Текст книги "Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї"

Автор книги: Костянтин Москалець

До останньої застави лишалося трохи більше чотирьох миль, далі починалися гори вже не міські, а повстанські; туди ж, далі, за перевалом – кордон; на кордоні її затримати не повинні б, а там хтозна; кордон був останньою надією Оттли; вона залишить автомобіль повстанцям, сяде на пароплав – і бай-бай, «уродіна-мать», чи як там її ще називають; але застава охоронялася найжорстокіше, тут служили найвідданіші, найдобірніші мудаки, і Оттла прокинулася через три години від думки про мудаків та сонячного променя на щоці. В машині пурхав великий метелик, біло-блакитний, класний, Оттла відкрила дверцята, вигнала метелика на волю, потім дістала термос із кавою, яку наготувала вчора Ліза, канапки, зроблені Мартою після пожежі, почала снідати і думати, думати, думати, снідати, думати, думати, думати, снідати, думати і снідати, снідати і думати, але до голови лізли тільки безглузді фантазії, на зразок тих, що в автомобілі генерала Д. мусіли б бути крила, що надав їй нечистий народитися в цій дебільній країні, ну і таке інше. «Нема ради», – зітхнула Оттла, закручуючи кришечку термоса.

Вона вилізла з машини, розклала рештки канапок на серветці, – для пташок, трохи поприсідала, зробила таку-сяку руханку і з ненавистю подивилася на автомобіль, єдиний можливий порятунок. Треба було забрати Марту, принаймні чергувалися б уночі за кермом; Оттла відчувала, що виспалася, але голова була якась порожня і важка, якась не така, ніби й не Оттлина; вона згадала про валізу, витягла її з машини, і всівшися на траві, набрала шифр: «0-3563», Оттла, три-п'ять-шість-три, моя доцю… Замок клацнув. Оттла трохи повагалася і відчинила валізу.

Зверху лежала фотографія. На фотографії була дуже молода, усміхнена мама в японському кімоно, а її пригортав до себе теж дуже молодий іще капітан. Оттла уважно придивлялася до капітана і відчула, як волосся на її голові повільно, але невпинно підіймається сторч.

Сумнівів бути не могло, – маму обіймав Менелай, запеклий ворог генерала Д., головнокомандуючий повстанськими військами.

Тієї ж миті Оттла все-все-все зрозуміла. Вона була переконана, що вже бачила цю фотографію, – і не один раз. Вона знала те, що було написано на звороті. Навіть почерк пригадувала, – хоч тоді вона ще не вміла читати. Але читати вміла мама. А на звороті було написано таке:

«Люба Елен! Молюся і буду молитися за тебе й за нашу донечку Оттлу. Хай Бог дивиться на нас трьох і радіє, що ми так вдалися Йому. Цілую-цілую-цілую моїх любих дівчаток. Менелай».

Далі були листи. Знайомство, зустрічі, кохання, заручини, одруження, розлука, народження Оттли, велика перерва, листи все коротші і на все гіршому папері. Останній:

«Бережи Оттлу. І прости мене, якщо зумієш. Я все одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся. Все одно кохана. Менелай».

Оттла підвела очі. Світило сонце і співали птахи, густа тінь від молодого листя падала на кольорове фото: барвисте кімоно, парадний кітель. Так ось кого нагадував їй вершник з полум'яно-золотистим волоссям, намальований у такому далеченному Треченто; ох, ліпше б я народилася тоді і там… Літав метелик, – той самий, біло-блакитний, їй розхотілося будь-куди їхати. Куди їхати, коли мама померла, а тато – Менелай?

7. Оттла медитує

Я Оттла. Я = Я, Оттла = Оттла, Я = Оттла. Елен + Менелай = любов. Елен + Менелай = Оттла. Оттла = любов. Любов = я. Я – є. Я = є. Я = є = Оттла = любов. Є = любов. Я є Оттла = Я є любов. Я є любов? Я є. Любов = є. Я ≠ любов. Я ≠ Оттла?

Я є? Є. Я? Я. Я = Оттла? =. Елен + Менелай = любов? =. Я = любов? ≠. ? ? ?

…Я = Оттла = вона. Вона = she. She = Ші. Ші = військо. Стійкість. Змужнілій людині – щастя. Ганьби не буде. Вона – людина? Вона змужніла. Змужніла? Гермафродит = вона? Гермафродит = він + вона. Він – Менелай + вона – Елен = Оттла. Оттла = гермафродит?! Nein!!! Riders on the storm. Riders on the storm. People are strange. Who do you love? Полковник Р.: Hello, I love you. Touch me. Light my fire…[5]5
  Назви пісень і віршів Джима Моррісона («Doors»).


