Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

з цілим виводком адміністраторів у Рівне, стояв якраз я

біля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним

якимось поглядом, видалося, з презирством,

окинув людей, не відповів на привітання і промарширував

собі у двері. Якщо наша перша задумка не пройде,

то нав’язуватимо контакт з Діонисієм, ставку робитимо

на архієпископа Олексія… Сподіваюся, йому пам’ятний

той «страстний тиждень» у тернопільській в’язниці, наруга

нечувана більшовицьких перукарів.

– Хтозна, хтозна-а, – чомусь затягнув слово Пащевський,

якось інтуїтивно, несподівано навіть для самого

себе.

21

Ще не розвіявся сизуватий дим в кабінеті митрополита

від пострілів знервованого револьвера Смарагда,

як жахлива звістка вирвалася на вулиці міста.

– Від часів Христа такого не бачив світ…

– Апостолів розпинали і хижому звірові на розтерзання

кидали, але щоб священик стріляв архієрея – не

чули.

 117

– Але ким є убивця насправді: безумцем, фанатом,

схибнутим на російській людиноненависті, чи скривдженим

кар’єристом і бездарним невдахою?

Чорні великі літери зі сторінок газет кричали про

трагічну і загадкову смерть, радіостанції в етері над усією

Польщею і не тільки дошукувалися розгадки таємничої

трагедії, хлопчаки, що тепер куди більше продавали

газет на вулицях, вигукували заголовки таким втішеним

і дзвінким голосом, мов доносили якусь добру

насправді вість.

Ще не відійшли шпари у польського обивателя, навіть

два місяці не минуло від іншого вбивства, що вкинуло

людність у шок – художник і критик Невядомський

просто на виставці застрелив щойно обраного польського

президента Габріеля Нарутовича, якому зла доля судила

побути президентом лиш кілька днів. І ось нові постріли

у Варшаві, нова смерть… Що діється?

За чинним законом справу про вбивство вищої посадової

особи, а саме таким був митрополит Юрій, суд

має розглянути за одну добу і ухвалити вердикт. Невядомський

був засуджений до смертної кари і розстріляний

лише тиждень тому. А чи може суд зі Смарагдом

вчинити інакше?

Отець Павло Пащевський ходив тоді на кілька судових

засідань. З часу арешту Смарагда на залізничній

станції, коли той пробивався у Харків по єпископське

крісло і Пащевський мав вирішити віддавати його під

кримінал чи ні, архімандрит не вельми змінився, хіба

дещо схуд. А подивувала отця Павла його постава, впевнена

і гордовита, він немов позував, хай навіть підсвідомо,

перед поглядами багатьох очей, бо зал окружного

Варшавського суду щоразу був переповнений. Смарагд

тримав голову так, наче почувався тут щонайменше за

Іван КОРСАК118

важливого свідка, якщо не обвинувача, але аж ніяк не

звинуваченого в найтяжчому злочині – може справді

підохочувала до того якимось чином публіка, де, судячи

з уривків розмов чи коротких реплік, таки його прихильники

переважали. А ще вельми поважні свідки, єпископи

та депутати, стояли на його боці.

Четверо іменитих адвокатів говорили по черзі, балакали

вправно і складно, так, як видавалося отцю Павлу,

по жнивах добрі господарі у просторій клуні у лад снопи

молотять, – удар ціпом, і знову удар, точно лягає ціп і безпомильно,

тільки зерно жменями в боки летить.

– Ви наполягаєте, що обвинувачений скоїв убивство

інтуїтивно, – перепитував дещо насторожено суддя адвоката.

– Але ж свідок, випадкова попутниця, стверджує,

що Латишенков дорогою до митрополита похвалявся

перед нею револьвером і казав, що свої рахунки він сьогодні

напевне зведе.

– У злочині, коли пильно на справу глянути, – видавалося,

адвокат знав наперед, що зараз спитають, то

ж відповідати почав одразу по останньому суддівському

слові, – проглядаються не особисті мотиви, то біль за

святе, аби не дрібнилася та не нищилась церква.

Свідок, чоловік інтелігентний і ще молодий, але вже

починав сивіти, тільки якось сивіло його густе і чорняве

волосся пасмами, мов те пасмо окремо кожне відбілювали,

хвилювався і поправляв час від часу пенсне.

