Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

наводити якісь довідки чи подавати інформаційні матеріали.

Маються на увазі такі історичні постаті, як Іван Огієнко

чи Степан Скрипник, Антон Денікін чи Юзеф Пілсудський.

Водночас ряд імен менш знані, або знані лише фахівцями.

Тож для зручності читачів подаємо короткі біографічні довідки:

можливо, вони дещо прислужаться розумінню того

непростого часу, в який завірюха історії немилосердно мела

і крутила, часу трагічного, коли навіть у безпросвітній історичній

темені люд наш, українська інтелігенція, не впадали

у безнадію, працею жертовною вибудовували майбутню державність

і непідлеглість церкви. На жаль, про багатьох істинних

подвижників так мало зібрано матеріалів і так мало

написано, ще про крихті маємо все те зібрати, вишукати в

архівах, у старих публікаціях, занехаяних документах, розкиданих

в Празі й Подєбрадах, Тарнові й Варшаві, Нью-Йорку

і Парижі, Сіднеї чи Токіо, Відні або Афінах…

Павло Пащевський (1874–1944)

Син священика села Великі Грицьки на Київщині. У Києві

здобуває духовну освіту та закінчує два курси університету

св. Володимира. Ще студентом бере участь в українському

русі, за що його, як «неблагонадежного», відсилають служити

у віддалену парафію села Денисовичі. Згодом на Херсонщині

править службу Божу ряд років, а як почалася українська революція

– переїжджає в Київ. На посаді єпархіального комісара

Київської духовної консисторії йому доводиться поєднувати

такі непоєднувані риси, як безкомпромісніть у здобутті

незалежності церкви з дипломатичною гнучкістю, твердість у

засяганні українських цілей з реаліями зросійщеного краю.

Іван КОРСАК140

Зустріч у літі 1917 року з Симоном Петлюрою, вироблення

контурів і структури військового душпастирства була

визначальною для подальших років життя отця Пащевського.

Священик Першого українського запасного полку, згодом

Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, праця в департаменті

ісповідань міністерства внутрішніх справ УНР,

участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства, підготовка

Всеукраїнського Церковного Собору, а з грудня 1919

року – участь в Першому Зимовому поході. Про сам похід і

роль духовенства, на жаль, небагато збереглося документів,

окремі епізоди про цю героїчну сторінку українського духовенства

можна знайти в пізнішій публікації самого Павла

Пащевського («Церква і нарід», 1936 рік, частина 10, поч. на

стор. 327).

Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська

діяльність під польською займанщиною, а з 1939-го – сперш

під радянською окупацією, потім під німецькою – то сторінки

життя унікальної генерації української інтелігенції, перед якою

письменники, журналісти, історики ще у великому боргу.

Помер Павло Пащевський 1944 року у Варшаві і похований

на православному кладовищі на Волі, на так званій генеральській

алеї.

Архімандрит Смарагд

(Павло Антонович Латишенков)

За походженням – з духовної сім’ї. Закінчивши Віленську

духовну семінарію, далі навчався у Петербурзькій духовній

академії. Після того був направлений інспектором Холмської

духовної семінарії.

Проводив активну проросійську місіонерську та іншу

діяльність, за що згодом заслужив цілковите несприйняття

польською владою.

На суді за вбивство Ю. Ярошевського адвокати хотіли

виставити його сперш психічно хворим, але на думку інших

його захисників, прихильник «єдино правильного православ’

я» не міг бути безумцем, та й сам Смарагд опирався,

потому, кілька разів змінивши свідчення, наполягав на розходженні

зі своєю жертвою в суто церковній проблематиці. Суд

 141

відзначив надзвичайно обмежений кругозір щодо етичних і

моральних питань, а також рідкісне честолюбство.

Останні роки життя невідомі, бо свідчення різних авторів

розходяться. Одні стверджують, що доживав у безвісти в

Чехії, інші – згинув десь від рук рідного НКВД на просторах

Сибіру.

Митрополит Діонисій (Валединський)

(4 травня 1876 – 15 березня 1960)

Український православний церковний діяч, єпископ Кременецький,

митрополит Православної Церкви в Польщі.

Народився в м. Муром в сім’ї священика.

