Текст книги "Капелан Армії УНР"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

почували себе вільно».

Звісно, ризик якоїсь провокації міг бути, воєвода в

той день навіть виїхав з Луцька – і ніхто його не осудив

за пересторогу.

Зате сам Генрік Юзефський згодом писатиме: «Ієрархія

з митрополитом «всея Польщі» Діонисієм на чолі

була групою типово російською з православними традиціями

царської Росії. Одного разу Діонисій поїхав до

Берліна шукати допомоги і натхнення в єпископа Гермогена

та колах царсько-російської еміграції. Мав я з

тим чимало клопоту. Повернувшись із Берліна, митрополит

перервав розмови, займаючи непримиренні позиції.

Проявом бойового духу митрополита мала стати

велика маніфестація православ’я в Почаєві на день св.

Йова, коли то збиралися там тисячі прочан».

Проявом духу маніфестація справді стала – українського,

незнищенного. Після того недруги тільки очі

великі робили і кліпали ними з подиву, як карась, щойно

вихоплений з води на свіже повітря, та руками розводили

широко, мов хвалькуватий рибалка балакав

 79

про свій найбільший улов – ти диви, народ під подвійною

колонізацією, під світською польською і колонізацією

духовною старого імперського священництва;

ти диви, а він однаково живий той народ, і провід та

совість його, інтелігенція, не втратила кріпості духу.

13

Як уже завершилася Митрополича рада, владика

Діонисій в числі інших впливових учасників ради запросив

отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому

колі обговорити українські церковні справи. Іван Власовський

приступив одразу ж до вельми насущного:

– Як знаємо, ще у вересні двадцять четвертого Синод

ухвалив постанову про вживання української мови

та інших мов у богослужінні. Але як на ділі здійснити цю

постанову? Яку більшість вірних треба визнати чинною

для переходу на живу українську мову?

– Тут не годиться звичайна більшість, потребуватиметься

єдинодушіє, – без вагань поспішив висловитися

митрополит.

Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла

у залі.

– Владико, у кожній отарі обов’язково знайдеться

вівця, що відіб’ється від гурту, – отець Пащевський

говорив повільно, добираючи вельми обачно кожне

слово, мов приглядався пильно до нього сперш. – У

будь-якому гурті вірних, у кожній громаді з відомих

історичних причин залишилися прихильники «нєдєлімой

». І достатньо одного голосу, щоб постанова Синоду

була блокована, навіть першого кроку не ступимо…

– Тільки однозгідне бажання всіх парафіян, що сягнули

повноправного віку, – митрополит стояв на своєму,

Іван КОРСАК80

можливо, остерігаючись спротиву російськомовної громади.

– Ми поставимо хрест у такому разі на всій попередній

роботі, – Іван Власовський, що ввійшов у комісію по

скликанню церковного Собору, достеменно знав всі обставини

духовного життя в краї.

– Тільки єдинодушіє, – ніщо, видавалося, не здатне

було зрушити митрополита з облюбованої ним точки

зору: невдоволений, навіть колючий погляд з-під брів

був незмінною і промовистою відповіддю.

– Владико, у нас серед вірних – сімдесят відсотків

українців, – спробував отець Павло переконувати цифрами.

– Двадцять вісім відсотків становлять білоруси,

і тільки решту два – поляки, росіяни, литовці, чехи.

«Єдинодушіє» означатиме диктат мізерної меншості над

українськими та білоруськими громадами.

– Я від свого не відступлюся, – твердішав митрополичин

голос.

Ніхто, звісно, не міг зазирнути, мов через віконце,

в душу владики: чи то було його переконанням, чи звичайнісінький

страх перед численним духовенством ще

московського вишколу – Росія відбула, слава Богу, але її

духовенство лишилося. Перед тим Синод ухвалив було

провести у краї своєрідний плебісцит, дізнатися, істинно

то народ воліє українську відправу, а може тільки

за нього те політики набалакали. Отець Пащевський

мав змогу надивитися на власні очі, як махлювала стара

гвардія духовенства. Промосковські батюшки об’їжджали

села і збирали підписи обманом проти українізації,

а незгідним священикам відкрито грозили звільненням

та масово підробляли підписи. Багатьох благочинних,

чиє серце хилилося до української справи,

Пащевський знав особисто, але їх у пам’яті міг набрати

 81

заледве півтора десятка з п’ятдесяти п’яти усіх благочиній.

