Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. – Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.

Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).

– Диви, дядя такий… – кивнула Редька. – Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган – ба, яка цепура на шиї.

– Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною – його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?

– Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.

Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.

– От за що мені подобаються гуцули і буддисти, – кивнула йому Редька, – що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.

Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.

На розпеченій дорозі закурилося – різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:

– Пішли, це наш.

Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти – ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.

– Ти катаєшся на борді? – доречно поцікавилася Редька.

– Ні, тільки на лижах.

– В Швейцарії, хи-хи?

– В Баварії. Ги-ги.

Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.

– А взагалі я на ці числа мав їхати в Піренеї, дивитися катарські замки.

– Шо за катарські замки?

– Та так. Замки як замки. Просто свідки величної любові й безглуздої жорстокості темних віків. Легенди кажуть, у теперішніх останках Перпетузи колись зберігався священний Ґрааль і спускав звідтам свою благодать на добродіїв. Не знаю… Ґрааль живе там, де у нього вірять. Але катари будували свої замки на вершинах гір – гарний звичай. Мені подобаються старовинні замки і гірські вершини. Тут – два в одному.

– Якщо тебе такі два в одному цікавлять – тобі в Грузію. Там все древніше у кілька разів, ніж у Європі. Церкви на скелях будували, поки твої катари ще замурзані й неписьменні бігали. Грузія – найліпша країна на землі. Обов’язково якось з’їжджу.

– То ти там навіть не була?

– Не твоє сране діло.

Вони якийсь час їхали мовчки. Відтак Редька тихо спитала:

– А де ця твоя… Перпетуза?

18

Пройшло години дві. Автобус і далі горлав писклявим магнітофонним голосом якусь чи то любовну, чи то патріотичну пісню, Редьці на ноги раз по раз накочувався якийсь зашмарований підшипник, а то й акумулятор у зворушливій хустинці – видно, запчастини водій возив із честю, в пасажирському салоні. На частих зупинках застрибували нові й нові люди, школярки з нахабнуватими поглядами, в підкорочених одностроєвих спідницях підсідали до водія, гиготіли з ним, і ще голосніше робили пекельну музику. Одна з них ледь не всадилася на коліна Дордже. Видно, визнала за місцевого. Гірлянда з рожевих пластмасових квітів цвьохала її по голові, але школярці то не заважало. Вона доїдала якісь пересмажені солодощі з рожевого целофанового пакетика, відтак, зім’явши його, викинула через двері геть, в далекі гори і широкі полонини, витерла по-хазяйськи руки об голі ноги, відригнула вдоволено.

З автобуса, що торохтить вузькою дорогою на карколомній висоті, відкриваються як вражаючі краєвиди, так і вся правда життя. На схилах урвищ, по крутих берегах річки, там і сям майоріли пластикові пакети й пачечки всіх природних і неприродних кольорів (людині з поганим зором без окулярів здалось би, що то квіти). Розквітали порожні упаковки від чіпсів, бляшанки від риби, пластмаски від казна-чого.

– Нда. Жлобіна – сутність всюдисуща. Міф про прекрасного дикуна був актуальний років сто назад, коли ше не винайшли пластикових пакетиків. Надіюся, що вище в горах менше насрано… там пакети, може, по 5 разів використовують.

– А може, тому, що на крутосхилах гівно не дуже пристає, його постійно униз зносить. Через те гомо сапієнса так догори і тягне.

– Та щось далеко не кожного гомо сапієнса, слава Богу. Нє, ну але шо ж заставляє людей вичищати-вимивати їх власний двір, а все гамно скидати за його межі?

– Та це просто. Своє обійстя – це як власне тіло, інтимна зона. Тримай сосуд свій у чистоті, хіба не такого тебе у недільній школі вчили?

– Я не ходила в недільну школу. Але в Києві у ліс фіг підеш погуляти тепер. Мало того, що наш ректор продав університетські сади (з понтом, вони нам дорого обходяться – їх доглядати) під елітноє жильйо, так ще й це елітноє жильйо скидає весь свій будівельний мотлох у ті сади й ліси, котрі йому ще поки не продали.

