Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Концерт № 6

І

Йдемо коридором, захаращеним велетенськими ящиками, на яких чорною фарбою проставлено тавра: «Запах цезальпіній № 33», «Запах цезальпіній № 6», «Позаторішні пелюстки троянд», «Опале листя кленів № 2», «Допівопале листя кленів № 4», «Денне око павича», «Праві крильця Аполлона». Несподівані повороти у запах каналізації, художня типізація, яка фіксує числа на електронних годинниках та термометрах, розвішаних і розкладених повсюди; одного разу ми навіть вийшли на сонячну галявину, заставлену зуболікарськими кріслами, але розкласти багаття нам не дозволили і ми знову звернули в котрусь коридорну кишку, весело співаючи пісню про співчуття до Лаокоона, цебто про те, що найкоротший шлях не завжди найправильніший.

На наші голови сиплються напівзотлілі літери, – павуки марно намагалися позв'язувати їх докупи, вболіваючи, звісно, не за нас, а так… про сучасність. Оскільки страждання і є сучасністю, ми виконуємо свою пісню на «біс», хоча реальних, а тим більше матеріальних слухачів чортма. Перша година ночі?

Гей-гей, Амадей, ти вже геть пристав! Ось тобі мед, кухоль молока, скоринка хліба. Не журися, брате, головне – вийти до електрички, а вона вже довезе нас до концертного залу. Чи зали?

Вокзала. Тепер ми остерігаємося тунелів; слухняно стаємо в чергу до автоматичних камер схову; поруч жіночка продає морозиво, але розміняти нас по п'ятнадцять копійок вона категорично відмовляється, мотивуючи свій вчинок тим, що ми не перші.

А ми гадали – останні.

Виявляється, біля камер (!) є автомат (!), який перетворює двадцять копійок на п'ятнадцять і п'ять. Досконало! Ми розмінюємо цілу троячку, квапливо запихаємо партитури, ручки, ніжки, олівці та Ієроніма до металевої печери; починаються чергові муки з набором коди – наразі задум видається нам тяжчим за виконання.

Виходимо на привокзальну площу. «Треба подзвонити», – авторитетно заявляє Йоган. Але двохкопійчаної монети у нього теж нема. Незнайомий міліціонер люб'язно погоджується нам допомогти. Йоган стрибає до вільної телефонної будки, крутить номеронабирач. За півгодини ми добре замерзаємо, тому йдемо довідатися, в чому холєра ясна.

Він набирає номер автоматичної камери схову. Інших не знає.

– Добре звучить: «камера схову»! – привселюдно захоплюється Амадей. Він у нас взагалі великий мрійник.

Люди втягують голови до грудних кліток (!) і тікають на перший або шостий трамвай. Ми – за ними. «ПЛЩФРНКА», – гарчить чортоподібна жінка в перуці з золотими зубами (коми (!) після слова «перуці» – не можна). Тому ми й виходимо.

– Мюнхен, – замріяно каже Амадей. Невиправний мрійник.

– На-с-кіль-Кох? – рахує Бах Рахуєбах.

– На всіх, – каже Амадей. – По три, – додає замріяно.

Вечір надворі, ніч наступає, сонце сідає до підземної вбиральні, довкола якої б'ється фіолетова мафія.

– Де-м-ми? – питає нас інтелігентно вбраний в окуляри.

– Ми – за вами, – лагідно пояснює Амадей.

II

Тепер ти стала повздержною як лебідь; тепер ти беззвучна як голод. І коли запитали у тебе ченці: «Чи далеко зима?» – ти вказала лише на один рядок у гарній старовинній книзі: «Зима все ближче». Той чоловік нестерпний. Інший – терплячий. А ще один ніколи не приходить сам. «Повернімося до Єрусалима», – кажеш ти цьому останньому. Але він не збирається служити тобі і гордий з цього. Він іще не замислюється над спасінням своєї тричі грішної душі. «До Ісуса приступив, поцілунком обдарив, а катів ціла товпа кинулася на Христа», – тихенько, щоб не розбудити його, наспівуєш, мимоволі наслідуючи мелодію «Led Zeppelin». Ченці задоволено кивають головами в каптурах, а той, терплячий, підносить велетенський букет зарошеного осіннього жовтого бузку. Саме він обізвав тебе колись злощасною німфоманкою лесбійської статі, але букет ти приймаєш: послання Пелагія Деметріаді. Усмішка твоя тонка, як нитка без бурштину; зате жовтий бузок. Для чистих усе чисте.