Вирятував тоді справу Український церковний

комітет на чолі з Арсеном Річинським. Швиденько виготовили

бланки заяв, розіслали і простежили, аби не

сталось підробок, врешті зібрали їх з підписами з усього

краю: то була достойна відповідь шахраюванню, в

абсолютній більшості люди підтримали відправу рідною,

звичною змалечку мовою.

…А тим часом гості митрополита Діонисія геть забули

про чай, який уже давненько вихолонув, суперечка

ж, навпаки, ставала ще шпаркішою.

Запальний Арсен Річинський, що стільки душі вкладав

у справи церковні, не витримав:

– Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли

ми відхилили сугестію поляків… Ми ж не слухали їх, як

нам казали іти до них, будемо мати все, аж до знетронення

Діонисія.

І знову запала тиша, раптова і тривожна, мов над

усім цим поважним людом за мирним чаюванням зависла

грозова хмара, присмерк негадано наступив і в повітрі

легенько потріскувало, віщуючи близькі й грізні

блискавиці та громи.

– Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! – Обличчя

митрополита збуряковіло, він нервовов схопився і спересердя

ляснув по столу долонею, – Пусть у меня останется

малая, но верная паства!

Ні в сих ні в тих, присутні і собі встали, ніяковіючи

та не знаючи, як повернуться далі події, трішки міг розрядити

хіба ситуацію прихід архієпископа Олексія, що

якраз переступив поріг.

Митрополит, все ще із розчервонілим обличчям,

сердито докинув у бік архієпископа:

– Беріть он його, нехай він вам дає, що забажаєте.

Іван КОРСАК82

Владика Олексій, подивовано роззираючись і не розуміючи,

що тут вдіялося, тільки примирливо знизав

плечима.

– Я ваш син по монашеству, владико. І не маю найменшого

наміру йти всупереч вашій волі.

Події, що настали згодом, підтвердили найгірші побоювання

отця Пащевського. 15 квітня 1929 року Синод

православної церкви в Польщі ухвалює рішення

про відлучення від церкви «лікаря Арсена Річинського,

що проживає в місті Володимирі-Волинському». В найближчу

неділю анафему проголошують у володимирському

Мстиславському соборі та друкують у «Воскресному

чтеніи». Те отцеві Павлові боліло як особисте, тим

паче, одна біда рідко ходить – змінився уряд, змінився

міністр ісповідань в тому уряді, змінилася політика

його, тож польський католицький клір закидав суди позовами

про повернення під їх юрисдикцію ні багато ні

мало аж 724 храми, що зараз належали православним.

Ця не вельми оковирна політична найперш акція, яку

називали «ревіндикацією», могла неабияк ускладнити

стосунки віруючих різних конфесій, особливо з грекокатоликами,

тож на всю тогочасну Польщу пролунав

мужній голос Андрея Шептицького: «Я думаю, що народові

не треба давати навіть зовні відчути, що над ним

твориться нове насильство. Бо ж, за Східним правом,

ці сільські церкви належать самому народові. В них він

хрестився й молився, біля них ховав своїх померлих. В їхніх

стінах скупчене те, що в народі найсильніше, а часто

найбільш спасенне перед лицем розгнузданої агітації,

– це – віра батьків… Вона виведе його на путі кращі, ніж

усякі судові позови, в яких народ буде бачити тільки ворожі

до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати

на них вороже ж. Греко-католицькі духовні кола

 83

не приймають жодної участі в ревіндикаціях. І я радий,

що можу це сказати».

