Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Валяються там на піску, їдять карі й курять гашиш.

Отак, прокручуючи в голові свої глибинні знання щодо Індії, Редька без проблем отримала гроші за GPS і, не довго думаючи, пішла й забронювала квиток до Делі в турагенції через дорогу. Прикинувши те-се, лишила собі тиждень на збори шмаття і боргів – якщо всіх, хто їй висить грошей, гарненько потрусити і не розтринькати здачу з квитка, на місяць життя в дешевій країні стане з головою. Принаймні десь такі суми їй оголошували ті, хто валявся, замазаний карі, на піску і курив гашиш.

Повертаючись додому з відчуттям хитро виконаного обов’язку, Редька, згідно з умовним рефлексом, зайшовши в під’їзд, гримнула кулаком по лункій поштовій скриньці без замка. Звідти висипалася пачка роздрукованого на дешевому папері рекламного трешу і листівка без марки, але із зображенням якогось, либонь, індійського, краєвиду.

«От молодець. Продала чужу річ. – Редька похолола. – Правильно зробила. Тільки тобі не один квиток до Делі потрібен, а два. Але все по порядку. Завтра отримаєш новий GPS. Не міняй його на пістряві сумки і сандаліки, будь ласка. В ньому дублі карт. І дещо ще».

І все. Редька мимоволі озирнулася через плече й послухала, чи коїться що в темному під’їзді. Тихо. Вона прожогом злетіла сходами, серце калатало, аж луна йшла, відкрила незграбними пальцями двері, вскочила у квартиру й затраснула двері.

– Фух. Хуйня яка.

Відчувалося, що її надурили і з неї сміються. Але принаймні не вимагають віддавати грошики. Редька ще раз перечитала зміст листівки.

– Сумки і сандаліки… – вголос промовила вона. – Щось таке з підйобочного лексикону моєї сестриці.

І Редька набрала сестру, щоби зустрітися з нею за обідом.

– Я тобі передзвоню, – канонічно відрубала Соня.

Редька зітхнула і постукала задумливо себе телефоном по лобі. Потім його вкусила. І тільки коли Соня зі свого безлімітного («А нащо ти взагалі знімала слухавку, шикарна женщіна?») набрала її, Редька випхала з рота мікробну пластмасу.

– Шо нада? – Соня була зайнятою і веселою водночас.

– Е-е… Я тут збираюся купити сумки і сандалики, – Редька спробувала говорити в’їдливо.

– Ну і шо? Хай Бог помагає. Шопінг – святе діло. Тебе тенденції цікавлять чи позичити грошей?

– Нє. – Редьку розізлило, що не вдалось розізлити Соню. – Я про твій лист. Поясни мені, будь ласка, що це все значить.

– Що? Який лист? Ти про що? – Соня на тому кінці дроту без особливого зацікавлення сьорбала каву.

– Нормальний лист. Паперовий.

– Каліграфічним почерком? – нарешті Соню це почало забавляти.

– Карочє. Давай сьодні зустрінемось.

– Сьогодні не можу. Давай завтра. О сьомій вечора в «Момо-барі». Ох, па-па, луцилій…

5

Їх тато завжди хотів сина. Ба навіть був впевнений, що народиться син. До того ж в цьому були впевнені всі знавці народних прикмет – ультразвук тоді ще був не модний. Все, за сімейними переказами, казало про хлопчика: форма живота, розквітла врода мами («якщо дівчинка – то лице псується, бо дівчинка забирає в мами всю красу!»), те, що мамі хотілося їсти м’ясо й овочі, а не цукерки з фруктами, і далі по списку забобонних істин.

Але народилася дівчинка. Пема. Робити нічого – та й, зрештою, вся справа в тому, як кого виховувати. І тато заходився виховувати зі своєї первістки суперхлопчика.

