Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Перевдягтись у сухе зазвичай помагає. А час, як і ріки, тече швидше від повноводдя. Якщо ти хотіла про це запитати.

28

Далі нав’язана навігатором дорога вела через старий сосновий ліс із розкиданим по ньому вже знайомим круглим камінням, подекуди завбільшки з добру сільську хату. Стовбури дерев огортав м’який болотяного кольору мох. Зовсім тихо дзюрчав у гущавині струмок. Раптом у траві Редька помітила чорні ягоди.

– Ура, чорнички! Чорничечки, ням-нямчики!

Вона вже майже запхала собі їх у рот, як Дордже схопив її за руку.

– Не варто. Чорнички на деревах не ростуть. Точно не знаю, але отруйність їх – один шанс із двох.

Редька похнюпилася. Ні суниці тобі, ні чорниці. Слабенький шанс зіскочити з рисово-макаронної дієти почив у Бозі. Пішла собі далі, серйозно переживаючи, що намочений одяг під наплічником натре їй плечі до кривавих мозолів. І тут їй на голову щось боляче впало. Шишка.

– Ну це вже за нагло для одного дня! – гаркнула Редька.

Тільки даремно, бо друга шишка – красива, широка, але геть пуста, без горіхів, тут же гепнула поряд.

– Це шо – ти робиш? – Редьці важко було повірити в таку дурість Дордже, але вона зробила спробу.

– Ні, – засміявся він, – це мавпи. Оно глянь скільки їх по деревах засіло.

І справді, варто було роззути очі, як відразу ж у верховітті стали помітними десятки доволі огрядних хвостатих приматів із серйозними чорними пиками, обрамленими пухнастим білим хутром.

Редька роздивлялася найбільшого і найнахабнішого – вочевидь, альфа-самця.

– Ну чисто тобі негр у Сибіру. Шапку писцеву на базарі купив і радується, – неполіткоректність була Редьці за вишивану сорочку. Як, зрештою, і переважній більшості її співвітчизників.

Мавпи кілька секунд таким самим оцінювальним поглядом міряли Редьку. Відтак той найбільший із самців задер хвоста й поскакав між глиці геть. За ним, із тонким вискотінням, стрибаючи з гілки на гілку (подекуди вибір маршруту падав на такі тонкі галузки, що Редька от-от вже чекала мавпячого гепання їй же на голову) кинулася вся зграя.

– Нда. Дійсно тобі Карпати після глобального потепління. Мавпи на смереках живуть. – І Редька завела собі: – Смерекові мавпи на крутій горі-і-і!

– Ходімо, мавпо. Нам би тупікнути десь пошвидше.

– І висушитися.

– Отож.

Назустріч їм, гортанно покрикуючи, гнали буйволів і маленьких волохатих телят жінки й діти народу нубрі, загорнуті в затишні грубо ткані шерстяні халати, оперезані широкими поясами, прикрашеними великими різьбленими срібними бляшками з бірюзою, і в кожної з такого поясу звисала тендітна срібна ложечка – для краси і каші цампа. Голови вони пов’язували яскравими строкатими хустками. На шиях навіть наймолодших із дівчаток висіли масивні кам’яні прикраси, вуха й носи були проколоті. А от хлопчикам носів чогось не витирали навіть.

– От би моя бабця побачила, що тут і в немовлят пробиті вуха. Бо ж не давали мені пірсинг зробити аж до статевозрілого віку, ізвєрги.

Жінки радо віталися, казали «таші телє», – ласкаво просимо – хитали в такт вітанню важкими напівкруглими сережками зі срібла й каміння і, здавалось, не помічали сумного агрегатного стану одягу й наплічників пришельців.

При вході в село стояла старезного виду ґумпа з покошеними стінами й доісторичним деревом у покрівлі. Місцевого діалекту Дордже не знав, але за схожими чи спільними словами й парочкою жестів з’ясував, що чоловік, котрий тут відповідає за ключі, пішов на цілий день до когось працювати у господу. Може, невдовзі повернеться, хто його зна. В самому селі теж людей не видно було – Редька навіть на секунду подумала, що гуляє серед старих голлівудський декорацій до вестерну – настільки безжиттєвими виглядали ці кам’яні нашвидкоруч збудовані хатки, криті то голою дошкою, приваленою камінням, то лискучим шифером, закріпленим так само. І лиш коров’ячі й мавпячі черепи всміхались і підморгували сліпо з-попід стріх.