Жевжикуватий дядечко в кросівках, життєрадісній чоловічій спідниці й спортивній кофті, що сидів навпроти них і з цікавістю розглядав кожну їх деталь, зреагував, мабуть, на збуджений тон Редьки, почистив і дав їй мандаринку. Типу, з’їж і заспокойся.

Нігті його були чорними й довгими, пальці сумнівної чистоти, але Редьці вже було на таке наплювати. Вона, власне, і плювала – кісточки в кулак. Органіку – за вікна. Тільки навряд чи тут виросте мандариновий гай.

– Ве ду ю гоу? – запитав чоловічок. Це було пряме питання, найбільш поширене, нарівні з «Ве ар ю фром?» і «Марівана, місте?» Просте і пряме, не те що відповідь на нього. Тому Дордже з Редькою просто невизначено махали руками в бік напрямку руху автобуса. Так, ніби можна було ще направлятися в протилежний бік. (Хоча насправді можна. Тут раз по раз через несприятливий напрямок вітру відміняють рейси крихітних легких літачків, і тоді вас чекає довге валанцання туди-сюди місцевими маршрутками-джипами, вантажівками чи автобусами, обов’язкові тортури високими вокально-інструментальними частотами included.)

– Будеш? – Дордже дістав із кишені куртки пляшку місцевого віскі. – Диви, який закос у дизайні під Джоні Вокера.

– Ага. Бо тут «keep walking» це те, що каже собі кожен підірваний західний і заспаний турист о п’ятій ранку. Потім встає і йде, як воскреслий Лазар, і носії його позіхають і теж ідуть, здобуваючи хазяїну славу героя, а собі десять баксів за день.

Дордже ковтнув віскі, поки Редька розпиналася зі своїм людинолюбством.

– То й хай ідуть… – спробував відкинутися на дермантиновому подертому сидінні Дордже. Редька, що дуже злилася, бо вся начисто змокла і до сидіння того прилипла, вже й не пробувала рухатися – надто бридко.

– Та хай ідуть. А ми собі розслабили булки. Не забувай, що в нас, згідно штабного плану, фори всього один день. Типу, якщо треба буде акліматизуватися чи стане сильно впадло. Ми можемо ще десь день проваланцатися.

Редька так і не підняла дупи за весь час, щоб ознайомитись зі «штабним планом» – датами, кілометрами й загальними напрямками. Все це десь малося в Дордже, але їй, як вона себе виправдовувала, було занадто жарко, щоб вивчати те, що і так у них буде весь час із собою.

– Думаєш, зайвий день – на випадок «впадло?»

– А на що ще бувають всі відгули й вихідні за свій рахунок?!

– Ти так кажеш, ніби працювала в офісі років десять.

– Ненавиджу офіс, – скривилася Редька. – Клята робота вбиває відчуття реального часу і навіть час реальності.

– Ну, щось типу того.

– І типу того, що я завжди стараюся буди фрілансером, ніде подовгу не затримуюся. От один знайомий тата, наприклад, із шістнадцяти років поїхав десь халамандритися, дивитися на світ, всюди налаштовувати якийсь смішний бізнес – приміром, тюхав домогосподаркам наднову суперефективну відбілювальну зубну пасту чи корисний для талії шоколад – запускав той бізнес, а потім продавав, і їхав далі подорожувати. Так він пожив усюди потроху в Латинській Америці, аж на вісім років застряг в Австралії, в цих краях теж вештався, здається, але ніде на все життя не залишився, бо в нього не було тьотьки, яка б його заякорила. Кльово, нє?

– Вісім років у Австралії? Щось він не дуже поспішав, – Дордже сьорбнув теплого шмурдяка зі своєї пляшки, – може, він десь на північному заході тусувався. Там, кажуть, півтьотьки на сто квадратних миль припадає. Не дуже розженешся.

Дордже простягнув віскі їх допитливому сусідові, але той засміявся й помантиляв головою:

– Но, сенк ю. Ве ду ю го? Маліпак? Ю нід е гай?

– Гай? Нє, я нікого не нід. Мені і так харашо. – Редька спробувала невимушено, наскільки то дозволяв вузький крісельний простір, потягнутися.