[Закрыть] «…Якби це огидне християнство не запанувало шляхом убивств і крові; якби радощі нашого раю не зводилися до зухвалого блаженного видіння невідомо чого, чого ні зрозуміти, ні збагнути не можна; якби наше пекло становило щось інше, крім вогняних безодень, потворних демонів, виття й скреготу зубів; якби наші картини могли бути чимсь іншим, крім жорстоких сцен здирання з людини шкіри, вішання, печення, смаження, огидної бійні; якби всі наші святі не були закутані до кінчика носа; якби наші цнотливі й скромні правила не забороняли показувати плечі, стегна, жіночі груди, всю наготу; якби дух умерт-влення плоті не висушив цих грудей, не розслабив цих стегон, не зробив цих плечей худими й незграбними; якби на художників наших і на поетів не накладали пут жахливі слова «блюзнірство» і «профанація»; якби діва Марія була матір'ю насолоди, або якби прекрасні очі, прекрасні груди, гарні стегна привабили до Матері Божої Святого Духа і якби це було записано в книзі її історії; якби архангел Гавриїл був там оспіваний за свої красиві плечі; якби Магдалина мала з Христом якусь любовну пригоду; якби на весіллі в Кані Христос напідпитку, трошки дисидент, помацав за груди одну з дружок і сідниці святого Івана, не будучи певним, чи залишиться він вірним апостолові з ледве запущеним підборіддям…» – далі Оттла забула, цей уривок вони вчили напам'ять рік тому і вона отримала за нього «п'ятірку» – «Хай Бог дивиться на нас трьох і радіє, що ми так вдалися Йому»; вдалися, аякже. Цікаво, де зараз мама? «Мама в раю», – сказала якось Марта. А звідки Марта знає? Знає, бо вона віруюча. А я – віруюча? …………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………

…………… Якщо я віруюча, тоді генерал Д. – в пеклі. А де в такому разі Менелай? Я – де? Я тут, у гаю; а гай – у пеклі. Це я в пеклі, а не генерал Д. Папа. Тато. Пато. Отож-бо й воно, що «пато». Ну, то повертайся на Ніклясштрассе і не мороч голови. Полковник уже чекає. «Я все одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся». Цікаво, чи знав папа, чия я направду? Чому він так боявся моєї втечі? Невже він гадав, що я його? А мама? Виходить, вона обдурила і Д., і Менелая? І чому Менелай не викрав нас? Адже більшість повстанців повикрадали або повикупляли свої сім'ї, про це всі знають. Мама спала з генералом? Звідки я знаю. І чого це мусить мене обходити? І куди мені подітися тепер? До Швайцарії. На Ніклясштрассе. В банду Менелая. В монастир. В публічний дім. В. Або в… Трахатися. Молитися. Вбивати. Бути вбитою. Бути. Але я є. Господи, допоможи мені. Ще трохи, ще крапельку – і я збагну. Пробач мені, що я вивчила той кретинський уривок напам'ять. Ліпше б я отримала «двійку». Завести сім'ю. Або знайти цікаву роботу – стати журналісткою. Тележурналісткою. Перекладати. Пруста. Перекладати Пруста і Марітена, а не Дідро чи Лімонова. Розводити рибок. Зніматися в кіно. Знімати кіно. Співати. Танцювати. Займатися культуризмом. Але навіщо?

Втрапити до раю. Втрапити до пекла. В раю ти будеш із мамою. В пеклі ти будеш із папою. В горах ти будеш із Менелаєм. Ти будеш = я буду. Але я є. Я = є. Я = Я. Я = Я = Оттла. Оттла = Елен + Менелай. Елен + Менелай = любов. Оттла ≠ любов. А треба, щоб дорівнювало? А навіщо? Бо так треба. Тому, що є ≠ бути. Про це всі й так знають. Чхати на всіх. І на їхнє знання. Всіх не-ма-є, є – я. Я є Оттла. Оттла не є любов. Оскільки вона не є любов, вона не є. Але я є. А навіщо?