– Тут що, чума пройшла? Одні кури лишилися.

– Ні. Казали тьотьки, трьома годинами вище в Сама Го фестиваль два дні місцевий. Лами там всілякі прилітають вертольотами. От всі дружно й повалили за благословенням.

– Якби я в таком селі жила, нікуди б і не рипалася…

Редька нарешті помітила білосніжну корону з льодовиків і вершин, що колом обступили це забуте всім світом село. Сніг на вершинах іскрився, виривав витинанками собі місце на тлі густо-блакитного неба. Шпильчаки подекуди нагадували носи кораблів із каріатидами, лід під сонцем струнчився ножами й завдавав очам болю.

Дордже, дивлячись на Редьку, непомітно посміхнувся.

Наступна ніч пройшла під знаком пацюків. Перші з сільських могікан, що повернулися, зігріті рисовим вином із фестивалю, радо пустили їх до себе. За невелику плату, звісно, але альтруїзму в місцевого населення на вигляд іноземного зайди зазвичай чекати було годі.

– Спіть тут. Тепліше буде.

І постелили їм у коморі. Де біля імпровізованих ліжок царювали якісь бідони, мішки, кульки, ящики. А з приходом темряви, як виявилося, ще й пацюки. Вони влаштовували натхненні верескливі перегони целофановою «підвісною стелею», сяк-так прибитою до дошок над ліжками, аби зі стелі не сипалося на сплячих сміття з горішнього поверху, де було щось штибу кухні. Зігрітися можна було хіба що запхавши руки й ноги у вогонь скупої грубки. Але для цього ще треба було покинути їх «спальню» в підвалі й дострибати через двір (бажано не знімаючи спальника) на рівень вище, в ту саму кухню, де повсякчас харкалося, кричало й готувалося незмінного рису з таркарі.

– Це піздєц, – злилася Редька, прислухаючись не так до писку пацючат, як до свисту вітру. – Вони ці шпари між каміннями в хатах своїх максимум газетами заклеюють. Та й то коли душа бажає кольорових фотографій. А так то шо? Невже до глини з яйцями додуматись не встигла еволюція?

Дордже мовчав. Редька вважала, що погоджувався.

– Такі ресурси мати, і таку хуйню будувати тут!

– Ну, нічого. Зато он скільки цікавого можна взнати зі старих газет. Бач, найкрасивіші ж сторінки повибирали під шпалери.

У світлі свічок до них посміхалися, хижо наставляли цицьки в люрексах і розвіювали волосся десятки місцевих і заморських поп-зірок. А на одному клаптику було зібрано всіх дочасно померлих світових селебрітіз: Майкла Джексона, Джона Ленона, Патріка Свейзі, Елвіса Преслі, ще якихось двох невідомих Редьці білявчиків і Мерлін Монро, котру навіть у некролозі зображала якась підставна дівиця в задертій сукенці.

Коли всю ніч верещать щурі й у рота сипляться клаптики бозна-чого (зате гарантовано органічного) зі стелі, холодний ранок наближається нестерпно довго.

– З вас тисяча за зарядку батарей, – з незмінно радісною посмішкою повідомив господар у вишиваному комірці й шапочці з помпончиком.

Дордже переклав для Редьки. Редька обурилася:

– Це за наш-то навігатор і фотік?! Це ми їх тут що, сто годин заряджали?! Підараси жадні. Так, ніби він тут сидів ровер ногами крутив. Хуй тобі, а не тисяча!

Господар у своїй святій лінгвістичній невинності й надалі посміхався.

Дордже зітхнув і виклав йому вісімсот. Чоловічок, ледь пригасивши посмішку, неохоче погодився й запхав собі гроші за пазуху. Тут так робили всі, хто би що не отримав. Найсмішніше було з нахабними дітьми: щойно вициганивши цукерку чи печиво, вони тут же ховали собі їх під серце і ще голосніше репетували, вимагаючи нової подачки.

– Арівідерчі, Рома. – Редька затягла шнурівки на черевику й навіть не подумала кивнути чолов’язі. – Дякую, хоч за вогонь із нас грошей не здерли. І за кружку кип’ятку. Міф про благородних дикунів стає все тоншим. Пиздливі антропологи…

З кривенької веранди, де вони замовили чаю на дорогу, було чутно, як у господі неподалік били в барабани і співали. Відтак, якщо піднятись навшпиньки й зазирнути через тин, можна було побачити, як люди кружляли довкола своєї осі й робили дивні рухи в сторону багаття, розведеного на городі. На голові у двох танцюристів красувались помпезного вигляду шапки.

