Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

особисто писано і переписано, скільки зустрічей, щирих

і не вельми дискусій… А ще виникла загроза проведення

Собору без єпископату… Тодішній екзарх України Михайло

Єрмаков не тільки знехтував запрошення, а ще й

переказував, що прибулі на Собор у Софію священики

будуть відлучені від церкви. Кинулися аж у Москву до

єпископа Антоніна Грановського, що відомий був своїм

вільнодумством, проповіді вів вишуканою літературною

російською мовою, щиро цікавився українськими

справами. Вже й згодився було єпископ, навіть квитки

на залізницю узяв та спакував речі, але останньої миті з

невідомої причини чомусь передумав.

– Як би можна було в Москві-ріці пірнути, а в Дніпрі

вигулькнути, то це – так, а пускатися в далеку дорогу

хворій людині не випадає. І взагалі, нащо вам там гнила

колода?

А ще зверталися до архієпископа Парфенія у Полтаву,

владика прийняв досить прихильно, тільки сказав

шукати ще ієрарха. Протоієрей Степан Орлик, що був

близьким до католикоса Грузії Леоніда, пробував висвяту

провести навіть на Кавказі: зі священиком Павлом

Іван КОРСАК60

Пагортаком виїхали до католикоса, тільки далі Харкова

не пробилися, більшовики не пустили.

З єпископом Єлисаветградським Олексієм, вікарієм

Херсонським та Одеським сперш жваво листувалися, бо

прихильно він ставився до української церкви і першим

в Одесі провів відправу українською мовою. Але коли

врешті отець Пащевський особисто зустрівся з єпископом

і передав пропозицію очолити автокефальний рух,

єпископ, справжнє прізвище якого було Бєліков, істинно

щира душа, відмовився.

– Я не українець, не вважаю властивим очолити

українську церкву.

Вже як почався Собор, до патріаршого екзарха Єрмакова

ще раз звернулася делегація з уклінним проханням

прибути в Софію. Повагавшись, прибув він

врешті з кількома священиками, принципово не запросивши

єпископів. Як і личить, його зустріли співом

«Достойно єсть», довго благали висвятити українських

єпископів.

– Я ваш з’їзд не визнаю за Собор, – тільки й почули.

У своїй промові старенький Микола Левицький

звертався словами Євангелії:

– Ми просимо у вас хліба, – не дайте нам каменя; ми

просимо у вас риби, – не дайте нам гадюки…

– Я гадюк не висвячую, – відказав московський екзарх

учасникам Собору, кинув зневажливо у вічі присутнім

у перших рядах академікам Агатангелові Кримському

і Сергієві Єфремову, професорам Володимирові

Чехівському і Петрові Стебницькому, Василеві Данилевичу

і Григорієві Стороженку, письменникам Григорієві

Косинці і Людмилі Старицькій-Черняхівській, композиторові

Кирилові Стеценку і ще сотням учасників Собору,

славетним людям цієї землі.

 61

Як надали слово на Соборі отцю Пащевському, то,

на свій подив, він несподівано розгубився і чомусь став

хвилюватися, наче й не так вже холодно було, а в нього

раптово дрібно тремтіти взялися коліна. А ще видавалося

йому, що почав свій виступ він надто тихо, майже пошепки,

забракло в легенях повітря – він боявся, що почують

його хіба тільки кілька перших рядів. Вже опісля,

в перерві, не стримався і перепитав делікатно знайомого,

чи почули його, чи тільки шелест замість слів з того

виступу вийшов.

– Таке скажете, – звів подивовані очі знайомий. – Голос

у вас пристойно поставлений, то не голос, даруйте, а

єрихонська труба…

Отець Пащевський тоді говорив про церкву в Христові

часи, коли віруючі ще не винайшли різних обмежень,

а в пастирі обирали християни собі просто найдостойніших.

