Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Ну, правда, вони перед тим у тюрмі не сиділи, але нічка їх застала в чистім полі. В колгоспному. Полягали вони собі любенько, спокійно проспали до ранку і пішли далі. А тоді, кажись, блуканули трохи і вернулись через те ж поле. А там уже все начисто скошено було: прикинь, поспали б вони на годинку довше, і їх би в прямому сенсі закосило. Комбайнова смерть у стилі Кінга.

– Мартіна Лютера?

– Нє… Стівена. А шо? А-а-ауп! – Редька не встигла природно закінчити своє смачне позіхання з замруженими на сонечко очима: Дордже м’яко, але міцно закрив їй долонею рота.

Редька інстинктивно запручалася. Він сидів мовчки, і розгледіти його вираз обличчя проти сонця було неможливо. Редька вже хотіла вивернутися й вкусити його, мукнувши якомога голосніше, але тут він без шуму сам влігся біля неї й, будучи вже видимим, притис до рота вказівного пальця. Неподалік від них почулись чоловічі голоси. Якщо лиця Редьці вдавалося розрізнити не завжди, то з голосами пощастило ще менше: говорило то двоє людей чи усі четверо, вона б не визначила й під загрозою грилювання на повільному, зроду не чищеному електрогрилі біля нічного супермаркету.

Чоловіки ненадовго зупинилися кроків за двадцять, про щось сперечаючись. Суперечка перейшла на крик. Відтак почувся постріл. Звуки бійки й чийогось падіння на землю. Потім іще крики, після чого вся метушня почала віддалятись і затихла.

Редька з Дордже ще певний час лежали мовчки. Редька зосереджено спостерігала, як високою сухою травинкою повзе червонявий жучок, думала про те, звідки тут така густа, хоч і торішня, трава, і чи не змилили вони серед ночі, скинувши висоту – от тут би аскетичні кози вже не мусили випорпувати корінці для виживання, хоча, з іншого боку, може, вони там, у себе в селі, все апетитне сіно виїли, коли ще звірі говорили. Дивні думки навідують людину, в котрої над головою секунду тому грянув постріл. Ну і ще запах. Запах вибіленої вітром трави і запах долоні Дордже. Щось дуже смутно це їй все нагадувало. Але, як у кожному випадку стандартного дежавю, згадати було нічого.

Дордже прибрав долоню.

– Далбайоби.

– Ой, лєначька, ти матюкаєшся? – Редька звелася на ліктях. – А шо такоє? Хто то був?

– Конвоїри твої. З тюремної лірики. Без собак просто. Зато стріляли.

– В кого, в нас?!

– А в тебе є дірки в голові?

Редька з цілковитою серйозністю обмацала собі голову:

– Нема ніби.

– Дивно. Але вже.

– Ой-ой. Ти впевнений, що то за нами?

– Ну, хіба що в червоноволосого солдата є брат-близнюк, що теж не проти погратися з хною. А з ним і двоє інших наших знайомих – добре виспались, потягушки, як ти кажеш, поробили, і тільки тривожне питання застигло в очах: «Де наш снікерс? Де Наш Снікерс?!»

– Та ну… Ми ж ішли до сходу сонця майже.

(Чи не йшли? Снилась їй жінка з кільцями, сплячі рододендрони й доісторичні коріння дерев, між яких добре спати, чи було те все наяву?)

– Ми то йшли. А вони під’їхали, – спростив все Дордже. – Не для краси ж у них джипи-махіндри. Сюди, правда, вже ніжками прийшлося чеберяти, от вони і розізлилися. Аж той рудий орла застрелити хотів.

– Орла?! Мудак!

– Ага. Навіть колеги йому це сказали. Тільки не з любові до дикої природи, а бо прикмета погана дуже.

– І… і шо? Попав?

– Нє-а. – Дордже і собі тепер позіхнув. – Не попав. Хорошої масали бабця заварила. А тепер давай і ми поспимо. Сюди вони вже навряд чи повернуться.

З гострих білосніжних гімалайських шпилів на виднокраї хтось ніжно здував мережаними хмарками свій древній сніг.

23

– Серце крається при висипанні наших дорогих пожиточків… – бідкалася Редька. – Пропало стільки всього, нажитого непосильним трудом…

Дордже мовчки викладав речі зі свого наплічника. Треба було все ергономічно перепакувати й порадитися з джіпіесом, як і куди йти далі.