Маму Редька взагалі не пам’ятала. А Соня пам’ятала зовсім трохи, бо що там може лишитися в пам’яті дитини трьох із половиною років. Те, що вона була найкрасивішою у світі й ошатною, як королева? То таке кожна дитина думає про свою маму. І не розуміє, як це інші діти можуть порівнювати своїх мам – старих, негарних, із хімією на голові й в окулярах на носі – з її мамою – молодою і модною, таких навіть у кінах про принцес показують. І жили вони, як усе дитинство щоразу з новими прикрасами розповідала Соня Редьці, десь дуже далеко звідси, в красивих краях, де всі люди були добрі, й цілий рік квітли дерева. А що Редька нічого такого й не могла пам’ятати, бо була геть немовлям, коли поселилась у Києві, то Соня, відчуваючи беззаперечну перевагу, ще більш пишалася собою.

Дивним чином у сім’ї не збереглося фотографій. За винятком однієї, чорно-білої і якоїсь бракованої. Редька часто, ще з раннього дитинства, сумно жуючи бутерброди, поки сестра вправлялася у діях надлюдини, любила розглядати її, дістаючи з-поміж сторінок товстої дитячої книжки про пташеня-підкидька. (Туди знімок, як свідчення дитячого протесту проти півсирітства, потай перекочував із важкого старомодного фотоальбому, обшитого коричневим фальш-оксамитом.) На тій фотографії тато з мамою були молоді і, як казала потім вже доросла Соня, марґінальні. Він із довгим волоссям, із бородою і в окулярах, вона з розпущеними косами і в якомусь етнічному одязі – видно, модно було таке ще й у середині вісімдесятих.

– Ну чисто тобі Йоко Оно з Джоном Леноном, – казала на фотографії Редька, коли підросла. – Хоча ні, мам, ти краща. І ноги в тебе не такі короткі й криві, як у неї, і голяка ви не фоткалися. А тобі, мабуть, і можна було б. Гарна ж була, точно ж у рази гарніша за нашу Соньку.

Мама померла, коли Редька була ще немовлям. Тато якось дуже неохоче вдавався у пов’язані з цим подробиці, Редька не наполягала. Тим паче, бачилися вони вкрай рідко – все дитинство батько інженер-будівельник пропадав на своїх закордонних роботах. Його приїзди – то були цілі події, і якось не дуже доречно видавалося за ковбасою й яйцями на Паску говорити про такі серйозні речі. Все, що Редька мала знати, вона знала – то був нещасний випадок.

Бували періоди, коли батько на кілька місяців повертався в Україну. Тоді він проводив із доньками більше часу: возив їх на стріловисько, на іподром, на карате і на йогу. Соня з усім справлялася блискуче, кожен тренер пророчив їй велике майбутнє саме в його царині. А в Редьки справи йшли десь так, як у сальцисона, що полежав на кухні без холодильника: на коні її розтрушувало навсібіч, на карате з неї сміялися інші діти через її огрядність і повільність, стріляла вона сяк-так, і тільки одного разу влучила в десятку, коли уявила замість мішені розмальовану зелено-голубими тінями вчительку математики. Так що їй дали спокій і записали в художню школу, де вона сім років спокійно й флегматично ліпила глиняних баранців і розписувала воском яйця.

Правда, років у чотирнадцять все якось різко змінилося: Редька раптом докумкала, що ще дитинство проходить, а вона вже мріє, як після смерті сидітиме в пеклі десь поряд із Арістотелем («На замовлення святих отців, і особливо Никодима, Христос позабирав із пекла усіх старосвітських вірян вкупі з твоїм Арістотелем. Доведеться тобі там з епікурейцями тусуватися», – туманно зауважив тоді тато у відповідь на боязко виказані Редьчині сподівання на його увагу, після чого байдуже повернувся до своєї книги), бо хоч один він – Арістотель, а не тато – її зрозуміє, а тут людям явно не глибинні думи в голові, й усе важливе було радше в сраці.

Так от. Щось раптом змінилося. Вона схудла і прискорилася, чи що. Почала активніше мріяти, приміряючи на себе купу романтичних професій у майбутньому: психолог, актриса, тележурналістка в міжнародних новинах. Вона навіть була розказала все це в пориві радості сестрі-випускниці, але та, поплескавши її поблажливо по плечі, сказала:

– Дивися на речі реалістичніше. Я от беру і вступаю зараз на юрфак.

