Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Саме в цій кімнаті Оттлу вирвало в ненависні лейтенантові окуляри; вся кімната стояла поруч, готова захистити її, якби цей ідіот спробував щось зробити; насторожилася люстра, щомиті готова впасти на його порожній чакан з гівном замість мізків; заворушився килим, готовий скрутитися як той пітон і задушити гнилого очкарика в добродушних обіймах; і Юкіо Місіма прочинив дверцята книжкової шафи, щомиті готовий вискочити звідтам і вгородити чесного самурайського ножа в підлу лейтенантську спину; але мерзенний лейтенант занюхав цю зусебічну загрозу і, не сказавши жодного «мур-мур», вийшов з ворожої кімнати; солдати нерішуче топталися біля канапи. Пола Оттлиного халатика загорнулася і вони не могли відвести очей від голого засмаглого стегна, міцного і пружного; вони стали жабками, а стегно – удавом, ще б мить – і вони стрибнули в роззявлену пащу, але Оттла відчула це, застогнала і сказала: «Ідіть к чорту, і покличте сюди Марту, хай принесе води, хай багато води принесе, відро»; «йосць, йосць», – закивали головами жабки, не до речі віддаючи їй честь, задкуючи до дверей, усе ще не вірячи в своє спасіння.

Вони вийшли і щільно причинили двері. Оттла залишилася наодинці зі своєю кімнатою. «Бачиш, – пошепки озвалася вона до книжкової шафи, – бачиш, що робиться?» Хотілося плакати, але дуже, дуже боліла голова. Оттла подивилася на свою жовту спідницю і таки заплакала.

3. Лейтенант

Лейтенант X. пішов до кльозету, довго відмиваючись там і чистячи кітель. Повернувшись на бойовий пост, він подзвонив генералові Д.

– Пане генерале, об'єкт зробив першу спробу.

– Що ти верзеш? – не зрозумів генерал.

– Першу спробу зробив об'єкт, пане генерале.

– Який, у вагіни, об'єкт? Хто він?

– Вона об'єкт, який зробив першу спробу, пане генерале.

– Ти п'яний? – розсердився генерал.

– Смію доповісти панові генералові, що я завжди тверезий.

– Ну то й що з цього? Дурний, значить. Знайшов чим хвалитися. Хто ти, в такому разі?

– Пане генерале, я є лейтенант X., який веде спостереження за об'єктом О., який зробив першу спробу, який є яка, яку ви нині вранці наказали мені, лейтенантові X., який є який, охороняти від виходу за межі штабу округи.

– Здуріти можна, – сказав генерал Д. і перехилив чарку горілки. – Ну й забембав ти мене. То ти лейтенант X.?

– Так йосць, пане генерале.

– А звідки ти знаєш номер мого телефону?..

– ?і

– … і чого тобі від мене треба?

– Згідно з вашим наказом пане генерале доповідаю, що об'єкт О. зробив першу спробу покинути приміщення штабу округи.

– А, це ти про Оттлу? – здогадався генерал, стьобнувши другу чарку горілки.

– Так йосць, пане генерале.

– Ну то й що?

– Вонахотілавийтипанегенерале.

– Хотіла вийти? – перепитав генерал, нахитнувши третю чарку горілки.

– Так йосць, пане генерале, – лейтенант X. дістав хустинку і витер спітніле чоло.

– Вийти, значицця, хотіли. Хотіло. Ілот. Оліт. Літо. «Відклади свої справи до літа, не відвідуй до літа Лоліту…» Переможець. Неборак. Оттла – од тла до тла. Як не приведуть мені корову до страти, то буде великий порядок на фронті трудових звершень і суничні галявини навіки заростуть маріхуаною…

Лейтенант X. поштиво слухав.

Генерал Д. смиконув четверту чарку горілки.

– Алло! – сказав генерал Д.

– Слухаю, пане генерале.

– МєждугорОдня?

– ТоєлейтенантХпанегенерале.

– Який лейтенант? Звідки ти взявся на мою голову з самого ранку? Ще мені тої гризоти бракувало! Ніц не розумію, – стенув плечима генерал Д., і вклав п'яту чарку горілки. – Чого тобі треба від мене? Квартиру? Нема квартир, кончились. Машину? Нема машин, кончились. Худоба моя родная, де тільки вони таких корівочок беруть, а я ж босенький та по кізячках, та по тепленьких… Слухай, ти часом не той лейтенант, якого я вранці поставив Оттлу стерегти? – спитав генерал і випив шосту чарку горілки.

