Текст книги "Піца «Гімалаї»"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Ірена Карпа

Піца «Гімалаї»

Чарівна гора Ірени Карпи

«Карпа залишається Карпою», – так можна було б почати, якби прізвище Карпа не набуло загрозливого поширення в наших гуманітарних сферах. Доведеться уточнювати: Ірена Карпа залишається собою.

У найновішому й наразі найбільшому за обсягом романі «Піца “Гімалаї”» читач упізнає інтонацію, манеру говорити, улюблені мотиви, гостру соціопатію й дошкульну самоіронію авторки книг «Фройд би плакав», «Перламутрове порно», «Добло і Зло». Проте уважний читач – а такі, на щастя, не перевелися – зауважить і ще дещо: еволюцію стилістики, майже фольклорну оповідальність, сюжетну вигадливість… втім, залишмо уважного читача на самоті зі своїми спостереженнями.

«Піца “Гімалаї”» – книга такою мірою різнопланова, що навіть той, хто прізвище Карпа на обкладинці бачить уперше, самостійно і без зусиль сам визначить для себе «про що», «для кого» та до якого жанру належить цей роман. Когось поглине захопливе road-movie з усім арсеналом обов’язкових елементів – таємницями, пошуками скарбів, небезпечними подорожами, екзотичним пригодами etc; хтось побачить тут чергове персональне дао, загорнуте в кілька шарів белетристичних фантиків; комусь почується звичайна родинна історія, котра передається з уст в уста, обростаючи невірогідними деталями й міфологічними обставинами. Схильні ототожнювати автора з його персонажами, шукатимуть у книзі документальні підтвердження чуток, які так охоче розпускає про реальну Ірену жовта преса, а високочолі «євроаспіранти» говоритимуть про пошуки героїнею роману власного identity.

Все це не так суттєво, бо не лише «кожна сестра отримає по кульчику», але й кожен брат – по комплекту альпіністського спорядження, так необхідного для сходження на свою персональну вершину.

Мені вже доводилося писати, що люди, народжені в горах, але змушені жити на рівнині, відчувають постійний дискомфорт, Площинні ландшафти, захаращені неоковирними рукотворними пірамідами – архітектурними, фінансовими, корпоративними, ієрархічними, якими там ще? – викликають у горян спочатку несприйняття, згодом – роздратування, ще пізніше – ностальгію і неуникний синдром втечі-повернення. Ірена народилася в черкаських низинах, проте Карпа за визначенням належала Карпатам, тож невдовзі магія гір, містика імен і топонімів таки спрацювали, і у своє доросле життя Ірена Карпа сходила вже з верховини. Протистояння зі світом горизонталей відбирає добрий шмат життя – Ірена пише провокативні нон-конформістські книжки, займається альтернативною музикою, вивчає мови, працює на телебаченні, знімається в кіно та відвертих фотосесіях і – подорожує, подорожує, подорожує. І якщо психічним рушієм цих мандрів був згаданий уже синдром втечі-повернення, то справжнім їх мотивом були пошуки вершини – тієї непідробної, нерукотворної вершини (не конче географічної), що її прагне кожна нормальна мисляча людина. В цьому, дещо метафоричному сенсі «Піца “Гімалаї”» – роман-сходження. Реальне сходження на реальну гору, ініціація вертикаллю, потрібна для того, аби усвідомити, що справжній Еверест знаходиться всередині, що найвищий твій пік розташований десь поміж гіпофізом і гіпоталамусом, а кисневе голодування, як і кожен піст, – корисний як для тіла, так і для душі.

Ірена Карпа повертається. Вона щоразу повертається. І хоча ніхто не знає, чи знайшла вона вже свою чарівну гору, найважливіше, що Карпа залишається вірною Карпатам і куди б не занесла її мандрівна планида, вона завжди шукатиме поглядом засніжені узгір’я.

Ірена Карпа залишається собою.

А ще вона залишається з тобою, дорогий читачу.

ІЗДРИК

Let people with wrong views say what they want

Padmakarа

1

– Ти ба. Я думала, всі хіпі давно вимерли від ЛСД, десь у часи зеленої молодості нашого тата. А тут – такий релікт. І цей релікт хіпоблуд – моя рідна сестра.

– Я не хіпоблуд. І не факт, до речі, що твоя сестра.