– Отець Смарагд йшов із відкритим серцем, відкритою

і щирою душею до митрополита, який так і не зважив

на доводи архімандрита.

Смарагд смикнувся було на стільці, всміхнувся криво

та трохи іронічно, і не стримався досить чутно докинути:

– Я йшов не з відкритою душею, пане, а із зарядженим

револьвером.

 119

Свідок затнувся від несподіваної невдячності, зім’яв

кілька наступних фраз, як можна зім’яти, передумавши,

написане на папері і викинути його в смітник, для годиться

мовив ще кілька слів, і, знічений та ображений,

похнюплено пішов на своє місце.

Що може значити, думав Пащевький, така бравада:

відчуття цілковитої безкарності, бо тішиться заступництвом

проросійських послів у сеймі, або знає про можливий

підкуп кимось суддів, або звичайнісінький відчай,

тільки показною хоробрістю прикритий для чужого ока,

чи то вдача у нього така? Отець Павло на якусь мить зустрівся

поглядом із Смарагдом.

Архімандрит, відчував отець Павло, упізнав його,

він задерев’янів весь ураз і щомоці затиснув губи, поправився

було на стільці, виструнчивши спину, мов на

вимогу невправного ще аматора фотографуватись зібрався;

погляди їхні, як на кладці двоє над прірвою, один

в одного вперлися і вже несила їм розминутись, бо надто

далеко внизу чорніє безодня, що лунко хіба інколи відізветься

віддаленим гулом від ненароком скинутого камінця;

може так і в житті, думав отець Павло, спокійно

витримуючи пекучий і ненависний зустрічний погляд,

їм у житті вельми затісно долею випало, не розминутися

і не розійтися – так і тут, хтось має першим не витримати

і відвести очі.

Але нікому не довелося відводити, бо поміж ними

раптом постав адвокат Врублевський, що потрушував у

повітрі жмутом паперів.

– Підсудний невипадково сьогодні назвався своїм

чернечим ім’ям, – переконував адвокат, і в усі боки махав

паперами, мов якоюсь грізною зброєю, чи не бомбою

всім присутнім погрожуючи. – Бо, за великим рахунком,

він навіть не був підлеглим покійного митрополита.

Іван КОРСАК120

Здивовано перезиралися судді: ті православні на

польських теренах так зуміли заплутати власні справи,

що й самі у підлеглості розібратися не здатні.

Паскудна таки робота адвокатська, думав Пащевський,

дивлячись на запального Врублевського, він же

грамотний чоловік, він прекрасно знає, що навіть убивця

ненароком, убивця через нещасний випадок, за церковними

правилами, визнається вже недостойним благодаті

священства, а хто вчинить убивство у сварці, за

Апостольським правилом шістдесят шостим, неминуче

позбавляється священицького сану – нащо ж клеїти з

себе наївного?

– За час, що збіг з дня убивства і до сьогодні, – несподівано

звернувся суддя до Смарагда, звернувся тоном,

немов особисто в чомусь гірко розчарувався і тепер

шкодує своєї помилки, – за той час ви тричі змінювали

власні свідчення. Адвокат он зараз говорить, що ви піклувалися

цілісністю церковною, що автокефалія дробить

церковне тіло, ви ж самі лише через вісім місяців слідства

згадали про автокефалію. І то в листі до міністра

юстиції, якого, напевне, писали не самі, а з адвокатської

підказки.

Дванадцятьроківв’язниці, хочамогли ухвалити і смертну

кару – вирок Смарагду отець Пащевський зустрів без гіркоти

за м’яке покарання, як і без втіхи, що зло все ж не уникло

осуду. Отця Павла не дивувало більше, як гороїжиться,

щиро чи награно, то неважливо, колишній архімандрит, як

відмовлявся від психіатричної експертизи:

– Я смерти не боюсь и преданность своему делу готов

запечатлеть своей смертью…

Експертиза все ж відбулася, і лікарі без вагань записали:

«в момент здійсненя злочину підсудний сповна

володів розумовими здібностями».

 121

А найбільше вразило Пащевському на суді і по тому

свідчення одного священика, який згадував сон, що

його оповідав ще пару місяців тому Смарагд. Начебто

сниться матір Смарагдові, і застерігає сина. «Стережися

26 числа першого місяця року, то день лиха і крові».

