Текст книги "Добло і зло"
Автор книги: Ирена Карпа
Жанры:
Контркультура
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
– Фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-мі-ре-до-соль-соль, фа-ляля-фа, мі-соль-соль-мі, ре-мі-фа-ре-до-до… – вигравала я, закрившись у дитячій кімнаті, "Жили у бабусі два веселі гуся. Один сірий, другий білий, третій в капелюсі". Все. Далі за появу трансцендентного третього гуся в головному уборі моє сольфеджіо не просувалося.
Коли минуло літо і настав новий навчальний рік, я сотворила страшне. Зажучила собі ксилофон. Просто не принесла його в клас. Ну, типу, Орися Степанівна не нагадує, а я й не віддаю. Шо я, дурна – так запросто віддати чарівну річ, що її сама доля спрямувала мені в руки? Так у мене цей ксилофон і завис. В Яремчі десь. Приїду – пограю. Бо у глибині душі я вірю, що цей ксилофон таки вміє видавати чарівну музику. Правда, не від моїх крадійських корявих пальчиків. Хоча, як знати?
Орися Степанівна взагалі-то стала колись свідком значно серйознішого мого позору, ніж цуплення музичного інструменту. Орися Степанівна попалила те, що в початкових класах я писала любовні вірші. Попалила й зафанатіла.
– Як? – не вірила вона. – Ти це сама написала?!
– Сама… – червоніла я від того, що мою інтимну лірику прочитала старша тьотя. А ще від того, що тут треба було робити страшний вибір – між інтимністю та славою. Я дуже невпевнено вибрала славу. З того часу воно у мене й пішло…
Тоді якраз я перебувала в розпалі нерозділеного кохання до хлопчика роки на три за мене старшого. Звали його Владик. Він любив Віктора Цоя, бурмосив брови, як Віктор Цой, походжав, як Віктор Цой, і плював, як Віктор Цой. Коротше, мені теж довелося тоді тимчасово полюбити Віктора Цоя. Історія не знає відповіді на питання, чи здогадувався Владик про мої почуття. Принаймні, якщо й здогадувався, він нічим цього не виказував. І все би нічо, та тільки з ним в одному класі вчилася моя подружка Наталка Каленючка, котра регулярно видавала мені резюме Владикових дій і речень станом на таке-то число.
Першою красунею їхнього класу, а потім і всієї школи взагалі, була Таня Гринішак. Вона була схожа на великого гарного лева з чорними бровами. Ясно, що всі хлопці були в неї закохані по гробову дошку. І Владик не виняток.
Ти любиш Таню Гринішак,
Ну що ж, такий у тебе смак…
– горювала я в коричневому загальному зошиті. Такий зошит, без дурнувато страхітливих ведмедиків з зайчиками на обкладинці, більше скидався мені на справжню книжку.
Орися Степанівна відкрила мої страждання молодої вертерки випадково. Треба було на якомусь виступі щось декламувати про Україну, а я тоді була майстром кон’юнктурщини. Події стрімко рухалися до розпаду Совка, і в глухіших селах довкола Яремчі люди вже потроху вивішували жовто-блакитні прапори. Відповідно, героїко-патріотична лірика зростала в ціні. Особливо популярними були рими "волю – болю", "кайдани – пани" і "дуб – чуб". А вірш слід було починати з крику "О!"
О Україно, мати моя!
Стерпіла ти багато болю,
Та все ж здобула собі волю…
Ну і те де. (От бля. Писала би собі таке й далі – хєр би хто в бездуховності звинуватив. У спілчанські санаторії безплатно би їздила.)
Так от. Гортала я перед Орисею Степанівною той свій коричневий фоліант у пошуках достойного патріотичного вірша на утрєннік. А справжній патріотизм же завжди йде пліч-о-пліч з душевними пристрастями. От мене вчителька й засікла…
– Ану-ану, дай-но подивлюся! – потягла собі зошит вона.
– Та нє, та це таке… та не треба! – жахнулася я, але подивитися дала. Ну, й Орися Степанівна припухла від того, що оце вайлувате патріотичне чмо, оця повільна староста класу навертає тут щось таке, про що хіба Оксані Білозір було співати.