– Шо там таке? – ліниво поцікавилася Редька, роблячи ковток пересолодженої рідини. – Хто помер, хто жениться?

– Не знаю. – Дордже саме розраховувався за чай.

– То спитай!

Дордже напівсловами-напівжестами перемовився з жінкою, що заодно раз по раз пробувала натякнути йому на придбання кока-коли в її ятці. З яких часів американська мрія лежала там, ніхто достеменно не знав. Нарешті тьотя здалася і злила інформацію.

– То в них такий ритуал традиційний. Ліплять, каже, спеціальні статуйки. З цампи і ще з чогось. Великі таки конуси показує. Схоже на пиріжки-торма. А потім викидають їх в багаття, щоби злим духам цілий рік до родини і худоби чіплятись було взападло.

– «Взападло»! – передразнила Редька. – Бач, навчився вже! А скачуть то хто?

– Не знаю, – позіхнув Дордже. – Шамани місцеві. Чи й лами, може. Я ж посвідчень не питав.

– Ой як смішно. І шо вони – раз виженуть, і всьо? Може, пішли й собі наліпимо кашечних статуйок?

– Ага, звісно ж. Який же тоді бізнес шаману буде, якщо раз – і всьо? Духи кожен рік помирають і кожен рік приходять знову нависати над порядною родиною.

– Ясно. Це як бикота пострадянського простору свято вірить, що новий рік принесе їй удачу і вся хуйня залишиться в минулому році, тільки через те, що громадяни побехкають солодким савєцким шампанським і обблюють знятий «на навагодніє празнікі» котедж на Осокорках.

– Щось типу того, – посміхнувся Дордже. – Хоча тобі слід було би не так відчайдушно прив’язуватися до співвітчизників. Побажай їм щастя.

– Ага. І баняк олів’є на голову.

Старезна ґомпа, за словами жінки-продавщиці, найстаріша у їхньому краї, може, тисяча років їй є, може, дві, хто зна, лами вже самі відлік втратили, котрий по порядку зараз тут господарює, була, на жаль, все ще зачинена. Тримач ключів як у воду канув. Редька з Дордже позаглядали в перекошені віконечка, протерши собі невеликі вічка в запилюженому склі. Розгледіли хіба що вогник таємниче запаленої свічки та самі обриси старезних дерев’яних статуй, що тонули в напівтемряві.

– Нам пора, – тихо сказав Дордже.

Сонце повільно залізало з однієї гори на іншу, підігріваючи каньйон і все, що жило в ньому.

Дорога з кам’яними східцями, минувши чортен-ворота, різко пішла догори, назустріч струмкам і вершинам.

А відтак у місці, де струмені швидкої води зверху по течії крутили молільну котушку, а нижче – круглий жорнов млинка їжі щоденної, стираючи смажене зерно на борошно для цампи, перед Редькою постав епізод, достойний Кім Кідука. Двоє підлітків-близнюків у червоно-бурих довгих робах розмотували й тягли поперек стежки стару червоно-буру ж плівку аудіокасети, підіймаючи її все вище, змушуючи блищати в промінні сонця, що мало тут звичку без попередження з’являтися й зникати за скелястою горою.

– Цікаво, що було на тій касеті?..

29

Спина і дупа нили. Ноги гули тихо й монотонно, як рештки піаніна, скинутого з даху. Редька вирішила хоч щось із цим зробити – вляглася на спину, підіпхала під поперек руки і стала в подобу берізки. Здається, так без наявності стіни можна було трохи поміняти кровотік.

– Ех, треба було менше на фізкультурку забивати… – кряхтіла вона, забиваючи на власну граційність. – Ковбаса Іванівна.

Дордже спокійно курив, сидячи на камені, й геть беземоційно дивився в її перевернутий бік. Тільки от Редьку зненацька пересмикнуло від кислуватого дежавю. Десь таким самим – як їй здалось, поблажливим – поглядом міг на неї дивитися в глибокому дитинтстві тато, варто було спробувати зробити щось, що робила секунду тому ідеальна Соня: натягти тятиву чи поставити ногу в стремено. Ясно, що в такі моменти світило класичній незграбі: тятива лупила її ледь не по носі, а кінь, чхнувши, заставляв малу беркицьнутись на дупу, та ще й із задертою в саменькі небеса ногою. Найвстиднішим було те, що хтось із дорослих – деколи й сам тато – після цього Редьку гладив по голові чи давав цукерочку: на от, бідосю, ми знаємо, що тобі бракує нашої уваги, але ж не обов’язково себе калічити! Оно сиди малюй кольоровими фломастерами – кому їх аж шістдесят у пачці тато з Канади привіз?..