– Айпод є! Халілуйя!!! – Редька й сама забула, як запопадливо пхала його в кульок із трусами-шкарпетками від моральних злодіїв подалі.

– Головне, що не свиснули спальники. Їх точно тут не купиш ніде. А перти на собі місцеву ковдру ми ще не зовсім готові…

– О. «Молескін». – Редька хапнула чорний блокнотик із купки речей Дордже і, до того як він встиг щось помітити, відкрила його й прочитала перше, на що натрапила:

– «Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням». Це шо?

– Віддай. – Дордже несподівано зашарівся. Смикнув блокнот у Редьки з рук.

– Тю. Ти шо, дєвучка-тінейджер? – знизала плечима вона. – Чо стидаєшся? Шо хтось прочитає твій щоденник чи твої аналізи снів, не знаю, чим ти там попускаєшся. Мені взагалі блокнотик просто сподобався. Давно такий хотіла.

– То бери, – ще більш несподівано випалив Дордже. – Тільки дай-но вирву з нього дещо. І, якщо буде потреба в папері й нотатках, даси мені користуватися. Ненавиджу робити електронні записи.

Редька знову знизала плечима.

– Яка щедрість. Не відмовлюсь звісно. Виривай і віддавай.

– Добре. Ввечері займуся цим. Щоб, знаєш, акуратно. Тут сторінки прошиті.

«Дива якісь із хлопцем, – подумала собі Редька, – скільки шуму за блокнотик і ніч таку місячну, зоряну, ясную…»

Далі Дордже на півгодини засів із мапами і джіпіесом, роблячи помітки просто на полях картографічних виробів, а не в блокноті. Редька посилено робила вигляд, що тримає все під контролем, а сама тупила над мапами, як у школі над задачами з геометрії. Хотілося спати і їсти, навіть не ясно, чого більше.

– Згущоночки би зараз соснути прямо з баночки… – позіхнула Редька. – І з бубликом.

– Ти здивуєшся, але згущоночку знайти в нас шанси є. – Дордже позгортав карти. – Тут тільки з таким молоком чай і роблять. Там, де роблять чай із молоком.

– Ну тоді пішли. – Редька врешті заштовхала все своє до наплічника. – Шось він, блін, ніфіга й не полегшав. Абідно, да? Може, вони свій кримінальний кодекс зашили в дно?

– Ага. Тільки нема в них тут кримінального кодексу. – Дордже вдягнув свого наплічника. – Принаймні не в нашій рідній каталажці.

– Сплюнь! «Рідній»…

Добрі три-чотири години вони підіймались вузенькою піщаною стежиною над прірвою, чиї краї підступно поросли густою соковитою травою. Цікаво, чи спокусився на неї коли-небудь котрийсь з оцих мулів, що ходять від села до села у дзвіночках і кольорових попонах, несучи на собі все, що можна уявити, від мішка з рисом до кольорового телевізора. Чи турист якийсь вирішив на такому трав’яному кущі перепочити. І чи не гепнув, бува, хтось із цих двох туди вниз, до зеленої петлястої ріки з таким камінням на берегах, як загублені очі велетнів.

– Як гуцули кажуть, коли сі довго дивити в берду, берда починає сі дивити в тебе.

– Точно. – Дордже зупинився й оглянув річкову долину. – Дивні скелі тут. На Латинську Америку схоже дуже.

– А ти там був?

– Був.

– В сраці був, гівно видів, – буркнула заздрісна Редька.

– Що-що? – недочув Дордже.

– Та так. Народна мудрість ще одна.

До села, здавалось, не дійти було ніколи. Й нічого так не подовжує відстань, як голод. Тільки-но вже Редька вирішила поз’їдати рештки печива, підозріло схожого на радянське печиво «До Чаю» (а що ж вживати після чаю? І коли вже хтось запатентує для поетичних натур «Печиво відчаю»?), як із гущавини, з котрої більш пристало б вигулькнути тигрові, вигулькнула крита неясною бляхою будочка. Там, правда, нікого не було, зате в глиняній пічці жеврів вогонь, а глиняну підлогу хтось недавно мазав.

– Прикинь, отак і живуть же?

– Як отак? – Дордже вже сам тепер чекав каламбуру.

– В первісно-общинному ладі. Хтось козу пішов заганяти, хтось дрова додому тягне, по дорозі мріючи про тєльман, як бачив у сусідньому селі, але поки натягав всього і наварив, от уже й ніч прийшла. Електрики немає все одно – який там тєльман, спи давай.