А що Дордже не відреагував на її жарт, поспішила реабілітуватися:

– А, гайд, гід у сенсі? От блін, париться нам гайд ше тут один… Як би йому так понятно сказати: баблоса в нас нема на тебе, вуйку. Донт хев лот оф мані! – повільно розжувала Редька.

– А. Ноу, ноу мані! Ай гоу Маліпак. Май фемілі! – і він почав крутити над головою німби своїми доісторичними нігтями, зображаючи високогірний побут своєї родини. – Ю гоу віз Амі… – (нігті показали на груди дяпчика, проясняючи його земне ім’я) – Май нейм Амі! Амі Дава. Ю сліп ін май хау!

– Та шо ж, бляха, таке… – злилася Редька. – Ноу, сенк ю, ві джаст гоу.

– Ноу, ноу проблем! Ю гоу май хау, май фемілі, май нейм Амі!

– Бель амі, курва мать. Пристав, як папір до сраки. Ну і як від нього відчепитися? – від надміру липучої люб’язності чужих людей Редька деколи панікувала.

– Хочеш, щоби я дав йому підшипником по голові? – Дордже завжди жартував із цілком байдужим виглядом. – Прізвище його каже, що в понеділок родився. Так що, за радянською легендою, він має бути звиклим до невдач.

– Та нє, підшипником не треба. І я, до речі, теж у понеділок… – Редька оцінююче глянула на гайда. – Спробуємо ненав’язливо з’їбати від нього.

Але її простий, на перший погляд, план, як згодом виявиться, вимагав би десь таких же морально-етичних затрат, як удар по голові підшипником. Якщо ви людина вихована, вас у дитинстві вчили казати «дякую», «будь ласка», ви поступаєтеся місцем у транспорті людям похилого віку та пасажирам із дітьми, обурюєтеся, коли десь комусь незаслужено хамлять і ніколи не вдарите ногою пса (ну, вселили вам мікрочіп такий у сім’ї, і проапгрейдили його в початковій школі!), то нізащо не зможете тупнути ногою на доброго самаритянина в національному майже одязі, щоби він перестав за вами йти й відчепився, реп’ях настирний. Ні, ви будете зі стражданням великомученика зносити його нігті у вашій пачці сигарет, його присутність за столом, де ви їсте рис руками, а він алюмінієвою ложкою, ви віділлєте йому свого пива і в решті-решт заплатите за його їжу. Бо ж ви з багатого Заходу, а він тут бідний локал, що безкоштовно, хоча і проти вашої волі, напарив вам свої послуги гіда.

Згадавши про їжу, і що тепер нею доведеться ділитися, Редька дістала з кишені ще теплу енчіладу з м’ясом і бобами, загорнуту в фольгу і безваріантовий пластиковий пакет.

– Ба, як довго тримається? – гордо кивнула Редька Дордже, виправдовуючи цю явно задорогу для тутешніх цін страву. Просто в єдиному місці, де готували не місцеву їжу, а з якогось дива подобу мексиканської, Редька так було ожила, що Дордже не пошкодував астрономічної суми – доларів 13 – за цю енчіладу, шматок яблучного пирога і дві мікроскопічні шоколадки. А коли, збагнувши, що їх нагріли на рівному місці, пошкодував про свою неуважність, було запізно: хитра тьотька (китаянка, як упереджено і гнівно стверджувала Редька) не показала їм рахунку, а тільки назвала цифру, коли за ними прибіг хлопчисько з автобуса, що мав відвезти їх до зупинки, якби не зламався дорогою, і їм не довелося пішки чеберяти до дяді з зябликами.

Школярка в рожевій курточці з білим пушком на капюшоні – як вони вмудряються мерзнути в таку спеку? – що сиділа спиною до руху, заходилася ригати. Блювотиння заповнило один її пакетик, потім інший, одягнутий на перший, відтак протекло на джинси зі стразами.

Беззмінно усміхнений Амі вже тягнув руки до Редьчиної енчілади:

– Мадам! Плестік бег?

