Текст книги "Піца «Гімалаї»"
Автор книги: Ирена Карпа
Жанр:
Роман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Дівчинка в брудній шкільній формі – синій, нижче колін, у такій хіба в Сониній молодості найнеблагополучніші діти ходили, історії про них цікавили крихітну тоді Редьку особливо сильно – пожбуривши і так вже багатостраждальний зошит на кам’яний поріг, взялася до сліпого цуцика. Секунду його погладила, а відтак ледь не так само пожбурила геть. Цуценя болісно заскавчало.
– Ти шо – ващє?! – кинулась до неї Редька. – Кончєна! Я тебе зараз хуйну так!
Дорослі, що зайняті були своїми справами, враз зацікавилися.
Редька трохи заспокоїлася: їх було більше. Дордже – і це її обурило – щось усміхнено пояснив чолов’язі, котрий намалювався у нього під боком. Чолов’яга щось перепитав, закивав головою з розумінням, відтак підійшов до дівчинки, поклав коло неї цуцика і погладив його. Дівчинка здивовано дивилась на Редьку. Відтак інші дорослі теж погладили звірятко, не зводячи з Редьки очей.
– Та бо охуїли ви всі, – педагогічним тоном мовила Редька. – Бач, аж тепер взялись за гуманність і виховання нащадків. Не крикнеш – не дойде. Собаки Павлова, блін.
– Ага, до речі, той мужик щиро здивувався, взнавши, що в твоїй країні собак не їдять і тримають у хаті. Він так і перепитав – що – всіх-усіх собак?
– Ага. Вони нам за центральне опалення… Де вже цей рахунок? Валити з села цього хочеться.
Рахунку все не було. Сонце припікало. Випите на двох пиво (з формальдегідом, казав хтось добрий Редьці, пастеризацією тут не розважаються) дарувало сонний і блаженний настрій. Цуценя спокійно засіло під лавкою. Його ймовірна мати дозбирала поп-корн на сходах і пішла собі геть за клуню. Одні люди змінилися іншими, від чого вулична сцена особливо не модифікувалася. Спека наростала.
– Диви, а он той-во мужик взагалі якийсь дивний. На хача схожий, – ліниво цідила Редька з напівзаплющених повік.
– На кого?
– Ну… на вихідця з колишнього радянського союзу. З Кавказа там.
Дордже продовжував запитально на Редьку дивитися.
– Добре, добре! – Здалася вона. – Сагласна. Знову не політкоректно так. Зато всім зразу ясно… Хоча, тобі – нє.
– Ну, і чим він тобі схожий на… хача?
– Ну, ніс у нього, ба, який? І очі світліші, і одяг чистий, красовочки-адікі…
– Шо-шо?
– От ти ж, блін. Адідас в сенсі!
– А.
– Н-да. Різниця культурних фундаментів – страшна штука. – Редька приклалась язиком до руки, солоної від «голуб’ячого їдла». Речі штибу кишкової палички перестали переймати її десь тоді, як почав переймати перманентний голод.
– Здається, тобі фундамент Джек відливав, – пробурмотів Дордже якраз так затихо, щоби на перепитування сказати «та нічо».
Але Редьчині чіпкі до заграничних чоловічих імен вуха спритно впіймали романо-германські фонеми.
– Який такий Джек? Куди він там відлив, я не почула? – Редька силкувалася зробити тетерячі очі.
– Та нічо.
Дордже добив пивні сусла і стиха бубонів у порожню пляшку «this is the rat that ate the malt… that lay in the house…»
Редька ж продовжувала зизо сканувати залиту сонцем пастораль.
– Жіночка його он бач яка? Всі зашмаркані й нечесані ходять, а в неї й голова помита, і сарі ідеальне, і дитина в імпортному вся.
Красива молода жінка в яскраво-жовтому вбранні тим часом шукала воші одній зі своїх односельчанок.
– Втік він сюди, чи шо?
– Чого б йому?
– Ну, з Чечні там раптом. Чи з Осетії. Чи просто з тюрми через гори. Мені он тоже місцями здається, що ми вийшли з електрички в Лазещині якій-небудь і добрели непомітно сюди…
– З електрички до лазнички? – тепер вже Дордже зібрався клеїти глухого.
– …і вшився зразу сам, тільки-но почув, що ми по-слов’янськи базаримо.