– Так йосць! – майже зрадів лейтенант X.

– Ага, он воно що. І як вона? Не пробувала вийти?

– Вона хотіла вийти, пане генерале. Я змушений був стріляти. Вона злякалася і втратила свідомість або, коротше, знепритомніла. Разом з солдатами ми занесли її назад. Вона прийшла до тями і обблювала мене. Тепер лежить ціхо.

– Добре, – сказав генерал Д. – Вона спробує через балкон, а там унизу її вже чекають. Хе-хе. Хі-хі. Ха-ха. Хо-хо. Ху-ху не хо-хо? Продовжуй спостереження, герой. В разі чого – дзвони. Представлю к наградє. Номер телефону знаєш?

– Так йосць, знаю, пане генерале, вона спокушала мене.

– Знайшла кого спокушати, – сказав генерал, поклав рурку і перехилив сьому чарку горілки.

Лейтенант X. поглянув на Марту, яка стояла перед його столом, не випускаючи з рук відро води.

– Чого тобі? – спитав лейтенант.

– Можу я пройти до Оттли, вона кликала мене…

– Іди, – дозволив лейтенант, – іди, але без різних там штучок-дрючок.

Марта зайшла до кімнати. Через хвилину вони з Оттлою ревіли вже дуетом. Лейтенант X. скривився і хотів плюнути, але мусив ковтнути слину назад (а не вперед), тому що сходами підіймався полковник Р. Лейтенант підвівся, віддав честь і хотів щось сказати, але полковник Р. так зиркнув на нього, що X. ще раз ковтнув слину.

– Хто стріляв? – спитав полковник Р.

– Я, пане полковнику.

– Чому?

У лейтенанта X. зажижилися труси і затрусилися жижки. Чудово ж бо знав лейтенант X., що роман у полковника з Оттлою, що всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі– всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі– всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі чекають звістки про їхні заручини, що якби не остання втеча Оттли, ці заручини могли б бути і стати фактом доконаним. Думка про втечу, невигідну і для полковника, додала хоробрості лейтенантові X.

– Я виконував наказ пана генерала Д., пане полковнику.

Полковник Р. запукав до Оттли. Виглянула заплакана Марта, яка щойно закінчила прибирання.

– А, то ви пукаєте, – сказала Марта, – зачекайте-но хвильку, – і зникла за дверима, а потім, виходячи вже з відром, кивнула головою, зверху вниз, на знак згоди, на знак дозволу увійти, на знак.

Коли полковник щез у кімнаті, лейтенант знову подзвонив генералові Д.

– Прибув об'єкт номер два, № 2, № 2, № 2, – тихо сказав лейтенант X.

– Хріново, – негайно зорієнтувався генерал Д. і перехилив сімнадцяту чарку горілки. – Злий?

– Як пес.

– Ну-ну! Ну! Ну-ну-ну! – загорлав у срурку генерал і стьобнув вісімнадцяту счарку сгорілки. – Сдобирай сслова! Сфільтруй сбазар! Сщо сце сза спорівняння? Свін сусе-стаки сполковник, схоч і соб'єкт сномер сдва, са сусе ж стаки сполковник, – сгенерал СД. снахитнув сдев'ятнадцяту счарку сгорілки, – сне більшес, ас й нес меншес, не с'якийсь тамс засранийс лейтенантс. Спорівняння! Може, ти віршами будеш доповідати незабаром? Стережи їх, і в разі чОго-тогО… я зараз буду там, твою і їхню м-м-м-мать!!!

Генерал Д. смиконув двадцяту чарку горілки і вилетів з кабінету.

Цієї ж миті двері з Оттлиної кімнати відчинилися навстіж і звідти вилетів полковник Р. Він розмахнувся і зо всієї сили затопив лейтенантові X. в морду. Окуляри брязнули об стіну й розбилися. З писка, з розбитої губи зацебеніла кров. Оттла стояла вже на сходах, з ненавистю дивлячись, на короткозорого лейтенанта, який однією рукою, тримав, хусточку, притуляючи, її, до, носа, а, другою, машинально, шукав, окуляри, – перше, на, столі, потім, почав, нишпорити, по, підлозі.

