Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Автобуси у цих краях і самі не проти були попадати – Редька вже нарахувала три. Один в куветі біля дороги, один передом у річці – задом у повітрі, третій просто розпався на інтегральні частини, а люди-пасажири стояли навколо й медитативно чесали собі голови.

Художніх поривів автомобіліста тут ніхто не стримував – малюй собі, скільки завгодно, тільки на власному транспортному засобі.

Редька роздивлялася пересувні твори мистецтва, широко відкривши рота. Серед лотосів, троянд, кобр, тигрів, кинджалів, написів місцевою мовою, лого Adidas (улюбленого просто так, «за красоту», чи того, що колись був лотосом?) та іншого ґрафіті на кузовах і кабінах вантажівок найбільшою популярністю користувалися два англійські вирази: «SEE YOU», «PUSH HORN». Однак траплялися й перли: «LOVE is LIFE», «DO YOU LOVE ME GIRLS» i «NO TIME FOR LOVE».

– No time for love… – повторила собі Редька. – Єс тайм фор п’юк.

– Пізно, Грицю, до школи. Вже приїхали. – Обернувся до неї Дордже.

– Це Муанг Сінг уже? – не повірила своєму щастю Редька.

– Яке там. Це Манасаґ. Тут нас викинуть, а ми собі далі будемо щастя шукати.

Викинули їх на автостанції. Відразу просто ж у вухо Редьці пропищав пронизливо саморобний клаксон вело-рікші – винахідливий хлопчина присобачив свисток до пляшки від миючого засобу. Результатом був звук – щось середнє між істеричним вереском немовляти і гудком невеликого поїзда.

– Йоб твою блядь мать сука! – вилаялася Редька йому навздогін. – Гандон! Так перелякав.

– Та то ж він про тебе й турбувався, – засміявся Дордже. – Це тут як казати «добрий день». Бач – навіть агітплакати всюди висять, аби люди не забували це правило елементарної ввічливості.

Агітплакатами Дордже називав закосичені розписи вантажівок і графіті з проханням сигналити на всіх поворотах і виступах.

– Ці паскуди турботливі, – Редька завдала собі наплічника на спину, – вони з потрійним задоволенням сигналять мені у вухо.

– То тобі здається.

Тут, аби довести Редьчину правоту, веселий мотоцикліст тонким нестерпним довгим піканням провів чергову подряпину по Редьчиному слуху.

Редька нічого не сказала, тільки пильно подивилася на Дордже. Витримати драматизм не вдалося, бо тут же на неї наскочив продавець цукрових півників і блідих пиріжків із м’ясом.

– Ем-м… – Дордже помахав їй рукою з-за голови продавця, що вже накладав Редьці порцію гарячого в чорний пластиковий пакетик. – Я зараз. Піду порішаю транспорт нам далі.

Редька мовчки їла анемічні, як шкіра тлустої шляхтянки, пиріжки з солодким м’ясом, що обійшлися їй у 2 грн 50 копійок на наші гроші.

– Їдемо джипом, – прибіг радісний Дордже. – Давай гроші.

Редька з недовірою подивилася на нього. Щось він сьогодні підозріло бадьорий.

– А скільки тобі?

У так званому джипі – ще одному виді громадського транспорту – вона вирішила сісти на ряд позаду шофера (рядів було три плюс у кузові перпендикулярні їм лавки під стінами, як для десанту), але посередині.

«Бо так у мене буде шанс вибити головою лобове скло і спокійно вилетіти на узбіччя. А не переламати собі без варіантів всі кістки, коли кине на спинку попереду».

15

Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання – птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок – чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?

Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.

– Боже Великий Єдиний! – кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, – Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?

– Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, – знизав плечима Дордже.

– Та тут же всі уроди… – шипіла Редька. – Куда ти мене притягнув?

Вона сплюнула теракотовою пилюкою. При дорозі сиділи недоброго виду бабки. Одна з них показала Редьці браслетика. «На продаж» – вирішила Редька і похитала головою. Бабка витягла зі складок спідниці чорний пластиковий мішечок. Багатозначно підняла брову й вишкірила жовто-коричневі зуби. «Опіум», – зметикувала Редька і вишкірила зуби у відповідь. Видно, вийшло страшно, бо три баби перезирнулися між собою, а потім, як зазвичай роблять у цих краях, аби зняти ніяковість, розреготалися.