– Іт-с дьорті, – відказала Редька, але ще раз глянула на дівчинку й подумала, що їй зараз фіолово щодо чистоти чиїхось намірів і пластикових кульочків. Редька дістала свою їжу і віддала дівчинці пакет, а разом із ним і серветки, що були на додачу. Дівчинка вдячно ригнула в нову тару.

– Робити нічого, – зітхнула Редька, – нема пакета, мушу доїсти.

Вона розвернула свої масні паляниці й безпристрасно заходилася жувати й ковтати прямо навпроти дівчинки з пластиковими пакетами.

– Слухай, – аж зачудувався Дордже, – а ти сама не ригнеш?

Автобус підкинуло так, наче кінь брикнув задніми ногами. Редька міцно тримала свою поживу.

– Ригнути? Хавку за тринадцять баксів?! Я шо – дурна?!

Але на кінець їх романтичного автобусного райду Редька готова була виригати все: нестерпні поп-пісні, пилюку, верески і навіть свою енчіладу. Томатний соус раз по раз передавав привіти від жадливої китайської господині мексиканського кафе.

19

Доїхавши нарешті до місця призначення, стаєш готовим проклянути все. Ноги хтось підмінив набитими скловатою трубками, замість дупи – майстерно відбитий стек просмаженості мідіум-рер. Останні дві години безкінечного скакання на півметрових вибоїнах, дихання чистою есенцією пилюки (шарф давно вже не допомагав, шкіра обіцяла покритись підлітковими прищами, з носа лізли чорні кози) – Редьці вже слабенько жартувалося.

Випавши з автобуса на вузловій станції – далі сьогодні вже ніхто не їде, чекайте до завтра – Редька, як зомбі, поплелася до першого (і, можливо, єдиного тут) затертого роками, дощами і якістю фарби напису «Hotel». Над головою десь у вишині з неї глузували круки, але Редьці було все одно вже.

Заплативши хихотливому дядечку три долари за ніч і пробурчавши, що ця гадюшня й бакса не коштує, Редька помітила, що Амі бовваніє в них за спинами. І так само щасливо, як і купу годин тому, посміхається. Не бере його ні ніч, а ні автобус.

– Ай стей ві май фемілі, – сказав він діловито.

– Ага, – погодилася Редька.

– Ай кам тумороу хев кофі ен вокінг?

– Ага, – знову сказала Редька, й почапала нагору, назустріч грибку на стінах, давно не витираній пилюці, поїденими чимось куцим шторам, автентичним балкам на стелі й подобою кольорового (!) телевізора. Правда, Редька так ніколи і не дізналася, що за канали тут показують, бо вирубалася одразу.

На ранок Амі був тут як тут. Не поспішаючи, попивав чайок, про щось теревенив із господарем, так, наче нікуди й не йшов ночувати, а ось тепер дочекався своїх підопічних. Принаймні так здалося Редьці.

– Ю хев кофі? – запитала вона без особливої надії.

– Єс, мем. Нескафе.

І, перш ніж вона встигла розкрити рота, перед нею вже стояв чайник пересолодженої згущеним молоком розчинної імітації кави.

– Ю хев… – повагалася Редька, – брекфест?

– Єс мем. Ві хев сампа порідж енд ведж човмін.

Ні того, ні іншого Редька в лице не знала. Вибрала те, що було зі словом «ведж». Хто зна, що там за тварина ще та цампа.

– Йо браза… хі’з зеа! – Амі, тикнувши пальцем у бік дверей на вулицю, позначаючи місцезнаходження Дордже, запопадливо підсунув до Редьки чайничок і налив їй чаю.

«От же ж брецель, – подумала Редька, – вже моїм братиком встиг назватися. Ну-ну».

Дордже сидів на порозі, курив і пив щось із чашки.

Редька взяла свою дику рідину, відхопила добрячий ковток і вийшла до нього. Ще зранку з непомитого вікна кімнати вона угледіла гори – важко було повірити, що це ті самі Гімалаї, про які недавно ж наче думалося в «Момо-барі», а потім видно було їх із літака. З літака – то не гори, а суцільна фата-морґана, будь-хто може їх побачити з літака… А так, внизу, коли ти можеш вдосвіта дихати їх колючою холодною вологою і дерти голову догори, аби хоч щось розгледіти в тумані – оце воно, без фонограм і фотошпалер, фактично наживо.

