Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

 
…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир – постійна…
(«Ніч. Осінь»)
 

Я завагався: хіба там був «псалтир»? І чому я не пам'ятаю цих «князів садів» в останньому рядку? За двадцять літ, відколи я вперше познайомився з поезією Івана Малковича, було прочитано десятки, якщо не сотні віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався один із них. Я знайшов «Білий камінь», порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був той самий – і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка в першій збірці уривалася на півслові: «а де були плоди – лиш отвори…» – тепер закінчувалася виразно сказаним:

 
а де були плоди – лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.
 

Замість «псалтиря» в «Білому камені» стояли «письмена». Ясна річ, хто би пропустив до друку в 1984 році отаку «релігійну пропаганду». Переді мною був той Малкович, якого я не знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», й зауважив ще одну деталь, якої не помітив спочатку – у книзі «Із янголом на плечі» вірші з попередніх книжок розташовані не у діахронічній перспективі, а навспак, тож, просуваючись у читанні до кінця книги, ми парадоксально опиняємося на самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати «вибраним»? Я забув про свій побожний острах перед самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув «Із янголом на плечі» на першій сторінці і поринув у читання, яке перетворилося на захопливу інтелектуальну пригоду…»

– Ти, чувак, задовбав таким заумним письмом, я тут ні хріна не розумію, жодного слова! – розлютився Бамбула і пожбурив рукопис.

– Це тобі не писанки писати, – флегматично зауважив Костик. – Ти запитав, над чим я працював, а я показав тобі свою рецензію на книжку Малковича. Ти нічого не второпав. Деградація, старий, починається непомітно, усе «дриґ-дриґ» та «óпа-óпа», а тоді зирк – аж воно глибокий даун!

Вони сиділи у сквері біля Золотих воріт і пили пиво. Бамбула почав скаржитися на Аліну: відколи він розповів їй свій постмодерний сценарій спалення книг, Аліна не злазила з телефону, день і ніч бомбардуючи бідолашного Бамбуліні методично поновлюваним питанням: коли ми будемо палити Костикові книжки?

– Той кошмар уже півроку триває. Ти заховався у своєму Дупцю Воловому, тебе вона не дістане. А мене дістала! У мене вже руки почали тремтіти, як я малюватиму?

– То не від того; я знаю, від чого починають тремтіти руки.

– Іди ти на фіґ разом із прозорими натяками. Коротше, старий, хату в Біличах незабаром доведеться продавати. З книжками її, природно, ніхто не купить. Давай, думай: або забирай їх до холєри, або будемо палити. Три роки лежали, як-не-як.

– Будемо палити.

– Не пошкодуєш?

– За чим тут шкодувати? Їх більше жодна душа не купить.

– То я пішов телефонувати Аліні. Ага, додриґалася!

Аліна пообіцяла приїхати за півгодини. Бамбула з Костиком допили пиво і рушили вниз Прорізною, до однієї з тих кав'ярень, де у незапам'ятних 80-х роках збиралася на ранкову каву вся тусовка. Стояла безпробудна червнева спека, листя на каштанах обвисло як неживе, столичні німфетки ласували морозивом, Костик пояснював Бамбулі, що означає вислів «інтелектуальна пригода».

Аліна пірнула у прохолоду кав'ярні ніби рідкісна велика рибина; вона мала розпущені чорні коси, які вільним водоспадом ринули на плечі, і уважні очі, де поруч із лукавством причаїлася ледь вловима печаль; вона була схожа на Мавку, яка вповні природно почувалася у міському середовищі, однак за першої слушної нагоди могла дременути до Своїх – до лісовиків, водяників і перелесників. Малюнок її брів нагадував розкрилля вільних лісових горлиць і спокій від неї йшов також упізнаваний, лісовий. На неї одразу звернули увагу. Аліна вела популярну телепрограму, присвячену незвичайним явищам і подіям у нашому на позір сіруватому житті. Вона зібрала вже неабияку колекцію містиків, ліліпутів, ясновидців, контактерів з інопланетянами і всіляких інших сновидців, пророків, вісників Міленіуму або просто самотніх диваків. Спокійно і зрозуміло вона розповідала про драматичні збіги обставин, накладання часів і просторів, запаморочливі переплетіння екзистенцій та подій, які за хвилину перевертають догори ногами долю людини, закидаючи її у несподіване і малоймовірне «тепер». Єдине, чого вона прагнула у тих програмах з карколомними сюжетами – справжності подій, про які розповідали очевидці або учасники, і можливості зафіксувати реальні сліди їхнього розгортання. Аліна мала чудовий, рідкісний дар вислуховувати до кінця і ставити нечисленні, доречні питання, які згодом з'являлися і в її глядачів. Поза всім тим стояла незумисна здатність чи нахил до трагічного загострення, до вбачання, а отже, й показування іншим вищого смислу, притаманного буденному сенсові. Мало хто сумнівався, що Аліна вже встигла познайомитися з інопланетянами і покататися на літаючій тарілці над вечірнім Києвом.