Той мій горопашний вірш про нерозділене кохання, крім рядків типу "А ти її палко кохаєш, та все від мене ти ховаєш",мав ще й кінцівку:
О мій Владику коханий.
Зрозумій мене ти.
Ти ж лопав в полон до Тані,
У її тенети!
Я точно би не стала тим, ким є, якби не Орися Степанівна. На зустрічі випускників вона була точнісінько такою ж, як двадцять років тому. Гарною, високою, стрункою, з розкішним волоссям. Та ще й зі свіжим заміжжям і очікуванням дитини.
Я теж декого чекала. Але не дитину, а матір уже готової, десятирічної дитини, народженої в акурат на випускні екзамени в школі. Я чекала мою Кропиву.
Дружили ми ще з садка, з чотирьох років, із тої самої гетто-групи "Калинка", і Кропива завжди на утрєнніках виступала лисицею, а я ким попало: шаховою королевою, метеликом, циганкою. Однаково мені завжди давали відстійний приз за костюм. Найкращі призи діставалися попсовим сніжинкам та зайчикам. Бо вважалося, раз вони в таких тупих костюмах, значить, із малозабезпечених сімей. Туфта.
Вийшло таки смішно, Кропива, якій я писала українськими буквами французькі тексти для здачі контрольного читання, уже стільки років живе у Франції і має тепер проблеми з українською.
Коли я ще постаршаю, то, згідно з функціональними особливостями пам’яті, мушу пригадати наші трохи пізніші роки – підліткові і юнські. А поки що тільки молодший шкільний вік. Історія з душком.
…Кропива, коли ми їхали кудись на екскурсію автобусом, завжди брала з собою рибну консерву. Її зазвичай в дорозі дико нудило, і автобус мусив кілька разів зупинятися, щоби Кропива поригала. А тут ще хтось сказав їй, що від сардини її нудити не буде. Ну Кропива і повірила. І кожного божого разу відкривала ту свою консерву. Ви знаєте, як воно смердить? Особливо, коли розлити юшечку на й так уже не дуже свіжі сідушки "ікаруса". Кропива відкривала, бризкаючи юшкою навкруги, їла і все одно ригала. А в наступну екскурсію знову брала з собою банку сардин.
Колись давно, коли ми вже трохи виросли, але були ще страшенно бідними, ми з Кропивою мутили страшні махінації в Парижі. Я тоді була щойно спеченим магістром без роботи і видимих планів на майбутнє, а Кропива працювала барменкою в одному з турецьких барів 14-го, здається, округу. Так от, коли вже добігали рештки моїх взятих із отчого дому грошей, я приходила до Кропиви, пила найліпше пиво, закушувала мигдалем, оливками і фетою, відтак давала їй у всіх на виду кілька єврових монет чи, ще ліпше, п’ятиєврову банкноту, а Кропива зі спокійним лицем сипала мені в жменю "решту" – не менше десяти євро "копійками". Відтак її робочий час закінчувався і ми спокійно йшли собі купляти їжу – в супермаркет продуктів з майже добіглим терміном придатності. Дійсно дуже вигідна пропозиція для тих, хто хоче їсти зараз, а не переховувати їжу на потім. Тепер Кропива вчиться на психотерапевта, а я купую їдло в київському супермаркеті. Він дорогий, і продукти в ньому часто вже забігли за термін придатності. Просто в нас їх іще раз заморожують і приклеюють нову наклейку з датою. Може, за ці додаткові послуги й деруть такі ціни?
Добре, що цих страшних гастрономічних подробиць не знала моя мама. Бо це ж вона з нас була поробила таких "нєженок", згодних тільки на найкраще їдло. Чесно кажучи, вся інша українська кухня, окрім кухні моєї мами і бабці з Черкас, гівно повне. Важке, непролазне, жирне, несолене. І краще тут зі мною погодитися – мама смажить найтовщі відбивні і дає найбільше крему в торти. А в гостях відбивні тонкі, а торт – пласти глевкого тіста, склеєні чимось липким і пересолодженим. Мама – це блискучий приклад здатності до блискавичних змін у ставленні до життя, якщо ви блискавично вийшли заміж. Коротше, мама моя, неперевершений шеф-кухар і кулінарний імпровізатор, до свого заміжжя навіть яєчню не вміла посмажити. Бо – читайте вище – в неї перед тим була кухня бабці Ліди. Чорта лисого би ви самі готували, якби вас так годували.