Оттла плюнула і почала збирати листи, розкидані по галявині. Поклала їх до валізи, валізу кинула під заднє сидіння. Сонце було ще досить високо. «Венецьке сонце золотом постане…» Позачиняла вікна й двері. Забронювалася. Сіла за кермо. Завела двигун. Озираючись через плече, насилу справилася з заднім ходом, – ніколи досі не пробувала.

І вже не озираючись, щосили рвонула в бік застави.

8. Наближення

Вмент над шляхом з'явився гелікоптер. Полковник Р. полегшено зітхнув. «А, курва твоя мама була», – подумала Оттла і врубала п'яту швидкість. Полковник Р. зблід. «Розіб'ється, бляха», – подумав полковник Р. і наздоганяючи машину, почав знижуватися. «Пішов ти в сраку», – подумала Оттла. Якщо він сяде переді мною, врубаюся з усього розмаху в нього. Полковник відчув цю рішучість і став підніматися. Поперек шляху Оттли стояв бетеер, на ньому сиділи солдати і курили. «Заберіть бетеер», – сказав полковник по рації. Бетеер забрали. Через дві хвилини повз них пролетів вихор Оттли. Солдатам стало не по собі. Вони ще ніколи в житті такого не бачили. І не побачать. «Оттла», – сказав полковник Р. «Оттла», – озвався динамік справа від Оттли і вона здригнулася. Машину ледь-ледь повело. «Оттла, вони не пропустять тебе. Вони виконують інший наказ. Я нічим не можу тобі допомогти. Зупинися. Подумаємо разом. Оттла, згадай усе, що було. Оттла, ти загинеш, зупинися. Оттла». Оттла тисла на газ і вже не здригалася. Гелікоптер приречено летів слідом.

«Ну от, бачиш, щó вони придумали», – за хвилину знову озвався полковник Р.

Ворота застави були широко розкриті навстіж. Білий шлях був цілковито порожній, без вибоїн і камінців він здіймався в гори і щезав за перевалом. Це називалося воля.

Але перед воротами стояли солдати, вишикувані в дві шеренги. Солдатів було дванадцятеро. Вони перегороджували білий шлях до волі. Це було набагато страшніше за бетеер, – дехто з них, особливо ж ті, що стояли посередині, посміхалися. Оттла летіла. «Розійдись», – мляво сказав полковник Р. по рації. Прапорщик унизу поправив свою рацію на грудях, але промовчав. Більше ніхто не зворухнувся. «Вона зупиниться», – подумав полковник і відвів очі від дороги.

Оттла уважно дивилася перед собою. На мить їй здалося, що зараз вона прокинеться. Вона тільки двічі в житті ганяла на такій швидкості. Це було страшніше за швидкість. Вона вже не могла відірвати рук від керма, а ноги від акселератора, пригальмувати, звернути вправо або вліво, стати, розвернутися, дати задній хід. Таких речей більше не існувало. Її паралізувало. Так паралізує уві сні і ти тоді негайно прокидаєшся. Її паралізувала не воля, яка виднілася за головами вісімнадцятирічних юнаків у вигляді порожнього білого автобану, що прямував у гори; воля не може паралізувати; це був страх перед швидкістю, вірніше, страх перед страхом, який викликала швидкість чи те, та, той, ті, що стояли за нею і поперек неї. Оттла завжди любила гасати, але тоді швидкістю керувала вона, а тепер швидкість керувала нею, – її головою, шиєю, плечами, руками, персами, животом, лобком, вагіною, дівочою плівкою, – бо Оттла все ще була незайманою, – маткою, анальним отвором, довгими красивими стрункими ногами і нігтями на пальцях рук і ніг Оттли керувала швидкість; вона не почула, як затріщали кістки, як пролунав одноголосний моторошний зойк, як фонтанами цвіркнули кров, сперма, сеча, кал і кров з почавлених тіл, як розкололися черепи, повилазили очі і мозок потік на чудовий сірий бетон, драглі, соплі, криваве місиво, автоматна черга вслід, «що ти, що ти наробила, Оттла-а-а-а!» – вигук динаміка в порожній машині, де не було вже Оттли, а була тільки – швидкість; швидкість сиділа за кермом і тиснула на газ, і бачила, як із-за гори вилетіла ракета, і зрозуміла, що це гелікоптер вибухнув позад неї в сонячному небі, бо це все ще було літо, літо Господнє; потім швидкість почала стихати, колеса почали робити все менше обертів, усе менше стало коліс, платівка змінила голос і товстим басом почала закінчувати: «А-А-А-ВЕ, МАРІ-І-ІЯ», – і зупинилася.

