Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Книга третя. Із янголом на плечі

І

1. Кость! моє шанування. Тебе часто згадують по львівському телебаченню. Звідти я дізнався, що у видавництві «Класика» незабаром вийде «Вечірній мед». То, певне, той роман, де описані наші пригоди?

Я потроху шкробаю офорти. Майже нікого не бачу, а коли виходжу до міста, то всі мене бачать, тільки я нікого знову не бачу.

Трохи почали купувати мою Демографіку за кордоном, але prize приходить з багаторічним нагадуванням. (Чуваки, ви мені винні!)

Маю купу запрошень на виставки.

Знову ж таки, зараз пошта коштує…

Не для моїх дірявих кишень таке задоволення.

Отож, надсилаю тобі презент: «Пейзаж для К. М.»

З повагою. Дем.

2. Костику, дорогий, вибач, що пишу на таких клаптиках, але не можу виїхати з України, не написавши до тебе. Те, що вже тиждень не випускає мене Львів, може бути тобі зрозуміло і без моїх коментарів, але мушу признати, що затримала мене також хвороба. Я хворію дуже не часто, і переважно не в типовий і не відповідний для цього час. Літо або рання осінь, свято міста або ще якісь цікаві речі… Все це бере зараз активну участь поза моїм контролем, і не в мому невигідному ліжку, з сотнями комарів довкола і запахом гіркого зілля. Ні, це не є таке чудове зіллячко, що ти підсипав мені ночами у чайочок і тоді ми могли так гарно і довго говорити. У нашій львівській квартирі ніхто не живе, вона, зрештою, ніколи не була мені близька, я її не любила і зараз нічого не змінилось.

З наших спільних знайомих не бачила нікого, не скажу, що дуже прагнула з ними бачитись.

Можливо, через те, що я не почувалася затишно вдома, а може, через те, що Гейсбрехт приїхав зі мною, я чулась цілий час туристкою. Зрештою, місцеві всі нас тільки так і сприймали.

Як я ще була у Києві і намагалась тебе видзвонити, говорила з твоєю мамою і вона мала мені купити банку меду, яку ти міг би передати моїм батькам. Якщо вона її не купила, то не робіть собі клопотів, не треба. Але якщо вона вже видала гроші на це, то план є простий. Ти береш мід, загортаєш його в рукопис, який, маю надію, ти вже для мене підготував (мід у «Мід»!) і 18—23 жовтня їдеш до Києва, де зустрічаєшся зі мною і всіма, з ким хочеш побачитись.

А, не забудь про чоколядку для Малковичевої Ярини. До речі, Бахус вважає, що всі люди, які пишуть книжки, називаються або Костик, або Іван Малкович, більше він ще нікого не знає (і знати не хоче), бо коли я його запитала, чи він хоче бути письменником, відповів, що ні, але, може, буде Малковичем, бо буде писати байки для дітей (Іван подарував йому Абетку, нєізгладімоє впєчатлєніє).

Хотіла би тобі багато чого написати, але саму мене вже денервує це писання-цикання. Маю надію, що ти знайдеш час зі мною побачитись у жовтні. Не думаю, що зможу їхати до тебе, буде вже зимно і не хочу тягнути Бахуса поїздом і автобусом.

До зустрічі, Андруся and Бахус, цьом.

3. Дорогий Костику, знову пишу до тебе на якомусь дивному папері, але якраз зараз маю трохи часу. Висилаю до тебе мій попередній листик, з якого ти вже де-що можеш вичитати.

Мушу признати, не так багато гарних речей за цей час, що ми не бачились, сталося. З того, що було приємне, думаю, це мій перехід по косметичках, перукарнях, склепах у Варшаві, один непоганий випад на October Fest у Мюнхені та трохи приємних прогулянок з Бахусом у Кракові, де він наразі і перебуває.

Цікаво, як правильно написати – наразі? – разом чи окремо?