Ти невисокого зросту, тоненька; твоє волосся каштанове, твої очі сірі, губи досконалі і ніс рівний. Любиш отримувати листи, вітатися щоранку з сусідами, поспішаючи на роботу, якої не любиш за те, що там старі дурні курви керують молодими і мудрими. А що таке мудрість? Тоді ти знову нагадуєш старовинного вірша: «Може, це щось таке, як вода, та сама…» Біле небо, недопалки в червоній скляній попільничці, букет жовтого бузку у темно-синій скляній вазі; ти прокидаєшся і просто в ліжку читаєш, по-новому сприймаючи слова, які ось уже сімнадцять літ пролітають безупинним сніжком, легко танучи в крові, які всоталися під твою шкіру, проросли волоссям на голові, надали кольору очам, байдужим до того, що проноситься за вузьким високим вікном, створюючи на вулицях постаті людей, химерні обриси авт, перекидаючи шахові фігурки невигаданих почуттів любові, заздрості, вищості, ницості. Будинки, яких наставили довкола, зробили твоє невеличке місто тіснішим і більш-менш незбагненним; а вірші, які ти знову читаєш, нагадують лише засушених метеликів, уже безбарвні денні очі павича, уже готових розсипатися від першого необережного погляду – отак минає слава сього світу; боїшся струснути з себе вранішнє заціпеніння, – може, тільки воно й тримає тебе вкупі, як спецрозчин, ціаністий калій; може, літати більше не судилося, а судилося бути тимчасовою забавкою для чернечого ока або ж – що не набагато приємніше – темою для дисертації.

Втім, справа не в потрібності; ціла справа полягає в непотрібності. «Так, це вода, що стає кригою і розтає…»

Тепер ти стала як голодний лебідь.

Той, нестерпний, приходить до тебе і починає розповідати, і хоче сповідатися, а ти сидиш на горі, не доторкаючись до нього, вечір, вечір.

Так, і тепла імла болота зі сніжно-білими гербами лілей, що увижаються, Ін-Анно, бо насправді лебеді, і туман, і герби – лише машкара, мана, неживе.

От я промовив «неживе», а ти вже повела бровами, щоб настрашити робленість тексту, щоб усунути фрагментарність моїх висловлювань-сухозліток, і я поважно, а насправді – покірно – киваю головою, декілька окремих разів, тобто пристаю на цілісність і концентрацію, адже я вже/ще не вмію писати з тобою інакше, ти це знаєш краще за мене, як і те, що я вже не вмію не-писати.

III

Шкода, що тут не можна курити і пити «Гратієшті», після чого підстригати кактуси або, нявкаючи, забиратися на червоні пожежні драбини. Розповідай після цього!

– Розповідай! – вимагає Ін-Анна, жбурляючи вуаль униз.

Там її підхоплює зимний західний вітер, нетерпляче розправляє в чотирикутник, роздивляється, а зрозумівши, що це, зникає за рікою, залишивши вуаль безпорадно висячою над мостом; мені шкода її.

Ін-Анна не дивиться на мене. Її худенькі плечі. Плавний перехід до шиї, видовжений овал обличчя з вузькими вустами, сірими очима, рівним носом, трохи гордовитий овал, обрамлений в'юнким і прохолодним волоссям; так: в'юнкою і прохолодною оксамитовою бронзою.

Місце: Підкарпатська Русь, час – надвечір'я, бурштинові гори в пухнастому тумані. На одній з них ми і сидимо, не доторкаючись одне до одного. Її тендітні пальці крутять стебло з нікому вже невідомою назвою. Отож, є і місце, і час, тобто мені хоч раз у житті поталанило, але все, що я зараз міг би розповісти Ін-Анні, обернеться на моїх-таки очах купою мотлоху, порожніх консервних банок…

– Розповідай!

Кінець шостого концерту

Концерт № 7

І

Густий березневий сніг ліхтарі гойдає; густий, аж скляний дим клубочиться в робітні; тьма щезає, потім з'являється із кортежом епітетів, верхи вони, коні дужі і невидющі; зела заплетено в гриви розкошлані; злото вуздечок від подихів парою вкрилося; потім щезають, а тьма залишається.