Десь внизу між зарослями бамбуку й чогось, що Редька ідентифікувала як тутешню липу, помножену на евкаліпт, сварилися верескливо мавпи.

– При цьому, – продовжила Редька, – такі вияви прогресу, як мобільний телефон, нічого тут не поміняли. Хіба що можуть тепер дзвонити-питати: «Альо, Гіві, ти не відєл маіх авєц?!»

– Цікаво, де вони ті телефони заряджають. Електрики нема, сонячних батарей також не густо.

– Ой, ну що ти вже придираєшся?

– Я не придираюсь, рибонько. Нам джіпіес би скоро зарядити треба. Дехто його виключити забув минулого разу. Чи в ігри грався?..

– Яка я тобі «рибонька», – знову буркнула Редька. – Рибоньок навіть в акваріумах кормлять.

Після десяти хвилин, здавалося би, геть запатланих джунглів, раптом таки постало село. Нічого схожого на забігайлівку з гарячою їжею в селі, правда, не було. Зате була ятка з сяким-таким крамом у самому його кількахатівському центрі.

– Ой, диви, яка біла морква! – Редька ще хвилину тому від голоду готова була облизувати хоч покинуті кимсь на стежці порожні пачки від макаронів. А тут тобі свіжина на прилавку! Алілуя.

– Морква? Точно. Давай тебе так і буду називати – Біла Морква. Благородно звучить. Ніби ти з племені індіанців-які вирвалася. Чи навахо. Залежить від твоєї відданості карлосам-кастанедам.

– Тю. Чого це я морква?!

– Та бо це – редька.

– О-о… – з благоговінням вимовила Редька. – Найестетичніший на світі коренеплід. Хай хоч і худий він тут, як морква.

Не довго вибираючи, купили дві розкішні редьки, чотири пачки розчинних макаронів з назвою «NANO» й підозрілого вигляду китайські солодощі, що вже встигли білою липучкою проїсти навіть відчайдушно блискучий пластик їх обгорток.

– А все ж глюкоза… – глибокодумно помітила Редька. – Боїшся – то я сама поз’їдаю. В прикуску з чайним печивом.

Сіли на горбочку відразу за цим єдиним на чотири хатки магазинчиком. Для кого він тут продає, цей дядько з редькою? Напевно ж, кожен, хто живе тут, вирощує свою. Хіба що мавпи її вночі нахабно виривають.

Відразу ж під ногами в них починалась знайома прірва, куди місцеві не скидали відходів: видно, їстівне діставалося худобі, а китайські солодощі в пачках користувались не великою популярністю. Вид униз, на зелену далеку річку, не псувався вкрапленнями синтетичних кольорів. Редьчин мізантроп всередині з полегкістю зітхнув: туристи тут не шниряли.

Господар ятки, не старий ще чоловік із гострою борідкою, в бордовій шапці «Nike» і з кульчиками в вухах, мовчки поспостерігавши за Редьчиним задумливим розжовуванням сухих макаронів, підійшов, так само без слів вийняв у неї з рук її пачки, заніс їх до себе в закапелок і тут же виніс дві тарілки, що парували. Аж Дордже обернув до них голову, відірвавшись від зосередженого чищення коренеплодів. Редька заходилась дякувати, Дордже сказав щось коротко на мові, якою би тут мали говорити, але чоловік не відповів. Просто стояв собі, де стояв, віддавши мисочки з макаронним супом, і пильно дивився на парочку. Не посміхаючись, не киваючи.

– Слухай, він чого? – Редька теж не зводила з вуйка очей, розмовляючи самим лише кутком рота.

– Не знаю, – байдуже позіхнув Дордже, продовжуючи чистити редьку, – може, хоче почути, як у тебе за вухами лящить.

Але чоловік дивився головно на Дордже. Просто стояв і пильно вдивлявся, наче намагаючись згадати щось давно забуте. Редьку час від часу хапав незручний невроз: вона, хоч убий, не могла себе змусити їсти, коли хтось дивився їй у тарілку. Навіть із найліпшими побажаннями і вболіванням за дитячий апетит (особливо тоді). Так що зараз вона хутко скористалася нагодою і строщила все, що було в тарілці, навіть редьку непомітно в Дордже свиснула і жувала з таким натхненням, яке тільки б снилося змученому фуа-грою з полуницями буржую в столиці.

