Текст книги "Добло і зло"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».

Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.

– Там точно ніхто не живе? – підозріло оглядала я хатину на галявині.

– Та нє, ніхто! – стверджувала Кропива. – Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.

– Та ну – аж таки відьма!

– Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.

І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.

Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.

– Ну шо, беремо? – питає Кропива.

– А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…

– Давай. – Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».

– Слухай, Надька, може лопату візьмемо?

Велика пласка дерев’яна лопата – чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч – таємниче бовваніла під стіною.

– Давай! – Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.

– Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! – почулося раптом нізвідки.

– Відьма!!!! – заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.

– А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! – доносилося навздогін. – А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!

– Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! – хекала я.

– Та не живе! – хекала Кропива. – Це відьма була! Вона давно мертва!

– Аааа!!! – заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!

– Кропива, сідай! – скомандувала я.

Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…

Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?

Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.

Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА

Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» – так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», – Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила – в репері?! Сказала мамі, що до школи, а сама – поза школу?!» Бо Квіткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.

Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцикалася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькиної хати. Але про них – лінолеум, Лінду і хату – пізніше.

Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».) А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка – великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Ненавиджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту просто'Таї Повалій. Фу.

Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше – навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було – середа? – був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навіть клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона – відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби – «шінуш на кошінуш» – і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» – «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» – «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не перестаєте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви їдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут – о Матір Божа! – на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, до Франківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом – благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре світоваааа!!! ААААААА!!!!

Газуй, Білочка, газуй!

Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)

Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати. Так що все було «в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив – я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли – а по вас видно, що хворіли ви немало, – то добре знаєте, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок (хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати – треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах (о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої – вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба – це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з групи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.

Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. Її хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту – в Кропиви валялася вдома величезна бобіна – але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх і чекати. А оскільки чекати часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6 – 8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.

Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, що до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповідно – як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство – це… це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерство. І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» – це прекрасно, думала я, чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.

– Ну може, я хоч на третій урок схожу? – благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.

– Та ну його! – позіхала я. – Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.

Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори (аби я ще тоді знала, що воно таке). В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьотьками, салютниці, люльки, пачки тютюну, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби), ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.

(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)

Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там було трійко – одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з кульчиками навіть у носах (!!!) просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і їхали, а потім раз – натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка нє абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурюк. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване – це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.

Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропивою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата турецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.) Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієнтка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.

– Іра-а? – вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.

– Га?

– Ти знаєш, у мене… там… тікає.

– Що – правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.

І тут задзвонив телефон.

Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не питайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.

– Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.

– Добрий де-гень, Ганна С-степанівна… – прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.

– Ти чому не на уроках?

– Я хвора…

– А мама знає, що ти «хвора»?

– Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і…

– А Надя Кропивницька в тебе?

Пауза.

– Вона теж у тебе хворіє?

– Нє…

– А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.

Кінець зв’язку.

Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:

– Срака!!! – кричала я Кропиві через двері ванної. – Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!

(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)

Кропива забулькала у ванній і за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.

– Блі-ін, Іра, шо робити?! – Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму і екзистенцією Юлі Марківни (чим більше?) погляд.

– Карочє, я придумала.

Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.

– Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!

– Ага… – Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.

Одним словом, перебинтувала я Кропив’яну ногу (вище коліна чомусь), наквацявши всередині бинта червоним лаком – щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.

Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’яну ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася в Артима, чи точно цього не можна їсти.

Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.

Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьована й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.

– Звідки, звідки вони про це взнали?! – ревла вона.

– Про шо?

– Ну шо я була в тебе, і шо ми дивилися то кіно…

– Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?

– Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що ії син… її син…

(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)

– Ну, що там її син?

– Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчину-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!

Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала – який він, її син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..

Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків під моїм харизматичним началом.

А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.