Такою, якою вона є насправді.

Вітер вологий шиби толочить у бібліотеках, книгарнях, викидає портрети на вулицю напівосвітлену, ті летять а летять, обганяючи вершників, прилипаючи до їхніх мокрих жупанів, на спини, на дужі рамена й невидимі лиця; отож, відтепер: раз – і всміхнений Березовський, два – і Ведель зажурений, три – і зажурений Моцарт; світло, вруна, сніги, березневі, нічні.

Глечики з-під молока та вина, глечики з-під пітьми і з-під світла; а завтра промчаться вéрхівні, розсипаючи з обіруч золу, б'ючи пилюгу, з музикою з'являться вони, зі врунною, буде їх дужо, бо сказано в напівпрочитаній книзі хвали: «Колесниця Божа дивна тьмами воїнства гобзує»; потім щезнуть і музика, й вершники, а залишиться тьма.

Такою, якою вона є насправді. Осанна!

Цвяхи і вухналі зацвітуть березневої ночі в похмурій робітні; коні вудила гризуть між зірок, що не вигаснуть; як учорашні бурульки, гострі й іскристі, всадить їх Він у вишневу, засніжену плоть.

Весла до човнів летять, на воду велику, як віра, ступити без остраху кличуть; добра ця чорна смола, добре ці чорні копита вистукують такт – з ним попливімо в Рахманський Великдень, до воскресіння, повз сніги березневі, густі, наче книжка, прочитані до половини, а потім відкладені, – нам теж забаглося хвалити Господаря щедрого, що на води Його, розгорнуті вміло, тепер солонава вода осідає – не завадить цей присмак могутньому спалаху нуртів на дні; тільки підкреслить цей присмак ціну в сонці й під сонцем найзлотшого трунку – життя.

Водо! Скойки і риби твої, коріння прозоре, що вгрузло у землю пахучу; мова твоя українська і тіло гнучке, непродажне, пресвітле! Глибоко в тебе пірнаю, коханець і муж якнайкращий, небувалої ласки вітри – бо в тобі є вітри – перехоплюють віддих у розкіш, ніби хмару, легку і липневу, несуть архаїчними руслами, втіхою, найсолодшою після потреби дивиться в Бога.

Водо снігів березневих, ліхтарів на мостах! Берегине праматері нашої – многосвітлої Тьми, Водо Маріє! Радуйся, Водо, – провісну Золу розсипають з обіруч вершники; дужі в них коні і невидющі, в гриви заплетено зела гіркі, полинові.

Треба чистішати нам, годі вже тішити це лже-сирітство (з чиєї направи?), тато і мама живі, бо жива їхня кров, що пронизує серце, – як стріла, рятівна й незбагненна.

II

Благословенна і тиха, людська, у прозорих, у звичних узорах, – крове, усе вже насправді, – і втома; а втому тамують вином. На край опівнічного міста позичати ідеш цигарок, затуляючи каптуром очі, учора ще ялові.

Це, звичайно, не вірш і не хроніка; це риторика самосійна, напівтемрява папороті; сповідь незатишна, вереснева зима, підперезана стьожкою яблук летючих, вечірніх. Це, звичайно, не тлін, – безумовне продовження звички вдягатися вранці або рахуватися з іншими; це вузенькі стежки, перетрушені листом опалим, сосновими голками, сосновими шишками – мініатюрами вдалими пагод, яких ви не бачили, очі, учора ще ялові. Це, звичайно, не вибух на атомній станції, з післямовами телеполітиків, і з Поліссям, що навхрест забите дошками, – водночас, це також слова, теж підперезані стьожкою стронцію; хоча це не ліки, і не лічба, не літопис досліджень окремого виду щурів; це зимопис і виставка Перша шиб у морозяних квітах, які тануть від подиху та від монети; хто ж не знає, що танути – це сповідатися?

Крове, кричуща і зла, крове, зібгана в тілі законному і підкорена карбам небес, на яких розумівся Федькович; крове з каменю й скла, крове з мотлоху і настанов, крове-звалище, до якого збігаються ультрамаринові вулички; джерело, що від захвату гине, ледь поглянувши на материзну свою осіянну.