Редьчина береза похилилася і гепнула дупою в глицю.

– Ти чого вирячився?! – кричати людині в такому недоладному положенні було іще більш недоладно, але коли це Редьку стримувало?

– Чого-чого? Переживаю. Бо ж як будеш довго так стояти, нижня чакра через рота вивалиться.

На височенних мачтових соснах, здавалося, споконвіку жив цей смарагдовий мох. Наче залишки туману, занесені передранковим чи підвечірнім вітром, чіплялися за випадкові стовбури. Шуму тут майже не бувало, тільки плавний рух лісових привидів. Ворони, здавалося, знали тут людську мову і часто любили всідатися на самих вершечках старих дерев, оглядаючи магічні володіння.

Ставало холодно. Редька з Дордже злізли з пагорба й примостилися біля розпеченої грубки-боа в темній хатці – вікна тут робили зовсім крихітними, берегли тепло.

Портрет господині дому часів її молодості, зроблений тут же, поміж сосен і квітучих рододендронів навесні, стояв на тому, що Редька називала надвіконням – конструкція доволі популярна в тутешніх хатах. Фотографія десять на п’ятнадцять спокійно жила собі поряд із репродукціями тлустих європейських немовлят, святих і синіх немовлят індійських, листівками з трояндами, котрі навряд чи хтось тут бачив наживо, чиїмись медальйонами й дипломами.

Від пічки припікало лице. Висота близько трьох тисяч – в цих широтах це ще як Карпати, вологість навіть подібна, так що дихалося легко. Але від туману місцеві жителі тут боронилися, як від підлого ворога, не бачачи в ньому геть нічого романтичного. Дерев’яні столи надворі, та й усі більш-менш вразливі речі в обійсті з приходом сутінків щільно вистелялися картатими цератами й, за можливості, ховалися подалі. Наче туман був їдкішим за отруйний дим. Чи, може, люди тут щось знали, чого не знала Редька.

Вона пила імбирний чай – вірила, що саме він рятує її від усякої скверни і низького тиску. В цьому домі закопчений алюмінієвий чайник був просто гігантським – наче його тут тримав якийсь велетень, що приходив до господи аж під ранок, завжди маючи наготові гаряче питво. Бо якби не мав його – поз’їдав би господарів разом із їх мулами. А туман – то був лишень його передвісник.

– Якби ці люди були з паперу, по них повсякчас би розпливалась акварельна фарба. Були б такими розмитими, з надірваними і розм’яклими краями… – задумливо мовила Редька, щільніше бгаючи під себе ноги.

– Судячи з того, скільки тут ячого масла з масалою споживають, вони були би більше схожі на упаковочний папір для оселедця.

І Дордже поклав їй на коліна вологий-таки коц.

30

– Попратися б з усім цим десь-колись… – сердешно скривившись, гупнула Редька об підлогу важкими від багатоденного бруду й навігатора в кишені штанами.

– Та нашо? – Дордже оглянув її скинутий баласт. – Поперемося, коли вони самі стоятимуть. Або вже ліпше, коли підуть.

– А-ха-ха, – передразнила його Редька.

Тут же схилилась, щоб випорпати джіпіес – хоч він і спортивний-протиударний, а зайвий раз кидатись ним не слід. Навряд чи тут кожен другий знає, в якій купці зарито скарб і поспішає поділитися інфою з білим зайдою, що пензлює радісно без карти і без компаса, зате зі здоровим бой-скаутським ентузіазмом, міркувала Редька, ніжно розглядаючи супутниковий підкажчик на предмет ушкоджень.

– Машинерію треба берегти, як підростаюче покоління! – повчально підняла палець вона. – Бо питати тут дороги в місцевих, із їх робочими мулами, нам, із нашими туристо-рюкзаками, було б десь так само мудро, як у тому анекдоті, де чувак-лабух питався в солідного перехожого, як йому пройти в Карнеґі-хол.

– І що?

– «Трєніруйтєсь, уважаємий, трєніруйтесь», – сказав йому дядько.