Машина зупинилася. Оттла механічно намацала ручку дверцят, відчинила їх і вийшла. Голова була дуже порожньою. З неї щось витікало. Оттла відчувала, що з кожною секундою в її голові все менше залишається Оттли, а все більше стає порожнечі. Вона ступила кілька кроків, заточилася і впала в траву. Трава була дуже зеленою. Тут не існувало швидкості. Просто літали бджоли. Сяяло сонце. Пахло. Оттла нарешті почала дихати, глибоко-глибоко, повільно-повільно, тихо-тихо. Вона зрозуміла, що все-таки прокидається. Але не розплющувала очей. Приходили якісь окремі, нарешті нічим між собою не пов'язані слова. Вони були як бджоли, – прилітали, відлітали, і жодного разу це не була якась одна й та ж бджола. Вони просто сідали, брали нектар Оттли, зривалися і летіли геть у сліпучо-чорно-зелене море, яке пахло смородиною. Все було так просто: посеред моря в човні жив Пасічник. Бджоли приносили йому мед. Пасічник посміхався і мовчав. У його човні стояв вулик. У вулику жили його бджоли. Ось прилетіла до нього Оттла і принесла свій мед. Пасічник уважно подивився на неї і не посміхнувся. Але Оттла цього не бачила. Вона просто повзала по Його руці. Вона лежала горілиць і дивилася в не до віри блакитне небо. Бджоли не бачать свого сіроокого Пасічника. Вони не впізнають Його в Обличчя. Вони бачать блакитне небо, чують чистий запах землі і смородини. Сльози навертаються їм на очі, – на ті самі очі, які ніколи не побачать свого Пасічника, – і небо тоді зникає. Пливуть дощі, – буйні, квітучі дощі. Буяє повінь і квітують яблуні. Ти щойно вбила трьох хлопців. І ти хочеш жити. І ти хочеш жити? І ти хочеш жити? І вони хотіли. А може, й не хотіли. Могли б розбігтися, якби хотіли. Вбити свого командира, який віддає їм такі накази і який теж хоче жити. Ще там щось. Зрештою. Вони вже давно в Царстві Небесному, а ти все ще тут. Поки тебе теж не вб'ють. Або поки ти не станеш старою і помреш від цього. Від чого? Від того, від чого вмирають усі старі, – від життя, якого ти так хочеш зараз. Боже, який гарний метелик! Боже, який тільки гарний, чудовий, неймовірно прекрасний у Тебе оцей метелик! Як Ти кажеш? Eupithecia nabokovi Мс Dunnough. Ага, виявляється, Пасічник говорить латинською і англійською водночас. Не зле!

 
«Призвав їх до останньої гостини
і (наче постріл у садку пташини)
сполохав словом він своїм єдиним
їх руки із хлібів: з усіх сторін
до нього б'ються, тріпотять над столом
і виходу шукають. Але він
немов смеркання – всюди є, навколо»,[6]6
  Вірш Р. М. Рільке «Вечеря».


[Закрыть] —
 

прошепотіла Оттла пошерхлими, пекучими вустами, і – заснула? прокинулася?

Дев'ять концертів

Концерт № 1

І

Наруга механізації, що проникла до кожного відтинку життя, є більш прийнятною для плебсу, ніж начало, яке розкриває пелюстки квітам, а промовляє молитвами. Отож, коли перевага прохає у рівного собі, нестача вимагає у вищого; коли перевага заступається за того, хто потерпає, нестача тоді зводить наклеп; коли перевага радісно дякує, нестача вихоплює дари і плює в руку, яка їх подала; коли перевага кається, нестача звинувачує.

Але непідлеглість переваги законам дозволяє робити припущення, що нестача і перевага складають собою один цілісний феномен; тобто кожна перевага, не стаючи нестачею, водночас може бути нею і залишатися собою. Це добре помітно при розподілі видимого і невидимого світів або фарби та зображення. Втрачене щодня зустрічається нам на вулиці, а Тебе неможливо знайти навіть у спеціально призначених для цього місцях.

Тепер кілька краєвидів. Ось перший.