Мама у нас в сім'ї носила купу магічних імен. Починаючи з того, що насправді її звати Лариса, але тато перейменував цю кацапську Ларису в нормальну галицьку Лесю. Відтак це деревувало в Лесюндру й Лесяку.
З нашого ж із сестрою боку мама стала просто мамчиком (тато проапгрейдив це на мамчик-бамчик і мусік-гатов гусік), мамахою-расамахою і просто куртуазною мамзеллю.
Якось, навздогін нашій зустрічі випускників, я спитала у моєї мамзелі, на кому женився один там чувак із паралельного класу, з мамою котрого моя мамзель працювала колись на одній роботі. Вона призадумалася.
– Як би тобі пояснити… імені не пам’ятаю. Така дівчина… Її мама зветься Іра. Продає трунви.
– Шо? – мало не вдавилася я.
– Трунвипродає. В побуті. І вінки…
Побут – це не в сенсі битовуха. Це в сенсі побуткомбінат, що колись процвітав, і навіть мама моя там була інженером-технологом швейного виробництва. І машинка в них друкарська була.
– Шайтан! – пошепки проказувала я, друкуючи на ній свої штуки. – Зразу книжка готова виходить!
Отак я і стала друкарем. Бо письменник – це той, хто від руки пише. А я відразу друкувати й видавати почала. Бо з каліграфією не зрослося.
Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.
– Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.
– Виригала 150 гривень!
– Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. – Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:
– Тим більше.
Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.
– Моя збулася! – життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.
– Шо, викладати в коледжі? – здивувалася я.
– Ні! Оце! – обвів він рукою неозначений простір.
– Шо – оце? – оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.
– Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!
– А-а-а… – зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.
– Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? – з повагою ллю єлей я.
– На шести вже! Ірчик, – вдоволено уточнює він.
Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.
– Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… – зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.
– Нє, я цього не розумію! – виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. – Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.
– Цінна однокласниця… – подумала я і ще хтось.
– Вибачте, вибачте! – протискалися до нас на веранду два гопніка. – От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?
В Альонці вони, певне, побачили живий символ емансипації.
Олька Виксючка ні про що, якщо їй вірити, не мріяла. Але теж, народивши одну дитину, цілком прагматично планувала втриматись від другої. І якщо ще кілька років тому мої заміжні однокласниці дивилися на мене з сумішшю співчуття й почуття власної життєвої визначеності, то зараз, коли вони порозводилися, погляди їхні поінакшали.
– Нічо, дівчата, це теж цінний досвід, – казала я їм якусь тривіальщину. – Переживаючи подібну хуйню, ми стаємо мудрішими.
– Та так. Але ж страждають діти…
Так, правда. Але діти не винні, як і коні не винні. Винна дурна яремчанська громадськість, котрій завжди є діло, хто там із ким живе, хто з ким розвівся і кого б'є чоловік, згодом забираючи соковижималку, куплену для дитини. Тут ні серіалів, ні жовтої преси не треба вже. Розведену жінку віком від двадцяти п’яти років тримають вдома строгіше, ніж блядовиту малолєтку до вісімнадцяти. Бо розлучення ще й досі сприймається як ганьба родини.
Дебіли. Як же їй шукати собі чоловіка номер два? (За статистикою, до речі, другі шлюби майже завжди щасливі!) Карочє. Тьолки в аналогічних ситуаціях. Валіть з турботливого отчого дому. Ліпше попід тинням сиротами потроху ставати на власні ноги, ніж все життя залишатися невдалим продуктом статевого виробництва в тюрмі єдиної батьківської родини.
Лариса Процючка в школі дуже гарно співала. Її' завжди ставили солісткою, забирали з уроків до чогось готуватися, відправляли на обласні конкурси. Мене теж забирали з уроків, але підготовка (не до співу, нє! До КВК якогось, до іншої нудоти) слугувала лише алібі. Насправді ми з молодими вчителями закривалися в каптьорці і їли пересмажені тьоті-Аніни пиріжки з повидлом.