Редька тоді похолола:

– А як же всі твої спорти? Тато ж думав…

– Мало що тато думав. А спорти пригодяться.

Невідомо, чи нападали на Соню коли-небудь у подальшому житті грабіжники чи маньяки, і чи довелося їй застосувати проти них прийомчики айкідо – Соня їздила на машині. А якщо й ходила пішки на довгі дистанції, то головно по біговій доріжці у спортзалі.

Соня була дуже успішним юристом. Не сягнувши й тридцяти років, вона мала все, про що інші лише систематично мріяли: власну квартиру в центрі міста, дороге і явно завелике (бо в пострадянському буржуа-світі па статусу інакше не дозволено) авто, жениха на перспективу і багатих коханців зі штампом «Carpe diem» на зараз. Від останніх надходили бонуси: відпочинок на приватних острівцях в Андамановому морі, діамантові сережки, вечері в снобських ресторанах, де не запаркуєшся, якщо твоя машина на огляд господа-бога-хостес коштує менше п’ятдесяти тисяч доларів. Молодшу сестру це страшенно обурювало: як можна вивалювати двісті баксів за «легку вечерю», коли медсестра у районній лікарні за місяць отримує ледь не вдвічі меншу зарплатню?!

– Ти просто заздриш, – відрубувала Соня. І додавала трохи м’якше: – В цьому місті по-іншому й не можна. Ти маєш роботу, маєш ім’я, маєш статус. Його треба підтримувати. І взагалі, слухай, давай якось сходиш зі мною. Відкрився один дуже крутий іспанський…

– Ні, дякую.

– Паришся, що нічого вдягнути? Забий. Або візьми щось із мого. Там така паелья…

Поки Редька напружено вирішувала, що таке паелья – тверда їжа чи накидка на плечі, – Соня вже забувала про своє запрошення і ліниво розказувала про ще щось надзвичайне і «не таке вже й важливе» зі свого свіжого життя.

Так що наступного дня, шнуруючи кеди перед виходом до неї на зустріч, Редька зітхнула й включила повну готовність вислуховувати нові надходження з ринку марнославства, перш ніж їй вдасться перейти до справи.

6

Уже взувши свою вічну цінність – кеди, Редька з якоюсь дивною, непояснимою тугою оглянулася на татову квартиру і зітхнула.

– Сісти на дорожку, чи шо?..

Коли маєш у цьому місті не арендовану, а власну хату (чи хату друзів, чи родичів, аби лише безплатну, чи максимум із платними комунальними послугами), то ти найщасливіша людина і божий обранець. Бо не треба так сильно, як іншим смертним, паритися грошима щомісячно. Так хіба – на їдло й одяг, але на таке завжди знайдеться, поки існують секонд-генди й базари з бабусями-контрабандистками, радими продати тобі оберемок шпинату за чотири гривні чи мексиканські сигарильї за шість. А коли ти винаймаєш хату в якогось старого скупаря в трєніках, що ще й живе в квартирі через стіну й підслуховує з банкою, прикладеної до стіни, про що ти там говориш і хто до тебе прийшов, всі твої рідні грошики ідуть у кишені трєніків старого пердла. Пердло ще й норовить щомісяця підняти ренту (очевидно, збирає собі на золотий надгробок) і начисто забороняє совати фанерний шифоньєр із набором фарфорових рибок «Слава КПСС». Підлогу при цьому пофарбовано такою какашкового кольору коричневою фарбою, як колись фарбували в школах. Підлога прогинається, прогинається й балкон, риби в серванті дрижать і терендять щоразу, коли під вікнами проїздить трамвай. На стінах жлобські килими, батьківщина пилюки й кліщів, і рухати їх теж суворо заборонено – сімейна реліквія. При цьому твої флет-мейти, що клялися й божилися бути вірними друзями, щомісяця заявляють, що це повний піздєц і крах, і грошей за квартиру в них нема, так що от-от вони опиняться на вулиці й будуть бомжувати, і ліпше вже померти, ніж вертатися додому в Харківську область. Ти зітхаєш і платиш за всіх. А потім знову. І знову. Поки не виявляєш, що грошики, сховані під матрацом на грядущу сплату квартири, кудись містично зникли, а в однієї з сусідок з’явилися нові золоті ботільйончики на високому каблуці. Як у цариці.