Українських ієрархів тоді рукоположили соборною

висвятою за практикою стародавньої Александрійської

церкви. На все життя в отця Павла ті хвилини в душі

не згладяться, не змиються і не зітруться: в однодушній

молитві поєдналися всі присутні, мелодія духовного

піснеспіву знімалася над головами, ширилася і долала

стіни, і навіть святі на давніх іконах та древніх фресках,

видавалось йому, долучалися до тої всеохопної молитви:

учасники Собору клали на плечі руки один одному,

ті, що стояли на солеї – дияконам, вони в свою чергу на

плечі священикам, а ті вже на плечі висвячуваного; ніхто

не соромився сліз радості, обнімали одне одного, вітали

із Великоднем українського народу. Висвяченим був Василь

Липківський.

…Отець Пащевський сказав, що рішення військового

священицтва підпорядкуватися духовній владі

Іван КОРСАК62

Варшавської митрополії було аж надто вже непростим,

а міг би й не згадувати всі ті вагання та сумніви. Владика

Юрій достеменно знав подробиці і перебіг тодішніх

подій, вельми вигадливо закручених обставин, днів

трагічних і днів високого духовного злету.

– Мудре, гадаю, рішення, – по довгій мовчанці неголосно

мовив владика. – Мудре і мужнє. Не тому, звісно,

що зголошуєтеся під мою опіку і моїх ієрархів, і що то

тішитиме моє честолюбство. Над Церквою Христовою

в Україні чорні хмари зависли, вже гримить динаміт і

падають споконвічні святині, а священикам за молитву

віддячують кулею. Благословляю вас, і вірте, що не зло

правитиме врешті цим світом.

За вікном тихо лився передзвін, кликали дзвони на

Службу вечірню.

10

У своєму рідному селі під Гродно архімандрит Смарагд

мав удосталь часу, тут чималенько він книг перечитав

– читав до знемоги, аж доки букви рябіти не починали

в очах, як рябіє озерна вода від перших крупних краплин

на початку рясного дощу. А як несила була далі книгу в

руках тримати, йшов у недалекий лісок, бродив неспішно

стежками, що їх витоптали пастухи й худоба поміж

дерев. Стежка собі снується, а думки собі… Тої осінньої

пори, коли вже й худоба перестала ходити тут, в останні

дні бабиного літа тиша стояла над лісом, незаймана така і

цнотлива, хіба сорока непосидюча несподівано заскрекоче,

балакуча вельми в нестримному бажанні переповісти

якусь новину усьому птаству лісовому та звірині.

Хоч трішки далеченько, але любив Смарагд забрести

в дубову поросль, де осінь бенкетувала з особливим

 63

розмахом; листя вона фарбувала в усі ймовірні і неймовірні

кольори – від пронизливо-жовтого до червоногарячого;

інколи траплялявся такий листочок, мов хто

його в соку буряковому виквасив; а що вже від багрянцю

– то сліпило очі.

Смарагд неспішно шурхотів листям, добираючись

до знайомої порослі, і так само шурхотів думками, тільки

думки ті ніяк не нагадували торжество і буяння осені,

радше якісь сірі напливали та занудні. Ну чого він такий

нещасливий, чого йому удача, сперш усміхнувшись

зманливо та як дитину цукеркою потішивши, раптом

несподівано і примхливо закопилить носа і геть собі одвертається?

То тягнули в Москві волинку, тримаючи його

підвішеним із призначенням на ректора семінарії, то через

того миршавого стрільця на вокзалі вчасно в Харків

на обіцяне підвищення не зможе потрапити, бо зайняли

по Денікінові те місто большевики, то зірвалося з єпископством

в Дубно, і не тільки через совання туди і сюди

кордонів, а й через невдячного Діонисія. Той зажадав

було відібрати частину майна для нової семінарії, в тім

числі бібліотеку, то Смарагд навіть у листі відповідному

виправдовуватися мусив перед комендантом польським,

що він не визнає своєї підлеглості цьому владиці.

А тепер нова історія… Смарагд уже нарeчений в

єпископа Слуцького, буде вікарієм Мінським, але через

примхи та гонор отого Ярошевського, який навіть права

істинного до нього не повинен мати, знову, як льодина в

окропі, може його надія розтанути на очах.

