Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

братнім пориві і знову будуть звільняти простори

рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх

частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі

радість – радість воскресіння з мертвих Українського

народу.

3

І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець

Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро

взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею,

йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у

небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну

пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних

іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі

курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями,

ярами й перелісками.

Іван КОРСАК22

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих

по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався

присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч

з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим,

тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці

панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов

по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в

духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу

українською мовою.

– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика,

никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.

– Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони

залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи

гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так

і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…

А де мені взяти книги українські богослужебні? Та

й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що

з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная»

в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная

»…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий

то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні

та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового

походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві

Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла

делегували туди від української громади Єлисаветграда.

То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань

УНР, потрапить в руки характеристика його,

підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми

усвідомлений і корисний в українських справах і визначається

великою популярністю і поваженієм поміж

українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом

закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха

 23

рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть

тобі до непристойного діла вдався.

У столиці отець Павло в нові клопоти з головою

порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях

надрукувати тексти Універсалів і актів

Української держави «для оголошення їх з церковних

кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і

хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання

Всеукраїнського церковного Собору.

Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла

Україна не тільки про державну свою незалежність, а

й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не

на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати

Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися

– фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали

окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина

і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований

люд у солдатських шинелях тюлькою набивав

вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг

– куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах

і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки

листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів

до анархістів – духовенству не було на кого надіятися,

окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада,

здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду

Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання

в справи церковно-релігійні, як справу приватну,

як справу людської совісті, що не підлягає компетенції

урядових державних чинників».

Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський

у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.

Іван КОРСАК24

– Як соціаліст, церкви не визнаю, – відвернувся тоді

Винниченко.

Подивовано тільки крутили головами в депутації, не

йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.

– Обійдемося і без попів, – як сніг на голову, впали

слова Михайла Сергійовича. Це тим більше було дивовижним

для його відвідувачів, бо знали Грушевського

як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському,

коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном

Франком ходили в тутешню церкву – Франко був за

дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився.

Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством,

у якого навіть рвучкі протяги всенародних

хвилювань не могли вивітрити з голови імперського

духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит

Володимир, корінний тамбовець, якого доля

закинула у такий далекий і незрозумілий для нього

край: кривився митрополит і міцно затискував губи,

ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця

Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром

Київської духовної консисторії, і він цей спротив,

нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з

перших днів – до смішного доходило: печатку і то йому

не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі

отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит

тільки головою рвучко крутне, мов від раптового

нападу зубного болю.

– І нехай, – махнув спересердя рукою Пащевський,

сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав

у кількох примірниках і розвіз особисто по редакціях

Києва.

Куди складніш повелося, коли московський посланець

митрополит Платон, вкупі з організатором

 25

чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм

Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами

заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор

архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед

очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували

Українську Народну Республіку.

Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго

чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю

площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий

люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті

дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос

сивого архієпископа:

– Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це

голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали

мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився,

виріс, мовою котрого співав…

А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ

владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням,

а хто з погано прихованою злістю й шипінням

гортали сторінки газет:

– Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не

може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу

перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса,

чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком

і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним

інтересам свого українського народу так, як я їх розумію.

Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся

православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні

ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої

предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор

церковної історії.

Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика

плете селянин постоли, плів московський посланець

Іван КОРСАК26

з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги,

щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику,

аби лиш усунути від роботи Собору, спробували виманити

в Москву.

– На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до

патріарха, – розпоряджався, як у власній коморі, митрополит

Платон, штрикнувши настороженим поглядом

владику Олексія.

– У мене про це немає жодного документа, принаймні

якоїсь телеграми, – спокійно відповів архієпископ.

– Вам телеграма надіслана, – нахрапом спробував

взяти Платон.

– Ні, не надходила.

– Може бути… е-е-е… при нинішніх поштових негараздах,

при цьому воєнному безладі все можливе, – позадкував

раптом російський гість. – Але я певен, що небавом

її одержите.