Відлучення від церкви, та ще й в таку непросту пору,

знаного і шанованого людом усього краю лікаря і громадського

діяча сколихнуло українство, говорили про аналогію

з анафемою Іванові Мазепі, львівське «Діло» друкує

«Відкритий лист посла Івана Власовського до митрополита

Варшавського і Волинського Діонисія», де на фактах

доводиться, що відлучено його як провідника українського

церковного руху. Як снігова лавина, що наростає, спадаючи

з гори, наростали протести в парафіях, з Митрополичої

ради виходять знакові постаті, у рідній Річинському

володимирській парафії півсотні вірних вимагали

і їм оголосити анафему, раз так несправедливо вчинили з

лікарем, збори православної інтелігенції у Варшаві визнали

цю постанову Синоду «не зобов’язуючою»…

В особистій розмові з Арсеном Річинським Пащевський

наважився-таки поставити нелегке запитання:

– А чи не можемо ми зробити якісь кроки назустріч,

аби для обох сторін було прийнятним вийти із ситуації? –

Він говорив «ми» так, наче то і його відлучали від церкви.

– Навіть не знаю, що тут найбільший мудрець може

вдіяти, – Річинський уже перегорів, та все ж гірчинки у

голосі не міг приховати. – Ось читаю у постанові Синоду:

«Речинскій проявил явное ожесточеніе й неисправимость

в своих злых и вредных побуждениях и действиях,

не оценив милостиваго отношения к нему своего

архипастиря».

– І все ж маємо діяти через «не можу», зрештою, ви

самі це не раз доводили, – отцеві Павлові самому бракувало

сили, аби вести таку розмову.

Лікар раптом засміявся, неголосно і без можливої

злоби.

Іван КОРСАК84

– Ось ще гарно писано, – він підсунув до Пащевського

текст синодальної постанови. – Чи не правда, вельми

вишукано сказано: владика так учинив, аби «смягчить

окаменелую душу Речинского и научить его православие

пєти Богу аллилуіа»?

– Хто не грішний, хай першим каменя кине, – тепер

ота гірчинка у мові його співрозмовника чулася і в голосі

отця Павла. – А згадайте, як митрополит за згодою польського

уряду і на його кошти їздив до голів православних

церков на Схід, відвідав західні держави, взяв участь у

Всесвітній конференції християнських церков, зустрівся

зголовоюАнгліканськоїцеркви–абизакріпитисявправославному

світі. Задумане робив він успішно, а тим часом

чи не з вашої подачі Український церковний комітет направив

у Лозанну, Всесвітній християнській конференції

меморіал. Мовляв, тут справи хаотично керовані невеличким

гуртом олігархів і тому подібне, словом, вельми

вправний послали ви з погляду дипломатії документ і в

часі вельми доречний. Визнайте і свій гріх…

Річинський на іронію не образився, тільки здивовано

звів брови.

– А хіба я неправду писав?

Пащевський примовк, тої гірчинки в голосі йому

ніяк не вдавалось позбутися.

– То буде нещиро, як назву документ неправдою.

Тільки з юнацьким максималізмом наша справа не стане

успішною, своє відстояти можемо лиш поступовими

кроками… Я пам’ятаю дещо з тексту, з «Української

ниви»: «Доки Вища Влада Польської Православної Церкви

не визнає справедливих українських народніх домагань

і не сповняє їх, доти її участь у праці над об’єднанням

Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча

і бубен гудячий»…

 85

Довго тривала та непроста розмова…

А тим часом протести на підтримку Арсена Річинського

ширилися у парафіях, мова доходила до невизнаня

митрополичої влади, українські посли в польському

Сеймі також виступили з відкритим листом. Мужність

Річинського визнали навіть недруги, коли прочитали у

пресі його звернення.

