Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

ваговитого записника, мов десь там нотувалася на

проблему вичерпна відповідь. – Дещо, ви пам’ятаєте, ми

робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного

видавництва. Українізацію марне стримати, а духовенство

в масі своїй, вельми московське, мало свідоме нашого

руху.

У двері постукали, і помічник міністра, привітавшись

мовчки кивком голови, поклав на стіл свіжу пошту.

– Нам треба розіслати ті книги у недільні школи, у

редакції газет, громадським організаціям, – перегортав

уголос думки Огієнко, як нещодавно гортав свого грубого

записника, і одночасно розрізував принесеного конверта.

– Ось підтвердження нашій розмові.

Професор простягнув Пащевському аркуша, й

отець Павло швидко побіг очима вздовж рядків. «Ці

 41

книги піднесли нас на дусі і заохотили до подальшої щирої

роботи. Українці в Америці читають їх з найбільшим

заінтересуванням. Найважливіше те, що вашими виданнями

заінтересувалися галичани, а це ще один знак, що

наша побіда не за горами»…

– То вдячний лист Івана Гундика з-за океану, – Огієнко

перейняв назад аркуша. – Але у видавничій справі

в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.

– А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити

маємо, – виклав першу з думок, з якими прийшов

до міністра отець Пащевський.

– Допомога дітям українських біженців, – додав своє

професор.

– Висвята нових священиків…

Вони впівголоса викладали свої думки, мовби аркуш

на стіл клали поверх аркуша, тих аркушів на тісному й

без того столі була ціла стопа, але й ще не кінець.

– Сповіщати про наше церковне життя в Україну та

за кордон, інші держави.

– Зав’язати зносини зі Вселенським Патріархом.

– Звернутися до провідництва українських православних

приходів у Канаді й Америці з настійним закликом

порятувати тут українських дітей…

Лягали на стіл думки-аркуші, які видавались Пащевському

чомусь жовтими, бо стільки на них гіркого

писано… Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкістю,

кому і яка цікавіша спаде, бо обоє цілком собі звіт

давали: ні на кого сподіватися, самим те і робити.

І робилося. Одна за одною виходять книжки Івана

Огієнка: «Українська вимова богослужбового тексту. Правила

і зразки вимови», «Український православний молитовник

», «Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську

», «Світовий рух за утворення живої національної

Іван КОРСАК42

церкви», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р».

До цієї серії долучилися й інші знані автори. Професор

В. Біднов видає «Українську справу на Вкраїні», І. Пеленський

– «Український церковний стиль», книги йдуть

на Холмщину, Волинь, Галичину, через священиків потрапляють

в табори інтернованих вояків УНР в Румунії,

Чехії, інших держав. Частенько доводиться Іванові Огієнку

бути за автора, редактора, коректора, ще й наглянути

оком, чи втрапляють ті книги за своїм призначенням.

І адреса видавництва вказувалася точна: Тарнів, готель

«Брістоль» кімната № 6…

Свої клопоти отця Павла чекали вже за порогом,

клопоти заради тої землі, чий подих з того боку вітер

хіба принесе, тої землі, про яку говорив Олександр Іноземцев,

землі, де в дитинстві досвітком пролопотіти так

радо босоніж до ставка, аж виляскуватимуть по стежці

підошви, де пахне, як ніколи не здатен вже пахнути перший

огірок, зірваний власноруч на грядці, а рання черешня

розтане в роті швидше за найсолодшого цукерка;

заради тої землі, яка далеко, та люди її, його побратими,

тут – за колючим дротом, виснажені й бліді, бо рум’янець

на щоках хіба засвітиться з туберкульозу, нажитого

на фронтах і вже в таборах; і він, отець Павло, на ці клопоти

присуджений без права на апеляцію.

6

Повільно, з трудом читав свій указ єпископ Діонисій,

сапаючи та на хвильку змовкаючи час від часу, мов спинявся

в далекій дорозі на перепочинок, – давня хвороба

допікала владиці. А як дочитав той указ єпископ про

призначення архімандрита Смарагда ректором Холмської

семінарії з тимчасовим перебуванням у Кременці,

 43

то подякував отець Смарагд так сухо, що присутні мимоволі

аж перезирнулися.