– Гуд морнінг, браза. – Вона стала в Дордже за спиною. – Диви, які Карпати навкруги. Тільки от поодинокі пальми всю контору палять.

– Виспалась?

– Ага. І сніданок замовила. А ти, я бачу, вуглеводневий удар на душу береш?

– Це? – він глянув у чорноту своєї філіжанки. – Та скільки там вуглеводів у каві.

– У каві… – передражнила Редька. – Святотатствуєш! Це ж розчинний діабет.

Дордже щиро здивувався:

– Так? А в мене нормальна. Заварена. Що ж ми – даремно з собою плитку і балон таскаємо?

Редька так роззлостилася, що й не стала просити Дордже і для неї зробити таке ж. Ще й, певно, сніданок йому принесуть американський, із яйцями і сосискою, а їй не ясно що.

Редьчиним «не ясно шо» виявилися підсмажені з дещицею овочів спаґеті. На смак вони були мало соленими, і той, хто готував, так боявся образити туриста спеціями, що взагалі забув їх всипати. На столі Редька помітила пластмасову пляшечку з чимось, за консистенцією схожим на кетчуп, але зеленого кольору. Заходилася вичавлювати собі в миску: воно ніяк не йшло. Давно засохлий корок не піддавався на жодні утиски. Редьку це ще більше заводило: як то вона собі соусу не зможе в макарони чаванути? Ану давай, пішло! І воно пішло. Засохлий корок вилетів, як корок від шампанського, і соус під божевільним тиском рикошетом відбився від тарілки Редьці прямо в око. І виявився не якоюсь там китайською підробкою песто, а справжнім, термоядерним зеленим чілі.

Редька в десять секунд свого дикого крику вмістила матюки всіма мовами нижніх і верхніх світів. Вона забігала казна-чого згори вниз сходами, так, наче вітер у лице їй міг допомогти. За нею – так їй здавалося, бо крізь сльози роздивитися щось було важко – безпорадно гасали якісь люди, вочевидь, їх новий друг і власник чілі-готелю. Нарешті хтось схопив її за шкірку й підставив голову під струмінь крижаної води. Спершу Редька залементувала ще дужче, відтак відчула, що почало трохи відпускати. Бо що робити з ротом, попеченим чілі, вона знала. А в очі ж рису не запхаєш. Помогла вода чи час біганини – сказати важко. Але поплакувала Редька після того ще півдня.

– Зис із вері фані, – казав вже далі дорогою Амі. – Лайк тортур.

І він повідав Редьці з Дордже, як якесь незрозуміле партизанське угруповання використовувало цей екологічно-чистий метод «чілі в око і ще кудись» із метою отримання інформації від «сам бед піпол». І що сам він, хоч і вчився на юриста (якщо Редька його правильно зрозуміла), теж колись допомагав таким от партизанам. Правда, тоді він далеко звідси жив, в інших краях. Ідемо, казав, бувало, серед ночі джунглями, самим страшнувато, в зубах ліхтарик, навколо темрява, звірі кричать, через плече калашніков, а за спиною рюкзак повний опіуму. Ми його братам через кордон несли. А брати нам дуже тішилися, обіймали, садовили в машини і в казино гуляти везли. Золоті часи були!

Теракотова дорога петляла поміж велетенських баньянів, що спустили додолу своє летюче коріння, припрошуючи вільну охочу душу залізти бодай до нього в луб, якщо вже не в Ґаутамине просвітлення. Далі запорошений шлях завертав попід сосни з м’якою глицею й такий непролазний бамбук, що його здатен би був прорубати хіба що мачете місцевого бога добудистських золотих часів.

20

Ще з літака з Ляйпціга Редьці страшенно кортіло випитати щось у Дордже про її тата. І дивним чином на горло наступала якась ображена гордість і друг її ступор. Редька вже і так і сяк сама починала розповідати щось про свого родича, сподіваючись, що Дордже цю тему розів’є. Але він нічого не коментував, і це бісило її щоразу дужче. Та й список її сімейних історій був вельми обмеженим – ще трохи, й доведеться щось вигадувати, справжнє покінчається.