Заборону, тепер уже митрополитом Юрієм, у священнослужінні

Смарагду восьмого вересня двадцять другого

року потверджує Священний Синод. Звернення до патріарха

в Москву не дає нічого, натомість Синод у Варшаві

власною постановою увільняє Володимира Тихоницького,

Іван КОРСАК64

вислано в Милецький монастир Пантелеймона Рожновського,

як мітлою, метуть усіх, хто досі приязно ставився

і підтримував архімандрита, тримав зв’язок, хай і в обхід

порядку, з патріаршим оточенням у Москві; зрештою, безцеремонно

вимітають усіх, хто сприяв у пришвидшенні

хіротонії Смарагда в єпископи.

Ну чого воно так, шарудів багряним листям під ногами

на стежці архімандрит, чому, Боже, ти дозволяєш

цим недругам православ’я, що відламують від нього

українську гілку, чинити мені оті капості, чи ж я не вартую

ліпшої дяки?

У багатьох своїх ієрархів, поважніших віком і саном,

що правдиву школу пройшли ще в попередні часи, отець

Смарагд знаходив духовну поміч та розуміння. Тільки

старий священик з сусіднього села, з яким давно знались

родинами, їздили одне до одного на іменини чи свята,

або й просто в неділю погостювати, якось при тій мові

покартав Смарагда.

– То, звісно, не мого розуму справа… Але й ви, отче,

негаразд чините. Хай вам і не вручали розпорядження

архієпископа, але ж вам переказували про документ,

перед Богом ніяк не втаїтися і не злукавити. Ярошевський

для вас архієрей, визнаєте його чи ні, чи піддаєтесь

підступній гордині. Вам належало таки меншим,

напевне, бути, не тільки відгукнутися на документ, а й

прибути, бодай привітати. Непослуху не любить ніхто,

бо завтра і інші казна-що собі дозволятимуть…

– Я не повинен підлягати юрисдикції Ярошевського,

– незрушно на своєму стояв Смарагд, мовби йому підошви

прибили цвяшками до того місця.

– Оте совання кордонів у війни й по них, – опустивши

очі, додав священик, – не тільки світському люду, а й

духівництву багатенько наколотило, сьорбати ще довго

 65

те маємо… Але й інше є: владики Володимир, Сергій та

Єлевферій мали б не тільки на вашу підтримку листи

в Москву писати патріарху, а й вам по-батьківськи нагадати

про християнське смирення, любіть мене чи не

любіть, не штовхати вас на злобу.

Отець Смарагд оповідав сусідові, що ці владики посилали

в російську столицю листи про несправедливість

позбавлення архімандрита священослужіння, про

обов’язкову потребу скасувати накладену кару, аби не

направити імпульсивного Смарагда до якогось необачного

чи трагічного кроку.

По тій розмові архімандрит не навідувався більш ні

разу до свого сусіда, навіть на рокові свята.

Ні, думав Смарагд, хто б і що йому не набалакав, кожен

зирячи зі своєї дзвіниці, він має твердо на своєму

стояти, як стояли святі отці, як апостоли. Як вони, він

облишив усе мирське, навіть кохання, яке обпекло його

ще в семінарські часи. Справа йшла уже навіть до одруження,

але він таки знайшов у душі потугу зректися і вибрати

стезю церковну, многотрудну дорогу служіння віками

несхитного російського православ’я. Бо то істинно

остання підпора православного християнства на землі

– як упав перший Рим під навалою германців, як посипався

другий Рим – Візантія – під ударами мусульман, то

залишився тільки третій, – Москва і то лише вона зможе

міццю свого плеча утримати такий спадок. З тої хвилини

ця відповідальність, як стала під вінець з князем Іваном

ІІІ Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського

імператора; і нехай слебезують собі недалекі люди, що

то лише ширма, мовляв, для російського месіанства.

Смарагд нітрохи не сумнівався, що має в собі достатньо

душевної сили, аби витерпіти все, що судилося

в давні часи апостолам. Так, він здатен, немов Яків,

Іван КОРСАК66

коли Ірод до страти його присудив, подивитися спокійно

у вічі катові із наготовленим мечем у руці, міг

би, чулося йому, витерпіти як Іоан, якого варили в котлі,

де кипіло масло, і не просив би помилування, коли

розпинали б його, як Петра у Римі. І зміг би, як Андрій

Першопокликаний, до півсмерті побитий сімома солдатами,

по тому до хреста вірьовками прив’язаний,

аби мучився довше; знайшов би сили повторити слова

Апостола. Як уже вели до розп’яття, то вітав його з

радістю Андрій:

– Я давно вже чекав цей час. Хрест ще тоді був освячений,

як Тіло Христове на ньому висіло.