«Успішна оборона прав і майна Православної Церкви,

– особливо під час збільшеного натиску на неї з боку

польського клиру, – можлива тільки спільними зусиллями

нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох

випадках серед українського громадянства справа

моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з’єднання

наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця

справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може

розбудити пристрасті у невідповідний момент. Отже,

щоб не стояти на заваді у такий грізний час, та з огляду

на заяву премієра Бартеля з 11 січня 1930 р. про те, що

унормування правного положення Православної Церкви

в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації

внутрішніх церковних відносин, – бажаючи по мірі сил

і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії

українського народу під Польщею була міцним заборолом

проти його денаціоналізації, – прошу Св. Синод,

по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити

свою постанову з 15 квітня 1929 року ч. 14 і прилучити

мене знову до громади вірних. Щоб ця моя деклярація зайвий

раз вказала польському клирові, як до його зазіхань

ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її

опубліковання. Св. Синодові вгодно буде надіслати мені

відповідь за посередництвом тільки Парляментарної

Комісії для захисту Церкви, евентуальне через її секретаріят

».

Іван КОРСАК86

Після розгляду Синодом була опублікована вельми

стисла ухвала:

«Доручити митрополитові Діонисію прийняти лікаря

Арсена Річинського в лоно Св. Православної Церкви,

згідно з його просьбою».

14

Отець Смарагд йшов знайомою лісовою стежиною,

витупцюваною ще влітку, тільки вкритою зараз легким

сніговим покровом, досвітньою сьогоднішньою

порошею, ще незайманої, цнотливої і сліпучої білини

– хіба інколи лише виднілися сліди від лапок пташиних,

що шукали собі поживу. Так легко дихалося йому

в сосняку, на цьому трішки п’янкому повітрі, що від

смолистого духу вливало непомітно у тіло жвавість і

міць, якесь збудження, наче від кількох ковтків вистояного

літами вина. Смарагд брів звивистою стежкою, і

думки його також брели звивисто: їм, як цій присипаній

делікатною порошею стежині, все не було кінця…

У тій ситуації, в якій опинився, він ніяк не міг прийти

до конечного висліду, прийняти якесь остаточне

рішення – не може ж він, молодий і діяльний, повний

сил, отак безкінечно на ліжку лежати і перечитувати

давно прочитане, чи бродити оцими стежками, якими

пройти б уже міг навіть із заплющеними очима.

Але й просвітку наприкінці власної життєвої доріжки,

не так, як на цій лісовій, Смарагд не бачив.

Нарeчений в єпископи, вже при тому не перший раз,

– вічний нарeчений – ковтнув кислу думку отець, – він

не може стати єпископом, попри доручення патріарха

Тихона висвятити його. Бо нiкому навіть здійснити

цей чин – Володимира Тихоницького усунуто з Гродненської

кафедри, єпископ Двінський Пантелеймон

 87

Рожновський засланий, тепер з висоти стін Милецького

монастиря має можливість хіба милуватися вигином

річки Турії, архієпископ Віленський Елевферій

Богоявленський теж поза справами… Так і петляє стежина

роздумів, і кінця їй ніяк не видно.

Раптом десь недалеко зовсім гримнув постріл, виляск

покотився над лісом – Смарагд аж зіщулився на

мить од несподіванки. «А, мисливці, – скидав поволі з

себе мимовільний ляк, дивлячись, як з дерев від того

виляску рушничного спадає, злегка погойдуючись і

зблискуючи на сонці, сніговий пил. І така ж сама, як

постріл, несподівана думка спала: він тепер знає вихід,

знає, як помститися кривдникам.

Водночас від тої думки холод його пройняв, шкіра,

здавалося, стягувалася на спині, мов за комір йому ненароком

втрапила ота іскриста снігова пороша. Один

його постріл – і кривдник отримає сповна, отримає

митрополит Юрій, з вини якого йому завдано вкотре

такої образи, той самий митрополит, що по камінчику

розбирає фундамент величної і віковічної будівлі православ’

я, через якого в одну мить може рухнути вся

такими трудами, жертовним служінням, багатьма поколіннями

лаштована будівля – тільки гуркіт почується

і порох стовпами зніматиметься ввись.

