Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

21

– Сядемо покуримо? – запропонував Дордже. – Диви, який я скраб приникав.

І він дістав із кишені трохи прим’яту пачку індонезійського Gudang Garam, важких солодких сигарет із корицею, гвоздикою та бозна-ще якими спеціями. Судячи з його змовницького вигляду, Редька цигарки такі любила. Мабуть, курила тоді ж, як пила місцевий ром – в барі по прильоту. Не схотівши видавати свою амнезію, вона радо кивнула й сіла на розпечений сонцем камінь – тінь поки знайти було безнадійно.

Серце аграрія стислося б від щемливої краси довколишньої панорами. Де й поділася суха неродюча земля?.. Рисові тераси внизу і довкола слоїлися, наче застиглий крем на французькому тістечку, переливаючись зелено-синіми, морськими майже барвами. Тугі колоски в цій прогрітій сонцем тиші, здавалося, от-от загудуть, накликаючи вітер.

– Добре все-таки, коли ми без нависаючих товаришів. – Редька видихнула ароматний дим і облизала солодкі після фільтру губи.

– Ага. Обідила пацана, обділила, а тепер ще й радується, – засміявся Дордже.

– Та пішов він. Жадіна. Втік аж бігом, забувши про свою вічну дружбу.

– Може, ліжечко нам побіг наперед застеляти?

– Ага. Битим склом, ги-ги-ги.

– Ще, до речі, не ясно, що його більше розстроїло – те, що лотерея пішла по пизді, чи те, що не зробили його «брату» бізнес.

Перед тим, як остаточно зникнути, бель-Амі ще пробував був втюхати їм батончик гашишу на дорожку, наче і в подарунок, а наче й дати заробити його «літл бразер», бо рис, каже, вродив не сильно. Аби відчепився, Редька сказала йому перше, що вилізло на язик: у нас із собою запаси ще з дому. Може, шоколадки маючи на увазі, але він багатозначно посміхувся й, не прощаючись, наче відходячи ненадовго, розчинився серед скирт і комор. Ну, вони не дуже його і дочікувалися, пішли собі далі, вдихаючи аромати городини, що холіталася припнутою до верху наплічників. «Так не примнеться».

До наступного села було вже зовсім недалеко – он піднятися лише на пагорб. Вже виднілися дахи підбілених кам’яниць, і навіть можна було розгледіти різьбу на чорних дерев’яних вікнах.

– Мрію про нудл супчик із натяком на курку, – потяглась ліниво Редька. – Давай докурюй, і пішли. Мій ніс закликає до пімсти!

Редьчин задертий ніс і справді був таким червоним, що на нього вже задивлялися зустрічні бабусі, несучи неосяжні клунки свіжескошеної трави дорогою згори.

– На свої подивіться… – докоряла їм Редька, втім, із не меншим інтересом розглядаючи масивні круглі сережки з фальшивого золота в носах у бабусь.

Правда, коли вона спробувала прикрити свій багатостраждальний погорільський ніс зеленим листочком – як порядний пенсіонер на дачі, – з неї почали ще й відкрито реготати.

Вони пройшли ще трохи – в селі не виявилося жодного місця, де можна було би поїсти подорожньому. Зупинятися на ніч і готувати самим було ранувато. Вийшовши з села, вирішили розгорнути карту, прикинути, куди би то варто сьогодні дійти.

Тут просто нізвідки – як це в них буває за всіх часів, народів і локацій, вигулькнуло двійко поліцейських.

– Опа, мусара… – автоматично зреагувала Редька і ввічливо привіталася.

На диво, її ввічливість мало зворушила прибульців, подібних на класичну трійцю з Нікулінських комедій. Їх більше зацікавила карта в руках Дордже і, вочевидь, багаж. Що ж, в одному той Амі був правий – небагато туристів бачили у цих краях.

– Ве а ю фром? – ласо оглядав Редьчин наплічник рудуватий правоохоронець.

– Юкрейн, – дзвінко і завчено відказала Редька, чекаючи, що далі він, як місцеві школярки, почне питати «Вот із йор бест френд нейм?»

– Юкей? – перепитав, утім, красень у формі.

– Год сейв зе квін, – закотила очі горі Редька. – Юк-рейн.