– Ходімо, люба, – мовив полковник Р.

Оттла подивилася йому в очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно до нього притулилася.

Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила просто в широкий лоб генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого не зрозумів.

4. Похорон

Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, коли винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто не міг собі уявити; частина громадян схилялася до думки, що це справа повстанських рук; дехто глухо говорив про змову серед чинів, – «ось побачите, полковник Р., і тільки він займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, до якої належав і лейтенант X., мляво розпускали чутки про всесильну руку Ватикану, – очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію не назовеш. Всі якось одразу забули про те, що мама Оттли була чужинкою, – саме цього не могли подарувати генералові, навіть тоді, коли вона померла; «це йому кара за те, що не хотів узяти нашу»; «якби не чужинці, повстанці ніколи б не захопили перевалу, – чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію за океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот», – генералові Д. було глибоко плювати на всі ці балачки за життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, в новому генеральському мундирі, на атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди – тридцять п'ять орденів і сто сорок вісім медалей; незважаючи на зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, – майже все місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями провести в останню путь… У зв'язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи до грудей вінки з траурними стрічками, на яких виднілися такі от собі написи: «Доблесному – від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, – ідіотська трагічна смерть зробила переворот у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцОю); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб'ящими гражданами, – їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, – як символ сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать», – як любовно називали її в народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а не ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?

Лунають траурні марші. Настала пора прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим сим близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона не близька? Хіба ж не рідна вона? Хто ж, як не Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, – але де вона, до скаженої мами? Може, з нею погано? Може, погано з нею… З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-ууууууу-уууууууу-ууууууууу-ууууууууу-ууууууууууу-ууууууууууууууууууууууууууууууууу уууууууууууууууууууууууу-уууууууууууууууууу ? ? ? ууууу-уууу-уууууууу-уууууууу-ууууууу-уууууу-ууууу-уууу-уууу-ууу-уу-у-уже, гірше не буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину без Оттли. Вона більше нікогда в жизні… Сумно пищать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (!), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її на свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, на ключиці і на рамена, на плечі і на шиї, на хребти і на попереки, на крижі і подзвінки, на лопатки і на потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити до виходу. На вулиці домовину ставлять на гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує в напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, над тисячами голів звучать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід за своїм захисником і земляком, услід за батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна пора наступає, гримить. «Бачите, навіть природа тужить за папою нашим», – схлипуючи, раз по раз повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже до трусиків, але мужньо терплять. Навіть за нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв'язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть без рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний генерал дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, разом з талонами на хліб, цукор, сіль і мило, – а що йому, бідолашненькому, зоставалося робити, коли місто сімнадцять років оточене повстанцями, коли рідко яка птиця долетить до середини контрольованої ними території, не кажучи вже про гелікоптери, а про транспортні літаки ліпше забудьте зараз же і не згадуйте більше ніколи, вам же ліпше буде, ми вже давно тут усі переконалися, що найкраще – це не згадувати, не знати і не передбачати. Нікому не вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, не кажучи вже про героїн та ЛСД-25; які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружненькими хлопчиками і дівчатками від п'яти до восьмидесяти рочків; які сплять і в бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби в церквах і костьолах, – до речі, в нашому ріднесенькому місті не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі в собор катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім'ї, домкратія, до лиха все це – полетіли всі разом і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж не читав їхніх прокламацій? Ніхто і не читав, правильно, а на хріна їх читати? Сім'я – це коли ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а в нашому ріднесенькому місті ти можеш за день трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров'я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збивають літаки їхні і гелікоптери, палять-палять на майданах, біля тих обісцяних місць, де колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх на хрестах, – а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть до нас, і пруться, і немає на них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, – приблизно так писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.