І подає указ московського синоду. Архієпископ біг

рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву

і погроз: як це посмів якийсь провінційний ієрарх мати

свою особливу думку?

– Цей шлях не приведе до бажаних вам результатів,

– повернув те добро він митрополитові Платонові.

– Я не боюся ніяких погроз.

Владика Олексій Дородницин так і не поїхав в Москву.

Кілька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом

Платоном. На засіданні Всеукраїнської православної

церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього

Собору.

– Нам обов’язково потрібно запросити на Собор

представників від Грузинської і Румунської православних

церков, – доповідав отець Павло.

– Від якої Грузинської?! – витріщився московський

митрополит, то ж бо він був недавно екзархом Грузії і

 27

саме його попросили чемно їхати собі додому; митрополит

гарячкував помітно і не зважив на правила доброго

тону не перебивати промовця.

На мить у залі серед делегатів ради запала тиша, одні

затамували подих в очікуванні, чи знайде достойну відповідь

отець Павло безцеремонному і нарваному гостеві,

іншим забило дух від обурення – московський патріархат

не визнає відновлення автокефалії Грузинської

церкви, а Київ у такий спосіб оприлюднить думку про

чинність рішень Мцхетського Собору. Саме на ньому 12

березня 1917 року після більш ніж столітнього поневолення

духовенство Грузії ухвалило відновити свою непідлеглість

Москві. Після завоювання Росією Південної

Бессарабії та Молдови Румунська церква теж втратила

незалежність і мали пройти ще довгі й бурхливі роки,

доки буде вона піднесена до рангу Патріархії.

– Нагадаю вам, що є на Божому світі церкви – Грузинська,

Румунська, Московська… Можу далі перераховувати,

– обернувся до митрополита отець Павло і смішки-

пересмішки залешестіли залом.

Той шелест митрополитові Платону схожий був на

шелестіння сторінок сьогоднішньої вранішньої київської

преси, де читачі обурювалися, що розкомандувався тут

заїжджий митрополит, як єфрейтор на плацу перед новобранцями:

«Направо! Наліво! Шикуйсь!» Зрештою

навіть влада, яка довго і байдуже, так собі, крізь пальці

дивилася на церковні справи, і та не витримала. Одного

ранку принесли митрополитові казенний пакет з урядовими

сургучевими печатями.

Повагом, як і все, що робив Платон стосовно своєї

парсуни, розрізав він той конверт. А під державним

українським гербом був короткий, але вельми несподіваний

для нього лист.

Іван КОРСАК28

«Високопреосвященному Платону. Київ. Лавра.

До Генерального Секретарства Внутрiшнiх Справ

надходять як од церковних, так i вiд громадських кол

вiдомостi, що дiяльнiсть Ваша в характерi посла Московського

Патрiарха спричиняє всiлякі непорозумiння,

якi можуть вiдбитись шкiдливими наслiдками на громадському

життi України. Генеральне секретарство

Внутрiшнiх Справ, яко влада керуюча внутрiшнiм

життям Української Народньої Республiки, стоїть на

сьому, що дiяльнiсть i окремих особ, i цiлих iнституцiй

на територiї України пiдлягає без винятку державнiй

зверхности України. З огляду на се Секретарство Внутрiшнiх

Справ примушено звернутися до Вас з проханням

мати на увазi, щоб виконуване Вами коло обов’язкiв посла

Московського Патрiарха не порушувало нормального

ходу державного життя на терiторiї Української

Народньої Республiки.

За Генерального Секретаря 30 Грудня 1917 р. № Внутрiшнiх

Справ Товариш Генерального секретаря Абрамович.

Виконуючий Обов’язки> Директора Справ Конфесiйних

(підп.)»

Заходило на велике, рокове свято. У надвечір’я Богоявлення,

сподіваючись на християнську розмову, що в

такий вечір душі людські очищаються, як від прилиплого

намулу, від мирської суєти і шарпанини, пішов

отець Павло Пащевський до митрополита Платона на

чергові переговори. Отцеві Павлові, як по щирості, не

хотілося навіть бачити цього чоловіка, що гороїжився,

мов накислий на дощі горобець у пізньоосінню негоду,

вдаючи з себе куди поважнішого птаха, але справа має

бути важливішою власної нехоті.