Ми зустрічаємо його на Чернігівщині; батуринські гори видаються на рівнині рядом плавних спалахів, а палац Розумовського та церква, які видно з матіївського берега, подібні до людського голосу, що не розчиняється у створеній співом кількох інструментів гармонії, а навпаки, охоче слугує їй за поводиря. Небо над Сеймом рухоме, цим воно завдячує сніжно-білим хмарам, що мандрують рікою аж до джерел, а також контрастним жовтим піскам, які тиснуться до води, не бажаючи входити в заздалегідь визначені стосунки з лозами. Дерев'яна пішоходка, змайстрована руками людей, об'єднує і завершує краєвид. Берег безлюдний, тільки теплий вітер купається в пісках, брижить сеймову хвилю, сповнену традицією; відтак, качине пір'я залишається на воді, не тоне, і напівзруйнований, ніколи не добудований палац стоїть-летить над своєю напівісторією в невідоме, але й не страшне майбутнє, і церква в неділю та свята все ще отворяє свої брами. Хвиля біжить далі, на хвилі тримаються церква, палац, хмари і зорі, закон, який керує їхнім колообігом. Хвиля біжить, закон відображається в ній, тремтить, трохи спотворюється – і все ж проступає оболоння, потім Киянка, давні провісники теперішньої фальшивої столиці, церквище з соснами святого апостола Івана Богослова, куток Матіївки, нареченний Індією, хвиля котиться далі, і ось уже лісова стежка, вкрита розкритими шишками, мініатюрними моделями пагод, сосни, піщаний кар'єр – усе це визволяється в батьківщину, до якої я вже так довго біжу.

II

Другий краєвид – це старе європейське місто, у якому все відбувається своєчасно. Сніг паде першого грудня, а вулиці підмітають о шостій ранку протягом останніх трьох століть, з перервами на війни і чуму; місто має власне місце в історії, це місце над місцями – з пахощами кави, які прокидаються вкупі з громадянами. Чужі не розуміють мови міста, але слухняно блукають її вузькими, більше схожими на галереї, вуличками, прислухаються до переконаності, що зростає в привезених здалеку серцях, а вона проголошує: це місто заради міста, самодостатнє, як вітражі і дерев'яні кораблі, і чужинцям тут нема чого робити. Безробітні, як хмари, що пахнуть лавандовим маслом, чужинці тиняються від кав'ярні до кав'ярні, а місто, одвіку хворе на математику, еманує самодостатнє самоусвідомлення, не звертаючи на чужих уваги, потрібної їм хоча б для того, щоб переконатися в реальності цигаркового диму.

Сонце і вітер заливають білий храм Трапеції Сніжної, над яким розкошує синє море з хмарами на хвилях; сиплються черешневі пелюстки, а між пахощами лаванди і ладану, в димі убієнних квітів літають бджоли, приказуючи: «Уже призабуті, прив'ялі в пам'яті, як переламані навпіл стебла полину, о, дивнозвучні чужинців імена; здалеку, з несамовитості світяться ваші прокляті, вічно засмучені, хворі й покірні серця в нашу волю без-божну і перевагу…»

Він і вона сидять у старій альтанці, ховаючись від стрункого дощу, який розпочався одразу ж по церемонії; далі, за катедральним собором, скрегочуть і плачуть трамваї; далі, на горі Ласки цвітуть черешні і ціла гора вкрита білосніжними заметами. Струми дощу затуляють вхід до альтанки, а мокрий рудий пес їсть молоду зелену траву, і ті двоє вже готові до польоту, а руки їм пахнуть м'ятою.

А ввечері довго не зачиняються букіністичні крамнички, запилюжені кімнатки з дверми у навскісний натовп, ці крихітні букінґемські палаци.

Ні, місто не має власної назви, його робітники блукають або сидять, склавши руки, його цементові заводи німують, а небо над ними без їдучо-жовтого диму здається чужинцям ненатуральним.

III

А ось іще один пейзаж. І це – пустеля, безмежна як дитя або місто, і так само – пастка. Шарудить дрібнесенький м'який, мов дівоче волосся, пісок; сума часу, втілена розгонистим жестом. Ніби збиткуючись над подібними міркуваннями, з одного можливого краю пустелі в інший летить зелений метелик, тягнучи за собою східний вітер на тоненькій ниточці мелодії аль-ісфаган. Мабуть, це приручений метелик, хочеться прошепотіти приреченими, потрісканими вустами. Хтось із нас першим бачить руку, котра поволі попускає павутинку мелодії далі, метелик підіймається вище, і видно, як у незримій воді торкаються зорі та пустельники, що стали безсмертними. Вітер є вітром для пустельників, самітники залишаються самітниками для вітру, але всі вони – і зорі – перебувають у пустелі, жовтій, чорній і білій, власне, прозорій.