– Спитай якось у цих пушерів, шо в них так воня тут. А я спробую захиститися у цьому чудо-готелі…

Чудо-готелем заправляли бізнесмени китайського походження. Вони цілими сім’ями безперестанку їли щось жирне, витираючи пальці об рожево-золотий одяг, аби порахувати гроші. Привітності в них було рівно на ту ціну, яку заплатить рідкісний подорожній за ці кімнати з запилюженими вікнами, крихітними бамбетлями й дірявими ковдрами. З вікна кімнатки на верхньому поверсі, через решітку й додаткову сітку, так ніби тут було що вкрасти, відкривався вид на внутрішній двір місцевої монастирської школи, де зараз малі послушники, ревучи, колотили молотком у дві перехрещені дерев’яні штахети.

– Буддистські монахи розпинають Христа, – сказала Редька і сама припухла від свого блюзнірства. Видно, сильно давався взнаки місцевий аромат.

Дордже, що вернувся за кілька хвилин, не сильно її втішив щодо запаху.

– Ти права. Таки хтось помер. І в селі цьому люди вірні традиціям, як уже ніде інше.

– В сенсі? Прогулюють жмура по вулицях сорок днів після смерті? Тут і так в них все виглядає, ніби на тому світі.

– Ні. Все ще поетичніше. Жмура, як ти кажеш, спершу вдягають у його одяг задом-наперед. Потім зв’язують мотузками, аби сидів, як ембріон, коліна під бородою. Відтак запихають тіло у великий глиняний глек. Дають йому там настоятися. За кілька днів виймають, трохи глек від трупної рідини споліскують. А на тому концентраті, що в глеку лишився, заварюють чайок чи супчик. І поять ним усе село. Мовляв, покійний був щедрою людиною і дбав про те, аби нагодувати голодних.

– Так. Кажись, я сьодні без вечері. – Редька відчувала, що зараз від усього цього блюване. А надто сприяла цьому спека і викурений перед приходом Дордже завиванець із місцевим сіном.

– Ну і даремно. Подорожніх теж запрошують на заупокійний супчик. А потім – всі в караоке.

У містечку й справді жила більша частина китайців, що, попри родову ненависть до японців і пам’ять про їх геноцид, перебрали собі найгіршу японську звичку. Як тільки наставала темрява, злачний район Муанг Сінгу – між лікарнею й військовою частиною – загорався психоделічними вогнями й заводився дурними голосами. Народна душа співала. Дуже високими голосами й майже зі стовідсотковим непопаданням у ноти оригіналу.

– Добре, що ми тут проїздом… – риторично помітила Редька, насипаючи собі недосмаженої китайської картоплі з цибулею, коли вони таки зважилися вийти зі свого «опіумного притону» на вулицю поїсти вечерю.

– А чого? Дуже спіритичне місце. Проживши в ньому рік, відробляєш карму на покоління вперед. – Кажучи це, Дордже, на превеликий подив Редьки, підморгнув китаяночці зі срібними підвісками в волоссі й обабіч вух, що саме подавала йому пересмажений тофу.

– Ні. Давай уже дочекаємося, коли відкриється цей їх головпоштамт, візьмемо наші явки з паролями з ящика 7 – цікаво, їх тут скільки взагалі? – і потиснемо кудись із цього заповідника.

– Дивно. Я думав, ти захочеш відкрити тут школу для благородних дівиць. – Дордже з присвистом, як то заведено в деяких народів, засмоктав у себе соус і для рівноваги почавкав.

– Не люблю китайців, – риторично помітила Редька.

– Це ж чого? В дитинстві магнітофон не довго прослужив?

– Ага. І бабця не купила рожеве китайське платтячко з принцесою, як у сусідки Іри… Нє. За Тибет не люблю. І за жадність. Пам’ятаєш, я виходила на станції в туалет? Так от, його теж китайці приватизували. Уяви собі картину: стоїть стандартний туалетний сморід у заповітному кутку, а на вході в цей куток сидить китайська парочка під п’ятдесят. Всі розкішні, в золоті і в рожевих, знову ж таки, спортивних костюмах. Беруть засмальцьованими пальчиками гроші в туалетних клієнтів і продовжують наминати жирну свинину. При цьому більш щасливих лиць я вже давно не бачила – така ротація клієнтів. Найліпший бізнес – гімняний.