І буває ж таке в сім’ї, що дві дитини геть між собою не схожі. Ну, воно, звісно, зрозуміло, що ніби й сестри – якщо стануть перед дзеркалом разом і якщо добре придивитися. А якщо не знати, що сестри, і не ставати перед дзеркалом, то схожі між собою десь так само, як всі інші білі люди.

– Це ж треба, ви – сестри. А я би й не здогадався! – часто міг бовкнути якийсь грайливий кокетун без особливих шансів. Шансів на старшу сестру в нього апріорі не було, а молодша рубала патика, поки не встав:

– Ага. Я – підкидьок. А ти – покидьок.

Хлопець-молодець незграбно прощався, сідав у свою машину і їхав геть.

Молодша знизувала плечима. Старша давилася сміхом і морозивом:

– От нащо ти так? Знаєш, скільки дівуль сидять і мріють про такого, щоби «удачно вийті замуж»? Першого ж схопити з грошима – і в загс. Рецепти спеціальні є. Передаються з покоління в покоління і з одного жіночого журналу до іншого. Ти он почитай.

– Сама таке читай.

Старша сміялася, доїдала морозиво і їхала на чергову зустріч.

Молодша потягувалася, писала комусь sms і мружилась на сонце чи принагідну лампочку – поспішати їй було нікуди.

Але так не часто траплялося – щоби морозиво, і сміх, і кпини. Частіше старша просто поспішала на чергову зустріч. Ділову. А для зустрічей із близькими людьми (читаємо важке слово «родичі», сестра в їх числі) залишалися родинні свята.

Зрештою, і молодша сестра не була такою блискучою хамкою по буднях: хамила вона або сестрі, або людям у присутності сестри. Чого так – ніхто ніколи не розбирався. І якби раптом у Редьки завелися гроші, вона би витратила їх аж ніяк не на сеанси психоаналітика.

Редька сяк-так дотягла до закінчення університету. Здобула професію, котрою, як і більшість випускників, ніколи не мала наміру скористатися. Отже, навіть не варто про це говорити. Хіба що її дивували місця роботи її колишніх однокурсників, тоді блискучих зірок лінгвістики, а тепер продавців яхт із-грязі-в-князевій еліті, стюардес внутрішніх авіаліній, звукорежисерів і дружин французьких арабів із двома надбаними в придачу дітьми і одним уже власним.

– От сракою ж чула, – бурмотіла собі під носа Редька, порпаючись у черговому спамі з сайтів колишніх однокашників, – не треба ходити на пари. А ви шо, бідняги? Я-то хоч виспалася.

Висипалася Редька регулярно і тепер – через два роки після закінчення студій. Бо жодного разу, якщо розібратися, ніде по-справжньому не працювала. Хоча що значить «по-справжньому»?

– Це, дочко, значить, щоби з трудовою книжкою та з пенсією, – казав якісь страшні слова її дід.

– Як люди ото, встають зранку і йдуть на роботу. А потім вертаються вечерком, і сидять з дітками, і мають сім’ю, і планірують майбутнє… – мріяла бабця.

– І помирають.

Бабцю засмутив такий беззаперечний фінал. Вона тяжко, безнадійно зітхнула.

– Ну чого ти, ба? Я ж не вмираю з голоду, не бомжую, роботу маю всяку… час від часу, гроші отримую тільки за те, що зробила, а не за те, що протерла в офісі штани, віддавши їм шмат свого життя. А дітей мені ще рано.

– Ага, рано! Давно вже замуж думати пора. Кого ти ждеш? Принца? Нашо ти йому така красіва нужна…

– Ой ба, ну от, зразу принца. Але ж і не за першого-ліпшого урода якогось іти заміж. І взагалі, звідки тобі там на принцах розумітися – може, якраз таким страшним, як я, принци й дістаються.

– Ага, його кінь на диби встане, тебе побачивши, – заходить у кімнату старша сестра Редьки і ставить жирну крапку на її «планіруванні майбутнього».

Старшу взагалі-то звали Пема. Тато з мамою, великі любителі всього східного, самі таке ім’я дитині вибрали. «Красиве дуже», – думала Редька. Але сестра з раннього дитинства вимагала, щоби її називали «як людей», наполягаючи чомусь на імені Свєта. Редьці здавалося, що гидкішого бути не може. Особливо з отим «є» посередині. Але коли Пемі стукнуло шістнадцять, вона офіційно, за паспортом, стала раптом Сонею. («Мечеться як гамно в ополонці…» – сказала тоді бабці Редька, повторивши одну з бабциних же улюблених фраз, за що тут же, не знати чого, отримала суворий осудливий погляд.)