В 1900 р. закінчив Казанськую духовну академію зі ступенем

кандидата богослов’я і залишився професорським

стипендіатом на кафедрі. В 1902 р. призначений ректором

Таврійської духовної семінарії і возведений в сан архімандрита.

В 1911 р. настоятель російської посольськой церкви в

Римі.

1913–1919 рр. – єпископ Кременецький, вікарій Волинської

єпархії.

1 січня 1919 року Директорією був прийнятий «Закон про

верховне управління Української Православної Автокефальної

Синодальної Церкви». Відповідно до цього Закону, Українська

Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася

будь-якої залежності від Всеросійського Патріярха (§ 6).

Найвища законна влада, судова й адміністративна переходила

до Собору Всеукраїнської Церкви (§ 1). Для постійного керівництва

церковними справами, за законом, був необхідний

Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного

пресвітера, одного диякона та трьох мирян (§ 2).

До участі в Першому Святому Синоді уряд серед інших

запросив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського),

єпископа Кременецького Діонисія (Валединського)

та протоієрея Василя Липківського.

З другої половини 1919 року – в еміграції в Польші.

Разом с митрополитом Юрієм (Ярошевським) був прихильником

створення Автокефальної Православної Церкви

в Польші.

Іван КОРСАК142

Єпископ Волинський (1919–1922), архієпископ Волинський

(1922–1923).

В 1919–1923 роках управляв також Кременецькою єпархією,

а в 1918–1920-х – Холмською та Люблинською і Поліською

єпархіями.

27 лютого 1923 року, після вбивства митрополита Юрія,

Собором православних єпископів Польші був обраний митрополитом

Варшавським і Холмським, главою Польської Православної

Церкви.

13 березня 1923-го підтверджений на цій посаді Константинопольським

Патріархом Мелетієм IV з титулом «Варшавський

і Волинський і всієї Православної Церкви в Польші і

священноархімандрит Почаєвської Успенської Лаври».

У 1939 році арештований гестапо, але в вересні 1940-го

був відпущений.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонисій

затвердив єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду

адміністратора «Православної Автокефальної Церкви

на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа.

На Вербну неділю 1944 року у Варшаві відбувся собор

єпископів УАПЦ, на якому митрополита Діонисія було

проголошено Патріархом всієї України. Проте наступ радянських

військ на Україну та Польщу не дав змоги реалізуватися

планам канонічного оформлення українського

патріархату.

1948 року, після встановлення в Польщі просталінського

режиму, позбавлений прав першоієрарха. НКВД

арештував його та змусив ув’язненого митрополита відмовитись

від сану, а Московська патріархія поставила керуючим

митрополією єпископа Тимофея (Шреттера). Під

тиском радянських спецслужб 22 червня 1948 року Польська

церква «зреклась» автокефалії 1924 року та прийняла

«благословенство» та автокефалію з московських рук.

З 1948-го – «на покої». Проживав у м. Сосновець (Польша).

Помер 15 березня 1960 року в м. Лодзі.

 143

Михайло Омелянович-Павленко

(8 грудня 1878, Тифліс, Грузія – 29 травня 1952, Париж)

Народився у Тифлісі. Закінчив Омський кадетський корпус,

Павлівське військове училище. В чині підпоручика 1900

року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку,

склад якого комплектувався з правобережних українців.

В 1904–1905 рр. брав участь у російсько-японській війні. У

1910-му Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального

штабу.

В роки Першої світової війни 1914–18 командував гвардійським

полком, очолював штаб корпусу.

В період Української Центральної Ради – командир бригади

у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 – командир

3-ї Стрілецької дивізії у Полтаві. В грудні 1918 – червні 1919

– начальний командант (командувач) Української Галицької

Армії.

9 червня диктатор Євген Петрушевич звільнив Омеляновича-

Павленка з посади командувача. Він повернувся на Наддніпрянщину,

восени був призначений командиром Запорізького

корпусу, а на початку грудня – командувачем Армії

Української Народної Республіки.

6 грудня Омелянович-Павленко очолив Перший Зимовий

похід українського війська по тилах білої та червоної армій,

а у травні 20-го року разом з польським військом визволяв

Київ від більшовиків.

Після поразки Української держави Омелянович-Павленко

жив у Чехо-Словаччині. Очолював Союз Українських Ветеранських

Організацій.

1945-го він переїхав до Берліна, пізніше до Франції.

