Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Бамбула провів Костика до електрички, побоюючись, що місцевій «рекетні» не сподобається сутула двометрова постать поета або його окуляри. З нього нічого було здерти, а це саме по собі заслуговує кари смерті. Стояв лютий січневий мороз і сніг аж свистів під їхніми кроками, мінячись сорокаградусним вогнем. Угорі сяяли холодні руни, викладені з колючого світла зірок і низько провисали обтяжені густою шерстю інею дроти. Вони домовилися, що завтра Костик знайде машину, а Бамбула під'їде на сьому вечора до Спілки і допоможе завантажити книжки.

Більше за всю рекетню світу Костик боявся холоду. Він ускочив до жарко натопленої Спілки, неслухняними пальцями на ходу розстібаючи грубого, кустарного пошиття шкіряного чорного плаща, знімаючи сіру кролячу ушанку й окуляри, які миттю зайшлися товстим шаром пари. За кілька шалених днів, що минули від виходу його книжки у світ, спілчанські вахтери вже звикли до сутулої постаті бідного родича здалеку, звикли до його очманілої біганини і поводилися вельми навіть привітно, а може, й запанібрата, часом запрошуючи перепочити і випити з ними, скажімо, чаю. Костик заскочив до вбиральні, прожогом засунув закоцюблі руки під холодну воду і завмер, перестрашено прислухаючись до крижаних перетягів, які гуляли тілом. Йому так боліли зашпори під нігтями, що на очах виступили сльози. Ця червоно-лазурова шкіра чужих і неживих рук щось нагадувала йому, за хвилю він уже зрозумів, що саме.

– Холєра, – сказав Костик, короткозоро жмурячись на себе у дзеркалі, – це було п'ятнадцять років тому. Ми з Вовчиком палили багаття в парку, серед снігів, і пили кріплене вино на скаженому морозі, а довкола нас на зимових деревах сиділи сотні мертвих замерзлих птахів. І тоді Вовчик візьми та й скажи: «Колись ми пригадаємо цей день. Років через двадцять. Тоді все буде по-іншому». І ми пророкували, що Україна стане вільною, а ми нарешті відкрито надрукуємо свої вірші. І ось, наші пророцтва збулися, так швидко, і я приїхав забирати другу книжку, і жовто-синій прапор майорить над Верховною Радою, і де не плюнь, всюди він майорить, хоча тоді це не могло навіть приснитися, ми не мали бодай приблизного уявлення, як виглядає той прапор, де там синє, де там жовте… Пророцтва збулися, а в моєму серці нема ні краплини радості, бо такої злиденності ми не могли передбачити, Вовчику, ані того, що ці вірші виявляться абсолютно нікому непотрібними, ні мої, ні твої, ані того, що Вовчик поночі збиратиме недопалки під рестораном, бо роками не матиме змоги заробити на коробку найдешевших цигарок, ані того, що ці чортові руки можуть аж так нестерпно боліти від холоду.

Він насухо витер руки хустинкою, протер і вдягнув окуляри. Лице пересічного інтелігента. Пророки виглядають зовсім інакше. Ходімо у вестибуль.

За чверть години прибув Філ, сяючи блакитними очима і обскубуючи паморозь із каштанової борідки. За собою Філ тягнув «кравчучку», нагадуючи школяра, що допізна катався на санчатах і забув вивчити уроки на завтра.

– Привіт, – сказав Філ. – То де тут перлини світової лірики?

Костикові відлягло від серця. Він повів Філа до одного з кабінетів на першому поверсі, кількома словами переповідаючи історію злополучної радості, яка неждано-негадано звалилася на його голову. Слова були переважно односкладові. Філ посміхався у вуса і мовчав.

– Усе буде добре. Не переживай ти так. Заберемо ми твої книжки, поступово їх продаси і купиш собі…

– … «кравчучку».