Одним словом, експеримент самостійного життя Редька успішно завалила. Прийшлося, ковтнувши образу й запхнувши гордість у камеру схову на вокзалі, іти до сестри і просити її дати ключ від татової хати. Потай від тата, ясна річ. Хай взнає про окупацію вже де-факто. Він чогось параноїдально вимагав від дівчат самостійності. Так, ніби кожна їх помилка була його власною. Що дивно, беручи до уваги їх давним-давно цілком окремі життя. А можливо, параноя була якраз у Редьки, і то їй здавалося, що тато катастрофічно не хоче її присутності в його квартирі. Виростали вони на квартирі в бабці й діда, до тата ходили тільки тоді, коли він приїздив до Києва.

– Привіт, дівчата, заходіть. Усе їстівне в холодильнику.

Отак вона й жила. Курила принагідно траву, тусувалася з дредастими покидьками-сновбордерами, слухала RADIOHEAD, ходила на живі концерти до приятелів-панків, що люто ненавиділи шоу-бізнес, а самі тільки про нього і мріяли, їла джанк-фуд, гуляла по секонд-гендах, читала Кастанеду, ходила на ті фестивалі, де була шара на вхід, і одного дня зрозуміла про себе страшну річ:

– Терпіти не можу арт-хаусне кіно. Воно нудне, затягнуте і випєндрьожне.

7

Світло в під’їзді старого дому – як лотерея чи собачі перегони. Можна ставити гроші на те, буде воно сьогодні, чи знову хтось поцупив лампочку, і до поштової скриньки від ліфту доведеться пробиратися навпомацки. Добре, що Редька вже встигла вивчити місця приліплених на стінах жувачок, та й очі до темряви звикали швидко.

– Ящик пандори, сука… – Редька колупнула нігтем металеву дверку з невидимою цифрою 48.

У скриньці чекало чергове послання. – От як треба, то ніхто не вкраде пошту! – Цього разу на листівці з панорамою дахів європейського міста.

– Leipzig, – прочитала Редька. Красиве місто. Чи не там зустрівся Фауст із Мефістофелем?

На звороті листівки нічого путнього не було. Ні добрий день, ні до побачення. Лишень кілька рядків безглуздих цифр, поцяткованих крапками і апострофами. Після неймовірних мнемотичних потуг Редьці вдалося розшифрувати два останніх рядки. Це було двійко географічних координат, широти і довготи з точністю до секунди. У пам’яті відразу виринув бородатий вчитель географії, схожий на одомашненого йеті, підфарбованого хною. Зусиллям відігнавши страшні спогади, Редька зосередилася на першому рядку. Але образ навислого над учнівською партою бороданя із залізною (з Монголії йому, бач, привезли) указкою, вбивав бодай найменше бажання до розв’язування ребусів. Врешті-решт Редька повернулася до найприємнішого – розглядання малюнка на листівці. І, як завжди, шара допомогла. В тім’я стукнула проста, як китайська запальничка, ідея. Вірніше дві в одній: 1) картинка теж має значення; 2) Інтернет.

Редька засіла за улюблену справу і через кілька хвилин розплилася від задоволення: на листівці була зображена Ляйпцігська бібліотека, а безглуздий набір цифр, розділених крапками, очевидно був інвертарним номером якоїсь книжки.

– Ну і що це тепер за тонкі натяки? Побільше читати, чужому навчатись, свого не цуратись?