КАКТУС

– Знаєш, як розшифровується СССР? – питає мене Кріпчук, художник-самородок з Микуличина. Ми саме малюємо натюрморт з пишною червоною драпіровкою навколо глечика і мисок.

– Як?

– Сталін Срав Сиров Рибов.

– А-а…

Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту – час пубертату стукав у вікно.

В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло – Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших – Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. (Правда, Нінушка з легкої руки нашого комп'ютерного покоління стала була Ніньзьою, але й тут їй несказанно повезло… Могли би назвати цю велику руську женщіну значно метафоричніше.)

Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худобках, – інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.

Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно – подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.

Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти – сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому – такого можна виставити.

– Крайлюк! – гаркала Наталя Петрівна. – Зараз виставлю!

Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї задверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.

Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі Петрівни напади демократичності. Ми їх боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.

– Що, дітиська, – казала одного разу вчителька. – Є ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?

Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.

– Ну ясно, шо є! – і сама розуміла вона. – Ну скажіть мені яка. Дуже інтересно. Чубити не буду, чесне слово.

«Хто чубиться, той любиться!» – частенька казала вона, підколюючи залицяльницькі манери, притаманні дітям нашого середнього шкільного віку. А ще, коли ми робили щось явно не так, Наталя Петрівна могла сказати: «О, диви що вчудили. Художніки. Дальтоніки! Кіно і німці. Ну ясно – дурна вчителька, дурні діти». І ми не хотіли, щоби вона щось таке сказала зараз. Тому мовчали. Навіть коли вона вийшла з класу дати нам час наважитися.

– Ну шо, скажемо їй? – ризикнув Шамаліст.

– Та ну, а хто саме казатиме? – турбувалася я.

– Ну, скинемо на камєнь-ножніци-бумага…

– Та ну, тупо.

– Ага. Зараз ми їй скажемо, а вона нам: «Ха! Наташка! Подружка!»

Ой нє, ой нє. Рішили не казати. Бо вона навіть коли на мене пацани казали «Ірка», виправляла:

– Ірка на базарі сємічькі продає!

А коли ми щось клянчили чи лізли на голову, Наталя Петрівна пхекала:

– Ну так, знайшли собі подружку!

Це, правда, значило її прихильність. Замасковану, але прихильність. Можна було трохи поканючити ще – шанс на горизонті манячив.

– Нема хап-хап! – ще казала вона, коли ми хотіли зробити щось бігом і на шару. – Сідай, працюй, давай.

Або просто:

– Карпа, рухайся! Збираєшся, як жид на війну, чесне слово.

Я була за всіх у групі молодша, товстіша, і дівчинка. Все, що хлопцям вдавалося вльот, – рисунок, скульптура – в мене справді повзло, як міфічні жиди на війну. Особливо ця триклята скульптура. З цим сраним пластиліном, вічно задубілим у непрогрітій яремчанській школі мистецтв. Клімат у нас такий, розумієте. Ніяких батарей не вистарчить, тим більше казенних. Малювали і в пальтах, і в шапках. Так само вчилися в середній школі. Ніхто з уроків не відпускав. Суворі діти гір.

Тобто ви уявляєте, як це. Як це в такій ледве-ледве плюсовій температурі розминати чорний пластилін. Все заради мистецтва, курва. До речі, його історія – історія мистецтва – була нашим улюбленим предметом. Вона була у п’ятницю, після станкової композиції. А перед станковою не було ні живопису, ні малокоханого рисунку. На історії мистецтв можна було сидіти в темряві, ні чорта не робити і дивитися слайди з голими тьотьками. Отак то ми називали роботи Рубенса, Ренуара чи Мане. Але зараз про гидке. Про скульптуру. Найжалюгідніше з того, що мені вдавалося, – голова сина Лаокоона. Там таке страждання в античному оригіналі, така безвихідь… От ця безвихідь мені й вдавалася. В нашої гіпсової копії був трохи надбитий ніс. Це теж треба було зазначити в чорному пластиліні. Коротше, огляд близився. Оцінки мали якось ставити. І ось стоять наші три голови – Крайлюкова, Шамали і моя (в сенсі, виліплені нами голови Лаокоона). І їхні голови великі та розкішні, і страждання там видно більш-менш, і пластиліну багато, що вже само по собі вражає. Ну і моя голова. Маленька, миршава, ніби вже давно задушена, висохла, і каже: «Блє!» Ну, десь такий, непереконливий крик зубного болю нібито звучав в моїй скульптурі.