Дордже неспішно закінчив зі своєю їжею, кивнув безсловесному господарю, зашнурував свій наплічник і звівся на рівні. Редька прискоком рушила до краника, що стирчав, здавалось, просто з каменю – тут село набирало собі питну воду. Ще з перших днів дороги вони вирішили пити потроху «сирої води», поволі відмовляючись від йодових таблеток, що ними, як панацеєю від срачки і кишечних паличок, рекомендували запасатись кожному блідолицему, що трапляв у ці гори. Вода була холодною й солодкою на смак. І чим вище підіймаєшся, тим, очевидно, менше живе підступних мікробів у воді – принаймні так видавалося Редьці. А про те, що зараз вони вже на добру тисячу-півтори метрів нижче, ніж були ще два дні тому, вона намагалась не думати.

– Пішли? – і вони рушили.

– Дивний дядя… – міркувала вона. – Втикав так на тебе. І не казав ні слова. Може, німий?

– Може, – знизав плечима Дордже.

– Бо я ж не думаю, що тут вже весь Інтернет нашими фотороботами забитий. – Редька покосилась, чи зацінив Дордже її жарт. Не зацінив.

– Але круто те, що туріків немає.

Варто їй було сказати це, як за наступним поворотом постала дивна картина: на невеличкому вимощеному колотим каменем майданчику лежав велетенський, зв’язаний по всіх ногах чорний як. Очі в нього були сумні й спокійні. Видно, прийняття долі в цих величних тварин передавалось інстинктивно: поряд чоловік гострив ножа. Не ясно, була тварина старою, заслабла чи й навіть готувалося весілля, а чи поховання, коли слід було нагодувати м’ясом три сусідні гори з їх не дуже балуваним, вимушено-вегетаріанським населенням, смерть уже дихала їй у праве вухо. Редьку вразило інше: на тині, просто зверху приреченого яка, сиділо, підібравши, як горобці, під себе ноги, двійко японських туристів. В руках вони тримали готове до розпиття імпортне пиво (це ж звідки не лінь було його перти!) і камеру напоготові: от-от почнеться дійство, яке потім викладуть в ю-туб і будуть кінчати при кожній наступній сотні переглядів співвітчизниками і писком «каваі!»

– Сука бля підараси, – плюнула Редька. – Нація хінтаю.

– Ти здивована? – дещо байдуже спитав Дордже.

– Та нє. В них же і єбля часто на кладовищах відбувається. І з розрізаною поїздом тьотькою вони не проти зайнятись гарячим сексом. Типу петч ворк. А от яка жалко.

– Нічо. От як помирає як?

– Як «як»?

– Як як! – Дордже тішився, як мала дитина, що Редька вдало вклинилась у каламбур. А от Редьку це розізлило. Вона закрокувала швидше.

– Ну ти чого? – засміявся він. – Ти ж бачила, який він спокійний був – явно втомився від сільського господарства й очікував уже наступного переродження.

– Надіюсь, він не стане піздоватим японським туристом.

– Хто зна. Хоч і головою колгоспу – аби його, як ти кажеш, впирало. Слово «дзен» знаєш, що значить?

– Нє. Який-небудь паросток бамбуку на вітрі?

– Дзен значить радість. Все так просто.

– Ага. Дуже радісно там тому якові…

Далі йшли мовчки. Редька намагалась не нити з приводу того, що в неї натерті ноги чи набиті синяки на кісточках, де сидів рюкзак. «Все в голові. Скажеш, що втомився – так і тягнутиме завалитись і не встати. А скажеш, що можеш пройти ще півсотні кроків – запросто пройдеш і п’ять днів», – казав колись їй тато, вже й не пригадати зараз стосовно чого. Але п’ятсот кроків назустріч сонцю – задача посильна щомиті.

