Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– А це шо? – зацікавилась кольоровим Редька.

– Це хіпі-книжка з розмальовками. Шукали колись Шангрі-Лу пацани.

– А. Серйозно…

– Ну, місцями їх накурені нотатки значно корисніші, ніж пафосні й ділові інструкції нацистів, що у свій час займалися тим самим. Цих хоч розгадувати цікавіше.

– Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.

– Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!

Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це – вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…

У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо – з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати – великого розуму не треба…» – Редька відчула підйом шлункової кислоти на згадку про минулу ніч.)

– Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… – наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. – Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…

– Шо значить – тобі? – злякалася Редька.

– Га? – наче тільки тепер помітив її Дордже.

– Ти кажеш – «тобі валити». А я тут шо – доставка координат?

– Нє, – засміявся він. – Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, – називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини – але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.

– А нашо тобі… на історичну батьківщину? – Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. – Спадщина там світить?

– Може, й спадщина, – посміхнувся він.

– Культурна? – примружила око Редька.

– Культурна й безкультурна, – зітхнув він.

– Але шось ти геть якийсь не жовтик… – вчергове прискіпливо глипнула Редька. – Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.

– Хто такий «жовтик»? – поцікавився Дордже.

Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був – Жовтик – вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.

– А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.

– Ваш?

– Наш.

– Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.

Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.

– Куди нам хоч їхати? – ніби між іншим поцікавилась вона.

Дордже непомітно посміхнувся при слові «нам».

– У гори, – сказав туманно.

– У які такі гори?

– У високії.

Він попросив рахунок.

– Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство – слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.

Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то – електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».

– Слухай… – якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. – Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.

– Половина чого? – здивовано підняв на неї очі Дордже.

– Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.

– І все тобі треба знати? – приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові монетки за пиво.

– Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.

– Гаразд, – знизав плечима він. – Пішли.

– Пішли.

Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять – пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.

Більше їй нічого не вдалося з нього витягти, та він, здається, й справді не багато більше за неї знав. Ті ж розмиті знаки і дивні послання, ще менше конкретики, ніж надходило їй.

На індійське консульство – хоч це й транзитна країна на їхньому шляху, ліпше напровсяк візу мати (аеропорт там зірвуть, чи смог буде, чи срачка нападе, чи російських туристів засилля в терміналі, – куди ж тоді бігти?) – пішло години дві. Редька в таке диво не могла повірити, до того ж серце вперто тьохкало при згадці про Ґоа й зростанні шансу туди втрапити. Відтак вони доста оперативно купили куртку, термобілизну, спальник і великий наплічник для Редьки в спеціалізованому магазині, там же знайшлися секонд-генд трекінгові буци за 50 євро замість нових за 200 (Редьку не полишала думка, що вони їй все одно в Ґоа не знадобляться, то нащо платити за дурне?). У Дордже більшість спорядження вже була, він купив лише новий примус.

– Старий загинув разом із наметом. Підігрівали собі лігво на рок-фестивалі мої дорогі товариші. Добре, що самі під свого Мериліна Менсона не згоріли.

Редька утрималася від коментаря про власні фестивальні будні.

Щоби скоротати час до пізнього літака, вони ще трохи побродили порожніми вулицями (східні німці якось заповзято останнім часом виїздили на Захід у пошуках кращої долі), пообідали в порожньому паназійському ресторанчику, купили три книжки для Дордже і одну для Редьки, похрумтіли мигдалевим печивом із паперових торбинок (Редька повитирала жирну руку об Дордже, поплескавши його по плечі) й нарешті зайшли до Дордже додому, аби він зібрав манатки.

– Аскетично тут у тебе, – оглянула Редька його мансарду з вузькою бамбетлею, вкритою бозна-звідки взятим явно гуцульським коциком, зі столом для комп’ютера, складним курильним пристосуванням і двома книжковими полицями на стіні.

– Малувато книжечок, – додала вона.

– То просто видимість. За цими полицями вхід у бібліотеку на двісті квадратних метрів.