Та й інші члени Синоду не ліпші, рівна їм би належала

кара, і ту кару може здійснити його рука. То не буде

простою карою, те стане випередженням нових бід церкви

Христової, що випасти можуть через такого митрополита

і такий Синод, то провидіння його рукою відверне

душі людські від шляху у прірву – то буде преблагим

ділом.

Стривай, думав Смарагд, човгаючи ногами по снігові,

мов ішов на лижах, і хвилею попереду ноги котилася

Іван КОРСАК88

ще не зсіла і не пританула пороша. А як же «не убий?»

Чи не стане він примітивним Раскольніковим, що дикий

злочин хитромудро і вельми вигадливо сам перед собою

виправдати хоче високою метою, чи не в один ряд він

постане із ним? Чим істотним різнитиметься власне його

задумка? А може, взагалі його бачення життя духовного

хибне, і правий був отець Пащевський, в час тої вечері,

після повернення Холмської семінарії з Москви у Київ.

Отець Смарагд спинився біля старого пенька, згріб

рукавицею сніг і на хвильку присів на нього, підклавши

ту ж рукавицю. Знову вляглася тиша над лісом, тільки

синиця вителенькувала поряд на високій сосні, тенькала

так старанно, мов, як школярці, їй такий урок задали і

тепер вона силиться щомоці отримати найвищу оцінку –

тільки подзвін тоненький ішов у випогодженому, неймовірно

високому і вельми ретельно відмитому після осені

голубому небі.

Тоді Пащевький, суплячись і нависаючи над столом

усім махом своєї потужної статури, поміж іншим казав:

– Ви казарму із церкви Христової робите… Але не

вірні і не душпастирі у ній господарі, там правлять єфрейтори

чи владоможці світські, і то якісь випадкові.

Що було, то було, подумав тоді Смарагд, але не вина

в тому російського духівництва, не повна, принаймні,

вина, воно з часом минеться, скине колись православ’я

накинутого йому хомута.

Але є інше, думав зараз отець Смарагд. Вірую в Єдину,

Святу і Апостольську церкву… Єдину – хіба то випадкове

слово уже стільки століть? І чи ж вина в тому

російського православ’я, що лише воно могло перейняти

від впалої Візантії цю нелегку ношу і цю безмежну й

досі відповідальність – то чого ж на шматки хочете подрібнити

її, Єдину?

 89

Але тільки колюче і якесь зболене почув від Пащевського

у відповідь.

– Єдина апостольська – духом, а не торбою, де бряжчать

мідяки мирян… Душпастир же, навіть найвищий,

не за директора у конторі там постає.

Так і не дійшовши скутку, чи то праведне спало йому

на думку, чи від нечистого, отець Смарагд підвівся і повільно,

знову човгаючи по-дитячому у снігах, подався

додому. Все ж йому вірилось більше, що праведна буде

замислена помста, і не лякали нітрохи очевидні наслідки;

і нехай – не один мирянин плакатиме, як на могилі

святого Герасима приручений лев. Він готовий до всього:

хай кидають на розтерзання хижому звірові, як перших

ще християн, хай віддадуть під тортури й відсічуть потім

голову, як вчинив імператор Нерон з апостолом Павлом.

Можуть пронизати списом, як апостола Томаса, коли він

проповідував в Індії, чи кидають, немов Іакова, з висоти

більше ста футів. Нехай б’ють його камінням сперш,

як Матіаса, обраного в апостоли замість Іуди Іскаріота, а

тоді зарубають – він готовий на все. То ж, напевне, поминатимуть

його щонеділі в церквах як новомученика.

Тільки чи не схибить, не здригнеться в останню

мить, – ні, не рука, а душа?

15

Час від часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи

Люблін, Почаїв або Варшаву на зібрання духовенства,

тільки повертався додому останні рази з важкою, наче

опухлою душею. Ледве здолали капості та опір старих

московських священиків, як круто змінила польська

влада ставлення до православного люду. Ще на Волині

більш-менш обходилося, а про Холмщину і Підляшшя

було жаско слухати.