– А ми побачимо тут справжніх яків? Мені в дитинстві їх тато тільки в зоопарку показував… – Редька вже й не злилась на мовчання Дордже, подібні фрази коментувати може хіба що любляча бабуся трьохрічному онукові.

В селі, куди вони дійшли якраз під обід із гордим планом самим собі наварити їсти, на базарі було всього кілька яток із городиною. Невеличка гірська капуста, геть дрібна картопелька (в Україні порядна ґаздиня за таку вмерла би від сорому перед сусідками), малинового кольору морквиця, якась не вельми пишна зелень і майже такого ж кольору мандарини з армією кісточок всередині.

– Не ясно, як вони тут виживають при таких врожаях. І ще й примудряються готувати нормальне їдло.

– А ти на кіз і коней подивися. От де бідні діґери.

І справді, місцеві коні й кози складалися на цьому сірому, припалому споконвічним порохом кам’янистому ґрунті в геть інопланетну картинку. З глибоко задуманими очима, з закрученими рогами, з довгою, аж до землі, білосніжною шерстю кози (коні теж були пухнастими, тому остання миршава шкапа видавалася вгодованою й чистою, але якщо її погладити, рука залишалася брудною, а сама шкапа, отримавши культурний шок від такого з нею поводження, норовила клацнути тебе жовтими зубами) – так от, всі ці меланхолійні кози й флегматичні коні стоять собі ген до виднокраю і риють копитами суху й, на перший погляд, безплідну землю. А що вириють, то тим і поживляться. Як мисливські собаки. Тільки вегетаріанські.

Часом хтось прожене отару чорних, малих, делікатних і пухнастих кізочок по вузькій вулиці. Тоді за ними довго стоїть їх козячий дух. А коли ніхто не бачить, дух може і котушки молільні покрутити серед дороги, йому ади.

– Від цих кіз пахне шевром, – потягнула носом Редька. – Хочу шевру.

– Від цих кіз пахне козами. А шевр у цих краях ніхто не бачив. Тут, кажись, ґауду тільки вміють робити. І з коров’ячого молока відповідно.

– А ти звідки знаєш?

– Мені чувак розказав по дорозі в автобусі, ти спала.

– А сир я не проспала?

– Нє, тільки місцевий ром.

– Нічо.

– Так от, тут історія така була – про двох голландських фермерів, що пройнялися солідарністю трудящих, і повезли до себе десять фермерів місцевих. Вчити їх варити сир ґауду. Так що фермери щось там навчилися, і тепер його штампують. Французи не відрізнилися гастрономічною філантропією, так що вибачай. Їж ґауду. Ти її вже їла, до речі, вчора.

– Ото? В пластику? Та, то така ґауда… Привіт із радянського дєцтва – сир «голландський» в Україні.

– Бачиш. Весь сир завжди голландський.

Редька примружилась, уявляючи собі сирні гори з винними ріками.

– Може, запаримо макаронів? – зітхнула вона.

– Давай. І яйця там же зваримо.

Поки Редька подумки хвалила себе за те, яка вона розумничка, що взяла з собою похідний примус, вони пройшли ще кілька порожніх яток. Ні макаронів, ні яєць. Зате зненацька відкрилася картинка, достойна сну кінематографічного невдахи, що профітькав родинний маєток в азартні ігри, і тепер мучиться, варто чи ні продавати останній килим і бабусин порцеляновий сервіз вісімнадцятого століття, щоби «нарешті відігратися». В глибині порожнього базарчику кількома рядами виставлено грубі, дерев’яні, заклепані бляхою столи, такі ж, як для овочів, а на них щільно викладено силу-силенну лотерейних квитків всіх можливих ґатунків. Над кожним новим горизонтальним рядком лежала картка з цифрами: «750», «850», «950» і так далі.

– Вас іст дас? – оторопіла Редька.

– Поняття не маю.