Смарагд був переконаний, що то не просто його

чванькувата самовпевненість, йому трапилося у Кременці,

у липні дев’ятнадцятого, перевірити себе.

Раптово, як град серед жнивного дня, впала на місто

червона лавина, хапали усіх підряд, хто служив бодай

сторожем при українській владі, не обминула облава і

духовенства. Смарагд ще встиг разом з іншими священиками

переховати тяжко хворого, геть уже немічного

владику Діонисія, невдячного владику, що трощить тепер

на друзки моноліт православ’я; він таки встиг переховати,

але підозра впала на нього. Разом з іншими священиками

вивозять Смарагда в Дубно і двічі підводять

до викопаної вже могили.

– Готуйсь! – І, як голодні вівчарки зубами клацають,

заляскали замки гвинтівок.

Але хтось там, у червоних верхах, в останню мить

похопився, мовляв, розстріл духовенства відверне людей

від нової, справжньої пролетарської та селянської

влади, тож після другої вже команди «Готуйсь!» закопали

могилу порожньою. А комісар із чистим папером в

руках до них:

 67

– Пишіть, що ви ніколи більше не виступатимете

проти радянської влади.

Священики, на чиїх очах щойно із шурхотом осипалася

у могилу свіжа земля, без повтору написали заяви.

Смарагд тоді навіть олівця в руки не взяв.

…Уже взимку, як впали сніги, архімандрит, втомившись

читанням, так само виходив у недалечкий ліс, бродив

напівзаметеними стежками. Різні думки набігали на

пам’ять, тільки все частіше спадало на гадку, що лише

сам він, і більше ніхто, має поквитатися з кривдниками.

У тиші незайманій лісовій раптом ворона голосно

крякнула, крякнула якось надтріснуто, як ламається перемерзле

на кріпкій стужі дерево. І життя моє отаке чомусь

надтріснуте, – з гіркотою подумав Смарагд.

11

Отець Павло тримав у руках ще нерозпечатаного

конверта, тримав з надією і тривогою, нестримним бажанням

чимдуж швидше розкрити, і так само з холодним

острахом, що в тому конверті таїтися може біда

– отець Пащевський тримав листа від сім’ї. Листи з дому

траплялися рідко, то дивом пробивалися крізь кордони

і колючі дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових

знайомих, з великим запізненням зі зрозумілих

причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, він не

міг відірватися від фотографії, з якої дивилися, немов з

докором, невеселі очі дружини Анни. Погляд чотирьох

пар дитячих очей, спрямованих просто в об’єктив, був

сповнений звичайної дитячої цікавості, а ще немов тихо

питав: де ж ти, батьку, так забарився?

Отець Павло достеменно знав, що діялося на підрадянській

Україні, де голод зазирав спраглими очима

Іван КОРСАК68

чи не в кожне віконце, тим паче не міг обминути його

сім’ї, родини «нетрудового елемента». Тут же, потрішки

з таборів інтернованих люд розсмоктувався по світах.

Молодь настирно рвалася в університетські аудиторії,

чимало колишніх вояків уже сиділи на студентській

лаві в Українській господарчій академії в Подєбрадах,

в Українському вільному університеті у Празі, дякуючи

приязному ставленню до українців чеського президента

Томаша Масарика, ще хтось топтав доріжки в університети

Варшави, Берліна чи інших європейських міст, або

й зовсім шукав хоч тепер незрадливої долі на землях далеких,

за океанськими хвилями. Багато урядовців УНР

ще до української революції вже були знаними вченими

і їм пропонували університетські кафедри в різних європейських

столицях.