Редька образилася. З курсом користування бібліотекою в універі в неї якось не зрослося – всі ці шифри і номери каталогів у тугих шухлядах чітко формували образ дебелої білявки-стукачки з навчальної частини, котра той курс у них читала, й з усіх сил намагалася прислужитися адміністрації, слідкуючи за прогулами студентів (особливою насолодою було стукати на п’ятикурсників, їх же з дистанції найтяжче наче збити, того, мабуть, найбільше очок отримуєш) й заносячи їх у свій спеціальний зошит. Редьку вона особливо «любила». Навіть коли та сиділа в авдиторії як довбень, посередині, гордо підвівши голову й розплющивши очі, демонструючи максимум відданості дисципліні якої-небудь теоретичної фонетики (пригодиться в житті десь так само, як біном Ньютона), білява видра з синім зошитом тоном інквізитора рекла: «Та-ак, хто сьогодні відсутній? Знову Радеша, бачу…»

Чи, може, ця листівка – запрошення поїхати до східнонімецького міста? Тоді чого не сказати прямо? Як на підйобисті коменти про сплавлений джіпіес, то буков не шкода пацанам. Але все одно – яким би нечесним способом ті гроші Редьці не дісталися, ліпше вона витратить їх на поїздочку до чогось цікавішого, де буде більше океану та інших економ-радостей.

Правда, шенгенська віза, як на зло, в паспорті була. Редька по ній тільки разочок з’їздила на фестиваль із Мериліном Менсоном як хедлайнером до Німеччини, та ще покаталася по польщах-угорщинах під шумок, теж на вселенські собори волоцюг у наметах під звєрську музичку на кількох сценах. Більшість меломанів до початку шоу вже так якісно напивалася чи накурювалася, що здавалося, їй було байдуже, вийде зараз на сцену RAMMSTEIN чи Павло Дворський. Але ж ні – співають, слова (з авторськими варіаціями у міру знання мови оригіналу) знають, кожну соло-партію передчувають, аж підскакують і попискують загодя. І, витративши все до останнього цента на пиво і жахливі півметрові гібриди бутерброда й піци, вертаються в свою країну на ненависну роботу чи кохану соціальну допомогу.

Була би Редька нормальною, свідомою, ґаздівською дитиною з Івано-Франківської області, то так би її тут і бачили з її шенгеном. Прибирала би вже десь у Барселоні чи клала плитку в Парижі й дякувала Богові, що шенгенська віза не коштувала їй тисячі доларів, а самий лише консульський збір, та й то символічний, бо 25 ще не стукнуло.

В принципі, поїхати в Ляйпціг – це ще куди не йшло, а от іти по карті, з компасом і з пекельним джіпіесом, коли Редька толком не могла розібратися навіть у своєму телефоні, а в гори ходила хіба що в Карпати чи в Крим – протоптаними стежками і з друзями – та й то вмудрялася десь завтикати, заблукати й дертися з переляку через чагарі, поки ніч не зовсім впала – це явно завдання стрьомнувате. Це ж Соня, а не вона, була в школі чемпіоном зі спортивного орієнтування.

– Нє. Дулю з маком і родзинками. Ґоа значить Ґоа. І ні на які бібліотечні Ляйпціги я не розмінююся. Тим більше, взагалі не ясно, чи все це не підстава.

8

Великий білий, схожий чогось на шкільний чи лікарняний, годинник із лого «MOMO bar» показував 19.30.

– Так що таке… – Редьці, котра цілком туманно уявляла, що від неї вимагалося зробити, вистачило рівно десять хвилин на розповідь всієї страхітливої історії – Соня не перебивала і навіть не вставляла фрагментів своєї світської хроніки. Вона спокійно вмочала свої вегетаріанські момо в якийсь хитромудрий соус (з усіх інгредієнтів цієї загадки Редьці відома була лише кінза), неспішно жувала їх, ковтала і слухала. Кілька разів навіть кивнула. А потім витерла серветкою губи і без інтересу глянула на Редьку. Зітхнула сито, відкинулася на стільці:

– Cлухай, сістер, якщо чесно, то мені цей авантюризм глибоко сама знаєш де. В мене тут на день таких екшнів випадає, – так само з приводу чужого попадалова – що можна десять книжок написати. При чому за те, що я ці пригоди розгрібаю, мені платять. Який мені сенс витрачати свій безцінний час на якісь розводки моєї ж сестри?