В 1945–48 виконував обов’язки міністра військових справ в

екзильному уряді УНР. Генерал-полковник Омелянович-Павленко

помер 29 травня 1952 року в Парижі.

Автор праць «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.»

(1929), «Зимовий похід» (1934) і спогадів «На Україні» (1930,

1935).

Іван КОРСАК144

Ісаак Мазепа

(16 серпня 1884, Чернігівська область – 18 березня 1952,

Аугсбург, Баварія, ФРН)

Народився в родині міщан козацького походження. Його

батько забезпечив синові освіту у Новгород-Сіверській повітовій

бурсі, потім у духовній семінарії в Чернігові. Після закінчення

семінарії склав іспити на атестат зрілості в класичній

гімназії – і восени 1904-го записався на факультет природничих

наук Санкт-Петербурзького університету. Водночас вступив

до української студентської громади, згодом до Революційної

української партії (РУП), а від 1905-го – до Української

соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), одним із

лідерів якої він пізніше став.

У Санкт-Петербурзі доля звела його з М. Поршем та

С. Петлюрою. 1907 року Петербурзька організація УСДРП

обрала I. Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після чого

певний час він працював партійним організатором на Полтавщині.

Отримавши диплома, працював між роками 1911–1915

агрономом у земських установах Нижньогородської губернії.

Побував з групою молодих агрономів в Австро-Угорщині, Німеччині

та Данії для ознайомлення з системами ведення сільського

господарства. 1915-го вернувся в Україну й осів у Катеринославі.

Після утворення Української Центральної Ради багато

зробив для розгортання діяльності українських партій та

став організатором Українського губернського національного

з’їзду Катеринославщини (21–22 травня 1917 р.).

У грудні 1917 р. за редакцією І. Мазепи та П. Феденка у Катеринославі

почав виходити орган УСДРП «Наше слово».

З утворенням Директорії 15 листопада 1918 року І. Мазепа

прибув до Києва, Наприкінці січня 1919-го на Трудовому

конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину.

Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив

проти прихильників «радянської платформи». Вирушаючи на

початку лютого 1919 р. разом з проводом УНР з Києва до Вінниці,

вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів,

найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та

низку інших київських видань.

 145

9 квітня 1919 року І. Мазепу призначили міністром внутрішніх

справ у новоствореному уряді Б. Мартоса. У квітні

брав участь у нарадах з американськими представниками у

м. Броди (Галичина).

На посту міністра внутрішніх справ I. Мазепа організовував

допомогу жертвам єврейських погромів, направляв

урядовців на місця для припинення антисемітської агітації,

виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом

С. Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію

у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю

стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення

порозуміння між урядами УНР та ЗУНР запропонував

замінити на посту прем’єра Б. Мартоса його однопартійцем

I. Мазепою. 27 серпня з’явився відповідний наказ Директорії

про відставку Б. Мартоса. I. Мазепа приступив до виконання

обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 р. Директорія в спеціальному

«рескрипті» на його ім’я вказала на необхідність

реалізації проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларації від

12 серпня 1919 нового курсу й утворення коаліційного уряду.

Проте коаліція I. Мазепі не вдалася: відступ військ УНР від

Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали

у галичан бажання працювати в уряді.

Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР

зосередилися у місті Кам’янець-Подільський. Туди почали

прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту

I. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.

Особливо плідними для прем’єра виявилися вересень –

листопад 1919 р.: з від’їздом Андрія Лівицького з дипломатичною

місією до Варшави командування справами республіки

перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри.

4 грудня 1919 р. уряд I. Мазепи визнав неможливим далі

утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до

партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919

р. частини армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка

та Ю. Тютюнника вирушили у так званий Зимовий похід у

тили Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр I. Мазепа та

частина членів уряду також залишилися по той бік фронту.

Іван КОРСАК146

Фактично на I. Мазепу були додатково покладені обов’язки

міністра закордонних справ.

15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія.

І. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920, хоч

С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку «за велику

історичну працю» – і доручив українському соціалісту-федералісту

В. Прокоповичу формування нового уряду.

В новому уряді I. Мазепа очолював міністерство земельних

справ.

Після відставки I. Мазепа разом з відступаючою армією

УНР подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові.

Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П. Феденком

та О. Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична

думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові

Ради Республіки, він їздив туди зі Львова. У травні 1921-го

побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В. Винниченком

і М. Грушевським.

Влітку 1921 р. родині I. Мазепи вдалося перейти Збруч і

оселитися у Львові (до того його дружина з двома доньками

залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному

інституті).

У Львові 1922 року I. Мазепа видав працю «Большевизм і

окупація України».

У березні 1923-го I. Мазепа переїхав до Праги. 1925 року

I. Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем

Української господарської академії у Подєбрадах і навіть

переїхав туди жити, залишивши родину у Празі.

1936 року відмовився прийняти чехословацьке громадянство,

хоч це було конче необхідним для отримання

постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли

довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої

держави».

Під час німецької окупації жив замкнено й ізольовано.

Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед

вступом радянських військ виїхав до Баварії: спочатку до

Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.

Помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в

Аугсбургу.

 147

Поряд із фаховими виданнями вченого-агронома залишилися

його численні праці з історії національно-визвольних

змагань в Україні, зокрема: «Большевизм і окупація України»

(1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні

й бурі революції» (1950–1952).

Микола Бредов

(Нар. 1873)

Генерал, однодумець Денікіна. По закінченні в 1901 році

Академії Генерального штабу займав ряд штабних посад. Під

час громадянської війни приєднався до Денікіна; брав участь

в окупації України, командував «гвардією», що входила до

складу т. зв. Полтавського загону, на чолі якого тимчасово зайняв

Київ і частину правобережжя України: Цей район окупації

білих отримав насмішкувату назву «Бредланда». Після

разгрому денікінців утік в Болгарію, де займався, як пишуть

російські сайти, «куроводством». Це благородне заняття російського

генерала обірвав свій же російський СМЕРШ: Бредова

в сорок п’ятому арештували в Болгарії і сліду його, зрозуміло,

надалі ніхто не знайшов.

Митрополит Володимир (Богоявленський)

(1848–1918)

Уродженець Тамбовщини (с. Мала Моршівка). Був митрополитом

Московським і Коломенським, Санкт-Петербурзьким

і Ладозьким, займав ряд інших високих постів РПЦ. З листопада

1915 року – митрополит Київський і Галицький. Різко

виступав проти незалежності української церкви, за «истинно

русское православне». То ж і вбили його «істинні росіяни»муравйовці:

після пострілів вбивці стали ще з утіхою колоти

його багнетами та бити прикладами, врешті для цілковитої надійності

зробили два «контрольні» постріли. Найкрасномовніше

про знущання над тілом нещасного архіпастиря свідчить

медичний документ, вміщений на «Вікіпедії»:

Текст «Акта освидетельствования тела» высокопреосвященнейшего

митрополита Киевского Владимира, убиенного

25 января 1918 года, произведенного (освидетельствования)

26 января того же года:

Іван КОРСАК148

«Тело митрополита Владимира оказалось, при освидетельствовании,

в умеренно окоченелом состоянии; руки полусогнуты

и сложены на туловище, причем пальцы правой руки

сложены для крестного знамения; правая нога полусогнута в

коленях, а левая выпрямлена, на тело надето нижнее белье. На

лице замечается разница в окраске правой и левой половины.

На покрасневшей правой щеке, кроме мест хронического

воспаления с поверхностным изъязвлением кожи, замечаются

узкие ссадины свежего происхождения, на которых видна

сукровица, растекающаяся по щеке. На полтора сантиметра

выше угла правой глазной щели имеется рана около трех миллиметров

в диаметре с неровными краями, по всей вероятности,

огнестрельного происхождения. В левой темянно-затылочной

области имеется резаная рана с неровными краями,

проникающая всю толщу покровов головы с обнажением

кости, длиною два сантиметра. Под правым ухом, вблизи угла

челюсти, имеется рана, колотая длиною в три миллиметра. На

правой стороне, в области усов, имеются три колотые раны

губы. В области правой ключицы огнестрельная рана с обожженными

краями величиною около двух миллиметров в диаметре,

– ниже ее вершка на полтора, имеется огнестрельная,

по всей вероятности, рана до полусантиметра в диаметре. Задняя

стенка подкрыльцевой ямки представляет собою разорванную

рану величиною в небольшой кулак; эта рана имеет

на средине кожаную спайку, тоже надорванную; мягкой части

из мышц и кожи в этой ране перерваны и частью вырваны;

частей реберных костей, расположенных в области этой раны,

недостает, а междуреберных мышц не имеется, и вся правая

полость груди открыта. В правой поясничной области по подмышечной

линии имеется горизонтальная колотая рана длиною

до трех сантиметров, из которой торчит часть сальника.