– Нашу церковну раду турбують розмови про

можливу заборону в священослужінні архієпископові

 29

Олексію, – добирав обачно слова отець Пащевський, аби

потім не перекрутили й лукаво не витлумачили його, неспішно

добирав і перебирав кожне слово, повертаючи

його навкруг, мов ще й приглядався до того слова з іншого

боку.

– Зараз то лише розмови, – митрополит обминав зустрітися

поглядом з отцем Павлом, як обминають одне

одного стрічні на вузенькій дорозі, аби і пройти, і не звалитися.

– Це було б ганьбою для всіх нас, для всього православного

світу і його ієрархів. Наші стосунки від цього

не поліпшають, владика Олексій є почесним головою

Всеукраїнської церковної ради, – отець Павло щосили

стримував себе, аж в скронях дрібні молоточки вистукували

від напруги, йому хотілося відверто сказати, що та

ганьба ляже винятково на нього, московського жандарма

в митрополичому облаченні, на все патріарше тогочасне

оточення; хотілося, та не міг, мав зробити усе для

великої їхньої справи.

– То лише розмови, – повторився митрополит.

А на ранок архієпископові Олексію вже принесли

листа про заборону. Поважний історик православної

церкви в Україні і громадський та церковний діяч Іван

Власовський про це так напише: «Митрополит Платон

запевнив о. Пащевського, що накладати якісь санкції на

архієпископа Олексія ніхто не збирається. Одначе ранком

7 січня архієпископ Олексій одержав листовне повідомлення,

що постановою єпископів, затвердженою митрополитом

Платоном, як представником московського

патріярха, він, архієпископ Олексій, забороняється в священнослужінні;

повідомлення було підписане всіма присутніми

на зібранні єпископами. Які були канонічні підстави

до цієї заборони – вияснень не маємо і по сей день».

Іван КОРСАК30

Ще до того, як знову озвуться на площі святої Софії

дзвони і під вигуки «Слава!» в’їде Симон Петлюра з

членами Директорії в Київ, владик Антонія та Євлогія

врешті заарештують і повезуть на захід. Як садовили у

вагон, то перепитав їх вельми цікавий охоронець:

– За що ж то вас, батюшки?

– За православну віру, – гордо відкаже Антоній Храповицький.

Недовірливо покрутив головою вояк.

– За віру у нас не буває, ви, може, злодії…

Вистукували колеса під вагоном на рейках, і вистукували

в усі світи телеграфісти російського білого

руху: владики ув’язнені. В українських посольствах за

рубежем насторожено і недовірливо перепитували: чи

то правда, чи те можливе? Один німецький пастор навіть

писав про «ґвалтовний спосіб впровадження української

автокефалії революційною владою». А правду

через літа розкаже сам владика Євлогій. «Коли в Києві

мене заарештували, я думав, що мені кінець… Тепер,

оглядаючись назад, бачу, що полон був благодіянням, великою

Божою милістю. Господь вийняв мене з Росії в недосяжність…

Полон зберіг мені життя».

Без лукавства цього разу писав владика. Тільки пір’я

з розпорених подушок літало митрополичими покоями,

поспіхом недограбовані речі розкидані на підлозі – київського

митрополита Володимира, що так боявся української

церкви, п’яні російські муравйовці вивели, штурхаючи

прикладами, і розстріляли.

Змигували за вікном дерева й будинки, вистукували

під вагоном владик Антонія і Євлогія колеса на стиках

рейок, і так само вистукувала думка в причетних до

їхньої долі: куди ж подіти оцих двох політиків, що за сумісництвом

душпастирами числилися? Нараяли їх від

 31

правити сперш до митрополита Андрея Шептицького,

якраз із полону російського він повернувся.

Митрополит особисто зустрів прибулих.

– Просимо, просимо… В мене є вільні кімнати, будьте

моїми гістьми.