– Ну так, звичайно. Підземний хід в Альбертіну з ліфтом у бібліотеку Вернадського. Там, кажуть, всі горішні поверхи творами Леніна забиті…

– Де це – бібліотека Вернадського?

– У Києві. Поведу тебе туда. Зразу після цирку й зоопарку.

– Ой фак! – схопився раптом Дордже. – Почекай!

Він прожогом кинувся геть із помешкання, не прикривши дверей. Редька повільно рушила за ним. Дордже уже шарудів ключем у замку сусідньої мансарди. Тільки-но він відкрив двері, як їдкий котячий запах бехнув Редьці в носа, аж вона закашлялася й закрила ніс і рот рукавом нової куртки.

– Фу!

– Не фу, а сім котів! – Дордже вже діловито прямував углиб сусідської квартири.

– Сім котів і сім тисяч книг… – присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.

– Помнож на два! – долинав голос Дордже. – Хоча він і не веде достеменного реєстру.

– Хто – він?

– А-а… мій сусід. Він поїхав десь – у східну Африку, здається – лишив мені своїх котів і свої книжки. – Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. – Це – (пш-ш-ш-ш) – від книжкових червів.

Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий – пухнастий, чорний – товстий, рудий – безхвостий, смугастий – одноокий, триколірна – охайна, лисий – тремтячий, кавовий – з одним чорним вухом.

– Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв – всіх рятував чи звідкілясь привозив.

– Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер – мене би взяв хоч раз… – Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: – А у мене на них із дитинства алергія – от і ще одна додаткова причина не жити з татом.

– Гм, – сказав Дордже.

– Але нічо – зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива – не гальмую наче.

– Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? – коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.

– Та йди ти! – нарешті второпала Редька.

Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.

– А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?

– Котячий бог.

– Котячий бог?

– Котячий бог. І соціальні служби.

Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.

– Це що, смерть алхіміка? – Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. – Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? – Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.

– Не зовсім. – Дордже пакувався, не дивлячись на картину. – Насправді – тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку – це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…

Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…

– А як він виглядає, той твій пан Коцький? – запитала зненацька вона.

– Та так як ти.

– Що? В сенсі?..

– Типовий фріц такий. На танку.

11

Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.

– О, видиш. Щось таки й пришло. – Дордже сягнув по конверт у середині купи. – З банку? Дивно. Та ше й тобі.

Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.

– Ну і харашо.

Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися – мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що – не було часу копирсатися в асоціаціях.

У Редьки тут же з’явився план «Б». Простий і не надто захланний. Якщо на картці щось таки є, хутко зняти весь кеш (бо мало що – заблокують там, передумають), чемно долетіти з Дордже до Делі, випити з ним кави в аеропорту, поцьомати в щічку й сісти на перший же рейс до Ґоа.

«А далі наші шляхи розійдуться…» – подумки репетирувала вона фразу, знов уявляючи себе персонажем Клінта Іствуда. Треба буде навчитися правильно примружувати очі – так, аби скидатися на ковбоя, а не на стандартну глянцеву надувну крихітку.

Поки Дордже ходив в аеропортові безмитні скарбниці за випивкою в пластиковій пляшці, Редька хутко зняла з картки стільки грошей, скільки дозволяв не вельми щедрий ліміт.

– Ну, вже ліпше, ніж нічого…

Політ тривав десь сім годин. Редька наїлася сірих овочів, сірого м’яса, напилася рідкої літакової кави і страждала. Дордже напився купленого в дьюті-фрі віскі й проспав гидкий обід голландських авіаліній.

Щоби приспати буйних пасажирів, у літаках ледь підвищують температуру. Щоби остаточно пасажирів пробудити, температуру в салоні різко знижують.

– Підараси, – цокотіла зубами Редька. – Шо вилупилася? – риторично поцікавилася вона в зубатої й цибатої голландської стюардеси.

Та у відповідь і не спробувала посміхнутися. Їм, видно, зовсім кепсько платять.

– Вставай. Ти Пакістан проспав, – позіхнула Редька.

Дордже прокинувся вже десь аж після паспортного контролю. Надворі стояла глупа ніч і тривав ремонт. Офіси авіаліній було зачинено до восьмої ранку.

