побожно мовчить.

Так теж повинно бути.

Це відбувається щоночі, уже багато років: один і той самий світанковий плід достигає в одному і тому ж місці, оточений щебетом прозорих птахів, укутаний мовчанням прозорих звірів. Потім наступає мить, коли і птахи замовкають, лунає соковитий тріск, плід плавно відділяється від вічного коріння і повільно підіймається вгору. На білому тлі снігів проступають перші тіні, а потім їхні маленькі володарі: сороки, снігурі, синиці. І звірі також стають видимі. Вони повертаються додому. Перед кожною норою або лігвом останній з них кладе по парі слідів – наче капці перед входом до людського житла; тут є сліди ведмедів і вовків, лисиць і зайців, оленів, лосів, сарн, – а порядкує слідами весела руда білка.

Якусь годину звірі сплять, а потім прокидаються, взуваються у сліди, вмиваються палахкучим ранковим снігом і розходяться кожен у своїй справі.

А вранішня зоря підіймається все вище. Тепер її дозволено бачити всім, навіть лихим і нещирим людям. Птахи годують пташенят, звірі годують звірят, люди годують люденят. Потім сніданок закінчується, наступає день, а вдень нікому нічого не страшно. Навіть полохливі зайці – і ті сміливіше зиркають на поважних, з інеєм на шерсті, вовків.

Потім вечоріє. Ви ж пам'ятаєте, яким щемливим світлом сочаться хмари на заході, як голосніше починає скрипіти сніг, а дітлахи – замислюються?

І тоді всі звертають увагу на вранішню зорю, котра тепер стала вечірньою.

Як же ти змінилася, зіронько!

І ми народжуємося, відриваємося від свого коріння, летимо крізь невидющість і забуття, а той, хто побачив нас надвечір, вражається разючій переміні, – так, ніби політ минає безслідно.

Тим часом ніч густішає, заростає непролазними хащами і десь далеко в них, втомлено зітхнувши, починає ворушитися коріння, видобуваючи з себе один і той самий, але вічно новий плід.

Туди сходяться звірі, злітаються птахи, але ніколи не було й не буде жодної людини; може, тільки найчистіші серцем відчують, як у незвіданих глибинах зринають і зримішають сполохи.

І в цьому теж премудрість Моя.

II

Уже не кричиш: «А чим я завинила перед Тобою?» Безмовна, як світло місячне, так само ллєшся до власної кімнати, вкутуєш собою речі, меблі, книги. Денний пил на них не заважає тобі. Дихаєш рівно, трохи презирливо. Убога царівна, божевільно багата жебрачка, яка заснула, стискаючи в руці шмат черствої скоринки, а на зап'ясті, вузькому і білосніжному, палає браслет зі щирого золота.

Уже не повторюєш: «У чому ж тоді премудрість Твоя?» Моя премудрість у тому, як ти лежиш і сяєш, мов вологе місячне проміння; у тому хлібі, що затиснула твоя долоня, і в тому золоті, яким засвідчено святість цього жесту. І багато ще в чому Моя премудрість.

«Світе тихий, ласкавий, лагідний, хоч ти мене порятуй», – уже не кличеш і світу; він стомлено заснув поміж твоїх грудей, і для нього теж вистачає твого проміння, Моя неслухняна доню.

Кав'ярні порожні і прохолодні, кам'яна підлога посипана трачинням, але непідметена; на білих столиках ночують порожні пляшки з-під пива і забутий капелюх. В одній з філіжанок залишилося трохи кави, у решти тільки гуща на дні, а одна смердить поганим квітковим одеколоном, злощасною втіхою безпритульних. Товстий гарний пітон дрімає близько, пригорнувши високий червоний табурет, який удень обертається. Пітон підводить голову, його карі очі чисті і печальні, бо він теж безпритульний і, мабуть, також боїться смерті, тому що на шиї, якою він, власне, є сповна, гойдається годинник з червоною секундною стрілкою.