Вічнонезаймана діво Ізольдо на ложі духмяному в Бога Трістана, а поміж вами – лиш тіло людське, тлінний меч.

Вітре ясновишневий і бáгрий, і чорно-червоний! Обертай, обертай мудрі крила свого вітряка, що поставлений зліва у грудях! Як без тебе справляти роботу святу і несмертну Мірошникові, Котрий без роботи цієї – немислимий?

III

Сьомий концерт віддаляється, залишивши в кімнаті запах воску та ладану, коло світла на стелі, заснованій павутинням, що його візерунки повторюють розташування артерій у людях, у жайворонках, у ягуарах. Ще подзвонюють старовинні бурульки, ще скрапує мережана кров; кора, під якою течуть коні-айстри – незідрана. Лицарі складають пісні. І сірі плоди шипшини на тлі червоного неба.

Поскрипують дверцята в шафах, запилюжене скло глухо бринить, набубнявіле книгами (торохкими коробками маку). Сьомий концерт віддаляється.

Отож, на божевілля ти не спромігся, дитячий пророче, який повертається з міста і тюльпани, червоні як небо, в холодних руках; на прирученість приречений пророк; а в під'їзді запах вицвілих котів; а знедавна твої крихітні злочини стали помітнішими; це тому, що все меншає книг і це добре, хоча ще не осінь.

Усі повертаються до Греції.

Але Грецію не побачиш з вікна. Чи, може, дощу? Чи, може, ні Греції, ні дощу не побачиш, дмухаючи в жовту сопілку? Усі повертаються до Греції, залишивши тут драний посуд, безсилі будильники, шипшину з колючкою, сніжинку на ній, і тебе, – словом, увесь цей мотлох, за яким о шостій приїжджає машина, це ні від кого не залежить, а при в'їзді написано: «Можеш виплакатися, якщо зумієш» – і ніхто не плече, бо всі повертаються до Греції; і ніхто не вміє.

Лицарі складають пісні, скинувши обладунки. Троє голих дітлахів намагаються підняти меча. Далі – мармурові сходи, якими знову підіймаєшся на терасу; звідси вояки видаються малесенькими, як таблетки нітрогліцерину, а меча взагалі не видно. Троє голих дітлахів біжать іззаду, наздоганяють; ти вискакуєш у перші ж двері, повертаєш ключ у замку, відсапуєшся.

Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима йде назустріч, раз по раз киваючи білим хризантемам, якими обсаджена стежка.

Кінець сьомого концерту

Концерт № 8 («Сентиментальний»)

І

Батуринський палац, наче зібгана коробка «Прими» в пияцькій кишені; наче палац, у якому впродовж століть ніхто не живе, у якому живе тільки горлиця-та-сова та кілька затюканих привидів (уночі клубочиться музика, а на терасі кришталь передзвонює срібло); такий батуринський палац приходить до Сейму, де я ловлю рибу, сідає поруч, порохнявий, уже й не скупий, бо старість майнула, як один зимовий день, а безсмертя – це, Костику, так, ніби старість, котра не минає за один день, неминуща старість, а ще оці привиди, птахи, які гидять щодня на плечі та сходи, і оце ще ріка та ти, та… з чого я, власне, почав, не пригадуєш?

Пахне світлом і мохом. Кажани випірнають із ран. От аби, Костику, палаци були як ті змії і щовесни змінювали шкіру, ні? А то ця музика, Рінальді не дописав її, поїхав, Березовського забрав, а вона вже геть продралася, повія, а не музика, де ти ще таку бачив? Просить заплатити, а чим тепер платять, я он пива не можу купити собі; приходять, лазять, зазирають у очі, а насправді ти їм зовсім не потрібна, Філемон, Бавкіда, клює, чи ти заснув, чортибатькамать!

Молоденька щучка зривається вниз і показавши нам язика, тікає назад у теплу рожеву воду. Старий підскакує, спересердя тупає ногою і плює; не сказавши більше ні слова, дибає до пішоходки. Латані торби бовтаються на плечі, кажани в'ються довкола колон, скрипить самотня скрипка, а замість струн у неї – чотири волосини, висмикнуті з конячих хвостів: гніда, сива, чала, ворона; залишаючи на піску дві нерівні борозенки, волочаться вистріпані крила. Сліди від його босих ніг умить заповнюються водою.