– Ну що – гуляємо тут чи покатаємось на рікші?

Редька роззиралася в пошуках кави.

– Та все одно. Скільки у нас часу тут, годин шість? – Редька нічим не видавала, що перед від’їздом ще з місяць тому в Києві вивчила напам’ять розклад літаків до Ґоа. Літало їх аж четверо щодня. Те, що за нею раптом стежать, може, й відгонило для Редьки параноєю, а все ж не викликало більше сумнівів. Ґоа, гашиш і гроші – три «ге» були близькими як ніколи. І як ніколи легко було облажатися.

Вирішили не катати наплічники містом і, засмутивши парочку таксистів на «амбасадорах» і надзвичайно прекрасного в очах Редьки моторікшу-сікха в жовтому тюрбані з молочною бородою, пішли коротати решту ночі в цілодобовому ресторанчику біля платної зали очікування.

– Схоже на вокзал у Харкові десь, але диванчики зручніші.

У європейського Дордже, либонь, було значно більше приводів для культурного шоку, але він промовчав.

Редька замовила собі велике пиво Kingfisher (розмір пляшки несказанно її потішив), а Дордже взяв порцію місцевого віскі й героїчно її спожив.

– Ну як? – поцікавилася Редька, замовивши страву з розділу «суп» і страву з розділу «курка», попросивши зробити все гострим, як для своїх.

– Гидко і дешево, – знизав плечима Дордже. – Хоча, мабуть, ця характеристика частенько спливатиме у цих краях.

– Не знаю. Пиво нормальне і дорожче, ніж у нас. Десять гривень на наші гроші, чи шо.

Їжа виявилася напрочуд доброю. А от американські долари і старосвітські євро тут чомусь не приймали.

– Не проблема, – витер серветкою губи Дордже, – бери свою картку, дуй у банкомат. Зніми рупії. Чи обмінник якийсь працює – але там відсотки ще більші, здається. Глянеш. А потім я теж піду, покурю.

Редька пополотніла, як спіймана на гарячому дружина, що витратила чоловікову зарплатню на відвідини тренінгу «Как улучшить сєбя і свой брак».

Вона хутко зважила свої шанси. Дордже був у курсі картки і того, для чого на ній були гроші, в принципі, теж. Редька про цю причинно-наслідкову біду задумуватися не хотіла. Або їй зараз доведеться щось плести йому про те, для чого на руках лише кеш, або:

– Добре, зараз сходжу. Ось тобі напровсяк чудо-папірець. Раптом не вернуся. – Редька зробила комічно-страшні очі й поклала в кишеню сорочки Дордже кілька зіжмаканих сотенних банкнот. Він не надав цьому значення.

– Повертайся.

Редька пішла задоволена своєю щедрістю й горда аскетичністю – наплічник лишився в ресторані, з собою в неї був тільки паспорт і гроші, набір-мрія вільної людини. Нею себе вже майже відчувала Редька, заспокоївши совість двома сотнями чайових для хлопчика з бібліотеки. Який там скарб, яка спадщина, які гори? Що за утопії для малих дітей? Завтра зранку вона першим же рейсом звідси звалить, а до ранку десь буде кататися, щоби він не знайшов її бува в аеропорті, а потім викине мобільний в океан і не загляне в Інтернет доти, доки вистачить їй грошей у Ґоа…

Казна-чого Редька таки запхала картку в банкомат. Ввела пін-код, байдуже прочитала повідомлення про те, що помилка незрозуміла і слід зв’язатися з банком.

У кишені раптом дзенькнула каструля – з таким звуком їй надходили sms. Редька дістала телефон, аби востаннє прочитати привіт від оператора й – пес із ним, з океаном – подарувати цей бісовий телефон першому ж жебракові, що жебратиме вночі. Але sms прийшов із номеру, складеного зі щойно набраних цифр.

«Hello darling. Right choice to have cashed this card, it would not work outside of Germany anyway. Still, if you give up on your job now…»

Повідомлення перервано.