Пітон не знає української мови. У нього роздвоєння особистості. Він вважає себе Піфією.

– И дионисическое искусство также хочет убедить нас в вечной радостности существования: но только искать эту радостность мы должны не в явлениях, а за явлениями…

Голос у нього хрипкий і прокурений, як у Троцького. Чоловік сідає за столик поруч, кладе коробку «Біломору», дає цигарку пітонові і клацає запальничкою. Удав вдячно заплющує очі, глибоко затягується.

– Нам надлежит познать, что всё, что возникает, должно быть готовым к страданиям и гибели; нас принуждают бросить взгляд в ужасы индивидуального существования – и все же мы не должны оцепенеть от этого видения: метафизическое утешение вырывает нас на миг из вихря изменяющихся образов…

Слова випливають із невеликого рота разом з димом; при світлі місяця і вони, і дим здаються ще нікому не відомою матерією новітньої шляхетності.

Уві сні ти повертаєшся на інший бік. Світ, що срібним хрестиком принишк в ущелині між твоїми персами, зсовується на білу подушку – срібне на білому; місячне сяйво, що струмує від русявих розплетених кіс нагадує старий китайський малюнок для поштового паперу. Треба написати листа. Немає туші, але є кавова гуща у філіжанках. Пітон знову поклав голову і дрімає, не випускаючи погаслої цигарки. Для того, щоб написати листа, треба обов'язково мати зразок. Бо як інакше довідаєшся, про що і кому його писати? Можна взяти хоча б оцей: «Здрастуй, мій найсолодший любителю муз, Михайле!»

Блискавично, як одна з тих металевих спіралей, що є в будильниках, пітон розкручується і щезає. До столика підходить міліціонер, прикладає долоню дашком до блискучого козирка.

– Ваші документи.

Чоловік дістає з кишеней і кладе перед собою ще одну, непочату коробку «Біломора», складену вдвоє троячку, залізничний квиток, паспорт. З-за сусідніх столиків починають озиратися.

– Куди їдемо? – цікавиться міліціонер, гортаючи паспорт, зім'ятий, з порваною целофановою обкладинкою.

– До Львова.

Поруч регочуть.

– Але ж ти підзолив нині!

– Тобто я хотів сказати, зі Львова… до Тернополя. Ось квиток.

Міліціонер дивиться квиток на світло, потім кладе його в паспорт.

– Візьміть. Ваш поїзд буде за годину.

– Неодмінно.

Пітон визирає з-за сусіднього столика. «Пішов?» – питає очима. Чоловік ствердно хитає головою. Тоді пітон повертається на своє місце під табуретом. Його луска міниться в місячному сяйві як багато-багато ювілейних карбованців із зображенням Л. Толстого.

– Уединение избавляет нас от необходимости жить постоянно на глазах у других и, следовательно, считаться с их мнениями, – хрипить удав, негайно засинаючи.

Чоловік кладе біля нього почату коробку «Біломора», а тоді, повагавшись, і запальничку. В поїзді завжди є в кого прикурити. Навіть уночі.

Він підводиться і йде до виходу. Запалює світло на кухні, набирає з крана холодної води, тоді кидає у горня дві ложки цукру, півложки лимонної кислоти, довго розмішує, аж доки не зникне останній кристалик. Тоді зверху кидає повну ложку соди. Шипуча вода вилітає з горня, приємно обпікає горло, трохи вихлюпується на сорочку.

«У чому ж тоді премудрість твоя?» – думаєш ти, розплющуючи очі. Місяць саме сховався за сусіднім будинком і через це ти прокинулася. Чоловік стоїть посеред кухні з порожнім горням у руці, тихенько наспівуючи:

 
– Проганяй і ра-дість,
Проганяй і страх!
І жени Надію,
Й хай не буде су-му.
Ро-зум за-ту-манений,
По-в'яза-ний пу-та-ми,
буває лиш там,
де вони па-ну-ють.
 