Редьчине повне ім’я було Радеша, й вона ним пишалася і встидалася його водночас.

– Та-ак. Відповідати нам буде Радеша… Із Хімчал Прадеша! – радів власному каламбуру, побудованому на знанні індійської географії, її викладач філософії. (Все би нічого, але він цей каламбур повторював стільки разів, скільки бачив Редьку.)

Більшість людей кликало її Радою, а бабця з дідом Радусею.

– Та поміняла б ти вже собі ім’я на Радослава, і спокій голові! – Старша сестра завжди знала, як краще.

– Сама собі міняй на Свєтославу. Не буду я Славою. Це ще бридкіше за Свєту.

Про себе Редька міркувала так: «Ну що це за дурня? Чим Пема гірше за Свєту? Чи бодай Соню? От я би як уже міняла, то кардинально. Стала би, приміром, Зюзя. Зюзя Брамбамбурик. Поетично. А тоді в Америці, якби я туди поїхала на заробітки й стала прорабом, а відтак, як то в Америці буває, й культовою тьотьою в модній, наприклад, індустрії, мене би вже всі кликали Зю Брам».

Поки ще вона не стала Зю Брам і друзі називали її Редькою, що її влаштовувало більше за «Раду». (Рада – це така велика слов’янська дівчина з грубою косою, густою моно-бровою (милий близько) й цицями до пояса, тож із нею в худенької, маленької Редьки було мало спільного.)

Проте гопнікам і серйозним дядькам вона все ж називалась як Рада, і навіть це не захищало дядьків від миттєвого перевтілення в гопніків:

– Рада? І чєму же ти рада? Га-га-га!!!

Якби Редька не чула це вже вісімсот тисяч триста п’ять разів, можливо, якийсь м’яз у неї на лиці й здригнувся б.

Якось так із дитинства повелося, що старшу сестру всі вважали красунею й розумницею, а на меншу махнули рукою «хай росте, як росте, вона у нас Чорнобильського року, так що всьо понятно, якшо шо». Насправді, ніхто її страшною не вважав, просто деколи родичам, особливо бабці з дідом, потрібен був час, аби осягнути нову красу пофарбованого на синьо-рожевий колір волосся чи проколотого носа.

– Як сопля ото блистить. Зніми лучче.

Редька все це стійко терпіла, і брак писаної краси, досягнувши канонічного 17-річного віку, компенсувала, як їй здавалося, виявами крутої індивідуальності: дикі поєднання одягу, недолуге «вінтажне» взуття з секонду (або з бабциних антресолей, тоді бабця не дуже обурювалася, бо ж впізнавала себе в своїй буремній юності), татуювання на плечах і руках, пірсинг, що чогось надовго не затримався ні в пупку, ні в носі. До речі, те ж саме з фіолетово-рожевим волоссям: пройшло трохи часу і з’явилося трохи мозку, тінейджерські вправляння з самоствердження замінила стрижка «щоби все було ОК і без укладки». Рідне, темно-русяве, ледь кучеряве коротке волосся. Таким воно найчастіше відростає з поголеної голови. Худенька Редька не була зовсім хлопчакуватою, але дещо андрогінною виглядала точно: подекуди на неї заглядалися й дівки. Яке тут заміж?

– Добре, що ти у нас васіліса-краса. Не всім же так повезло – в білявку витравитися, – буркнула тоді молодша у відповідь на коня.

– Це я так маскую мозок, – позіхнула старша.

– Та нашо? Він же у тебе brilliant! Весь у стразах Сваровскі і в папільйотках. Де такий видерла – на сезонному розпродажі брендів перших ліній?

– Паєтках, а не папільйотках. Філолог. А де купила, там нема. І точно вже не на секонд-генді, як деякі тут. На добраніч, любі хіпі.

– Іди в сраку.

– Прошу?

– Кажу: іди спати.

– Дєвочки, ну шо ви прям як еті самі, – казала бабця. – Вкладайтеся уже. Спокойной ночі, – бабця безапеляційно гасила світло і йшла в спальню долучатися до дідової хроп-симфонії.

Старий високий горіх за вікном барабанив у шибку важкими зелепугами, і – бігмебоже – його було значно корисніше слухати, ніж саунд-трек із залишеного бабцею ток-шоу в телевізорі.

2

Редька страшенно любила супермаркети. Там можна було з насолодою потупити з приводу, що тобі треба, а що ні, й ні з ким не треба було говорити й змушувати артритну продавщицю брехати тобі, ніби пластівці на верхній полиці давно прострочені, щоб тільки їй не діставати драбину й по них не дертися. Сама береш, що хочеш, на касі даєш гроші – і все. Ніяких зайвих комунікацій типу набридливих бутіківських «дєвушка, вам памочь?» Шкода, що коло дому супермаркетів не було. Як, в принципі, й маленьких продуктових із повільними продавщицями – майже всі їх ліквідували, замінивши вкрай життєво необхідними в щоденному існуванні міського жителя філіями банків і російських мережевих закладів із відстійною кавою (розігрітий у мікрохвильовці сухий штрудель прикладається за неадекватну доплату).

Якщо вже пішки чи на велосипеді, то найліпше відвідувати базар. До того ж після прочитання кількох статей на тему повної відсутності контролю супермаркетного їдла (холодильники відключаються, м’ясо розморожується, потім знову його заморожують, овочі не ясно якою хімією поливали, а вони хоч які поліровані, а без смаку), купівля того, що в себе пхаєш, на базарі, видавалася єдиним здоровим рішенням. Цим своїм дорослим рішенням Редька потай пишалася, а пиху цю намагалася замаскувати підручними засобами:

– Ну та бо шо? – махала вона тканинною торбочкою перед носом у знайомого Павлика, що насміхався з її олд-скульних закупів. – Все, гаплик і так прийде. Підписав цей наш гандон, в сенсі, прєзік, указ про входження у WTO (Редька бачила, що цьому Павлику що WTO, що BMW, але не зупинялася), скоро будемо всі дружно жерти рис зі Штатів і картоплю з Єгипту. Банани мильні он уже давно дешевші за наші червивенькі яблучка стали! Перекриють геть нашим фермерам кисень, будемо тільки генномодифіковане гамно їсти.

Вона би ще могла розводитися про планове придушення українського агропромислового сектору, про те, що у світі продовольча криза, а в нас гниє зерно на складах, але Павлику то було не цікаво. Редьці ж це було цікаво головно з однієї позиції: вона дуже любила їсти. І, ясна річ, любила українські села – особливо навесні. Коли все цвіте і південні корейці приїздять до нас знімати красиві свої фільми. А наші знавці арт-хаузу, йорзаючи дупами в кріслах кінотеатру «Жовтень», шиплять у темряві: «Вот гдє такая атлічная натура? Умєют же люді відєть!» І кумкають вже аж у титрах, що натура була тутешньою, а відєть не завадило би навчитися їм самим. Найбільше «знавців» бісив успіх їх актуальних чи колишніх співгромадян. Бідна Оля Куриленко, дівчина чергового Джеймса Бонда, на скількох журнальних обкладинках ти з’явилася і скільки тисяч разів про тебе пхекнули пересічні співвітчизники: «Ой! Ні таланта там, ні внєшнасті. Абичная сєбє мадель».

Щоправда, Редька про долі моделей і акторок міркувала рідко. А от про вичитаний в Інтернеті рецепт ґаспачо (дешево й сердито) думала весь час, поки їхала ровером на продуктовий ринок.

Перемацала, перенюхала, перегладила всі помідори, набрала огірків, перцю, цибулі (часнику вдома вже було півхолодильника), удвічі дешевше виторгувала жмут не зовсім свіжої кінзи, вдихнула-видихнула, набравшись відваги, і тоді вже рушила в м’ясні ряди. От де вся правда відібраного в тварини життя – то в супермаркеті створюють ілюзію поліетиленової стерильності й дурять тебе ергономічною упаковкою. А на базарі м’ясо хоч і на вигляд бува непривабливе, а все ж гарантовано свіжіше (бо на несвіжому збагачується санстанція).

Щоби довести ровер із навішаними на руль овочами до телятини, треба пройти ряд із жертвами курячого геноциду і свинячого братовбивства. Редька із сумішшю завороження й огиди ковзала поглядом по відрізаних капловухих головах, аж тут раптом, просто з-під ятки з розкладеними на ній тельбухами випірнула стара, чорна, зморщена бабця з целофановим пакетом у руках. Пакет вона тицьнула просто Редьці в лице й змовницьки прошепотіла:

– Купи собі вухо.

– Шо? – оторопіла Редька.

– Не хоч? Ну, тоді серце. Очі не продаються, – і стара розреготалася.

Базарна божевільна, вирішила Редька, озирнувшись: ніхто на бабу не звертав уваги, так, ніби її й не було, видно, уже звикли.

У пакеті й справді була купа вух.

Від їхнього смороду Редька ледве не вклякла. Мертво-сірі, у бузкових прожилках, із масною щетиною довкола раковин.

– Гарні ж, ге? Сама збирала, – стара схилилась над кульком, мало не запхавши в нього голову, і щось там видивилася особливе. Потім швиденько засунула туди руку і дістала здоровенне лапате вухо. Вишкіривши зуби, вона приклала його до свого і радісно забелькотала на всі боки:

– Альо! альо! альо! альо! Хто там лопотить?! Га? Я тебе не чую! Хто?

– Шо за… – почала було Редька.

– На, це тобі, – Баба тицьнула вухо їй під ніс.

Редька різко відсахнулась. Її аж пересмикнуло. Ровер із клунками перекинувся, і помідори покотились по землі врозтіч, із червоних стаючи картопляними.

– Та дідчу маму!… Чи ви, бабо, здуріли? – Редька зціпила кулачки і стала в грізну стійку бойового пацюка. – От я вам зара дам.

– Та ти ж не чуєш, небого, – скрушно хитнула головою баба, про всяк випадок відступивши на півкроку і сховавши вухо назад у кульок. – Ти геть нічого не чуєш. А Голос тобі хоч щось у снах говорить?

– Який, к бісу, голос? Я шо, на планокура схожа?

Редька сердито відвернулася і, нахилившись, заходилась збирати обліплені багном помідори. Вічно її гуманізмом хтось нагло користується.

– Слухай, дочко, дай-но сюди руцю – погадаю тобі трішечки, – улесливо ззаду защебетала стара. – Що було, що буде, що на серці, що на умі, все розкажу.

Редька через плече похмуро глипнула на навіжену, але та мала такий сердешний вигляд, що дівчина обернулася і її ліва рука мимохіть сама потягнулася назустріч брудній зашкарублій долоні старої. Лишень десь скраю майнула марна куца думка, що хвилину назад та долоня лапала мертве смердюче вухо.

Баба згорбилася над Редьчиною лівицею і почала щось швидко і беззвучно шепотіти, проводячи раз у раз скоцюрбленим пальцем по лінії долі й інших магістральних напрямках. Редька геть забула, що вона боїться лоскоту, натомість їй здалося, що стара трохи підросла і посвітлішала лицем. Потім баба замовкла і просто зависла, так і тримаючи спітнілу долоню Редьки у своїй сухій.

– Ну, що там? – Редька вже починала нервувати.

– А я звідки знаю. Я тобі що, дерматогліф якийсь? Ну, може, сердечко погулює, печіночка там…

Баба опустила голову, запхала руки кудись собі під поділ, витягла звідти довжелезну кістяну люльку, побитого роками й міллю, оздобленого нетутешніми майстрами капшука, і почала неквапливо забивати тютюн.

Цього було вже досить. Редька дозбирала помідори, поставила ровер на колеса й обурена поспішила геть із базару.

Коли вона вже відійшла було кроків на двадцять, у спину могутнім ударом різко гупнули глухі слова – аж крига приснула Редьці по жилах:

– Сім подвійних. Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його.

Поки Редька міркувала, почула вона ці слова насправді чи то було лише тільки бурчання в животі від голоду, помноженого на базарні запахи, геть з іншого кінця прокаркало:

– А краще, тікай, тікай, небого! Там вже видно буде…

Редька взагалі-то рідко чомусь сильно дивувалася. Звикла приймати за даність те, що речі, незбагненні для одних, виявляються життєвою нормою для інших. Хтось п’є рисове вино з трепетним серцем змії, щоб набути чоловічої сили, а хтось п’є тільки пиво певного середньокласового бренда, бо в дитинстві з реклами запам’ятав, що воно найліпше. Хтось їздить на Алтай до шаманів чи збирає вдома зворушливі лялечки вуду, а хтось дивиться про це страшні епізоди в серіалах, не наважуючись перемкнути на Діскавері-ченел. Хтось підкорює вершини гір, хтось сам їм підкорюється, хтось стрибає з парашутом, сплавляється білими водами, дереться на скелі, стрибає у водопади, а хтось гордо виживає в умовах кам’яних джунглів, зі скрипом і масою енергетичних затрат будуючи блискучу кар’єру. Ну або просто організовано їздить на екскурсію + шопінг – «прі условії пакупкі норкавай шуби на суму ат тисячі євро – бєсплатнає праживаніє» – тут також треба мати хист…

– Нє, ну це в мене, канєшно, максималізм уяви, – припустила собі Редька в стилі Соні. – Але слово «дерматогліф» мені точно не причулося. Треба глянути у Вікіпедії, що воно точно таке.

Знайшлася «дерматогліфіка»:

– Дермо… видовбую, вирізьблюю, – вголос прочитала Редька. – Розділ морфології людини, те-те-те… шкірний рельєф долонних і підошовних поверхонь, де шкіра, мгм… папілярними лініями, що утворюють певні узори.

Редька зітхнула. Аби вона працювала в криміналістиці, а баба в судовій чи клінічній медицині, їм, можливо, і було би про що поговорити за чашкою какао в затишному морзі.

А що стара додавала про якісь там сім і вісім, Редька і не намагалася второпати, бо таки сумнівалася, що дійсно це чула, як і пораду тікати з протилежного боку.

– От же ж, курва, шаради. Я не любитель, кажу зразу. З японськими кросвордами – до Соні. А я в таке не граю.

І, виплюнувши покусаний олівець, Редька в той же час виплюнула з ним і думки про те, що свіжо було сталося, але якимсь чином – чи не низом живота – вона відчувала, що так просто ця історія не закінчиться.

3

Знову конверт на ім’я тата. В Редьки з ним були однакові ініціали, тож інколи, ще в дитинстві, було приємно фантазувати, що то саме їй приходять листи і листівки з далеких країн. Але Редька за все життя не отримала жодного паперового листа, самі лише електронні. Так що зараз, як і в дитинстві, щодня забирала з поштової скриньки пухкенькі конвертики й акуратно складала їх татові на письмовий стіл. Хоч якась із неї користь. Редька ще трохи посновигала татовим кабінетом, відкрила дубові дверцята бару в стіні, порозглядала пляшки з віскі й бурбоном різного ступеня спустошеності, кілька понюхала, з одної надпила, скривилася й вдоволено причмокнула. Так у дитинстві вони з Сонею цупили шоколадки в бабциній схованці. Кому ті шоколадки треба по кілька шматочків у день? Дайте всю й одразу. Щоби «поплохєло». І щоби довгообіцяний «задок злипся». Дорослі знають, як привчати дітей до здорового харчування.

Навсібіч від бару й сусіднього йому секретеру розходилися грубо тесані книжкові полиці. Любив тато цю стилістику – мішав антикваріат із грубими дошками, як має бути. На полицях, як і пляшки віскі, книжки теж відрізнялися ступенем старості й змістового наповнення. Був тут весь Гемінґвей в оригіналі, нелюбий Редьці Ґюнтер Ґрас, Умберто Еко, Марсель Пруст, Ортеґа-і-Ґасет, всякі-різні дерріди-лакани, «Золота гілка» Фрейзера, «Герой з тисячею облич» Кемпбела, купа книг з антропології, психології й будівельної інженерії німецькою, ряд кольорових альбомів із репродукціями світових художників різних епох (деякі з надгризеними чи засмальцьованими їх із Сонею дитячими пальцями сторінками), чотири полиці з нецікавою Редьці соціально-політичною тематикою, медичні атласи різних часів і ступеня науковості, Тибетська Книга Мертвих, всі томи Кастанеди, «Молот Відьом» Крамера і Шпренгера (а це чого?), «Подорож парижанки до Лхаси» Давід-Неель, потім «Золота книга українського застілля» поряд із опусом «Все авторитетные наколки» (а це йому хто впарив?), перекладений і оригінальний Мірча Еліаде, «Тотем і табу» Фройда, «Mysterium Coniunctionis» Юнґа і ще сила-силенна всього – навіть «Книга о вкусной и здоровой пище» була, брежнєвських, либонь, років. З кольоровими фотографіями гречки.

Шкода, що в тата не було на видноті ніяких його фотографій – Редька страшенно любила розглядати їх в дитинстві, коли бабця, начепивши окуляри, повільно діставала їх із закордонних татових листів – бо лазити самій у шухляди столу Редька благоговійно боялася. І тут, вже збираючись виходити з кабінету, Редька ще раз глянула на свіжий конверт. Очі вже звикли до півтемряви, і на білому папері – тепер вона це бачила, включивши бодай мінімум уваги – були не просто прізвище й ініціали. Там було її прізвище і її повні ім’я та по батькові. Конверт таки прийшов їй.

– Добрий день, привезли бляху… – ошелешено вилаялась Редька. – Шо за…

Вона казна-чого піднесла конверт до вікна, силкуючись побачити, що ж у ньому, не розкриваючи. Видно, в кожному з нас глибоко засіла роздута медіями параноя щодо сибірської виразки.

Порошку в конверті не було. Був папір із кольоровими малюнками. Редька обережно, чомусь боячись незугарно порвати, розклеїла конверт. Дістала його вміст, розгорнула. Якась карта. Фізична карта чогось. З висотами, з характером рельєфу, з річками. Ні тобі кордонів, ні назв населених пунктів чи бодай якихось географічних точок. Самі лише циферки. І між циферками цими лінії покреслені – якісь суцільні, якісь пунктиром.

Щось таке вже було раніше з Редькою. Поміркувавши секунду над містичним дежавю, вона допетрала, що це в середніх класах школи на географії так катують дітей. Змушують показувати, де на Землі які гори, які озера, які ріки, і яка ще й, на додачу до цього всього, країна цим скарбом володіє. Кількома уроками пізніше передбачалося нове знущання: треба було вивчити всі країни світу й запам’ятати їх пекельні столиці.

– Ну і як же я маю, – кричала рудому бородатому вчителю обурена Редька, – запам’ятати це Буркіна-Фасо з його Уагадугу?!

З тих пір Уагадугу стало єдиною столицею Африки, котру Редька могла безпомилково назвати в будь-якому стані свідомості в будь-який час доби.

Суцільні й пунктирні лінії, мабуть, позначали характер доріг. Тлумачення мапи не було. Які вони там бувають, дороги ті? Асфальтовані й ґрунтові? А що це за відрізок із червоних крапочок?

Редька вертіла в руках карту, не маючи жодних здогадів з її приводу. Певно, таки помилилися. Слали якомусь юному кандидату в «самий умний».

– Ну дуже прекрасно. Ахуїндер. І що тепер із цим всім пособієм робити?

На стіні всезнаюче тікав вікторіанський годинник. Здається, тато привіз його з Індії.

4

Ранок почався з кави й сонного клацання старим важким лаптопом (Редьчині друзі назвали його «Пес на ланцюгу» – без стаціонарного живлення комп’ютер не працював.) І лаптоп, і кава, й електрочайник запопадливо розставлено біля ліжка – так можна півранку нікуди не виходити, хіба попісяти, та й то від ліні терпиш до останнього, як терпиш і голод. А вже потім можна встати, зробити потягушечки, ввімкнути голосно музичку, підсмажити чорного хліба, підплавити на ньому трохи сиру і перекласти часником – потенційні побачення і гастрит – ніщо проти смачного їдла.

Перевірка ділової кореспонденції – улюблене заняття тих, хто жодним ділом не зайнятий. Клікнув по кожному присланому лінку, лишив кілька гімнистих коментарів, заліз на ю-тюб подивитися нове відео з якою-небудь поп-чи рок-зіркою, качнув прекрасний фільмець торентом (не в кіно ж тобі ходити?!) – от уже й день пройшов. Редька з цього всього хіба що не лишала коментів – не хотіла поповнювати лави злиднів-пустобрехів. Якщо в житті щось не влаштовує – підіймай дупу й виправляй це. Редьку в житті все влаштовувало. Принаймні більш-менш, так, аби дупу не дерти вище голови без йогівських потреб. Вона взагалі не була агресивною і висловлювалась інтернетно хіба лиш тоді, коли їй щось справді подобалося, а це «щось» якраз активно обсирали злидні.