– Ну, ти ж пам’ятаєш? – сміялася Лариса. – Я мріяла вступити до консерваторії, а куди? В сраку поступила. Ланчин [2]– столиця світу.
Лара дуже сильно подібна на Моніку Белучі стала, до речі.
Більшість так і не змогли або не схотіли пригадати своїх дитячих мрій.
Кажуть, коли дуже сильно чогось хочеш, воно мусить збутися полюбас. Дивно. Чого тоді нас із Кропивою не понесла крадена дерев'яна лопата просто в небо над Парижем?
Я мріяла стати письменницею, співачкою, щоби в мене брало інтерв’ю телебачення, і ходити в білих атласних ліфчиках, як адвокатка у якімсь кіні. Збулося все, крім останнього.
…Коли виростаєш, все одно можеш говорити з неживими (для більшості людей) предметами і сутностями. Як от із вордівськими файлами, що я іноді й роблю.
– Твоє, стаття, статеве щастя, що в мене гроші на телефоні скінчилися. Бо дзвонила би всім, кому могла, і хєр би тебе писати стала…
Ну ще це, не тільки ентузіазм і трудовий порив з часом притлумлюються. Чим старше стаєш, тим менше схиляєшся до метафор. От зранку, підіймаючись ліфтом на роботу (а ліфт веде прямісінько в кав’ярню, і вже з неї треба йти до офісу), вже не скажеш, як сказав би в юності: "Ліфт щодня возив запах кави". Хоча так воно насправді й є. Кажеш: "Я знову не встигла поснідати. І випити кави. Тепер макітра болітиме цілий день. Йобанаврот".
…і музика.
РОМАН РОБИТЬ ІСКУСТВО
Здається, це придумав Діля. Саме він так розшифрував оте загадкове "RRІ", що висіло на дверях студії і значило не менш загадкове "Роман Рекордз Інкорпорейтед". Почув десь сам Роман, власник студії й творець іскуства, таке словосполучення, чи йому порадив хтось із беззаперечних київських авторитетів (Роман, як щирий львів'янин, киян ненавидів і слухав кожного їхнього слова), але назва була такою, як була. Імпортною, гордою.
Роман, власник студії, був курдупликом. Львівським шпеком. Дуже маленьким із дуже короткими ніжками. Із рідким кучерявим волоссям і червоним лицем. Як більшість чоловіків, що купують собі джинси в дитячому відділі, Роман вважав себе ВЕЛИКИМ. Великим продюсером, великим композитором, великим поетом. Чи варто цитувати його рими "Щастя нема – знову зима" чи "Хіп-хоп – нон-стоп" – не знаю, але відразу ж мушу висловити подяку. Побачивши в старшому класі школи по теліку підопічну Романа, що співала й танцювала пісню його авторства, я сказала, прасуючи білу блузку:
– Господи, яка хуйня. Але якщо навіть ТАКЕ показують по телевізору, то у мене в цьому житті є трохи шансів.
Так Роман, сам про те не підозрюючи, подарував мені віру в себе.
Ну, а я тоді навряд чи підозрювала, що за кілька років сама працюватиму прес-аташейкою у цієї самої співачки. Робота прес-аташе полягала в вигадуванні інтерв’ю (питання+відповіді – ніякої шизофренії!) та всіляких курйозних новин. А краще, скандалів. Шедевром моїх попередників була історія про те, як співачка тонула в Туреччині, а її врятував арабський принц із Еміратів. Що між ними відбувалося далі й де закінчується хвіст цієї мелодрами, вперто замовчувалося. Забагато честі жовтій пресі! Хай навіть їм всі ці піар-статті й парилися за гроші, але ж за розповсюдження звісток про добре діло й заплатити не шкода. Тим більше, коли це – просто ще один крок на шляху до колосального успіху. В його неминучості Роман не сумнівався ні секунди.