– Ага. Ти їж, до речі, їж.

– А один мій знайомий, – продовжила Редька, – недавно захотів у Тибет. Ну, в нього папіки багаті, то він собі духовно розважається… Не в цьому справа. Він купив там був квиток на поїзд до Лхаси, а китайози раз – і закрили Тибет для іноземців. На два місяці. Гроші йому, ясне діло, ніхто повертати не збирався. Вони в Китаї тільки одностороннім рухом переміщаються. З твоїх кишень у їхні.

– Уряду.

– Шо?

– В кишені уряду.

– А. Ну, певно. Так той же уряд дере бабло зі своїх же рідних китайців так, як може. Їх же нікуди не випускають, то став популярний туризм у країні. І от уяви собі – прекрасний вид на ріку чи гірську панораму, народ тільки і мріє, що сфоткатись там і бабці послати. А запопадливі працівники туризму – бац! – і стіну бетонну там гаратають. Із кри-ихітним таким віконечком за ширмою. Хочете видок – платіть, і будь ласочка. Фоткайте, скільки влізе.

Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.

Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.

У двері кімнати постукали.

– Єс?! – закричали разом Редька й Дордже.

За дверима мовчали.

Редька з Дордже перезирнулися.

Стук повторився.

Редька зібралася встати, глянути, що там, але Дордже жестом зупинив її. Він сам встав і підійшов до дверей. Глянув у шпарку між пофарбованими на синє дошками, відтак відкрив і вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Редька і собі підскочила, щоб глянути в ту ж саму шпарку. Вона побачила шматок спини Дордже і частково жінку з розпущеним довгим волоссям. Зрештою, тут майже всі таке довге носили, але зазвичай вкладали в коси. Розмова велася приглушеними голосами. За мить Дордже засміявся, ще щось тихо сказав відвідувачці й різко повернувся до кімнати, набивши цікавій Редьці добрячу гулю дверима.

– Сука блядь, твою мать! – закричала Редька.

– Ага. От бач’, підслуховування до добра не призводить. Тим паче підслуховування незрозумілих мов.

– Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!

– На. – Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.

Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.

– Ти шо – шкарпетку мені дав?!

– Ну. Шкарпетка.

– Чиста?

– Не знаю. Понюхай.

– Фу!!! – Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.

– Ти ж сама сказала – «щось холодне», – знизав плечима Дордже. – Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.

– Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… – сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. – Що хотіла та тьотька?

– То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.

– Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?

– Дещо спитала.

Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.

– Що вона питала тебе?

– Та так. Стандартні речі.

– Які стандартні речі?

– Чи маю жінку і де живу.

– А. І шо?

– Нічо. Хотіла піти зі мною.

– В сенсі?

– Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому..

– Так в неї ж чоловік є ніби? – Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.

– Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.

– А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… – пробурмотіла Редька.

– Прошу?

– Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.

Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало – це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.

– А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.

– То хай сидить собі дома і мявкає, – повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.

– Я на пошту, скоро буду. – Дордже затраснув двері.

Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.

– Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.

Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке – будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.

Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.

І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.

І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.

– Я не знаю, – сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. – Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш – подивись сама.

Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.

– Маєте кімнату з балконами? – поцікавилась вона для проформи.

Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.

– Ясно, – зітхнула Редька.

У вікнах транслювалося базарне життя – продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.

Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.

– А… є у вас кімнати без вікон?

У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.

– У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.

Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко – розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.

– Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…

Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.

– От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. – Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.

– Тобі-то якраз і повезе. – Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. – На, пожуй.

– Поможе?

– Не знаю. Як мінімум, відволіче.

– От зараза. Так чого це мені повезе?

– Бо буде кому почитати над тобою правильні слова, сказати, куди тобі йти.

– Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.

– А от ти б мені, – не зважаючи, провадив Дордже, – мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.

– Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того – відкинулася?

– То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.

Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив – дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.