У нічому перебувають зорі, самітники і вітер зі сходу, отож, їх навіть немає насправді і міріади інших речей та явищ складають одну пустелю, котрої нема.

Кінець першого концерту

Концерт № 2 («Сніжний»)

І

Мармурові мужі ніколи не довідаються про рівновагу старості: невидющим і холодним не дано осягнути постійно гинучої новизни того, що зберігає пам'ять. Рухливі голоси срібнотілих жон завжди звучатимуть в одно з непорушними голосами живих зелених вакханок, котрі звідали класичний смак крові приреченого на вищість. Чоловіки і жінки злягатимуть у пухнастих снігах, на очах у Того, Хто Сам є втіленням найсвятішої цілісності; і Він кружлятиме довкола них, як одна з післяосінніх квіток, що увечері сходять над планетою.

Як звертається планета до короля, свого сина?

«Сьогодні січень. Я хочу привітати тебе, синку, і забрати звідси. Ти дуже втомився», – проказує вона до негарного напівзруйнованого чоловіка.

«І am nо son of thine, for thou art a beggar, and ugly, and rags», – роздратовано відповідає король.

Вона відходить, закутавшись по очі, і очі її темно-фіалкові, а сльози гарячі як жайворонки. Мармурові мужі ніколи не дізнаються, щó може земля; вони гадають: «Земля може тільки тлін. Вона його породжує, вона його знищує. Земля – срібнотіла жона, яка відходить, закутавшись».

Сніги – це родова назва для всіх видів шляхетного каміння, а процес милування ними є і процесом складання їхньої вартості; ліпше всього нам вірити в сніги. Ми не пізнаємо їх ніколи, зразки найвищого мистецтва, показані істотам, які підлягають тлінові, і це єдина їхня тутешня втіха, а заразом – і винагорода.

Хто створив сніги?

Сніги створив Джотто. Вони приходять на землю ніби декаданс, а крихітні бубни, які падають разом з ними на луки та червоні дахи, продовжують лунати ритмом, пануючим у сферах, куди не вільно входити рогатим людям і навіщось прирученим звірятам. Червона дахівка змінюється в білу, ось уже ціла планета – з океаном, з мурашниками, – поволі уподібнюється випуклому з усіх боків дахові дорослого замкненого дому; або ж, будівничі відмовилися робити вікна та двері, наперед знаючи про наслідки. Отак вистукуючи, бубни, білосніжна чума заповсюджують сфери, і ми вже не маємо чим дихати, і чим згадувати, і чим вірити, і ми вже не маємо нічого до знищення, Содом землі вгрузає у шар сніжних бубнів, набубнявілих снігів, одна-єдина сніжка або ж перекотиполе черешневих пелюсток котиться орбітою, від руки намальованою Джотто, восени.

Хтось позіхає – і його плюца сповнюються пелюстками; хтось проказує слово – і воно вкритою пелюстками грудкою стукає об віко труни; хтось пише, але папір на очах розповзається клаптями цвіту з окремими літерами та знаками пунктуації, котрі вже нічого не вказують, бо здійснилася остання вказівка і ми довідалися про сніги.

II

Буяння шляхетного каміння мешкає в кожному з нас під час мандрів до любові і влади; лише досягнувши їх, ми втрачаємо декаданс, потай шкодуючи за втратою.

Ти не можеш продати цієї нічної музики за стінами, ані звірів своїх; ти не можеш не дихати; ти не можеш іти на схід від Едему; але той, хто не ти – може. І той «не ти» ступає далеко позаду твого «попереду» – кришталеві морські квіти димлять вздовж узбережжя, а їхній бузковий дим сполучається з димом снігів, ладану і лавандового масла, із димом ошатно вбраних офір, які все одно тримаються за руки, продовжуючи наспівувати, ось так, спонукаючи беззвучно вибухати топази і смарагди, аметисти з краплями милосердної любові. Дим вибухів затягує пляжі, тримає, тривожить, зірок і крові вже не бачиш, хіба пригадуєш, ти, поглянувши на блакитні блискавки вен.

А потім з'являться ясно-сині матіївські сосни з червоно-золотою корою, в розкошах царського лахміття між закам'янілих кучугур чистого, як святі, снігу, єдині твої учителі і єдина твоя благодать, сестри сосни, Марто і Маріє. Голос немічної жінки втішить тебе у дикій пущі. Брате мій, Боже, Ти вручив мені сосни, ріку, жовтий пісочок, а я ледве не погубив себе.