Редька нервово покусувала кутикулу на великих пальцях, намотуючи кола залою прильоту, куди її, трохи повагавшись, пустили охоронці, з огляду на білу пику і нахабний її вираз. Нарешті прийшов другий шматок тексту:

«…you will not get much more than that. Next airport. Next card. Box 7278. You’ll know the code: sim podviynyh and so on».

– And so on, он енд он, соу кам он… – буркнула Редька. – Так і уявляю, як базарна відьма – і вже, курва, для різноманітності англійською – читає цей реп, викидаючи у натовп фанатів по свинячому вухові. Заїбали.

Дордже стояв на вулиці й курив. Обидва наплічники були з ним.

– Я розплатився. Індуси самі сказали, що обмінки не працюють.

– І з банкоматами бувають лажі… – підхопила Редька. – Маєш сигарету?

Темні, як делійська ніч, аеропортові поліцейські зацікавлено розглядали скуйовджену дівчинку з цигарками. На бейджах двох із них були прізвища Сінг.

– Дивно, – сказала Редька, – мені колись казали, що прізвище Сінг значить Лев і буває лише у найвищих каст.

– А чим не заняття для найвищої касти – працювати в аеропорті? Перевіряєш всіх, щоби, бува, якийсь недостойний не прокрався в небо.

12

У Редьки з дитинства було два улюблених заняття – поїсти і поспати. І тільки вони були взаємозамінними, будь-яка з доступних земних альтернатив не проходила. Тому, коли стюардеса наступного рейсу роздавала пасажирам сніданок, Редька, хоч і не була голодною, все ж пролупила очі й навіть розгледіла в ілюмінатор вершини гір, котрі з їх чорнотою, що мережала білосніжні льодові шапки, важко було сплутати з рядовими хмарами.

– То вже Еверест? – спитала вона в сплячого Дордже.

– Енурез, – буркнув він. – Дай поспати хоч із півгодини.

Відразу за паспортним контролем на них чекала дівчина в формі працівниці авіаліній, якими вони летіли. Дівчина нервово посміхалася й тримала табличку з Редьчиним прізвищем. Редька не знала, підходити, чи ні. Нарешті не витримав Дордже і сам підійшов до хостеси. Вона, зітхнувши з полегшенням, швидко впхала йому в руки жовтавого конвертика й, ні слова не кажучи, так само швидко вшилася.

Редька вже знала, що там, імовірно, є. Тож дозволила подивуватися Дордже.

Цього разу карточні циферки злегка розчарували Редьку – якісь ні в тин, ні в двері – 7395. Спробуй запам’ятай.

– Здається, містика скінчилась, – зітхнула Редька, втім не без певного полегшення мацаючи класичні опуклі цифри на цій класичній Visa Card. Ні тобі котиків, ні привітів від баби-яги з м’ясного ринку.

– З карточкою точно. Ця би вже мусила працювати всюди. І не надумуй собі зайвого, моя забобонна піцо-скутерка.

Редька аж застигла від такого нахабства.

– Ти що, ботан – ващє оборзів?

– Я – ні. Не вобщє. Помогти рюкзак натягнути? Але, якщо хочеш містики, – вона ще навіть не почалася.

13

Поки вони тряслися в запилюженому брезенті коробочки-таксі, що везла їх з аеропорту в той район міста, де, на думку таксиста, слід було жити іноземцям, Редьчині думки крутились довкола тата.

«Цікаво таки, де він шляється. І як йому – якщо це все він, звісно, підлаштовує – вдається таке робити? Так чи інакше, оцей весь хаос, що раптом постав навколо, з цими вересками мопедів і машин, поламаними автобусами, волами, що тягнуть труби, дурнуватими рекламами і школярками, що цнотливо прикриваються білими хусточками від всюдисущого смогу, має в собі більше життя, ніж “сталічная жизнь Кієва”. Не сумую нітрохи, пострадянська понтова провінціє…»

Редька вперше збагнула, як же сильно її дістало місто, в якому пройшло фактично все її свідоме життя. Певно, по-іншому і бути не могло. Остогидлі речі треба без жалю викидати, як зіпсуте м’ясо з вимкненого холодильника, хоч би скільки ти за нього не заплатив, коли було свіже. Так що підводних причин на все це, що негадано з нею почалось, вистачало. До того ж раптом їй пощастить якось зустріти свого головного родича, і він таки розкаже, що це все значить?