Взагалі, як я подумаю, що ти, такий освідчений і мудрий, читаєш мої «дряпалки»…

Чи маю писати теж про речі, котрі були неприємні для мене? Ах, може тільки трохи. Трохи протягом цього тижня працюю як кельнерка. Все більше впевнююсь, що контакти з «публікою» можу мати чудові, але весь цей обслуховуючий персонал йде мені на нерви, атмосфера, що серед них існує, мені ніколи не відповідала. Зрештою, я рідко була обслугою, більше мене обслуговували і може тому мої «панські» звички їм діють на нерви. Наприклад, ніяк не зрозуміють, чому я не можу підняти цілого ящика пива і ще майже бігти з ним через всю кухню, яка може бути часом завбільшки концертової зальки.

Але сьогодні є «спешл» день, мене взяли працювати на якесь ексклюзивне парті, я була здивована, бо ані мови добре не знаю, ані обслуговувати, зате гарно посміхаюсь і тому працюю в гардеробі. Ти знаєш, це є направду good job, сиджу собі спокійненько, займаюсь своїми справами, а ще дістаю якісь кишенькові. Маю також пречудове місце до обсервації німецької soceeté (чи це добре написала, не пригадую вже французьку). А ще до того всього музичка грає, головне, щоб не зірвалась в якомусь моменті до танцю, знаєш мій темперамент. Ох, і чого це мені згадався твій дорогоцінний кулєґа Троцький? А, вже знаю: пам'ятаєш, як ви колись виконували балет «Несе Сара водку» під «Нектаром»? Бородатий, в окулярах, Дем по колу вів партію Сари, несучи на коромислі, тобто на фаготі, позиченому у готового фацета з оперного, дві фляшки вашої ідіотської перцівки; за Демом, як барвінок, вився Троцький, а ви з Бампером і Крішманом плескали у долоні і пропитими басами голосили: «дай хоч похмелиться». Народ умлівав.

А про що, взагалі, я хотіла тобі написати? А, про неприємні речі.

Отже…

Що там все ж таки було в тому твому романі? Якою катастрофою він закінчується?

Нещодавно виглядало на те, що мене потнуть на кавалки, відіб'ють їх і з'їдять разом зі всіма моїми флейтами, валізками і черевиками.

Правда, стосунки мої з Гейсбрехтом є дуже скомпліковані, тим більше, що ми вже три рази за останній місяць вирішували розійтись по-дружньому, але як можна все це реалізовувати, живучи в одній хаті разом?

Але виглядає на те, що все може гарно закінчитись, як я розпочну мій контракт у Ганновері від 1 листопада. А після Нового року можна буде мені щось пошукати, якусь малу квартиру, ще не знаю де, чи у Мюнхені, чи в якомусь іншому місті Європи.

Костику, постарайся зі мною зустрітись.

Сіао, Андруся.

4. Привіт, Костику!

По-перше, вітаю Тебе з «Вечірнім медом», і з тим, що треба встати і кудись вийти.

Це чудово!!

Дуже хотів би сісти з Тобою за кавою, ввімкнути цей компакт і мовчати сорок п'ять хвилин. А потім ще мовчати і слухати живого Костика. І взагалі, нам є про що помовчати.

Я дуже часто згадую ті часи, коли ми з Тобою безтурботно барахтались у львівському вирі. Це було як сон. Відтоді багато змінилось. Ми подорослішали, стали добропорядними і поважними. А дехто і не дожив. Морозов – гість на Україні. Дема виставляють ледь не на всіх виставках у світі (принаймні, він так каже), Бампер – батько двох дітей, серйозний театральний композитор (у всякому разі, йому так здається), Тарас Чубай – зірка естради і TV. Про Тебе я взагалі мовчу. Не хочеться думати про вік і втрачені роки. Хочеться вірити, що вони не втрачені, бо є досвід і є той роман, що Ти пишеш. А ще є наша дружба. Вона сама по собі варта пера.

Я прийшов до висновку, що ми з Тобою є приречені люди. Ми – романтики, а це зараз не модно. А ще ми маємо одну і ту ж романтичну звичку, з якої періодично зіскакуємо для того, щоб вищезгадані роки не були зовсім втраченими.

Павло не зіскакував, бо втрачати не було що. Хіба що жуків. Так, так, – він був справжній романтик. Ще з раннього дитинства Троцький почав збирати жуків і збирав їх багато років. Поробив гарні, зашклені коробочки, а там, нанизані на голочки, підписані латиною, стирчали десятки різних комах, жуків і всякої гидоти. Це була потрясаюча колекція! Якийсь музей хотів купити це все за доляри, але він вперто відмовляв. Павло розгубив або пропив у своєму житті ВСЕ – паспорт, усі документи, які засвідчували про його існування на Землі, родичів, здоров'я. Залишились тільки жуки, що поєднували його, як місток, зі світлим минулим. І от за півроку до смерті щурі зжерли ту колекцію у майстерні одного знайомого, художника Колі, може, Ти його пригадуєш.