Останнім часом Редька якось мало вникала в подробиці використання джіпіесу й мап. Йшла собі, як ішлося, цікавлячись раз по раз хіба що висотою і назвами особливо величних вершин на виднокраї. Якщо вона спершу й побоювалася якогось підступу від Дордже, ревниво ховаючи від нього свої «секретні деталі» – (кожен боїться лише того, на що здатен сам стосовно ближнього) – тепер її здорова лінь, топографічний кретинізм і набутий шляхом останніх подій досвід («Я вже ніби просто телевізор про нас дивлюся») взяли гору й посадили у Редьчин вазон рідкісне деревце – довіру. Вона спостерігала, як змінюється, залежно від висоти, рослинність і асортимент бідненьких сільських яточок, які прикраси обирають собі місцеві жінки, з якого боку прив’язують на спини дітей і скільки кольорів у їх спідницях, а скільки на стінах будиночків. З часом їй почало здаватися, що вона тут ходила ще бозна-коли, і що окремі слова місцевих жителів здаються знайомими, і нічого нема звичнішого за зустріч на вузькій доріжці над проваллям із маленьким караваном із мулів і людей, вантажених крамом далеких долинних міст. Лиця наче ставали знайомішими, при тому вона вже ні за що б не сміялася з неполіткоректного жарту про те, що в Китаї за фотороботом зупинили сто тисяч пасажирів в аеропорту. І чим вище вони підіймалися в гори, чим далі відходили від того, що називають цивілізацією, тим сильнішим робилося це відчуття знайомого.

Хто зна, може, тут валанцалися колись її старезні інкарнації чи далекі предки. А може, й не далекі. Тато ж точно любив ці краї. Тільки щось мало про них розказував. Чого би то?

– Цікаво, старий мій тут чи деінде промишляв Гімалаями? – з підкресленою недбалістю спитала вона в Дордже.

Той досі спокійно позирав собі на довколишні схили, аж тут удав, що його відволікли від чогось важливого:

– Знаєш, Гімалаї такі великі, що між тут і деінде – жодної різниці. – Дордже сякнувся і почав дертись вгору. – Якщо зрозумієш, нащо старий приїхав у ці гори – натрапиш і на його слід.

– Ну, якщо не тут, то це ще ліпше. Я розсуваю рамки сімейних фотоальбомів. Я-ху-у!

І вона, ідучи, аж підстрибувала.

Правда, час від часу, як місячний човен на небі, в Редьки випливало і знайоме відчуття жалю до себе. Особливо, коли вона похмуро думала про те, що рано чи пізно доведеться повернутися в оте невизначене «назад», де її нічого доброго не чекає, і взагалі чого туди вертатися, де ні дому, ні прапору, і родичі тебе встидаються, і навіть ні до кого податися з аеропорту, так що би вона просто мусила мотати круги на таксі по брудному місту, а потім звернути в який-небудь парк Дружби Народів і, як тільки стемніє, дістати з наплічника похідне манаття й тихо там заночувати…

– Ой бля. Знову хочеться здохнути. Як у дєцтві, – зітхнула Редька, проваджаючи очима темнокрилу комаху з вогняними підпалинам. – Переродитись би метеликом.

– Ну, для цього тобі треба, як мінімум, вбити два мільярди метеликів і трьох немовлят на їх тлі.

– Да, ботан із мене такий собі. Хоча в дитинстві парочку наколола в блокнотик. Махаонів таких, знаєш? Чи волове око… Не пам’ятаю. А немовлят за що?

Дордже наче не почув питання. Замість того зупинився, оцінююче глянув на Редьку, посміхнувся і сказав:

– Знаєш, як важко тобі дісталось твоє, як ти кажеш, миршаве людське тіло?

Редька не знала.

– Один мудрий чоловік, показавши на засніжену Джомолнугму, сказав учневі, що значно швидше буде стерти на порох цю льодову вершину помахами тонкої шовкової хустинки, ніж пройти від початку всі кола переродження і народитися людиною.

24

Вони сиділи на порозі перекошеної бамбукової хатки, вкритої пожухлою тростиною. В хатці трохи смерділо залежаними овочами, але просто з порогу відкривався вид на криву дорогу й цілий ряд острівців-чортенів, що танули вдалині. А ще було тепло й не вітряно, так що як для безплатної ночівлі – місце ідеальне.

Редька ніяк не могла розірвати пачку печива-підробки «Oreo», а коли відкрила і поклала на язик кружечок наче шоколадної випічки, скривилася від хімічно-есенцієвого смаку:

– От гамно. Коли дивишся кіна чи читаєш статті чиїсь, здається, що подорож – це така романтика, пригоди, м’ясо на багатті, прекрасні пісні місцевих жителів, любов і метелики. А насправді стоїш по коліна в какашках, паришся, що хочеш додому, якого нема, і коли спиш, по тобі крос здають щурі, ти їш печеньки зі смаком солодкої пластмаси, і слухаєш затяжні високочастотні розплавлені касети з місцевою поп-музикою. Є-е-е, бейбі. Ріал парадайз.