– Та-ак. Пишіть листи і надсилайте вчасно… – процитувала Редька, позіхаючи, Ліну Костенко, хоча навряд чи пам’ятала, що саме її.

У двері подзвонили.

– Бляха, з жека якогось точно приперлися… – Редька автоматично зачаїлася, щоби не спілкуватися з золотозубими наглими тьотьками чи дядьками в синіх спєцовках. Такі в страшному сні мали би на смерть забивати обрізком прорваної труби.

Подзвонили ще раз.

– От же ж, блін. Нема нікого дома, валіть, мимри наглі… – шипіла Редька. – Їй просто геть не хотілося цих всіх «а ви кто», і «гдє прапісани», і «куда уєхал хазяїн?..»

Тут раптом вискочило віконце месенджера на лаптопі.

«Відкрий двері. Там тобі передачка».

Редька ненадовго впала в стан клінічної смерті. Так і сиділа задубілим мертвяком, і дивилася тупо на віконце в моніторі, поки у двері дзеленчали.

«А шо там?» – нарешті одним воскреслим пальцем набрала вона.

«О, ти вдома. Можеш не відкривати. Її лишать тобі під дверима».

Людину, що чатилася з Редькою, звали Tryam Bakam, що нічого їй не сказало – Редьчин месенджер автоматично дозволяв кожному, хто захоче, з нею заговорити. Брак живого спілкування штовхає нас на безкінечні віртуальні втрати реального часу життя. Але цей персонаж говорити, видно, не хотів. Одразу відключився.

Редька полізла у свій список контактів – нема і не було нікого такого. Вичисляти за ай-пі адресою? Я вас прошу, не смійтеся з мощів філолога. Для цього Редьці треба було, як мінімум, набрати номер когось із дредастих окупантів її минулого. Програмісти ж усі головно навіть закінчили вуз якимось дивом.

Редька випручалася з-під ковдри і навшпиньки, в трусах і футболці зі Снупі, покралася до вхідних дверей. Зазирнула у вічко – нікого, тільки залізні двері під’їзду внизу грюкнули.

Редька для вірняка ще потерлася коло дверей хвилин п’ять-сім, а тоді нарешті відчинила. На ротанговому хідничку лежав паперовий пакет із логотипом сусідньої пекарні. Була би Редька королевою розбитих сердець, спокійно взяла й спожила би з кавою принесені настирним «таємничим прихильником» Борьою на субарі круасани чи шоколадні роли. (Тупоголові романтичні пиздострадальці дуже хочуть вірити, що саме солодощами і квітами можна розім’яти неприступне жіноче серце, де їм допетрати, що на сніданок серце вимагає хіба що слойку зі шпинатом і сиром-рикотою, а якщо пофантазувати і вийти за рамки сусідньої булочної, то й від стейку з кров’ю ніжне серце не відмовиться. Залежно, о котрій годині встало.) Але Редька була не королевою, порядні «борі» обходили її десятою дорогою, а в пакеті були не круасани. Там була невеличка коробка з GPS-навігатором. Як вона тут же з’ясувала з Інтернетних рейтингів, із портативним, зі збільшеною пам’яттю. На коробці було намальовано гори і долини, над якими переможно літав цей, подібний до протиударного олд-скульного смартфону, предмет.

«О, в коробочку милі люди ще й чек доклали, – зраділа Редька. – Ну і очєнь зря».

Страшне прозріння навідало цю сонну голову: майже штука баксів! Так що, трохи повагавшись і подумавши, Редька натягла свої джинси і фліс із каптурном, взула кеди і вийшла з дому. Піжамний Снупік із-під розшпиленого флісу боязко позирав на новий для себе позаліжковий світ.

Магазин-склад цих джіпіесів та іншої цифрової амуніції, як виявилося, був всього за чотири тролейбусні зупинки.

– Майже штука баксів! Це ж такому чму, як я, вистачить і на квиток!

Сакральний квиток мав бути в Індію, куди на зиму традиційно перекочовувала половина її богемних знайомих: митців і недомитців, галеристів і тих, хто коло них тусується, музикантів і їх обпісяних кип’ятком ґрупіс, перукарів-педиків, головно зодягнених чогось у марку «Energy», і їх офіційних дружин-косметологів, старших на п’ятнадцять років і три розлучення.