Прощальний салют зробили бойовими зарядами і випустили його в бік повстанських гір. Казали потім, що того вечора загинуло втричі більше повстанців, ніж за весь минулий рік, але це було не зовсім так, – повстанці встигли пронюхати про смерть генерала Д. і відійшли на заздалегідь приготовлені позиції. Крім того, задурманені горем і збільшеною пайкою героїну наводчики невірно розрахували траєкторії, – і більшість реактивних снарядів упало на власні казарми та КПП, – старший сержант, якого підвищив у чині сам генерал Д., загинув одним із перших, якраз у ту мить пришиваючи нові погони до гімнастерки…

Прикордонники ж вирішили, що це повстанські десанти якимось чином пробралися в тил, – і розвернувши свої реактивні установки на 180°, дали могутню цілеспрямовану відповідь, внаслідок чого безліч громадян і громадянок загинули біля могили свого генерала. Це була небачена гекатомба; довелося знову все списати на повстанців, які геть чисто втратили людську подобу, – і наступного дня всі газети знову вийшли з жалобними рамками та ось такими заголовками: «Звіряча розправа над мирним похороном»; «Ось їхнє справжнє обличчя»; «Повстанці і чужинці вирішили знищити не тільки генерала Д.,»; «Ганьба християнам та їхнім прислужникам!!!» Навіть міжнародні спостерігачі, які давно вже плюнули на місто, та все, що в ньому коїться, – навіть вони занепокоїлися і довго розшукували в горах повстанських вождів, щоб з'ясувати, чиїх усе-таки рук це справа; а коли з'ясували, то плюнули ще раз і зітхнули з видимим полегшенням. Повстанським прокламаціям, у яких розповідалося про дійсних винуватців бійні, ніхто в місті не повірив, – це вже не вперше повстанці прагнули перекласти неминучу відповідальність за свої моторошні злочини з хворої голови на здорову…

Таким був похорон генерала Д. Коли лейтенантові X., який перебував у військовій тюрмі, принесли всі газети за останні три дні, коли він прочитав хіба заголовки, то затрусився цілий так, наче вже сидів на електричному стільці; здавалося, ще трохи – і дим піде з носа та вух. Він зрозумів тієї миті, що навіть електричного стільця буде замало для такого… такого… для того… для такого лейтенанта, як лейтенант X. І тому він помер просто так.

5. Валіза

 
Цілу ніч, не встаючи з колін,
кликала його, молила тьмяно
дівчина чуйнА: «Он змій, поглянь-но,
і не знаю, чом чатує він».
(Р. М. Рільке. «Святий Юрій»)
 

Звісно, якби Оттла була на похороні, вона теж неминуче мусила б загинути. Але вона від самого початку сказала полковникові Р. і генералові С., який керував церемонією, що ноги її там не буде і нехай їй дадуть спокій. Їй дали спокій, вона замкнулася разом з ним у своїй кімнаті і трохи поплакала, і заснула, може, годинки на дві-три; а потім узяла плеєр, вдягнула навушники і на всю потужність запустила «Джурай-Гіп», не чуючи, таким чином, уже ні звуків зведеного оркестру, ні прощального салюту, ні обстрілу прикордонників, ані грюкоту в двері на смерть переляканої Марти, яка прибігла кликати її до бомбосховища; Марта вирішила, що Оттла повісилася з горя за папою і врила до бомбосховища сама; сутеніло, і Оттла запалила свічку, – вона зробила це інстинктивно, не знаючи, що світла все одно нема, і не було по тому ще два тижні; щоправда, вона відчувала поштовхи підлоги під ногами, але думала, що то землетрус, або салют, або, зрештою, що їй наплювати на все на світі і на поштовхи в тому числі, доки звучить «Джурай-Гіп», доки палає свічка, доки перегортаються сторінки альбома з репродукціями старих італійських майстрів благодатного Треченто, – ось Вітале да Болонья намалював Оттлу у вигляді золотокосої королеви з короною на голові, лейтенанта X. – бридким і потворним драконом, якому полковник Р. заганяв довжелезного списа просто в роззявлену пащу; Оттла придивилася до вершника уважніше і розчаровано зітхнула, – ні, святий Юрій зовсім не нагадував полковника Р., як прикро; а от дракон без окулярів – вилитий лейтенант X. І все-таки вершник був на когось подібний. Він теж мав полум'яно-золоте волосся. Може, це мама? Ні, вершник був вершником, а не вершницею; Оттла відклала альбом і вимкнула плеєр, прислухалася. Хтось швидко піднімався сходами, нервово стукаючи обцасами; це Марта, – зрозуміла Оттла і пішла відчиняти двері.