Дивний чоловік із бородою (в місцевих такі просто не росли), з золотим ланцюжком на митій шиї, в ідеально чистих джинсах і білих кросівках більше не з’являвся. Редьчині думки з нього переключились на чорний шарф із люрексом, що грав у настільну місцеву гру. Тобто грав його господар з іще одним хлопцем, а інша частина села стояла й серйозно спостерігала за перебігом подій.
– Щось типу як у «чапаєва» грають. Вмієш?
– Ні. Це як – в костюмах і на конях?
– Нє, дурло. Це шашки пуляти треба.
– А як це «пуляти»? Типу шашки наголо?
Редька каламбуру не помітила.
– А в цих он ба, і крейдою все поле натерто, і розміточка там он яка. Одне цікаво – коли вони тут працюють, якщо серед білого дня отак замотуються в шарфики з люрексом і в «чапаєва» фігачать?!
– Ну, раптом на них ставки ставлять тут. Отак і заробляють…
Наступної миті щодо способів заробітку місцевого населення в них уже не виникало жодного питання. Баба-власниця так званого готелю винесла рахунок.
– Ого. Найдорожчий кілограм картоплі в моєму житті… – засміявся Дордже.
– Який? Той, шо ми деруни з нього робили?
– Он самий. Тисяча. Скільки це десь? Гм… дванадцять євро.
– Шо?! Це ця тупа жирна жадна сука, шо сама нічо не вміла, сиділа дивилась, як ти смажиш всьо, її аж косопиздило кожен раз, як наливав олії на сковорідку, і потім сама ше жерла наші ахуєнні деруни і муж її алканавт блаженний кряхтів, шо тепер сам таке навчиться робити – дванадцять євро за пару картофанів і ложку муки хоче?!! – розгнівана Редька нарешті видихнула.
– Типу того. – Дордже вивчав інші пункти рахунку.
– За воду гарячу хоч не бере.
– Яку воду?! Та ми ж на свому газі її гріли!
– Так отож хоч за неї не бере.
– Блядь, ніхуя це не смішно! Ану, зараз їй художньо термоси всі переб’ю у хаті!
Баба в засмальцьованому фартусі, брудними нігтями і ковтуном у волоссі дивилась на неї зі злегка прочиненим ротом. Крик у цих краях максимум викликав зацікавленість.
– Ти чо рот відкрила?! Хуй тобі, а не дванадцять євро.
Баба дивилася. Власне, бабою її навряд чи можна було би назвати. Років сорок п’ять максимум, просто виглядали в цих краях люди значно старшими, ніж були насправді. Навіть діти деколи виглядали зморщеними стариганями, особливо, коли терлиґали на собі важезні кошики з дровами чи сіном. Але ця огрядна мадам була така явно не від роботи. Скоріше від нехлюйства і невтішного життя з її вдвічі за неї меншим чоловіком-дурником. Спало сімейство фактично на своїй же кухні, в тісній комірчині, куди до компанії зі старими матрацами, синтетичними ковдрами і мішками збіжжя на ніч заносилась особливо цінна річ – телефон у дерев’яній коробці з кришкою.
Дордже ненадовго зник у сутінках кухні. Поговорив про щось із жінкою спокійно, вона кілька разів верескнула (принаймні так почулося Редьці, і вона вже виставила свій ходильний патик напоготові – бити китайські термоси, що ними в цих селах дорожили, як китайською ж порцеляною років п’ятсот тому) і вже навіть не показувалася.
– Шо, ну шо там? Ти показав їй дулю з маком і ванількою?
– Сторгувався за вісім.
– Що?!
– А що поробиш? Хай принесуть їй щастя.
– Хай їй грудну жабу привезуть на драндулєті! А нам, далбайобам двом, треба буде нарешті навчитися про ціну питати до того, як ми щось купили і зжерли, давлячись, а не після.
– Шо, такі погані деруни були?
– Шо? Нє! Деруни прекрасні. То я макароном їх їбучим давлюся вже хуй зна скільки тижнів.
– Та нє, ми не так довго тут…
Вони вже відійшли доста далеко від села крутою стежкою, що то стрімко підіймалася, змушуючи обливатися потом, то рвучко падала вниз, доводячи коліна до скрипу.
– Галімо в таких історіях те, що кінцево втрачаєш віру в людей, – похмуро сказала Редька. – Тільки не питай, чи була вона у мене взагалі коли-небудь.
– Та досить повірити у хоча б одну людину. От, приміром, з Содомом чого так негарно вийшло? Бо Єгова…
– О! – Редька його не слухала. – Придумала! Дорогою назад треба буде кинути тій бабі не тисячу, як вона правила, а три. І сказати, що ті деруни вартували більшого!