Палаце мій, старенький мій, недужий палаце, нарікаючи, відходиш туди, де безсмертя – не винагорода, а прокляття.

Не озивається.

II

Дикі гуси повертаються, а тут, між калюж, грязі, машин зустрічає їх моя мама з клуночком у руці. Налякана земля, від якої несе бензином. Невеселі райдужні розводи сплітаються у воді, як гаддя. Білі пластівці стронцію сиплються з неба, пронизуючи благально простягнені дари диким гусам, що повертаються.

Моя мама винесла їм хліба, а моя мама винесла їм хліба і пролісків, а моя мама винесла їм джерельної води.

Релігія: це повертаються дикі гуси; молитвоспіви: це крик, що тягнеться з півдня на північ; незламні догми: пахощі золотого ладану-та-бузку, сяйво на верховинах, звідки скочуються до нас громи та ластівки, безталанні і святі ластівки сліз; гуси нічиї – а повертаються, сльози ж – нікóли.

Гуси летять, сльози летять, цілий краєвид заснований ними і на них; запах черемхи підіймається над страшними будівлями, батуринський палац приходить до Сейму, Костику, так, як старість – а вона не повертається ніколи, бо вона завше чиясь.

…Кожна мати буде мати сина, кожен тато буде мати доню, кожна сестра буде мати брата, кожен брат – дружину буде мати.

А житимуть вони в білій хаті, городи оратимуть, житом засіватимуть, дощу раннього та пізнесенького у Бога прохатимуть.

А приїдуть турки, татари та ляхи, хотітимуть забирати – до полону.

Голови потяти чи в рабство продати.

То візьмемо шаблю, а візьмемо другу, кониченька засідлаєм, не стерпим наругу.

Та візьмемо чари, чари не простії, чари золотії, іще й глибокії. Будем вино пити опосеред стéпу, а в степу немає й одного вертепу, а в степу немає й одної могили, а тільки літають орли сизокрилі.

– Чогось воно, брате, наша скатертина та й зачервонилася.

– Вино молодеє, братіку мій вірний, перелилося.

Орли високо літають, а ворони крячуть, несуть мого сина, сам отаман плаче.

– Чого плачеш, отамане, сльози не втираєш? Ачей, шабля твоя щерба чи злота не маєш?

– Не того я, небого, сльози не втираю, – шабля гостра, злота доста, Бог нам помагає.

III

Повертаються над палацом з білосніжними колонами, у вікнах світло грає золоте, музика грає, на терасі сміються панни юні пустотливо, а перебори кришталю, а вогники свічок межи серцями, а усміх, рівновага, сходи – і на півнеба пахощі бузку, а на півнеба пахощі черемхи, умиті свіжою водою сеймовою вологі пасма, що слухняно прилягають на чисті чола, де ні шрамів ще нема, ні борозен, засіяних даремно; летять собі, кричать собі, вертають, – іще одне століття – тануть, як іскри та вінки, як риба, що зірвалася з гачка, як постать із торбами біля мосту.

У повітрі тільки дим-та-піна столітнього бузку, що котить свої хвилі сині понад палацом, за ріку.

Такої ночі кожен сам собі пророк; такої ночі кожен сам собі вітчизна; і сам собі Петро, Іуда, тризна, і поцілунок та плювок, шолом спасіння, меч духовний.

Кінець восьмого концерту

Концерт № 9

І

Ластівки світяться; білосніжні дерева сяють золотою галузкою; ріка палахкотить передвечірня, і риба в ній вибухає гострим променем; від жінок з немовлятами на руках – світло; і перекинуті догори лемешами плуги горять по-нетутешньому сумирним полум'ям, а на обличчя потомлених мужів теж вкладається відсвіт.

Зорі лапаті невдовзі стануть над дужою і тьмяною землею, луки та вулиці якої заповсюджують буйно-зелені хвилі сеймової повені; зорі надають змісту словам.

Усе вродило.

Востаннє озираюся на круту батуринську гору, на рясний ключ журавлів, які випливають з-за палацу Розумовського; а перевізник уже стоїть поруч, скручує цигарку і більше ніхто не надходить, і я один сідаю у довгий дерев'яний човен. Хлюпаючи, ширшає смужка між нами і все дальшим берегом; журавлі летять мовчки, як намальовані, свіжо пахне вода.