– Ну, залежить від того, хто на це дивиться, і як дивиться.

– Що ти хочеш сказати? Що це я така уродка, того все уродсько і печенька як акрил? – вона нарешті виплюнула то печенько. Героїчно, як на таку ненажеру.

– Я хочу сказати тільки те, що кажу. Все залежить від того, на чому ти фокусуєшся. І що в тебе всередині, те ти побачиш і зовні.

– Так все-таки уродка. Якщо бачу все так.

– Ні. Стан околиць залежить від стану всередині. Дивися на речі простіше. Фільтруй, не дратуйся. А там дивися, і в твою улюблену «об’єктивну» реальність увірветься все, чого не вистачає.

– Те, чого не вистачає, вже давно вифоткали туристи і розтягли на сувеніри. А в ті місця, де їх ще нема, добралося захланне діскавері-ченал, і тепер туристи попруться туда.

– Слухай, ти ж хочеш подорожувати? Ти ж не бачила ще нічого, звідки стільки злості.

– Не знаю. Завжди так, коли обламуються сподівання.

– А ти ліпше не сподівайся. Чого ти хотіла? Відчути себе героєм? Зробити щось, чого інші до тебе не зробили? Доказати сестрі, татові, сусідам і своєму піонерському дитинству, що ти чогось варта?

– Я не була піонером.

– Правда?

– Та карочє.

– Та карочє? То ти злишся через те, що світ трохи не такий, як на постері з твоєї дитячої спальні? Що там в тебе висіло? Якийсь Парадайз Айленд, мабуть, чи Холі Маунтінз? Треба було позаглядати з лупою попід пальми, тоді ще фотошопу не було. Стопудово знайшлися б і купки гіменця, і здохлі їжачки, і целофановий підлісок. Гадаю, твоє закоцюбле еґо просто знущається з твоєї ж наївної віри у чудеса і героїв. – Дордже запнувся, напевно, відчувши словесний передоз. – Та облиш нити. Ти ж хочеш бути героєм, то будь ним. Нею. Що робити героям у досконалому світі? А такий, як зараз – якраз те, що треба. Можеш почати з утилізації синтетичних какашок, які утворюються після з’їдання акрилових печенюшок.

Він замовк і затягнувся сигаретою. Редька накреслила паличкою на землі кружечок, потім у ньому квадрат, у квадраті крапочку, і палку викинула. Прислухалася до різноголосих далеких пташок, до тиші, частиною котрої були тільки пташки, комахи і ящірки під стріхою, а дорога для машин була хтозна-де. Чийсь рис колосився спіло, можна руками його лущити і гризти тверді зернятка, про щось думаючи чи й засинаючи сидячи. Перед заходом сонця все робилося спокійним і знайомим – наче вийшов покурити в тапках на веранду у бабці в Карпатах, і єдине, чого бракує, це горнятка теплого бульйону, якщо вже з ґлінт-вейном не склалося. Дарма, що в Редьки у житті не було бабці у Карпатах, канон є канон.

Вона міцно вдихнула сутінкового повітря. Позіхнула, коли раптом страх як захотілось позачіпатися до Дордже.

– От ти би зараз що робив, якби я тоді за тобою не приперлася, і нас чорти не попхали би сюди?

Дордже глянув кудись поміж гір.

– Ну ти ж приперлася. І вони попхали. Завжди тільки той варіант є, що трапився. І нічого вертатися назад зі своїми «якби» і «треба було». Це втрата життя.

– А все-таки, – не вгавала Редька. – Як виглядає твій звичайний вечір після лекцій?

– Не знаю… Вечір перед тим, як ти з’явилася, я сидів у своїй мансарді, дивився у вікно на місто і собак, пив Gewu..rztraminer і слухав Тома Йорка. Потім щось читав, дивився півкіна якогось, потім багато курив і довго не міг заснути. А потім ти вже знаєш.

– Ой як декадансно, срака-дошка.

– Срака як?

– Дошка. Це так на Західній Україні кажуть.

– А.

– Хочу на Західну Україну. Там все ясно, і є деруни – ох, моя мріє обезкрилена… – (Редька гірко ковтнула слину) – і кава є нормальна, а не це розчинне гамно.

– Ну вибач. Не розрахували нікчемні тубільці на візит картопляної королеви.