– Ти думаєш, дорога назад пролягатиме сюдою ж? – Дордже посміхнувся.
Редька нічого не сказала. Тільки подумала, що треба б якомога швидше позбутися цього ментального вантажу з дерунів і бабиного фартуха з потайною кишенькою для засмальцьованих папірців.
26
Тут, певно, більшість стежок ідуть вздовж річок, міркувала Редька, по-страусячому витягаючи голову, щоб зазирнути в глиб каньйону, по краю якого вони вже кілька годин чеберяли.
– Цікаво, чи ловлять люди рибу тут.
– Якщо знаходять, як спуститися до річки.
І справді, як стежок донизу, так і мостів тут було не густо. Весь час наче йдеш собі по зламу двох світів, між якими вирує й кипить холодна зелена ріка з зубатими кам’яними берегами.
Втім, не зважаючи на всі природні містерії тут-і-тепер, Редька таки не могла позбутися свого вже тліючого обурення з приводу недалекого минулого.
– Нє, а все-таки. Чого то люди всі такі однакові?.. Що ці серед величних гір, що ті десь значно нижче, в якій-небудь нашій туристичній області імені ю-бе-ка, на думці мають одну святу заповідь: наїби туриста. Бо ще сезон закінчиться. Кросворди б порозгадували для різноманітності, чи що…
Редька, похитавши головою, картинно спинилася й втупилась у водоспад по той бік каньойну. Потужний, прозорий, холодний, із карколомними каскадами й двома недоступними для людей природніми басейнами: хіба що ти прекрасна мавка лісова, щоб у таких купатися.
Дордже прискіпливо глянув на Редьку.
– Знаєш, те, що нам виявилось під силу вийти на ці вершини, ще не дає нам права зневажати моральні цінності простих людей!
Секунду повагавшись, Редька порснула сміхом і тут же виправилася:
– Не легко ж бути богом… – театрально зітхнула вона.
– Правильно. Не легко, – зненацька вже цілком серйозно відповів Дордже. – Боги теж страждають.
– Тю.
– Ну що зразу «тю»? Боги, як і всі живі істоти, народжуються, досягають зрілості й найпишнішого блиску, а відтак старіють і страждають.
– Хіба ж вони вічно не відновлюються, як написано богам в інструкції?
Дордже посміхнувся.
– Мабуть, відновлюються, як і всі ми, до пори-до-часу. Але зрештою приходять і останні дні на їх божественних посадах – падіння неминуче. Поділися ж кудись усі боги Шумера, Єгипта, Греції?..
– Мм… Поділися.
– Але справа не в історичній справедливості. Бути богом – не значить мати все і богом залишатися, а потім експресом покинути коло перероджень і на шару позбутися страждань. Боги, буває, дуже паряться, коли настає їх час – зношене тіло починає тхнути, сяйво тьмяніти, озера пересихати, чарівні коні розбігатися, і вони розуміють, що тягар неблагих дій і помислів невідворотно відтягує їх кудись униз.
– Униз? На землю?
– Ну, може статися, що і на землю. Це вже на два щаблі вниз по, гм, кармічно-кар’єрній драбині. Докотитися, щоб стати людиною.
– А який попередній щабель?
– Асури. Це якщо бог ненавидів і заздрив.
– Ого. А шо за одні ці асури?
– Істоти, слабші за богів, такі собі напівбоги недопрацювали в попередніх інкарнаціях, і тепер мусять вічно з богами битися і програвати. Страждають, бідолахи, бо теж знають, що після смерті невідворотно полетять у нижній світ. Стануть якимось Джонами, Михайлами чи Свєтками.
– Н-да, це страшно, – посміхнулась Редька. – Жалко пацанів. І богів жалко. Живеш собі, на тебе моляться, а тут – раз – розумієш, що ти старе пердло уже, і пора звільнити місце комусь молодому і борзому, хто проведе дурнявий тюнінг твоєї сонячної колісниці й вимагатиме піци на вівтарях замість амброзії… Сумно.
Редька, здавалося, серйозно перейнялася.
– Ну, склад «ОМ», до речі, звільняє твоїх улюблених богів від страждань, – посміхнувся Дордже. – І всі подальші склади головної мантри, відповідно, працюють для інших щаблів.
– В сенсі?
– В сенсі, що всім відоме “Ом Мані Падме Хум” – не розтиражований сувенір, а реально, як ти кажеш, потужна штука.