І тепер, коли так безбожно далеко ті продовгуваті, зелено-сині голки, від яких залишалися червоні крапки на ще непошрамованій шкірі оцих твоїх сьогоднішніх рук; коли чужа вода, чужий вітер, коли зусебіч не довколишність, а розкладені нутрощі того, що ти хотів визнати за теж реальний і прихильний священний ліс, – тепер вони приходять, хоча це важко, сосни ж бо теж старіють, – під заопівнічне вікно безсніжної пустелі, пастки; і тепер вони, Марта і Марія, приносять тобі трохи снігу на попечені пальці та пересохлі вуста, які шепочуть подяки, прокляття, а тоді ще раз пробують співати, вони, хрипкі твої вуста, зволожені гірко-синім і гірко-зеленим сіверським снігом.

III

Мушу визнати і сповістити, що цнота снігів неодноразово рятувала мене від співчуття Гадові. Так було, наприклад, у тому місті з рожевого мармуру, цілком живого; у безлюдному місті пекла, куди я втрапив аж за третім разом, насилу переборовши відчай і бажання втекти, щойно наближалася головна брама. За нею блукали два дивні звірі, схожі водночас на птахів. Вони були матово-зеленими, так само кам'яними, як і все в тому злому місті, – і вражаюче живими. Я затиснув сніг у правій руці і нарешті зважився перейти рожевий міст. Потім був тунель. Потім був тільки один з тих звірів. Я запитав у нього: «Що мені робити в цьому місті?» Пухнастий і кам'яний, звір і одночасно птах відповів мені, хоча це була не мова і я його зрозумів. Я міцніше стис сніг у руці і він не розтав.

Летіти було важко, зовсім не так, як у снах. Посеред міста починалося море. Це було справжнє море, до обрію, але воно починалося і закінчувалося в місті. Потім я сів на березі, встеленому зеленою галькою. Море виявилося нерухомим – і менш живим, ніж каміння в місті. Світло падало звідусюди, але світили не сонце, не місяць, може, якась смарагдова зоря; я б не наважився назвати його мертвим, воно нагадувало голос; чи флейту?

Потім я підвівся і пішов берегом, шукаючи мушлю або гарної форми камінець на згадку. Першою знайшлася мушля. Я зазирнув усередину, побачив там білі кам'яні сходи, вони вели вгору. Трохи повагавшись, я вирішив піднятися.

Але перед тим я розтулив долоню, щоб подивитися на сніг. Він став кам'яним, нагадуючи яшмову кульку, і я поклав її до кишені.

Сходи вивели мене на невеличку терасу; море, зелене і рожеве місто розташувалися внизу, дуже далеко, за кілька кілометрів. У мене запаморочилася голова, довелося схопитися за поручні; відтак, тримаючись, я підійшов до дерев'яних дверей, прочинив і визирнув: стежка, посипана шутром, обсаджена чорними хризантемами, вилася садом. Я дуже зрадів, бо це мені щось нагадувало, і пішов стежкою.

Вона уривалася несподівано, над самою прірвою; внизу загрозливо і зелено блимало рожеве місто; тепер я побачив гавань, форти, які її захищали, пласкі і гостроверхі дахи, що визирали між кам'яних садів з фонтанами і статуями, так само зробленими з живого каміння.

Зелена кам'яна жінка з золотими бровами і гранітними очима поклала мені руку на плече. Їй треба було щось подарувати. Я понишпорив у кишенях, знайшов там сніг, який загус у яшму, і безжально поклав його в зелену долоню. На долоні зметнулося високе вузьке полум'я. Жінка страшно розкрила беззубого рота і я відчув, що це кам'яний крик. Кам'яна гадюка віддалялася стежкою, залишаючи слизький слід на зеленому шутрі, а жінки вже не було.

…Потім поволі проступили сосни, справжній лапатий сніг на їхніх вітах і я був порятований, хоча з неба деякий час усе ще сипався сіро-срібний попіл. Потім попіл ущух і я навіть пошкодував за яшмовою кулькою. Небо прояснилося на зорі, на місяць і сонце. Сніг засяяв у їхньому спільному промінні, живому, але не страшному, бо воно ніяк мене не стосувалося.

Кінець другого концерту