Бачив у сні також колишній архімандрит дім казенний

і цифру 43.

З холодною насолодою розстріляв Смарагд митрополита

якраз 26 січня за старим стилем. Але хто на суді

міг знати, що покарання відбувати йому у Мокотівській

тюрмі в камері за номером сорок три?

22

В митрополичому храмі святої Марії Магдалини

отець Пащевський правив панахиду.

– Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх…

Отець Пащевський правив панахиду по невинно убієнних

протоієрею Миколі Малюжинському, отцеві Володимирові

Мисечкові та ще понад тридцятьох в’язнях,

розстріляних на світанку наступного дня після Покрови.

Отець Павло вимовляв слова молитви, а в самого перед

очима стояло обличчя Малюжинського, з яким стільки

справ вирішувалося ще в Товаристві імені Петра Могили,

акціях спротиву колонізаційним чинникам в краї, та

й в останні часи клопотів не поменшало – те обличчя у

пам’яті не було страдницьким, позначеним страхом, біллю

чи відчаєм, спокійним воно було і умиротвореним…

– Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, що

поклали життя своє за Святу Українську Апостольську

Православну Церкву, і всіх православних християн, і

всяку душу, що спочила і Твоєї ласки і милосердя потребує,

і прости всі гріхи їх, вільні і невільні, і даруй їм Царство

небесне, і сотвори їм вічную пам’ять…

Іван КОРСАК122

Отцеві Пащевському, як звільнився дивом від опіки

радянської і вирятував заразом сім’ю, випало стати настоятелем

собору святої Марії Магдалини – то було наче

знаком долі, бо саме в цьому храмі проголошувалася автокефалія,

саме в цьому соборі виголосили історичний

акт про нечинність і неправомірність прилучення Київської

митрополії до Московської церкви в 1686 році.

Скільки літ не відділяли б отця Павла від того дня,

17 вересня 1925 року, як у цьому храмі перед Службою

Божою за участю всієї православної ієрархії, численного

польського духовенства, прибулих з різних країн делегацій

і польського уряду перед вірними урочисто оприлюднили

повний текст Томосу Вселенського Патріарха

Григорія VІІ, текст, що одержав благословення і попереднього

Патріарха Мелетія ІV.

Під склепінням собору лунко звучать слова привітання

голови делегації Константинопольського патріархату

митрополита Халкедонського Юахима, а тоді по

черзі різними мовами виголошують Томос високі ієрархи

з різних куточків світу.

Митрополит Сардінський Герман виголошує текст

оригіналу грецькою.

«ПАТРІАРШИЙ І СИНОДАЛЬНО-КАНОНІЧНИЙ

ТОМОС ВСЕЛЕНСЬКОЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ

ПАТРІЯРХІЇ, ВІД 13 ЛИСТОПАДА 1924 РОКУ, ПРО ВИЗНАННЯ

ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬЩІ ЦЕРКВОЮ

АВТОКЕФАЛЬНОЮ

ГРИГОРІЙ, З БОЖОЇ ЛАСКИ АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ

– НОВОГО РИМА Й ВСЕЛЕНСЬКИЙ

ПАТРІЯРХ

Свята Православна Церква в Богом хоронимiй

Польськiй Державi, що надiлена автономним церковним

устроєм й управлiнням, доводить свою твердiсть

у вiрi й поштивiсть у церковних справах, просила Наш

 123

Святiйший Апостольський i Вселенський Патрiарший

Престіл поблагословити й утвердити Її автокефальний

устрiй, вважаючи, що в нових обставинах полiтичного

життя такий устрiй один лише мiг би задовольнити й

забезпечити Її потреби».

Єпископ Гродненський Олександр читає мовою

польською.