Іван КОРСАК90

– Приїхали якісь польські робітники під охороною

поліції, повиносили з нашого храму церковні образи,

книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучі, – оповідав

немолодий батюшка з-під Холма і очі його були

зимними. – Тільки голосіння жіноче, як за покійником,

замість дзвонів знімалось округою.

– А в нас цвинтар біля церкви понищили, – додавав

інший священик. – Старовинний був цвинтар, геть його

зруйнували, дерева позрізували, а тоді зарівняли все із

землею і траву посіяли. «Сліду вашого на цій землі не

має лишитися», – сказали.

Десь, за підрахунками отця Павла, кількість храмів

на холмській та підляській землі зменшилося в час того

гоніння майже увосьмеро.

– До нас не тільки з поліцією приїхали, а ще й з поліційними

собаками, – доєднувався зі своєю кривдою ще

один батюшка. – Тлінні останки з землі викопували, викидали

з могил з наругою.

Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного

митрополитом з такої сумної причини, ухвалили

тоді відбути триденний піст по всій митрополії, двічі

в день по всіх церквах проводити богослужіння в чорних

жалобних ризах, прийняли звернення до Президента

Речипосполитої Польської і Голови Ради міністрів,

послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити

вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в

нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не

викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки

Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його

військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді

не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий,

якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ,

бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не

 91

лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день

має орати.

Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив,

роздавав його переписане від руки отець Павло

після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися

після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів:

заборонена, мовляв, справа.

Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких,

зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі

пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив,

як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами

їх так смачненько…

– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав

отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись,

раптом шухнули поза людські спини.

A ще судові пороги не раз доводилося переступати

отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала

його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого,

з польським акцентом або сором’язливо простягала

позолотити долоню.

Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав

нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового

годинника і, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався

у циферблат, а врешті поклав того годинника перед

собою на стіл. Слухання попередньої справи затягнулося,

свідки мляво давали поясненя, видавалося, не говорили,

а швидше жували кожнісіньке слово; суддя ж на сьогодні

домовився з приятелями із воєводської канцелярії виїхати

на маївку, заночувати собі на озері, зварити юшку та половити

раків. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав

позов швидко, ковтаючи інколи слова.

– Слухається справа за позовом священика Георгія

Рибчука до свого парафіянина Петра Грищенка щодо по

Іван КОРСАК92

рушення громадського спокою. Це порушення, твердить

позивач, виявилося у співі під час богослужіння молитов

українською мовою. Чи було таке? – перепитав обвинуваченого.

– Аякже, пане суддя, то було, – схопився швиденько

і перелякано чоловік та став гортати невеличку книжечку,

бо ніяк не втямив, за що його сюди затягнули.

– Але я ніде не схибив, молитви у цьому молитовнику

нашою мовою, то я ще й очима водив, аби, крий Боже,

не збитися…

– Так яке ж тут порушення спокою, отче? – перекинув

погляд суддя сперш на священика, а тоді на циферблат.

З чим тільки сюди не приходять, дратувався у думці

суддя. Він ще розумів, коли звертаються у поважних

справах, он сидить запрошений отець Пащевський, то

він дійсно клопотався разом з парламентарем Масловим

у ваговитому ділі: Чеснохресне Братство судилося

з орендарями земель братчиків. Проти них виступали

вельми статечні орендарі: Герш Акерман, Янкель і

Шмуль Вайнери, Арон Турійськ, Фрума Снайдер, Абрам

Дрогичин, Бруха Гройсбург, Сруль Рухмільчук – кого не

візьми, то має вплив і не забариться віддячити. То ж не

міг він піти проти них, ухвалив виплатити орендарям

14 827 злотих за дев’ятнадцять з половиною соток землі.