– Мгм?
– Коли вимовляємо МА, так само закривається безодня переродження асурою й спустошується світ асур. НІ – робить таке для людей, ПАД – для тварин, МЕ – для вічно злих, голодних і нещасних духів-прет, і, нарешті, ХУМ закриває безодню переродження жителям пекла і начисто вимітає всі пекельні світи. Ти б, до речі, здивувалася, в якому різноманітті вони тут існують. І як поетично називаються. Чого варте, наприклад, пекло «Розтріскування великим червоним лотосом».
– Та шось і питати не в тєму. Явно не банальне кип’ятіння у смолі гарячій…
– Ну, таке теж є – на любителя. Але в «червоному лотосі» ти так замерзаєш, що твоє тіло розколюється на тридцять дві частини.
– Найс, – погодилася Редька. – Далі ліпше не розказуй. Але… – що буде, коли всі ці світи нарешті спустошаться?
– Що-що… Усі шість світів сансари набудуть остаточної Пустоти. Чи, якщо хоч, первинної чистоти.
– Угу.
– Так що, як хоч посприяти трансферу всіх живих істот у поля будд, давай повторюй священні склади.
З-за рогу вигулькнула стріха невеликої хатки – просто над урвищем. Дійшовши ближче, вони роздивилися в хатці ще й магазин, а значить, потенційну імовірність гарячої їжі для перехожих.
– Човмін, – після недовгих перемов Дордже з огрядною ґаздинею почула знайоме слово Редька.
– Човмін так човмін, – зітхнула вона. Тут хоч ніби зелень якась проростала…
– Пішли мити руки.
Вода чогось тут не текла, як з усіх порядних труб, а дрібно скапувала зі шматка марлі, що нею перев’язали кран.
– Чекаємо, поки нам накапає, чи підемо по трубний ключ? – Редька, не вгледівши нічого подібного на традиційний вентиль, жалібно підставляла під крапельки бруднючі руки. – Чи то просто з гір напору нема, бо сезон дощів давненько був?
Дордже посміхнувся.
– Повертаючись до нашої теми… – (він щось тут же підкрутив, і вода потекла нормально) – як казав один великий вчитель, можна перерахувати всі краплі дощу, що випали за сезон дощів впродовж дванадцяти років, але не перерахуєш заслуг навіть від єдиного промовляння цієї мантри. На те вона і є сутність розуму Великомилосердного.
Редька зітхнула. Дордже, вирішивши, либонь, що для неї це вже зашкал інформації, поплескав Редьку по плечу і додав:
– А взагалі, не парся. Буддизм – це ж філософія, а не релігія.
Що заплутало Редьку остаточно.
Тим часом тітка-господиня кривим старим мачете нарубала в городі зелені, подібної на знайоме Редьці бадилля кінського щавелю, сяк-так її помила під краном, із якого для точності напрямку струменя звисала стара панчоха (а не марля), тут же, на камені, усе подрібнила і понесла туди, де страждали, як грішники в християнському пеклі, тлусті макарони на закіптюженій сковороді.
Редька скинула свої важкі черевики й вкотре насолоджувалась безшкарпетковим блаженством, від якого, виявляється, не збиралися помирати метелики, як застерігав Дордже. Лавки довкола місцевого столу було змайстровано з залізних трапів, визначених спритними ґаздами, очевидно, «зайвими» при конструкції підвісного казенного мосту через ріку. Так, наче жереш свій макарон зі свіжою сумішшю дрібочок зеленого помідора, зелених же чілі і крихітних, неймовірно кислих і в’язких, як зелена хурма, плодів із джунглів (як не силкувалася, назви їх Редка не могла запам’ятати, як і короткої назви приправи), сидячи дупою на холодному шматку мосту, що несе тебе в гастрономічну прірву.
– Цікаво, що в них тут вважається найбільшим смаколиком? – розглядала свою позеленілу виделку проти сонця Редька. – На початку століття точно був цукор-пісок. Я в одній книжці у тата читала. А тепер що? Вічна цінність – м’ясо?
– Ну, це в тебе м’ясо – космологічний фактор. А місцеві, ти ж бачиш, вище цього.
– Чого? М’яса?
– Ага. Десь на одному рівні зі сферами бабла. Це ж більш трансцендентний вимір. А взагалі-то, вічна цінність не може бути «тепер».
– А ще от знати б, як буддисти з індуїстами відмазуються від заповіді про «не вбий», коли мнясо наминають.