– Я й до цього виконував ректорські обов’язки, – завершив

десь з докором у голосі Смарагд, мовбито саме

владика Діонисій був винуватцем у тому.

Скалку під ніготь архімандриту, власне, загнали ще

раніше в Москві, біль від тої скалки ніяк не хотів минати.

Вернулися, думав отець, нарешті по розум, але час через

те він згаяв, мав би досі сягнути вищого. Смарагд був

певен, що вартує того, попри образу, ніде й ніколи він

навіть на мить не похитнувся, і крок не ступив від зазначеного

московським синодом. Він ніколи не вчинить так,

як може вчинити, скажімо, єпископ Черкаський Назарій

– обертатися в той бік, звідки вітер віє, і пильно роззиратися,

з якого боку насуплюються чорні хмари. Смарагд

зневажав Назарія за той вчинок і виявлену, хай навіть

мимовільно, слабкість духу.

…Весь майдан перед собором Святої Софії виповнили

кияни і гості того пам’ятного дня, 10 липня 1919

року, урочисті дзвони пливли понад головами тисяч людей

і знімалися лунко в святочне небо, правилася панахида.

Українська столиця у літі дев’ятнадцятого лишалася

ще островом спокою і тихого благополуччя, бо Росія вже

палала від краю до краю, рвали, топтали і шматували її

самі росіяни, тож чимало прийшло на майдан також втікачів

з північних країв, рятуючись від більшовицького

жаху. Вперше за два з лишком століття правилася панахида

по Іванові Мазепі. Правив єпископ Черкаський Назарій,

котрий після від’їзду митрополита Антонія керував

Київською єпархією Російської православної церкви.

– Зі святими упокій… – линула молитва за українського

гетьмана, що стільки церков збудував на цій

землі і так багато зробив для Христової справи, вічную

Іван КОРСАК44

пам’ять хор виконував з таким почуттям, що не літня

спека, а зимні протяги холодили душі.

У проповідях наступних єпископ Назарій обіцявся

прилюдно, що й надалі не чинитиме опору українському

церковно-визвольному рухові. Та коли загули вже недалеко

від Києва гармати російського генерала Бредова,

зламав своє слово владика і видав наказ про заборону

українському духовенству відправляти Божу службу

рідною для цієї землі мовою.

Ні, він, архімандрит Смарагд, так ніколи не діятиме,

і рано чи пізно його оцінити мають належно.

Шкода, звісно, що через прикрий випадок тоді на вокзалі

йому не судилося своєчасно прорватися в Харків,

прибути на обіцяну через третіх осіб єпископську хіротонію.

Тим часом лихі люди, жадібно посміхаючись,

той вогонь, що випалював на корені все живе на російській

землі, перекинули тепер на землі цього за

предковічною натурою мирного краю. Західні області

відійшли до Польщі, на решті України запанували

більшовики, межі єпархій змістилися. Після Ризької

угоди Кременець опинився на польській уже території,

варшавський уряд видав декрет про управління православними

церквами у краї єпископу Діонисію.

Ректор Холмської семінарії раптом не визнає зверхності

того, хто призначав його на цю посаду, пише довгого

і багатозначного листа керуючому єпархією на підрадянській

Волині єпископові Фадею. То, на розсуд архімандрита,

куди правильніший владика, він з владою

УНР відмовився навідріз навіть спілкуватися українською

мовою.

Преосвященний Фадей був справді людиною рішучою

і тямковитою, і, не гаючись, 15/28 лютого

 45

подає синоду єпископів всієї України кандидатуру

Смарагда на нововідкриту кафедру єпископа Дубенського.

А Москвою, уже радянською, нещодавно Дубно

було віддано Польщі, то юрисдикція іншої тепер держави,

словом, на тобі, Боже, що мені негоже…

– Призначення Смарагда Фадеєм, – писатиме І. Огієнко

професорові В. Біднову, – зроблене з однією метою

– накапостити нашому єпископові.