Аліна приїхала разом зі своїм режисером і оператором Андрієм, замовила усім каву і заходилася слухати.

Але слухати не було чого.

– Все буде кльово, – сказав Бамбула. – Завтра ми влаштуємо опа-опа.

– Авжеж, – потвердив Костик.

Запала мовчанка.

– Але ж має бути якась послідовність рухів, розвиток подій, зримий ряд, контекст. Як ви думаєте це оформити? – запитала Аліна.

– Контекст у нас буде з підтекстом, – повідомив Бамбула.

Усі знову замовкли.

– Ми закопаємо стовп, – після довжелезної паузи почав пояснювати Костик. – Від верхівки стовпа пустимо шнурки. Утвориться щось на зразок конусоподібної піраміди або пірамідального конуса.

– Еге ж, з чимдалі ширшим діаметром, – потвердив Бамбула.

– Обплетемо ту піраміду клейкою стрічкою, а на стрічку повішаємо книжки. Слід купити кілька літрів бензину.

– Костик виголосить прощальне слово. «В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив…» Чиркне запальничкою. Фур-р-р! – на всю кав'ярню розлетілися Бамбулині лапи. – Ми могли би і без телевізії зробити те дриґ-дриґ, але хочемо продемонструвати структурні перетворення у сфері відкритості. Ну, і знимка на згадку залишиться. Тепер книжки не кожного дня палять.

Мавка Аліна відверто засумувала.

– Я ще ніколи не бачила, як палять книжки. То має бути дуже страшне видовище. Я чула, що в книжках стільки енергетики… Це ж не чисті аркуші горітимуть, а поезія.

Костик протер хустинкою окуляри, знову вдягнув їх і, зробивши кілька ковтків кави та прибравши позу вченого мужа на академічній раді, став пояснювати:

– Спалення книжок, Аліно, є давньою європейською традицією, набагато давнішою за книгодрукування. Починаючи з пожежі, яка знищила Олександрійську бібліотеку, продовжуючи іншими акціями християн, котрі залюбки палили книги гностиків і єретиків. Потім настало Середньовіччя, шкода слів, бо тоді книжки горіли по цілій Європі, а на їхньому полум'ї смажилися автори. Про Ренесанс я нічого не знаю. Далі Лютер. Лютер спалює папську буллу. Починається Контрреформація. Інквізиція палить Яна Гуса і Джордано Бруно, разом з його памфлетами, а заодно лютеранські й аріанські видання. Потім Гітлер, по всій Германії ватри із заборонених книг. Якщо ж брати суто літературний аспект, то перше, що спадає на думку – Рембо, який, кажуть, спалив на очах у нажаханих родичів майже весь наклад «Одного літа в пеклі», хоча є й протилежні свідчення, а також Гоголь, що спалив не лише другий том «Мертвих душ» (якщо він його перед тим написав, звичайно), але й нерозпродані екземпляри віршованої ідилії «Ганц Кюхельгартен». Окреме відгалуження – літературні заповіти, де мало не всі вмирущі письменники заповідали спалити ту чи ту частину їхньої творчої спадщини, Кафка – перший приклад. Ну, і загальновідоме, Михайль Семенко, який спалив «Кобзаря» Шевченка. Я не працював над цією темою, але, якщо почати досліджувати, можна написати монографію на тисячу сторінок. На щастя, я не науковець, а практик, тобто поет. Втім, можете не сумніватися, що на Заході таких монографій щодо книгопалення є вже кільканадцять. Тому, Аліно, боятися не треба. Спалення книг, як бачимо з історії, є богоугодною справою.