Маслов, який мав повноваження державного секретаря і

міг розпоряджатися та відповідав за маєтності братства,

ще пробував оскаржувати судове рішення, писав апеляції,

та тільки марно чорнило переводив. То для суду була

цікава справа, а сьогодні тільки голову тут морочать…

– У чому ж порушення? – судді майже вдалося приховати

роздратування.

– Ваша честь, я не один раз попереджував, що богослужіння

у нас ведеться тільки церковнослов’янською

 93

мовою, – священик вправно з-під ряси вихопив записника.

– То пряме порушення споконвічних православних

традицій. Наш високий архіпастир митрополит

Діонисій від цього застерігав, ось я прочитаю: «Українська

парламентська репрезентація на Волині поставила

собі за мету викреслити із церковного обіхода церковнослов’

янську мову богослужіння і силою накинуть православному

населенню Волині богослужіння на живій українській

мові»…

А щоб тобі грець, подумки лайнувся суддя, глипаючи

час від часу на годинника. Цей люд на всходніх кресах

досі не навчився сам поміж собою знаходити порозуміння,

хтось інший, в тім числі суд, має помагати дійти йому

згоди. Секретар суду передав записку, він розгорнув її і

підніс ближче очей: «Коні готові, їх доїдають ґедзі. Страви

досі холонуть. Пане суддя!..»

– Зрозуміло, – перервав на півслові священика, що

відомий в окрузі був як затятий москвофіл. – Прошу вас,

отче Пащевський.

Отець Павло і собі вийняв нотатника.

– Ваша честь, я процитую з дозволу інші слова владики

Діонисія. То відозва до духовенства всієї Варшавської

митрополії: «…кожний священик повинен пам’ятати,

що ні канонічних, ні догматичних перешкод для відправлення

служб Божих українською мовою Православна

церква не має».

Дотепні у них душпастирі, і календар вельми симпатичний

– з сімома п’ятницями на одному тижні, подумав

суддя, та, набравши повітря, облегшено видихнув, на повну

видихнув силу, наче холодив оту юшку на березі, яка

давно зачекалася.

– Позов відхилено, – став швиденько збирати папери

щасливий суддя, заховавши найперш у кишеню

Іван КОРСАК94

«нетерплячу» записку. – То внутрішньоцерковне питання,

судовому розгляду не підлягає.

Блиснув тільки спересердя священик-москвофіл

на Пащевського, штриконув, наче добре заточеною

швайкою.

Зате душею Пащевський відходив у луцькій українській

гімназії, де викладав одночасно з учительською семінарією.

Ще як тільки приступав до роботи, директор

його суворо попереджував:

– У нас серйозно поставлена справа і вимоги такі ж.

На п’ять предмет тільки Бог знає, на чотири – учитель, а

на решту – вже учні…

Отець Павло був незмінним і впертим порушником

грізного директорського припису, бо всім без винятку

гімназистам із Закону Божого ставив тільки «відмінно»,

зате на вчительських нарадах, хай би й що учверила дітвора,

в особі отця вона мала надійного адвоката.

А на уроках в Пащевського мова йшла не тільки про

Святе Письмо, часто учні просили оповісти про легендарний

тоді вже Зимовий похід, про Крути, про отой

«трикутник смерті», бо ж не дізнатися правди про ті

часи ні з книг, ні, тим паче, з підцензурних газет. Тепліло

на серці в отця, коли гімназисти йшли колоною в Хрестовоздвиженську

церкву, де був настоятелем він, ішли зі

злагодженим піснеспівом духовним, з українським національним

прапором попереду – півміста вибігало гімназійну

юнь вітати.

Діти є діти, траплялося і над отцем піджартовували.

Якось через сторожа Дорофія передали йому церковну

газету і попросили хутенько ознайомитися, бо по урокові

намічається важлива розмова.

– До закінчення уроку ще двадцять хвилин, – вийняв

кишенькового годинника Пащевський. – Повинні

 95

виконати за цей час класне завдання, а я тим часом свій

клопіт маю.