Одного разу до мене подзвонила давня знайома Троцького, Дема, Бєлова і всієї тої роти бійців. У свій час вона пройшла добру школу «голки і склянки», але зуміла гальманути і тепер різко вдарилась у релігію. Отже, дзвонить вона мені і каже, що з Пашкою біда. Виявляється, що він уже давно лежав у тубдиспансері. Сам розумієш, як там лікують. Якщо ти без грошей, то що ти лікувався, що радіо слухав – однаково. А звідки у Троцького гроші?!

Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які треба було купити. Я, звичайно, це все бігом дістав, але було пізно, бо наступного дня Люба (її так звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і не цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.

Вся піднектарна тусовка зібралась о третій годині на каві і думу думали, де взяти гроші. Їм не звикати, бо думають вони про це щодня, тільки причина дещо інакша. Коли я прийшов, то Бєлов мене трошки порадував, бо Американка передала якісь гроші і ще дехто зкинувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, автобус і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились прямо під час служби Божої над труною. Священик змушений був скоротити свій ритуал до мінімуму і втік.

Пізніше скромний похорон. Я їхав разом з усіма. Батьки Павла сиділи в дикому бодуні над труною в автобусі. Весь час шепотіли про якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла час від часу згадувала, що везе сина на цвинтар і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого не придумав!!

Пізніше ми повернулись до Львова. Всі плели якісь дурниці, які в таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т. д. Я цього слухати не міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг за кіром. Потім весь Нектар пом'янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.

Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» для того, щоб працювати і самостверджуватись. А для нього кір був роботою і самовираженням. Якби він не пив, то Ти ніколи про нього не писав би. Ми б його просто не знали.

Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що зараз третя ранку. Треба іти спати.

Бувай здоров. Дзвони.

Твій Бампер.

II

– Ти бачила коли-небудь п'яного янгола?

– А ти?

– Одного-єдиного, раз у житті. Він їхав верхи на блакитному єдинорозі, співав у міліцейський мегафон «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.

– А єдиноріг?

– А єдиноріг і собі був п'яний. До того, що вже не міг співати.

– Знаєш, – сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого я терпіти не міг за його слабкість, – знаєш, мені подобається наш роман. Але прошу пояснити, чому в ньому стільки пиятик і п'яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що тут нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени над озером, жодної згадки про існування Інтернету або сексу – і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені на поезії та музиці. Оленка казала…

– Цей роман не для багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка просто дурна, вона не знає, що таке метафора. Навіть цього!

– А ти звідки знаєш, що вона цього не знає? – звелася на лікоть Андріяна, вродлива кобра.

– Річ у тім, що пияцтво і пияки в нашому романі – це лише метафора, – заквапився я. – Так, скажімо, п'яний янгол є метафорою для душі, закинутої в тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, при Господній при свічі. Проте навіть видимо п'яний янгол вічно залишається янголом, не перетворюючись на демона. Просто йому весело і він робить не те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя для янгола – це запій, який рано чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п'юрок посивіли та й годі. Ясно?

– Дуже ясно, – сказала ти до вікна, за яким одразу ж западає ще одна рання осінь. – Я не така дурна, як Оленка. Але я не знаю, що таке субстанція.

І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків на цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо до вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення на нічних шибах. Гладеньке холодне скло, на яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді в наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже не заснути; іноді одразу таланить натрапити на справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо так уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і не так страшно помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себе в прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це так само, припускаємо ми, як однієї ночі хлопчик стає парубком, а дівчинка – дівчиною. Кожен з нас більш-менш туманно пригадує, як воно сталося. А ще оті чужинці, які стверджують, що безсмертя – це третя стать; «бо як воскреснуть із мертвих, ні женитимуться, ні виходитимуть заміж, але будуть, як янголи на небі», – каже один з них, галилеянин. «Це як ми з тобою – нерозписані, шлюбу не брали, бачимося раз на два роки», – коментує Андруся, вправний герменевт Святого Письма.

Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася на канапі і переглядаєш сто сорок сьому серію сну за участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі сниться Бампер, який диригує «Трістаном і Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов'язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що за бздури!» – обурюється Андріяна і перевертається на інший бік.

Що ми будемо робити на небі, Андрусю?

Може, доглядатимемо білі айстри; я заграю в зозульку із глини, а ти на флейті або на тимпанах («що є тимпан?» – Андруся спросоння; звідки я, холєра, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти в перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати по нотах, бо будь-який винахід перший час залишається диким; літатимемо; питимемо вино з Ісусом і святим Авґустином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися до знетями, Андрусю, адже попереду – ціла вічність, а третя стать зміниться четвертою і п'ятою. Теперішній час без богів лишиться позаду, перетворившись на милий і нешкідливий спогад про ще одну подорож до планети людей.

І буде там нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо по черзі фундувати нектар – ми Бахові й Рахманінову, вони – нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, де можна кохатися донесхочу, не переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували за цей час розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої до останньої ноти, наживо, нікуди не кваплячись; знаєш, Андрусю, я більше ніколи не вирушатиму в мандри до цієї долини сліз, все одно вона пропаща.

«Тоді Ізольда і каже йому:

– Обійми мене, друже, так міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене до тієї щасливої країни, що казав колись: до країни, звідки ніхто не вертається, де чарівні співці співають без кінця, забери мене!

А Трістан відповідає їй:

– Так, я заберу тебе до щасливої країни живих. Час той наближається; чи не до дна ми випили з тобою наші муки й наші радощі? Час наближається, і коли я покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?

– Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що я прибуду.

– Хай Бог нагородить тебе за це, світе мій».

Але важко читати серед ночі і я відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, до якого можна було б летіти крізь морок і осінні дощі, – бо летіти треба на Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо в пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету до світла. Ми не знаємо, чи існує рай для нічних сестер наших із тонко виконаними візерунками на тендітних перламутрових крильцятах, ми не знаємо, чи існує рай для цвіркунів, які один за одним розчиняються і мужньо тихнуть у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був – так само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу – бо надто пекучим було полум'я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки до своєї долі, до її звершення. Повно снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм на мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми – є!»

Андріяна підводить коротко підстрижену голову:

– Чому не спиш?

– Я пригадую рай. І записую свої спогади на папері.

– О такій порі?

– А о якій?

– Співай про сім іржавих ґверів, лиш не схиляйся при папері, – спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.

Злива, тим часом, не вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ і запускає до ефіру невідомий мені рок, такий тихий у цій кімнаті, де спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають перед смертю – або перед безсмертям, уперше після життя. Так солодко, так тривожно і все одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання – «бо все мине, як сад, що на очах пошерх, – нам буде тільки ніч, як письмена, – постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як там у нього, я вже не пригадую; але ж «рай» і означає «сад», тож можна як завгодно), скажімо, отак: «бо все мине, як рай, що на очах пошерх, – нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир – постійна; а те, що звали «рай», – лиш, як луна, по стінах осяде сумно й не прошурхотить уже; а те, що раю суть – те, що не знає меж – воно зимує там, де наше осягання…» – під приязним шепотінням дощу, спокійний, плавний віддих сонної, найкоханішої у всьому часі жінки з заплющеними очима, у неї сірі очі, насмішкуваті і печальні одночасно, я знав їхній погляд напам'ять задовго перед тим, як ця пам'ять розпочалася; з сірими очима, золотим стриженим оксамитом, жінки з довгими стрункими ногами і маленькими, тугими, не засмаглими персами, усієї жінки, сонної, гарячої, юної, запашної як цитрина, як свіжий чай, соковитої, гнучкої, як лозина на вітрі з Едему, жінки подих, без якого рай і безсмертя не є можливими, – і я припадаю до тебе губами, ти ще не вся тут, нічна троянда, вузеньке стебло, паняночка, у нашій ночі і осені, переповненій медами та зливами, ти ще не вся тут – у цій долі, яка виштовхнула нас в осягання – і ми згораємо одне в одному, моя, і я закінчуюся в тобі, розпочинаючись – Андрусю, марното, соловейку.