Кабінет був заставлений пачками із книжками до самісінької височенної стелі. Між ними тулився крихітний письмовий стіл, за столом куняв крихітний підхмелений клерк, у таких, як і в Костика, окулярах.

– Це все твоє?! – жахнувся Філ, побачивши паперові Гімалаї.

Клерк підхопився:

– Ні-ні, лише оці двадцять вісім пачок. У кожній пачці сто екземплярів. Одну сотню ми віддали до «Поезії», а ще одну – до «Сяйва». Більше ніде не беруть.

– Я знаю, – роздратовано промовив Костик. – їх продають за ціною коробки сірників. Продавці дивляться на мене так, ніби я їм пропоную відвертий опис групового сексу. З кольоровими ілюстраціями.

– Е-е, не скажіть. Якби ви їм запропонували опис групового сексу, ці книжки відірвали би з руками. Навіть, хе-хе-хе, в «Академкнизі».

– Вам краще знати, – не втримався Костик.

– Розпишіться отут-о.

– Але я сьогодні не можу забрати всіх книжок, лише декілька пачок.

– Вам же було чітко сказано: забирайте негайно, з друкарні везуть наступний тираж! – обурився клерк.

– А де я візьму машину?

– Ваші проблеми – то не наші проблеми.

Філ незворушно складав пачки з книжками на «кравчучку». Вмістилося п'ять пачок. Вони були з тонкого, мало не цигаркового паперу, навхрест перев'язані шпагатом.

– Можуть розірватися по дорозі, – стривожився Костик.

– Нічого, якось довеземо. Головне, щоб витримали у метро.

– Ще дві я візьму в руки.

– Але ж у тебе нема рукавиць. Одягни мої.

– Дарма, дякую, не треба.

Не попрощавшись із клерком, вони вийшли зі Спілки й попрямували до метро. Коліщатко «кравчучки» життєрадісно пищало на всю Банкову. Костик хотів залишити кількасот примірників у Києві, на той випадок, коли раптом збожеволіє котрась із завідуючих книгарнями або трапиться інша щаслива оказія. Може, влаштуємо творчий вечір абощо; не ганяти ж щоразу до Біличів. Філ погодився скласти ці кілька сотень у своїй квартирі.

Перша пачка луснула, щойно Філ поставив «кравчучку» на ескалатора. Сотня книжок весело хуркнула вниз східцями, попід ноги втомленим людям, які поверталися з роботи. Спочатку це викликало хвилю інтересу і загального пожвавлення. Усі подумали, що то двоє кмітливих єговістів або кришнаїтів винайшли оригінальний спосіб розповсюджувати божественну літературу. Але, побачивши, що то всього-на-всього якісь пєсні на малопонятном язикє, всі одразу скисали, обличчя видовжувались, очі згасали, повертаючись до звичного ступорозного скляніння.

На Філа все це не справило жодного враження. Костик гарячково нишпорив по кишенях, шукаючи валідол.

– Інженерне мислення, – Філ постукав себе пальцем по вовняній шапочці. – Я це ще вдома передбачив.

І дістав велетенського пластикового пакета. Костик поставив свої пачки на сходи ескалатора. Перекочуючи язиком пігулку валідолу, він побіг униз, збираючи книжки.

V

– Нет, увольте, я терпеть не могу украинские вирши, – высокая блондинка в роскошной длинной шубе не скрывала гадливости.

– Но отчего же? – Костик с удивлением взглянул на ее золотые волосы.

– Да, пожалуй, оттого, что от них за версту разит кустарщиной. Вот как от вашего плаща, – уточнила она.

– Бедность не порок, – нашелся Костик.

– Нет, милый друг, теперь, – она произнесла «циперь» – теперь это порок. Вы бы делом занялись, вместо того, чтобы шататься с этой тачкой, нагруженной макулатурой. «Мамо», «тоскно»… Ставлю сто долларов против ста купонов, что в вашем сборнике есть слово «мамо».

Костик покраснел и ничего не ответил.