– Карпа. Четвірка. Натягнута, – казала щедра Наталя Петрівна. Насправді мій Лаокоон і на гонорове три аж ніяк не тягнув. Це так мені поставили, за моє власне мучеництво.

Ну добре. Не завжди я була перемазана пластиліном чи глиною й не завжди капали мої гарячі сльози на ці непокірні матер'яли. Не завжди під нігтями був пролетарський манікюр – товста чорна смужка пластиліну чи коричневої глини. Не завжди. Тільки по понеділках. В інші ж дні я непогано виступала по живопису, завдяки колірному кретинізму – я не розрізняю деякі відтінки сірого, синього і зеленого – в мене інколи траплялися сміливі колірні рішення. По прикладній композиції мені найбільше подобалося робити з тканини об'ємні барельєфні ковбаси з зірочками сала й свинячі ноги з річними кільцями бекону. Так що, коли я на першому курсі вирішила була стати вегетаріанкою, Наталя Петрівна моїй мамі аж руками сплеснула: «Та ну, не може бути! Ірка?! Та вона ж усе життя одні сосиски з ковбасами мені малювала!» А ще була станкова композиція, де ми малювали гуашшю, значить, можна було будь-яке гамно замалювати зверху іншим кольором. В акварелі на тому місці розвелось би брудне болото.

– Це що – заливочка? – виникала, мов з-під землі, іронічна Наталя Петрівна, коли ми з нетерплячки наялозили по мокрому. – Це не живопис, дитино люба, це брудас!

Коли тебе називають «дитино люба» – це дуже страшно. Це значить, що ти майже безнадійний. Часто доводилося перемальовувати все спочатку. Ще й не натри, диви, під час ескізу, бо то вже гарантований брудас вийде.

Але одного дня Наталя Петрівна вийшла заміж. І ще одного ми взнали, що вона йде в декрет. Так що цілий рік – наш випускний рік! – у нас буде якийсь інший вчитель. Мужик. У Львові вчився, у Франківську в художці працював, і не в школі мистецтв, як у нас, а в справжній ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ. Типу, модний дядя з міста.

Дядя був родом з Ослав. Села, значно нижчого за статусом від Яремчі, бо то ж у нас все-таки місто, навіть не смт. А Ослави бували Білі і Чорні. Так їх в народі й називали – Кольорові Села. А ще казали так:

– Куда їдеш?

– Та в Югославію.

– В Югославію?

– Ага. Білі Ослави, Чорні Ослави…

Не знаю, кому прийшло в голову прозвати його Кактусом. Якось це надто банально було би що для Крайлюка, що для Шамали. Зуміли ж вони назвати Крайлюкового тата, наприклад, Париж-Дакаром, бо той якось смішно їздив на «жигулях»… Але Кактус то й Кактус. Сива щетина і сиве волосся. Чорно-біле тобто. С сивиною. Міг би бути імпозантним мущінай, якби не мав того, трохи пришелепуватого виразу обличчя. Мабуть, сам він сприймав його за ознаку непересічної творчої особистості.

По-перше, ця особистість відразу дозволила малювати нам космонавтів і айрон-мейденів. Це тхнуло популізмом. Космонавтів та інопланетян малювали будь-які учні будь-якої школи. Не обов'язково художньої.

Кактус вважав себе генієм. Зрештою, це закономірна тенденція в багатьох посередностей. Весь час розказував нам про свої студентські львівські будні і ще про щось таке. Ми позіхали і мало його слухали, тому не пам'ятаю.