Про «картопляну королеву» вона майже пропустила повз вуха. Зате її ж згадка про каву (та, що була з собою в Дордже, давно почила в бозі), головний для Редьки наркотик, точніше згадка про її місцевий субститут – нескафе концентрації «пісі сирітки Хасі» з ударною дозою цукру – кінцево вивела її з себе.

– Та уж точно. Не на мої смаки тут розраховано. Вернувся б і забрав із собою ту принцесу у срібних брязкальцях. Врятував би зі смердючого міста! Йшли б собі, пісні народні виспівували – чим не заєбісь? І повезло би їй нарешті «у коханні»… – Редька сама не знала, чого зараз так по-тьолочному випрошує. Здавалося, Дордже її виплески мало й цікавили. Однак він, виявилося, тримав нитку оповіді:

– Та їй і так повезе, чого ти. Давай сядемо. Нє? Ну як хоч. Бачила ж, яке татуювання в неї?

– Я?! Нє. Я не розглядала голих тьотьок де прийдеться.

– Та не голих. Воно на внутрішній частині зап’ястя.

Редька поморщилася: в тому місці явно було боляче робити наколки.

– Що, страшно? – посміхнувся Дордже. – Зараз ще страшніше стане.

– Ага. Канєшно.

– Просто вона наче з племені Мяо, а татуювання точнісінько таке, як у хай-лендерських племен М’янми.

– Ти мені баки не забивай своїми мяо-м’янмами. Що там іще за страхи-ужаси?

– Ну, найстрашніше те, що всі дівки на світі, від читачок космополітену в Києві до фермерських дочок у Понгсалі мріють вийти заміж. І буде це круглопузий бізнесмен чи власник двох волів із сусіднього села – не важливо. Всі способи гарні для його отримання.

– Ну і до чого це? – В Редьки розв’язався шнурок черевика, і рюкзак дурнувато привалив їй голову, коли вона нагнулась виправити ситуацію. – Сука бля йобана в рот.

– Коротше, в тих племенах страшно популярні ще астрологи. І книги в них із купою табличок, текстів, картинок… Копії таких туристам тюхають типу як антикваріат.

– Ти що – там був?

– Ага. Давно колись. І знову з твоїм татом, до речі.

– Кльово, – буркнула Редька. – Мене старий і в Крим-то бичий хоч би раз звозив.

– Так от. Дівчата незаймані з такого села, коли помирає одна з їхніх подруг, дочікуються спеціальної ночі, тоді йдуть по астролога і нишком всі на кладовище. Викопують небіжчицю, наносять їй на лице танака – традиційний макіяж, замішаний на товченому корінні, деревині чи й корі спеціального дерева, не молодшого тридцяти п’яти років, живих захищає від сонця і старості. Дочікуються, поки танака висохне, зішкрібають її з лиця померлої, віддають астрологу, він калатає з нею чорнила і ду-уже болючим дерев’яним верстатом татуює охочим ящірок на спинах чи зап’ястях.

– Фу, – скривилась Редька.

– Не «фу», а любовна вдача, про яку ти згадувала. Відповідно, кожна наступна корисна якість здобувається у той же спосіб. Хочеш бути вертлявим у справах – піймай білого вужа, зроби тату з його кров’ю, ну і так далі.

– Нда. – Редька мимоволі почухала у себе під потилицею, де в неї років зо п’ять тому було витатуйовано ієрогліф із її іменем. І, хоч вона сама давно вважала це малолєтською дурістю, наступне зауваження Дордже її зачепило:

– Тепер ти розумієш, наскільки смішними й жалюгідними є декоративні тату західної людинки? Такі типу, як у тебе?

Якщо додати сюди банальний ПМС, відразу стане зрозумілою мотивація Редьчиного ядерного вибуху:

– Та пішов ти! Сноб-усезнайло! Нашо мені здалося тебе терпіти?! Фак.. Фак! – вона аж зупинилася й безпомічно в своєму гніві роззиралася довкола. Дордже, здавалося, стояв приголомшений.

– Чортові листи. Чортовий джіпіес. Як мене це все задрало!