Покупців тут хоч було і не рясно, та все ж, порівняно з тими, що ходили коло овочів, і взагалі по селу, тут вирував натовп. Посходившись, очевидно, з околиць, жінки в кольорових домотканих спідницях, баби з масивними срібними і кам’яними прикрасами на шиях, чоловіки в капелюхах із пір’ям і в темно-червоних спідницях-соронгах-лонґіях-ґо (в кожній країні чоловіки-носії називали їх по-різному), що відкривали їх сухі темні щиколотки й архаїчні нігті на ногах, молоді дівчата зі старомодними наче парасольками з коричневого паперу в червоні квіти. Вони повагом ходили між рядами, придивлялися до лотерейних квитків і, ще прискіпливіше, до їхніх продавців.

– Лотерейний ярмарок… – видихнула Редька. – Коли квитків так багато, гарантовано зриваєш джек-пот.

І вона вже собі уявила історію збожеволілого продавця лотерейних квитків, котрий сам бере весь свій неоднозначний скарб і знавісніло починає здирати фольгу на секретних місцях, щоби нарешті, курва, виграти, і купити собі… що? Десять проституток у столиці? Сетилітарну антену на халупу? Поставити в халупі добротні вікна, щоб не дуло? (Це навряд чи, людям тут простіше купити собі ще десять китайських синтетичних ковдр-шкур неубитих плюшевих ведмедиків, і точно буде тепло, Редька сама таке тут пробувала). Розкішний джип, щоби завидки брали сусідів, що їздять на мулах? (Правда, з джипом буде можливий лише варіант із фотографією, бо ніякий джип сюди не виїде, а як виїде, то тут і вклякне). То, може, вертоліт? Чи дядя-лотерейник був би, як більшість місцевих людей, що за першої ж нагоди кидають ці осточортілі скупі й суворі гори, і сходять вниз, продаючи за безцінь землю, а внизу, в долині, десь на околиці великого, брудного, голосного й загазованого міста будують собі кособоку салатову бетонну хату, коло якої і джип є де паркувати, і антену є куди повісити, і проституток привести, поки жінка відвідує родичів, що лишилися в селі.

– Знаєш, – вивів її з роздумів про лиху долю відчайдушного лотерейника Дордже, – Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна.

– Типу, шо – цим людям не дано виграти в лотерею?

Дордже посміхнувся.

– Не конче вигравати у лотереї. Кожен просто мусить віддати свою лепту, інакше лотерея перестане існувати.

– Олімпійський принцип?.. – тепер іронічно посміхнулась Редька.

– Зрештою, і те, і інше – гра, – знизав плечима Дордже. – І починалося, як гра, одна – в Шумері, інша – в Елладі. Шанс для слабких і вбогих.

– Прямо як Царство Небесне. – Редька силкувалася побороти спокусу й собі придбати квитка.

– Царство Небесне – це безпрограшна лотерея. Принаймні для смертних…

Утім метафізичні роздуми займали Редьку не надто довго. Як то каже google, «I’m feeling lucky»: крутнувшись на п’ятках, не знімаючи наплічника, Редька рвонула до першого ж продавця лотерей. Амі, котрого весь цей час майже не помічали, з переляку рвонув за нею.

У Редьки зажди був один і той самий спосіб тягнути як екзаменаційні квитки, так і коробочки з чимось їстівним, викладені шеренгами: третє згори справа. Так і тут, не довго думаючи, схопила квиток, що моментально обіцяв виграш із багатьма нулями, й, ледь встигнувши за нього заплатити, заходилася здирати золотавий захист. Серце похололо: ззаду показались ті ж нулі. От дурепа – треба дерти спереду, щоби не мучитись дурними сподіваннями! Амі заглядав їй через плече, й аби Редька не була така зайнята своїм мікроздирництвом, почула би, як на її плече тихо скапує його слина.

Наступної секунди вона не йняла віри своїм очам: спереду була одиничка! Не якась там одиничка після нуля з крапкою, а справжня, гостра і горда одиничище, що гарантувала тобі безбідне сільське життя з кольоровим телевізором.

– І-і-і-і!!! Є-е-е-ее!!! – Редька закинула голову догори так, як більше пасувало би герою мультика, ніж людській істоті. Зрештою, від її вереску перестали жувати свої корінці навіть аскетичні кози.