– Вот видите! Вы должны мне сто купонов! – обрадовалась блондинка.

От нее пахло изумительными духами и коньяком. Обычно такие в метро не ездят. Он молча достал сто купонов и протянул красивой змее. Ее перчатки тоже были из змеиной кожи. Или, может быть, из девичьей, – гибкие, душистые, ладно обтягивающие узкую ладонь с длинной тонкой кистью.

Блондинка аккуратно разорвала купон и бросила клочки вниз. Теплый воздух, которым дышало метро, подхватил оранжевые обрывки, закружил их миниатюрной вьюгой; один лоскут, тот, что с трезубцем, сел на рукав кожаного плаща, оранжевый январский мотылек.

– Оранжевый январский мотылек, – произнес он зачем-то вслух и сощелкнул бумажку.

– Недурно. Неужели вы и впрямь настоящий поэт? Но ведь ваш язык… Ваш надуманный язык, созданный в кабинетах, он просто ужасен. Как можно быть поэтом в таком языке? Он мертвый, он книжный… В нем триста совершенно загадочных правил, которые исключают именно те слова, которыми все пользуются на самом деле и которые всем понятны без словарей… Вы никогда не скажете по-человечески: «занавеска», вы непременно будете вешать эту польскую «фиранку», не чувствуя ее этимологии и связи со всей корневой системой языка. И так с каждым словом, на каждом шагу. Вы будете заимствовать из польского или немецкого, любого другого языка, лишь бы заимствованное слово не имело даже тени подобия с языком русским. Но ведь это совершенно головная идея. А потом вы удивляетесь, что никто не хочет читать стихи на этом волапюке. Хорошо, давайте я куплю ваш сборник. Сколько вы хотите? – снова ошарашила она медленно вскипающего Костика.

Они сошли с эскалатора и остановились. Костик вынул из пакета мокрую книжицу со свежим следом крупного мужского сапога на белой обложке.

– Я писал эту книгу пять лет, – задумчиво сказал он, – во многом, очень во многом отказывая себе. Поэтому, думаю, что сто долларов за экземпляр будет вполне приемлемой ценой.

Блондинка вспыхнула и, сняв обе перчатки, достала из крохотной сумочки несколько зеленых банкнотов.

– Вот вам сто долларов. И купите себе сносное пальто.

– Меня вполне устраивает мой плащ. Мы с ним уже так сроднились за эти годы, что он стал мне чем-то вроде брата, – отдавая книжку, сказал ей Костик. Глядя ей в глаза, он аккуратно изорвал стодолларовую бумажку на мелкие части и бросил их в блестящую металлическую урну.

– Надеюсь, вы никогда не будете сожалеть… об этом, – блондинка опустила глаза и, пожав узкими плечами, исчезла в толпе.

VI

Розсипались на вітрі – і висять довільні, невблаганні карти долі, та крізь брудні дими із урнових багать хіба розгледиш їх? Та й королі всі – голі. Ба й ти незгірш: в тобі ось не на жарт метро собі червоне збудували страхи і сумніви – обранці сил могутніх. Та знаєш ти: ще не перемішали байдужі руки тих байдужих карт, і дурень зріє в кожному з присутніх.

До Політехнічного вони з Філом доїхали без пригод, але на шляху до швидкісного трамвая розірвалася ще одна пачка. Філ вийняв із кишені наступний пластиковий пакет і Костик позбирав своє неслухняне багатство. Щоб убезпечитись від подальших несподіванок, Філ купив ще два пакети у нічному кіоску, прикрашеному рубіновими і сапфіровими вогниками. Це виявилося недаремним кроком, бо коли вони виходили з трамвая, у двох попередніх пакетів обірвалися ручки, а третя пачка висипалася на колію. Вечірня публіка насолоджувалася безкоштовним шоу: двоє інтелігентів повзали по запльованому соняшниковим лушпинням снігу і збирали книжки, не звертаючи уваги на розпачливе дзеленчання трамвая. Нарешті вагоновод не витримав і, не вимикаючи дзвінка, спрямував трамвай на Костика, який послизнувся і впав на колію. Філ вихопив його з-під коліс в останню мить і поскаржився, витираючи піт з чола:

– Щось жарко стало надвечір.