Ще трохи й із Редьчиного носа мусив повалити дим:

– Слухай, може, ти візьмеш всі ці карти і далі сам підеш? Нащо я тобі? З мене толку нуль, я тільки нию. Давай, га? Бо мені це все на фіг не здалося. – Редьку несло усе далі, вона й не помічала, як почала приписувати Дордже власні затиснуті досі думки:

– І не кажи мені, що я повинна зробити це для тата, чи ще для когось там, бо тато все життя на мене клав, а сестра – стопудово ж спершу все пропонували їй, бо так було завжди, комусь верхівка торта, а комусь недоїдки – поклала на це супер-дебільне завдання, бо торт, видать, із галімим кремом був або прострочений, і тільки мені чогось більше всіх треба! І не розказуй мені про совість, про обов’язок і про благородство душі, а ще про твої таємничі скарби, які десь на мене чекають. Бо мене вже навіть бандитський піздєц не шкребе, а саме ним ще аж сюди заносить. І це усе не твоє діло. Що витріщився?!

– Поміть, я не сказав ні слова. – Дордже втомлено відшпилив від себе наплічник і сів на нього, зацікавлено спостерігаючи за Редькою.

– То і нє хуй було йти зі мною. – Редька і собі відшпилила рюкзак, і навіть спробувала копнути його ногою. Рюкзаку було байдуже. – В пізду. Пив би собі свій стрьомінер і не займався стрьомними походами.

Дордже підпалив сигарету. Війнуло гіркуватим димом місцевого розливу. Він всівся в позу чогось середнього між режисером і психоаналітиком і з максимальним пафосом проказав:

– Розумієш, люба, в силу своєї естетичної меркантильності, я не можу не думати про благородство душі, містичний обов’язок і таємничу винагороду, що чекає на нас у кінці.

При цьому він так хитро мружився і так відчайдушно стримувався, щоби не порснути сміхом, що Редька не стрималася й сама зареготала від душі. Аж пташки пурхнули з найближчого куща.

– Ну от. А якби я зараз проспівала пару вокальних вправ, цей кущ пожух би.

День перетягувало ближче до вечора. Вони йшли, як собі йшлося, не звертаючи уваги на втомлені стопи й занімілі плечі. Й тут зненацька під ногами в них розлилося ціле море туману. Потекло повільно межи гір липкою патокою, і не було їй кінця і краю, аж раптом із-за імли пробився гострий ніс велетенської скелі-ковчега. Кажуть, такий колись перелетів по небу просто з Індії, перенісши в серце Гімалаїв дещицю містичних скарбів.

– А деруни таки треба зробити… Ну що в них, не знайдеться тут пару картоплин і муки ложка? Ти ж вмієш готувати деруни?

Дордже, здавалося, часом умів все.

25

Крихітний біло-рожевий цуцик, ще сліпий і зовсім безпорадний, тоненько попискував під грубо струганою лавкою. Худюща сука – чорна й довгонога, хто зна, чи його мама взагалі – не звертала на цуцика жодної уваги. Редька вже бачила у попередніх селах, чим тут годують собак – шкірки лимона, лушпиння від цибулі і ще щось не зрозуміле, але без натяку на калорії, лежало в одного занедбаного кудлая в дірявій мисці. Редька любила собак. Їй було їх нестерпно шкода. У цих краях вони чомусь були ще й особливо перелякані – не йшли до чужинця, навіть коли той явно готовий був поділитися своїм обідом.

– Іди, іди, на-на! – покликала Редька суку, розриваючи щойно придбаний пакунок із сумішшю повітряного рису, поп-корну і сухих перців чілі. Таке більше годилося б для голубів, ніж для собак, але вчорашній досвід замовляння їжі показав, що чекати чогось «справжнього» довелося б до обіду. Приймаючи замовлення, люди собі так само продовжували чухати дупу й нічого не робили, сонно киваючи на всі спроби їх бодай якось пришвидшити. Відтак замовлений макарон або розварювався і прилипав до каструлі, або не доварювався і мусив розгризатися хіба ковшем екскаватора, на додачу його ще й пересолювали й не давали жодних спецій, хіба що свіжого чілі, якщо в городі водився. Глевку їжу майже неможливо було пхати до рота, вона застрягала в горлі й лишалась на тарілці в такій кількості, що повар точно мав прославитись як найщедріший накладальник порцій у довколишніх селах. Все це, втім, не заважало селянам лупити з перехожого ціну, що пасувала б ресторанові де-небудь у Берліні. Тільки в Берліні було би смачно.

Зрештою, вчора вони, як здавалося Редьці, вийшли з ситуації ідеально: не змігши подолати витвір місцевої кулінарії, делікатно попросили дати їм необхідний мінімум для приготування омріяних Редькою дерунів. Наїлись, щоправда, не сильно – пригощаючи натовп цікавих і заслинених, сам можеш тішитися хіба ймовірністю покращення карми.