– Господи, – з порога закричала мокра до ниточки Марта, – щО ти тільки робиш зі мною, за віщо мені така кара?! Повсюди стріляють, повсюди вибухи, може, почалося повстання, або вони увірвалися до міста, я ж думала, що вже не побачу тебе на живо, От….от!

Марта заревла.

– Мартонько, заспокійся, – сказала Оттла, – які вибухи, які постріли, це ж просто святковий салют, тобто, не святковий, а траурний, ну, невже ти не розумієш, дурненька?

Оттла прислухалася – десь далеко вили сирени санітарних машин.

– Добрий мені салют, – хлипала Марта, – половина штабу заледве втікли звідтам, а ти кажеш «салют», салют, аякже; то твої прокляті повстанці тої кари наробили. І чому ти не відчинила мені, чому? Ти хотіла щось зробити з собою?

– Бог з тобою, Марто, невже ти гадаєш, що я аж така ідіотка? Я трохи поспала, а потім слухала музику, я на всю котушку слухала музику і ніц не чула… Та ж була гроза, і під ногами двигтіло, і я не могла подумати навіть…

– Ти слухала музику? – вжахнулася Марта, долонею витираючи сльози. – Ти слухала музику в той самий час, коли ховали твого бідного папу, – та ще й на всю котушку? Оттло, ти звар'ювала; ти звар'ювала, Оттло, бігме, що ти собі дозволяєш, – перше не пішла до цвинтаря, не вийшла навіть попрощатися з тілом, і в той час, коли трумну до ями пускали, ти музику слухала? ……………………………………………………………………………………………………………………………

……………………………………………………………………………………………… Може, ти знала, що повстанці обстріляють похорон? ………………………………………………………………………………………………………

…………… Може, то ти їх попередила? – Заткнися, дурепо, – заволала Оттла, – стули писок, бо я тобі не знаю, що зроблю! Вони там теж музику слухали! Яке ти маєш право мені вичитувати, хамко!?! То ти вважаєш, що я спеціально врятувала свою шкуру, а тих нещасних підставила під ракети?

Оттла підскочила до Марти і блискавично надавала їй ляпасів, упала на канапу і заридала. Марта заридала теж. Хвилин п'ять або шість це був суцільний рид і дурдом. Потім Марта закричала:

– Я зовсім не те хтіла повісти, у мене просто так получилося, бо я дуже нервова, ти знаєш, бо я думала, що тебе вже на тім світі нема, а ти є, і я зраділа, а ти мене переш по морді, наче якого-небудь холєрного лейтенанта, а я тобі не лейтенант X., я не лейтенант X., я не лейтенант…

– Припини істерику, – в свою чергу закричала Оттла, – знаю я, що ти не лейтенант X., дякувати Богу, я ще не цілком здуріла, хоча треба було б здуріти, бо як інакше все витримати, коли ти – ти! – кажеш, що я – я! – послала цих нещасних лохів під снаряди, хоч їх давно вже треба винищити всіх до ноги, але я їх не посилала туди, я слухала музику, а ти кажеш, що я слухала музику, в той час, коли, а звідки я знала, ну, повідж мені, повідж, повідж, як ти така мудра! Подумаєш, – ударила її там якийсь раз, може, незумисне, – і вже на, маєш трагедію; а ти пригадай собі, як ти мене скарифікувала, коли я призналася, що пробувала ті пігулки, а я ж сама тобі призналася, а ти била мене, і синці потім тиждень не сходили, а вони всі жеруть ті пігулки, і колються, і ширяються, а ти ж їх не ходиш бити, ну, пробач мені, пробач, Мартусю!

Марта підбігла до канапи і міцно обняла Оттлу, і вони знову залилися слізьми, але це були вже останні сльози, гроза відходила за місто, ледь чутно торохкали останні громи, пахло матіолами і акацією, свіжим і чистим післядощовим вечором, і догорала свічка, і корчилися в передсмертних муках поранені діти, і раптом стихло все, тиша прийшла і стала над усіма ними, і поміж них стала тиша, і це було влітку ………………

………………………………………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………

………………………………………………………………

………………………………………………

………………………………

………………

– Сержант Марта, на вихід! – заголосив унизу черговий по штабу.