«З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи пiд

увагу приписи святих Канонiв, якi установляють, що

«устрiй церковних справ повинен вiдповiдати полiтичним

і громадським формам» (канон 17, ІV Вселенського

Собору, а також VІ Вселенського Собору 38), а також

апофегму Фотiя, якi звучать:

«Прийняти, що права, якi торкаються церковних

справ, а особливо справ парафiй, повиннi вiдповiдати полiтичним

i адмiнiстративним перемiнам» – а з другої

сторони, корячись перед вимогами канонiчного обов’язку,

що накладає на наш Святiйший Вселенський Престіл пiклування

про Православнi Церкви, якi знаходяться в потребi;

розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя

(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу

Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних

Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх до

Святої Московської Церкви наступило не за приписами

канонiчних правил, а також не дотримано всього того,

що було установлено вiдносно повної церковної автономiї

Київського митрополита, який носив титул Екзарха

Вселенського Престолу), Наша Достойнiсть й Святiшi

митрополити – Нашi у св. Дусi улюбленi брати i спiвслужителi,

вважали обов’язком вислухати прохання, з яким

звернулась до Нас Свята Православна Церква в Польщi й

дати Наше благословення i затвердити Її автокефальний

i незалежний устрій».

Іван КОРСАК124

Феодосій, архієпископ Віленський, зачитує текст російською.

«У зв’язку з цим, ухвалюючи спiльно з волi Духа

Святого, Ми постановляємо: визнаємо автокефальний

устрiй Православної Церкви в Польщi й даємо Своє

благословення на те, щоб Вона вiднинi управлялась, як

духовна Сестра, рiшала свої справи незалежно й автокефально,

вiдповiдно чиновi й з необмеженими правами

iнших Святих Автокефальних Православних Церков,

визнаючи своєю найвищою церковною владою Священний

Синод, зложений з православних канонiчних єпископiв

у Польщi, на чолi, кожного разу з Головою своїм,

Блаженнiйшим Митрополитом Варшавським i всiєї

Польщi. Щоб зберегти i канонiчно довести єднiсть з Нашим

св. Апостольським Вселенським Патрiяршим Престолом,

як рiвнож зi всiма автокефальними Православними

Церквами, нагадаємо тут про обов’язок кожного

Митрополита Варшавського i всiєї Польщi: повiдомляти,

вiдповiдно чиновi Святої Православної Церкви, про

свiй вибiр та iнтронiзацiю, засобом iнтронiзацiйним,

рiвнож Нашу велику Церкву Христову, як i всi автокефальнi

Православнi Церкви-Сестри, зберiгати все, що

вiдноситься до старого дотримання вiри i побожности

православної, а також всього, що наказують святi

Канони i чини Православної Церкви, поминати згiдно з

формулою в «Диптихах» iм’я Вселенського Патрiярха й

iнших Патрiярхiв, як i iнших Зверховникiв Святих автокефальних

Церков».

Українською мовою зачитує історичний текст протоієрей

Петро Табінський.

«Крiм цього постановляємо, що Автокефальна

Православна Церква-Сестра повинна отримувати святi

Хризми вiд Нашої великої Церкви Христової. Рiвнож

 125

бажаємо, щоб у проблемах чину церковного i у справах

загального характеру, якi переступають межi юрисдикцiї

кожної з автокефальних [Церков], взятих окремо,

Блаженнiший Митрополит Варшавський i всiєї Польщi

звертався до Нашої Найсвятiшої Вселенської Столицi

Патрiяршої, через яку втримується зв’язок з цiлою

Православною Церквою, яка «правовiрно голосить слово

правди», а також щоб звертався за авторитетною думкою

i в справi спiвдiяння сестринних Церков.

Пiсля того, як все було докладно розглянене i обговорене

на канонiчних засiданнях Святiйшого Синоду дня

6 i 11 листопада 1924 року, пiсля Синодального затвердження,

вручили сьогоднiшнiй Патрiярший Синодальний

Томос в точному незмiненому вiдписi, який зiстав пiдписаний

i внесений до Кодексу Нашої великої Христової

Церкви на руки Блаженнiйшого Дионисiя, Нашого улюбленого

в Христi брата i спiвробiтника, Митрополита

Варшавського i всiєї Польщi, Голови Священного Синоду

Православної Автокефальної Церкви в Польщi.

Нехай на вiки змiцнить Господь Бог любов’ю i щедрiстю

Першого Великого i Начального Пастиря Господа

Нашого Христа Автокефальну Церкву сестринну в

Польщi так щасливо уряджену, нехай пiднесе i змiцнить

все в нiй на хвалу Його Іменi Святого, на користь його

пастви побожної, як i на радiсть всiх автокефальних сестринних

Православних Церков.

Року Божого 1924, мiсяця листопада 13-го дня.