Дні, що прожили двоє прибульців у митрополита

Шептицького, були сповнені не тільки духовних бесід,

йшлася мова і про мирське, бо ще зусібіч гриміли фронти,

рушилися під снарядами старовинні будівлі на старовинних

вулицях, стелилися дими понад понівеченими і

понищеними селами. Цікавитиме гостей постать самого

митрополита, його світобачення, його погляди на життя

і стрімкі тодішні події. Про одну з таких розмов згадуватиме

потім архієпископ Євлогій.

Якось цей владика запитав митрополита Шептицького:

«Як ви, представник польського аристократичного

роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками?

» Митрополит усміхнувся. «Ви хочете завинити

мене в ренегатстві? О, ні. Я буду боронитися. Дозвольте

вам сказати, що Шептицькі – рід руський, але у XVII

в. окатоличився і спольщився. Прадіди наші зрадили

ім’я руське. Я виправляю помилку предків»… На цю

тему ми розмовились більш докладно… Митрополит

не кривив душею… Східне православіє, Україна, давня

Київська Русь… Все те було його «Святеє-святих»; він

вважав їх за достеменну, нічим не скаламучену руську

стихію, яку не можна етнографічно ототожнювати і політично

сполучувати з Великоросією. Історична доля

й путі України й Великороси різні… Такого роду щирі

розмови зблизили нас».

…Розбігалися вусібіч дороги тих, хто закладав підвалини

української унезалежненної церкви, хто клав перші

ряди цеглин, свої шляхи судилися таким, як владики

Іван КОРСАК32

Антоній з Євлогієм, хто ногами копав ще теплу від руки

будівничого оту цеглу, поспішаючи, аби розчин в стіні

не взявся у силі і не зцементував будову навік. Дорогою

отця Павла Пащевського була та, якою йшло українське

військо до останнього дня, до роззброєння і очевидного

вже інтернування. А напередодні, як скласти зброю, командувач

говорив з отцем Павлом так, начебто він був

старший літами і мав духовний сан та право на щиру

сповідь.

– Отче, вертайтеся, у вас семеро дітей. Самі знаєте,

як буде їм, знаєте і про наше майбутнє, табори та колючий

дріт.

Довго не міг щось відказати отець Павло, бо десь там

у душі кровоточило, а зараз хлюпнуло й поготів.

– Я піду з усіма, з ким досі йшов, – тільки й вимовив

урешті.

З усіма в табори пішли розділити гіркий хліб інтернованих

і православні, і греко-католицькі душпастирі. З

отцем Володимиром Ганилевичем, колишнім парохом в

Тисові, всі дороги ті непрості долали його сини, українські

старшини – Іван, Ярослав, Костянтин і Степан. Не

пускав через Збруч єпископ отця Ганилевича, просив залишитися

у єпархії. Та відмовився армійський духівник:

– Там, де мій народ, де чотири мої сини, там і я.

4

Запах поту, немитого тіла й махорки, а ще чадного

вугільного диму від паровоза та загидженого перонного

нужника отцеві Смарагдові геть забивав дух.

Він щомоці пручався крізь сутолоку людську до недалекого

вже вагона, штовхаючись немилосердно, рівно ж

як інші, аби лиш дістатися омріяних тих підніжок, доки

 33

не рушить поїзд; у цій колотнечі ніхто не зважав ні на

кого, колотнечі знервованого люду, над головами якого

стояв гармидер, перекритий хіба пронизливим криком

невиспаної дитини. Ще трішки, ще, аби пройти поміж

цим хамовитим натовпом, який нагадував йому безладне

і зголодніле стадо, що виривається нарешті на волю з

кошари, безцеремонним і нестатечним людом, який не

зважає навіть на його священицьку одіж. То його хтось

тузоне, то він когось, комусь він наступав на ноги, і так

само йому, аж поки збоку не почувся зойк:

– Батюшко, майте совість…

Отець Смарагд повернув лише голову, бо тіло усе

затисли, і зіткнувся очима з солдатом у формі січового

стрільця.

– Зацідили мені просто в рану, – на перекривленого

від болю обличчі у того промайнула благенька подоба

усмішки.