– Бачиш, як він переконливо вдає нормального, – розчулився Бамбула.

Аліна сміялася.

XV

Сьомого червня 1998 року перед садибою Андрія Бамбули зупинився темно-синій мікроавтобус телестудії. З «газельки» вийшли Аліна, продюсер Галя, мало схожа на Аліну, хоча вона була її рідною сестрою, режисер Андрій з телекамерою, звукооператор Артур, Бамбула, Костик і двоє маленьких спритних художників, Мар'ян і Славко. Художники приїхали з Дрогобича і працювали над оформленням майбутньої дискотеки неподалік від Центрального гастроному. Вони не встигали виконати замовлення у визначений термін, тому закликали на допомогу Бамбулу. Бамбула старанно трудився з ними кілька днів, аж тут усім, блін, приперло палити книжки. Аліна сама підійшла до Мар'яна і Славка, подарувала їм найчарівнішу на світі посмішку і попрохала відпустити Бамбулу на один день. «Буде ще краще, – вона схилила голову на плече, – коли ви теж поїдете з нами і допоможете провести перформанс. Тим більше, що в неділю працювати не можна, а бавитися – треба. До того ж, це не проста неділя, а неділя Трійці, велике свято. Гадаю, ви не пошкодуєте». Художники здалися без бою.

Отже, була Трійця, дзвонили у церкві, янголи вогню всідалися на головах апостолів і на всю губу блюзнірствував Бамбула.

– Цьом-цьом у дупу і па-пá! – кричав він Костикові. – Óпа-óпа! Забираємо шедеври і риємо на озеро! Не забудьте драбину! В путь вирушайте, книжки, моб вашу ять, ви довго мозолили очі!

Бамбула хотів завантажити книжки у «газельку» і відвезти їх до лісу, розвішати на сосні, спіймати на озері штук десять юних купальниць, які досягнуть, за його поясненнями, оргазму, побачивши телекамеру, а відтак, з ними можна буде робити любé; одну з них Бамбула прив'яже до сосни голою, підпалить книги, а всі співатимуть «Горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла», і буде файно. Водій «газельки» купив на автозаправці цілу каністру бензину.

– Ти вар'ят! – кричав Костик. – Ти невиліковно хорий сексуальний маніяк і педофіл, небезпечний для цілого суспільства!!! А якщо вона засмажиться? Щойно спалахне сосна, там негайно з'явиться бригада лісників і полк «Беркута»! Ти хоч раз бачив лісову пожежу?

– Кретине, там поруч озеро! – репетував Бамбула. – Лоліта не засмажиться, я обмащу її глиною!

– Обмасти свій кінець! То всьо займається як порох! Невже ти гадаєш, що Роднянський подарує Аліні, коли вона задля втілення твого дебільного сценарію спече тринадцятирічну дівчинку і випалить сто гектарів лісу у Києво-Святошинському районі? Разом з Біличами і Ірпенем? Довкола столиці?!

– Мистецтво вимагає жертв!

– Та після твоїх жертв увесь канал «1+1» сяде на довічне ув'язнення і ми разом з ним! Другий Чорнобиль! Подивися на Аліну, яка вона ще молода, яка вродлива, тиха і спокійна! Як вона хоче жити і творити! Ні, блін, з'являється якийсь параноїк Бамбула і хоче, щоб вона решту днів своїх присвятила служінню тюрмі! Ти працюєш на конкурентів каналу, то так і скажи! Найманець Рабиновича!

Аліна зніяковіла і пішла радитися з сестрою-продюсером.

– Сам ти Рабинович! – валував Бамбула. – А що скажуть мої сусіди?

– Ох-ох-ох! Відколи це ми почали перейматися думкою сусідів? їм не звикати. Вони вже гасили твою майстерню.

– То тепер нехай гасять мою хату?!

– Хата лишиться цілою. Ми відступимо на п'ять метрів, – Костик озирнувся на хату і сторопів.

– Бамбула, ще секунда, і я повірю, що ти пророк. Подивись на стіл під яблунями, скоро, – прошепотів Костик.

Бамбула люто озирнувся – і обм'як.