Той докірливий погляд дитячих очей з фотографії

підштовхнув отця Павла написати врешті своєму митрополитові

клопотання про призначення на парафію

у Волинській єпархії. Після не вельми довгого листування,

погодження-перепогодження з місцевою владою

Пащевського призначають настоятелем на парафію в

село Бабин Рівненського повіту, потім його переводять в

Жидичин, як вже визволить свою сім’ю з більшовицької

резервації, а згодом стає він настоятелем Чесно-Хресної

церкви в Луцьку.

Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у

Києві, коли поверталася Холмська духовна семінарія з

Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадійністю української

церковної справи взагалі і на західних теренах

зокрема:

– Марний ваш клопіт, тут, на центральних землях,

істинно канонічне російське православ’я вже століттями

коренилося, а Західну Україну чорним крилом

 69

уніятство накрило… То ж ви мені схожі на сівача, що

розкидає зерно на камені, і, безумний, сподівається,

що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна

тижнями йти по Синайській пустелі, схожій хіба на марсіанський

пейзаж, де травинки жалюгідної не зустрінеш,

в тій пустелі направо й наліво сієте ви із заплющеними

очима на безводний пісок, тільки ваше зерно неминуче

висхне і струпішає…

– Шкода, що не бачили ви, як стрічали Петлюру на

майдані святої Софії, коли вигнав з Києва більшовиків…

І так само, як правили панахиду по гетьманові Мазепі,

– отець Павло все силився у світосприйманні Смарагда,

щирого по-своєму, відділити нелукаве бажання служити

церкві від незлікованої гордині та звихнутого месіанізму,

він крутив те подумки, як пляшку з олією навпіл з

водою, і так крутив, і сяк вертів, та ніяк олія не відділяється

– хіба тільки з часом зможе відстоятися? – Шкода,

що не бачили ви тоді очей українського люду, їх молитовного

поєднання і здвигу… І так само на наших братів,

греко-католиків, не варто, гріх непростимий зизом

дивитися.

У неправдивості та марній злобі Смарагда тепер

отець Пащевський мав можливість переконатися вже як

парафіяльний священик. Ні, не чужою була українська

церковна справа для тутешнього люду, і не мав він якихось

проблем, окрім щирої приязні, із греко-католицькими

отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав відгукуватися

на прохання осередків «Просвіти», що пішли в гін,

як молоде жито по перших весняних дощах, і не тільки в

своїй парафії, його то просять відправити службу Божу

з нагоди закладення першого просвітянського дому в

Рівному, то відслужити літургію і панахиду у роковини

смерті Тараса Шевченка в Острозі, перше богослужіння

Іван КОРСАК70

у цьому столітті українською мовою в Луцьку, а ще перша

панахида по гетьманові Іванові Мазепі… По-різному

в різні часи ставилася польська влада до українських

справ, і церковних зокрема, але коли те ставлення було

лояльним, то і в її бік не вовком дивилися – в рамках поїздки

по Волині президент Ігнацій Мосціцький виявив

бажання відвідати Чесно-Хресну церкву, де настоятелем

служив Пащевський, і те бажання було сприйняте з розумінням.

А ще в отця Павла, мов після затяжної зими, нарешті

відтанула душа – визволив-таки з радянської резервації

свою сім’ю, першим обняв синів Миколу та Григорія,

ще за деякий час і дружину з донькою Раїсою та сином

Володимиром, а старшеньких три дочки уже по світах

роз’їхалися.

Несподівано прийшло повідомлення про державну

нагороду польського уряду. Власне, то була вже друга

спроба, від першої ціле десятиліття збігло…

Восени двадцять першого року в табір для інтернованих

прибула група офіцерів Генерального штабу

Польщі. Перед стрій вишикуваних українських вояків

вийшов вперед старший із їх командирів.

– За участь у війні з більшовиками, за мужність і звитягу

в боротьбі за вашу і нашу свободу признано урядом

Польщі великій групі українських вояків високі державні

нагороди.

У списках удостоєних орденів були, звісно, й духовні

особи, а прізвище отця Павла стояло аж ніяк не останнім.

Зі словом відповіддю від українців виступив генерал

Марко Безручко.

– Ці ордени є визнанням правдивих військових подвигів.

Але їх не годиться від союзників приймати нам за

табірними дротами.

 71

До урядових нагород був вагомий грошовий додаток,

такий доречний у злиднях і необлаштованості, що

принижували гідність.

Стрій вояків не зламався, жоден не ступив крок уперед

за нагородою.

Тепер прийняв орден отець Павло, то для нього був

орден істинно за вашу і нашу свободу, хай ще не здобуту

навіть для української справи, але вона прийде неминуче,

несхибно і невідворотно…

12

– Ваші високопреосвященства, всечесні отці, щироповажана

громадо! – посол сейму Петро Певний говорив

неспішно, трішки розтягуючи слова, і це надавало його

голосу особливої врочистості. – Цього похмурого листопадового

дня, але соняшного в наших душах, дозвольте

мені відкрити наші перші, установчі збори Товариства

імені митрополита Петра Могили.

Плескіт долонь знявся й пішов гуляти, перекочуватися

залом, виляскувати й шуміти, як виляск перших і

найкрупніших краплин рясного дощу перед очікуваною

зливою.

– Почесним головою зборів дозвольте запропонувати

прибулого до нас його блаженство митрополита Діонисія.

І знову рясний дощ сплескує в залі, який не вщух,

доки головуючий не перейшов до порядку денного та

оголосив про присутність також архієпископа Гродненського

і Новогрудського Олексія Громадського.

Мов наперед зговорилися, обирають однодушно робочим

головою професора Івана Власовського, у президію

входять отець Павло Пащевський, отець Анастасій

Павлюковський, отець Віктор Романовський, сенатор

Іван КОРСАК72

Микола Маслов, посол Євген Богуславський, посол Петро

Певний, інженер Сергій Тимошенко, інженер Юрій

Константанів та директор Олександр Ковалевський.

А секретарювати доручають послам сейму Степанові

Скрипнику і Михайлові Тележинському.

З цього дня в отця Пащевського клопотів додалося,

бо заопікувалося Товариство поважними духовними

справами, а ще швидко філії почали відкриватися – в

Рівне, Дубно, Ковелі, Сарнах, Кременці, Здолбунові, Володимирі,

багатьох інших містах, містечках і навіть селах.

Духовні бесіди і освячення пам’ятників та могил

українських козаків і вояків УНР, навчання релігії рідною

мовою української дітвори в середніх та народних

школах, розмосковлення церкви і поміч у розбудові

освітніх закладів, збір для цього внесків і пожертвувань

– чималенько рядків займе сам перелік справ.

А на одному з чергових засідань отець Пащевський

мусив прикре питання поставити:

– Треба нам щось у Рівне невідкладно вчинити…

Панотці із колишнього «Союза русского народа» людей

ошукують, вже навіть відкрито виступають ці російські

чорносотенці проти висвячення архімандрита Полікарпа

в єпископи.

– Звістка така перевірена? – насторожився посол Петро

Певний.

– Нелукаві люди казали, що чули на власні вуха.

Батьки наших учнів з української гімназії якраз були, як

отець Рогальський в рівненському соборі проти рішень

Синоду різне балакав.

– А чи вплине тут владика Діонисій? Він же, як молода

тополя на вітрі, хитається весь час між своїми старими

москвофільськими комплексами і реальними потребами

пастви, де три чверті є українцями? – завагався

було посол Євген Богуславський.

 73

– Гадаю, маємо від імені Волинського українського

об’єднання, – запропонував Степан Скрипник, – направити

заяву митрополиту Діонисію про покарання священика

за неповагу до Священного Синоду Автокефальної

православної церкви в Польщі.

Не відкладаючи на колись, тут же взялися гуртом готувати

проект заяви, докидаючи в текст по реченню, і,

поки ще свіже воно, на ходу рихтувати, стругати та підстругувати:

«…на Волині, оскільки би дійсно Св. Синод

під пресією цієї купки російських чорносотенців відмінив

своє рішення, в парафіях повстав би заколот.

На жаль, у тій розкладовій роботі бере участь дійсно

і дехто з панотців, що теж свого часу були учасниками

російських чорносотенних організацій. Фактом є, що

прот. Рогальський з Рівного прилюдно виступив у рівненському

соборі проти рішення Св. Синоду і збирав

підписи на чистих аркушах, які малося заповнити

текстом, понижуючим як гідність Св. Синоду, так і

авторитет нового єпископа. З почуттям поваги до

Св. Синоду цього тексту, який є в нашому посіданні,

наразі не долучаємо, будучи переконаними, що проти

всіх винуватців Св. Синод зарядить суворе слідство і

викриє всіх тих, хто баламутить опінію в церковній

ограді і сприяє ворогові, що веде шалену агітацію проти

православної церкви і намагається до підваження

авторитету ієрархів.

Більшої послуги, як акція прот. Рогальського з Рівного,

ворогові православної церкви не можна віддати, бо до

того ще прот. Рогальський підкреслив, що він виступає в

імени не свого, а цілого центру.

Отож, у гроні православної церкви маємо якийсь-то

«центр», який іде проти ухвал Св. Синоду.

Як вірні і віддані сини православної церкви, як діячі,

що стоїмо на чолі об’єднання, що скупчує весь свідомий

Іван КОРСАК74

актив українського народу на Волині, боліємо над подібними

виступами представників духовенства, а виконуючи

свій обов’язок перед Св. Синодом, як вірні сини

православної церкви, заявляємо відверто, що оскільки

винуватців не буде покарано, то тим самим остаточно

впаде в очах віруючих авторитет церковної влади.

До цього допустити не сміємо, бо тим самим на церковно-

громадській ниві запанував би ворог нашої віри і

Церкви»…

Синод у Варшаві не став на бік чорносотенців, хіротонія

архімандрита Полікарпа в єпископи відбулася.

Отець Пащевський супроводжував нового владику

у кількох перших візитаціях в сільські парафії. Єпископ

Полікарп мав проти себе в духовній консисторії в Кременці

ворожу опозицію, ворожу українській ідеї та розмосковленню

церкви в Польщі, тож насамперед владика

хотів з людом зустрітися. Ті зустрічі пам’ятатимуться

отцю Пащевському і через роки…

Передзвін урочистий плив у небо, молоді хлопці

в козацьких одностроях виїжджали стрічати владику

– розвівалися на вітрі гриви баских коней, що землі під

собою не чули, вітали чемно жаданого гостя, той ескорт

почесний незмінним був при в’їзді і виїзді з кожнісінького

села, мов знову дивом вернулася Запорізька

Січ, а дівчатка у вінках вже чекали з квітами при ограді

церковній. І звучала під древніми куполами так не чута

давно Служба Божа архієрейська рідною мовою…

Чималенько парафій об’їхав владика, та зла душа донос

настрочила. Мовляв, як стрічали його край села коло

збудованої в честь єпископа зеленої брами, то спитав

владика, показуючи на польський герб, орла білого:

– А то що за півник?

Так воно чи не так було, в управі Юзефського не дали

цій справі судового ходу, але попросив воєводський уряд

 75

правлячого архієрея не дозволяти більш візитацій єпископові

Полікарпу.

Насувалася інша подія і в Товаристві імені Петра Могили

мали ретельно до неї готуватися: відзначення двадцятилітнього

ювілею єпископства митрополита Діонисія

противники розмосковлення церкви хочуть використати

в своїх цілях, показати, хто в домі, себто в Почаївській лаврі,

господар. А ще б мали зрозуміти українські «смутьяни»,

що народ тутешній за «истинно русское православие».

– Хресні ходи і прощі до Почаївської лаври, – говорив

Пащевський на засіданні Товариства, шукаючи серед

своїх паперів зараз потрібний, – будуть московітами

використані сповна. Ось які віршики друкував їхній

«Почаївський Листок»:

Мазепинець раз упився

І в калюжу поточився,

Там, де свині хребти мили,

А жиди сміття носили.

Отець Павло передав видрукуваних під копірку кілька

примірників того вірша:

– Хай уже українських політиків мулом обкидають,

але ж так само вони чинять з митцями, славою нашого

народу.

У Києві на риночку

Вже Петрицький ходить,

Позолочену булаву

В руках своїх носить.

Кость Левицький дає розказ,

Старух все те пише,

А Колесса знов під тином

Тяжко-важко дише.

Покликали вони раду,

Почали гадати,

Як би з неньки-України

Кацапів прогнати.

Іван КОРСАК76

– Росіяни хай собі живуть, а кацапа-шовініста,

непрошеного приблуду на цю землю, справді гнати у

шию, – засміявся Степан Скрипник, не стримавшись

і перебивши монотонне декламування отця Пащевського.

– З цією вельми художньою творчістю все зрозуміло,

– Іван Власовський відразу перейшов на діловий тон.

– Незрозуміло тільки, яку лінію нам зайняти: бойкотувати

наміри шовіністів, що й під польською владою не

облишають свого, чи навпаки, використати для нашої

справи?

– Треба скористатися, – як відрубав кожне слово, не

загаявся Скрипник.

– А ще добре було б через «Просвіту», – зашелестів

паперами, згортаючи їх, Пащевський, – через наші товариства,

кооперативні спілки закликати прийти українську

молодь…

Людське море 10 вересня 1933 року заполонило Почаївську

лавру, те море все поповнювали ріки прочан з

міст і сіл всенького краю – в день преподобного Іова тут

зібралося тисяч двадцять народу помолитися і послухати

Слово Боже, а ще нагадати про своє право на церкву,

на молитву на рідній землі рідною мовою, незалежно

від того, якого пришельця сьогодні тут тимчасова влада,

пришельця зі сходу чи з заходу. По завершенні богослужб,

урочистої академії в честь ювілею митрополита,

сам митрополит з єпископами, в супроводі духовенства

направилися з Успенського собору вниз, до архієрейського

дому.

І раптом на дзвіниці усі вгледіли кількаметровий

жовто-блакитний прапор – в ту ж мить трусонуло повітря

кількаразове і потужне «Слава!» «Слава!» Молодь,

що стояла вздовж алеї, якою рухалося духовенство,

 77

здійняла над головами приховані транспаранти і прапори.

Роззиралися насторожено владики, кому ця земля

не стала рідною, з втіхою вчитувалися у гасла ті, чиї

прагнення однозвучні з думками отих хлопців і дівчат,

що тримали плакати і транспаранти: «За українську

богослужбову мову!» «Геть русифікаторів в Церкві!»

«Українському народові – український єпископат!»

І ось вже на посольському віче, грандіозній маніфестації

по закінченні богослужб, линуть над головами тисяч

такі зрозумілі й близькі слова знаних і шанованих

в краї людей.

– Українському народові в православній церкві у

Польщі чиниться кривда й зневага, – говорить посол

сейму Бура.

– Московське, вороже нашому народові, керівництво

панує, як і раніше, в усіх церковних інституціях та

митрополичій пресі, – дивиться на обличчя прочан посол

Скрипник і бачить лиш згоду і розуміння.

– Потрібен свій, український єпископат, для якого

душа прихожанина не буде загадкою, – сенатор Гловацький

серед моря прочан впізнає немало знайомих

і земляків.

Вже по тому, як розійшлися зусібіч прочани дорогами

поміж полів, де картоплі докопували і стелився

від паленого сухого зілля той особливо щемкий осінній

дим, вже по тому, як пішли прочани, стали недруги у

безсиллі плітки розпускати. Мовляв, бешкетники довели

владику до непритомності в ході незаконної маніфестації,

і духовенство на руках понесло його в дім,

а весь галас мітингувальників тривав у час богослужіння.

Але хто був тоді в Почаєві, то лише посміявся,

бо митрополит спокійнесенько справив ювілейний

банкет, до маніфестантів чомусь не вийшов, а послав

Іван КОРСАК78

архієпископа Олексія та єпископа Полікарпа – можливо

тому, що були українцями. Іван Огієнко про це так

напише: «Усі юнаки з транспарантами поставали у два

ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь

народ уп’яли очі свої в написи і читають їх… Тиша, порядок,

побожність»…

Лукавством були і байки про незаконність та що

«поліція мусила охороняти єпископів». Українські посли

сейму завчасно отримали дозволи і гарантували воєводському

уряду цілковитий порядок – і так воно сталося,

ще раз виявивши природну і споконвічну культуру та

статечність цього народу. Тож чесно писав інший історик,

К. Ніколаєв: «Поліція була відсутня, і демонстранти