Місце, в яке їх привіз завзятий таксист, називалося Golden Dragon Palace і було страшнішим за туалет у пеклі. Редька з Дордже оглянули його для проформи, ввічливо подякували за увагу, дали таксистові близько трьох доларів і, не дивлячись на його протести й вимагання подвоєної суми, вдягли на спини наплічники й побрели шукати місця ночівлі пішки. Поки вони вибрели на невеличкий семиєвровий Green Garden з охайними кімнатами й гостинними господарями, встигли втомитися до півсмерті, й увесь ясний день проспали, не знімаючи одягу, поверх заквітчаних коциків на ліжках.

Коли ледве-ледве прокинулися, надворі було темніше, ніж у полярну ніч. На годиннику, втім, ще не було й восьми.

Електрику, як пояснила хазяйка ґест-хаузу, тут планово й позапланово вимикають двічі на день, а так усе в нормі. Хочете чаю? Можна й пізніше. Сходіть поїжте, поки не закрито все.

– Ось вам ліхтарики. – Вона щедро вручила їм дві китайські запальнички, рожеву й блакитну, дівчинці й хлопчику, з мікроскопічними ліхтариками на кінцях. Редька з Дордже й заперечити не встигли, що в них є свої, нормальні. Зрештою, знадобляться ще. Кинули до кишень і побрели, сонні, на «барні лови».

Місто тут, хоч і столиця, лягало спати швидко. Ще з годину тому на цегляних вуличках верещало, варилося й продавалося, а тепер таке враження, наче останні люди покинули їх зо півтисячоліття тому. Хіба сміття по собі лишили і кілька вічно тліючих багать. Поодинокі паршиві корови сонно щось ремиґали собі, якась на ногах, якась уже лежачи. Дотлівали куріння древнім божествам по старих і нових каплицях, кам’яні Ґанеші, Шіви, Дурґи, вимащені червоним шафраном, посипані рисом і пелюстками, байдуже дивилися в темряву. Повз них хіба зрідка пробігав худий голодний пес чи пролітав одинокий целофановий кульок. Цеглу середньовічних стін місцями порозгризали гілки і стовбури дерев, що тепер собі хижо полювали на нечасті в цих туманах зорі.

Єдиним півживим місцем була якраз вуличка з напівлегальними борделями і барами, де кучкувалися під гудіння електрогенераторів, в основному, іноземці. Коли була електрика, тут зазвичай волав який-небудь рок сімдесятих, а так тільки мультинаціональна мова і дзвін скла.

Редька з Дордже були голодні, як вовки. Принаймні Редька. Взяла собі добре знайомих вегетаріанських момо й, подумавши, баранину карі. Редька пила пиво. Дордже – принципово, чи що – знову вибрав місцеву важку артилерію. Цього разу ром.

Коли відмовив у послугах і генератор, клієнтам на столи принесли свічки. Редька розглядала у відблисках полум’я обличчя Дордже. Вперше за весь час воно здалось їй насправді красивим і дещо тривожним. Було в ньому чи якесь нагадування, чи пересторога. Втім, Редька хутко відігнала від себе ці повільні щемливі думки, переключившись знов на своє пиво.

Дордже впорався з ромом швидше. Коли Редька ще була на середині знищення свого їдла, він перехилив пляшку догори дриґом і витряс звідти останні краплі зілля.

– Деколи у мозок просочуються спалахи, наче з іншого боку завіси, – заговорив він, хоча до цього майже весь час сидів мовчки. Редька підвела на нього очі.