– Я виграла, я багата! Я пребагатюща! Я багатющісісінька! – Редька вже вимахувала квитком перед носом у Дордже, і їх вже оточував невеличкий натовп цікавих і, як здавалося Редьці, заздрісних місцевих жителів.

Дордже ледве видер у неї з рук того квитка.

– Ну? – скакала Редька. – Ну, шо я зможу купити нам?

– Гм. – Дордже зважував, вочевидь, курси валют у голові. – Зможеш коня купити, півкорови навіть.

– Га?..

– Ага. Тільки спершу тобі треба заробити місцеве громадянство. Вийди, наприклад, заміж за нашого другана. Чи каналізацію в селі проклади – може, дадуть за заслуги, хоча заміж все-таки легше. І коли ти все-все вже оформиш, вистоїш черги в будочках бюрократів і сплатиш всі податки, грошей залишиться о-он на ту шолудиву козу.

Редька миттю скисла. А от Амі навпаки: видно, нюхом прочув про перспективу одруження. Чи шолудива коза була йому не зайвою.

– Ю ноу, – втім почав він, – ай хев срі чілдрен. Ю нід зис тікет? Гів іт ту мі, містер май френд.

Дордже запитально глянув на Редьку.

– Ну шо? Давати?

Редька вкотре стала в стійку бойового пацюка:

– Ета єщьо пачіму-же? – обурилася вона радянською. (Видно, заміж таки хотілося, а тут – троє дітей). – Я виграла, я і вирішую, що з ним робити. Може, і в мене десь тут срі чілдрен! Мене хтось питав?!

Не дивлячись ні кому в очі, як то пасує багатим і нещасним, злосна Редька закрокувала геть по дорозі від базару, геть із села до гір. «От зараз поженуться ж і приб’ють мене за мою півкорову…» – думала вона. – «Кому таке треба?»

В самому кінці села стояла невеличка хата-мазанка. Аби Тарас Шевченко народився в Гімалаях, тут би він і жив скоріш за все: солома на стрісі, вікна блакитним підфарбовані, сякі-такі півники на віконницях, старенька жіночка коло городу порається, перелітні кури туди-сюди пурхають.

Сумно зробилося Редьці. Обігнавши до цього часу своїх супутників на добрих дві сотні кроків, вона звернула на подвір’я жіночки. В серці запалився вогонь благородства – стало за себе гордо і прекрасно.

– Хір! – простягнула вона бабці зім’ятий (довелось видирати у П) квиточок. – Тейк іт. Ю кен бай е гоут! Ю кен мейк шевр чіз…

Вогонь праведного самопишання хутко зменшився, як вогник газової конфорки, тільки-но бабуся з острахом відскочила назад. Чого прийшло, одоробало, і що ти мені тицяєш на моєму городі? Ану давай звідсіля, бо курей спортивних нацькую…

Навряд чи старенька думала саме так, просто Редька заскочила її за медитативним порпанням коло збіжжя геть зненацька. Природна реакція – відійти й бодай огледіти чужинку з дистанції. Редька і собі позадкувала. Але тут обличчя старої осяяла широка срібнозуба посмішка. «Ой, от воно!» – зраділа Редька й знову виставила вперед свого квитка, як Ленін на радянських пам’ятниках кепку. В ту ж секунду квитка з її долоні вихопили. Скрикнувши, Редька побачила Дордже: так от кому посміхалася бабця.

Він підійшов до старенької, привітався і про щось тихо із нею заговорив. Бабця кивала головою, сплескувала руками й навіть трохи кланялася, здалося Редьці. Вона не встигла дочекатися і взнати, поцілує щасливиця Дордже чи ні, бо позаду в цей момент хтось глибоко затягнувся шмарками і смачно харкнув.

Лице провідника Амі було темнішим за дірку туалету транзитної автостанції. Кинувши останній нищівний погляд на скупердяйку-Редьку, він поволі почвалав геть із бабиного двору. Редька знизала плечима й пообіцяла собі попарити совість пізніше. Здається, ті, хто лікується власною сечею, теж її спершу випарюють. Редька скривилася: уринотерапія явно була не для неї.