– Йди, – сказала Оттла і поцілувала Марту в щоку, – йди і взнай усе до ладу, а потім розкажеш мені, я чекатиму. Ключ від його кімнати в тебе? Давай сюди. Давай, давай, я тобі поверну. Мені треба подивитися, може, там щось про маму…

Марта мовчки відстібнула ключ від генералового кабінету з загальної в'язки і простягла Оттлі. Це був злочин. Але сьогодні все було таким. І, зрештою, було плювати.

– Замкнися, – сказала Марта і подріботіла сходами до низу.

Оттла прислухалася. Все ще та сама тиша. Треба йти, доки є нагода, треба йти, хоч від страху клацають зуби і тремтять руки, і дрібно колотяться піджилки на ногах; треба йти, хоч від страху стискається серце і фіолетовими стають губи…

Оттла вискочила в коридор і ще раз прислухалася, а потім побігла до своєї колишньої кімнати, встромила ключ у дірку, повернула, – все це навпомацки, – клацнула вимикачем – світла не було. Оттла чортихнулася і побігла назад до своєї кімнати, схопила нову свічку, припалила її від попередньої, що ось-ось мала погаснути, і прикриваючи вогник долонею, швидко пішла до кабінету генерала Д.

Дякувати Богу, вікно було затулене портьєрами. Оттла посіпала шухлядки в генераловому столі – зачинені всі, крім однієї нижньої; там лежав пістолет і три обойми до нього. Оттла кинула пістолет з обоймами до глибокої кишені халата, засунула шухляду, відчинила дверцята шафи з генераловими мундирами; там висіло ще й два цивільних костюми. Оттла поставила свічку на стіл і почала нишпорити по всіх кишенях; ага, ось паспорти… один генералів, другий генералів, третій – генералів, чорт би тебе взяв з твоїми паспортами, ого! – громадянин Швейцарії – не зле, папа! – всі, звичайно, з вигаданими прізвищами, а втім, дідько його знає, які в нього справжні, які вигадані, – ось! Оттла знайшла свій паспорт, і ще один, теж свій, про існування якого вона не підозрювала, хоча дуже часто мріяла. Матінко Божа, я теж громадянка Швайцарії?! Якась там «…байн». Чокнутися можна. На мить їй перехопило подих, дивне почуття стиснуло горло, – щось на зразок жалю і вдячності до генерала, – до папи! Але треба було поспішати. Оттла скрипнула зубами і нагнувшись, помацала рукою під шафою, – витягла «дипломат». Цікаво, що в ньому? Ану ж як замкнений? Оттла поклала «дипломат» на стіл, клацнула замками, – відчиняється! Вона зазирнула всередину і мимоволі свиснула, – доляри, сотками, пачками! Навіть кіна не треба, яке там кіно, коли існує такий «дипломат»! І ще якісь папери, мабуть, з військовими таємницями. Оттла кинула свої паспорти в «дипломат», замкнула його і перевела дух.

В принципі, пора було линяти. Але… але… ага, ще канапа. Оттла підбігла до розкладеної канапи, підняла одну її половину і зазирнула всередину. Якісь папки, коробки, футляри, – і раптом кров кинулася їй до голови, – тут лежала пласка мамина валізка, яку вона ціле життя туманно пригадувала і не могла пригадати, і мучилася, переконуючи себе, що то був тільки сон: хвора мама гладить маленьку Оттлу по голові і каже: «Коли ти виростеш, візьми цю валізку і прочитай, не забудь тільки: 0-3563, повтори, ще повтори: 0 – Оттла, три-п'ять-шість-три, дівчинко моя, доцю…»

Оттла взяла металеву валізку і «дипломат», потемки віднесла їх до своєї кімнати, засунула під ліжко, пістолет з обоймами поклала під подушку. Потім повернулася в кабінет, забрала свічку, роззирнулася – все гаразд? Ні, не все, – генералові паспорти залишилися на столі. І тут їй прийшла в голову ідея, – вона запхала паспорти в котрийсь із мундирів, потім відчинила бар, дістала звідти напівпорожній трилітровий слоїк спирту, облила ним мундири, портьєри, якісь папери, розкидані по столу й канапі, – і по черзі підпалила все це, підносячи тендітний вогник свічки. Відтак вийшла в коридор, замкнула двері, зайшла до себе, натягла джинси, светер, кросовки і вийшла чорним ходом до Мартиної кімнати.