– От є, наприклад, пам’ять про вчорашній день, про найщасливіший день, про день першого катання на ровері. – Він ледь посміхнувся їй. – Вона дрімає зовсім поруч, і варто лишень клацнути пальцями, щоби увімкнути потрібну стрічку – ту, яку хочеш переглянути. Але десь у глибині кінотеки висить щільна завіса, важкими складками спадає на запорошену підлогу, і коли її підняти, там далі нічого немає. Пустота і пилюка. Але вона висить, і це не кінець кінотеки. Довгі порожні коридори бережуть щось, що не мож’ насильно відкрити, побачити і прокрутити взад-вперед, як собі хочеться. Воно саме собі вмикається, без квитків і запрошень на перегляд.

Дордже говорив це все як у трансі, але Редька була сама надто невиспаною й змученою, щоби дивуватися.

– …галас, юрби людей, дуже великий натовп, безкінечний потік темних облич. Я дуже сумніваюсь, чи це було зі мною, чи це якесь побачене у морфійному угарі кіно.

– Морфій? О, я кіно таке недавно бачила. За автобіографічним Булгаковим.

– …величезні намети і огорожі з дроту. І червоні хрести. Їх найбільше, вони дуже яскраві, не такі, як все решта, тьмяне і пожухле. Моя голова хитається на чиємусь плечі й щока тулиться до колючої чорної щетини. Комір пахне потом і димом… і ще чимось квасним. Це чужий і незнайомий запах. Він лякає більше, ніж усі ці люди, метушня і навислий панічний страх у повітрі. Це якесь небезпечне місце… Потім я повертаю голову і бачу на іншому плечі скувойджене кучеряве волосся. Воно плаче і скимлить. Я намагаюсь пригадати, де мої тато і мама, і не можу. Не можу навіть згадати, як я попав у це місце і де залишився мій дім. Лишень гостре відчуття загрози. Ми втікаємо від загрози. Всі втікають. Навколо гори, вони відкидають довгі тіні й димлять. І десь за ними чаїться біда… Потім мене переймають чиїсь бліді кістляві руки зі світлими волосинами. Потім знову ці червоні хрести і білий тент намету. Там всередині звуки притухають і не пахне димом. Я дивлюсь, як колишеться білий тент наді мною і на хвилі розсіяного світла. Я повертаю голову і бачу поряд скуйовджене кучеряве волосся. Я закриваю очі. Все стихає.

Дордже скривився і втупився у барну стійку. У залі тихо звучав голос Елли Фітцджеральд: «how long, how long blues…» Редька й не помітила, як дали електрику.

– Гарне місце. Тільки нема музичних автоматів. Тиждень тому я отримав від хресного пакуночок. Жодних листів, тільки карта і кілька старих фотографій. Ось дивись. Про них я тобі не сказав.

Дордже підсунув Редьці жовтого конверта.

Світло було тьмяним і Редька низько схилилася над світлинами.

– Або вони дуже старі, або з фотошопу. Тут майже всі вусаті. А на цій скраю тато. Дуже молодий, я його таким навіть не пам’ятаю… І поряд із ним якась красуня. Не мама. Дивне вбрання, ще дивніше, ніж у неї на фотці там одній… А ти тут когось впізнав?

Дордже мовчки похитав головою.

– Дивись. Це схоже на концтабір. – Редька тицьнула пальцем у фотографію. На ній незнайомі люди позували на тлі наметів і вантажівки з емблемою хреста у колі. – Це не з твоєї морфінної кінотеки?

Дордже перевів погляд із пляшок у барі й витріщився на Редьку:

– Та це і є те місце… Або я їбанувся, або таки впізнаю ці гори.

– О! Ти вмієш матюкатися!

– І мені конче треба туди… І тобі треба.

– Ага. Дуже треба. Дякую. Попереду сракою… – Її вкотре охопила злість за втрачене Ґоа. – Що я там забула?

– Кучеряве волосся. – Дордже вже звично, лівим кутиком рота, посміхався. Від його зніяковіння не лишилося й сліду.

– В мене ніколи не було кучерявого волосся, – трохи образилася Редька.

– Було. Просто ти його забула там.

14

Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні – люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.

– Велкам ту Ейжа, – сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.

Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом – звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.