– Щоб я… коли-небудь… після того всього… писав вірші, – задихаючись, сказав Костик, – та ніколи в житті, беру тебе свідком.

– Заспокойся, – втішав многотерпеливий Філ, – усе гаразд. Головне залишитися живими і дістатися до Героїв Севастополя. Може, з часом цю вулицю перейменують на нашу честь – Героів Самвидаву. От якби ти писав історичні романи, ми б їх напевно не довезли. Почекай тут, я сходжу, візьму пляшку якої-небудь анестезії. Свято, як-не-як.

Філ пішов до кіоску в підземному переході, а Костик залишився з «кравчучкою» і трьома напхом напханими пакетами.

Біля нього одразу вродилося двоє міліціонерів.

– Ти шо тут продаєш?

– Нічого.

– Розказуй. Ми бачили, як он отой-о брав у тебе здачу. Ліцензія єсть?

– То мій друг і я йому давав гроші на сигарети.

– Ага. Де ви напистили стіки книжок? Пропаганду распространяєм… У, очкарики дохлі, нема на вас харошої вірьовки. Ану, показуй. Карочє, ви влипли. Щас пройдьом в отдєлєніє, составим протокол. Переночуєте там, утром визовем слєдоватєля…

Один з них узяв Костикову книжку і почав гортати.

– Тю, дак це ж стіхі.

– Яка разниця, – сказав другий. – Десь обобрали склад. Ці чотириглазі знають, шо брать.

Костик вийняв спілчанське посвідчення і заходився пояснювати, хто він такий і чому в нього так багато книжок. Йому анітрохи не хотілося йти в отдєлєніє, де сиділи п'яні бомжі і хворі СНІД'ом проститутки, а міліціонери, забувши про все на світі, до ранку грали в підкидного дурня. Йому хотілося доповзти до Філового дому, випити трохи московського антидепресанту, чого-небудь попоїсти і загрітися врешті бодай раз за весь цей несамовитий день.

– А, дак це пісатєль, – здогадався один і повернув посвідчення. – Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль – з книжками.

Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.

* * *

Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі про льодовий похід і дорогу життя, сповнену випробовувань та спокус, про численні небезпеки, які на кожному кроці чигали на їхню свободу й гідність.

– Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети так дешево не продаються, мадам!». І рве купюру на тисячу дуже дрібненьких центів.

– А вона?

– А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила на свою голову з романтиком. Читатиме для розрядки Костикову книжку. А потім на нас напав трамвай…

Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ щедро частував гостя, розповідаючи про тонкощі догляду за молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила за розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд на Костика і він потай від Філа – бо той якраз наводив п'ятнадцятий неспростовний аргумент проти годування молодих невихованих собак чужими – кидав їй черговий шматочок котлети.

Згодом вони довго міркували над тим, де взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі і нарешті згадали про Сашка.

Сашко був однокурсником Костика по Літературному інституту. Вони разом їздили на сесії до Москви, разом відвідували і прогулювали лекції, ходили до музеїв і на виставки, жили в одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження до Нєвінномиска, застав їх обох на сесії і залишився в літінститутському гуртожитку на дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки про «Московіаду» Андруховича не викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.