– Ну… Познущатися? – справедливо припустила Редька.

– Я тебе прошу. Це можна було б зробити й у простіший спосіб. – Соня дещо нарочито позіхнула.

– Ага. Ти все дитинство практикувалася, – «по-сестринськи» глянула на неї Редька.

– Точно. Спеціальні тренінг-програми проходила. А тобі казала, що ходжу на стрільбу й верхову їзду.

Вони трохи помовчали. Офіціант приніс зеленого чаю. Соня заглянула під кришечку чайника – ще не заварився.

– Якщо вже хочеш мою думку – не професійну, чисто таку, інтуїтивну – все це, якщо ти його не придумала, звісно, якось смутно віддає татовими мутками. Ти точно впевнена, що листи тобі, а не йому?

– Ну, мені так здається…

– То хрестися. Більше навряд чи допоможу, чесно кажучи. Від тата вже новин нема сама знаєш скільки. Засів десь у льодовиках чи малярійних болотах, хто його зна.

– Дивно. Ми ж, окрім діда з бабою, його єдині родичі. Не схоже, що можна просто так забити…

– Ну і шо, шо родичі? Думаєш, родичі спілкувалися би, не будучи родичами?

Редька сумно посміхнулася.

– Та нє, – провадила Соня, – я не про нас із тобою, як не дивно. До речі, в нього ще ж похресник є, студєнт вічний. Наче з ним він був у тісніших зв’язках – бо ж той сіротка, і тато ж завжди синочка хотів. Але де той пацан, я не в курсі. Тільки від тата про нього і чула. І, може, тільки від нього і є шанс почути щось про нашого родителя.

Редька зітхнула. Щось у всій цій ситуації наганяло на неї каламутну тривогу. Не вперше вона задумувалася про занадто довге татове мовчання.

– Надіюся, з ним все добре… – подумала вголос Редька.

Соня не відреагувала.

– Все, мені пора вже скоро. – Соня махнула офіціанту. – До речі. Якщо захочеш перестати займатися фігньою, в мене є для тебе роботка.

Кожен раз, коли Редька чула слово «роботка», навряд чи малась на увазі цікава, креативна, добре оплачувана посада з перспективою закордонних поїздок і подальшого розвитку. Цей раз не був винятком:

– Мій партнер один відкрив піцерію…

– Паздравляю, – криво всміхнулася Редька.

– Ну і там не проста піца…

– А золота?

– Можна і так сказати, – посміхнулася Соня. – Там всілякі інгредієнти типу чорних трюфелів… – на секунду Редьці здалося, що Соня зараз ловить ці трюфелі на стелі. – …Та інших люксових речей. Багатікам, знаєш, не важливо, що піца – то їжа простолюду. Варто набухати в неї чорної ікри чи м’яса лобстера – розбирають за страшні гроші. Це як та мода на суші з салом була.

Редьку пересмикнуло.

– Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?

– Лобстерів горіхоколом не колять. – Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.

– Ну?

– Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас – хамка ще та, тобі не звикати.

– Я на велосипеді…

– Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень – жирні гроші як на кризу – плюс чайові такі, що ці мальчики, – Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, – хором подусилися б. То шо – візьмешся?

– Не знаю… – в Редьки вкотре майнула думка про її даремну вищу освіту.

– Подумай. Варіант хороший. У мене телевізійники знайомі за чотири тисячі гривень фігачать за трьох зараз. Так що вісімсот чистими плюс чайових мінімум стільки ж – жирнюча сума. Стане тобі на твої Ґоа і без спекуляцій джіпіесами коло метро.

Редька кивнула, підвелася, дістала з кишені гордих 50 гривень, поклала їх на стіл – цього мало вистачити за порцію момо з сиром і розсекреченою кінзою – і вийшла з «Момо Bar».