– Напилися, але не впали в блуд, – сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.

У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране – Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.

У вхідних дверях зашкребли ключами.

– Намасти, – сказав Дордже до Редьки.

– Шо тобі куда намастити? – поцікавилася вона. – Спину салом? Чи морду варенням? Шо це ти такий довольний зранку? Так у нормальних людей не буває.

Редька не поспішала рухатися з ліжка. Її відображення на стіні навпроти дивилося на світ здивовано й запухло. Через секунду Редька вже забула про свою красу – однаково не було шансів її реанімувати найближчими хвилинами. – А-га-га-га-ням-ням-кишшшшш!!! – видала вона, потягуючись.

– Дуже сексуально. – Дордже заходився складати свої речі. – Може, ти би вже встала? Я нам, кажись, попутку намутив.

– Яку таку попутку?

– Таку попутку. Машину. Замість автобуса. Син хазяїна цього шикарного готелю їде в той бік по справах. Принаймні до великого міста найближчого нас підкине…

– А-а. Ну ладно. Я взагалі без руля, що за місто і куди нам треба. Кинь у мене джинсами. – Редька ще раз позіхнула. – Взагалі-то дивно, що ти знаєш, а я нє. Бо то ж я тебе веду кудась, га?

– Ти шо – зовсім вчора блекаут хапанула? – Дордже майже не здивувався і питав риторично. – Вчора перед сном тобі ціла депеша з інструкціями прийшла. Ти ще поривалася їх з балкону на все місто верещати.

– Ой-йо… – Редька спробувала відчути сором. – А що я таке пила? Місцевий ром, кажись? Чи ти всьо брешеш?

– О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.

– Пам’ятаю. А-а-а! Бе! – Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. – Не слухай, я блюю!

Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння – харчове, алкогольне чи душевне – не найкращі ліки. По-перше, у транспорті – не важливо в громадському чи в приватному – жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.

Редька сиділа позаду і витягала, як страус, голову. Щоби дивитися вперед, на дорогу. Так наче мусило нудити менше. Зверху її коліна привалили якимось дошками, складним столом, чи що. Аби не втекла.

Цією ж дорогою, коли траплялися села, спокійно собі йшли люди і худоба, й ніхто не переживав, що їх зіб’є й розчавить. Так само не переймалися і пасажири. Веселі й безтурботні, вони звисали, як грона спілого винограду, з дверей розвалених автобусів, що рухалися лише Божою милістю, а ніяк не двигуном внутрішнього згорання. Ще найсміливіші з-поміж людей і худіб (кури головно) гніздилися в таких автобусів на дахах, обіймаючи мішки зі збіжжям.

– Я тоже так хочу, як вони… – нила Редька. – Там хоч повітря трохи є. І не чути цієї клятої музики.

– О, тільки приїхала, а вже музика тобі не така. А як же інтерес юного антрополога?

– Закінчився вчора на третій пляшці антропологічного рому…

Власне, антропологія довела Редьку ще й до стану кота з анекдоту, котрий верещав, наступивши собі на яйця, але лінь було з них зійти. Редька, невимовно страждаючи від високочастотної звукової поп-атаки з подертих динаміків, однаково не могла себе змусити поритися в наплічнику й знайти спасенний айпод із яким-небудь старим треш-панком на маргінесах трек-листа. Він би пасував сюди найбільше. Юна дівчина в невинно-рожевому сарі, йдучи по узбіччю дороги, затуляла собі рот і ніс своїм же шифоном. А назустріч їй неслися безжальні, важкі, смердючі, курні вантажівки, автобуси й трактори. Останні, правда, не неслися, а лише перділи, сповільнюючи загальний рух на і так не автобані. Мотори цих тракторів можна було роздивлятися, як кишки на показовій операції, та ще й ременями все підв’язано, як у палаті для особливо буйних. Про все це думала Редька, ставлячи ставки на те, хто з двох хлопців, що всадилися на саме верховіття височезної копиці з сіном, бозна-як приладнаної до трактора, першим упаде на дорогу просто під колеса весело розмальованого автобуса.