У Польщі церкву від держави не відділяли і тутешні

урядовці пам’ятали ще русифікаторські діяння архімандрита

Смарагда в попередні часи, то ж утвердження знову

йому, у черговий раз, аж ніяк не світило…

Отцеві Смарагдові тоді приснився сон. Начебто їде

він, вдягнутий в гарне і яскраве єпископське облачення,

на вельми розкішній колісниці, їде по кам’янистій незнайомій

дорозі, і спиняється врешті під величною аркою.

Під нею вже чекає його монах, схожий на пам’ятного

йому по зустрічах в Києві та Камянці-Подільському

отця Пащевського, і тримає в руці предмет, що нагадує

чашу для причастя. Смарагд має підійти і висповідатися

та причаститися, але ледве ступив він крок від колісниці,

як де не взялися оси, цілісінький рій, нахабний і

вельми злостивий, той рій крутився, вертівся і загрозливо

дзижчав навколо голови, тож Смарагд мимовільно

махав руками, відбиваючись від безцеремонних і небезпечних

комах – він так розмахував, аж різкий біль

замість оси вжалив у руку.

Смарагд раптово прокинувся – рука справді боліла,

бо розмахуючи нею уві сні, вдарився таки добряче

о бильце ліжка. Архіманрит ніколи не був забобонним,

тлумачення снів вважав заняттям на межі гріха, але цього

разу таки вирішив перевірити значення химерного

сновидіння і взявся нишпорити серед стосу читаних і

Іван КОРСАК46

нечитаних книг. «Колісниця… – шелестів сторінками

архімандрит, враз скинувши сон. – Якщо ви їдете на

колісниці, то незабаром відкриються перед вами добрі

можливості. Коли правильно скористаєтеся ними, мають

явитися неодмінно великі можливості».

Бодай вам абищо, подумки висварився Смарагд,

толку з того, що «відкриються можливості», тільки

зникають вони раптово й негадано, як втікає марево

перед подорожнім в безкраїй пустелі. І він далі гортав

сторінки: «Висповідатися у сні священику – знак можливого

приниження і печалі, цей сон означає, що вчинили

негідне щось, воно завдасть вам турбот і печалі».

Брехня, вже зовсім розсердився Смарагд, не робив він

негідного, навпаки то з ним чинили негідно, оминаючи

незаслужено і нехтуючи його. І вже зовсім без видимої

охоти заглянув ще на одну сторінку. «Оси, побачені уві

сні, означають ворогів, які жорстоко покарають вас і

злостиво чорнитимуть… Часто цей сон символізує

втрату дружби чи втрату велику коштів».

Нісенітниці, до решти роздратувався Смарагд і пожбурив

щомоці сонника геть у куток, аж той злякано залопотів

сторінками, як молодий нажаханий півник від

хижого шуліки.

7

Стрій вояків був звично чіткий, як веліла нагода зустріти

поважного гостя, обличчя стрільців суворі, мов з

холодного каменя тесані, от тільки їхня форма не в’язалася

зовсім з парадом – хтось все ще стояв у поношеному,

витертому і полинялому, а то й підлатаному невмілими

до цього чоловічими руками однострої УНР, хтось

виструнчився у цивільному, ще інший у виміняній на

 47

тутешньому базарі старій уніформі польських жолнєжів.

На зустріч з інтернованими в таборах українськими

вояками у Щипйорно під Калішем прибув Юзеф Пілсудський.

Він ішов уздовж рядів, пильно вглядаючись в лиця

стрільців, які по черзі були то затятими ворогами, то

побратимами у спільній, за вашу і нашу також свободу,

пліч-о-пліч борні з червоною Росією. Він пильно вдивлявся

у ті мовчазні й суворі обличчя, і не знайшлося б,

певне, на світі гадалки чи знахаря, що зуміли б проникнути

в похмурі думки недавнього «начальника польської

держави». Бо то був той самий табір, на тому ж місці,

де інтернували легіонерів Пілсудського, коли вони на

чолі з ним, командантом, відмовилися скласти присягу

на вірність німецькому кайзерові Вільгельмові у 1916

році. А сам Юзеф Пілсудський зараз зрікся державних

справ, закрився від химерного світу в своєму маєтку на

маленькому хуторці Салеювек – тут хіба добросердна

зозуля може накувати копу літ та ранками такий «райрай-

рай» зніме жаб’ячий оркестр, що від подиву аж згавкне

його улюблений пес.