– А християни як? Хоча методики схожі. Коли дуже хочеться, але не можна – завжди є серединний шлях. Хтось колись придумав, що можна м’ясо їсти, якщо сам його не вбив, не наказав убити або нібито не знав, що його для тебе хтось убив. Бач як собразили? Але який сенс, насправді, не їсти м’яса дальніх своїх, коли їш душі ближніх своїх? Так що не парся, Редько, коли дозрієш до самадхи, сама м’яса перехочеш.
27
Підйому, здається, кінця бог не придумав. Скеляста стежка, на якій і двом балеринам важко було б розійтися, а тут раз по раз треба було втискатися в глиняну стіну, щоби пропустити нескінченно повільний, смердючий, пердливо-лякливий караван вантажених мулів. І геть нікуди було сховати бідну голову від палючого сонця.
– Гімалаї не для слабаків, – після довгих невеселих роздумів виголосила спітніла Редька. – От чо я вже в якийсь Єгипет з переляку не поїхала, якщо вже з Ґоа всьо накрилось?..
Можливо, Редька чекала втішального компліменту, але Дордже цілком серйозно відрубав:
– Я зрозумів. Ти починаєш заводити однієї й тієї ж самої кожного післяобіду, щоби я звик. Фази у тебе такі. І ніби кожен жіночий журнал тобі скаже, що передбачуваність – не надто цінна жіноча риса, але ж ти таких, здається, не читала…
Раптом Дордже спинився. Редька тільки тепер додивилася, що весь цей час він тримав у руках GPS.
– Нє, якась фігня. Не може такого бути.
Він пройшов іще кілька кроків вперед, зупинився і повернувся. Редька, що, як теля, бездумно слідувала за ним, тут раптом збунтувалася:
– Ти що, кадриль потанцювати вирішив?
– Нє-нє… – Дордже заклопотано порпався в навігаторі. – Кажись, наш джіпіесік мозком двинувся. Ти ж так висловлюєшся десь? Дай-но мені свою карту, бітте.
Редька, спершись на скелю, скинула наплічника. Перш ніж знайти в кишенях клапана карту, помітила біля стежки суничку. Принаймні все на неї вказувало: і листочки, й квіточки, і ягідка. Сіла коло вітаміну навпочіпки.
– Воно отруйне, – спокійно зауважив Дордже. – досить пхати до рота все, що бачиш. Дома не годують ніби? – Редька не відреагувала на його жарт. – Гаразд. Давай прикинемо, куди нам йти.
Редька дістала все, що він просив, і байдуже вперлась очима в скелю по той бік каньйону. Там наче хтось повидовбував овальні ніші для цінних яєць Світового птаха. Чи велетенські пісуари для титанів.
– От блін. І тут таке виходить.
Дордже задер голову. Тільки тепер Редька помітила, що калюжка на стежці, через яку вони туди-сюди скакали, була частиною ще одного водоспаду. Він починався тонкою цівкою десь вгорі над ними, відтак розплітався на струмки, що перелазили стежину, і спадав ген униз у ріку, впевнено продираючись крізь зарослі й витесуючи каміння.
– Е-ем… Ти чула колись про каньонинг? Майже спорт такий.
– Це коли в каньони скачуть?
– Ні. Це коли в них повільно на шнурку спускаються. І частіше чогось у водоспади, ніж у просто тріщини в землі. Веселіше так, коли вода по голові лупасить.
– Ти куди оце гнеш? – Редька з недовірою оглянула Дордже, доплюсувавши до нього водоспад. – Я? Голою сракою в холодну воду? З наплічником? Кукіш.
– Та ну. Це весело. На двох картах сказано: туди. Значить, точно буде якась цяця унизу.
– Ага. Була би. Сто тисяч баксів родичам. Якби я застрахована була. А так то, повторюся, кукіш. Дуля з маком по-нашому.
– Ну, наплічник я тобі знесу. І базові навики покажу. І родичам напишу, якщо… ну…
– Ага. І бажано на відкритці з водоспадами у жовтих квітах рапсу. Китайські такі плакати є. Клейончасті. На них іще дельфіни звідкілясь вискакують і літак красивий летить у захід сонця. Супер-естетика. Кіч переможе все. А в тебе-то самого звідки навики?
– Та трохи скалолазанням займався. А це – те ж саме, тільки навпаки і легше. Ковзаєш собі по мотузці – і все. Головне – поширше ноги й, не згинаючи їх, потихеньку впиратися в стіну. Відпускаєш мотузок – перебираєш ногами.