– А де вони не панують? – уголос перепитує чоловік.

І в цьому теж Моя премудрість.

III

Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася тепер? Це Я питаю отак, всевідаючий, всепрощаючий. Це Я шукаю тебе в лісах і ярах, де стежки позаростали лілеями, де птахи розмовляють відомою тобі і Мені мовою, – але не про нас. Чи ти пішла з мавками? Вони вдягнули на тебе смарагдовий вінок, і Я, всевидющий, не помічаю тебе в різнотрав'ї. Чи годуєш з руки оленят, а їхня мама вдячно зазирає в твої сірі променисті очі? Чи бавишся між барвистих риб, які звикли радіти мовчки?

Тату, мене нема між квітів і трав, я не серед оленят, марно шукати мене у воді. Мене ніде нема, татку. Я чую твій голос, чую, як ти запитуєш, де я загубилася тепер, але твій голос – це і мій, а як можна відповісти, запитуючи? Адже ти сам створив мене такою?

Може, ти обернулася луною? і ці скелі, живі і мертві водночас, якими Я і заповів їм бути, стали твоїм дзеркалом? Чи ти – звук крапель, що лунко падають у печерах, куди ніхто ніколи не втрапить? Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася?

Ні, тату, я не пішла до печер, я не стрибаю між скель, зазираючи в очі самітним джерелам. Мене ніде нема, я тільки чую твій голос, Цей голос мій, але я не можу озватися, бо як можна відгукнутися, питаючи?

І ось Я вирушаю шукати тебе, доню. Узявши в дорогу найнеобхідніше. Пливуть густі вечірні хмари, високі трави заважають ступати розгонисто, а Я ж бо так поспішаю. Я пізно зібрався в дорогу, вже ніч запала, волога і таємнича навіть для Мене, а довкола жодного житла, тільки гнізда перепілок та нори ховрашків. За хмарами не видно зірок, але на душі в Мене спокійно, а ноша неважка. Далеко в луках палахкотить багаття – то пастухи коней пасуть, тільки тебе нема між пастухів.

Старенька біла хата скраєчку Матіївки блимає до Мене гасовою лампою, хоч уже така пізня пора; чи ж будеш ти, доню, ночувати між сиротами?

Потім велике місто зустрічає Мене і сторожа біля брами падає ниць, цілуючи потім Мої сліди, але і в місті ти не зупинялася.

Я все йду, гнівно, як набридливого жебрака, проганяючи сон, як боягузливого вояка, зневажаючи голод. І не одне місто зосталося позаду, не одна пустеля, не одне море і не одна зоря.

І ось Я втомився і присів перепочити на великому, поваленому людьми дубі. Дістав вечерю – хліб і сир. Розіклав перед Собою на чистій, гаптованій тобою хустині, довго, аж доки не потекли сльози, дивився.

А ти не прийшла втішити Мене, як не прийшла до пастухів, до сиріт, до міст, пустель і зірок.

Радосте, Моя маленька доню, такі роки, такі роки, а тебе все нема біля Мене.

Але мене ніде немає, Отче.

Є тільки вечірній дощ, мокрі густі трави, гнізда перепілок та нори ховрашків.

Кінець четвертого концерту

Концерт № 5

І

Це місто – як спалах терплячості, роги русалок, інкрустовані смарагдом, запах кінського поту, бруківка, потоки води, які ринуть узвозом, між ліхтарями. Це місто, що відростає тобі як нігті, як волосся; не настарчиш перукарень і ножиць протягом життя, стільки того міста повсюди, у видолинках, на пагорбах і в книгарнях.