На столі під яблунями народжувалося диво безумної поляни, про яку він півночі марив у Костика на дачі. Там уже стояли шинки і ковбаси, печені курчата, варені яйця, сир і масло. Галя намащувала запашні скибки свіжого білого хліба паштетом, Аліна мила огірки й помідори, посеред столу струнко стояли дві прямокутні фляшки чудесної горілки.

– То ти кажеш, ліс може загорітися? – чомусь пошепки перепитав Бамбула.

– Так, старий, краще не ризикувати, – прошепотів Костик.

Вони одночасно ковтнули слину, бо вже два дні перебивалися одним пивом і крекерами, а сьогодні взагалі ще не мали ріски у роті.

– Хлопці, ходіть, будемо снідати! – привітно погукали Галя з Аліною.

Усі посідали за столом і чемно привітали одне одного зі святом. Бамбула поналивав чарки. Тут було так зелено і прохолодно, так легко дихалося напоєним пахощами літнього саду повітрям, так радісно посміхався Чорник, передчуваючи небувале обжерство, що вже ніхто не хотів до лісу, а полювання на німфеток після другої чарки здалося нудною і обтяжливою справою. Режисер Андрій поснідав першим і почав знімати бенкет. Славко розповідав прикольні історії з заробітчанського життя художників і всі качалися від реготу. Костик з Мар'яном з'ясовували хронологію життя і творчості Ґюнтера Юккера. Вони обоє шанували цього, не менш велетенського, ніж Бамбула, дивакуватого німця, котрий не вмів тримати пензля, але створював ажурні композиції за допомогою молотка і мільйонів цвяхів. Мар'ян подарував Костикові буклет зі своєї недавньої виставки у галереї сучасного мистецтва «Ґ'АРТ». У передмові до буклета, написаній ще заумнішою мовою, ніж Костикові рецензії, говорилося, що Мар'ян Олексик є деміфологізатором і міфотворцем одночасно, а одна з його найголовніших тем – Всесвіт у системі архетипів. «Кодовий сенс первісних ідеограм з їх магічною функцією і комунікативною позачасовістю заохотив до концепт-парафраз. Відчитану праінформацію художник втілив у сучасні «орнаментальні структури», задіявши до цього відверто поп-артівську методологію малярства. Нове пластичне середовище огорнуло архетипічні видіння аурою недомовленості… Мар'ян Олексяк нагадував собою еколога, який фанатично рятував зелене покривало землі від техніцистичних відходів. «Збиранки» (ще одне авторське означення) враз опинялися в майстерні, а у відповідний момент «впиналися» у полотно (картон, дерево, оргаліт), стаючи набутком новоствореної енергетичної діяльності. Цей образно-формальний прийом узгіднювався з вірою митця у метатрансформацію. «Нічого не робиш просто так, ніщо не зникає просто так», – вважає Олексяк. Дотик рук став для нього найвірнішим способом опанувати механікою медитації, через яку реалізується ідея переходу однієї енергетичної маси в іншу. Осмисленість шляху побудови колажної структури у відповідний момент поступається імпровізаційному чуттю, що спричиняє непередбачуваність результату. Традиційна несуча основа твору покривається добіркою «нетрадиційних матеріалів» (подекуди з арсеналу «брудного мистецтва» – цвяхами, відпрацьованими сірниками, яєчною шкарлупою, уламками деформованих бляшаних посудин тощо), інколи піддається дії відкритого вогню, після чого набуває вартостей „нової енергетично-духовної субстанції“», – Костик дочитав до цих слів, переглянув репродукції з метатрансформацій і транспозицій, під багатьма з яких серед використаних матеріалів зазначався і вогонь. Полотно, олія, дерево, шнур, вогонь. Він зрозумів, що кращого майстра спалення, аніж Мар'ян, не знайти у цілій Європі. Вони ще трохи порадилися, згадали напучування Еліаде і Кемпбела, а тоді випили по наступній чарці і взялися до роботи.