Дордже був певен, що вона його слухає:

– Головне – не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати – може, якийсь приємніший варіант попадеться.

– Варіант чого?

– Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?

Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.

Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.

– Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося – не злякатися.

Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше – труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.

– Мені вже набагато краще, – раптом заявила Редька. – І взагалі я хочу жерти.

16

З вікна азійської еманації вічного ПАЗика Редька оглядала невисокі лісисті гори, між яких петляла ця де-не-де асфальтова дорога.

– Що проїжджаємо? – риторично поцікавилась вона.

І, оскільки топонім Луан Нам Та однаково казав їй мало, продовжила задумливо:

– Реально Верховинський район якийсь. Хоч бери і сіквел до «Тінів забутих предків» знімай.

На зупинках спорадичні бабці в істино гуцульських поєднаннях (рожеве+салатове) на хустках тут так голосно харкалися, що вже й папуги вивчили цей звук. А ще вони задумливо длубалися в своїх колоритних носах.

– І ні одного москаля за сто кілометрів! – захоплено видихнула Редька.

– Слід казати «жодного» – щоб це було правдою. – Підсмикнув її Дордже. – Ага. – Покаялася Редька. – Мінус русизм – плюс до карми.

ПАЗова розкіш тривала недовго – автобус зламався. Й, судячи з того, що пасажири заходилися влаштовуватись на повнометражний перегляд дивовижних пригод водія й задимленого двигуна, зламався надовго.

– О, диви, реально дістають покривальця і набори для пікніків. Пішли ліпше, га?..

І вони, висадивши на спину наплічники, продовжили свою пішохідну екскурсію.

Зненацька, годині на другій ходьби, серед розкреслених терасами полів, як міраж після кособоких селянських халуп, постало щось, явно не позбавлене претензії. Коли і кому стукнуло в голову в цій то випаленій, то заболоченій землі побудувати океанський спа-курорт, сказати було важко. Редька криво посміхнулася: бунгало під солом’яними стріхами, напіввисохлий басейн, місточки через зарослі струмки і цілком справжні пальми: чим тобі не Ґоа?

Сторож, він же, вочевидь, і менеджер, дрімав, прикритий від сонця і мух газетою, поплямленою червоним. Редька швидко заспокоїла себе, що то, мабуть, томат від консерви з сардиною, котру тут всі вперто називали тунцем.

Редька вже хотіла поторсати старого за рукав, коли Дордже жестом зупинив її: тут не прийнято торкатися незнайомців. Надто, коли вони сплять і можуть мати за пазухою вогнепальну зброю.

Сторож курорту-привиду сам прокинувся, не витримав пильних поглядів і руханини на своїй вимерлій землі. Кілька секунд дивився на них так, наче й вони явні гості з потойбіччя. Якісь примари, для яких в ідеалі будувалися ці бунгало сто років тому, і які сюди так ніколи й не приїхали. Хоча, ймовірно, всьому цьому добру налічувалося максимум років зо п’ять, та й інвестував у нього який-небудь білий мрійник на пенсії, а понипівши тут півроку й втомившись від постійного протікання дахів у вологий сезон і невгамовних популяцій змій і ящірок на стріхах і під ліжком, зітхнув і повернувся до своєї Ірландії.

Свій щирий подив менеджер компенсував ціною: захланність місцевих людей деколи мотивувалась нічим іншим, як дитячою наївністю:

– Ван рум хандред долар.

Редька з Дордже, навіть не всміхаючись у відповідь, синхронно розвернулись, як Еллі на чарівних каблучках, і вже зробили кілька кроків доріжкою, вимощеною червоними цеглинами, як ззаду почулося:

– Окей, містер! Тен долар.

– Файф, – відрубала Редька і наступної миті вони вже йшли за сторожем до «найліпшого бунгало».

Колись тут все й насправді, певно, задумувалось дуже гарно. Іграшкові доріжки від хатки до хатки, стовпчики для гамаків, столики й шезлонги на кожній терасі, крихітні ставочки. Сумно було, що тепер це все почорніло, заросло, помутніло, схилилося. Втім, до їхньої хатки хтось навіть диван колись був випер. І той, лишаючись під дашком, почувався доволі комфортно: без грибків і канонічно вилізлих на світ божий пружин.