В левой подмышечной области, у края восьмого ребра, имеется

рана, проникающая всю толщу покровов, круглого очертания,

с равными краями, слегка пропекшимися, около полусантиметра

в диаметре. В области рукоятки грудины, у левого

ее края, имеется рана до двух миллиметров шириною, колотого

характера. Из записанных повреждений – огнестрельные

раны: в правый висок – слепая, в верхнюю часть правой

 149

половины груди, с выходом в правую подмышечную область,

– раны, носящие характер действия разрывных пуль, а также

колотая рана живота с выпадением внутренности – сальника,

должно считать смертельными. Соответственно описанным

ранам тела на одежде убитого как верхней – теплой шубы, так

и нижних – рясе, и подряснике – имеются разрезы. На клобуке,

в нижней правой части его, соответственно надглазной

ране имеется круглая дыра, закопченная дымом в окружности,

в задней часта клобука имеются три прорванных дыры,

соответствующих местам ранений головы.

ОсвидетельствованиетелаубитогомитрополитаВысокопреосвященного

Владимира производил врач статский советник

Алексей Городецкий».

Арсен Річинський

(25 (12) червня 1892, Тетильківці, Крем’янецький повіт,

Волинська губернія – 13 квітня 1956)

Православний церковний, громадський і пластовий діяч

на західній Волині, за фахом лікар.

Автор статей на релігійно-церковні теми та книги «Проблеми

української релігійної свідомості» (1923); редактор-видавець

переважно неперіодичних журналів-часописів: «Нова

Дорога» (1918), «На Варті» (1925–26), «Рідна церква» (1927),

«Наше брацтво» (1929), в яких пропагував національне відродження

Православної Церкви. Церковний композитор

(музичні збірки: «Скорбна мати», «Українська відправа», «Колядки

»). Радикальні церковні погляди спричинили конфлікти

Річинського з тогочасним церковним керівництвом православної

митрополії, що проявилися навіть у тимчасовому відлученні

його від церкви, а громадсько-пластова діяльність – у

переслідуванні польської влади (в’язень Берези Картузької,

1939) та репресії радянської влади.

Річинський став активним діячем українського церковного

руху, прихильником утворення автокефалії та

української церкви. Саме тоді почалася тривала дружба Річинського

з Тележинським. Під впливом останнього Річинський

зацікавився композиторською творчістю. В 1925 році

він уклав свою першу збірку загальнодоступних церковних

Іван КОРСАК150

співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в

українській церкві», мета якої, за його власними словами,

«полегшити богослужіння в церкві українською мовою та

показати перевагу й красу Служби Божої на рідній мові».

1926 року вийшла наступна збірка «Українські церковні співи

», 1929-го – «Українська Відправа Вечірня та Рання».

Композитор, видавець, лікар, церковний діяч, Річинський

не залишався осторонь і громадського життя. В 1928–29 роках, на

які припадає кульмінація його суспільної діяльності, він очолював

Володимирську «Просвіту», був її ідеологом і натхненником

усіх культурно-просвітницьких заходів. 1933 року Річинського

обрали віце-президентом товариства «Відродження». Тоді ж він

організував хор при «Володимирському Союзі українок».

У своїх виступах та публікаціях Річинський постійно

пропагував ідеї національної незалежності, за що його декілька

разів заарештовували, а одного разу навіть заслали до

концентраційного табору.

Після останнього арешту в 1939 році органами НКВС

Річинський був засуджений до 10 років позбавлення волі в

Унтатаборі. Після відбуття цього терміну, Річинського разом

з родиною відправили у безстрокове заслання в КизилОрдинську

область без права повернення в Україну. Він працював

лікарем районної лікарні, продовжуючи і свої композиторські

заняття. Так, на початку 50-х років він створив хор

«Дві хмароньки».

У 1952–1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися

в часописі «Здоровье Казахстана».