Патрiярх Царгородський (–) Григорiй (затвердив)

Митрополит Кiзiку (–) Каллиник,

Митрополит Нiкеї (–) Базiльос,

Митрополит Хальседону (–) Юахим,

Митрополит Деркосн (–) Константинос,

Митрополит Бруску (–) Нiкомедос,

Іван КОРСАК126

Митрополит Принцiпу (–) Агатангелос,

Митрополит Неоцезарiї (–) Амброзiос,

Митрополит Сардики i Пiсидiї (–) Германос,

Митрополит Фiльндефiї (–) Фогiос,

Митрополит Сiлiбрiї (–) Євгенiос,

Митрополит Родополiсни (–) Кiрелла,

Митрополит Атеї (–) Томас.

(За згiднiсть французького перекладу з грецького оригiналу

перекладач (–) Константiнiдiс, Вселенський Патрiярх.

13 листопада 1924 р. Канцлер (–) Германос, митрополит

Сардики.

І кожною мовою, як історичний присуд, як відновлення

через товщу літ найвищої справедливості, звучать

слова Томоса:

«…розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя

(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу

Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних

Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх

до Святої Московської Церкви наступило не за приписами

канонiчних правил, а також не дотримано всього

того, що було установленно вiдносно повної церковної

автономiї Київського митрополита, який носив титул

Екзарха Вселенського Престолу…»

Сердечно вітає усіх голова делегації від Румунської

церкви митрополит Нектарій, тексти Томоса розсилаються

в усі дипломатичні представництва, відбуваються

прийоми в Президента Польщі, Голови ради міністрів,

Міністра ісповідань Польщі, Міністра іноземних справ,

митрополита Діонисія.

За роки, в які отець Пащевський служив настоятелем

митрополичого собору святої Марії Магдалини, вже

під німецькою займанщиною, хмари над українським

 127

духовенством ставали поступово густішими, наливалися

чорною силою. Недовго окупаційні німецькі власті

приглядалися, фотографували зібрання, підкреслювали

в текстах українських владик підозріле для них та ставили

на полях знаки запитань. Таки доклали вони руку,

аби не об’єдналися на окупованих землях автокефальна

і автономна православні гілки, мало того, подробили ще

на п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних», за числом

гебітскомісаріатів – українська церковна єдність все

більше тривожила чужака.

Далі пішли виклики духовенства до зондерфірерів

і ляндвіртів з причіпками, допитами і допитуваннями.

Начальник політичного відділу генерал-комісаріату в

Луцьку Краузе з властивою ретельністю, навіть наче ненавмисне

повторюючись, вів допит: чому владика Полікарп

на штампі своїх документів слова «Адміністратор

церкви» залишає, а «на визволених землях» – викреслює?

Хіба не вважає владика нас визволителями? Небавом до

самого владики, розбивши в покоях вікна, вдираються

п’яні гестапівці – тут, мовляв, переховуються партизани.

Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника,

сперш позбутися хотіли, виславши в Юзівку або Луганськ,

а як він не підкорився, то викликали в Рівне і заарештували.

В середині липня сорок третього гестапо масово арештовує

українську інтелігенцію, серед якої значна частина

духовних осіб.

До будинку отця Малюжинського гестапівське авто

під’їхало в надвечір’я.

– Збирайтеся, треба висповідати і причастити протоієрея

Головацького. Він себе зле почуває.

Протоієрея ще раніше ув’язнили в лиховісну луцьку

тюрму. Але авто раптом їде зовсім в інший бік, отця

Миколу самого арештовують, досвітком вивозять у

Іван КОРСАК128

Рівне, кидають в велику спільну камеру – там вже шість

десятків українського люду чекають розстрілу. Малюжинський

за ніч встиг прийняти сповідь в усіх…

Отця Миколу розстріляло гестапо в числі тридцяти

трьох, і тіло його навіть спалили.

– Вічная пам’ять, вічная пам’ять…

Вічная, тобі, славний подвижнику духу, що гідно

стояв в обороні душі народу, знаючи вільно німецьку

мову, не вагався і не боявся відкрито казати правду в очі

пришельцеві непрошеному, може й зарізко казати. Через

роки, в «Літописові Волині» буде видрукувано список

осіб з духовенства, що загинули в Другу світову лише

на землях Холмського і Волинського краю. З вісімдесяти

трьох осіб у цьому трагічному списку сорока трьох душпастирі

було розстріляли німці.