– Я так думаю, ресторан о цій годині не працює? – в’їдливо спитала Редька.

– Ну чому не працює? – Дордже з посмішкою дістав із торби рисові булочки, пачку чіпсів і ту саму сардину-тунця в банці.

Редька одразу ж вмостилась на дивані. Її цікавість із приводу того, на що тут подібне ліжко, прибивалася страхом повного розчарування й збридження. А що, як там поцвіла постіль і труп прибиральниці під матрацом? Від такого й спальник не врятує.

«На крайняк, – міркувала вона, – посплю собі тут, на диванчику».

На диванчику, крім неї, не знати, чи збирались спати, але доста активно жили ще й мурашки.

Редька, поспостерігавши знічев’я за їх налагодженими траекторіями й розподілом праці, відкришила їм трохи рисової булочки.

– Завжди чудувалася тим, як добре вони організовані.

Відтак вона кинула крихту хліба на інший кут дивана, де стояла осторонь від братії всього одна мурашка. Та, не вірячи своєму щастю, забігала навколо крихти і взялася до їжі, не поспішаючи повідомляти колектив про манну з неба.

– Дисидент, – сказала Редька Дордже, що хрумтів чіпсами тут же, на терасі.

– Ага. Вночі вернеться зі своїми найближчими родичами і все доїсть.

– Диви-диви, вже й відійшов, і знову вертається, ще на прощання надкусити.

Редька нахилилася ще нижче, бо серед мурах раптом приземлився комар. Їй стало цікаво, чи нападуть вони на нього.

– Правильно зроблять, – інквізиторським тоном зазначила вона, – нічого бути комаром.

– Та ну. Він навіть не кусається – бач, які довгі ноги.

– Довгі, бо це малярійний комар, – повчально мовила Редька. – Ще зі школи таких пам’ятаю, з картинки в «Біології».

– М-м.

Мурахи, повністю заклопотані своїм хлібом, мало цікавилися худим меланхолійним комаром, тож він, скориставшись слабким шансом, повільно відповз на безпечну відстань трохи вгору диванною подушкою.

– Пішли в дім?

– Пішли.

І тут Редька ненароком штовхнула ту подушку на дивані, й з неї вниз, знову до зажерливих мурах, упав вже геть знесилений малярійний комар – він і до того був наче п’яний, певно, від антимоскітного куріння. Цього разу мурахи зреагували швидко: тут же кинулись на нього зусібіч. Хапнули бідолаху за ноги і за тулуб, притисли донизу. Одна нетерпляча мураха відразу ж відгризла йому ногу. Комар ще трохи жив – кволо тріпотів своїм сірим прозорим тільцем і рештою тендітних довгих ніжок. Тоді інша мурашка кинулась йому до голови – і за секунду комар був уже мертвий, а мурахи розмірено продовжили його розчленування.

– Н-да. Кошерно вони його… – зітхнув Дордже.

– Ага. А ми їм хлібчика, наївні.

– От тобі й організація супер-армії.

– А знаєш, – Редька навіть випросталася, – я все-таки, певно, люблю малярійних комарів. Вони хоча би не пиздять, коли літають. – (Вочевидь, Редка дотримувалась забобону про те, що про мертвих або добре, або нічого.)

– Не… що?

– Ех, – зітхнула Редька, встигши вкотре подратуватися його невинною вихованістю. – Не продукують цей жахливий нудний високочастотний звук, що не дає тобі спати і перетворює в істеричного зомбі з газетою в трубочці. І їх укус не чешеться. Малярійний комар летить собі флегматично і думає: окей, я несу малярію, цього з них достатньо…

– Бачу, ти любиш читати страшні помітки на полях путівників. Бо в «Біології» твоїй таке наряд чи пишуть.

– Та ні. Мені це все тато розказував. Хоча би в чомусь я була краща за мою сестру. Ширше відкривала рота, коли слухала його історії.