І він, закрившись газетним простирадлом, заглибився

в текст.

А надворі ж весна, он за вікном яке тільки привілля,

на щастя, класне завдання випало неважке, зрештою,

його можна і вдома докінчити, то ж «шепу-перешепу»

тихенько шмигало поміж шкільних лав, загадково і дещо

злодійкувато зблискували очі, врешті хлопчаки та дівчата

один за одним, як миші, вислизнули через вікно – залишився

тільки один хлопчак, що через хворобу надмірну

мав повноту.

Отець Павло те, звісно, бачив і чув, зирячи потай понад

край сторінки газетної, тільки ще вище піднімав ту сторінку,

аби не видно було, як зі сміху у нього трясуться плечі.

Наступного разу він заявився на свій урок насупленим

як осіння ніч, а з-під брів тільки блискавиці в усі

боки летіли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський

відповів голосом бувалого мирового судді:

– Якщо ви такі нечемні, то більше я не заступатимуся

за вас на вчительських нарадах.

То було найвищою мірою покарання, яка тільки

можлива в гімназії, істинним трибуналом, – присоромлені

шибеники почали негайно і жалісно проситися, а

дівчатка обціловувати отця.

– Добре, прощу на цей раз, – врешті змінив на милість

свій недавній гнів отець Павло. – Тільки ж глядіть

мені… – і суворо пригрозив пальцем класній стелі.

Але якось гімназійна юнь неабияк налякала Пащевського.

Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове

завдання і повільно перегортав сторінки, у класі на хвилю

запала тиша, тільки через прочинену кватирку ледь

Іван КОРСАК96

чутно віддзенькувала крапля за краплею з повільно талої

бурульки – якраз то була середина березня і сонце вперто

та невідворотно підбивалось у небі і набирало моці.

Старшокласник ввірвався у клас, мов з пожежі, розчервонілий

та схвильований, і вигукнув лише три слова:

– Україна здобула незалежність!

Якби він вигукнув про приліт марсіан, або замість

бурульок за вікном зацвів раптом рясно бузок, і то б клас

не був так подивований

– Мій дядько працює на телеграфі, на свої очі повідомлення

бачив, – переводив подих хлопчак, потрошечки

заспокоюючись. – Карпатська Україна проголосила

державну незалежність, прийнято національні

символи, гімн «Ще не вмерла», українська мова державна…

Отець Павло зрозумів, що урок безнадійно зірвано.

Але не те його стурбувало.

Всі посхоплювалися, вітали одне одного і обнімали,

забувши поважний статус старшокласників, підстрибували,

мов якісь першачки. Та по хвилі хлопці знову ставали

статечними, навіть якась суворість набігала на їх

обличчя.

– Ми повинні їхати на поміч карпатцям. Негайно

їхати. Хай то лише частинка, але все ж українська незалежність.

Отець Павло спробував злегка, аби до решти не збурити

молодь, вгамувати найгарячіші голови.

– Зачекаємо офіційних повідомлень… Ми ще не знаємо,

яка поміч потрібна і в чому.

Не міг же він сказати цим збудженим юнакам, що зарано

рвуться, у декого під носом блищить, ще би досидіти

їм за гімназійним столом, бо хтозна, що випаде потім

на їхню долю…

 97

Кілька днів у гімназії бурлило, булькало і колотилося,

мов в казані із занадто щільно притиснутою

кришкою, яка ніяк пари не пропускала, стривожилися

батьки, когось навіть на уроки боялися відпускати.

Милі діти, щира і подвижницька юнь, думав по

тому, ген-ген, через літа Пащевський, поміч ваша, напевне,

не встигла б, бо фашизм, хай і в хортистській

одежі, розчавив каблуком той паросток незалежності,

українська земля першою прийняла перший удар у другій

світовій війні лиховісно чорної потуги, першою над

усіх сил спротив чинила, що б там не балакали пізніше

історики про неймовірне лихо цієї війни та її початки.

16

Як переступив отець Смарагд поріг зброярського