Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Книга друга. Упродовж снігопаду

І

За десять літ перед цим: світлі пахощі серпневих тіней, висока сеймова вода, наше нещасливе повернення з провінційного містечка, в якому батько не знаходив собі місця; такі собі Руан і Круассе. Ми втрьох – тато, сестра і я – сиділи на ґанку недобудованої хати, виглядаючи маму з роботи. Мама працювала на пекарні. Вона мала білого халата, який пахнув хлібом. Після зміни вона приносила дві-три паляниці, ще гарячі. Мабуть, ці паляниці дуже нас тоді виручали, тому що жили ми бідно. Ми ще не встигли завести господарства, лише посадили картоплю, а всі гроші йшли на будівництво. Наш батько пив. Він уже встиг перелякати нас із сестрою постійними скандалами, несамовитим криком, матюками, трасканням дверима і биттям посуду. Одного разу він бігав довкола хати, в якій замкнулися мама з сестричкою, з сокирою в руках. Він хотів зарубати маму. Я в цей час бігав по сусідах, благаючи їх врятувати маму. Мені було сім років. У моєму серці навіки залишився страх. Але того серпневого дня батько був тверезим. Ми всі хотіли їсти і виглядали маму.

Над селом стояли високі білі хмари, довкола було дуже просторо; сюрчали цвіркуни, а решта світу залишалася тихою. Все було дуже. Сестричка бавилася в піску. Батько курив цигарку. Ми мовчали. Я дивився на наш город і думав, що незабаром будемо вибирати картоплю. Я страшенно любив звук, з яким перша картоплина падала на дно порожнього відра. У моєму серці навіки залишилися страх і любов.

Мама прийшла. Вона принесла хліб. Вона отримала гроші. Гроші були мізерні, але мама купила рибні консерви у томатному соусі і виноград. Виноград був дуже синій, аж чорний. Мама накопала картоплі і поставила її варитися. Батько відкрив консерви і накраяв хліба. Ще була цибуля. І, мабуть, огірки. Ми були щасливі. Дуже.

Після вечері ми знову сіли на ґанку, тільки вже вчотирьох, і почали їсти темно-синій виноград. Було чотири грона, кожному по одному. Грона були дуже великими. Виноград був дуже смачним. Мама принесла нам із сестрою ще по шматку хліба, щоб у нас не боліли животи. Це було не так смачно, але ми послухалися. Ми були дуже слухняними і тихими дітьми. Заходило сонце. Тоді тато з мамою покуштували кілька ягідок зі своїх грон і віддали нам. Тому що у них від винограду починалася оскома. А в нас із сестрою оскоми не було, може, через те, що ми заїдали виноград хлібом. Ми їли виноград, а в батьків була оскома на зубах і вже заходило сонце, сюрчали цвіркуни, усе голосніше й голосніше, і все яскравіше пахли матіоли. Тоді батько підвівся і сказав, що він скоро прийде. Ми з мамою навіть не перезирнулися. Просто стало холодно. Тоді мама сказала, що вони з сестрою підуть до баби Наталки взяти молока і заплатити за те, що брали «на віру». Мене залишили стерегти хату. Хата була зовсім порожньою, такою вона сниться мені й досі. Ми замкнули порожню хату, я повісив шворку з ключем на шию, і всі розійшлися. Я сидів на ґанку сам і мені вже не хотілося винограду. Здіймаючи куряву, повз хату ішла череда. Двоє пастухів привіталися зі мною і спитали, де батько. Я сказав, що батько пішов п'янствувати. Пастухи засміялися і погнали корів далі. Курява нерухомо висіла в повітрі, запахло свіжими кізяками і молоком. Над сусідським колодязем стояла перша зоря, раз-по-раз вибухаючи смарагдово-блакитним. Мабуть, хотілося плакати. У мене був ранець, у ранці лежав буквар, зошити, щоденник і пенал з ручкою, олівцем та гумкою. Через два дні я мав іти до першого класу, для того, щоб навчитися читати і писати. Але я вже вмів читати і писати.

Потім усе це почало якось тривати: вечір, перша зоря, осідаюча курява, голоси цвіркунів. Злилося в одне і почало тривати. Тривати – отже, існувати. Мами з сестрою все ще не було. Тільки трохи голоснішою стала тиша. Від колодязя ішов чоловік. Я зразу побачив, що це не матіївський чоловік. Але я не злякався, тому що він був тверезим. Він підійшов до мене і сів поруч.