XVI

Книжки лежали там само, де їх залишили три роки тому, біля розваленого п'єца у літній кухні. Щоправда, Бамбула акуратно поскладав їх, обгорнувши зверху прозорою шелесткою плівкою. Але це не врятувало від морозів, дощів і снігу, бо дах у літній кухні протікав і бракувало шибок у вікні. Костик уявив, як вони лежали тут три зими і три літа, чекаючи своєї долі: може, темними-претемними ночами їм марилися затишні теплі бібліотеки, світло настільних ламп у кабінетах, чиїсь доброзичливі, розумні руки, які неквапом перегортатимуть їхні сторінки. Серце в нього стиснулося. Книжки набрякли від вологи, на багатьох з'явилася цвіль, а на обкладинках красувалися сліди підошов і засохлі патьоки бруду, талого снігу трирічної давнини. «Принце, ні на цьому тижні, ані в цьому році не запитуйте, де він, і хай не тривожить вас цей рефрен: „Але куди подівся сніг торішній?“» – згадав Костик закінчення Війонової «Балади про дам минулих часів». Книжки мали повністю нетоварний вигляд. Вони пахли покинутістю і купонами, за які нічого не купиш, пахли пивницями, мишачим послідом і недоброю коловертю, яка пронеслася над країною, водномить позбавивши нас співчуття до будь-кого і наповнивши хтивим жахом боротьби за існування: «Ще мить, ще день і я також опинюся на звалищі, як Троцький або Карабут; ще рік отакого виживання – і ми опустимося остаточно». Костик навмання розгорнув одну з книжок і натрапив на вірш «спалення книги». Він погортав збірку, поморщився, бо вже давно так не писав і не думав. Ці просякнуті викинутістю книги містили зужиті й пережиті, а отже, невластиві форми експресії. Давно скинута шкіра. Її треба спалити разом з гнітючою аурою марґінальності. Він виглянув у розбите вікно і побачив Бамбулу, що завзято рубав крислату яблуню перед кухнею. Яблуня струхлявіла, тінь від неї падала на грядки. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема. Бамбула давно збирався позбутися її, але все не доходили руки. Тепер вони вирішили зробити з яблуневого стовбура axis mundi, стрижень світу.

Режисер зняв процес рубання, а тоді закружляв довкола Костика, який тягав на плечах мішки з книжками, висипаючи їх на нескопаній латці перед хатою. Мар'ян і Славко носили нерозірвані пачки. Аліна спостерігала, Галя прибирала зі столу, Артур дрімав у холодку, він не любив так рано вставати, водій поїхав «газелькою» до Києва, пообіцявши не забути забрати їх увечері. У високому синьому небі Літа Господнього текли білі хмари і апостоли глаголали мовами, яких вони ніколи не вивчали.

Аліна не втручалася до роботи режисера. Вона попередила хлопців, що Андрій під час зйомки стає небезпечний і краще його не рухати. Костик бачив, як він шукає гарні і несподівані ракурси, полюючи за промовистими деталями, і відчував, що й собі починає сприймати світ перед очима кінематографічно. Старі нефарбовані двері літньої кухні, контрастні перепади тіні і щедрого небесного світла, заворожливе обертання колеса на поламаному дитячому ровері, змахи могутніх Бамбулиних рук, жовте топорище, сліпучо-синє лезо сокири, безпорадне падіння дерева, фактура мішковини, – усе, все несподівано набувало інакшої видимості, глибшої і значущішої за повсякденну; повсякденне облазило як стара шкіра, з непотрібної більше шкарлупи яєць вибиралися крихітні пташенята жар-птиць, археоптериксів і птеродактилів. Мар'ян і Славко копали яму, в якій стоятиме Стрижень Світу; Костик подумав, що Бамбула таки має здібності візіонера – перед ним працювали двоє чувачків з лопатами, нехай і не Кох та Кауфман, але так само художники, такі самі зграбні і незворушно заглиблені в себе, як їхні побратими зі львівського цеху. Незважаючи на ранню годину, починало пекти сонце. Бамбула обчухрав бічні яблуневі гілки і стовбур закопали в землю. Тепер він став складовою символіки позаземного Центру. Замість трухлявої яблуні перед Бамбулиною хатою височіло Дерево Життя.

Мар'ян по драбині виліз на Дерево Життя і прив'язав до верхівки кільканадцять довгих мотузків. Славко по колу забивав у землю кілки. Мотузки натягли і прив'язали до кілків. Костик з Бамбулою розмотували клейку стрічку, оповиваючи нею мотузки по спіралі. Спіраль звужувалася догори. Утворилося щось, схоже на індіанський вігвам. Його прототипом, зауважив Мар'ян, була конусоподібна Священна Гора, розташована у центрі світу. Тут знаходилося місце сутикання Пекла, Землі і Неба. Тут височіла Голгофа.