III

Бамбула жив із того, що малював писанки і продавав їх на Подолі. Малював він досконало, з витонченим артистизмом; буйні, фантастичні візерунки на писанках жодного разу не повторювалися, а крихкість гусячих яєць додавала їм цінності. Один необережний порух – і замість шедевра на долоні лежала шкаралуща. Дивлячись на ці крихітні моделі світобудови, можна було подумати, що їх малювала замріяна панна з прозорими від анемії і тонкими, як її пензлик, пальчиками. Бамбула був грубасом понад півтора центнера ваги, залюбки розгинав підкови, міг би дати духопеликів обом Кличкам зразу, але не робив цього, тому що він був Митцем, а не. До всього, Бамбула мав у Львові рідного братика Бампера. Про їхню з братиком буремну молодість по Львову ще й досі блукали такі страхітливі легенди та міфи, що навіть Юрко Винничук боявся їх описувати. Бамбула ненавидів Львів і мешкав то у Києві, то під ним, маючи власну хату і майстерню. А це вже немало.

Костик приїхав до Бамбули по допомогу. Клацаючи зубами, він вискочив із наскрізь промерзлої електрички і, ковзаючись безлюдними вуличками, побіг присмерковими Біличами. Окрім Бамбули в Біличах мешкали рекетири, сутенери, повії і колишній робітничий клас, який завдяки нежданій ним «незалежності» перетворився на декласований елемент. Елемент радо знімав з перехожих шуби, куртки і шапки, витрушував з їхніх кишень злополучні купони, знімав годинники та перстені, а потім кидав жертви під електричку або відпускав живими, залежно від настрою та атмосферного тиску. Зрештою, під той час так було не тільки в Біличах, а по всій Україні і, слід додати, в Росії та Білорусі.

Він зрадів, побачивши ясне світло на кухні Бамбули. Невеличкий будиночок стояв у глибині засніженого саду, стежкою бігав Чорник, нюшкуючи свіжі заячі сліди. Чорник почув чужого і залився гавкотом.

Костик довго не міг зняти старого шкіряного плаща, який трансформувався в крижаний обладунок середньовічного лицаря, тріщав, хрустів і міг поламатися. Потому Бамбула відпоював гостя міцним гарячим чаєм. На вулиці геть зовсім стемніло, стояла, а може, лежала зима, крислата яблуня підступила ближче до освітленого вікна і на синіх снігах густо закреслилася її ажурна тінь. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема, натомість пахло олійними фарбами, новорічною живицею розчинників, помешканням художника. Костик нарешті прийшов до тями, зашпори і дрижаки розтанули в приязному теплі кухні, зелений чай з жасмином нагадав про Китай, весну, про те, що на світі є «Книга Перемін» і їй можна вірити, а отже, до Костика повернувся і підступний дар богів, мова, його язик відмерз від піднебіння і Костик цілком розбірливо сказав:

– Тепер, старий, слухай мене уважно, маю просити тебе про одну річ.

– Проси, – великодушно дозволив Бамбула. – Тільки небагато.

– У мене вийшла друга збірка віршів.

– Чого ж ти мовчиш? Вітаю! Ану, покажи.

Костик дістав із плаща, від якого і далі несло Антарктидою, книжку, мовчки поклав на столі.

– Кльово! Чувак, ти якийсь невеселий, це діло слід блискавично замочити. А що то за шкарадна штора на обкладинці? У мому кльозеті така висить.

– Почалося.

– Папір страшненький, до дупи кращий продають. Ну, нічого, нічого… Підпишеш мені примірник.

Костик нашкрябав кілька рядків.

– Дякую, старий. Зараз сходимо, візьмемо флєшку…

– Флєшку візьмемо іншим разом, – понуро сказав Костик. – Я нарахував там більше двадцяти друкарських помилок. Але то ще нічого. Старий, вони не заплатили мені ані купона.

– Тепер нікому не платять, – стенув плечима Бамбула. – Радій, що видали на шáру.

– Так. Але вони віддали мені увесь наклад!

– Ну, то й що. Трагедія. Продасиш, станеш крутим, купиш Чорнику кістку.

– Та почекай ти, кістка! Знаєш, скільки примірників отакого гівна вони наштампували?