Ніхто всіх тодішніх думок Юзефа Пілсудського не

міг знати, навіть найближче оточення до дна того мисленного

колодязя не могло зазирнути. Він довго вдивлявся

в очі вояків у строю, вздовж шеренг ідучи, і в

промові своїй також не був велеречивим. Але кілька

неголосних слів з того виступу стрільці ще довго пригадуватимуть:

– Я вас перепрошую… Я дуже перепрошую, панове…

То згодом якоюсь мірою проясниться сказане у зізнанні

близького сподвижника Пілсудського Тадеуша

Голувка: «Ми зрадили наших братів-українців»… Ще би

два тижні вистояли і допомогли українському військові

Іван КОРСАК48

в неймовірно тяжкому спротиві більшовицькій навалі,

і зовсім по-іншому складались би доля сусідніх народів

– і хто зна, через роки, не тільки їхня, а й усього європейського

континенту.

Обходячи стрій, навпроти отця Пащевського Пілсудський

раптом спинився, наморщив лоба.

– Отче, здається, ми вже зустрічалися, отак років

два тому чи, може, й більше… Там, у Станіславі, як

бронепоїзда виряджали…

– Тепер довгі роки настали, – посміхнувся отець Павло,

чіпка пам’ять Пілсудського справді не зрадила.

То був небуденний день тоді в Станіславі, отець

Пащевський правив вдячний молебень. Робітники в

тутешніх залізничних майстернях, не вельми роззираючись

коли сонце сходить і коли заходить, виготовили

для українського війська бронепотяг і нарекли його «потутешньому

» – «Кармелюк».

Посвячення бронепотяга стало справжнім козацьким

святом – на нього прибули Головний Отаман УНР

Симон Петлюра, командант Польської держави Юзеф

Пілсудський, чимало інших іменитих гостей, народні і

стройові пісні так гарно співав козацький хор, а юнаки

зі Спільної юнацької школи промарширували парадним

строєм.

– Після вашого благословення бронепотягу судитиметься

неабияка доля, – докинув ніби жартома до Пащевського

тоді Пілсудський опісля служби Божої.

Він не вельми помилився – бронепотяг «Кармелюк»

намотає тисячі кілометрів на рейках, відзначиться у боях

за Гусятин, де в неабиякій помочі буде 3-й Залізній дивізії,

гаситиме атаку за атакою червоних, що силитимуться

форсувати Збруч. Згодом біля Галича в немалій нагоді

стане 4-й Київській дивізії, а як серйозно підіб’ють і

 49

зійде з рейок, то винахідливе робітництво «воскресить»

його, і він знову підтримуватиме війська групи генерала

Загродського – першу, другу і шосту дивізії.

А тим часом по від’їзді Пілсудського свої клопоти

набігали в отця Пащевського. З міністром ісповідань

Іваном Огієнком обговорили як далі жити і що чинити

військовому духовенству.

– Маємо зберегти дух вояцтва, попри фокуси російських

конфідентів і нашіптування та перешіптування

своїх слабкодухих, не можемо порушити віри в українську

справу, – у професора звично на столі копиця книг,

з-за яких визирають тільки втомлені очі, а ще кілька

книжкових копичок просто на підлозі кучкуються попід

стіною.

– Потрібен з’їзд українських військових священиків.

Тільки де його доцільніше, з огляду на наші обставини,

зручніше і краще скликати? – Пащевського в душі інколи

навіть завидки брали за отой обшир клопотів, що

встигає пересіяти, перевіяти і перелопатити професор

– окрім просування у видавничій справі, яке відчуло вже

духівництво в таборах, йшли енергійні перемовини з

польськими владцями, з додержанням зрозумілих пересторог

зі священицтвом Автокефальної церкви на чолі з

Василем Липківським в Україні, нав’язувалися контакти

з оточенням Вселенського патріарха у Константинополі.

– Гадаю, найдоцільніше в Тарнові, – і професор виклав

свої аргументи щодо географії розміщення таборів.

– Та й головні наші урядові установи також там.