Майстри випили по чарці, трохи перекусили, покурили. Настала черга книжок. їх вішали рядами на клейку стрічку, легенький вітерець ніжно гортав вогкі аркуші з віршами і просушував їх. Книжки приголомшено дивилися на білий світ, якого вони ще ніколи не бачили. Сьогодні був їхній перший вихід у цей світ. Дерево Життя обростало новою, білою корою, на ньому тріпотіло біле листя, помережане чорними словами. Кожний творчий акт повторює космогонічний акт Створення Світу. Щасливий Чорник гавкав на Нове Сонце. Вони всі відчували, як існування, ще вчора профанне й ілюзійне, змінюється завдяки їхній праці реальним і тривалим буттям. Режисер Андрій фіксував послідовність етапів ритуалу; Створення Світу було незворотнім процесом, зимовий Хаос, у якому так довго перебували Костикові книжки, змінювався, як і заповідала «Книга Перемін», стрункою, різьбленою спорудою літнього Ладу.

Вражена Аліна приклала палець до вуст. Вона не сподівалася, що направа вивихнутого часу може мати такий високий зміст, а Дерево Життя виявиться таким гарним. Отвір на вершині вігвама, спорудженого майстрами, був серединною точкою неба, безпосередньо пов'язаною з Полярною зіркою; він був сонячними дверима, крізь які мали пройти душі книжок, енергії віршів, покидаючи неприхильний до них час і повертаючись у вічність по осі висхідного диму. Цей отвір, як пояснив Аліні Мар'ян, був лоном Вселенської Матері, чиє полум'я є полум'ям життя. Від цвілі, байдужості, приниження і забуття ці книжки можна врятувати єдиним надійним способом: переправивши їх уперед, до вічності, за допомогою споконвічного посередника, вогню. Вогонь стає Великим Мостом і civitas terrena перетворюється в небі небес на civitas Dei; коли закінчаться тутешні мандри і старий пілігрим повернеться до Дому, то ці, тонесенькі, вже чекатимуть на нього Там, у ошатних глянцевих оправах, зі сліпучо-сніжними сторінками, без жодної друкарської помилки, з чудовими ілюстраціями Пітера Бройґеля Старшого. Він навмання розгорне одну з книжок, бажаючи перечитати вірш «спалення книги» і не зможе стримати враженого вигуку, бо це буде той вірш і водночас не той, бо, пройшовши очищення вогнем, він змінить синтаксичні і граматичні форми, набуде іншого розміру, більшої або меншої кількості рядків. Він буде написаний вічно новою мовою і називатиметься тепер «створення книги». Тоді старий пілігрим укотре пригадає слова святого Авґустина про походження краси твору від небесної краси і високості; бо те, що є часовим, воно ж і є вічним; або, іншими словами, з іншої знакової системи – що є клеша, то є бодхі, а самсара – то нірвана.

XVII

Філ сидів на дачі у Ворзелі, з дня на день провадячи героїчну, але явно нерівну боротьбу з колорадськими жуками; їхня бойова потуга наразі переважала. Сашко поїхав на море; телефон Малковичів узагалі не відповідав, їх, либонь, також не було у Києві, як і більшості тих друзів та знайомих, котрих хотіли запросити Костик з Бамбулою. Бамбула махнув на це рукою і тепер міркував над тим, як реалізувати бодай іще одну частину свого сценарію. Йшлося йому, ясна річ, не про арабів на зелених пожежних машинах. Йому йшлося про значно животрепетніше: про німфеток і любострасне дриґ-дриґ.