Раптова злість, довго тамована, прорвала врешті отця

Смарагда: як починається снігова лавина з одного недбало

кинутого камінчика, так кинуте з болі слово пораненого

стрільця збурило його душу і дало початок лавині;

у ній змішалася вся кривда останніх років, муки і поневіряння

воєнного часу, синодська образа з довго нездійсненим

ректорством, яке тільки тут відбулося нарешті,

нешанобливе ставлення черні до його сану, шарпанина й

невизначеність упродовж останніх років. Та лавина наростала,

як справжня, – сперш тихий шурхіт, далі снігова

хвиля, а за тим нестримний вал, що захоплює в себе каміння

і все на своєму шляху, шурхіт переходить у гук, потім

в гуркіт, врешті у грізний грім; і немає спину лавині.

– Это ты мне, исчадие Вельзевула? – стрільцеві у

відповідь кресонув до іскри Смарагд, не в силі здолати

лавину.

Іван КОРСАК34

– Не навмисне, я знаю, та однаково ж болить, – перекривлене

з болю обличчя від несподіванки знітилося.

– Ого, як піп-москалик заговорив, – здивовано докинув

інший стрілець поруч з пораненим товаришем.

Лавина котилася, щось під’юджувало отця таки насолити

цьому непоштивому натовпу, то ж навмисне не

переходив на розмову українською:

– Вам скоро вкажуть своє місце, недовго чекати. Весь

Донбас і до Одеси та Києва за Денікіним, взятий Орел, ще

день-два – і те буде з Москвою, а з вами куди простіше.

– Та він же шпик москальський, – аж підсвиснув товариш

пораненого.

– Батюшко, або припиніть, або інша розмова буде,

– поклав важку руку на плече Смарагда огрядний старшина,

що пробирався до вагона поряд.

– Руки короткі, я духовна особа, – лавина як уже

розігналася, то не могла раптово спинитися – і Смарагд

додав ще кілька теплих слів, як сухих дровець у готове

знятися д’горі багаття.

– Е-е, та ви невиліковний, – і собі подивувався старшина.

– Взяти його. І ведіть за мною.

Обидві руки Смарагда чіпко тримали двоє стрільців,

гурт бокував і протискувався вліво з шарпанини людської.

Отець Смарагд не знав, куди його везуть, він поступово

за дорогу схолонув – лавина врешті добігла

підніжжя і згасла. Не звиклий картати себе, він вперше

таки собі дорікнув. Але не за гостре слівце, не за те, що

нагадав оцим мазепинцям чи то пак петлюрівцям про

неминучість і невідворотність того, що, на його думку,

вже не за горами. Денікін і справді взяв Орел та Вороніж,

справді навис над Москвою – йому надійні люди казали,

що більшовики спішно готують підпілля та свій уряд

 35

евакуюють у Вологду. Україна ж для Антона Івановича

– то хіба гарбузове насіниня… Отець Смарагд картав

себе хіба за згаяний час.

Дорога для отця чомусь виявилася надто довгою, і

чим далі тягнулися години, тим більше його облягала

тривога, мов заплаву ріки туман в передосінньому надвечір’

ї. Він вважав себе за людину не з лякливого десятка,

за життя своє боявся найменше, байдужі були йому

якісь ще там капості, що могли б вчинити оті тимчасові,

до приходу справжньої російської влади, правителі цього

краю. Інша, до того ж вельми прикра, думка точила

душу, як шашіль старе дерево, точила невідступно, неголосно,

зате настирно – зі світлої його надії, мов після

трудів того шашеля, могло посипатися лише порохно.

Смарагд добирався спішно до Харкова, який займало

денікінське військо, бо йому переказували, що якби він

туди прибув, то його чекатиме висвята у єпископи. Тепер

же, через якогось задрипаного стрільця на пероні,

момент може бути втрачений, часи-бо настали вельми

непевні.

Із заарештованим не в міру балакучим священиком

стрільці навіть уяви не мали, що належить вчинити і куди

його подіти, тож доповіли насамперед в Головну управу

душпастирства, керівникові її, отцю Пащевському.

– Знайома пташка, і доволі скандальна. Тож обачніше

з нею, від кримінального переслідування поки звільнити,

– якось зовсім буденно мовив отець Павло – на подив

стрільців, бо ж арешт священиків їм на пам’яті не

траплявся. – Буду про неї казати міністрові ісповідань,

але сперш хай ця пташка дасть необхідні пояснення в

установленому порядку.

Міністр ісповідань українського уряду професор

Іван Огієнко тільки голову опустив.

Іван КОРСАК36

– То ще одна гіркота життя нашого… Треба час, аби

виросли справжні душпастирі цього люду і цієї землі.

Оскільки Холмська духовна семінарія з теперішнім

осідком у Кременці урядом України визнана недавно

державною, то слід виділити кошти на річне утримання.

А отець Смарагд хай їде виконувати властиві йому

обов’язки – повіримо цього разу, що не лукаве писав він

слово, – і міністр зашелестів письмовим зобов’язанням

Смарагда про припинення виступів проти української

влади.

Отець Пащевський ще мав виписати Смарагдові посвідку

на дорогу, аби норовистий архімандрит не втрапив

десь у нову халепу.

Смарагд, забачивши у прибитому штампі слова «автокефальна

церква», смикнувся було, мов ґедзь його щойно

куснув.

– Довідка з тутешньої лазні. Немає такої церкви, бо

то все відступництво. Липовий документ.

Отець Павло не знав, чи йому сердитися, чи сміятися:

скільки цьому чоловікові не кажи «голене», однаково

стоятиме на своєму, навіть пальцями, як топитиметься,

з-під води показуватиме «стрижене».

– Отче, відступництво від чого? – Пащевському не

було великої охоти всерйоз сприймати їжакуватого гостя.

– Від правил, введених тисячу і більше років візантійськими

царями та царицями? Правил, добрих для тодішньої

тоталітарної держави, але цілком невідповідних

сучасним європейським устроям?

– Знаєте, як стане кожен ламати утверджене віками,

то тільки пилюка і щебінь залишаться від величної

Святої будівлі, – якось дивно говорив Смарагд, говорив

із майже затиснутими зубами, одні губи ворушилися

– нервово і швидко.

 37

– Навіть не уявляю, не відаю способу, – Пащевський

пересилював себе, але відказати мусив, – як влити

в старі візантійські міхи молоде вино української віруючої

нації… Може, й були грецькі ієрархи добрими

для свого народу, з його тодішньою душею, властивим

саме йому менталітетом. А для нашого народу потрібні

ієрархи свої, українські, які знають прихожанина з

колиски – тільки в такому разі українська церква засяє

світові душею українською, а не грецькою, французькою

чи польською.

– Ми ніколи не дивитимемося на світ однаковими

очима, – погляд Смарагда був спрямований мимо Пащевського,

мов то не з ним балакав, і говорив так само із

затиснутими зубами. – Ви кажете «українська церква»…

Але ж спочатку була Русь, термін «Україна» появився

куди пізніше, і то завдяки випадковому і тимчасовому

географічно-політичному станові. Та ще й стосується

термін той зовсім невеликої частинки древньої Русі, яку

хрестив Володимир усю, а не якимось клаптями. І тутешньому

духовенству має бути соромно за один лише

помисел…

– Я не буду соромитися того помислу, – тепер

вже Пащевський притискував, тільки не зуби, а кожне

окреме слово. – Те, що ви звете розкольництвом і

самосвятством, нехтуючи традиції древньої Aлександрійської

церкви і початки християнства, ми вважаємо

блискучою сторінкою не лише історії відродження

нації, а й історії християнства нашої ери… Це вельми

суттєво для православ’я, якому несила порвати вже

поіржавілі окови консерватизму – невипадково католицизм

має неспівмірно більше число вірних.

– Нам ні про що говорити, – кинув погляд архімандрит

на стелю, наче саме там були виписані завершальні

Іван КОРСАК38

фрази їх розмови. – Зле слово ворога – істинна похвала

справжньому християнинові.

– Досить уже ворогів повишукували в російській

церкві, де московський цезаропапізм закінчився закономірно

богоборством і невіглаським безвір’ям, – отець

Павло повільно вставав, даючи знак про закінчення розмови.

– Ми ж будемо молитися за всіх християн, за всіх

сущих на цій землі.

Так знову на мить зійшлися життєві шляхи Пащевського

і Смарагда, і побігли вони далі в роки поміж полями,

перелісками і лісами під змученим небом, під яким

ще довго пливти чорним димам воєнного лихоліття.

5

Тoй самий френч був на міністрові, в якому бачив

його отець Павло останній раз при зустрічі у Кам’янціПодільському,

хіба тільки трішки лацкани того френча

на нагрудних кишенях чи то витерлися, чи вицвіли. Стіл

у міністра геть завалений рівними стосами книг і він визирав

із-за них, немов з-за паркана.

– Ви в Каліші й Тарнові уже старожил, а я тільки ось

прикидаю собі програму… Як ви тут, як військо, душпастирі?

– Після вітань, обіймів та звичних розпитувань про

дорогу міністр ісповідань уряду УНР Іван Огієнко перейшов

до справи.

Професор Огієнко з одною валізою в руці, з дружиною

й дітьми вчора тільки поселився в дешевенькому

готелі «Брістоль», в шостому номері, то ж природно

його цікавило все й одразу – отець Павло Пащевський в

табори інтернованих прибув разом з армією. А Огієнка

Симон Петлюра, по від’їзді Директорії УНР з Кам’янця,

залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою,

 39

певне, в історії директивою: «Бережіть Україну, як можете

».

Отець Павло справді встиг побувати в куренях, полках

та бригадах і мав уже вироблене враження, як почуває

армія після поразки, якої могло і не статися: було військо,

був дух у вояків, але не було набоїв. Як Пілат, вмили руки

західні держави від української справи, – вмили й навіть

не витерли… Повільно, та все ж відходить вояцтво від

тих днів з безкінечними атаками, гарматними стрілами і

кулеметними чергами і, на подив, попри лихо і злигодню,

не вигубило віри в своє, як у добре вимурованій сільській

печі, коли вигас вогонь, але тепло ще дише.

– А як православ’я тутешнє, що на думці в душпастирів,

особливо поза армією? – нове запитання міністр

раз по разу не втомлювався перекидати через свій книжковий

частокіл.

Якби ж то була однозначна відповідь у отця Пащевського…

Зустрічався з такими він, як пам’ятний архімандрит

Смарагд, що при одній згадці про богослужіння

українською мовою шипітиме і шкварчатиме, мов хто

з кухлика на розпечений черінь воду хлюпнув, а злі іскри

з очей летітимуть, як від точила. Куди рідше траплялись

такі, як Олександр Іноземцев, сибіряк, аж із тобольського

краю. Він якось відчув душу тутешнього парафіянина,

служить тільки Богові й людям – то про нього розказуватиме

молодий священик, що по висвяті їхатиме у

свою парафію.

– Тебе покликав народ, – передавав священик слова

наставлення Іноземцева. – Покликав для праці на

ниві Його, на добро твого многостраждального народу.

Не жалій себе. Дай все для нього. Я горджуся вами,

молодими священиками-патріотами. Я дякую Господеві,

що він посилає вас… Ми повинні разом створити

Іван КОРСАК40

Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі

Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви

кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є.

Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов’ю

до своєї Батьківщини, до своєї землі. З Богом у путь, на

праве діло, Боже діло…

Спохмурів і насупився міністр ісповідань, як став

говорити отець Пащевський про частеньку невизначеність,

а то й розгубленість серед якоїсь частки православного

духівництва.

– Кордони совалися взад-вперед, межі єпархій зміщалися,

– отець Павло з цікавістю біг очима корінцями

книг на столі в Івана Івановича. – Досвітком приходський

священик прокидається і не знає інколи, як звати

буде сьогоднішнього владику свого, і що він від нього

почує. А з українською богослужебною літературою взагалі

чорний день…

– Ту біду ми давно відчуваємо, – професор став гортати