Отець Павло не раз дивувався, чому доля так милостиво,

попри все, ставилася досі до нього, бо мав він усі

шанси, аби, як і по отцеві Малюжинському, вже правили

інші по ньому «Вічную пам’ять»…

23

Як зачинилися, скрипнувши протяжно і з жалем,

тюремні ворота через дванадцять літ за колишнім архімандритом

Смарагдом, вільним нарешті, то звернувся

він із незвичним проханням. Латишенков просив цю ніч,

першу після ув’язнення, провести біля могили покійного

митрополита Юрія Ярошевського.

Сперш у сторожа засвітився подив у викруглених

від несподіванки очах, тоді жах зблиснув осіннім вранішнім

інеєм, а як трішки прийшов до тями той сторож

від незвичного вельми прохання, то, провагавшись, дав

дозвіл. Тільки думка пробила, як на електричному дроті

благеньку обмотку: вдруге уже не застрелить.

 129

Вони зустрілися перед смерком – вбивця і жертва,

сущий на цьому тлінному світі і сущий у світі іншому,

де нема суєти і марноти, де нічого не значить ані єпископська

митра, ані генеральські погони чи царська корона;

там світло лише безконечне, хто того удостоївся, сад

неймовірної краси і пишноти, там спокій і Божа ласка…

Смарагд став на коліна і почав молитися. Він молився

глибоко, щиро, згадуючи кожну свою провину, вільну

і ненароком вчинену, перемацував, наче в пальцях,

найменший прогріх ще з далекого, в сизих туманах дитинства

– він вишукував в пам’яті найменше своє криводушшя

чи іншу хибу, перебираючи власне життя, як

забуті і припалі пилом старі речі в комірчині.

Але диво-дивнеє, як тільки підходив до того трагічного

надвечір’я, коли з якоюсь незнаною і нестримною

насолодою він натискував курок револьвера, дивлячись

в очі митрополитові і вельми дивуючись, що нема в тому

зустрічному погляді владичому страху чи болю, а тільки

подив один, подив спокійний і зовсім не мстивий, як

тільки доходив до того надвечір’я Смарагд, то не чув у

собі і краплі розкаяння, яке наступити врешті повинне.

Те ж саме було з ним і в тюремній камері, де молитві відводилася

істинно левова частка доби.

Хтозна, може, не приходило каяття з якогось нутряного

невизнання, можливої людської гордині,

може, те невизнання незримо підохочували листи, що

зрідка отримував з волі. Писали знайомі, що владика

Євлогій пам’ятає Смарагда і молиться за нього, і

він озивався з-за ґрат знервованими, хоч часу тепер

не бракувало, писаними прудким почерком рядками.

Є ще над нами останній Кесар, кричали рядки синім

чорнилом, і він, Смарагд, вимагає суду Його, бо саме

він, а не криводушний суд людський, здатен і повинен

Іван КОРСАК130

визначити остаточну і безвідмовну та не оскаржувану

справедливість.

Інколи все ж видавалося, що він близько уже до

визнання вини, до щирого розкаяння: «Впрочем, было

бы неправдой сказать, что я никогда не задумывался

над прошлым и не вспоминаю своей минувшей жизни…

Хотя мне и кажется, что у меня внутри все пережитое,

уже пережжено и перегорело, – бывает осенней

ненастной порой, как-бы под акомпанемент заунывного

и безнадежного хора каторжан, в долгие бессонные

ночи, скорбный образ моей невозвратно разбитой и загубленой

жизни иногда как живой встает перед моими

очами под глухие рыдания бури».

В опівночній темені й тиші, істинно могильній тиші

над могилою, кожна думка, що промайне в голові, була

такою осяжною, наче мовленою вголос. І раптом цю

тишу, чорну і безпросвітню, густу, що можна ножем нарізати,

розірвав неймовірний зойк, дикий і болісний,

такий зболений, яким може бути лише передсмертний,

останній – кров у жилах Смарагда на мить спинилася,

затверділа, і він став почуватися весь, з кінчиків нігтів

і аж до маківки, у якійсь гіпсовій пов’язці, що зцементувала

кожну частинку тіла і, заціпенілого, позбавляла

можливості бодай поворушитися.