– Тисячу.

– Три тисячі!

– Опа-опа… – Бамбула схопився за голову.

– Андрію, я мушу їх забирати і то негайно. Там треба звільнити місце, бо з друкарні вже везуть нові наклади і їх нема де складати.

– Ренесанс просто-таки якийсь почався, ти диви… Ага! – Бамбула все одразу зрозумів. – І ти хочеш усі ці бестселери закинути до мене. НІКОЛИ!

– Але куди мені їх закинути? Поклади до майстерні, хай полежать до весни. Потім я забиратиму їх частинами. Старий, ти є моя остання надія.

– Зосталася тільки надія одна…

Бамбула подумав.

– До майстерні не покладу, – сказав він. – Ти ж знаєш, у мене вже раз була пожежа. Можна покласти до літньої кухні. Але там вогко і вона не опалюється. До весни вони понабрякають.

– Нехай. Ти уявляєш, скільки коштуватиме доправити їх до мене додому? За триста кілометрів? То ж машина.

– За машину з тебе триста баксів і злуплять. Бензину ніде нема.

– Ото ж. А в мене наразі двадцять тисяч купонів.

– Добре, домовились. Привозь. Але розкажи, як ти влип у таку фіґню?

Костик зробив кілька ковтків чаю.

– Я ще не знаю всіх деталей. А загальний сюжет такий: коли пролунало довгождане деким слово «свобода» і ми скинули колоніяльне іго, розчулена українська діяспора подарувала Спілці письменників видавничий центр. З комп'ютерами, ксероксами, факсами і з якими тільки не хочеш прибамбасами. «Ось, нате, – сказала діяспора, – щоб і ви нічим не були гіршими за інші нації, щоб не тужили за рабством єгипетським, сиріч московським. Ми чули, що багато молодих письменників у Вкраїні не можуть видрукувати свої книжки. Підтримайте їх. Налийте свіжої крови, тобто сиріч молодого вина модерної поезії і прози до нових міхів. Створюйте, холєра, державу! Створюйте, сиріч же таки, нову літературу!!! І нехай вам допомагає Бог та любов до рідного материнського слова, а ось вам іще сто тисяч долярів на папір і, сиріч, на фуршет».

– І все?

– Спілка чемно подякувала, вклонилася діаспорі в ноги, в руки і ще кой-куди, забрала видавничого центра і, співаючи ґімна, пішла…

– … і загнала той центр до Росії.

– Ні, Росія нам тепер по цимбалах. На київських розкладках почали масово з'являтись дешеві в усіх розуміннях детективи і порнографічнії романи. Російською мовою, природно, бо наша такого ще не витримує.

– От мудаки.

– Невеликії три літа кльово пролетіли, аж тут діяспора візьми та й схаменись. Бо почали подейкувати, либонь, тобто сиріч, немовбито в молодої держави та її кволих інституцій якісь там негаразди з корупцією. Ну, з ким не буває. Але невже таке страхітливе явисько мало би зачепити сумління нації? Її співучу, барвінкову, солов'їну і смерекову навіть, холєра, душу? Певно, що то москальська провокація. Українські письменники століттями і тисячоліттями боролися за свободу слова і всю іншу фіґню, а слово тепер пильно стоїть на сторожі. Хто бись був чистий як лід, а білий як сніг, то ти обмовлять од голови до ніг. Але. Але їдьмо, панове, і пересвідчимося в тім на свої очі. Приїжджає Діяспора на Банкову, а Спілка їй і каже…

– Ваш центр уже давно спистило Рускоє Національноє Єдінство.

– Ні, не випереджай події. «Хтіли би-сь ми, прошу пані, подивити на ваші напрацьовання», – з материнською ласкавою усмішкою повідає Діяспора. А Спілка їй каже: «Щас». Вибігла Спілка за ріг кута, а там поетів повзає видимо-невидимо. Вірші читають один одному, голота, про вічність, красу і славу, і про юну нескорену вітчизну, до речі, мріють гуртом, хто з них буде першим Нобелівським лауреатом – з'ясовують. Дрантя, одне слово.

– І серед них ти.