З отцями Мариничем і Раїнським, Білоном і Волковичем,

з багатьма іншими військовими духівниками Пащевський

стоптав немало курних доріг по всій Україні,

а ще не менш вибоїсті, тільки в іншому значенні, дороги

стелилися тепер, на чужині. Духовна опіка українських

Іван КОРСАК50

козаків, матеріальне забезпечення військового духовенства,

заснування братств і створення Української

церковної ради, справи шлюбів і духовних нагород…

В передвесняні дні, ще й сонце як слід не підбилося, у

середині березня двадцять першого року про це говорили

духівники на своєму з’їзді. Українську церковну

раду довірили очолити отцеві Павлові і вже одним з

перших питань, яке розглядала рада, було затвердження

тексту поминання влади Української Народної Республіки.

А добрі завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огієнко,

пропадали непомітно самі собою – отця Пащевського

обирають головою Братства святої Покрови, головою

Братства Кирила і Мефодія, водночас він викладає в

українській гімназії імені Тараса Шевченка в Каліші, де

вчиться дітвора українських емігрантів.

За благословенням організувати курси військових

капеланів пішов отець Павло до архієпископа Юрія Ярошевського,

який отримав повноваження Першоієрарха

Православної церкви у Польщі.

– Такі курси, окрім духовної особи, має також очолювати

людина військова, – зауважив практичний архієпископ,

що небавом стане митрополитом. – Чи не задумувалися

над цим?

– Так, владико, – мав готову відповідь отець Пащевський.

– Наш уряд рекомендує генерала Загродського,

добре його я знаю, бо був з цим мужнім і розважливим

командувачем у Зимовому поході.

– Благословляю на благе діло, – без подальших вагань

мовив архієпископ. – І дійте рішуче. Бо навіть тут, серед

польських владців, які сягнули унезалежнення саме своєю

рішучістю в критичні моменти, ще загусто вагань та

непотрібного хитання. Дивуюсь, до слова, Пілсудському,

 51

що він, старий революціонер, не може укоськати своїх

супротивників. Хай би діяв, як я…

Раптова, негадано дитяча усмішка освітила обличчя

суворого архієпископа, наче в ніч крізь прочинені двері

місячне проміння впало на долівку у дім, сяйнуло лише

на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не

озирався ніколи на невдоволених, більше чи менше наживе

ворогів на своєму шляху; і байдуже було йому, що

число недоброзичливців, в чому сам не раз упевнявся,

нерідко перевищувало число його прихильників та шанувальників.

– А в вашій справі вагання зовсім недопустимі, –

хтось назад зачинив ті на хвильку прочинені двері, і згасла

нараз усмішка, і в голосі знову залізо. – Я тут маю, для

прикладу, одного вельми невдоволеного, архіманрита

Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо він все ще

числиться ректором Холмської семінарії, а він забрався

собі у рідне село біля Гродно, і робить вигляд, що не знає

про моє послання. Витівка недостойна і непорядна, бо з

надійного джерела знаю, що про цей документ Смарагду

переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до

розпоряджень змушений буду серйозно карати – аби й

іншим наука затямилася.

– Знайомий з таким, – в Пащевського при згадці

про архімандрита аж в роті запекло, мовби від нерозведеного

оцту. – За якісь гріхи йому на очі катаракта

своєрідна упала, і тепер в нього весь світ бачиться перекривленим.

– З Богом, – завершив розмову владика. – Рішуче, не

озираючись на невпевнених та супротивників різних вашої

великої справи.

Тепер до стежок отця Павла, окрім гімназійної та

Головної ради братств, бо об’єднаються вони, а

Іван КОРСАК52

Пащевського оберуть головою, ще одна додалася доріжка.

І він виходитиме щоранку на одну з трьох, і прямуватиме

не спиняючись – ні, один раз таки спиниться.

Наче хто голосно за спиною ляснув у долоні, він навіть

стямитися не встиг, як щось таке, як куля, біля ніг

кресонуло камінь бруківки і вп’ялося в цегляну стіну.

Отець Павло, замість того, аби метнутися десь у прихисток,

круто обернувся в той бік, звідки стріляли.

Другого пострілу, на щастя, не пролунало.