Це треба говорити поволі: «І сіється життя крізь пальці, мов зерно, у чорну всепрощаючу планету Бога; бо ж Він теж живе тут; ще б трохи отакого часу золотого в людському тілі, дарма, що в ньому я Тебе не осягну».

Але перевізник хитає головою. «Вродило все», – говорить він і цигарковий дим летить над рікою, а потім заплутується у червоних верхівках верболозу, які де-не-де стримлять із Сейму. За кожним помахом весла ближчає Матіївка, ближчає вечір; уже чую, як повертається череда, як тихенько подзвонюючи, вищає зоря; ось ми пропливаємо повз самотню стару вербу, її волохаті квіти вологі і останні бджоли збираються з силами, щоб перелетіти води.

І нічого не страшно.

Ось уже й берег, дві жінки, Марта й Марія, чекають перевозу. Шукаю в кишені мідяки, приготовлені ще з Батурина, простягаю їх перевізникові. Він замислено дивиться на гроші, а тоді на мене. Металеві кружальця пересипаються в мозолясту долоню. «На тому березі вип'ю пива за твій святий супокій», – каже перевізник. Я стрибаю на мокрий пісок, а жінки всідаються в човні і ось уже немає нікого, тільки тиша, тільки зоря – одна, і друга…

Усе вродило, нічого не страшно.

До мене підходить хлопчик, обома руками тримаючи високу тонку свічку.

– Добрий вечір, – вітається він.

– Вечір, – відказую.

– У вас є сірники? Мені треба запалити свічку.

Сірники в мене є. Свічка спалахує золотим, як вербова квітка, вогником. Теплий легіт обережно погойдує його, наші тіні у такт похитуються на хвилях.

– А тепер ідіть за мною, – каже хлопчик, – я вас проведу. Тут уже недалечко.

І тоді вперше за весь вечір у переповненому зорями небі озиваються журавлі.

II

Електричка поволі котиться між засніжених лугів. Поклавши під голову «Осінь Середньовіччя» Гейзінґи, лежу на лаві, мріючи про те, як добре і чисто заживу після повернення. Повний місяць угорі затягнений світлою габою.

І вже нема неприязні, і вже зникають недовіра та нехіть, поступаючись місцем великому бажанню: здобути спокій, кожною ціною, не спокій посмертної маски на зношених рисах, а мудру сумирність живого обличчя.

Пора вже вчитися мудрості, годі нищити тіло, досить зраджувати душу. Це ж вона, моя душа, проказує такі слова опівночі, під перестук коліс, душа змучена і злякана, як земля; ти зраджував, а вона залишалася вірною; ти голосно брехав, а вона пошепки казала правду; ти грішив, а вона спокутувала.

Давно це почалося, довго так тривало.

Розсуваються двері, до вагону заходить хлопчик, тримаючи незапалену свічку.

– У вас є сірники?

Я підводжуся з лави, обмацую кишені. Сірників нема.

– Спитай іще в когось, – раджу.

Порожній вагон потопає у місячному сяйві.

– Мені треба було у вас, – неголосно відповідає хлопчик і виходить.

А я залишаюся.

III

Треба тихесенько прочинити дерев'яні двері, обережно зазирнути всередину. Стіл. Лава. Ікони. Рушники. Піч. Так ось вона яка, моя нова хата. Свіжа долівка, притрушена татарським зіллям, за столом сидять два діди.

Це мої діди.

Так ось вони які, мої діди.

Свічка капає на пальці, пече. Гойдаються вишиті рушники на стінах, у такт похитуються тіні дідів і тільки ікони нерухомі.

– Насилу добрався? – питає один з дідів, підводячись назустріч.

– Ну, здоров, – обіймає мене.

Сейм десь недалечко, – у прочинені двері долинає шум його темних хвиль, запах торішніх водоростей. Я озираюся на небо і не впізнаю жодного з сузір'їв; дуже близько, можна рукою доторкнутися, світиться зелена зоря, велетенська куля.

– То Земля, – каже дід. – Зачиняй двері, щось воно холодком потягує.

Вечеря вже на столі.

Скоро усі посходяться.

Кінець дев'ятого концерту