– І я серед них, де ж мені ще бути, як не серед своїх? Спілка зловила нас штук десять у жменю, занесла до кабінету і каже – мені, припустимо: «Хочеш книжку? Безгонорарну, зате на шáру. Частину тиражу тобі дамо. Подаруєш отим крейзанутим, а вони – тобі. У тебе вже п'ять років не виходили книжки, а ти ж, як-не-як, мій член. Соглашайся, бард, пока не піздно, бо передумаю». Чого ти іржеш?

Бамбула повзав по кухні.

– Якщо Спілка – вона, то як ти можеш бути її членом? – простогнав він.

– Тобі одне на умі. От, нашибала Спілка вершиків і видала все одразу за лічені дні. А Діяспора сидить, чекає. Спілка приносить їй каву і гору отакого убожества: «Прошу помилуватися, то є наша нова поетична серія. Ось Костик, ось Петро, а Лишега відмовився, йому, чи бачте, не сподобалося оформлення з нашою кльозетовою шторою. Перебирати вже почали, бачите, літературний процес пішов… обіцяв повернутися. До речі, дайте нам ще сто тисяч. На оформлення, бо художники запаніли, не хочуть більше на шару навіть кльозетових штор малювати. Ренесанс, карочє». Облилася Діяспора рясними та гарячими, поцілувала Спілку у… Андрію, у лоба вона її поцілувала, а не туди, куди ти показуєш, іще сто тисяч і вишиваного рушничка із Філядельфії на щастя, на долю, блін, дала, а тоді скрутила fuck you воріженькові на північний схід і, поправивши лапшу на вухах, полетіла на свою чужину. А Спілка зирк у вікно, за яким тужно реве літак до Нью-Йорка, так немовби все вимовляючи «кру… кру…», хап телефонну трубку і каже мені: «Слухай, казьол, забирай цю рвань, щоб завтра і духу не було, нам «Эммануэлу» Арсан нема де складувати».

І от я у тебе. Але ж там дубар…

IV

Від Бамбули Костик зателефонував до Києва.

– Філ? Добрий вечір.

– Радий тебе чути.

– Зараз твоя радість минеться.

– А де ти є?

– У Біличах, але вже їду до Києва. Філ, ти маєш «кравчучку»?

– Тепер кожний порядний українець має «кравчучку». А що?

– Мабуть, я непорядний українець. Філ, у мене вийшла книжка.

– То це ж чудово! Вітаю! А ти подаруєш мені примірник?

– Я тобі подарую тисячу примірників. Або дві, скільки захочеш. Філ, маю до тебе велике прохання. Чи не міг би ти взяти «кравчучку» і під'їхати з нею до Спілки письменників? Я мушу забрати звідти кілька пачок із книжками. Решту потім розповім.

– Про що мова? Звичайно. За годину буду там.

– І я за годину буду там. Дякую, старий. Вберися тепліше, бо такий мороз, що птахи падають з дерев.

Філ належав до найбільш надійних Костикових друзів. Його доброта й інтелігентність не мали меж. Він був нащадком славетного шляхетського роду, закінчив фізико-математичний факультет київського Політехнічного і кував могутню зброю на «Арсеналі». Серед безлічі його чеснот однією з головніших була та, що Філ не писав віршів. Але він любив поезію і бардівські пісні, непогано малював і мав чудову колекцію старовинної рок-музики. Коли Костик навідувався до Києва, він майже завжди зупинявся у Філа. Вони допізна сиділи за гітарою, кавою і чаркою, обмінюючись думками з приводу найцікавіших останніх мистецьких подій і пригод; йому ніде не було так хороше, як у цій просторій квартирі, де Філ мешкав разом із старенькими батьками та привітною, милою, завжди усміхненою сестрою-художницею, де за вікнами стояли стрункі тополі, загострені верховіття яких досягали восьмого поверху, де було безліч рідкісних речей, які Філ понавозив зі своїх літніх археологічних експедицій – монети-«дельфіни», фрагменти амфор, роги сайгаків і шкури мамонтів, підкови динозаврів і пір'їни з хвостів птеродактилів, жар-птиць та археоптериксів, руків'я мечів і череп'яні козацькі люльки. Філ, до речі, мав цілу скриньку добре обкурених люльок з довгими чубуками, у нього завжди знаходилася непочата пачка п'янкої «Амфори», а до всього він неперевершено готував каву.