Кактус був дико сцикливим. Він підсцикав найбільше хлопців, Крайлюка і Шамалу, що вже доста на той час виросли і могли йому при бажанні неслабо наваляти. Тому у всіх зривах дисципліни він звинувачував мене.

Таку малу, миршаву, вразливу, відмінницю з постійними моральними конфліктами з пєдагоґамі. Серед останніх фігурувала його жонушка. Большая женщіна вєлікой культури. Щоразу, коли хлопці починали свій звичний бєспрєдєл – верещали, чимось кидалися, ледь не матюкалися, їли, плювалися й самовільно виходили з класу, – Кактус підкрадався до мене.

– От бачиш, Карпа, – нависав він ззаду і зверху, дуже характерна позиція сильної духом людини, – це все твоя вина.

– Чого? – торопіла я.

– Це вони перед тобою таке творять. Вони шось роблять, ти смієшся, заохочуєш їх. Вони ще більше роблять. Ти їх розбещуєш! Я все про тебе розкажу в вашій школі, в учительській. Так порядні дівчата не поводяться. Чуєш, не поводяться!

Ну, так. Порядна дівчина мала би заліпити собі рот синьою ізолєнтою (інших тоді не було) і робити вигляд, що ніц не смішно. І що вона їх повністю ігнорує і взагалі уперше бачить. І цей Крайлюк ніколи її не підвозив на модному ровері додому з художки, і про них не ходили в школі плітки, і він не писав на парті І.К. + І.К. = К. Себто, кохання. Це, канєшно, було давно, в юності, коли мені було 11, але я брехала, що 12, але все одно. Любов пройшла, художка лишилася. І чим дебільнішими були їхні вибрики, тим смішнішими. Навіть якщо вони кпинили з мене – є в хлопців такий спосіб взаємодії з дівчатами, – це все одно було дико ржачно. Хоч і образливо.

Коротше, Кактус срав поносиком. І робив мені пред'яви тільки за повної відсутності свідків. (В його дружини були схожі методи – щоби нічого потім довести не можна було… радянська педагогіка рулить.) Варто було Крайлюку з Шамалою повернутися, як Кактус до них заливав соловейком. Їм було абсолютно пофіг. Кактуса розкусили за лічені дні. Він тільки за формою був мужиком. За змістом Наталя Петрівна мала значно більші яйця. (Якщо він їх мав взагалі, то розміром вони не перевершували перепелині. Зварені вкруту, так надійніше.)

– Ми виростемо дужими, як у гаю дубки. Орати поле будемо і сіять залюбки. І сіять залюбки… – Це ми таке співали в класі першому-третьому на Новий рік у школі.

Кльові пісні для діток складали члени спілки письменників, не підкопаєшся. От чого ми не мали вирости хоча би співробітниками конструкторського бюро, викладачами в інституті чи художниками, не ясно. Ясно, що не йшлося про жодну зірковість чи бодай індивідуальні особливості дитини. Дужими – як у гаю дубки. Шо не ясно? Коротше, ми виросли. І до нас у групу вже стали підселяти дітей помолодше. Бо старші позакінчували художку і звалили у свої художні училища. Одна з дєвочок, із якою я дружила, називалася Злата. Її мама була вчителькою скрипки в нашій же школі мистецтв, і мала дуже гарне довге густе волосся. І вела гурток опери. Насправді то була оперета, але я все одно туди ходила. Було круто. Інша вчителька, Галина Андріївна, писала тексти і музику. Але в неї не було про в гаю дубки, тому й вступ до спілки письменників їй не загрожував. Ми робили постановку про Різдво, де я грала не ясно кого. Не Діву Марію, не бійтеся. Духовний ансамбль прийшов у моє життя пізніше. Коли ми співали в церкві «Святу Ніч», баби нам дякували і казали: