Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

магазину, то зустрівся найперш з подивованими очима

продавця за прилавком: він кліпав повіками, наче сльозою

проганяв порошину, і те йому не вельми вдавалося

– священики досі сюди не заходили.

– Револьвера, – дратуючись подивованим поглядом,

кинув Смарагд, як кидають на прилавок гонорову купюру.

– Не важлива ціна, аби надійний.

Продавець заметушився, відчуваючи незрозуміле

роздратування відвідувача і боячись втратити покупця,

тож одразу виклав декілька видів.

Смарагд по черзі брав револьвери в руки, а одного

чомусь на долоні навіть поважив, мов би те мало для

нього значення.

– Ви можете тут же випробувати, – скрадливо запропонував

продавець, аби часом не відлякати гостя і той не

передумав. – Так здебільшого роблять, воно у ціну в нас

входить.

Іван КОРСАК98

І він показав у бік мішені, де на білому папері чорнів

силует людини до пояса.

Рука Смарагда потяглася до облюбованого револьвера,

але якось повільно і нерішуче, аж затремтіла в

якийсь момент, щось не пускало її, боронила невидима

сила – еге, подумав все ще насторожений продавець, батюшка

цей, певне, добра фрукта, п’є конячими мірками,

бо з учорашнього й досі руки трясуться.

Смарагд повільно зводив револьвера, і врешті мушка

опинилася на рівні із силуетом. Куди цілитися ліпше:

в голову, чи зліва у груди, – хвилювання пройшло, тепер

вже спокійна, холодна, немов метал, який тримав у руці,

ворушилася думка. І в кого він направив револьверну

цівку? В митрополита Юрія, найпершого його кривдника,

що хитрою інтригою, зміщенням шанованих і дружніх

владик заступив уготований йому шлях? В Діонисія,

невдячного і криводушного, якого вирятував у Кременці

від напевної кулі большевика, чи в інших членів Синоду,

які всі одним миром мазані, і вартують того ж… То вони

церкву Христову, як паскудні онуки дідову неподільну

спадщину, рвуть на шматки і кожен завидющим оком на

більший шмат усе накидає.

Смарагд натиснув курок, і руку йому різко угору

рвонуло.

– Молоко, – кисло мовив, показуючи на дірочку зовсім

збоку, продавець. – Варто ще спробувати.

Якась злість раптом вселилася у Смарагда, чи то з

невдачі, чи з іншого заколотилося в душі, і він тричі, раз

по разу, натиснув курка.

– Тепліше, – засміявся потішений продавець. – З трьох

– два попадання.

Смарагд мовчки розрахувався з продавцем, до якого

чомусь відчував підсвідому неприязнь.

 99

Тепер вже у лісі зимову стежку топтав Смарагд, відчуваючи

справа в кишені важкий металевий предмет.

За десяток кроків попереду отець поставив під деревом

листок картону, розкреслений колами, як на справжній

мішені, і цілився за порадами продавця.

Гримнув постріл, рвучи вгору в невправній руці револьверну

цівку, залопотіла крилами високо над головою

злякана сорока і, ображено скрекочучи, полетіла

чимдуж подалі від ймовірного лиха, а з гілля соснового

посипався на голову архімандритові дрібний сніговий

пил. Котилося лісом відлуння, перекочувалося, дражнилося

саме з себе, а в голові у Смарагда ще довго пищало,

мов з вирізаного пастухами вільхового свистка.

Він знову і знову тиснув курка, звикаючи до негаданого

досі навіть уві сні заняття, і поступово при пострілах

вже не так лящало у вухах та щільніше лягали кулі на

картонній мішені.

Що ж ти робиш, чоловіче, – інколи жаска думка

низала скулко, занудно, пекла незгасним жаром, чи ж

те співмірне з твоїм духовним чином, Смарагде, з настановами

поважних отців у семінарії, а потім у Петербурзькій

духовній академії, зрештою, якщо тобі

цього замало, то з Нагірним Словом? А вже інший голос

спокійно і твердо відповідав: сказано ж бо ще у

Старому Заповіті, що око за око, зуб за зуб, і як зовсім

нестерпно було, то сам Христос нагайкою гнав торговців

із храму. А цих батогом не виженеш, і в різні часи

різне за нагайку служити може, зараз бо така настала

пора, і ніяк її згаяти не доводиться, що хіба оцей револьвер

в таку пору для торгівців святим нагайку замінити

здатен. Від свого злісного умислу митрополит

Ярошевський не відступиться, і на криводушного та

невдячного Діонисія надія мала, бо він хоч і хитається

Іван КОРСАК100

між істинним православ’ям та цими відламками провінційними,

але не встоїть, бо як того човна, у невідь

може понести більша й дужча хвиля; не відступлять

від свого і такі, як Пащевський.

Смарагд мав підстави за багато гріхів дорікнути Пащевському,

от тільки у настирності відмовити він не

міг. Ще тоді, за вечерею в Києві, різко і сухо сказав архімандрит:

– Швидше небо й земля минуться, аніж ви сягнете

свого…

– Нащо ж ви себе до Христа рівняєте, – якимось сором’

язливим тоном, неспівмірним зі своєю огрядною

постаттю відповів отець Павло. – Але якщо вжили ви

слова зі Святого Письма, то і я частинку з його нагадаю.

Пам’ятаєте ж, звісно, як ішов Христос в Іудею зцілювати

Лазаря, то його відмовляли, казали, Господи, куди

Ти ідеш? Чи давно там юдеї побили Тебе камінням, а Ти

знову в їх землю? Одного разу Тебе вже тут не почули…

На що мовив Господь: чи не дванадцять годин має день?

Прийшов Я у першу годину – і Мене не дослухались, то

ж прийду і вдруге, і втретє. І нехай в останню годину, але

Мене таки почують…

Вистрілявши ще кілька набоїв і відзначивши подумки,

що набуває легкості його рука, він навіть не глянув

у бік мішені і почвалав повільно додому. Легкість то потрохи

з’являється, думав він, не помітивши, що так і бреде

з револьвером в руці, от тільки душа важка, захмарена

вона вся і темна.

Жінка старенька і згорблена, що вийшла з бокової

стежини, несла за плечима в’язку хмизу: «Вдова чи бездітна,

нещасниця, отак на старості від холоду взимку рятується…

» – мимохідь пропливла думка в архімандрита,

промайнула і відпливла собі, мов над головою в курця

 101

кілечко диму. Але жінка, забачивши Смарагда, раптом

остовпіла від негаданого і неймовірного видива, примари

священика на лісовій дорозі із револьвером в руці та геть

тобі п’яними очима; в’язка з хряскотом впала на землю,

а жінка, вереснувши, дременула, спотикаючись і перечіплюючись

в гущавину.

Смарагд, спам’ятавшись, поспіхом заховав револьвера

в кишеню.

17

Сивий монах із сірим землистим обличчям, навіть

швидше лицем пересушеної ріллі, що не бачила місяців

два і краплини дощу, тепер говорив і говорив, отець Пащевський

ні разу його не спинив, не перебив запитанням,

бо людину немов прорвало, як прориває загату в

час повені на ріці, і тепер той потік бурлить, вирує і несеться

неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з

часів, як був комісаром Київської духовної консисторії.

Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом

здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних

вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим

потоком у зболених і гірких словах.

– Звістки про наругу над храмами і духовенством,

що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка

нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою

рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки

вчинили з митрополитом Липківським…

Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи

сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський

прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській

займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з

його землі, починається Суд Божий? До Липківського

в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до

Іван КОРСАК102

старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того

Собору, коли зазнайомились ближче, з перебігу самого

Собору. Перехід під юрисдикцію Варшавської митрополії

військового духовенства з таборів інтернованих,

вимушений перехід, але таки правильний, як час от підтверджує,

нітрохи не змінив ставлення Пащевського до

митрополита. Виступаючи тоді в обговоренні доповіді

Липківського про автокефалію, тоді, як гадав, що з хвилювання

він лише шепоче, отець Павло говорив:

– Маємо сповна підтримати доповідь, ми за споконвічним

християнським каноном діємо, що чинний вже

півтора тисячоліття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський

собор, року 451-го, ухвалив: «Якщо правосильною

владою заснована держава, то адміністративний

розподіл церковний повинен збігатися з розподілом

державним». І ніхто відтоді мудре рішення того собору

не відміняв.

А монах Яків тим часом згадував, як Липківському

двічі забороняли в священослужінні і один раз віддали

його заочно під церковний суд, бо не могли пробачити

слова, що ними він до народу звертався при визволенні

Києва від большевиків:

– Як не станеш ти об’єднано в обороні своєї Вітчизни,

то плакатимеш в неволі московській, мов колись Ізраїль

на ріках Вавилонських.

Двічі чекісти арештовують митрополита, по другому

арештові кидають за ґрати у Харкові,

– А як повертався у Київ митрополит, то те було треба

бачити, – говорив Яків і чи не вперше за оповідь очі

його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася.

– Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали

навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть

позникали, бо всі розкупили квіти.

 103

В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять

сьомого року митрополит прибув просто з тюремної

камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося

в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не

слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові

сухарі посилатимуть у Наримський край.

Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся

до вірних обличчям, і голос його покотився лунко

понад головами:

– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна

наша святиня!

Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули

мирянину руки за спину і повели.

Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної

тиші, він витав під древніми фресками, під образами,

яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий

люд.

– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу.

– Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?

Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням,

і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався

страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос

не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і

дзвінким.

– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата,

бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.

Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку

особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит

Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали

в нього, тільки в очі не здатні були подивитися,

зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба

трішки сумним і докірливим…

Іван КОРСАК104

18

Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та

не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках,

що арештовували просто в Святій Софії, що наводили

приціл на митрополита Липківського. Слово рідною

мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською,

потребувало ще немало перекладацького труду.

І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння

в Хрестовоздвиженському храмі, підключається

до перекладів богослужбової літератури.

Ще раніше від Діонисія, тоді єпископа Кременецького,

виклопотано благословення на вжиток в церквах

українською мовою «Святої Великодньої Відправи»,

«Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи

Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого».

Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді

Православної церкви в Польщі.

– Хоча українську мову я знаю лише теоретично,

– казав, не кривлячи душею, на першій сесії тої

Комісії митрополит Діонисій, – як архіпастир відчуваю

свій обов’язок взяти справу перекладу Святого

Письма та богослужбових книг на українську мову

під свою опіку.

Утворили також дві підкомісії, Кременецьку і Луцьку,

отець Пащевський в Луцьку ввійшов, очолив її єпископ

Полікарп. Разом з протоієреєм Н. Абрамовичем,

директором Луцької української гімназії Б. Білецьким,

професором І. Власовським, професором В. Федоренком,

професором Є. Богуславським, секретарем комісії

М. Тиравським, В. Сочинським, М. Тележинським отець

Павло за сім років бере участь в семидесяти двох засіданнях

комісії. Кожен перекладений текст уважно заслуховувався

та редагувався, а тоді у прийнятій підкомісією

 105

редакції надсилався для видання Комісії при Українському

науковому інституті у Варшаві.

Але перекласти і навіть видати перекладене, – то

лиш частинка куди значиміших клопотів з оборони

прав та інтересів православного населення. Жодною

нагодою з цього гріх гребувати. Тож як прибув у

Луцьк міністр ісповідань та освіти польського уряду

Войцех Свєнтославський, зустрілася з ним поважна

делегація. Їх на зустріч пішло осіб тридцять від різних

українських громадських організацій, взяли участь

воєвода Волині Г. Юзефський, посли сейму С. Тимошенко,

С. Скрипник, а слово від делегації доручили виголосити

отцю Пащевському.

– Доречно мені нагадати, – говорив отець Павло,

– слова великого українця Тараса Шевченка, звернені до

польського друга Броніслава Залєського.

Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Отець Павло не відхиляв надії, що цей міністр його

зрозуміє, невже він, вихованець Київської політехніки,

яка поклала йому початки шляху у велику науку і державне

становище, невже зовсім забув він свою молодість

і всіх тих, хто виводив його в люди?

– Заклик Шевченка, – говорив отець Павло, – таки

почули у наші часи, коли перший маршал Польщі Йосип

Пілсудський подав руку вождеві українського народу

Симонові Петлюрі, і ми разом пішли визволяти Київ.

То було немале зібрання, від позиції міністра ісповідань

та освіти чимало залежало в долі тих мільйонів

українців, що несповідимими шляхами історії опинилися

зараз під польським урядуванням. І Пащевський

повинен нагадати не тільки про спільні шляхи, якими

Іван КОРСАК106

йшли за польську і українську свободу, а й теперішні

болі та кривди. В незрушній тиші лунали слова отця

Павла:

– Виховання й освіта широких мас української людності

перебуває в катастрофічному стані. Рівень навчання

в початкових школах украй низький, а ігнорування

української мови в тих школах, призначення на вчительство

осіб, які не знають її, відсутність міністерського

плану у цій царині, веде до того, що по двох-трьох роках

після школи учень знову стає неписьменним.

Отець Пащевський перевів подих, бо йому багато

ще треба сказати про кривди людські, і нехай хмурніє

обличчя пана міністра – у його словах і краплини не буде

олжі.

– Українські гімназії в Луцьку, Рівному, Кременці перебувають

в невідповідних приміщеннях, тісних і зовсім

негодящих для шкільної потреби. Будівлю української

гімназії в Рівному відбирають для інших цілей, попри

численні просьби і домагання православного населення

у Кременці ліквідовується духовна школа. Навмисне нехтують

українську інтелігенцію при прийомі на роботу в

місцеві самоврядні інституції, особливо у ґмінні управи.

Далеко не все й не зі всім, думав Пащевский, пильно

слідкуючи за обличчям Свєнтославського, сприйме та

згодиться міністр, і не в усьому помочі від нього виглядати.

Знайомий урядовець у приватній розмові отцеві

Павлові якось відказав без викрутас: «Ми до вас прислухатимемося

в усьому, окрім того, що заважає польській

культурній агресії». Але ж є питання не тільки власне

українські, в однаковій мірі стосуються вони і польської

сторони:

– Нема розуміння в державних чинників у позашкільній

освіті. Москва ж постійно має Волинь на оці

 107

і засипає її нелегальною літературою. Київська та інші

радіостанції передають хороші українські програми, хитро

ведучи при цьому свою комуністичну пропаганду.

Волинь власну радіостанцію, як обіцяють, отримає хіба

колись, а Варшавське та Львівське радіо геть занедбали

культурні потреби суспільства українського.

І отець Пащевський вручив міністрові два меморандуми,

один в справах загальноцерковних, а другий щодо

примусового навернення тутешнього люду у католицтво.

Якусь мить помовчав міністр, тримаючи в руках обидва

документи, наче визначав і не міг визначити їх істинну

вагу, а тоді відказав, затинаючись, чи з нерішучості, бо

й сам ще не виробив думки, чи з обережності.

– Правничі документи щодо стану православної

церкви на викінченні і небавом вступлять в унормування.

Про решту порушеного сьогодні та в цих меморандумах

можна буде судити опісля вивчення.

У вузькому колі по зустрічі перекинулися думками.

– Бодай половина вимог здійсниться, і те буде успіхом,

– міркував посол Сергій Тимошенко, за плечима

якого поважний досвід ще дореволюційного громадівця,

міністра шляхів в уряді УНР і професорування в Подєбрадській

академії.

– Не поступатися ні на мачину, ані на йоту, – затявся

літ на сімнадцять молодший Степан Скрипник, шлях

якого проліг від старшини армії УНР до польського парламенту

і йтиме далі аж до ймення першого Патріарха

Української автокефальної церкви.

Пащевський не сказав нічого, тільки подумав, що в

непевний цей час відгадати прийдешнє таке ж вдячне заняття,

як видивитися від Хрестовоздвиженської церкви

другий берег Стиру в грибну пору, туманного осіннього

досвітку. Але ніхто не сидітиме склавши руки…

Іван КОРСАК108

19

Східцями митрополичої резиденції на вулиці Зигмунтовській

у Варшаві отець Смарагд піднімався рівно

о дев’ятій, ледве годинникова стрілка, здригнувшись, зіскочила

з тої цифри. У приймальній секретар Шатєхін,

глипнувши на Смарагда, сперш знітився і сторопів, бо

знав непрості стосунки митрополита з несподіваним

відвідувачем, але взяв себе таки в руки, зігнав поспіхом

і немалим зусиллям оте раптове оторопіння, як школяр

спішно стирає з дошки в перерві щось непристойне, ледве

передчасно поріг класу переступив учитель.

– Я на прийом до митрополита, – кинув без передмов

Смарагд, не звівши очей на Шатєхіна.

Секретар, знову врівноважений і підкреслено сухуватий,

на лиці якого й сліду не лишилося від непристойної

для чужих очей недавньої розгубленості, зашелестів

сторінками записника.

– День ще вчора щільно розписаний, – відклав убік

секретар зошита. – Але я доповім про вас, пане Латишенков.

Він не знайшов у собі сили сказати «отче Смарагд»

забороненому в священослужінні і лише краєм ока помітив,

як смикнулося, наче від струму, обличчя архімандрита.

По хвилі Шатєхін вийшов з митрополичого кабінету.

– Його високопреосвященство зможе прийняти вас

о вісімнадцятій годині.

Смарагд мовчки розвернувся, задріботів східцями і

небавом прудко йшов, не піднімаючи голови, не вельми

в той час людною вулицею. Отже, у нього попереду ще

весь день.

Ця думка трохи стишила його ходу. «Куди, і до чого

поспішаєш, Смарагде? – сам до себе казав Латишенков.

– До високого, не кожному, певне, під силу піднесення

 109

духовного чи прокляття і ганьби незмивної, до світлого

Саду у царстві Його, де зеленіють вічно дерева, квіти не

в’януть і птахи співати не стомляться, чи прямісінько

несе тебе в підземелля незмірне, де нескінченна темінь,

сирість і сморід сірки нестерпний? І хто ти по задуманому

– подвижник, рівний святому, чи банальний бандит,

і де та межа, що невидимою рискою ділить замислене

дійство на праве й негідне, хто насмілиться безпомильно

ту лінію провести? Але важило неспівмірно для нього

інше, чи не втратить дух його, мов проколотий м’ячик,

набуту пружність і міць, чи не скисне в оту останню він,

вирішальну мить…

Смарагд никався безцільно весь день варшавськими

вулицями, йому не хотілося ані присісти, ні прилягти, та

й не зміг би, бо здатен тільки ходити; голод зовсім про

себе не нагадував, лише наприкінці дня не з фізичного

бажання поїсти, а з розуміння, що сили закінчуються,

зайшов у кафе. Він спробував силоміць абищо вкинути

в душу, та виявилося те марним заняттям, в пересохлому

роті страва здавалася звичайною ватою, яку ні жувати,

ні, тим паче, ковтнути не здатен.

І знову Смарагд бродив вулицями з душею, де вирувало

вже поблизу точки кипіння, і всім було байдуже до

того, що нило й пекло йому в грудях. Метушилися собі

перехожі, хукаючи парою на морозному повітрі, проносилися

мимо авто, закручуючи за собою сніговий пил та

гонорово попахкуючи синюватим димом, аж вищали на

поворотах по вмерзлій дорозі полоззя приїжджих селянських

саней.

О вісімнадцятій Латишенков знову був у митрополичій

резиденції. Владика прийняв одразу, він був у

себе в їдальні, бо день видався такий, що й поїсти не

встиг.

Іван КОРСАК110

Насторожений секретар, згадуючи загадковий і

поколюючий блиск в очах Смарагда, на всяк випадок

побути в приймальній попросив також Саковича, керуючого

канцелярією. Вони вдвох все прислухалися, що

діється за дверима їдальні, та небавом якось заспокоїлися,

бо ледь чутні голоси владики та архімандрита не

віщували тривоги.

Митрополит з Латишенковим згодом перейшли в кабінет

і там далі тривала розмова, яка з-за масивних дверей

також не викликала занепокоєння. Прибув владика

Діонисій, секретар доповів митрополитові.

– Попросіть зачекати хвильку, я зараз звільнюся,

– спокійно відказав митрополит.

Діонисій спустився в нижні покої, а в кабінеті розмова

тривала. Шатєхін вийняв кишенькового годинника,

кинув оком на циферблат, а Сакович і собі не стримався,

зазирнув через плече, мов школяр, що тихцем списати

намірився класну роботу.

Смарагд відчував, як за сорочкою у нього виступає

колючими і неприємними краплинами холодний піт, сил

усе меншає, його доводи і спроби переконати відлітають

від митрополита, як від намерзлої кам’яної стіни, зламати

хитру інтригу владики марне – Смарагд призначений на

кафедру за межами Польщі, але хіротонія має ж то бути

тут, тим часом потрібні владики всі відсторонені. І як сил

тих в душі у нього лишилось хіба на денці, далі Смарагд

не міг вже терпіти, не міг він ризикувати, бо інший такий

момент, напевне, ніколи в житті не трапиться.

– Вот тебе, кат православья! – швидше прохрипів,

аніж вигукнув, вихопивши револьвера і натиснувши

курок.

Той курок натискував він ще і ще, притому з млосною

насолодою, миттєва думка було жахнула, що то якась

 111

неправильна млость і неправильна, не така насолода, але

вже спинитись не міг, якийсь азарт, якась стороння сила

заволоділа ним і водила та цілила його рукою, був момент,

коли він зробив понад силу спробу спинитися; та

де там, стороння сила, з’ясувалося, куди дужча, і далі револьвер

викашлював кулю за кулею, і рвало від пострілів

руку вгору, якусь не його, тої іншої сили. Смарагд не чув,

не відчував густого запаху порохового диму у приміщенні,

та й сам митрополит бачився йому, мов крізь віконне скло

в час шквальної зливи, а як врешті кілька разів нервово

смикнув курка і пострілу не відбулося, то на мить спам’ятався

– злива по той бік вікна наче вщухла, митрополит,

відкинутий на спинку крісла, дивився незмигним довічно

поглядом мимо нього, а документи на столі перед ним залиті

чимось червоним, на білосніжному папері неймовірно

яскравим, пекучим око.

 Вихором вирвася Смарагд у приймальню.

– Где Дионисий?

Той же вихор підхопив і поніс Смарагда в нижні покої,

та марне там крутив ним, бо владика немов розтанув

в повітрі, врешті знову влетів архімандрит у приймальню

і стачило його лише на кілька слів:

– Я убил митрополита.

Він опустився на стілець, чи швидше впав у нього, бо

тої сили, що на денці ще недавно лишалося, не було вже

й краплі.

– Вызывайте полицию.

20

Як замела, закрутила хурделиця в новорічну ніч

тридцять дев’ятого, лиш болісно стогнало у димарях та

моторошно, заупокійно вило, так і весь рік кружеляло й

Іван КОРСАК112

мело. Тільки під займанщиною польською в краї інша віхола

витанцьовувати почала. Священика з села Козачки

на Кременеччині арештували нізащо і, немов злочинця,

шість кілометрів до буцегарні під багнетами везли, далі,

облишивши ніяковість і боязнь, взялися поліціянти навіть

за вельми знаних і шанованих краянами людей. Постукували

колеса під вагоном, обіцяючи нарешті перепочинок

у концтаборі Берези-Картузької невгамовновному

вічно Власовському, недавньому, до слова, парламентареві

польському, першому директорові української гімназії

в Луцьку. Приміряти судилося тюремні наручники

голові Товариства імені Петра Могили Ханенкові.

– Що діяти? – зависло на зборах Товариства в повітрі,

мов цигарковий дим у непровітреній кімнаті. – Будемо

без голови, чи, точніше, зовсім без Товариства? Чи

когось таки, мов на кару, будемо обирати?

– Отця Пащевського, – по довгій мовчанці пролунав

голос, нерішучий і вибачливий. – І то, звісно, як на те

буде згода…

Всі обернулися до отця Павла, вичікувально дивилися,

бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в

поліціянтів, хурделиця ще местиме.

– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський,

аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий

тон.

Хурделиця справді крутила, але наручники отцю

Павлові не встигли приміряти. Вересневої ночі Пащевського

розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов

до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.

Польська армійська колона мовчки пересувалася

безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи

командирське:

– Увага, увага, хлопаки…

 113

А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже

не безкоштовна туристична подорож в арештантському

вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза

нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки

не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися

людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що

одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської

опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку

німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола

вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна

світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала

землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів

його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів

зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’

ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.

Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці.

А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки

– архієпископ Олексій двічі їздив в Москву каятися і

спокутувати свій гріх автокефальний, але те мало чомусь

помогло. Сперш викинули його речі і самого владику з

архієрейських покоїв, бо новій владі вони для себе приглянулися,

тоді відібрали автомобіль.

– Попові так треба авто, як гармоніка, – весело продавав

два рядки зубів, що тримали цигарку, молодий офіцер

і всівся на шоферське сидіння та взявся його під себе припасовувати.