Редька чекала реакції.

– Що, так в Нью-Йорку і сказав? «Трєніруйтєсь»? – Дордже, мабуть, ніколи не сміявся з самого анекдота.

– А, йди до сраки, зануда! – махнула на нього Редька й нарешті відчалила митися.

В ідеалі в горах це слід робити, поки сонце не зовсім зникло за горами, лишивши по собі холод і темряву – але ідеал не кожному під силу.

– Найбільше мене впирає навпомацки дусити прищі… – гарчала Редька в імпровізованій лазничці. – Ну чого от нема ніде в них дзеркал?

– Щоби не любувалися тілом своїм, – відповів десь ізнадвору Дордже. – Але це в монахів ніби. І не тільки в буддистських.

– Щоби мислішки грязні в голову не лізли?

– Ну чо «грязні». Вони ж помились ніби щойно. Це щоби нарцисизм не розвивався.

– В мене тут скоро синдром мойдодирова розвинеться… Ой! Ура! Нашла!

Й Редька заходилася з прискіпливістю мікробіолога розглядати своє лице в уламку колись блискучого металевого шпінгалета на хисткій віконниці.

…Нічне вилізання з нагрітого спальника для походу в зимний туалет часом ошелешувало несподіваною нагородою: небо було таке переповнене зірок, що чорноті між ними, здавалось, не так уже й легко було вишкрябати собі місце.

– Ти б бачив, як там! – спробувала було Редька поторсати Дордже. – Даремно ти зі мною не пішов.

– Ну слухай, – крізь сон мимрив він, – я, звісно, твоя краща подружка, але від таких дівчачих тем, як сумісні походи в туалет, поки що прошу мене звільнити.

А зранку було холодно і гори хтось покрав. Туман запав такий, що ніби на долині – бачиш тільки те, що в рівень із твоєю халупкою.

– Вічний солярис. – Дордже, сидячи на порозі, викурював свою першу цигарку, поки Редька продирала очі у своєму спальнику. Скільки днів шляху вже минуло, а швидко покидати нагріте кубло вона так і не навчилася.

Перед тим, щойно прокинувшись, вони напіввідкритими очима дивилися одне на одного, закутані, як гусінь, Редька посміхнулася й ні з того ні з сього, поцілувала сухими губами Дордже в око і в ніс, а тоді знову заснула. Так що, коли прокинулась, не могла достеменно сказати, було то насправді чи уява видавала бажане за дійсне.

У спальнику пахло теплим розмореним тілом, вилізати на світ Божий дуже й дуже не хотілося.

31

– Добрий вечір тобі, пане господарю… – Редька крутила в долонях джіпіес, котрий саме сьогодні захотілось їй взяти до рук. – Нє, я розумію, що мене би не брали експертом у журнальчик «Наука і тєхніка» – в тебе теж у дитинстві в туалеті стопочка така стояла? – але якого хрєна ця штука зразу вирубалася, як тільки я її включила?!

– Ти шо – іграшки шукала там? – Дордже позіхнув, потягуючись всім своїм зростом на схилі, вкритому сухою травою. Вгорі над ним м’яко шепотіли пухнастою глицею кедри.

– Та не встигла я… на он. Глянь.

– Тю. В нас сіла батарея.

– Як?!

– Отак. Просто. Ну, в тебе ж є запасний акумулятор.

– Ніби є…

Редька обшарила наплічник вздовж і впоперек, виклала на поверхню всі свої брудні шкарпетки («От із чого бульйончик зваримо в голодну днину!»), провела подвійну ревізію і нічого не знайшла.

– Блядь піздєц. Де вони могли дітися? Ану в себе шукай.

Результат був ідентичним. Дордже сів на камінчик, пожовуючи травинку.

– Гм. Електрики навколо не знайти. І села десь вже пес-зна-де лишилися. Вертатися дні півтора. А що попереду – не дуже ясно. Діставай карту.

– Олд-скул рулить… – Редька зітхнула з полегкістю й випорпала з вакуумного пакетика атлас і компас. – І взагалі, ходили ж люди колись в гори з рюкзаками-колобками, в штанах костюмних, із кірками по сорок кілограм і палатками брезентовими. Я в старого фотки бачила. Він, правда, козирний був – із «Єрмаком» вишивав. А ми шо? Размазня! Учитись у олд-скула треба.

Правда, олд-скул рулив недовго. Години через півтори, коли вони в чергове спинились виміряти азимут, стрілка компаса здуріла. Закрутилась панічно туди-сюди, забилась в істериці.

Редька вжахнулася:

– Це… це шо таке?

Мороз по шкірі пішов, наче щось посипалось на неї з дерев. Рука з компасом тремтіла.

«Нічо не вийде… все… все, – чулося звідусіль. – Нікуди ти не дійдеш. Ти наша… ш-ш-ш… ха-ха…ха-ах!» Редька здригнулась. Закричала противно десь пташка.

– Ти… чув щось?

– Що? – Дордже зосереджено роздивлявся карту й горизонти. Сліди доріжки давно вже зникли, навіть горизонтальної поверхні катма було шукати: довкола самі круті схили, стопа на таких швидко втомлювалася, ночувати можна було би хіба що сидячи, вкрившись спальником, та й то суто теоретично, бо з заходом сонця температура падала нижче нуля за цельсієм.

– Щось дивне відбувається, – ледь чутно мовила Редька. – Що з цим йобаним компасом?! Що це взагалі за містика-хуїстика?

– Та розслабся ти. Просто під нами руди поклади, мабуть. Все банально. А що ти там чуєш – то вже не до мене питання.

Дивні голоси невидимих істот тим часом затихли. Однак їх присутність Редька все ще відчувала. Від цього її кидало в холодний піт.

– Нічо. Викрутимося з того, що маємо. Мали б акумулятори, не були би в ілюзії дупи.

Редька прийняла це все на власний рахунок і закричала на повний голос:

– Ну, блядь, вибач, що не змогла тобі забезпечити ідеальної подорожі! Я, знаєш, тільки піци раніше по місту розвозила на велосипеді. Отака я лошиця.

– Заспокойся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Але якщо тобі подобається жаліти себе і саму себе дратувати – бі май гест.

Вони трохи посиділи мовчки.

– Давай може рухатись? – тихо запитала вона.

– Давай. Ти куди хочеш – вверх по річці чи вниз?

– Га? Досить знущатися.

– Я не знущаюся. Це просто єдиний шлях, яким ми хоч кудись дійдемо. Вниз – це гарантовано до села. Але до темряви нікуди не встигаємо. Вверх – пес його знає. Зате може компас почне працювати коли-небудь.

– Ну, можна ще, як у школі – по моху на деревах?

– А ти бачиш тут мох?

Редька роззирнулася.

– Та вже не дуже…

– Тоді давай тупо по річечці. А там видно буде. Сухих макаронів у нас стане на нас, ведмедя і десяток голодних духів із гарячими очима.

– Йди до сраки.

– Йду. І ти зі мною за компанію. Срака – наше золоте руно.

Але, замість того щоби йти, Редька сіла. Півхвилини вона мовчала, наче щось зважуючи. Потім несподівано спитала:

– Ну а воно там хоч варте чогось?

– Що чогось варте? – не зрозумів Дордже.

– Ну, ота твоя спадщина? Чи там лише коза, корова і парочка ножів під ліжком?

– Ножі під ліжком – це романтично… – посміхнувся Дордже. – Зважуєш, чи не вернутися б назад? Ну думай. Але ж не виключено, що ті коза з коровою вартують половини грошей світу.

Редька зітхнула й звелася на ноги.

Геометрія цих гір подекуди вражала. Правильні, ідеально стесані лінії породи творили рівнобедрені трикутники між кам’яним схилом, неприступним берегом і самим плесом ріки. Тільки тепер, коли Редьку особливо шпилив нервовий голод, скелясті гори видавалися уламками гіркого шоколаду в гіперпромислових кількостях.

– Мені один знайомий ще казав, по зірках можна орієнтуватися?

– Можна. Якщо знаєш карту зоряного неба. І хочеш чекати до темряви.

– Не знаю. І не хочу. А можна ще якесь там дерево вибрати особливе на горі далекій, і на нього йти? Ну, щоби напрямок не втрачати і не блукати колами?

– Теж розумно. Ти напрямок пам’ятаєш?

– Ну, приблизно, так… Північ? Північний схід? Чи шо?

– Чи зюйд-зюйд-вест, – засміявся Дордже. – Жюль Верна в дитинстві не читала, правда?

– Нє, не читала, – чесно призналася Редька. – Не осилила. Навіть «Діти капітана Гранта» по тєліку мене не полонили. Там Паганеля так жалко було, шо він такий нездалий очкарік кволий… Коротше, додивитися кіно я не змогла. Всеь час боялась, що його от-от з’їдять.

– Ну, тут людожерів не водиться, – заспокоїв її Дордже. – Навіть про ведмедів-людожерів і вовків то більше казки.

– Тут є вовки? – щиро злякалася Редька. – То шо ми – на дереві будемо спати?!

– А ти вмієш? – знову поцікавився Дордже.

– Якщо треба – то вмію!

– От і молодець. Тоді ми й зробимо по-твоєму. Вернемося туди, де компас працював, заміряємо зюйд-зйюд-вест приблизний, знайдемо твоє дерево на верхатурі й підемо, поки світло. А там ти вже і гнізда на сосні нам звиєш.

– А чо це я?

– Бо я піду полювати бурундуків на вечерю. Пощастить – то й антилопу загризу.

– Ти щось верзеш таке… – з підозрою глипнула Редька. – Хоча мій той самий знайомий в армії білочок жер. З фаршированими горіхами шлуночками. Бє.

– Смакота!

– …і коли розверзлись небеса і пішов каральний дощ із вогню, солдати ним скористалися, щоби все, як слід, досмажити.

Редька не хотіла думати про те, що всі дурниці верзуться, щоби заглушити страх. До того ж якого страху було в ній більше – раціонального, що вимагав швидких рішень, чи ірраціонального, що липкими пальцями ворожих духів намагався спинити коліщата мозку – сказати було годі. У будь-якому випадку, єдина правильна дія в подібній ситуації – не панікувати. Страх подібний на простирадло, кинуте тобі на голову в темній кімнаті. Варто позбутися його, як очі поволі звикають до мороку, і вже стає видно, куди йти.

…Двома (трьома, трьома з половиною? Всі батареї сіли, сонце за хмарами ходило скромно, як вправна гейша) годинами пізніше Дордже таки смажив над вогнем ховрашків. Чи їх двоюрідних братів гірських – натураліст із Редьки був не першокласний. Вона намагалась не дивитися, як він оббіловував їх, і навіть не питала, як упіймав. А от їла з апетитом.

– Нашипаєш на це приправ від мєшної мівіни – і йде як діти в школу! – з набитим ротом патякала вона. М’ясо було жорсткуватим, але добре пропеченим. – А прикинь, – розправилась із першою тушкою вона, – наловити б тих щурів, що бігали над нами в стайні? Мішка два хавла би було!

– Ага. Вони там точно вгодовані. І м’ясо не гірше, ніж у білочок. Правда, шлунки фаршировані рисом, скоріше.

– Ну, на голодний рік і це піде.

Редька задерла голову. В відблисках полум’я їх споруджена між гілок близько вирослих дерев халабуда видавалась чимсь іще химернішим, ніж була.

– Диви-диви, ніби баба сіла якась на дереві над нами.

– І шо? На голови насцяти нам збирається?

– Нє. Казку почитати. Ану я вилізу і буду їсти в постілі! І кавла мені туда подаш, ага?

Редька подерлась на цілком доступну висоту. Втім для вовків вона, згідно її твердого переконання, доступною не була. А ведмідь що? Ведмідь і високе дерево потрусив би, якби дуже їсти хотів.

Наступної секунди Редька гепнулась. Не ясно, якими інженерними даними вона користувалася, лаштуючи їм кубло, але варто їй було повністю розлягтися зверху спальника, карімата й гілок, як все з тріском обламалося й виправдало закон Ньютона.

– А-а-а-а…. Сука… – жалібно заквилила Редька. – І хто ж таке гамно набудував?!

– Добре, що гамно було не високо. – Дордже, здавалось, співчував по-справжньому, допомагаючи їй підвестися. Редька забилась не сильно. Тільки, як вважала, «відбила собі шлунок і кишки». Що, зрештою, не завадило їй ум’яти ще двох ховрашків за півгодини.

Дордже трохи помучився, перебудовуючи їхнє ложе на інших деревах. Світло від вогню туди не діставало, а ліхтарика було не дуже доста. Врешті-решт, у нього таки вийшло, і, запивши дивне м’ясо чаєм, вони обережно повкладалися спати, турбуючись не так про вовків і зловісну темряву довкола, як про реакцію незвиклих шлунків на новітню дичину.

Спала Редька з перервами. Коли їй таки вдавалося бороти втомленістю тіла горбату незручність кубла і мозок провалювався в сон, на обрії зринало те саме дерево, на яке вони йшли аж до присмерку напередодні. І якраз під деревом – Редька це точно знала вві сні – й були зариті дивні скарби зі спадщини Дордже. Тим паче, на них вказували мовчазні коза й корова, сидячи кожна на своїй гілці.

32

Редька всілась на самому краєчку провалля над рікою. Десь внизу кипів потік, чіплялися за кольорові скелі сосни, дзвеніла круглими дзвониками худоба. Десь іще далі, в столиці її вічно замученої країни люди «вертілись, щоби жити», і де їм було знати, як живе зі своїм простим щастям із приводу Редьчиної шоколадки дівчинка народу нубрі, звісившись із піддашшя своєї хатки й спостерігаючи за Редькою, що спостерігала світ.

– Як ти там казала? «Атракцион нєслиханой щедрості»? – посміявся Дордже, розглядаючи одночасно замурзану в шоколад дівчинку й розімлілу Редьку.

– Ага. Це дар богам за то, що ми викумкалися. Ну, чи глистам. – А ти бачив, що вони не вміють «марси» розпаковувати тут? – Вона ж із папером почала жувати спочатку.

– А хто тобі сказав, що папір несмачний? Сама ж точно не пробувала. Оно який красивий, кольоровий.

– Ага. Якось спробую. В наступному житті. Коли дійду до супермаркету. Це мій останній золотий запас був, між іншим.

– От і молодчина.

На поріг хатини вийшла, вочевидь, баба чи прабаба малої. В руках вона тримала глиняну люльку, з котрої густо валив сірий дим.

– Ого. Бабусік. Мінздрав прєдупрєждає. Хоча… раптом то ми її дим згори побачили, і він нас врятував?

– Давай так і думати, – посміхнувся Дордже. – Бо версія про те, що компас нарешті запрацював, бо скінчилися корисні копалини в землі, якась песимістична.

– Ага. Ідемо собі, як два антрополога з відшибленою пам’яттю. Давно не було вже зв’язку з громадськістю… хоча звідки йому там узятися? – Редька знічев’я поклацала кнопкою летаргічного джіпіеса. – Це ж ми вже фіг коли його тепер зарядимо? Електрики тут нема, хоча могли б хоч на експорт фігачити її. Оно скільки річок із порогами!

– О. А кажеш, пам’ять відбило. Ба, як скоро активізувались знання економічної географії світу. Підеш у місцеві депутати?

– Ага. Тільки скажи, в який бік у них іти.

– Шім-шім? – доївши батончик і витираючи руки об поділ, поцікавилась пелехата дівчинка.

– Сезам, – впевнено відповіла Редька. – Відкрийся. Слухав у дєцтві пластинку про Алі-бабу і сорок розбійників?

– Не знаю. Може, й слухав.

– Ет! Слухав! Якби слухав, на все життя б запам’ятав.

І Редька голосом хитровикроїного театрального фальцетника завела:

– Ана мнє нравіцца… Што ти – красавіца!

– Шім-шім? – дівчисько зіскочило з даху.

– А й справді гарна дівчинка. – Дордже погладив скуйовджену чорну голівку. Дівчинка грайливо блиснула на нього очицями. – Чайна шім-шім.

– Тю! Ти ж казав, їх тут не можна по голові гладити? Чакра там якась особлива?

– Кому можна, кому ні… – Дордже краєм ока спостерігав, чи встигне образитись Редька.

Та видула шмарки.

– А шо таке «шім-шім»?

– Солодощі. Малі їх тут так називають. А трьома селами нижче – вже по-іншому.

– Ого. Пробивна мамзель, нічо не скажеш. І шо у них у всіх до тебе за справа така? Може, прекрасного принца в тобі бачать?

Дордже здивовано глянув на Редьку. Відтак посміхнувся і знизав плечима:

– Ну або білого коня. Згодиться для роботи – мішки з рисом і цукром на гору тягати.

– Це точно. Я в наступному житті мулом перероджуся. – Редька зітхнула й завдала собі на спину наплічник. – Ходімо?

Смаглява дівчинка з правильними рисами й гнучким тілом, вбрана в груботканий, косо зшитий одяг зеленавого кольору, стискала брудними пальцями срібно-костяне намисто в себе на шиї й мовчки дивилась, як двоє шім-шім мандрівників повільно меншають на дорозі, по якій, скільки вона себе пам’ятала, приходив і відходив інший світ з її села над урвищем.