«Ти ба, – подумав отець Павло. – Армія наша роззброєна,

роздягнута і голодна, а її так ще бояться, що

стріляють навіть у священиків».

Курси військових духівників таки запрацювали, то

для отця Пащевського було ще чималеньким шматом

роботи, але роз’їдуться згодом його вихованці по Холмщині,

Підляшші, Волині та інших краях, аби нести слово

Господнє, аби звучала в церквах молитва рідною і зрозумілою

мовою.

8

Як тільки зачинилися двері за отцем Пащевським,

архієпископ Юрій запросив до себе помічника з канцелярії.

– Підготуйте указ про заборону архімандритові Смарагду

у священослужінні, – розпорядився владика, бо не

мав звички замислене відкладати у вельми довгий ящик.

Власне, ота несолідна поведінка Смарагда з останнім розпорядженням

просто була ще одною краплиною, і саме

тою, яка переповнила чашу терпіння архієпископа.

Ще перед цим була зі Смарагдом у нього вельми непроста

розмова. Архімандрит повівся в його кабінеті

так, буцімто вони помінялися ролями, начебто Смарагд

став архієреєм над Юрієм Ярошевським.

 53

– Ви знаєте, яку лінію я зайняв, коли йшлося про

запрошення Вас до Варшави, – без дипломатичних вихилясів

мовив Смарагд, пильно дивлячись у вічі владиці

Юрію, як дивиться гіпнотизер на виставі запрошеному

випадковому глядачеві, аби той виконав на потіху залу

якусь кумедну забаганку.

Архієпископ стримав себе з немалим трудом. Він

добре знав, на що натякав Смарагд, доплітаючи до своєї

особистої вигоди хитросплетіння тодішніх непростих

подій.

Закружляла, завертілася віхола у ті часи не лише в

міждержавних справах, а й у міжцерковних. На пропозицію

українського уряду московський патріарх наприкінці

вісімнадцятого року віддає повіти Мінської, Могилівської

та Гродненської єпархій під догляд єпископу

Діонисію, що викликало різке несприйняття тамтешніх

ієрархів, в тім числі і Юрія Ярошевського. А Смарагд,

хоч і був лише нарeченим в єпископи, брав діяльну

участь в православному житті Польщі, бо неабияку

мав прихильність в московського духовенства. Він

справді підтримав архієпископа Юрія – камінь з-за

пазухи на Діонисія ніяк не міг вийняти, тож в особі

Ярошевського сподівався на союзника.

Проте Юрій Ярошевський знав ситуацію куди глибше.

Спільно з іншими промосковськими високими духовними

особами архімандрит підготував потім звернення

до патріарха з проханням не призначати владику

Юрія на Варшавську і Холмську кафедри, натомість

призначити його на Волинь, посунувши геть нелюбого

Діонисія. Таким робом були сподіванки вполювати одразу

два зайці, причому в загінки на те полювання мали

вийти самі прихильні до української справи душпастирі.

Архієпископ Ярошевський знав кожен хід тої заплутаної

Іван КОРСАК54

багатоходової шахової гри, і як тільки Смарагд натякнув

про «призначення на Варшаву», збунтувався було в

душі, та мусив стримати себе.

– Не архімандритам вирішувати, яких владик і на

які єпархії ставити, – відказав якомога тихіше і безпристрасно,

але в тому тихому голосі десь далеко, ген за виднокраєм,

вже чулися громи, вони наближалися і готові

були гоготіти на повну силу.

– Ви в католицькій країні, – не збирався змінювати

тону архімандрит і так само не відводив чіпкого та

пильного погляду. – Попри листи із вельми люб’язними

зобов’язаннями перед польським урядом, маєте піклуватися

насамперед православною справою.

Владика Юрій у душі закипав, в нього наростало нестримне

бажання виставити вже за двері безцеремонного

і доволі нахабного гостя. Він і справді, ще у червні двадцять

першого року, перебуваючи тоді в Італії, писав досить

витриманого листа на адресу польського посольства.