– Бліда копія, – зверхньо говорив Філ. – Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували на його сьомий поверх. А я, я сам, – Філ значуще піднімав вказівного пальця, – разом з Костиком і Сашком ходив по горілку у таксопарк о третій годині московської ночі. Що ж він там пише, той ваш Андрухович? Нібито люди падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, бо їх не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, де люди гинуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви так просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А я – я! – мушу застерегти, що то все художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі, баби Кіри. Вона один раз не пустила Андруховича по горілку – і на, маєш, він на двох сотнях сторінок строчить оскарження і вирок цілій Імперії. А до баби Кіри треба підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити до баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш; яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вас опять закончилась водка; но я вас никуда не пущу, идите спать, вам же завтра на занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I треба знати ВІДГУК, інакше вона пошле вас туди, куди й Андруховича послала. Тому треба нахилитися ось так і прошепотіти їй на вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, но ведь мы же и вам нальем!» I – все! Жодних проклятих питань, усі двері – навстіж і ціла Москва поКІРно лягає до ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що в ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам іще й огірочків солоних винесла.

За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, не забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював дух живої неокласики, тож Костикові не раз спадало на думку: а що, коли це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся до Києва і надолужує те, що урвала енкаведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, я не Зеров, я інший, не прищеплюй мені роздвоєння особистості».

Отже, вони зателефонували до Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали суть справи. Сашко подумав і сказав, що попрохає машину в батька.

– Навіщо тобі та сотня доларів, коли ти маєш сотню друзів? – посміхнувся Філ. – Я ж казав, що все буде гаразд.

VII

Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички й оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки бери й записуй, мерщій, поки все це триває, і він уже пошкодував за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали на стільці біля ліжка, саме для отаких випадкових невідворотностей; і розізлився на себе за те, що він не вдома, а тиняється по чужих містах і людях, якими б привітними і гостинними вони не були. Але, прислухавшись до себе, він зрозумів, що це не вірш, принаймні, не його вірш, це пульсував ритм довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, не до Костика, ні до кого, впізнавані і нічиї, ні про що, але разом з тим сенсовні й відчутні, як дотик. В осінні вечори, у вечори студені, непевне все якесь, як ворожбитський віск…

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а сам ішов спати до батьків. І все ж Костик відчував, що окрім звуків капежу у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, бо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тут ніколи не снилися кошмари, не прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету не дратувало. Тієї миті зарипів саме паркет і Костик не витримав, підхопився на ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника в узголів'ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з'їсти стільки котлет! Її мисочка з водою стояла на кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду невиховану собаку за собою. Джессі так жадібно припала до води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води не було. Тоді він зазирнув до холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся до кімнати.

Але сон уже пропав. Він сів на підвіконні і почав дивитися на гострі верхівки закляклих тополь, на занесений снігом порожній хідник, на примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що ритм усе ще пульсує – при місяці гладкім висвічує легені карпатський (іздаля почагарілий) ліс – і пригадав, що йому снився човен. Разом з покійним сусідом, пастухом і рибалкою, вони перепливали Сейм; у човні було тісно, а довкола розкидалася широченна повінь і чорний кінь пасся на березі, прив'язаний до куща верболозу, і Сейм… так, Сейм тік у зворотному напрямку, із Заходу на Схід, а човен був скляний! Костик замугикав під носа «The Crystal Ship» Моррісона і негайно закрутив головою – це не той ритм. Ба й ти на цім даху, нудьги і жаху повен, почагарів, примерх, вино допив давно…

Де я, в чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір'ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, рот – це Венера, а ніс – кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, герменевтика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним для тебе одного, палата номер шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.

Але я її бачив.

У кіно.

Ні.

Де я її бачив?.. Як легко вона віддала гроші. Мабуть, для неї це не цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель на металевий відлив за вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у…

Костик похолов.

– …у підземці! Як же ти мене обдурила! А перед тим у барі на Німфенбурґерштрасе!

Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і я встав на повний зріст, я відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, бо ще рано, сказала ти, і відвела мене до української Домівки, і пригостила гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто не повірив, коли я розповів про цю зустріч, за винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка водить за руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?

Костик устав з підвіконня, потягнувся, і, не зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:

 
Хоча тут гарно мріяти про човен,
А надто якщо в нім скляні облавки й дно.
 