Полісмен задумався. Його фарбоване хною волосся вигравало на сонці червоними бліками. Гібрид золотоволоски й червоної-шапочоки.

– Вот із каренсі ін Юкейн? Долар?

– Ноу. Іт’с хуйолар! – переконливо сказала Редька.

– Хуйолар?

– Єс. Хуйолар.

– Хуйолар… – протягнув він замріяно.

Так, певно, українську валюту й запам’ятають у цьому краї. Й у список конфіскатів занесуть. Як сильно б Редька не старалася показати гаманець зі своїх рук (на то були й інші причини, окрім страху лишитись без рідної готівки; двоюрідна, окрім мілкіших банкнот, була розпихана по різних кишенях), солдафон його таки видер і заходився мацати брудними пальцями з нереально довгим загостреним нігтем на мізинці. Кажуть, вони такий навмисне довго плекають – у вусі длубатися. Річ корисна в господарстві, одним словом.

Його колега, тим часом розбираючи рюкзак мовчазного Дордже, знайшов навіть більше, ніж шукав.

– Віз? Віз?! – допитувався круглий солдафончик, мнучи в пальцях і нюхаючи зеленувату грудочку, сувенір із пекельного Понгсалі – хоч щось же там мало бути хороше…

– Який віз, дурню?!

– А, це він «weed» сказати хоче. Ти ба. Набралися тут модного жаргончика.

– Марівана!!! – виштовхнув із себе його колега, і вони удвох щасливо, як на плакатах із воїнами-визволителями, засміялися.

Найнахабнішим, на думку Редьки, було те, що, арештувавши їх, олов’яні солдатики ще й змусили нести самим до буцигарні їх наплічники, спаковані будь-як, подібні на розварену соєво-паперову сосиску.

– Ше сам мені на голову всадися! – безкарно огризалась Редька.

А проте, навіть довколишні сільські собаки гавкали з інтонаціями праведного суспільного обурення, нагадуючи їм про кримінал: «Драґ-Драґ-Драґ! Драґ-Драґ-Драґ!»

Тим часом, буцигарня знаходилася десь зовсім в іншому керунку від їх маршруту. Вже з півгодини вони йшли кудись, звернувши з запланованої дороги. Був би час – милувалися б околицями, сідаючи на кожному камінчику чи розлягаючись на валунах. Люди, що несли щось у полотняних рушниках, обв’язаних довкола спин і грудей – наче з церкви йшли у вишиванках – зацікавлено глипали на нещасного вигляду парочку під конвоєм. Старі й молоді жінки висипали зі своїх будиночків, відірвавшись від плетіння солом’яних загородок для курей, аби глянути на ту оказію – не кожного дня місцевий телевізор таке показує. Їхнє темне, ледь не фіолетове просо і яскраво-сонячна кукурудза сушилася на кам’яних терасах їх мазанок правильними прямокутниками, так, наче хтось зробив тут виставку килимів. Охайні хатки з мощеними камінням подвійними дахами ліпилися цими крутими схилами, цвіли червоним чорні безлисті дерева, ніжно шелестів тонкий бамбук, півкали курчата в трав’яних кліточках, мекали дивноголосі кози, верещали шмаркаті діти, а над цим усім незворушно біліли недоступні вершини Гімалаїв, вічних гір, що переживуть навіть черговий кінець Світу.

– Ти хоч запам’ятовуй, як вернутися, – попросила Редька, – бо в мене ж зовсім критинізм топографічний, а назв сіл ми не знаємо. Не думаю, шо тут народ шарить по наших циферках на планчику.

– Вернутися… Та ти оптимістка, як виявилося.

– Шо це значить?! – злякалася Редька.

– Нічого. Лякаю тебе. Все якось розгребеться. Можеш, як бідна принцеса з казочки, кидати білі камінці. Головне – не хлібні крихти. Хліб нам самим ще згодиться…

Минувши майже вижухлі дерева з крикливими птахами, що гніздилися цілими зграями, гуртом скандуючи фальцетне «Підарас! Підарас!», підконвойні нарешті побачили свій новий «казьонний дом». Проста і потворна будівля. Навколо купа колючого дроту і якась допотопного вигляду військова техніка.

– Корів нею лякають, чи що?

Кілька невеличких сарайчиків, квадратний майданчик чи то для вигулювання в’язнів, чи для чистки черевиків офіцерського складу (якщо такий сюди забрідав), і велична на цьому тлі, оббита чимсь подібним на «вагоночку», білосніжна, прикрита крупнодірявою сіткою, вежа з вартовим із рушницею. Правда, вартував він там недовго: забачивши, що когось привели, хутко збіг донизу.

Людей у селі довкола шниряло небагато. Всі, що були без діла, в жадобі екшну побігли слідом за затриманими і цікавим вартовим у кімнатку з пошкрябаним письмовим столом. Дивитися, що далі буде. Видно, антенний телевізор таки днями не ловив.

– Нем? – спеціальний дядя-бюрократ дістав із шухляд столу зошит із сірими, штибу економного туалетного паперу, листами.

Далі все за протоколом. Хто, шо, куди, звідки, вік і навіть релігія. Наприкінці спливло питання про мету візиту. Його кучерявий бюрократ, що в наших краях був би лисуватим в окулярчиках, вимовляв найстаранніше, і все одно сенс цього «папаз о вісі?!» Редька з Дордже второпали раз на восьмий-десятий.

– А! Турізм! – знов дзвінко відчеканила Редька.

І тут всі глядачі, крім кучерявого бюрократа, засміялися. Бюрократ щось сказав солдафонам, після чого затриманих без паузи на питну воду й чистку зубів відвели до камери.

– От тобі, блядь, і поїла нудл-супчика.

Сидіти в камері без рюкзака, об який зіпрешся, і без карімата, на який сядеш, уникаючи земляної підлоги, виявилося незручно. Хоча і камера собі як камера, вирішила Редька, не дуже й відрізняється від тутешніх готелів.

– Цікаво, чи у наших паспортах вони там розрізнять, де з нас хто. Бо, кажись, ми їм так само на одне лице, як і вони нам. Хоч би пояснили, що до чого…

– Як співав Том Вейтс, no one speaks English, – зітхнув Дордже.

– То він про Україну співав. Ану візьми попади, не дай Бог, у якийсь наш – та навіть і столичний – відділок. Фігу тобі там хтось скаже щось. Хіба що «Ай ем он д’юті тудей».

– Ех. Я ще ніколи ніде не сидів.

– Завжди приходить перший раз… – відколола банальність Редька і тут же емоційно видала: – Ну та хто ж знав, що провідник такий стрет-еджер! Стопудово ж він нас здав. Жабенятко задавило. Трава йому, бач, не сподобалася.

– Або не трава…

– Ага. У тебе на ничці ще мішок опіуму був. З Муанг Сінгу, від продавщиць браслетиків.

– А чо з Муанг Сінгу? Тут його теж на раз-два дістати можна. Значно легше, ніж траву. Ось чого я й ніс її, крихітку, з собою.

Дордже сентиментально зітхнув.

Добре, що в місцевій каталажці для затриманих була лише одна кімната – не довелося перестукуватися через стінку. Тим часом за дверима, як уявлялося Редьці, йшов активний дерибан припасів із їх наплічників.

– Цікаво, хто що спиздить… – міркувала Редька. – Напевно, той, що жирний, візьме ліхтарик. А той, що – вибач за поетичний расизм – схожий на фарбовану хною мавпу, візьме собі мій новий швейцарський ножик, і буде кидати його в портрет старого короля, а то й нового вождя революції, коли його ніхто не бачитиме. І – от бляха, що найстрашніше – якесь пердло собі поцупить мій айпод. А з ним і Тома Вейтса, і всю українську автентику, і дєвочькові британські-іспанські групи, і спосіб відкараскатись від тебе. Це якщо нам доведеться ще кудись іти.

– Найпаскудніше, що вони забрали наш джіпіес. І карти. – Дордже сплюнув на підлогу, і тут же вибачився.

– Не сци. Джіпіесом я так і не вмію нормально користуватися, а карти в мене у надьожнам мєстє.

Дордже не став уточнювати, що саме було надійним місцем у розумінні Редьки. Колись українські бізнесменки, як їхали поїздом на закупи в Польщу чи Москву, ховали гроші на товар у прокладках. І дядьки, здається, теж. А може, й простіше все – карти пріли під устілками Редьчиних черевиків. Чи ничка в неї була десь для трави. Кожен порядний виробник лиж забезпечує свої палки пустими герметичними сховками. Так само як і виробник одягу сновбордистів. Тож, за аналогією, так має бути і з трекінговим шматтям.

Але все було ще простіше.

– Вони в мене тут, у боковій тріщині на підошві. Інколи кльово не мати бабла на нові капці, хех. І не повстидалися ж німчики-братчики п’ятдесят цілкових із нас лупанути за таке, а додивилась я вже в Делі… Ось, бачиш? – Редька витягнула праву ногу догори. – Ой, скільки синяків. Я – синюшний гепард. Ех… Карочє, я тут траву зазвичай никаю. Коли не заникаю, то попадаюсь. От зараз другий раз. А перший був той, у Києві.

– А в другому черевику нички нема? От би зараз косячелу на зло врагам, як ти кажеш. Правда, запальнички в нас забрали.

– Ех, була б тут запальничка, був би рай, а не пекло… Знаєш цей анекдот?

– Нє. Розкажи.

Так почався двогодинний марафон анекдотів. Від нервів, і «на зло врагам», вони реготали так, що горами десь далеко йшла луна. А враги таки злилися: кричали щось на своєму нявкотливо-гавкотливому діалекті, стукали по ґратах і, нарешті, вилили через ґрати склянку холодної води.

– Гиги, відра не нашлось. Мамі своїй на голову вилий, козеліно!

Але і від склянки стало мокро. І зрозуміло, скільки часу минуло.

– Шо вони там так довбуться? Ну, прийшли би, сказали: з вас штраф і фанарік.

– Це якщо тут за траву не передбачено смертної кари, як в Малайзії чи Сінгапурі.

– Та ну. Це все одно, що в нас би за цукрові буряки людей коцали.

Минав підвечірній час. Глиняні стіни з жовтуватих робились коричневими – сонце сідало. Скільки ще сидіти їм – невідомо.

– От блін, хоч щось би розуміти з того, що вони там кажуть! – йорзала Редька.

– Може, краще й не розуміти, – задумано відповів Дордже.

Тут щось стукнуло по ґратах високо під стелею.

– Шо за стукачі там? – крикнула Редька і попала в точку: там був їх ображений провідничок Амі.

– Тумолоу, біг бос кам хі ток ту ю! – прошипів із-під стелі він, і, перш ніж зрозуміли, що він сказав, Редька і Дордже хором, як у дитсадку, крикнули:

– Пішов ти на хуй!

Секунду мовчали, потім зареготали так, що тюремники точно вирішили, що не весь «віз» конфісковано.

– На біса нам ше бос їхній тут? Питати про сексуальну орієнтацію? Чи вчитися крутити косяки у заграничних спеціалістів?

Але як би Редька не намагалася себе збадьорити дурнуватими жартами, їй таки було страшно.

Ішов, не кваплячись, час, надворі стемніло, а нічого не мінялося, навіть тюремного рису з водою ніхто їм не заніс. Дореготалися.

Редька позіхнула.

– От ми тут із тобою застрягли в цій каталажці самопальній, і єдина розвага – втикати в павутину. Бо нема вже ні анекдотів, ні тем для розмов.

– Добре хоч павутина є… – Дордже подув у куток, завішаний павучими фіранками. Густе плетиво майже не колихнулося.

– А ще є вікно. – Редьчині спроби розважити їх нагадували безплатний виступ циркової трупи обласного скликання у дитячій лікарні.

– Та, таке вікно…

– Яке? Нармальне. Голова пролізе – значить весь пролізеш. Мене так сестра в дитинстві вчила. Правда, казала, що коли я виросту, міряти прийдеться вже по дупі.

– Дупа. Яке класне слово, – посміхнувся Дордже. – Мене твій тато навчив.

– Ага. А ще є срака, попа і жопа. Жопа і Маша – так звати двох собак моєї подруги одної, з Торуня, в Польщі. Знаєш?

– Угу. Старе німецьке місто.

– При чому вони спочатку назвали так свою таксу – слово їм, бач, сподобалося – а потім уже взнали, що це російською значить.

– Кхх…

– Ну ти і смієшся.

– Нє, це я кашляю так.

– А, ну будь здоровий. А ще в моїх двоюрідних сестер кішку звали Муші. Теж взнали, що воно таке, вже аж коли виросли і фільми для дорослих дивитися почали.

– Ех, я би зараз втикнув у фільмець якийсь, – Дордже і собі розпозіхався, – чи й поспав би. На м’якенькому. Хоча б на циновочці чи каріматі, так сни цікавіші, ніж на голому бетоні.

– І нирочки ціліші.

– Ага.

І тут зненацька Редьку понесло.

– От я сиджу і думаю, скільки одночасно цікавих всяких штук відбувається на землі, поки ми тут у темряві. Хтось стоїть на порозі велетенського відкриття в собі самому. Хтось на щось сподівається, когось чекає, і не може через це спати. Хтось сидить собі на березі океану в Ґоа і дивиться на місяць, і йому хрустить пісок на зубах, того він харкається і не встигає сказати дівчині, щоби вийшла за нього, а потім момент уже не той.

– А хтось у тій же Індії помирає з голоду, бо земля не родить від солі.

– …хтось купив собі купу нового одягу і тепер мучиться, що би то вдягти на найближчу вечірку, щоби добре виглядати в світських хроніках. Це, мабуть, моя сестра.

– …а хтось відчуває, що його зоря закотилася, що він старіє, і що єдиним другом лишився віскі, й що щастя можна купити. Спершу по 36 євро за пляшку, а потім усе за менше й менше, і щастя стає не таким якісним, зато гарантовано вставляє…

– …хтось нещасливо закоханий мчить світ за очі на машині, випиваючи каву на заправці й думаючи, ну коли це все скінчиться.

– …хтось купує смажений мигдаль у карамелі.

– …а хтось просто лежить у парку на траві й читає Еко. Хоча про мигдаль у карамелі – це ти раптом в тєму. Є в мене одна штука…

– В тебе забрали всі твої штуки.

– От, власне. Тепер лишається тільки чекати, чи не поласиться хто на неї.

– Ну то будемо чекати. Прекрасне заняття, як на мене.

– Та найтупіше заняття в житті.

– Ех, відразу видно, що ти – не буддистка.

Вони певний час помовчали.

– Слухай, а що буддисти роблять у ситуації, як наша? Чекають із моря погоди, втручання фатуму й дивного порятунку ззовні, чи щось пробують халамандрити? Це в нас доля така – сидіти тут, чи давай якось сраки піднімати?

– Та порядні буддисти в такі жопи не попадають. А якщо попадають, значить карма хуйова. Краще зараз перекантуватись, а там, глип – і вже сидиш у раю будди Амітабхи, слухаєш Квіткову проповідь під баобабом. – Дордже позіхнув і почав мостити соломку під стіною.

– Будда під баньяном сидів… – невпевнено вставила Редька.

– Ти там знаєш. Може, поки він сидів під баньяном, там баобаб виріс, засох і на попіл розвіявся, а потім знову баньян виріс.

Вони трохи помовчали. Редька думала про баобаби і хлібне дерево – зголодніти встигла вже серйозно. І ще колись тато, відсвяткувавши з ними котрийсь Новий рік, на другий день зробив був «сендвіч сінгл мена» – розрізавши цілий здоровенний батон, накладав у нього все, що лишалося на столі, – від ковбаси до червоної риби, засипав усе сиром і запік у духовці. Бабця бідкалася, що «сухомятка», Соня гордовито поїдала низькокалорійний салат із селерою, а Редька щасливо наминала татів витвір: тоді їй здавалося, що смачнішого на світі й бути не могло. І зараз би здалося теж…

Чергова згадка про «рідкісного» тата боляче защемила душу. Редька аж струсонула головою.

– Так от, слухай, що я сказати хотіла… – чогось зашепотіла вона. – Там зараз щось дуже тихо, так? Хоч і світиться світло в кабінеті справа. Думаю, чувак чи чуваки, що нас сторожать, відрубалися.

– Вони не бухали ніби.

– Якщо би ще й бухали, то відрубалися б назавжди, земля їм пухом про всяк випадок.

– В сенсі? – Дордже нічого не торопав.

– Карочє. У мене в снікерсі дофіга таблєток снодійного було.

– Нашо?!

– Ну… случаї бивают разниє, знаєш. По-перше, я трохи боюся літати, і таблєточка снодійного – це ліпший засіб.

– А чо не нормально, в банці? Щоби більше на нелегальну наркоту схоже було? Знаєш, скільки би тебе на експертизі протримали, якби знайшли? Ти би все зі старту завалила…

– Заткнись, бо зараз завалю тобі в морду. Я таблєтки туда пхала, щоби від ведмедів врятуватися. Чи ще якихось уродів, які б нападали, але повелися би на шоколадку.

– Да-а. Святая простота. Нешнал джеографік за тобою плаче.

– Може і плаче. Та ще й конвульсіях забився би, якби я не забула дома суджучок, вимочений в отрутці, яку мені на здачу дали на базарі.

– Отрутка? Су… су – шо? – Дордже аж звівся на підлозі.

– Не сушо, а суджук. Сушена конина така. А отрута поширена – від щурєй, мишей, тараканов і блох. Так на базарі кричать, коли продають. Ну і ще від порчі й зглазу заодно.

– І ти, кажеш, в університеті вчилася? – Дордже не міг повірити в почуте.

– Ану тихо, давай послухаємо, – закрила дискусію Редька.

В коридорі було тихо, аж дзвеніло. Зненацька вся будівля струсилася від потужного ревіння. Редька з Дордже аж підскочили на місці.

– Це що?! – притислася до Дордже Редька.

Він секунду слухав, а потім пирснув:

– Хропотять!

Охоронці хропіли на два голоси так, як навіть пастухи не хроплять на полонині після трьох кварт самогонки баби Дусі.

– Ану тепер полижи мені руку! – скомандувала Редька.

– Шо?.. – Дордже важко вірилося, що Редька саме зараз з’їхала з глузду.

– Полижи мені руку, кажу. Якщо є слина. В мене в роті пересохло.

І вона, скрутившись у нелюдський бублик (ні серйозною йогою, ні художньою гімнастикою Редька в житті не займалася, тому це було справжнім подвигом), сама заходилася облизувати шкіру свого зап’ястя коло наручника.

– Я колись таке вже пробувала. В мене долоні не набагато ширші за зап’ястя. І зламані у двох місцях. Саночки, знаєш. Але ж тепер, курва, спухло всьо – від висоти чи від спеки, я там знаю?! Тільки якщо не щільно закрили – а таки не щільно, хоч і на останню штуку, бо зап’ястя у мене дитячого розміру – не всі ж придумали тортури для дітей? – я зможу повторити свій коронний трюк і висунути руку. Давай, лижи. Тобі зручніше.

Але незручно було обом. Дордже терпляче вислухав гарячковий Редьчин спіч і чесно спробував робити, як вона казала. Тільки легше вже було зламати, як у запеченої курки, руку в суглобі ще раз. Врешті, сяк-так вийшло наслинити. Редька зайорзала, акуратно почала тягти долоню, прокручуючи її вправо-вліво. Рука боліла й червоніла. Редька не вгавала.

– О… о! Пішло, пішло! – пошепки закричала вона. – Є рука!

Другу звільнити було вже легше. І ось уже Редька на свободі (якщо не зважати на закриті двері), а Дордже у двох парах наручників – одні активні, інші як імпотент із претензією.

Редька навшпиньки підійшла до дверей.

– Ха! Та тут же понтовий замок! Це ж явно не справжня тюрма у них. Кімната, блін, для конфіскованого збіжжя. Є тут куркулі? А контрабандисти? Чи для макової соломки. Чекай. Двері просто захлопуються – з іншого боку їх можна відкрити, крутнувши ту золоту ручку. Люблю Китай, він добрий і знайомий! Естети, бляха. Англійських замків наробили собі. Ой, у мене зараз очі поламаються.

Весь час свого словесного проносу Редька стриміла навшпиньках. І цієї висоти ставало хіба на те, щоби побачити замок, але явно до нього не дотягнутися.

– Холєра, треба щось придумати. Іди сюда. Підсади мене. Або дай на спину стану.

– На голову собі стань!

– Стану. Дурак ти і тормоз. Іди сюда бігом. Підсади-но маму!

Дивна риса була в неорганізованої й втикальної назагал Редьки: як тільки доходило до чогось справді нагального, серйозного, небезпечного й екстремального, в ній наче просиналася інша особистість. Дієва, рішуча, відважна. Правда, й відходила вона в тінь із відходом форс-мажору.

Дордже підійшов, став на коліна.

– О, ти просиш моєї руки? – істеричний сміх не завжди вчасна штука.

– Я прошу тебе сісти мені на шию, – спокійно сказав Дордже. – Це майже те ж саме. Я встану, ти будеш достатньо високо, потягнешся вниз через решітку. Тільки акуратно, не зламай, будь ласка, мені шию.

Редька послухалася. Дордже, висадивши її собі на шию, насилу вставав – а ви попробуйте зі скутими за спиною руками і з майже 50-ма кілограмами на шиї. Дордже не був штангістом чи еквілібристом, тому на півдорозі втратив рівновагу й завалив бідолашну Редьку на землю, упавши на неї й сам. Грюкоту було достатньо, щоби охоронці попрокидалися. Але, видно, українські фармацевти досягли неабияких висот у барбітуратній промисловості – охоронці спали, як убиті, підтрушуючи весь свій поліцейсько-військовий відділок тонічним хропінням.

– Йоб твою блядь мать! – пошепки матюкалася Редька, що, погодьтеся, не легко. – Ти, слоню ти ґумовий! Нормально давай ставай, акуратно. Давай я за ґрати зразу триматися сильно буду.

– Добра думка завжди пізнувата, ге? Ти думала я тебе понесу на першотравневу демонстрацію і лишила руки вільними для шаріків і транспарантів?!

– Заткнись і потакай. Покатай себто…

Дордже зітхнув.

Цього разу все було значно ліпше – Редька сама підтягувалася, як могла, на руках, запихала в дірки між ґратами лице і праву руку, тяглася, як могла.

– Я не можу, блін, не достаю!

– Шо?!

– Не достаю я, курча мать! Рука коротка!

Здавалося минуло години дві. Редька почала вростати у тюремні будні.

– А па бєламу снєгу… Па та-та-ра та-та-рра! Вишел волк-адіночька! Полуп’яний зекан… – завела вона, обіпершись об холодну стіну.

– Н-да. Тепер уже можеш співати хоч на всю свою роззявлену культурну спадщину, – позіхнув Дордже, – буди їх, хай хоч помучаються.

– Та я не серйозно так співаю! – образилася Редька. – Це ноблєс обліж просто.

Тут у замковій щілині щось зашаруділо й затихло. Почулися кроки коридором геть, відтак, через деякий час, знову до дверей. Зашаруділо з новою силою.

– Ну всьо. Піздєц. Нас прийшло щось на ничку замочити. І супу наварити за простибіг…

Двері обережно прочинилися. Серед повної темряви важко було роздивитись, хто за ними.

– Ацур? – покликало тихенько жіночим голосом.

Дордже відгукнувся на місцевому діалекті. То, виявляється, він таки знав його, а не слав місцевим мозкові хвилі?.. За яким же тоді принципом він обирає, з ким говорити, а з ким ні? Редька здригнулася. На секунду здалося, що її знайшла принаймні сестра тої баби-яги з вухами, якщо не сама баба-яга.

Дордже звівся на рівні ноги, підійшов до дверей і ще трохи поговорив із темрявою. Редька і собі підвелася, але він зробив їй знак почекати. Відтак темрява замовкла й прошурхотіла геть обережними кроками.

– Пішли тепер, – пошепки скомандував Дордже.

Редька вже рвонула світ за очі, як він штовхнув її плечем у спину (за нормальних обставин це мало би значити хапання правицею за комір):

– Якщо побіжимо – вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.

– Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?

– І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.

– А ти все звідки знаєш?! – Редька якось аж заревнувала. – І з ким ти тільки що говорив?

– Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.

– Давай. З Богом.

І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.

Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.

– Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. – Редька принюхалася до панівного перегару: – Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. – Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.

– Алілуя. Де наші лахи?

Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.

Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.

– Сука блядь піздєц, – повторила вона чарівні слова. – Де наші рюкзаки?!

Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.

– Конфіскована тушонка! – засміялася Редька. – Часів в’єтнамської війни.

І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.

– Фу! – вискочила звідти Редька. – Там дохлий кінь.

– То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.

– Кабан? Свиня? А вуха в нього були?

– Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!

Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили – справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.

– Зйобуємо!

Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч – їх і не думав ніхто закривати.

– А вас завтра – на допінг контроль! – вже майже голосно, на прощання сказала Редька в освітлені двері. І тут же дременула з буцигарні світ за очі.

Ніч на волі, якою б темною вона не була, завжди гостинна. Свобода, як і кохання, здатна перетворити темряву на золото.

– Круто я придумала зі снікерсом, нє?! – Редька всілася на пагорбі й, віддихуючись, уявляла себе срібним вовком навпроти повного місяця.

– Може, й круто, але навряд чи хтось повівся на солоденьке. – Дордже дістав із клапана рюкзака зім’яту шоколадку.

– То… шо? – не второпала Редька.

– То нічо. Все навіть ліпше. Кармочка швиденько спрацювала: тета, що ти їй лотерею віддала, наварила милого чайку-масали. І масала в неї не проста була, а попри корицю, гвоздику, перець і кардамон ще й мандрагору в собі мала. З давніх-давен відомий присиплятор.

– А-а… – зітхнула Редька. – Ясно. А привіт вона мені хоч передала?

– Нє-а. – позіхнув Дордже.

22

Донизу бігла крута скеляста стежка, часто заплетена коріннями старих дерев.

– Це рододендрони, – сказав Дордже, – здається мені. Цвітуть прекрасним червоним цвітом. І рожевим, і жовтим. Але завжди навесні.

Під одним із дерев – старезним, порослим м’яким зеленим мохом, помережаним павутиною, сиділа ще наче не стара жінка, з лицем, порізьбленим такими ж тріщинами, як кора цього дерева. В обох її вухах була безліч сережок, голова пов’язана червоною хусткою, босі ноги у важких браслетах, а в пальцях диміла цигарка. Жінка не відповіла на їх привітання й незворушно провела поглядом, так, наче справді сама була деревом.

Пізніше Редьці часто снилося, як вона підіймається схилом по сходах, викладених із кам’яних брил, ступаючи опалими квітами вікових рододендронів і їхнім сухим листям. Під ногами в неї геть червоно, наче кров стікала з якогось жертовника, і червоно довкола від рясних пишних квітів на гілках дерев.

Прокидаючись, вона думала, як би то було – жити у майже вічній весні, на межі самої її смерті. Можна ж, теоретично, переїздити з країни до країни, з континента на континент саме тоді, коли починає опадати з гілок жертовний цвіт.

Покручений ліс тим часом закінчився.

– Диви, яка полянка… – Редька солодко потягнулася і позіхнула. – І трава по пояс. Просто тобі сільська ідилія на родінє. Може, завалимось?

Дордже прискіпливо, але не без співчуття на неї глянув: більшість ночі вони йшли, все кудись вниз і вниз, намагаючись подалі відійти від тюрми з її зворушливою вартовою вишкою.

– Навіть і не знаю… Ти дуже змучилась?

Редька жалібно кивнула. Нестерпно боліли коліна («Я б ліпше десять днів угору йшла, ніж цілий день донизу. А потім же знов нагору дертися?!») Мало того, що вони не спали, так ще і не їли сьогодні. Так що дай Бог ще заснути під акомпанемент пустого шлунку.

Редька, не чекаючи дозволу, розшпилила лямки наплічника, звалила його з себе і звалилася сама.

– Мамо, я на тому світі… Падай!

Дордже все ще уважно роздивлявся навколо. Відтак сів коло неї, обіпершись об наплічник.

– Ти поспи, а я повартую…

– Ти шо? – підхопилася Редька. – Мені ж совість громадянська не дозволить! Лягай. Розкажу страшну історію.

В цю мить над ними закружляв орел. Дуже далеко, високо, але Редьці зробилося від того раптом добре.

– Карочє, двоє моїх друзів якось трапили в подібну ситуацію… – Сонній Редьці вдавалося брехати легше. Не знати чого, вона завжди напровсяк заміняла в історіях героїню-себе і героя-мучачіка на «моїх друзів».