Німфеток ніде не було. Аліна з Галею на ту роль не надавалися, вони чесно виконували професійні обов'язки. Бамбула починав денервуватися. Він позирав на годинника, на високе палюче сонце, на Чорника, який поринув у нірвану під столом, на Костика, що розповідав Мар'янові про палаючі стріли, запущені Юккером у нічний океан; Юккер влаштовував цю вогненну акцію і серед нічної лівійської пустелі, але Костик віддавав перевагу варіантові з океаном. Далі Бамбула поглядав на Славка, який демонстрував фігури вищого стьобного пілотажу перед майже непритомними від сміху Галею і Аліною, на Артура, котрий мирно бесідував з Андрієм, на Стрижень Світу, що пронизував його двір. Багато книжок не вмістилося на Священній Горі і їх залишили нерозпечатаними, у пачках, постановивши висипати у вогонь тоді, коли все добре розгориться. Усі чекали вечора, інакше, пояснив режисер, на екрані не буде видно полум'я.

Бамбула вийшов на вулицю і покрутив головою на всі боки. Ані душі. Він поліз на горище над літньою кухнею; там лежала шалівка і довгі соснові жердини, проте чомусь не виявилося жодної, бодай мацюпусінької, Лоліти. Про всяк випадок він зазирнув до виходка і під ліжко на веранді. Нуль німфеток. Тоді він пішов і відкликав Костика вбік.

– Слухай, старий, усе це кльово, але… чи не поквапилися ми з тим паленням? Може, почекали би місяць-другий, за той час розкрутили би «Артеміду» на пару мільйонів… А то все так скоропостижно, наче óпа-óпа. Нікого не запросили.

Костик миттю зрозумів, що мучить друга.

– Андрію, не журись. Тепер уже пізно щось міняти.

– Ну… так… але коли ще трапиться така нагода? Раптом ти напишеш книжку – а її розкуплять?

– Бамбула, не падай духом, у нас, як казав великий Бампер, усьо спереді. Я напишу оперу!

– Нарешті ти йопнувся остаточно.

– Ні, чувак, серйозно! Я напишу оперу про Артеміду! Бампер складе музику. Ти будеш художником-постановником. Антична Греція, діла, дія в лісі і на озері, туніки, хітони, тоги… Січеш?

Бамбула обімлів.

– Ти… не приколюєшся?

– Зберемо суперовий склад виконавців.

– Паваротті, – замріяно сказав Бамбуліні.

– Так! А потім приходимо до «Артеміди» і кажемо: ось лібрето, ось партитура, он Паваротті, нам треба гроші на костюми і морозиво для німфеток з почту давньогрецької богині. То є скажена реклама! Ми провеземо оперу по всіх європейських містах! Відень, чувак, Мілан, «Ля Скала». Українську горілку почнуть купувати навіть у Стокгольмі! «Абсолют» збанкрутує.

– Чувак, я сьогодні ж, негайно, телефоную Бамперу.

– Давай, домовилися. А я повертаюся додому і сідаю за лібрето.

– Старий, ти ҐЕНІЙ! Чому ти досі не заробив жодної копійки?

– Може, тому, що я ще ніколи не писав опер. Усе рецензії та рецензії…

Вони пішли до столу і випили за те, щоб у Паваротті ніколи не було ангіни. Потім за Бамперові клавіші. Бамбула пропонував пити за кожну клавішу окремо, але Мар'ян і Славко запротестували. Галя принесла дві непочаті фляшки чудесної горілки. Вони випили за те, щоб у Костиковій самописці ніколи не закінчувалася паста і він пішов давати інтерв'ю Аліні.

Вони сиділи в напівтемній Бамбулиній майстерні, Андрій знімав бесіду, Артур скрушно стенав плечима, бо до звукового ряду раз по раз вдирався стукіт електричок, які шастали повз Біличі. Костик намагався стисло пояснити, чому він вирішив спалити книжки і що означає Стрижень Світу. Стисло не виходило, Костик лютився. Колись Герман Гессе пояснив мрійливому юнакові, що йому доведеться жити у «фейлетонній добі» і суворо заборонив давати будь-які інтерв'ю. Сьогодні він мусив зраджувати улюбленого Гуру, але Аліна виявилася невблаганною, незважаючи на всю її м'якість і лісовий спокій. «Глядачі повинні знати причину, інакше вони нічого не зрозуміють», – лагідно й терпляче переконувала вона. Тоді Костик сказав, що він із самого малечку страшенно любив писати і палити книжки, що він є одним з останніх степових вовків і українських гіпі, а гіпі ніколи не працюють і не протестують, вони тільки те й роблять, що грають на гітарах, співають, п'ють чудесну горілку і палять святу сестру маріхуану, святкують, одне слово, і що святкування є головним завданням людини на цій буденній землі, тож у жертвоприношенні книжок невідомому богові він вбачає свято, а Спілку все одно скоро шляк трафить, бо ми вже створили альтернативну до неї Асоціацію українських письменників. Артур відчепив від його синьої теніски мікрофона і вони з Аліною почали говорити про життя.