А потім ліг і заснув, не прокидаючись більше аж до ранку, коли Філ прочинив скрипучі двері і до кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.

VIII

О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там уже стояв комплетно готовий Бамбула і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій – горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:

– Брат?

Роззирнувшись на всі боки, вахтер по-змовницькому тихо відповідав:

– Брат.

– Пий, брате.

Він наливав чергове горнятко. Фляшка була до половини порожньою.

– А ось і ти. Брат?

– Тамбовський вовк тобі брат, – сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз на кістку, а на додаток мав мокрі ноги. – Де ти взяв цю гидоту?

– Тамбовський… – замислився Бамбула.

– Сашка не було?

– Сашка не було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.

– І ти всіх частував?

– Нє, чуваки не захотіли. Сказали, що зараз викличуть «Беркут». Я подумав… чекай, що я подумав? Ага, я подумав, що «Беркут» приїде на машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки до мене. Але «Беркут» не приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І я залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу не бачив так багато класиків. Пий.

– Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все буде о'кей, – заспокоював Костик.

– О'кей не буде. Блін, як мені тяжко на душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще в школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона давно померла. А цей чувак, – Бамбула кивнув на вахтера, – каже мені: «А ото пішла Леся Українка». Він тут усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить чувак на озеро лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж тут гульк – з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись за голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» – питає карась. «Нєту», – чувак йому. «А што ти здєсь вапщє дєлаїш?» – «Ну как ето што?! Вот сіжу, жду кльова», – каже мужик. – «Е-е…» Тобто не так. «Э-э, – каже карась, – сіводня кльова ні будіт, кльова било вчіра». А ось і Сашко. Пий, Сашко.

– Добрий вечір, – привітався Сашко. – Їдемо?

– Їдемо! – зрадів Костик. – Старий, я тобі цього ніколи не забуду.

– Подякуєш моєму батькові, машина з його роботи.

Клерк, до якого перед тим заходили Бамбула й «Стопка», теж був братом. Він широко розкрив куці обійми і кинувся допомагати носити книжки. Їх складали у багажник «Жигулів», а потім на заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна на порозі чорного виходу, до якого під'їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися в болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.

– Ми ж недавно вивчали «Лісову пісню»! Я твір на «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коли це сталося? Чому? – голосно побивався Бамбула, вергаючи поперед себе чотири пачки одразу.

– Що з ним? – настрашився Сашко.

– Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, сам розумієш, не минає безслідно. Але він не буйний. Поки що, – уточнив Костик і підписав папірця, з яким по п'ятах бігав клерк. Він отримав на руки дві тисячі вісімсот примірників.

Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися на заднє сидіння. Водій не приховував роздратованості – за цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись по Києву, а так мусив спалювати державний бензин, якого ніде не було, задурно, і, виконуючи розпорядження шефа, пхатися до Біличів без жодної надії на те, що ця голота, він уже все зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно опустив скло на своїх дверцятах, щоб не дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір'я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як перед парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» на спинах. Велетні прожогом метнулися до Спілки, але Бамбула їх уже не зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.