– Ха. Ну, припустимо, ноги в мене є. А як із частиною «мотузка»?
– Гм. Хороший вопріс. Почекай.
Дордже зник у кущах над проваллям.
«Зараз точно мусить вилізти з роялем», – подумала Редька, розриваючи жовту обгортку карамелізованої іриски. Дордже виліз із кінцем пожовклого канату.
– Все не випадково, майне лібе.
– Ага. І або туди вже хтось ліз до нас, або нам це хтось підсунув. В будь-якому випадку це підозріло.
– Зате весело. Давай. Зараз все зав’яжу і полізеш.
Він знову зник у кущах, відтак повернувся з якимось кільцями й карабінами. З вигляду, вони лежали тут давно.
– Е, ти шо! – Редька запротестувала, коли Дордже заходився обв’язувати її талію й причинні місця амуніцією, нашвидкоруч змайстрованою з витягнутих наплічникових строп, кілець, шнурівки і «підсрачника» – відрізаного для сидіння на холодному шматка карімату.
– Відгинаєшся і лізеш! Лівою рукою лиш притримуєшся – не хапайся панічно, все одно б вагу свою не втримала, а шкіру поздираєш. Так що нею тільки притримуєшся, а правою потроху відпускаєш мотузку.
Редька з цього зрозуміла головне:
– Я перша не полізу.
– Полізеш. Так легше. Я заберу рюкзаки і обіцяю не різати шнурок під собою манікюрними ножичками.
Ще трохи повагавшись, Редька таки вирішила, що ліпше вже загнутись, беркицьнувшись із красивого водоспаду (а тут всі водоспади красиві й високі), ніж бути застреленою де-небудь у посадці найманою робочою силою добродіїв, ласих до хабарів у піцових коробочках.
Перший крок дається завжди найважче. Тим більше, крок назад, у прірву, з майже нульовою видимістю. Редька позадкувала, боязко заглядаючи в просвіт між своїх ніг далеко вниз, куди по слизькому камінню спадала вода. Коліна їй трусилися. Рівновагу втримувати було дедалі важче. Ліва рука, наперекір усім засторогам, судомно стискала мотузку. За кілька секунд Редька взагалі застрягла й боялася поворухнутися.
– Відпусти ліву руку! Ноги ширше! Правою трохи попускаєш, ногами «топ-топ» вниз по водопаду. Не бійся! Не впадеш, навіть якщо захочеш.
Дордже все ще був нагорі, цілий і сухий. З наплічниками і припасами. Редька просунулась на кілька метрів далі.
– Правіше, правіше повертай! – закричав Дордже.
Його ставало чути все гірше через шум води, що текла тепер Редьці просто на голову, затікаючи в очі й у рота. Холодна й солодка вода, тільки пити чомусь не хотілося. А правіше й справді було не так мокро. І були ще якісь корінці й квіточки, що дивним чином додавали Редьці оптимізму.
А потім у Редьки нагло зникли всі думки й чуття. Діватися їй було нікуди. Вона дотирлиґалась до половини водоспаду, кілька разів ставши колінами на мокре каміння, а один раз, склавши ноги надто близько, втратила баланс і гепнулась дупою об скелю, але якось цілком інстинктивно випросталася й продовжила спускатись далі. І ось уже видно й низ. Фух. Невже?!
Вона востаннє відтягла свою мотузку й нарешті відчула тремтячими ногами землю.
– Карабін! – донеслося згори.
Редька оговталася й відчепила мотузок від карабіну. Він хутко звився вгору й Дордже приземлився коло неї менш ніж за хвилину.
– Ой ти супербог… – Редька цокотіла зубами. – І рюкзаки наші такі ж мокрі, як у мене шлюбна зачіска?
– Ну, їм трохи більше повезло – вони менше боялися.
Дордже скинув наплічники.
– Ой-ой. Ну і чого ми тут?
Ні слова їй на це не кажучи, Дордже пірнув під стіну води внизу водоспаду. Певний час його не було. Редька вже встигла в подробицях розгледіти стерту шкіру на лівій долоні й геть замерзнути, коли він нарешті з’явився, як герой бродвейського мюзиклу з-за срібної завіси.
– Пусто.
– Де пусто?
– В чортені. Ковчег із каменю каторий, як би ти сказала. І знову ж твоєю мовою, його уже до нас хтось прошманати встиг… Якщо там взагалі хоч щось було.