Нарешті сонце не витримало і почало падати, дедалі швидше. Війнуло прохолодою, прокинувся Чорник, ластівки поверталися до своїх гнізд і вмощувалися на нічліг. Костик вийшов з майстерні під безкраї пурпурові небеса і виголосив промову, звертаючись до Мар'яна, Славка і Бамбули, які вишикувалися перед Деревом Життя.

– Дорогі друзі! Браття! – сказав Костик. – Цієї надвечірньої миті на нас дивляться двадцять шість століть європейської літератури! Ми стоїмо посеред пустелі України, готуючись випустити вогненні стріли в безмежний небесний Океан! На нас чекає великий, відповідальний чин: звільнення Слова від тлінної, цвілої і невластивої оболонки. Бо Слово – це вогонь, а не цвіль у дешевих мас-медіа. Сьогодні ми ніде…

– І ніякі, – додав Бамбула.

– Прошу не перебивати. Сьогодні ми ніде. Всупереч власній волі та її зусиллям, усупереч первісній логіці подій, коли таки заходило на свободу, ми опинилися в минулому часі, тобто, за всіма законами, у вже відсутньому часі. Теперішній відсутній час, нова граматична категорія. Час серед мерців. Мертвий час, коли людина не може жити поетично, як заповідав їй Гельдерлін. Але, якщо людина не живе поетично, тоді вона не живе взагалі. Живе Слово не має нічого спільного з друкарською фарбою на папері. Я гарно промовляю? – понизивши голос, запитав Костик.

– Гарно, старий, страх як гарно, давай тільки покоротше, бо в них таки урветься сьогодні терпець, – сказав, похитуючись, Бамбула й озирнувся через плече на Аліну, яка заклопотано бесідувала з сестрою. – А коли рветься терпець, тоді лунає багато усякого тріску. От я пам'ятаю, як…

– Не псуй чоловікові кайф! – обурився Славко. – У нього сьогодні історичний день. Це все одно, ніби Остап Вишня убиває Тараса Бульбу.

– Тарас Бульба убиває сина Андрія… Бамбулу, – поправив Мар'ян, розгладжуючи перед телекамерою набурмосені вуса.

– І чого ти такий Бамбула, – завівся Славко. – Про цю подію згодом думи складатимуть, може. Її п'ятдесят мільйонів українців побачать, а він «покоротше». Покоротше тільки óпа-óпа буває.

– Та нехай триндить, хіба я не розумію, – виправдовувався Бамбула. – Поети, блін, усі такі довбонуті, з Гомера починаючи. Як заведе…

– Зайве потім виріжуть, – роз'яснив Костик, який цього дня навчився від Аліни лагідності і толерантності. Він дістав з кишені чорних джинсів картку паперу і продовжив: – Я хочу нагадати вам слова видатного французького поета Альфреда де Віньї, який написав «Смерть вовка»…

– О, почалося, – застогнав Бамбула.

– …і якому ніколи не наважувалися затикати рота різні там Бамбули, запроданці оскаженілих від безкарності нуворишів. Та в нас горять іще бажання під гнітом влади рококо! Слова, які ви зараз почуєте, я переписав для себе у п'ятнадцять років, щоб завжди пам'ятати, з якою цяцькою матиму справу ціле життя: «Поети – найвидатніші і найнещасніші люди. Вони створюють майже безперервний ланцюг славетних вигнанців, сміливих, переслідуваних мислителів, доведених жебрацтвом до божевілля. Більше нам не судилося. Ми гинемо. Тепер важливо лише одне – гідно вмерти».

Костик заховав картку і, майже не хитаючись, швидко підійшов до Аліни.

– А тепер ми виконаємо ритуальний танок європейських поетів. Він відображає їхні складні почуття у той час, коли вони не хочуть, але мусять палити свої книжки, – натхненно виблискуючи окулярами, повідомив він. – Його танцювали Гоголь і Рембо! – додав він упівголоса.