Київ поквапливо промерехтів барвистими світлами і машина вискочила на порожню трасу. Де-не-де на узбіччях тулилися поодинокі спекулянти бензином. Обернувшись із переднього сидіння, Сашко переповідав неймовірні пригоди, які спіткали його позавчора на прийнятті, влаштованому шведами («я повернувся звідти Абсолютним шведом!»), довкола лежали темні сніги, пролітали молоді соснові посадки, машину злегка водило, бо починалася ожеледь і Костик уже всього мав досить. Він мав досить книжок і годованих спілчанських функціонерів, він мав досить хамуватих водіїв і повністю рогатих биків-міліціонерів та садистів з «Беркута»; його однаково млоїло від добродушних спілчанських вахтерів і від бездушних біличанських рекетирів; намарні люди, котрих навіть Бог не в змозі пригадати на обличчя; він прагнув повернутися додому, відіспатися і відігрітися, з головою поринути в Глибоку Провінцію, у священний, казав Еліот, ліс і опинитися серед Своїх. Він розповідав Сашкові про дорогу життя, яку вони вчора прокладали від Спілки письменників до Філового дому, і переконував друга в тому, у чому той сам був переконаний: поети не повинні тягати своїх книжок «кравчучками», поети повинні отримувати зароблені ними гонорари і не покидати келій та кабінетів задля безпритульних блукань містами у пошуках евентуальних покупців і продавців для своїх творів; а потім прокинувся чумний Бамбула і відчинив браму, і вони знову тягали ненависний вантаж до літньої кухні, де стояв розвалений п'єц і висіли довгі смуги павутиння, вкритого інеєм; книжки скидали на брудну підлогу, і знову рвалися пачки, і знову вони висипалися на сніг як довільні карти долі, і електрика сліпила очі, і психував водій, і розривався Чорник. Тієї ж таки ночі Костик надовго, на всю зиму покинув Київ, а Бамбула, накривши цератою безладну купу, яка нагадувала йому новопреставленого покійника, замкнув літню кухню, погодував Чорника і пішов спати, гірко схлипуючи: «Ні долі, блін, ні волі у мене нема; як же так? як же це так?! – Зосталася тільки надія одна: блін, що ж там далі було, Лесю?»

IX

Далі була весна. Костик приїхав на дачу і щодня ходив дивитися, як розливається Сейм. Він не міг наблизитись до ріки, бо вода стояла вже у прибережних верболозах, здалеку милуючись сяйливим струмуванням рівної і гладкої течії зі Сходу на Захід, по якій ось уже кілька днів не плив шеріш. Стояла незвична для початку березня теплінь, ріденькі хмари мошкари кружляли у прогрітому передзахідним сонцем синьому повітрі, а над Батурином висів серпанок блакитно-ружової імли. Не було жодної душі, жодного листа, жодної копійки, ба й копійки давно вилучили з обігу, замінивши їхній дзвінкий гомін мертвотним шелестінням купоно-карбованців. Він уже звик до самотності, хоча слова, які сказала взимку знайома з Канади: «Та я би здуріла, якби побула одна бодай двадцять чотири години», – чомусь не викликали поблажливої усмішки, як раніше.