Помер А. Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу.

Поховали його на цвинтарі станції Джусали КизилОрдинської

області (Казахстан).

Повідомлення з Москви про реабілітацію запізнилося на

два тижні…

Митрополит Антоній

(Олексій Павлович Храповицький)

(30(17).03. 1864 – 1936)

Православний митрополит, російський церковний і громадський

діяч. Народився в Новгородській губернії. 1902–13

 151

– єпископ Волинський і Житомирський(з 1906 – архієпископ,

з 1911 – д-р теології), 1913–17 – архієпископ Харківський.

1917 відомий гострими виступами проти українського національного

руху. У травні 1918-го обраний митрополитом

Київським, вибори відбулися з порушенням церковних канонів

і всупереч бажанню гетьмана П. Скоропадського та його

уряду. Активно боровся проти української автокефалії. На

початку 1919-го його усунено за антиукраїнську діяльність.

1920 р. емігрував, очолив закордонне російське церковне

правління у м. Сремські-Карловці (нині Сербія та Чорногорія).

На 1-му Карловацькому соборі (грудень 1921) обраний

головою Вищого російського церковного управління за кордоном.

22 червня 1934 року Московська Патріархія заборонила

надто владолюбивому Антонію Храповицькому та іже з

ним у священнослужінні.

Помер у м. Сремські-Карловці.

Цікаві міркування про чорносотенний «Союз русского

народа», одним з організаторів якого в Україні був митрополит

Антоній Храповицький, є в Андрія Новосьолова «Развод

по-христиански. 2. Черная сотня» (www.proza.ru):

«Вот создать организацию таких «идейных» воителей за

ценности православия и сподобились духовные отцы с надеждою

на то, что такие «народные дружины» из «православных

борцов» и пригодятся в будущем. А на то, что у самих синодалов

с верой в Бога некоторые проблемы, внимания решили не

обращать, поскольку все это мелочи.

Во главе этих боевых групп должен был стоять военный

человек, а вот управлять этим командиром должен был представитель

духовенства, впрочем, не отвечая за действия своих

«духовных детей» с револьверами. Если припомнить, что

внутри самой РПЦ всегда существовала жесткая военная

дисциплина, то можно себе представить, какую власть в своих

руках сосредоточил Синод – «черные сотни» Всея России

отлично управлялись из Москвы.

Факт непосредственного участия духовенства в черносотенных

организациях известен. Так, будущий патриарх Тихон

в бытность архиепископом Ярославским и Ростовским

Іван КОРСАК152

возглавлял губернский отдел Союза русского народа. В рядах

«Черной Сотни» были архиепископы Сергий Старгородский,

будущий глава Русской Православной Церкви в эмиграции

(РПЦЗ) Антоний Храповицкий и многие другие…

Поэтому, действуя «от обратного», мы можем с уверенностью

сказать, что «Черная Сотня» – это Всероссийская боевая

террористическая организация, действующая во имя политических

интересов Святейшего Синода…

Еще один факт принадлежности «Черной Сотни» церковной

системе – это ее финансирование и обеспечение. Разумеется,

декларируемая часть денежных вливаний в «черносотенство

» – это «пожертвования неизвестных лиц». Но было и финансирование

из бюджета Российской Империи, точно такое

же, как и финансирование РПЦ. (Невероятно, что Российское

Государство само кормило своих убийц!) И как только в 1917

году денежный поток из государственной казны иссяк, исчезло

и черносотенное «народное движение»…

Все террористические акты по устранению правых лидеров

осуществлялись боевой группой левых эсеров, в частности,

ее лидером Борисом Савинковым. А вот член Центрального

Комитета социал-революционеров Евно Азеф был агентом

царской охранки, где получал деньги для Савинкова и инструкции,

кого в этот раз настоятельно рекомендуется убить.

Там же, в кабинете начальника Департамента полиции Петра

Ивановича Рачковского, получал деньги и инструкции глава

боевых групп (БГ) «Черной Сотни» В. М. Пуришкевич. «Черные

» убивали «жидо-масонов», а «красные» убивали «мракобесов

». Таким образом, в России за счет казны организовывалась

«беспощадная классовая война» во имя «светлых целей

спасения России». Боевики Савинкова убили московского

градоначальника великого князя Сергея Александровича, министров

Сипягина, Плеве, Трепова, Столыпина и еще сотни

людей, преданных монархии. Черносотенцы убили профессора

Герценштейна депутата I Думы, революционных лидеров

Караваева, Баумана, Афанасьева и многих других, покушались

на жизнь министра Витте. Устраивали черносотенцы и

погромы.