Редьці було неймовірно ліньки самій іще раз лізти попід зимні струмені водоспаду. А все ж цікавість перемогла.
Під захистом водоспаду спокійною невидимкою стояла така ж кам’яна гостроконечна конструкція-дароносиця, яких Редька вже немало бачила по дорозі. Посередині зяяло віконце-нішка. В ньому було пусто.
– І це, блядь, через це сюди ми лізли?! – Редька вискочила зла і мокра, геть-чисто тобі заблукалий у горах морський чорт.
– Може, й не тільки через це… – Дордже вже хутко змотував стягнутий згори мотузок. – А стань-но попід стіночку. І не кричи секундочку.
Тут закричали згори. Ще й пару серйозних каменюк донизу скинули.
– Там… мули? – з сумішшю показної звички й погано прихованої тривоги спитала Редька.
– Хотілось би думати, що так… Але хіба би так було цікаво? Поки ми не бачимо мулів, вони, ті, що згори, є нам усім на світі.
Дордже говорив, думаючи про щось інше. Роззирався уважно довкола, щось шукаючи очима. Нагорі ще трохи погаласували, відтак наче забралися геть. Дордже обережно, все ще не відходячи від скелі, пройшов кількадесят метрів по течії ріки.
– Редько, йди сюди! – неголосно покликав він.
Редька підійшла. Відразу за покрученою сосною, що судомно хапалась корінням за скелю, чорнів прямокутник десь із Редьчин зріст – вхід у печеру. До половини завішаний корінням рослин, що росли по скелі вище, захаращений кущами зусібіч, помітити його можна було тільки підійшовши впритул.
Все ж, подумалося Редьці, має хлопець чуйку на ці речі. Чи не чуйку.
– Ліхтарик де? В кишені був у тебе. Не намок?
– Та нє, – цокотіла зубами Редька, – він у водонепроникній хуйні в мене. Що йому буде?
– Тоді діставай і вперед, Індіана Джонс. – Дордже все ще позирав нагору, де йшла стежка. Наразі там було тихо.
– Ага. Джонсон-і-джонсон, бля. – Редька скоцюрбленими пальцями випорпала з мішечка ліхтарик і тільки тепер помітила, що з печерного коридору стирчало щось, подібне до рейок.
– Лізти в оцей тунель у кінці світла? Що воно таке взагалі?
– Точно не знаю. Схоже на стару алмазну копальню.
– Алмазну?!
– Чи срібну. Яка різниця. Крім гівна кажанів тут корисних копалин навряд чи лишилося.
Однак, окрім ґуано і самих високоголосих кажанів (яких Редька не боялася, бо ще в епоху своєї шкільної ґотичності мріяла й примірялася до живого кажанчика, щоб пафосно його носити на плечі свого чорного, до підлоги, пальта), в копальні була маса інших цікавих речей. Завантажені породою кинуті напризволяще вагонетки, купи робітничого одягу, порвані чиїсь прикраси (сюди лазили жінки?) чи то з пластмаси, чи з каміння, виліплені з глини й каші й розкладені по видовбаних у стіні нішах коники, слони, яки чи ще хтось незрозумілий, молільні прапорці, що давно без сонця й вітру втратили свій колір, дзвіночки, гасова лампа, пляшки, інструменти, ланцюги і навіть щось, що видалося Редьці людським черепом, але вона в те місце двічі не світила й списала все на свою схильну до підліткового містикування уяву.
Час від часу нерівно сколота порода в світлі ліхтарика розсипалась на блискітки справжнього зоряного неба. Редька йшла з відкритим ротом, забувши про свою клаустрофобію (що, як вона свято вірила, була в неї вродженою) й бідного згорбленого Дордже, що не мав розкоші традиційного для цих місць чоловічого зросту під сто шістдесят.
– Ой, а тут куди?
Коридор, що досі спокійно співіснував із вузькоколійкою, тепер розпух великою кімнатою, вочевидь, їдальнею, подумалось голодній Редьці. Принаймні сюди навіть не полінувались притягнути стіл. З кімнати далі вже йшло три коридори. Колія вела в той, що посередині. Редька відчула себе на мить у комп’ютерній грі. Правда, уявлення про стратегію вона мала дуже дотичне.
– Що, давай логічно – далі по рейках? – запропонувала вона.
– Ага. І ті, хто підуть за нами, теж так вирішать. Логічно.