«Цікаво, – подумалось на виході Редьці, – чого то всі пишуть “І вийшов у ніч”, і ніхто не каже, що “вийшов у день”?..»

Не припиняючи ще злитися на поблажливий тон великої Соні, вона вже подумки витрачала ще не зароблені гроші. Її наздоганяв запах смаженого часнику з барної кухні. Дивно, як такого запаху не цуралася її ідеальна сестра.

Хороше місце цей момо-бар. Хоча б жуєш гімалайське їдло, якщо вже не бачиш Гімалаїв. Як там у когось із філософів? Існують тільки ті об’єкти, котрі ми осягаємо в цю мить?.. Втім, Редька десь краєчком мозку підозрювала, що насправді гори ці завжди є. Чого б то їх інакше кликали Вічними Горами? Якщо довго іти на південний схід і дивитися достатньо високо вгору, Гімалаї точно мусять показатися. Тільки спершу ти не відрізниш їх від хмар над деревами й будинками.

9

Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.

Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права – а вона тата знала явно краще – і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?

– Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… – Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.

Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.

– Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, – постановила Редька.

Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням не перетворилася на коржик із привокзального кіоску.

Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум – двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум – двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими – тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.

Сьогодні була п’ятниця. Кінець її насиченого – як мінімум, вихлопними газами київських авто – скутерно-піцового трудового тижня. Лишалося ще два замовлення. Про них товстун у шапці повідомив Редьці телефоном вже тоді, коли вона блаженно милилася пити пиво з друзями в «Бабаї» на Пушкінській.

– Це точно?.. – безнадійно перепитала Редька.

– Точно. Жду мінут чєрєз трідцать максімум.

Редька дивом доїхала за п’ятнадцять: швидше почнеш – швидше буде пиво зі смаженою картоплею й печерицями.

Зелені двері кухні, що завжди через погану вентиляцію були навстіж, тепер чогось були закриті. Редька постукала, почекала. Зарано вона. От халепа. Товстун чогось дзвонив їй із номеру, котрий не визначається.

– Теж мені, кінозірка… – звела очі горі Редька.

Чекати було ліньки. Натисла на клямку сильніше. Двері піддалися. Всередині нікого не було. Тільки піци чемно лежали на поличці. Чотири чогось, а не дві. Коло піц адреси на листочках. І файли з папірцями.

«Дві так дві», – вирішила Редька, схопила дві ближні коробки і швидко вшилася, поки товстий не вернувся і не навантажив її додатковою роботою. Будь-яка жадібність має свої межі. Навіть Редьчина жадібність до чайових.

Перша піца мала доставитися геть неподалік, на Куренівку. У приватний сектор. Редька трохи покоптила небо в заторі – народ масово ломився з центру на околиці додому, до котлет, серіалів і боулінгу в торговому центрі неподалік – і, попетлявши трохи вузькими покрученими вуличками з приватними будинками, нарешті дісталася до великої кам’яниці, загородженої кованими воротами й оздобленою євро-відсутністю найменшого натяку на добрий смак.

Редька подзвонила у дзвінок, викликавши на світ Божий страхітливу мелодію з пісні чи то Алли Пугачової, чи Іріни Алєгрової.

Їй відчинили не відразу. Видно, довго й прискіпливо розглядали спершу на відеомоніторі.

– Параноїки хрєнові… – крізь зуби прогарчала Редька. – Піца пош! – якомога пронизливіше прокричала вона.

Ворота з шумом, достойним фільму за романом Кіра Буличова, роз’їхалися в боки. На порозі постав не космонавт у скафандрі, а звичайний лисуватий дядечко в смугастому халаті й золотих домашніх тапочках.

– А-а, пріпейд заказік.

Побачивши Редьчину недовірливу пику (насправді то була реакція на «заказік»), лисий у тапках хутко виправився:

– Пріпейд заказ. У самий раз.

Він похапцем забрав із Редьчиних рук коробку з піцою, похапцем розписався у запропонованому аркуші й круто розвернувся на своїх уявних золотих каблуках.