У випадку його переїзду в Польщу, йшлося в листі, він не

дозволятиме собі щось недобре чинити проти польської

держави та уряду її, як також не має на гадці принижувати

католицьку віру. Такі листи зобов’язані були писати на вимогу

польської сторони усі владики, які мали перебувати у

цій країні. Спритні ж московські нишпорки, з серцем подумав

архієпископ, куди тільки свого носа не всунули…

– Нехай архімандрит пошукає у пам’яті Христове:

кесарю належить кесарове. А тих кесарів тепер не духовні

отці призначають.

У владики справді поволі складалися з католицьким

духовенством терпимі стосунки і він не бачив причин їх

з добрадива погіршувати.

Помилявся також архіманрит, виплітаючи, немов

з лози селянського кошика, свою інтригу зіштовхнути

Діонисія Валединського з Юрієм Ярошевським – як за

 55

йшло на важливі, доленосні для церкви справи, то обоє

владик знайшли і порозуміння, і спільні точки зору.

– Але я прийшов зовсім не для того, щоб вдаватися до

споминів про Ваш шлях у Варшаву, – вів далі Смарагд, не

звертаючи й найменшої уваги на тон їх розмови, що чим

далі набирала небезпечної гостроти. – Ви на ділі спинили

роботу Православного церковного Совєта, пошанованого

православним народом. Зате нітрохи не бороните поступової,

але впертої українізації. Чим та українізація кінчається

– варто лишень згадати бунт ченців у Почаєві…

«Ти ба, – скрива всміхнувся архієпископ. – Заявився

одразу з мішком претензій».

– З приводу «православного народу», – владика

Юрій зашелестів пачкою газет і, знайшовши потрібну,

підсунув її до гостя. – Серед православних в сьогоднішній

Польщі сімдесят відсотків українців, двадцять вісім

– білорусів, а решту становлять поляки, литовці, росіяни,

чехи. Зарубку в пам’яті про це вже зробили… Щодо

Православного Совєта, то, як пам’ять не зрадить Вас,

опротестував його ще єпископ Діонисій. Чекайте, в мене

десь тут недалечко, що писав владика.

Йому навіть шукати серед газет не довелося довго, а

потрібне місце було розмашисто підкреслене червоним

олівцем: «Нехай вибачить мені Варшавський Церковний

Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути

церковною організацією для всієї Православної Церкви

в Польщі, як не можу погодитися з тим, що голос неканонічного

з’їзду був представлений як правдивий голос

православної Церкви в Польщі». Часопис «За свободу»,

ще від четвертого серпня.

Архімандрит навіть не взяв у руки газету, тільки недобре

глипнув на покреслені червоним рядки, мов там

видрукували особисто на нього образу.

Іван КОРСАК56

– Що ж до бунту в Почаєві, то про нього знаю не з

третіх вуст, – архієпископ навмисне з притиском, аж заскрипіло,

вимовив слово «третіх».

Про ті події владиці оповідали самі учасники. У жовтні

двадцять першого у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд

духовенства й мирян. Тоді також чимало йшлося про богослужіння

рідною мовою, сперечалися й сердилися, доки

не дійшли простої згоди – провести у Троїцькому Почаївському

соборі службу Божу українською, тож усім і все

тоді зрозуміло буде. Нашвидкуруч утворився хор під

керівництвом М. Квасницького, а правив протоієрей

Н. Абрамович. Люду зібралося звідусіль море, слухали всі з

захопленням. І раптом негадана притичина, кілька монахів

здійняли крик і ґвалт: «Церковь обезглавили!» З’ясувалося,

що не пом’янули московського патріарха. Обґрунтовану

відповідь по тому дав Іван Власовський: за практикою Константинопольської

церкви, за якою і тут завше правиться,

патріарха поминають єпископи, а священик має поминати

свого правлячого єпископа. Чому ж тоді монахи в порушення

канону не поминають владику Діонисія?

Обурений владика зробив добрячу нагінку монахам,

а з’їзд прийняв ухвалу: «Жива віра вимагає й живої

віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти

від церковнослов’янської мови до народної, живої мови

української. Але перехід той має відбуватися ступнево, в

міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною

церковною владою потрібні богослужбові

книги».

– А про Почаїв ви, звісно, вигадали. Або Вам переказали

криводушно, – тепер уже владика Юрій кинув на

Смарагда твердий і колючий погляд.

