Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

незалежності Української церкви. В еміграції восени 1920

року. Вище церковне управління під керівництвом Антонія

 155

Храповицького призначає владику Євлогія керівником всіх

західноєвропейських російських підрозділів церкви. В 1927му

відмовився коритися митрополитові Антонію, розколовши

еміграцію на «карловчан і «євлогіан». В 1931 році взагалі перейшов

під юрисдикцію Константинопольського патріарха.

Заборонений у священослужінні митрополитом РПЦ

Сергієм.

Помер у Парижі.

Вартою уваги буде публікація Людмили Кафри «Еврейское

вино для русской церкви» (www.jcrelations.net/ru):

СВЯТЫЕ ЧЕРНОСОТЕНЦЫ

«Русская православная церковь во многом несет ответственность

за погромы в России, на Украине и в Молдавии.

Церковь не только не осудила погромы во время революции

1905 г. и во время гражданской войны, но многие еврейские

погромы поощрялись священниками. Громить и убивать евреев

шли с крестным ходом, неся иконы и хоругви. Многие

православные иерархи были среди основателей и духовных

отцов антисемитской Черной Сотни. Парижский митрополит

Евлогий (в миру Василий Семенович Георгиевский) был

депутатом 2-й и 3-й Государственной думы, где представлял

черносотенный Союз русского народа. С 1914 г. Евлогий

был одним из руководителей этой организации и несет долю

ответственности за еврейские погромы в начале Первой мировой

войны. После революции митрополит Евлогий стал

управляющий всеми западноевропейскими русскими церквами

на правах епархиального архиерея и был среди основателей

Русской Православной Церкви Заграницей. Впрочем, уже

в 1927 г. Евлогий рассорился со своим другом, главой РПЦ(З)

митрополитом Антонием и начал постепенно сближаться с

большевиками. После войны он одним из первых среди парижских

эмигрантов получил советский паспорт».

Архієпископ Олексій (Дородницин)

Колишній владимирський архієпископ. Перед проголошенням

УНР перебував «поза штатом», Доживав віку в Печерській

лаврі.

Іван КОРСАК156

Істинний патріот своєї землі. Бурхливі події громадянської

війни закинули його в Новоросійськ, де й помер в невеличкому

монастирі у січні 1920 року.

Як поставилося російське духовенство до смерті і похорон

архієпископа Олексія, можна судити зі споминів владики

Євлогія: «Єп. Сергій (Новоросійський і Чорноморський) жадних

розпоряджень щодо похорону не дав, і труп архієпископа

Олексія в одній білизні пролежав днів три в хліві. Я запропонував

єп. Сергію доручити мені поховати, і той з радістю

погодився. На призначений час прийшов я з дияконом до

церкви на кладовищі… В церкві гроба не було. Вияснилось,

що тіло привезуть, але треба зачекати… Нарешті завиднілись

сани в одну конячку, а на них величезний гріб, на якому сидів

фурман; за саньми йдуть два-три ченці. В церкві відкрили

віко домовини … архієпископ Олексій лежав не в ризах, а

в старому підряснику, в єпитрахилі. З причини морозу, тіло

було ще ціле. Відправу прийшлось робити не так, як звичайно

ховають архиєреїв, хоч я і старався, в міру можливости, вичитати

все, що по чину положено. Питаю після похорону: де

могила? Виявилось – на самому краю кладовища в гущавині.

Ми довго пролазили кучугурами, загрузаючи в снігу»…

Митрополит Платон (Рождественський)

Член 2-ї Державної думи. Займав ряд високих церковних

посад в РПЦ. Серед них – архієпископ Алеутський і Північноамериканський,

Кишинівський і Хотинський, екзарх Грузії

(доки його чемно грузини не попросили, проголосивши незалежність

своєї церкви).

В 1920 році емігрує в США, керівник православними парафіями

в Америці.

В грудні 1923 року московський патріарх викликає

митрополита Платона в Москву для канонічного суду над

ним, його звільняють від керівництва Північноамериканськими

єпархіями. Та митрополит Платон не підкорився

своєму патріархові. Затятий ворог Української автокефалії,

в жовтні 1933 року проголошує Американську церкву

автономною. У відповідь фактичний місцеблюститель патріаршого

престолу Сергій і московський синод 16 серпня

 157

постановляють віддати митрополита Платона під суд архієреїв

із забороною у священнослужінні.