А в ніч на двадцять третє червня, коли в темені

небесній натужно гули німецькі бомбардувальники,

архієпископа арештували і повезли в Тернопіль.

– Пишіть, що шифровано з німцем через Варшаву

листувалися. І щиросердне розкаяння не забудьте, – наказав

начальник тамтешнього НКВС.

У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому

дитинстві, коли ненароком зірвався і з розмаху впав

Іван КОРСАК114

головою з гойдалки, почепленій на сусідській старезній

яблуні-дичці, – неважко було здогадатися, чого після зізнання

йому очікувати.

– Не хочете – і не треба, – кинув кривого погляда начальник

на в’язня, що затинався, силувався, але так і не

зміг повернути у роті неслухняного, немов перевареного

і вже задубілого, свого язика. – Обстригти негайно.

Нечуваний глум над архієреєм вернув тяму владиці,

він не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра

миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третій.

схопивши зі столу ножиці, взявся карнати бороду – те в

конвоїрів не вельми ладилося, неприловчені руки плуталися

і нервували, а ще владика сіпався та виривався, то

ж врешті начальник не витримав:

– Як діти малі, канцелярськими ножицями бавляться.

Марш у завгоспівський кабінет по баранячі.

Наступного дня, бо до Тернополя німець стрімко

підходив, бранців погнали у напрямку Підволочиська.

Поміж невистиглих ще хлібів, курною дорогою рухалася

величезна колона, владика Олексій, знищений і

обезсилений, чалапав разом з усіма, падав в пилюку, як

налітали раптово німецькі літаки, знімався по окрику

конвоїрів і знову ішов. Але як черговий раз налетіли ті

літаки, то владика не здужав звестися, він було поривався

судорожно, та марне – конвоїр націлив на нього

гвинтівку, лайнувся, але чомусь передумав:

– Околієш і так, а куля ще знадобиться, – він глянув

у небо, де віддалялися зловіщі залізні птахи з хрестами

на крилах.

Сподівання енкавеесівського охоронця не справдилося:

владика не околів серед поля, а дорачкував-таки до

найближчого села, де потроху оклигував, доки його не

перевезли тихенько підводою в Кременець.

 115

До отця Пащевського у Варшаву приїхав Іван Власовський

– він би й ще перепочивав собі у Березі-Картузькій,

та війна нагодилася, розмела колючі дроти.

– Змінилися обставини, а цілі наші у розбудові церкви

лишилися ті ж, – повагом в’язав думки Іван Федорович

у невидимий ланцюжок, інколи спиняючись на

мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжкові ланки не

розпадаються. – Підмурівком для нас має стати закон

про автокефалію від 1 січня 1919 року, виданий урядом

УНР, той закон дає непідлеглість і Московській патріархії,

і Варшавській митрополії, наступним кроком буде

скликання Собору. До того часу, гадаю, слід нам утворити

тимчасову адміністрацію Української церкви.

– Що від німця можна очікувати? – навпростець перепитав

отець Павло.

– Тільки не добра, – навіть часу не потратив Власовський

обміркувати відповідь. – Тилові служби зараз

нагадують тетерюка, захопленого своєю піснею в час токовища,

ще побідні реляції п’янять голови, та, здається,

вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують

наші виступи, шпигувати непомітно починають – і дивуються,

чом не бачать дяки їм, визволителям…

В отця Пащевського були свої підстави прийти до

схожої думки. З оточення німецької верхівки у Варшаві

йому розказували, як з олівцем вельми ретельно вичитували

й підкреслювали окремі місця в архіпастирському

листі єпископа Полікарпа. А найретельніше придивлялися,

прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу:

«Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця

сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща

будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті

князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами,

нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною

Іван КОРСАК116

кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну

Українську Державу. Відроджена у вільній Українській

Державі, Українська вільна Православна Церква

буде з народом одною нерозривною цілістю… В цей великий

час всі українці мусять об’єднатися, всі мусять

працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність

мусімо показати на ділі… Нехай Господь Милосердний

допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати

Самостійну Українську Державу, а моя молитва за

всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди»…

– Я на власні очі мав змогу пересвідчитися, – вів далі

Іван Власовський, – щo чекати від німця. Як приїхав Кох