Опівдні приїжджають катафельки. Святково споряджених покійників виносять із під'їздів. Невеличкий духовий оркестр дуже гарно виконує котрийсь із «Концертів» Москальця. Під зливою. Під парасолями. Маленькі тигренята несміливо зазирають до трун. А там ростуть карликові кіпариси та гігантські лілеї. Пурхають колібрі, завбільшки з невеликих орлів. Ширяють орли, трохи менші за білана капустяного. Дощі, бліді лиця, так, ніби приїхала екскурсія з Мальти і в проміжках між оглядинами роздаровує чорнильниці та парашути. І так далі, аж до крематорію, де барельєфи в патьоках цементу, і червоні стіни, і сині штучні тюльпани. Якби озирнутися, то можна було б запам'ятати дорогу назад, але озиратися заборонено. Ось іще один перекинутий трамвай, а мостом стугонить порожня електричка без машиністів, без пасажирів, – просто так, як і все тут просто так. Тримаючись за металеві хрести, процесія вибирається на рівне. Жовте болото пищить під черевиками, а хрести хитаються, тільки зів'ялі гвоздики підсвічують знизу запах дощу впереміш із тліном на фотографіях.

Скоростиглі поминки, самогонка в кришталевих келихах, салати і холодці, повні дощу, пісні страви, залиті радіоактивним дощем, у якому плавають мертві слимаки та торішнє дубове листя з химерними візерунками, на яких можна відшукати схему міста, русалок з рогами і довірливо протягненими до крихітних ворожок долонями; коли ж добре придивитися, то можна здогадатися – то зовсім не ворожки, а кучугури снігу, залишені про всяк випадок кимось із розпорядників ще торік.

Тепер можна закурити. Над'їде таксі. Або бричка, запряжена Карком та Гнідою, кіньми, які насправді ніколи не зустрічалися, хоча мали так багато спільного: гриви, копита, зрештою, хвости. Гойдаються портьєри, клубочиться дим, прошиті вузенькими стьожками стронцію, а над усіма ріками, човниками, кіньми летять квітневі гуси.

А ось і бричка. Давлячи колесами білу шкаралущу, проїжджає навскоси, туди, де мав би бути вокзал. Уже чути оголошення по радіо: всім, хто придбав квитки за останніх півгодини, пропонують підійти до чергового по станції і назвати прізвища. В очі коней летить незбагненний пух, вони моргають, намагаються озирнутися, щоб запам'ятати дорогу назад, але, як уже повідомлялося, озиратися категорично заборонено назавжди.

II

гріхи треба зустрічати як свято як опадання пелюсток – тоді вони перестануть лякати нас і нас боятися гріхи не бійтеся нас ми не грішимо ми святкуємо те що маємо а наша смерть – єдине що дозволено залишити у тутешньому світі й озиратися заборонено бо тоді щезне й вона і ми не зрозуміємо свого приходу сюди як вільного вибору і необхідність відходу звідси адже це не остання спроба бути адже ще інші ми – є

III

Отже, дожили.

Бездомні пси – як зелена трава між асфальту, трава, якої ніхто не сіє і майже ніхто не нищить. Вони просто. Десь о другій годині ночі пси вибігають зі своїх таємничих удень притулків. Вони голосно гавкають, охороняючи таким чином хати і давно неіснуючих господарів.

Пси вічні.

Вночі падає дощ, а вдень – сніг, усе змішалося в реторті, яку цікаво спостерігати з тераси; думати про те, що ти також кипиш у загадковому сиропі стін води і неба землі – тепер нецікаво. Дожили – отже, осторонь.

Стояти осторонь, усміхатися і мовчати. Шумовиння, брудний холод незабаром щезнуть, треба тільки дотерпіти, болото в березні, гроза у квітні – все має час і пору уставну, дотерпіти як он ті славні собаки за вікнами, дотерпіти до густої трави, до теплого вечірнього Сейму.

Холодне повітря знадвору заповнює келію. Костьол палає угору. Ми самі будемо своїми костьолами, бо ми дожили.

І теж палаємо угору.

Кінець п'ятого концерту