Минуло принаймні кілька хвилин, як повільно верталася

звичайна свідомість та почуття реальності: сич,

зловредна нічна птаха зацементувала його в незрушний

кокон, і ще потребувався час, аби перестало терпнути

скуте правцем тіло.

І він знову молився, поринав у молитву, як із заплющеними

очима любив у дитинстві поринати в річкову

воду, силою втримувати себе, і чим довше вдавалося

втриматися, тим більша приходила втіха.

 131

– Хто з нас убивця, владико, а хто мимовільна жертва?

– питав у думках Смарагд покійного, такого ненависного

при житті і такого недосяжного в своєму становищі,

що зовсім поряд тепер лежав, байдужий давно

гонору людського і владних амбіцій, мовчазного і все ще

неперебореного. – То я злочинець, що цілив револьвером,

вагаючись, куди краще стріляти, в голову, аби зразу

вмер, чи сперш у груди, аби знав, що таке страждання,

аби побачити в твоїх очах каяття і страх, заслужену

муку? Чи насправді то ти став убивцею, а я твоя жертва,

бо револьвером водив насправді ти, владико, коли позбавляв

мене священослужіння, коли нарeченого в єпископи

перетворив на предмет насмішок, одного за одним

усуваючи ієрархів, що могли здійснити мою хіротонію,

перетворив мене у вічного нарeченого?

Досвітком, ледве зійшло сонце, Смарагд підвівся,

тричі перехрестився широко та розмашисто, і попрямував

на вулицю. Голова по безсонній ночі була як смолянка,

оте яйце, яке сперш випивали в дитинстві крізь

дірочку, а тоді заливали його смолою – на пасхальні свята,

коли б’ються крашанками, чия міцніша, ту смолянку,

звісно, ніяким звичайним яйцем не розбити.

Смарагд ішов вулицею, немов по невидимій, під

шнур кимось проведеній лінії, не звертаючи уваги на перехожих,

а ті, в свою чергу, зустрівшись з поглядом, об

який обпектися можна, злякано шарахалися і бокували.

Він ішов тою невидимою прямовисною лінією, не

уступаючи зустрічним і зовсім не зважаючи на тих, що

подивовано чи напуджено озиралися, Смарагд ішов і ще

не знав навіть напрямку й кінця своєї путі… Одні казали,

що колишній архімандрит перебрався в Чехію, де

мешкав єпископ Сергій та інші його давні приятелі, і там

доживав віку. А інші знов твердили, що лишився він в

Іван КОРСАК132

Речі Посполитій, був там за перших совітів і злим долі

випадком втрапив до рук НКВД. За сказане впоперек

слово російська «трійка» замела його, щирого сповідника

істинно російського православ’я, в Сибір, – і сліди

архімандрита загубилися в суворих краях – десь там, де

над вічною мерзлотою завиває хурделиця, стелиться із

сухим металевим дзвоном поземка, де пекучий мороз

пробиває до тіла крізь щонайтепліший одяг і вистуджує

кров, а ще більше ту кров холодить у ніч завивання вовче,

ота протяжна, сумовита і грізна водночас пісня виголоднілого

хижака; десь там, казали люди, загубився

Смарагд, зник у безвісті білій, і сипучі сніги поверх вічної

мерзлоти замели навіть сліди вічного нарeченого у

єпископи.

24

Як вирвався Пащевський сам з підрадянської опіки

і вивіз сім’ю, то не зовсім порвалися ниточки, що тягнулися

з волинського краю, якому віддав стільки літ і

трудів. Ще перед призначенням настоятелем митрополичого

храму святої Марії Магдалини, мусив він пройти

сперш німецький карантинний табір у Лодзі. Але й тут

відшукали недавні його підопічні.

Євгенія Королюк по закінченні Луцької гімназії гостювала

у рідної тітки в Лодзі і випадком дізналася про

перебування Пащевського – Євгенія та її брат Олександр

були також вихованцями отця Павла.

Удвох з подругою Олею Курило-Курилюк їде Євгенія

в карантинний табір. Черговий невдовзі покликав отця

Пащевського – до них вийшов помітно постарілий, сивий

і майже повністю лисий отець, що важко, сапаючи,

дихав, але все ж зі знайомою величавою і гордовитою

 133

поставою.

То хвилююча склалась розмова, як згадали минулі

часи, – такі, видавалося, давні, а насправді зовсім близькі.

Ось учора ще на уроках відповідали, йшли до сповіді і

причастя у свою гімназійну Хрестовоздвиженську церкву

– і чимало міського люду вибігало юнню полюбуватися.

Попереду з жовто-блакитним прапором крокує Володя

Поліщук, ставний і гарний юнак, що добре вчився, мав чудовий

голос і на бандурі майстерно грав – уроки Пащевського

йому не забудуться, стане священиком, правитиме

Службу Божу разом з майбутнім українським Патріархом

Мстиславом; ген там правитиме, у далекій Америці, аж у

західній півкулі, де сонце заходить…

Поблагословив отець Павло дівчаток на завершення

зустрічі.

– Хай дарує Всевишній вам добру долю. Священик

продовжить себе в ділах мирян, а вчитель – у справах

учнів. Я був для вас одним і другим, то ж благословляю,

і які б тернисті стежки не випали вам у ці трудні роки,

головне не забудьте: Віра спасе вас… Це Христове дійсне

в усі часи, істинне на всій землі, від краю, де сходить і де

заходить сонце…

Євгенії Королюк життєві доріжки не поскупилася

доля рясно посипати терном. Перші совіти арештували

батька, бо в нього «дом под серебром», себто під оцинкованою

бляхою, що було дивно і заздрісно для непрошеного

пришельця, і батька розстрілюють в луцькій тюрмі.

А Євгенії судився німецький концтабір Равенсбрюк, згодом

табір смерті Берген-Бельзен і за участь в Русі Опору

в карцері без води і їжі шість днів – не встигли тільки в

крематорій відправити, бо визволили англійці.

Не захотіла поїхати вона у Британію чи Америку, додому

тягнуло.

Іван КОРСАК134

А вдома…

На подвір’я Королюків зайшов сусід Дмитро Пархоменко,

щойно з фронту вернувся, аж бачить троє чужих

чоловіків з хліва виходять

– А що ви тут робите? – перепитав незнайомців, що

виявилися тими визволителями, які сталінськими соколами

себе йменували. У хаті вони ще раніше все вверх

дном перевернули, а в хліві їм приглянувся чималий вже

кабанчик

– Ваши документы.

І, не чекаючи тих документів, полоснули автоматною

чергою. Мама зачула стрілянину, вибігає з хати

– прострочили і маму. Тоді один визволитель пішов забирати

коні, а другий, на удачу, на горище видряпався

щось пошукати. А там діти сховалися, ще як в сусіда

стріляли, в кутку причаїлися. На їх двох стільки ж пострілів

стачило…

Не схотіла Євгенія в чужі краї, американські або

британські, їхати, додому тягнуло.

А вдома в МГБ, як перейменувалося воно з енкавеесу,

викликають.

Зиркнув високий чоловік в окулярах на неї так, наче

щойно вона, оце на очах, його обікрала.

– Ты, стерва, знаешь, кто я такой?

– Я вперше у вас в кабінеті.

– Моя фамилия Могилёв, от слова «могила».

Мала вона зізнатися, що повстанцям у ліс медикаменти

носила.

«Віра спасе вас, і то істинне від краю, де сходить сонце

і де заходить», – не раз пригадувала Слова, мовлені

тоді отцем Павлом, тридцять п’ять літ в сільській амбулаторії

помагаючи людям. Брат її, також Пащевського

вихованець, виїхав у Сполучені Штати, славиться по

 135

міччю українським церквам, а одного з синів, до слова,

Павлом названим, доля закинула аж у Японію. Вийшла

заміж за нього знана японська оперна співачка Місака

Танака, прийняла хрещення і стала вірною Української

церкви. На день Незалежності України незмінно піднімає

вона на балконі свого будинку жовто-блакитний

прапор. І світлину якось Євгенії Королюк надіслала – Танака

на фоні нашого національного прапора, що полощеться,

тріпоче, колихається і лопотить собі на свіжому

вітрі; десь там, у далекому краї.

У краї, де сходить сонце.

Іван КОРСАК136

 137

CВІТЛИНИ ТИХ ЧАСІВ

Іван КОРСАК138

CВІТЛИНИ ТИХ ЧАСІВ

 139

ЗАМІСТЬ ПРИМІТОК

У цьому романі є ряд діючих осіб, про яких немає потреби