Щоби потрапити на всякі там "пісні-року" чи в списки найвідоміших зірок сучасності, простим смертним треба платити. Десь так по 2 тисячі доларів на ті часи. За одноразову участь у "благодійній" акції в палаці "Україна" чи в Палаці спорту. А ви як думали? Тільки ж от Роман – він не простий смертний. Він усім цим пишним тьотям у пишних шиньйонах може запропонувати щось ліпше, ніж гроші, – він може запропонувати БАРТЕР. Буде це безкоштовний запис "колгоспної пісні" (повалій-лорак-пономарьов… продовжіть список, будь ласка) для нового року чи цілодобове довбання над записом першого синглу чиєїсь євродоларової донечки чи жінки (а шо – талант нєажіданна аткрился!) – не важливо. Так чи інакше, з цим їбатиметься мега-професійний, компетентний, стриманий і безвідмовний Артим. Він же Олег. Прізвище його – Артим. Ім'я —…
– Оле-е-е-ег!!! – цей розпачливий крик чужої безпомічної істерики переслідуватиме Артима до глибокої пенсії. Роман видавав цей крик з будь-якого приводу: заглючила програма, прогіркли тістечка, з'явилось на моніторі незнайоме англійське слово чи "не знаю, куди збереглася ця хуйня". Хуйня зберігалася кудись не туди дуже часто. Майже завжди. А що би ви робили на місці файлу з назвою "1","!", "11111" чи "qqq" чи "qwerty"? Остання назва, можливо, в якійсь прадавній мові щось цікаве означає, але наразі це просто послідовність клавіш верхнього рядку латинської розкладки. Так само, як є слово "мить" внизу кириличної. Роман так називав свої безталанні ролики, радіопрограми чи аудіопроджекти без огляду на те, що їх колись комусь треба буде знайти. На одному радіо, де він працював до початку "РРаЙю", Романа навіть відключили були від загальної мережі. Забембав він усіх збереженням своїх файлів на чужих компах. Утім, до цієї його милої традиції всі так уже звикли, що сам Роман сміливо запровадив нову тактику:
– О, ну, я писав програму всю ніч… Монтував її. Такий змучений на ранок пішов, шо ну! О – хоч сірники в очі вставляй! – Роман відтягував нижнє віко й демонстрував замовнику процент гемоглобіну. – А зберегти проджект забув, ну, ти уявляєш?! – Тут він заходжувався плескати себе долонею по голові, по стегенцях й надривно сміятися "з самого себе", як то заведено в соціально-побутових казках.
Десь зовсім недавно, коли Роман, що боргує Артимові не одну тисячу доларів зарплатні (не кажучи про понаднормові за роботу вночі і ПОВНУ відсутність відпусток), віз його до нотаріуса, щоби виписати зі співзасновників студії, йому задзвонив телефон.
– Альо? – закричав Роман, як завжди, своїм львівським фальцетом. – А, бля, програма… Слухай. Карочє, я ж записав її. Там змонтувати треба. Вона якраз п’ятнадцять хвилин як мала вже піти в ефір! Ану швиденько найди її і змонтуй.
Артим поряд мовчить. У Романа з'явився новий раб. Теж, певно, боїться втратити роботу в Києві й повернутися до себе в обл-центр.
– Альо! – в Романа знову дзвонить. – А, добрий день, Петро Петрович… Так-так, звісно, є програма! Все змонтовано, все є. Зара вам перешлемо.
– Альо! – це вже дзвонить Роман. – Альо!!! Як це – нема? Та вона є, я зберігав!
– …
– А я їбу, куда я її зберігав?! Шукай давай! Десь є!
– …
– Як це – не можеш найти?! От, блядь, найшов собі работнічка, нічо не скажеш… Програму не може найти готову вже. Давай шукай! Тут Варін вже назвонює.
– Альо! – це знову Варін надзвонює Роману. – Та так, – лепече Роман, – вже шлемо! Щось він не може найти її, блін. Звільню нахрен.
Одного разу Роман ошпарив собі хуй. Вилив на нього чай і кілька днів не ходив на роботу.
– А де Роман? – питав Артур в Артима, зайшовши на студію. Просто наш із Артуром іняз і студія були поряд. Це частково пояснювало мій вибір роботи. Ну і взагалі прикольно було з Артимом чаю попити в не неробочий час. Роботка ж бо не пильна, як кажуть працьовиті москалі.
– Та нема… Ошпарився. – коректно відповідав Артим.
– Да? А шо собі ошпарив? Сильно? – не вгавав Артур.
– Та сильно, певно, якщо ходити не може.