Вони зустрілися поглядами так, як двоє на вельми

вузенькій кладці, де можна пройти, лише скинувши

 57

іншого; і хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав

назад і відштовхував, владика витримав те без труду

особливого, – він наче дивився крізь архімандрита, десь

далі, углиб, бо він істинно зобов’язаний бачити далі, бо

саме на ньому, а не на схибнутих на ненависті до чужинців

архімандритах, лежала відповідальність розбудовувати

церкву за нових, ще погано передбачуваних

повоєнних обставинах.

За всю розмову архієпископ Юрій, різкий і нетерплячий

звично, ні разу не підвищив тону, бо дав собі таке

слово і витримав його, – хіба довелося стиснуті в кулаках

руки покласти під столом собі на коліна і так до завершення

мови досидіти. Навіть коли уже в дверях, немов

цеглиною, запустив Смарагд у владику, на його гадку,

найбільш образливе:

– Замість того, аби руйнувати Польщу, ви її облаштовуєте!

Чи то від протягу, чи таки доклав сили архімандрит,

тільки двері за ним, злякано зойкнувши, хряснули так,

що посипалася з шелестом штукатурка зі стелі у лівому

куті.

9

В отця Пащевського незадовги знову випала потреба

піти до владики Юрія Ярошевського.

– Як ви? Що маєте нового, які настрої духівництва?

– У владики ще з першої зустрічі лишилася якась мимовільна

приязнь до цього кремезного панотця, що стільки

пройшов воєнних доріг і не покинув свою паству під

воротами табору інтернованих – завше жорсткий з підлеглими,

інколи навіть зверхній, він при таких зустрічах

міг забути про свій сан і ставати простим мирянином.

Іван КОРСАК58

– Добра великого на виднокраї не проглядається…

Та все ж не сидимо склавши руки, – отець Павло подумки

перебирав останні клопоти, відкидаючи геть

всі дрібніші, менш істотні. – Почали видавати релігійно-

науковий вісник, перекладаємо богослужебну

літературу, впорядковуємо місцевий український військовий

цвинтар. Знаєте, майже п’ятиметровий курган

там насипали, а на ньому встановили чорний Запорізький

хрест з викарбуваним тризубом та написом

«Борцям за волю України», той напис зробили українською,

польською та латинською мовами. А на гранітній

плиті по центру висікли:

Хай ворог знає, що козацька слава

Не вмерла під ярмом Тирана,

Що кожна степова могила –

Це вічна непомщена рана.

– Чи ви якось оформилися організаційно, чи козацькою

радою, як у старовину, справи лагодите? – Ярошевському

те не було другорядним, там, за табірними дротами,

до чотирьох десятків тисяч, серед яких переважає

православний люд.

– Зараз ми створили Головну раду Братств, – розумів

хід думок отець Павло, – аби не траплялося відоме: той

в ліс, а той по дрова. Мене обрали головою, тож не скаржуся

на обмаль клопотів. Щоправда, у поміч громада

наша радників бувалих і мудрих призначила – генералів

Володимира Ольшевського і Олександра Пороховщиківа.

Отож і попросився я сьогодні у вас прийняти мене за

дорученням ради.

Пащевський на хвильку примовк. У насталій тиші

чувся лише приглушений передзвін за вікном – кликали

дзвони люд на вечірню.

– Вернутися нам у велику Україну є вельми віддаленою

перспективою, – мовив урешті отець Павло. – Тож

 59

військове духовенство уповноважило мене просити у Вас

підпорядкування Варшавській митрополії. Така ухвала, не

буду криводушити, приймалася нелегко, бо багато наших

отців закликали визнати над собою ієрархів Автокефальної

церкви митрополита Василя Липківського.

Отець Павло не міг тільки сказати, що рішення це і

йому давалося з великими сумнівами, ваганнями та душевним

різким і пекучим болем, він також чимало поклав

трудів для відновлення Автокефальної української

церкви, до скликання Першого Всеукраїнського Собору

в святій Софії – тоді, в осінні дні надто непевного і

тривожного двадцять першого року. Скільки відозв ним