Заборона не була знята до смерті митрополита Платона,

тільки по його смерті дозволено було відслужити панахиду.

Митрополит Олександр (Микола Іванович Іноземцев)

(1882/1887 – лютий 1948, Мюнхен)

Ієрарх Польської православної церкви.

Народився 1882 (за іншими даними – 1887) року в Тобольській

губернії. Закінчив Тобольську духовну семінарію і

Санкт-Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата

богословія (1909–1913). Прийняв чернечий постриг в 1912

році. Ієродиякон (1912). Ієромонах (1912). Після закінчення

залишився при академії на посаді помічника інспектора.

Коли єпископ Юрій (Ярошевський) з посади ректора в

1917 році був призначений на кафедру єпископа Мінського і

Турівського, він викликав архімандрита Олександра в Мінськ

і призначив єпархіальним місіонером.

В кінці 1919-го супроводжував архієпископа (майбутнього

митрополита) Юрія/Георгія (Ярошевского), який покинув

Харків перед його захопленням Червоною армією. Потім з Новоросійська

відплив 16 січня 1920 року в Константинополь.

В серпні 1921-го переїхав у Польшу. Секретар Собору

православної митрополії у Польші, що відбувся 24 січня 1922

року у Варшаві.

Хіротонізований 4 червня 1922-го митрополитом Юрієм

(Ярошевським) і архієпископом Діонисієм (Валединським) на

єпископа Люблинського.

Член Священного синоду православної митрополії в

Польщі. Єпископ Пінський і Поліський (1922). Архієпископ

Поліський і Пінський (1927). Був прихильником автокефалії

Польської Православної Церкви.

Після того, як у вересні 1939 року радянські війська зайняли

Західну Україну і Білорусію, Російська Православна Церква

розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування єпархій

на новоприєднаних землях. На Волинь прибув патріарший

екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів

Іван КОРСАК158

було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності

Московській патріархії. Не зробили цього лише архієпископ

Поліський Олександр та єпископ Луцький Полікарп

(Сікорський).

Під час Другої світової війни був одним з творців Української

Автокефальної Церкви під предстоятельством митрополита

Полікарпа (Сікорского) (1942). Голова церковного синоду

8-10 лютого 1942 року в місті Пінську. Возведений цим

синодом в сан митрополита.

Протягом дяльності цього синоду архієпископами Полікарпом

Сікорським і Олександром Іноземцевим були висвяченні

в єпископи: архімандрит Никанор (Абрамович) (9

лютого) і архімандрит Ігор (Губа) (10 лютого).

В 1944-му з Пінська евакуювався в Мюнхен. Перейшов

в юрисдикцію Російської Православної Церкви Закордоном

(РПЦЗ). Загинув в кінці лютого 1948 року за трагічних обставин,

в м. Мюнхені.

Архієпископ Фадей (Успенський)

Уродженець Нижньогородської губернії. В 1908 році висвячений

на єпископа Володимир-Волинського.

В період УНР демонстративно відмовився листуватися з

представниками української влади українською мовою. Певний

час перебував у Житомирі.

Був архієпископом Саратовським, Тверським владикою,

займав інші посади.

Арештований в 1937 році, його звинувачували в керівництві

церковно-монархічною організацією, засуджений до

найвищої міри покарання. За одними свідченнями, розстріляний,

за іншими – того, хто відмовлявся листуватися з владою

українською мовою, а тільки російською, самі ж росіяни

втопили у ямі із нечистотами.

Юрій Ярошевський

(1872 – 8 лютого 1923)

Церковний діяч, митрополит Православної Церкви в

Польщі.

Родом із Поділля, зі священицької родини.

 159

1896 року закінчив Київську духовну академію, з 1906го

– єпископ-помічник в Тулі, згодом лубенський єпископ, з

1910-го – ректор Петербурзької духовної академії.

В 1917 році був призначений на кафедру єпископа Мінського

і Турівського.

В 1919-му – харківський архієпископ.

1921 року переїхав до Польщі, був іменований від константинопольського

патріарха екзархом Православної Церкви

в Польщі і піднесений до сану митрополита.

Автокефалія тієї Церкви, що її бажав уряд Польщі, відповідала

бажанням українських церковних діячів, які прагнули

порвати зв’язок Української церкви з Москвою.

Митрополит Юрій сприяв цьому задумові, всупереч опорові

росіян.

У розпалі церковної боротьби Юрія Ярошевського застрелив

російський ректор Волинської духовної семінарії, архімандрит

Смарагд (в миру – Павло Латишенков).

Найважливіші праці Ярошевського: «Соборне послання

апостола Якова», «Соборне послання апостола Петра» та інші.

Василь Біднов

Народився 2(14) січня 1874 року в родині заможних селян

у селі Широке Херсонської губернії (нині селище міського

типу Дніпропетровської області, районний центр).

Початкову освіту здобув в однорічній земській школі в

Широкому. У 1885–1889 роках навчався в Херсонському духовному

училищі.

У серпні 1898-го Біднов вступив до Київської духовної

академії.

Після закінчення її Біднова 2 серпня 1902 року призначили

в Астраханську духовну семінарію викладачем історії та

викриття розколу й сектантства. У липні 1903-го Василь Олексійович

домігся переведення на посаду помічника інспектора

Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію,

історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську

мови, а з 28 квітня 1905 року – громадянську історію.

Справжня наукова праця, яка принесла Біднову визнання,

почалася у Катеринославі.

Іван КОРСАК160

В. Біднов розшукував і досліджував старі архівні збірки,

розбирав та упорядковував їх, складав описи, написав низку

статей з історії запорізького козацтва. Це біографічні нариси

про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського,

Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Івана

Шиянів. У Катеринославі Біднов здобув визнання і як серйозний

історик церкви. Найбільшою і найважливішою аналітичною

працею Біднова, створеною в Катеринославі, була книга

«Православна церква в Польщі та Литві» (1908), захищена як

магістерська дисертація.

Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це

свідчило обрання його дійсним членом Церковно-історичного

і археологічного товариства при Київській духовній академії,

почесним членом Музею імені Поля у Катеринославі,

членом Українського наукового товариства у Києві, членом

Полтавського церковного історико-археологічного комітету.

Від самого початку перебування у Катеринославі Біднов став

членом місцевої «Просвіти».

Ще в лютому 1908 pоку Mикола Петров запропонував

кандидатуру Біднова на заміщення кафедри церковної

археології та літургики Київської духовної академії. Одночасно

з балотуванням Біднова обрали приват-доцентом

церковної історії історико-філологічного факультету Харківського

університету. Йому запропонували, живучи у Катеринославі,

щотижня приїздити для читання лекцій.

У Катеринославі Біднов продовжував наукову та викладацьку

діяльність аж до революції. Учений брав участь у

численних мітингах, з’їздах, засіданнях, зібраннях, редагував

«Вісник товариства «Просвіта» та український відділ газети

«Наше життя».

Влітку 1918 року в Катеринославі було створено приватний

російський університет. Його ректор – відомий історик

професор Матвій Любавський – запрошував Біднова викладати

там історію України і навіть українською мовою. Тоді ж ученого

запросили на посаду екстраординарного професора історії

української церкви історико-філологічного факультету Українського

державного університету у Кам’янці-Подільському. Біднов

прийняв це запрошення. У жовтні 1918 року він переїхав

 161

до Кам’янця-Подільського разом із сином Арсеном. Дружина

залишилася в Катеринославі. Більше вони не побачилися.

У січні 1919 року в університеті було засновано богословський

факультет. Його деканом обрали В. Біднова.

Активна політична позиція вченого спричинилася до

того, що коли Кам’янець зайняли більшовики, його разом із

групою українських інтелігентів заарештували. Як згадував

учений, коли більшовики знову залишали місто, вони хотіли

розстріляти в’язнів, але через нищівну атаку української батареї

не встигли цього зробити.

У листопаді 1920 року, напередодні остаточного захоплення

Кам’янця-Подільського більшовиками, батько й син

Біднови разом із частинами української армії покинули місто.

На території Польщі українську армію було інтерновано. До

таборів потрапили й обидва Біднови.

Помер в 1935 році у Варшаві.

Величезна наукова, громадська і політична діяльність

В. Біднова є благодатною нивою для подальших досліджень.

Іван Власовський

(8 серпня 1883, с. Вільшанка, Харківська губернія

– 10 жовтня 1969, м. Торонто, Канада)

Церковний та громадський діяч, член Товариства імені

Петра Могили в Луцьку, член комісії з перекладу богослужбових

книг, учасник українізації православного церковного

життя на Волині 20–30-х рр.

Іван Федорович Власовський народився 28 серпня 1883

року в сім’ї псаломщика (згодом диякона) Федора і Марфи у с.

Вільшанка Харківської губернії. Навчався в духовній школі та

духовній семінарії в Харкові. З 1904-го вчився в Київській Духовній

Академії, де завершив навчання написанням наукової

праці, відзначеної премією Митрополита Макарія. В 1908 році

закінчив Академію, здобувши вищу богословську освіту.

Свою педагогічну діяльність розпочав у вересні 1909 року

вчителем приватної школи I розряду в місті Лохвиці на Полтавщині.

За Наказом Міністерства народної освіти від 13 вересня

1918 № 146 був призначений директором Луцької державної

чоловічої гімназії. На цій посаді, спочатку чоловічої, пізніше

Іван КОРСАК162

коедукаційної гімназії перебував до 1 вересня 1926 року. В

1920–1925 роках Іван Федорович був концесіонером названої

гімназії як уже приватної за часів польської влади.

Обіймаючи посаду директора гімназії, він наполегливо

почав українізацію навчального закладу (гімназія працювала

в Луцьку з 1895 року). Переведення навчання в гімназії

на українську мову йшло поступово, оскільки не вистачало

підручників та вчителів відповідної кваліфікації. Сам Іван

Власовський викладав українську мову, літературу, філософську

пропедевтику. Іван Власовський вів активне громадське

життя, був членом «Просвіти»; часто виступав перед

волинянами з лекціями та рефератами. Був організатором

Шевченківських урочистостей у Луцьку в 1922–1928 роках.

Разом з Арсеном Річинським виступив ініціатором скликання

в Луцьку 5-6 червня 1927 року Загально-Волинського

Православного з’їзду, який висловився за українізацію православної

церкви в Польщі. Видавав церковно-громадський

часопис «Рідна церква».

В 1935–38 роки редактор журналу «Церква і народ»; один

з організаторів луцької «Просвіти». Був ув’язнений польською

владою.

У 1944 році Іван Власовський емігрував спочатку в Прагу,

де працював у бібліотеках, збирав джерельні матеріали до

найголовнішої праці свого життя «Нарису історії Української

Православної Церкви». В 1944–1948 роках перебував в Німеччині,

де вів активне просвітницьке життя, став директором

Канцелярії Священного синоду, директором Богословського

інституту. В 1948 році Іван Власовський виїхав у Канаду, викладав

богословські науки й українську мову в Колегії Св.

Андрія Первозванного, редагував журнал «Церква і нарід».

У 1948–50-х роках проживав в Торонто, незважаючи на важкі

побутові умови, просвітницької діяльності не залишив. Друкував

статті в часописах «Українське Православне Слово»,

«Рідна церква», «В обороні віри». Протягом 1955–1966 років

вийшло друком чотиритомне у п’яти книгах його видання

«Нарису історії Української Православної Церкви».

10 жовтня 1969 року Іван Власовський помер. Похований

на кладовищі «Проспект» в м. Торонто. В 1974 році вийшло

 163

друком видання Українського православного братства Св.

Володимира «І. Власовський. Пропам’ятна книга».

Митрополит Василь (Василь Костянтинович Липківський)

(20 березня 1864, Попудня – 27 листопада 1937, Київ)

Видатний український релігійний діяч, проповідник,

публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію

українського православ’я, перший митрополит Київський

і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної

Православної Церкви.

Майбутній митрополит Василь Липківський народився

20 березня 1864 року в селі Попудні.

Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській

бурсі, де навчався у 1873–1879 рр. Згодом, у 1879–1884

рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення

якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної

академії, яку він закінчив у 1889-му з ученим ступенем

кандидата богослов’я.

У 1890-му – у віці двадцяти п’яти років – Василя Липківського

призначено законовчителем Черкаської гімназії, а

через рік – 20 жовтня 1891-го – його було висвячено на священика.

Після цього у 1892 році отця Василя призначили настоятелем

собору в місті Липовці Київської губернії і повітовим

інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту

– організатором шкільної мережі.

Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського,

як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української

революції 1917 року, коли, окрім політичного, з новою

силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення

православної церкви в Україні як церкви національної.

З того часу отець Василь (Липківський) став одним із лідерів

руху за утворення Української автокефальної православної

церкви.

За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники

автокефалії сформували Оргкомітет по скликанню

Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він

Іван КОРСАК164

був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну

церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання

Собору та організацію самого Собору.

За рішенням ВПЦР, Собор мав відбутися 7 січня 1918

року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська

війна. Згодом дату скликання Собору іще кілька разів переносили.

Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими

для української церкви: дві влади – гетьмана Скоропадського

та Директорії – своїми указами проголошували автокефалію

української православної церкви, проте втілити ці рішення у

життя не було можливості.

Навесні 1919 року більшу частину території УНР захопили

більшовики, що проголошували відокремлення церкви від

держави. Цим одразу спробували скористатися отець Василь

(Липківський) та Всеукраїнська православна рада. У квітні

1919 року за активної участі Липківського ВПЦР провела 2-й

збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій.

А вже 22 травня 1919 року, в супроводі хору під керуванням

Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський)

особисто відслужив першу літургію українською мовою у

збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську в Києві

Микільському соборі.

5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до українського

православного громадянства, в якому проголосила

автокефальною православну церкву в Україні. Зусиллями

Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято

Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший

Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову

ВПЦР від 5 травня 1920-го про автокефалію Української

православної церкви.

21 жовтня того ж року протоієрей отець Василь (Липківський)

таємним голосуванням майже одноголосно був обраний

на посаду єпископа-митрополита.

Всеукраїнський церковний собор висвятив – покладанням

рук усього духовенства – свого першого єпископа Василя

Липківського (за практикою стародавньої Александрійської

церкви) й обрав його главою Української автокефальної православної

церкви – митрополитом Київським і всієї України.

 165

Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені

головні – нові й необхідні – засади життя Української церкви.

Собор проголосив створення Української Автокефальної

Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви

керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської

церкви під зверхність Московського патріархату 1686

року аморальним та антиканонічним актом.

У січні 1930 р. радянська влада примусила УАПЦ оголосити

про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних

загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського,

митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур.

1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого

Липківського виселили за місто. 22 жовтня 1937 року

Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє

синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до

Сибіру. За рішенням так званої трійки НКВД – митрополита,

якому на той час було 73 роки, було розстріляно 27 листопада

1937 року.

ПІД ПРИЦІЛОМ

Відродження українського Православ’я у 1941–1942

роках

Протоієрей Микола Цап, канцлер, викладач Волинської

духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія

Переможця в Луцьку

Долю Української Православної Церкви в часі Другої світової

війни доводиться розглядати в тісній залежності від ходу

воєнних подій і змін політичної влади на українських землях.

Початок війни гітлерівської Німеччини з СРСР загально серед

українців викликав велику радість у тому розумінні, що

з’являлась віра і надія на постання Української держави і своєї

Церкви.

Однак ці надії швидко розвіялися, коли слідом за армією

прийшла цивільна німецька влада і було створено перехідні

органи управління до перетворення українських земель

на німецьку колонію. В умовах відносної релігійної свободи,

яка була на початку німецької окупації, православні українці

Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковно

Іван КОРСАК166

релігійне життя. Найбільш авторитетним церковним ієрархом

був тоді архієпископ Олексій (Громадський), який після

страстотерпства від більшовиків мав стати на чолі Української

Церкви. Однак сподівання провідних українських православних

кіл, що їх очолить архієпископ Олексій, найстарший за

висвятою ієрарх на українських землях, і об’єднає в єдину

Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита

Діонисія (Валединського) – предстоятеля Автокефальної

Православної Церкви в Польщі, не здійснилися.

18 серпня 1941 року в Почаївській лаврі таємно відбувся

обласний собор єпископів у складі голови собору архієпископа

Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського)

і єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору

єпископа Веніаміна (Новицького). Собор констатував:

оскільки всі архієреї Західної України підписалися свого

часу про підпорядкування Московській Патріархії, то окремі

владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити

автокефалії самочинно. Тому до вирішення цієї справи

на Помісному Соборі УПЦ ця Церква повинна залишатися

підпорядкованою Московській Патріархії, але з правами

автономії, яку свого часу надала їй Російська Церква. Главою

Православної Церкви в Україні став архієпископ Олексій з

правами обласного митрополита й екзарха, скасувавши екзархат

митрополита Миколая (Ярушевича). Разом з іншими

єпископами він утворив Автономну Православну Церкву на

Україні.

З німецькою окупацією Волині влітку 1941 року владика

Полікарп (Сікорський) на підставі декрету митрополита

Діонисія від 2 серпня 1941 року стає правлячим єпископом

Луцької єпархії в сані архієпископа Луцького і Ковельського.

Тим же декретом Волинська єпархія, юрисдикцію якої перервано

більшовицькою окупацією, а відновив тепер митрополит

Діонисій, була поділена на дві: Луцьку і Крем’янецьку. Але

архієпископ Олексій, що мав очолити Крем’янецьку єпархію,

ще до одержання цього декрету скликав згаданий собор єпископів

у Почаєві і очолив Автономну Православну Церкву.

Митрополит Діонисій прагнув влаштувати самостійне

церковне життя на землях України. Він мав намір у вересні

 167

1941 року прибути до Почаївської лаври на свято преподобного

Іова Почаївського, особисто скликати Собор єпископів

звільнених земель України за тогочасною термінологією й

покласти початок УАПЦ на канонічній засаді Томосу Вселенського

Патріарха 1924 року. Але німецька окупаційна влада

категорично це заборонила.

Тому церковно-громадський провід на підставі ухвал

церковних рад на Волині, зв’язуючись у грудні 1941 року з

митрополитом Діонисієм, якому Волинь канонічно підлягала,

просить його призначити адміністратором Православної

Церкви на звільнених українських землях архієпископа Полікарпа.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонисій

це прохання українців задовольняє, призначаючи

владику Полікарпа тимчасовим адміністратором Православної

Автокефальної Церкви на звільнених землях України

і благословляє йому разом з архієпископом Поліським

Олександром (Іноземцевим) висвятити для України українських

єпископів. Архієпископ Олексій (Громадський) зі

своїми єпископами цього декрету митрополита Діонисія не

визнав.

Так постала тоді у нашій Батьківщині церковна двовлада:

була Православна Церква Українська, очолювана архієпископом

(пізніше митрополитом) Полікарпом і Церква Російська,

очолювана митрополитом Олексієм.

Головним завданням для архієпископа Полікарпа на

той час було створити свою ієрархію. Адже поза єпархіями

в західних областях України правлячих православних ієрархів

в Україні не залишилося. Православних українців у цьому підтримував

архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев).

На початку лютого 1942 року архієпископ Полікарп

виїхав до Пінська, кафедрального міста владики Олександра.

Дорогою взяв із собою в Ковелі кандидатів у єпископи – волинських

протоієреїв Никанора Абрамовича та Івана Губу. У

Пінську 8–10 лютого 1942 року відбулись єпископські хіротонії.

8 лютого архімандрита Юрія (Коренастова) було висвячено

на єпископа Берестейського – вікарія владики Поліського,

9 лютого – архімандрита Никанора (Абрамовича) на єпископа

Чигиринського (Київщина) і 10 лютого – архімандрита Ігоря

Іван КОРСАК168

(Губу) на єпископа Уманського (Київщина). Два останні українські

єпископи постановою цього Собору єпископів у Пінську

були тимчасовими вікаріями владики адміністратора Полікарпа

з перебуванням у Києві.

Архієпископ Олександр (Іноземцев) був висвячений 4

червня 1922 року митрополитом Юрієм (Ярушевським) і архієпископом

Діонисієм (Валединським); архієпископ Полікарп

(Сікорський) був висвячений 10 квітня 1932 року митрополитом

Діонисієм (Валединським), архієпископами Феодосієм

(Федосьєвим) і Олексієм (Громадським) та єпископами Симеоном

(Івановським) і Савою (Совєтовим). Тому українським

ієрархам, висвяченим тепер руками архієпископів Полікарпа

і Олександра, не можна було закинути неканонічності й безблагодатності.

Це міг робити хтось зі злої волі й причин більш

політичного, ніж релігійного характеру.

Отже, українське громадянство було глибоко вдячне митрополитові

Діонисію й архієпископові Олександру, росіянам

за походженням і вихованням, які стали добродіями для

Української Православної Церкви.

Волин. єпарх. відом. – 2007. – № 10 (35).

Петро Певний

(1888–1957)

Народився в Полтаві 1888 року, навчався у Харківському

технологічному інституті і Московському університеті.

Брав найдіяльнішу участь в українській революції 1917–

1920 років, учасник Першого Зимового походу, редагував

(співредактор) у Києві щоденне видання «Відродження», у

Кам’янці-Подільському видання «Україна». Після поразки

УНР продовжує займатися українською справою у Варшаві,

а з переїздом у 1928 році на Волинь – в Луцьку. Тут редагує

газету «Українська нива», покладає на свої плечі величенький

громадський клопіт – близько шести років очолює

Волинське українське об’єднання (ВУО), був головою українського

клубу «Рідна хата», головою Товариства імені Лесі

Українки, членом ревкомісії Товариства Петра Могили і

ще мав ряд досліджених і недосліджених обов’язків. Посол

 169

польського сейму в 1930–1936 роках, очолював Українську

парламентську репрезентацію Волині.

Цікава і доля рідні. Брат Микола Герасимович Певний майже

десяток років клопотався професійним театром в Луцьку.

Син Богдан – художник, журналіст і письменник, здобув освіту

в Національній академії дизайну в Нью-Йорку, Колумбійському

та Нью-Йоркському університетах. Автор відомої картини

«Земля», написаної до тридцятиліття Голодомору, ряду інших

полотен і плакатів, організовував виставки за океаном митців-

українців, видавав монографії, власні повісті, був членом

редколегії журналу «Сучасність», багато дбав про повернення

в українську культуру імен митців та їхніх творів. І то це все –

лише невелика частина зробленого цією унікальною родиною.

Зі зрозумілих причин Петро Певний при початку Другої

світової війни емігрував у США. Помер у 1957 році.

Сергій Тимошенко

(1881–1950)

Архітектор і суспільно-політичний діяч.

Народився в с. Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира

і Степана. Як студент Інституту Цивільних Інженерів

у Петербурзі був діячем Української Студентської Громади і

членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП).

По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві

(будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі) й

Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка,

проекти міст-садів).

З початком революції 1917-го – губернський комісар Харківщини

і член Центральної Ради; 1919–20 – міністр шляхів у

кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича і А. Лівицького; учасник

Другого Зимового походу.

У подальші роки:

1922–23 у Львові (церкви у передмістях Львова Клепарові

та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці та ін.);

1924–29 – професор Української Господарчої Академії в

Подєбрадах та Української студії пластичного мистецтва в

Празі;

Іван КОРСАК170

1930–39 в Луцьку – головний архітектор для сільскогосподарського

будівництва на Волині (серед іншого – проекти

зразкових хуторів), діяч Волинського Українського Об’єднання

(з 1935 його голова і посол до польского сейму, 1938–39

– до Сенату) і Української Православної Церкви (перший голова

Товариства ім. Петра Могили);

1940–43 в Любліні, згодом у Німеччині;

з 1946 у США, де й помер.

З численних проектів, які створив Сергій Тимошенко

здійснено близько 400 будов. Прагнучи відроджувати український

стиль, він взорується на спадщину вітчизняного мистецтва,

зокрема на мурованій архітектурі українського бароко.

Митрополит Полікарп (Петро Дмитрович Сікорський)

(20 червня 1875 – 22 жовтня 1953)

Митрополит Української Автокефальної Православної

Церкви.

Народився в селі Зеленьки (Київська губернія) в сім’ї священика.

Закінчив Київську духовну семінарію (1898).

Столоначальник Київської духовної консисторії (1908–

1918).

В 1919–1921 роках віце-директор Департаменту загальних

справ в уряді УНР. Також працював у Міністерстві віросповідань

уряду УНР.

В 1921 році емігрував в Польшу.

1922-го пострижений в монахи і рукоположений в ієромонахи

архієпископом Діонисієм (Валединським). В тому ж

році возведений в сан архімандрита.

Почергово був настоятелем монастирів – Дерманського і