– Спасіба, дєвушка. Щасліва! – проговорив він чи то ротом, чи дупою, віддаляючись від Редьки в бік свого кам’яно-рожевого будиночку. Гібрид хатки Барбі з вічною плебейською мрією про власний замок, подумала Редька, допетравши, що чайових чекати годі. Ворота голосно й невідворотно зачинялися. Редька вилаялася високим стилем, процитувавши Махатму Ґанді:

– There is enough for everybody’s need, but not enough for everybody’s greed.

Сіла на скутер. Що за халепа? Завжди з першого разу заводився, а тут глохне, як вчителька молодших класів після сорока років нервової роботи. Класно кінчається тиждень – на дурняк з’їздила в цю сраку з піцою. Голодна сама, як собака. Та піца, що жлоб у тапочках забрав, ще й пахла так, що серце виверталося. Дивно, що всі інші Редьці не пахли зовсім. І холодними якимось були. Ну, в багатих свої уявлення про добру їжу. Як і про гарні будинки. Редька не встигла ще раз оглянутися на довколишню «красату», як поряд із пафосними воротами відкрилася звичайна собі фірточка, звідки вискочив той самий смугасто-золотавий дядя. Тільки цього разу кволі волоски довкола його лисинки поставали майже дибом, а сама лисина налилася пурпуром, як майська ружа.

– Ей, падруга, нє так бистра! – заверещав він. – Ета шо ти мнє прівєзла такоє?! Піцу што лі?

Редька отетеріла.

– Піцу. А що ж іще?

Лисина стала з кольору ружі кольору півонії.

– Ти чьо, авца? Ти каму хаміш тут?!!

– Я? Я не хамлю. – Редька розуміла, що в дяді поїхав його лисий дах, і ще раз спробувала завести мопед.

– Ета шо – шутка такая у вас?!

Дядя натис коло фірточки на якусь невидиму Редьці кнопочку. Наче з-під землі вискочили, як їх Редька називала потім, «двоє із ларца», блискавично стягли Редьку з її мопеда, сам мопед гупнув на землю, і потягли її в кам’яні хороми.

Слідом за ними в хороми зайшов і дядя, що відразу ж заходився істерично шукати якісь номери у своєму мобільному.

– Как, блядь, фамілія етай йобанай адвакатши? – верещав він фальцетом, питаючи чи охоронців, чи батареї в домі – результат був ідентичним. До одної з батарей охоронець причепив Редьчину праву руку. «Якийсь несправжній наручник… – мелькнула в Редьчиній голові віддалена думка. – З секс-шопу, чи що?»

Праву руку вона колись давно в дитинстві покалічила на саночках. Ну, не щастило дитині в зимових видах спорту. Змагаючись з одним малим родичем, вгаратала його в ковану огорожу, а сама відтак впилялася в сосну, невдало розквасивши правицю – та так, що зламалися одразу великий палець і мізинець.

Рука з того часу зажила і працювала нормально – почерк і так у неї завжди був не дуже. Тільки зрідка, як казала бабця, «на погоду», руку могло покручувати. А так, то самі переваги – рука вільно скручувалася в трубочку, так що можна було запросто носити, наприклад, веселі дитячі браслетики замість нудних дорослих. Тому, як тільки охоронець із м’ясним лицем зробив свою справу, Редька, попри весь свій страх, секретно втішилася. І хвилин за десять чи за півгодини – хто зна, скільки насправді минуло, поки їм жлобам набридло споглядати її кисло-невинне обличчя й вони вийшли на балкончик «пакуріть», Редька без особливого зусилля вислизнула з наручника й незачинених дверей «пріхожей с камінам». Смугастий дядя горлав десь уже нагорі, криючи хуями всіх, кого можна, й обіцяючи позапихати їм шматки тої піци не важко здогадатися куди. Може, Редька переплутала коробку й принесла йому курку замість лобстера? А на курятину в нього алергічна реакція, і він починає спорадично нестися?