Натомість він думав про те, які гарні довгі коси у його канадійської знайомої; і про те, що вже зацвіли медунки; і про те, що березовий сік солодкий, а на землю стелиться легкий вечірній дощик, і про те, що добре блукати лісом, де все так несподівано рано заквітувало. Сорочку гамівну на душу не зодягнеш. Та все одно – весна… Він довго ходив сосновим бором, жадібно дихаючи весняними пахощами глиці, які ожили на дощі; він більше не міг складати віршів, після всього, що сталося з його другою збіркою. «Ось я почну прислухатися до ритму, який пульсує в мені, у крові й течії Сейму, у скрапуванні кришталево чистого бісеру зі смарагдових соснових голок – це один і той самий ритм; ось я натраплю на відповідні цьому живому пульсуванню слова; складу їх докупи, зв'яжу римами і розкажу цього вірша вголос – собі, Сестрі Сосні, Братові Сейму; вірш цей буде тим, чого ще ніколи не існувало на цій землі; весен отаких було і буде мільйони, а вірш – він єдина у своєму роді істота, він не є закономірністю природи і не належить до кругообігу; його не можна дочекатися, як весняної зливи з грозою – і, разом з тим, його неможливо сконструювати, організувати, збити, наче ящика з готових дощок слів; його можна тільки створити і тільки людина, жива й приречена крапля часу, може створити його; ось я забуду, постараюся забути про всі негаразди, про те, що в мене цілий тиждень або й два нема хліба, що залишилося дві склянки рису, що нема олії, вже не кажучи про масло, якими я міг би заправити свою злиденну кашу; я таки віддамся ритмові, віддамся весняному шалові, оспіваю її коси і те, яка вона набурмосена спросоння, наче маленька весняна ведмедиця, і те, як вона тішиться гіркувато-ванільному ароматові вранішньої кави, що є Спасом від невиспаного смуру; я напишу на білосніжному папері, що все одно – весна, і видно, як під вечір висять в повітрі білі ниточки; а потім я оспіваю рубін, яким виграє вино в келисі мого батька, мого старого і немічного батька з його світлою і молодою посмішкою, бо він вітає мене з виходом у світ книжки віршів і пишається мною, як старий Ростов пишався молодим; а згодом я опишу пересаджування кущів смородини, щорічні весняні клопоти і їхню тяготу легку, і замурзану свіжою землею маму, її священнодійство над квітником, сліпуче сонце нашого тимчасового життя, відображене на лезі лопати, містичні пахощі білого аліясу, орфічні мандри маленького принца, його хвилинну келію і його вічну троянду, й любов його вічну до цієї троянди, паняночки – підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі – не втримавшись, за ниточку потягнеш – і циркуль дерев'яний до руки тобі впаде; це він добре придумав з тим циркулем, який раптово випадає з нічого, з четвертого виміру, реальний, дерев'яний циркуль! Повністю сюрреалістичний образ, але все зрозуміло й доречно, звідки ж їм іще й падати, тим дерев'яним циркулям, як не з таємної сфери, наповненої безліччю невидимих речей та істот; отже, я напишу сотню віршів, довго продумуватиму композицію книги, не спатиму ночами, мінятиму слова, викидатиму рядки, викидатиму цілі строфи, вписуючи натомість нові; я мріятиму про те, якою ошатною вийде моя книга, як любо буде взяти її до рук; і по тому, коли я все доладно скомпоную, відшліфую, переконаюся, що таки створив диво герменевтичного кола, пройшовши ним, проживши, описавши – бо спочатку його треба пережити, це правда – і ти накреслиш коло, розтягши циркуля аж до самого краю: о, як же тісно в колі тім довкола, а в нім живуть, радіють і вмирають, – справді, коли я ладен буду померти, маючи чисте сумління і довершене, неподоланне знання того, що все сталося, збулося, що відбулося небувале: прирощення і квітування буття, урожай Дерева Життя, сакральний акт служіння і подяки невідомому Богові – завдяки моєму безсонню, моєму голодуванню, моїй рішучій постанові забути профанний світ, – по тому все це надрукують на огидному папері, з двома десятками диких помилок, погублять епіграфи й присвяти, погублять усю мою працю цілих п'яти або й більше років – і на глум віддадуть мені все це добро на руки, бери, скажуть, носи, торгуй, ти станеш багатим чоловіком, тобі буде чим заправити твій рис; і всі жахатимуться, побачивши цю бридку, неохайну купу попсованого паперу, яку я хотів назвати «Книгою Радості», і добре, що не назвав так, бо це книга убогості, книга українськості, книга образи і приниження, а я ніколи й нікому не дозволяв принижувати себе; і ці книжки сипатимуться, як мачинки з дірявого маку, під ноги перехожим, і ці сліди підошов залишатимуться на найчистіших, які тільки в мене були, словах про запаморочливі коси, про замурзане лице мами, про усміхненого батька, який, долаючи хворобу, віз сюди журнал із публікацією віршів, щоб потішити мене, щоб порадіти разом, бо нам мало залишилося радіти разом у цьому житті; і передзвін соснового бісеру, і все найсвятіше, найдорожче, що тільки судилося нам у цьому блискавичному сполохові – по калюжах, по снігах, по брудних літніх кухнях, потоптане, спаплюжене, – о, ні, я так більше не гуляю».