17

По стінах автобусної зупинки (вона ж була кафе, магазин і дім сім’ї господаря) висіло кілька рядів старих кольорових і чорно-білих фотографій. Портрети будистських монахів, лам і йогів, відтак барельєфи з Буддами, пожовклі копії гравюр із мітичними сюжетами і календарі різних років. Все в чіткому ієрархічному порядку. І тільки над одним знімком сивого монаха нахабно висіла вирвана сторінка з рекламою моторного масла. На ній божественний мотоцикліст газував по піску під заздрісні погляди роззяв у футболках і шортах. Все це на пляжі. Мрія про море ніколи не кидає жителів континентальних глибин.

Десь тут же, в глибині приміщення, тоненько дзявкав цуцик.

Робити в очікуванні єдиного на день автобуса особливо було нічого, так що Редька сиділа на фіолетовій пластиковій табуретці, гойдалася на ній, підбиваючи крихітні хмарки пилюки, і витріщала очі на все, що десь майоріло чи рухалося.

Господар – поголений, вгодований, років до тридцяти, але ж уже ґазда – переставляв у шафі баночки з холодним зеленим чаєм і з яковим курдом. Пакетики з печеньками, горішками, засушеною рибою, розміром із гупі, перемішаною з чілі й арахісом, звисали зі стін діафільмовими стрічками, але в жодному разі не змішувалися там із виписаними ієрогліфами. Мабуть, як більшість підприємливих жевжиків в Азії, господар був родом із того ж Китаю. Чи просто фанатів від їх стилістики. Дивно, що в нього не було тут червоних ліхтариків і котика з золотою лапкою «фор ґуд лак».

Ще на стіні, прямо над місцем, де сидів господар в очікуванні автобусів чи покупців, висів його портрет часів не такої вже й давньої молодості, коли дядя служив в армії і носив не майку («алкоголічки» – фешн ворлдвайд) і спортивки, а доста елеґантну сіру форму. Та ще й із якимось відзнаками й ланцюжками.

Над входом у житлову, домашню частину магазинчика, висіли чорно-білі портрети, як зрозуміла Редька, колишніх короля й королеви. А вже від них вусібіч розходилися знімки великої родини хазяїна, грубі копії тонко написаних танка, залакована морська черепаха, ще більше зображень і статуй богів, демонів, будд і тварин – теж, очевидно, божественних.

– Ти диви, який звіринець, – зачудовано проказала Редька, – тут, певно, всі його предки ще з часів потопу.

– А може, його душа у цих поторочах колись притулку шукала. – Дордже шкрябнув фігурку слоноподібної тварини і від неї відвалився шматочок позолоти. Дордже послинив і чемно приліпив її на місце. – Може, то був і не найгірший притулок.

Крім медитативного споглядання своєї колекції і майбутніх пасажирів міжміського автобусу, круглий, задоволений, міцний хазяїн – йому би служити і служити в десанті – займався дивною справою: виносив із глибини хати й розвішував тут і там по балках і мотузках дерев’яні клітки з дивними птахами. Чіпляв їх за срібні гачки в формі драконячих голів і хвостів. Пташки з червоними личками, чорними грудками й довгими чубчиками, скакали між тендітних граток, від однієї зеленої з позолотою порцелянової піалки до іншої, і співали. Та й не ясно було, сумували вони тим співом, чи когось кликали.

Редька, котрій всі птахи, крім орлів і чапель, були на одне курячо-папуже лице, таки не втрималася й підійшла впритул до однієї з кліток. Надто вже не до місця виглядали в ній саме два непримітні зозулясті клубки, такі не схожі на інших співунів-красунчиків.

Менший клубок пив воду з піалки, а більший дивився одним оком то на Редьку, то на її сандалі.

– От якби знати, про що вони цвірінькають?

І раптом, задерши голову і витягнувши шию, роззява почав монотонно випискувати, додаючи крещендо. А потім так само раптово замовк.

– Ну й занудний ти співачок, – Редька подивилася на нього трохи співчутливо.

Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:

– Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».

– Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, – Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. – Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.

– Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, – Редька поворушила чорні пасма його волосся, – точно що мозкова гарячка.

Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:

– У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» – «пропали мої очі».

– Добре шо не вуха… – пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся – видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.

– Пий здорова. – Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. – У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.

– Га?

– Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати – значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.

– Ага. А он гряде автобус. А – нє, курва – вантажівка.