 153

Михайло Тележинський

(26 січня 1886 – 1939)

Композитор, хоровий диригент, публіцист, відомий духовний

та політичний діяч.

Народився 26 січня 1886 року в селі Булаї Бердичівського

повіту. 1905-го закінчив Києво-Подільське духовне училище

і був зарахований до Київської духовної семінарії. 1913

року Тележинський був посвячений у духовний сан, але відмовився

від священицтва, повністю віддав себе мистецтву.

Наступні роки він присвятив самовдосконаленню в професійній

музичній сфері водночас задовольняючи свій яскравий

суспільний темперамент участю у політичному житті

Києва. В 1917 році Тележинський стає вже вельми помітною

постаттю столиці: він – член Центральної Ради, державний

інспектор військ УНР, диригент заснованого К. Стеценком

першого Українського Національного хору.

Випадкова зустріч із К. Стеценком у 1918 році на станції

Броди під час вимушених «мандрів» поклала початок

кількамісячному тісному особистому та творчому спілкуванню

двох музикантів. Подальша доля Тележинського була

тісно пов’язана з Волинню, куди він переїхав влітку 1919

року. Спочатку Кам’янець-Подільський, потім ВолодимирВолинський

стають центрами його різнобічної діяльності.

Займаючи спершу скромну посаду псаломщика однієї з

володимирських церков, Тележинський швидко опинився

у вирі громадського і мистецького життя, коли увійшов до

складу місцевої «Просвіти». 1922 року він організував хор

«Замочок», один з найкращих на Волині. Тоді ж він познайомився

з Арсеном Річинським, головним лікарем місцевої

лікарні, в особі якого знайшов однодумця і близького

друга. Обидва стали поборниками відродження автокефалії

та українізації церковної відправи.

У тому ж 1922 році розпочинається композиторська діяльність

Тележинського: спочатку він створює Літургію, згодом у

Станіславі у видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень

і забав для дітей». З 1927 року розгортається критично-публіцистична

діяльність Тележинського. Починаючи з першої

своєї статті, яка була присвячена 100-літньому ювілею з дня

Іван КОРСАК154

виходу збірки українських народних пісень М. Максимовича,

Тележинський цілеспрямовано вивчав історію, теорію,

естетику та практику побутування українського музичного

фольклору і став одним із провідних вітчизняних фахівців з

цієї проблеми.

Довгі роки композитор, як публіцист, співпрацював з газетою

«Українська нива», що виходила українською мовою

спочатку у Варшаві, пізніше в Луцьку. Так, 1928 року в газеті

було надруковано два біографічні нариси Тележинського

– про К. Стеценка та М. Леонтовича.

Композитор часто виступав з лекціями та вступними

промовами у концертах за участю свого хору. 1929 року після

серії концертів хору в Луцьку, Тележинський прийняв пропозицію

зайняти посаду регента хору місцевого Чеснохресного

братства. В 1930 році Тележинського призначили інспектором

українських народних хорів при Шкільній кураторії. Не покидає

він і своєї політичної діяльності – так, 1931 року Тележинський

був обраний послом до Сейму, де разом з журналістом

П. Певним, головним редактором «Української ниви»,

вони започаткували нову політичну організацію «Волинське

Українське об’єднання». Тележинський став його генеральним

секретарем.

У 30-ті роки з’являється багато творів композитора: 4

десятки хорових обробок, збірник зі 160 українських народних

пісень, солоспіви, серед яких цикл «Айстри» на слова

О. Олеся, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірня та ранішня

відправи». Музика Тележинського позначена благородними

рисами його особистості. Її вирізняють поетичність, емоційність,

глибина.

Митрополит Євлогій (Георгієвський)

(1882–1946)

Закінчив Тульську духовну семінарію і Московську духовну

академію. З 1897 року – ректор Хомської семінарії, з 1912го

– архієпископ, обирався в Думу. Архієпископ Волинський

і Житомирський з травня 1914-го. Затято боровся проти