– Привіт, старий, – сказав він.

– Драстуйте.

– Не кажи мені «ви». І нікому не кажи «ви». До всіх звертайся на «ти» і не вір тим, хто тобі казатиме «ви».

– А як тебе звати? – спитав я.

– Джим.

– ДЖИМ? – перепитав я і засміявся. Джимом звали песика баби Наталки.

– Ну, Джиммі. Хіба я знаю. Я прийшов попрощатися з тобою. Сказати, що більше не витримую і мушу повертатися додому.

– А де твій дім? – спитав я.

– Там, де й твій. Наш дім. Ти теж колись не витримаєш.

– Але мій дім ось, – сказав я і поплескав долонею по нагрітому за день ґанку.

– Ну, нехай. Це твій земний, тутешній дім. Бачиш: він недобудований? Він завжди недобудований. Там наш добудований дім.

Джим показав на зірку, яка сяяла над колодязем.

– Ти прийшов сюди першим за мене, – зрозумів я.

– І першим повертаюся. Троє-четверо з нашого приходу вже дома.

– А хто ще прийшов зі мною?

– Потім ти їх усіх зустрінеш. Вони впізнають тебе. Один з них матиме пишні світлі вуса; один хворітиме на астму; ще один житиме на Погулянці, один матиме білого пуделя, ще одна дівчина носитиме золоті коси до пояса. Ну, і так далі. Всі щось матимуть.

– А ти вже зробив те, задля чого приходив сюди?

– Його ніколи не можна зробити. Ми приходимо не для звершення. Приходимо підтримати і зберегти, передати далі. Своїм.

– Ясно, – сказав я. – Тому цей дім і стоїть недобудованим.

– Ну, то все старий. Радий був побачити тебе тут. Мені пора.

– А що матиму я? По чому впізнаватимуть мене?

Джим засміявся:

– А ти якраз не матимеш, хіба ти забув? Ти не матимеш передніх зубів! Щоб менше скидатися на людину.

– Шкода, – сказав я.

Джим потиснув мені руку, підвівся і пішов туди, звідки прийшов – до сусідського колодязя, над яким пульсувала смарагдово-блакитна зоря.

Ще не встиг він сховатися з моїх очей, як раптом усе ожило. Повіяв дужий вітер, безліч зірок запалало на серпневому небі, озвалися цвіркуни. Я почув голос мами, яка говорила з сестричкою.

– Ти не замерз? – спитала мама.

– Трохи, – сказав я.

– Ходімо до хати. Поп'ємо молока, баба Наталка ось іще меду трохи дала, та й будемо вкладатися.

II

Двадцять літ по тому: я сидів на Німфенбурґерштрассе перед черговою гальбою вайсбіру і обдумував новий фрагмент своєї поеми «Для троянди». В голові невідчепно крутилися слова: «I want roses in mу garden bower; dig?» Я намагався пригадати досконале дівоче обличчя, яке б асоціювалося з кутом нахилу пелюсток троянди: мені вдалося відтворити посмішку і розріз очей Яринки Малкович; це було дуже добре, тому що задушливий тягар тісної свідомості гойднувся, ніби хтось прочинив кватирку, і я написав: «Троянда не знає того, що вона «троянда». Вона не має власного імені». Була вже досить пізня година, за широкою скляною вітриною кнайпи безшумно текли ріки автомобільних вогнів, людей під парасолями, різнокольорових реклам. Падав густий листопадовий дощ. Тут було сухо і затишно, на столику палала червона свічка і лежав грубий записник, самописка, подарована Іркою Халупою, писала саме так, як я люблю – дуже тонко і виразно. До кнайпи зайшла дівчина з довгим золотим волоссям. «Андруся!» – перелякався я. Але Андруся на той час була в Амстердамі. У неї розпочався роман з Гейсбрехтом. Ну її к чорту. Я спостерігав за золотоволосою. Вона замовила собі каву. Дістала цигарку, прикурила, подивилася на мене, посміхнулася. Я вишкірився у відповідь. Дівчина була напрочуд вродливою. Витончені риси обличчя, довгі тонкі пальці, примхливі вуста і великі уважні очі. Вона пила каву, курила цигарку і думала про щось своє. Мені чомусь подумалося, що вона була б доброю подругою для Яринки. «Ти все життя поруч зі мною, юна і безмовна, невидима і реальна трояндо», – написав я і зробив кілька ковтків пива. Дівчина встала, підійшла до музичного автомата, кинула монету, натиснула кнопку і вийшла геть. Тієї миті я збагнув, що знав її завжди. Зайве й говорити, що пісня, яку вона вибрала для мене, – без сумніву, для мене, надто промовистим був погляд уважних очей, – була піснею «The Doors»:

 
People are strange when you're a stranger
<…>
When you're strange
Faces соmе out of the rain
When you're strange
No one remembers your name
<…>
 

Допити пиво, розрахуватися і вийти в темну листопадову зливу, простувати до підземки, простоволосому, за хвилину мокрому до останнього рубця на останній сорочці, пильно дивитися вперед, туди, де існує інший, справжніший світ, спуститися сходами вниз і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, в скляному тремтінні», проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати на Остбангоф, але «раптом вилущить з мармуру око сова, закричить», – і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш до першого-ліпшого вагона, мокрий, голодний і холодний, всюди чужинець, вічний заброда, старий пілігрим, якому чомусь подумалося, що саме тут-і-тепер, саме цієї ночі відбудеться раптове прирощення іншого буття, іншої дійсності, іншої реальності, ще там чогось іншого-іншої-інших, але відбудеться, станеться, збудеться, добудується вічно недобудована хата, заповниться добрими, привітними, безпечними речами, які старітимуть разом з нами, і вже не буде мороку, а буде світло і спокій, багато, повно, ціла Армія Світла і спокою; стрепенеться сирена, підвішена високо в клітці на щоглі корабля дурнів, «і поляже юрба, мов трава, і в тунелі хитнуться розкошлані тіні», – ти повільно піднімешся на поверхню, туди, де стоятиме глупа ніч, роздивишся, куди тебе занесло і посміхнешся сам до себе, і мовчки покиваєш головою – Нордфрідгоф, Північний цвинтар; злива ущухне, присядеш навпочіпки перед цвинтарною брамою, жалобний запах листопадової землі, яка віддала все, що мала, окрім своїх мерців, запах пропалого листя, безсмертного тліну – «з надр побите череп'я, немов мурашва на осоння, сповзеться о тій же хвилині», і я пригадаю, Джиме, один серпневий вечір двадцятилітньої давності, мерехтливі голоси цвіркунів, пахощі матіол, високу зорю над колодязем; череп'я днів і ночей, густо потовчене власними ногами, витворить несподівану цілісність долі, неперервність долі, попри всі мої – і не тільки мої – недолугі розумування над дискретністю часу, неможливістю існування цілісної особистості, тонке павутиння рефлексій про множинність «я» і множинність душ у душі, подібні дурощі, – все це щезне як полуда з очей, як мана, так, як щезають чорнота і бруд перед потужними, радісними бризками свяченої води, – «сплеск води – й ворухнеться в оживленій глині глека постать шовкова», підведу очі до неба, багато, багато яскравих осінніх зірок стоятиме там, наді мною, над цвинтарем, над Мюнхеном, Європою, Землею, так, багато живих зірок, так, багато риторики, багато слів – не менше, ніж зірок, слів так само живих – але про що? про що? і тоді я збагну, чим є пекло: це неможливість молитися, це німота і безпорадність втрати дару мови; треба молитися, треба мови, – зрозумію я і полізу до торби, де окрім записника лежатиме ще пляшка вайсбіру; відкрию її, зроблю кілька ковтків – і раптом усе зупиниться в мені: серце, подих, кров, – і тільки одна-єдина думка пульсуватиме в свідомості: якщо я помру тут-і-тепер, біля брами Нордфрідгофа, таким, яким є оце зараз – без документів, з порожньою торбою на плечі, якщо мене знайдуть і відвезуть до моргу, то ніхто не здогадається шукати мене там, і ніхто з цих добродушних баварців не впізнає мене, я щезну безслідно – «і крикне сова знов – і, глиняне гілля розсунувши тихо, вийде жінка, твоє божевілля і лихо, – по яких лиш огромах її не шукав!» – ти піднімешся сходами з підземки, довге золоте волосся відлунюватиме примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, подаси мені руку і допоможеш підвестися, і я встану на повний зріст, я відчую, що є високим, щосили швиргону пляшку з недопитим ціаністим калієм, «втретє крикне сова. Ваші руки зітнулись і – нікого ніде. Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, защемили рукав».

– Я хочу додому, – скажу я тобі.

– Ще рано.

– Я дуже хочу додому.

– Терпи.

– Джим он пішов додому. Грицько пішов додому. Вовчик пішов додому. Я теж хочу додому.

– Їм уже було пора.

– Вони більше не могли; і я більше не можу.

– Потім сам погодишся, що ще рано.

– Яке рано? Уже все пізно. Хіба ти не бачиш: листопад? Хіба ти не знаєш: ніщо не вродило? Відведи мене додому. Я нічого не зробив.

– Його ніколи не можна зробити. Я відведу тебе до притулку, там можна переночувати. Тримай.

І ти подала мені гроно винограду. В мертвотному світлі ліхтарів воно здавалося чорним. Насправді ж виноград був темно-синім.

III

«Я повернуся до своєї напіврозваленої імперії в грудні і зустріну Новий рік усе ще відчуженим від довколишньої ілюзії. Згодом я нічим не зможу задовольнити несамовиту спрагу свободи, невимушеного розуму та веселої ясності. Мине зовсім небагато часу і я забуду, що до Людмілаштрассе треба добиратися п'ятдесят другим автобусом; смарагдові прикраси перемішаються в моїй пам'яті з кольорами опалого листя і назвами станцій підземки, обличчя накладуться одне на одне; але того, що твої золоті коси пахли чистими водами, а твої тонкі вуста були солодкими, ніби вечірній мед, я вже не зможу забути ніколи.

Можливо, ти десь поруч. Сидиш, підперши голову кулачком, дивишся, як я шукаю потрібних слів і не хочеш мені заважати. Що вдієш, коли слів так багато, а я один; і я продовжую писати, повіривши раптом у те, що коли писатимеш добре, писатимеш тільки потрібними словами, то диво відбудеться, ти станеш нарешті реальною, а довколишня недійсність розійдеться і, як той туман, по крапельці впаде туди, де зберігаються в резервуарах погані сни, марення і розлуки, а ми з тобою дійсно будемо разом, бо ми – є…»

(3 листа)

«Лице лежить, мов камінь у воді»: існувала тільки сіра брудна ріка, колишній будинок уряду на протилежному березі невідомого призначення, летючі хвилі, а ще яйця, безладно розкидані довкола пустелі, – ну, гаразд, – довкола  с в і т л я н о г о  к о л а. Сміялися туристи, фотографуючи мою недоладну, закутану по самі вуха в картатий коц постать і зморшки молоді, одного ж листопадового разу вранці вітер приніс мені пожмакану обкладинку з польського – чи чеського – журналу, і там я упізнав себе, своє вугласте око, свого коца і світляне коло, довкола якого пливла Темза, несучи порожні яйця, старі автопокришки і години, опалі з Біг Бена. «Добре, – сказав я тоді, – це все одно нічого не міняє. Визволитися з обіймів більшовизму – півбіди; хай тепер спробують стати самостійними щодо самих себе».

Зрештою, «опалі з Біг Бена» години я додав знічев'я, бо насправді їх не видно. А минулої ночі мені снилися мексиканські гроші; це були семикутні монети з білого металу, вартістю п'ятдесят пенсів кожна; пенсів чи песо? Вони лежали в нірці крота – іскра золотá – дуже багато мексиканських монет із зображенням нашої королеви; я набрав їх повні кишені і показував комусь, може, тобі, дуже гордий і водночас трохи засоромлений, бо володіння отакими грошима клало на тебе незбагненно реальне тавро вторинності, другорядності, хамства і вульгарності, які стали моєю другою натурою… Дуже дивний сон, після якого прокидаєшся стиха божевільним і та твоя несамовитість одразу ж кидається в очі ближнім, – якби ті ближні, звісно, існували. Ага, ще снився велетенський чорний кіт, який ходив на задніх лапах, мабуть, дресирований, а я пригощав його рештками бекона, в парку, на зелено-чорній траві; потім підійшов пес, щоправда, на чотирьох, і несміливо, а через те дещо по-плебейському поцікавився, чи не знайдеться там ще якого шматочка… і відрекомендувався: уламок сміху.

«Наша королева» сказано трохи засміливо. Може, то була не королева, а Вірджинія Вулф? Чи все-таки Андруся?

Може. Деяких снів просто неможливо пригадати в деталях: імена псів, слід від долота, зображення на семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне коло на березі річки Темзи, вузлувату нить.

Важко сказати і те, в скількох культурах одночасно ми перебували на той час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися то позаду нас, то попереду, то поруч, і дуже рідко – з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себе – або тебе – збагнути, що оце – осінь, а це вже Різдво, а ото – tat twam asi, а оно – дорожній знак, і знак той закликає зменшити швидкість, пообідати, може – полікуватися. Так, зі знаками все життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», – стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро – «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене в сріблисту каламуть» – звісно, я знав, що ти мала на увазі люстра, а не дорожні знаки, одначе, хіба не ми з тобою вигадали, що люстра – це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть не підозрюєш про те, що все зводилося до одного питання: читати знаки – чи тлумачити їх; розуміти – чи вірити їм; чи надіятися на них… «Хм, – зауважувала ти, – любити дорожні знаки – це, щонайменше…» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, – або і все на купу, і це теж, без сумніву, вказувало на велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але кат із нею, з розпорошеністю, – зітхала ти, – давай краще поговоримо ось про що: ти добре знаєш, чому до нас таке двозначне, три– і чотиризначне ставлення серед них…» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки на грудях, наближалася четверта ранку, і вони не зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла справа полягає в тому, що серед наших достойників і проводирів дуже часто трапляються найрізноманітніші збоченці, – обидві Андрусі прикурили ще по цигарці, – а в людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, я здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». – «Я?» – здивувався я. – «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце в обох культурах, – наразі будемо говорити тільки про дві. Якщо ти теж будеш поводити себе як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді відповідно зміниться ставлення до тих нещасних, до Жида і Сада, ферштеєн? А в результаті виграє вся наша справа, розумієш?» – «Спати з собаками я не буду» – рішуче заявив я. – «Ти дурний, – розсердилася Андруся, – спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я не міг не погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як на четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур – помади, туші, тіні, ще якусь біду, – і почала малювати мені очі, губи, рум'янити неголені щоки, п'ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти часто штрикала тією проклятою фарбою мені в око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося на барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але я мужньо терпів, це треба було витерпіти, сказала ти, разом з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в'єтнамських катів, це була підготовка до переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, постриження, ініціація, обрізання, ще там щось, – задля успіху нашої справи, а кельнери навіть не перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, все гучніше й гучніше, запізніла лють, уже в напівсні, і лише тоді, коли ти, замислено поглянувши на власний шедевр, розташований поверх мого обличчя, почала розмову про ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, – тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже на вулиці, москаль, не витримав.

IV

Наступного року ми досліджували відображення в калюжах січневого провінційного містечка на далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п'ятиповерхові будинки і бузкове небо з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, аж до архаїчної цнотливості, – так, ніби в ньому не пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з'явитися тут років через чотириста: завчасна радість: кожен квадратовий сантиметр цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати в будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; я готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, аж доки не зупиняла свій вибір знову на «The Doors». Того року ми ще раз хворіли на «The Doors», ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам'ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і духом нашим; марні торжества; ти так само вірила, що Моррісон не загинув від кіру й наркотиків, що він просто перейшов працювати до Бога, чи до космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще там кудись, невидимий і реальний; я так само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо про щось надзвичайно гарне, про щось неймовірно справжнє – як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п'ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали ген у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, – на цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний запах летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, я ладен був погодитися з цим, адже мед стільників крапав з вуст твоїх, наречено; мед і молоко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і я погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк треба покрити велетенським скляним ковпаком – аби не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви на Трах-валь-ґар-р-сквер люто ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм на голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх до одного; «усіх до одного!!!» – виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи на одній нозі, а потім на другій, а потім на обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до ліжка, – спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, без мене, у спальному мішку, але в мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди – спати, спати…

«А я не хочу, а я не буду, – інколи протестувала ти, – не хочу; це тобі не гра в класи і я тобі не Маґа!» – «Але це мій стиль!» – «Звідки ти знаєш, що він – твій? Може, ти ще й Кортасар – на додачу до всього? Леннон теж мав одного такого… стиліста; але той полюбляв над прірвою і в житі». – «Нестерпне дівчисько, де я тобі візьму прірву й жито серед ночі?» – «Щастя Кортасарове, що він уже не жиє». – «Хто – Леннон? Чи Чепмен?» – «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до нічного парку, він нагадував тобі Англійський город у Мюнхені, там теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала за Іркою та Ірен, за Оленкою та Лесею, за Романом, за Гейсбрехтом, за всіма на світі; у свою чергу я згадував про Дема, Бампера, Троцького, про всю нашу тусню, але не казав тобі про це і ми довго курили над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили про відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, про Рільке і Римарука, про Малковича і Мáлковіча, нарешті ти починала засинати, і я брав тебе на руки і ніс через усе містечко до чергового тимчасового дому, – а їх було так багато в нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коли Нотінґгам обертався на Дрогобич – гартоване кільце – герменевтичне коло – і таке інше, у тому ж стилі.

Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; «мов камінь у воді, лежить лице, раз на століття з глибу підморгне, впізнавши в тіні дерева мене»; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви за новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», – зітхала ти, треба б нам перепочити, попрохати в усіх них довгострокової відпустки і причаїтися в горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, за ним стояло так багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного в рабство, – що ми, Господи, зважилися і таки зробили той крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу в стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, – помщатися отак може тільки те, що ми люто ненавидимо – і воно нас навзаєм, – протягом усього життя, тільки от ніхто не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, – все «може»; це те, що не залежить від нашої волі, завше надто малої при надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, – а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». – «Бігме, ти файно повíв!» – вигукнеш ти через кілька років і ми почнемо реготати.

V

Останній перед твоїм від'їздом вечір ми провели в підвалі мексиканського ресторану разом з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці не сподобалася картина, яка висіла позаду неї, вона звернулася до офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб той зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, аж Ірка не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холєр; тут офіціант узагалі розквіт, бо виявився поляком, що працював тут «на чорно», і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж не зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його за п'ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову на тацю, тільки Ірода бракувало, і ти пила багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а на вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Роман з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і без того весело по саме нікуди, а потім махнули на нас рукою і почали між собою жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не за баром? а за яким, у такому разі, дідьком?), і про нас забули; сніги і Львів – це випірнуло так зненацька, тільки для нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному в очі. «До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так:  с н і г и  і  Л ь в і в»; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її до моєї долоні; «це з нашого лісу, хай нам пощастить», – тихо промовила ти – «не так? а як – не говори. Не треба» – і палали червоні свічки, і рожеве вино вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали «Винко, винко червоне, а хто ж тебе буде пити, як я юж не буду жити?», і плавно лапав кружлятий сніг, «і вірші непотрібні… як листи: хіба про це напишеш? та й до кого?» – і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п'яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла – між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о'кей? – si! si! І knock at «The Doors», і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гнóті сеаутóн!»[1]1
  Γνωθι σεαυτóν (гр.) – пізнай самого себе.


[Закрыть] – визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, – Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі, і хоча все це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися на поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі не було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, «віч-на-віч з найбезумнішим зі слів – не я його сказав – сніги і Львів – вони ж потому обняли за плечі», такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми щедро винагородили за все на світі, забралися нарешті до пустки, лягли на підлозі, не роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось бракує, і спали так аж до ранку, а вранці приїхав Роман і завіз тебе на летовисько; ти не хотіла, щоб я тебе проводжав, – я теж не хотів; того ранку я хотів виключно пива – і знайшов його дуже багато на кухні – то був твій останній подарунок, якщо не рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.

VI

«передмістя порічки дички тут сидітимеш до зими // перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці // білий кіт на порозі клубу наче янгол на гробівці // хтось чекає від тебе крику в міру мудрий і в дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій // всі прикаяні всі при ділі що ж тобі тільки цвіль застіль? // оголошення поруділі поріділий плач породіль переділені крісла й лички перевтілення без пуття // передмістя порічки дички переписуєш знов життя».