– Марто, нá ключ, іди до штабу і крутися там у всіх на очах, я підпалила кабінет, незабаром вони відчують і кинуться гасити, а я тим часом сидітиму в барі, ну, там, де поминки, а потім втечу, назавжди, насправді, алібі, Мартусю, тобі треба шалене алібі, – прошепотіла Оттла на вухо Марті.

Та відсахнулася і з повними жаху очима позадкувала від Оттли.

– Ти поїхала остаточно, – прошепотіла Марта, – нас розстріляють, принаймні мене, це вже точно.

– Так, але це не головне. Що ти гапиш? Мерщій до штабу!

Оттла спустилася до офіцерського бару в підвалі, замовила в Лізи джин з тоніком, потім сіла біля майора Т., і, прийнявши від нього палкі співчуття, попросила розповісти про обстріл похорону.

– Добре, що тебе там не було, дитино, – сказав майор Т., – такої м'ясорубки я не видів навіть… навіть нігдé не видів, а я видів много м'ясорубок. То є наволоч, яка вкрай знахабніла. Християни! Не убий! А там же й діти були. Бігме, якби не полковник 3. на бетеері, якби він гонорово не привіз мене до цього затишного бару гонорово пом'янути твого папу… і добре, що тебе не було там. Ще мені тої гризоти бракувало, але жіноча інтуїція і врода, що не кажи…

Майор Т. був уже помітно загачений. Та й решта командирів теж; пригніченість панувала в залі, яка бачила неймовірні, не до опису, сцени; пригніченість клубочилася хмарами тютюнового і всілякого іншого диму над головами доблесного стада, яке втратило свого пастуха; всі були загачені і пригнічені, пригнічені і загачені, пригнічені і сумні, сумні та невеселі, невеселі і знову ж таки загачені, і навпаки; дехто підходив до Оттли висловити глибокі співчуття. Оттла приймала співчуття зі всією їхньою глибиною, приймала пригніченість і загаченість, сум та невеселість, напружено чекаючи, коли ж, нарешті, завиють пожежні сирени. Співчуття чимдалі ставали все глибшими, палкішими, щирішими. Палахкотіли свічки, чадили гасові лямпи, напруженість зростала і була вже дуже пізня година.

6. Втеча

Оттла пéрла як дурна. Броньований автомобіль генерала Д. давно не розвивав такої швидкості і з незвички йому трохи паморочилося в… ну, що там у них замість голови? Провінційні містечка блякли у вранішньому тумані, просто над трасою сходило сонце. «Кайф», – сказала Оттла, стишивши швидкість, щоб прикурити цигарку. Її вже нудило від цигарок і виснажливої гонитви, але вона все ще боялася погоні і все ще не знала, як їй вдасться подолати останню, найнеприступнішу заставу. Дві попередні застави вона обминула безболісно, старими, всіма забутими трасами, які їй колись показав полковник Р. під час незабутньої, – о-ох, – позіхнула Оттла, – поїздки в гори за лавандою; такі малесенькі квіточки, а пахнуть – сказитися можна; якась москалька навіть пісню про них співала колись, як Оттла ще маленькою була, – в тій пісні нічого не можна було зрозуміти, зрештою, як і завжди в тих москалів, за винятком одного слова «лаванда», потім вар-вар-вар і знову: «лаванда», і кров би її люта спалила ту лаванду, і ту москальку, і ту останню, найнеприступнішу заставу, – але Оттла газувала далі, міцно закусивши нижню губу і намагаючись витиснути сльози з очей, щоб вони не так злипалися, але сльози не витискалися, старі покинуті траси вкрай приголомшили броньованого монстра, який звик виключно до елегантних автобанів, спати хотілося все дужче, і Оттла нарешті не витримала, завернула до якогось гаю, вимкнула мотор і миттю провалилася в глибокий пухнастий сон на задньому сидінні, широкому, м'якому; в розчинене вікно залітав пташиний щебіт, пахло літом і свободою, Оттла спала так міцно й щасливо, що не чула, як над трасою двічі пролетів гелікоптер з полковником Р. Її шукали і шукали неабияк.