Редька здригнулася. У цій огородженій товщею гори темряві їй би радше думалось про запасне життя й приховані об’єкти на шляху, ніж про те, що хтось за ними піде.
– Так а як? Фіг зна, куди ведуть ці інші! Може, завали там чи… тупіки? – Редька ледь стрималась, щоби не сказати «пастки». – І в мене клаустрофобія, між іншим.
Дордже скинув наплічника й пішов до столу.
– Ти що? – посвітила на нього Редька. – Перекусити вирішив?
– Мгм… – Дордже вже шарив по столу й попід ним.
– О! – раптом промінь його ліхтаря вперся у лист паперу на стіні. – Хвала богам спелеології. В печерах не буває вогко.
– Шо то?
– Та. Банальна карта евакуації. Твої рейки ведуть… – він намагався розібрати дрібні, писані від руки слова, – на каменоломню.
Редька захвату не виразила.
– Оцей от перший, зліва, – дивився далі Дордже, – це таки тупик. А цей, що посередині – як книжка пише – запасний вихід. Фіг зна, куди він виходить, правда. То шо, ми в тупик?
– Бугага, – сказала Редька.
Пройшовши кілька метрів середнім тунелем, Дордже вимкнув свій ліхтарик.
– Ти чого?! – не зрозуміла Редька.
– Ану і ти свій виключи. Кажуть, у печерах так тихо, що стає чути не просто дихання іншого, а те, як пульсує в нього кров.
Редька без охоти вимкнула ліхтарик. Глитнула нарочито, як водиться в мультиках. А все ж такої повної темряви вона не бачила ніколи. Очі до неї просто не пристосовувалися.
Дордже якраз дихав майже нечутно. Редька відчувала на собі хіба що легкий вітерець. Як від крил колібрі, прийшло чогось їй у голову, і тут же подумалося про бідолашних канарейок, котрими в шахтах вимірюють, жити чи не жити. І тут вона почула щось, що не одразу можна було прийняти за стукіт серця. Швидше, таки справді то був звук невидимих насосів і мірного розтікання багрових рік по всіх усюдах тіла Дордже. Редьці ледь не стало млосно, й вона хутко ввімкнула свого ліхтарика. Кажуть, у печерах завжди стала температура, а тут від близькості тіла іншого, від його ледь чутного тепла Редька вкрилась потом.
– Кажись, мене морозить… – бовкнула вона. – Давай вже швидше звідси.
Аварійний вихід був і справді аварійним: задумувала цю діру явно сама природа. Напівкруглий, зализаний, доволі високо над навіть не землею, а кам’янистим болотцем, куди Редьці було запропоновано з’їхати на її рідній дупі.
– Ну чого ти? Як у дитинстві! – І Дордже першим ковзнув додолу. Випростався й помахав Редьці рукою.
– Мало того, що запалення легень тепер буде, так ще й ноги поламані! – на цій ноті Редька й собі чкурнула з гладкої кількаметрової скелі. Ногам її, не дивлячись на матюки і нарікання, пощастило. Редька сяк-так обтріпалася й задерла голову догори: скелясті стіни мали колосальну висоту. Навпроти скелі росла сосна. Один із круглих валунів, в бозна-які часи котячись із висоти, застряг між тією сосною і скелею, як камінець у дитячій рогатці.
– Блядь сука на хуй. Чудеса природи. Якщо виявиться, що в те село, чи куди ми там далі валимо, ходили рейсові автобуси, я не полінуюсь вернутися в той водоспад за шнурком і тебе на ньому повісити. І джіпіес тобі за пам’ятник нерукотворний.
– Чого ж не рукотворний? Бо машина збирала?
– Хуїна! Давай вже десь сушитися. Заїбав цей еко-шик.
– Що, розведемо там вогонь? – підморгнув Дордже, киваючи на сосновий валун. – Містяк що треба. Вилізеш на деревце?
– На голову тобі вилізу! А вогонь мені давай. І швидше. Поки сонце не здохло за горами. Захворію – приб’ю.
Дордже чесно роззирнувся навкруги. До темряви ще було далеко.
– То що? Хочеш лишатись тут? Чи в найближче село? Чи «по указаніям шефа», що і так навис, ніби ми по часу не встигаємо?
– Куди-небудь, – цокотіла зубами Редька. – В культуру биту. Хай хоч і кам’яного віку. Вогонь же вони тут видобувають? Значить, і колесо скоро винайдуть.
Дордже на це посміхнувся й поплескав її по плечу.