– Та шо ж ти не кажеш, шо?! Хуй ошпарив, чи шо?
– Та хуй…
І не помогла йому вберегтися від такої напасті ні гомеопатія, ні заряджений батон. Ага. Саме так – ЗАРЯДЖЕНИЙ БАТОН. До калдуньї Роман їздив. Зарядила вона йому пшеничну булку і сказала покласти її на комп’ютерний монітор. І не забирати три місяці…
Авжеж, гомеопатія – то взагалі в Романа жесть якась була. Ці манюні цукрові кульки передавала йому спеціалістка зі Львова. Поїздом. Загорнутими у фольгу, щоби їх не дістало електромагнітне випромінювання. Кульки слід було ковтати щодня о третій рівно. Проковтнувши, треба було на 15 хвилин залягати в повному спокої і в темряві, не торкаючись ні до чого металевого, щоби не пішов розряд. Так Роман в офісі щодня й лежав. Зсунувши докупи два стільці.
Ми теж могли так спати. Або й взагалі на червоному килимку "фендер", скрутившись какашечкою, коли косила втома. Бо ж тоді ми ще малі були і голі, не мали своєї студії і писалися на ничку в Романовій. Ночами. Через це Артим, чесно кажучи, й не звільнявся з цієї студії. Бо ж ми собі теж робили іскуство.
Крім нас, у цій студії його робила сила-силенна персонажів, за котрих треба цілувати Долі ноги – таких уродів не придумаєш навмисно навіть під дією найкрутіших наркотиків планети.
– Вот какую би абложку сюда? – питав Артима чіста серьйозний пацан, щойно отримавши свій ще гаряченький альбом шансону.
– Ну, та яку? – Артим радив перевірене на живих людях. – Фотографію можна тут вашу…
– Нє. Фатаграфію нє.
– А чого?
– Та в розискє я…
А ви кажете, душа нє пайот. Ще й як пайот.
Правда, одного дня моя робітнича шара скінчилася. Роман відслинявив купюри і скінчив промову:
– Вибач, у нас тут не благодійна організація.
Це він про те, що я щойно отримала повну свою зарплатню (сімдесят баксів!) за написаних дві статті за місяць. Нехіло я борзіла. А шо? Пишаюся собою. Трудоголізм мій зароджувався ще у ранній юності, як бачите.
А Романа було шкода. Бо помилявся він у людях всю дорогу. Я і моя відданість корпорації – це ще дуже лайт варіант. Іра і Таня, дві високопрофесійні бухгалтерки (і секретарки за сумісництвом), котрі весь час прикривали його дупу, а він їх вважав своїми щасливими рабинями, – це теж не найтяжчий гріх на його совісті. За Артима цьому іскустворобу ще воздасться, бо не платити зарплату святим – то конкретний гріх. Але прослуховуючи історії Романа і партнерів, Бог на Страшному Суді сміятиметься, як щирий фанат камеді-клаба.
Одним з таких його партнерів-ліпших-друзів був один собі генерал СБУ. Прізвище в нього таке ржачне й характерне, що я не хочу впадати в банальності. Скажу тільки, що генерал був із тих людей, у котрих є ВСЕ. І тому єдиним прийнятним подарунком йому на ювілей Роман визначив велетенський "середньовічний" вітрильник. запханий у десятилітрову скляну пляшку. (Чого такий фуфел прийнято вважати діковінкай і предметом розкоші, здогадатися я не в силах.) Цей генерал любив час від часу зайти своїм радянським тілом і звєрським лицем до нас у студію, огледіти призирливо-прискіпливо мене, Таню та Іру, побовваніти перед нашим столом (ми справді вміщалися всі утрьох за одним) і сказати:
– Єсть Раман?
– Нема! – хором відповідали ми і тішилися, що зараз цей квадратний пам'ятник савєцького союза точно звалить. Ще трохи побовваніє і звалить.
Роман ходив із ним в обов'язкову сауну і на обов’язкові бухаловки. Потім розказував нам, як у генерала на дачі в гостях був сам тодішній президент, і як вони туди викликали заслужених артистів Світлану та Віталія Кочерижок, і поки вона співала, його заставляли пити чорнило і їбали в дупу. Роману при цьому було дуже весело. А нам було страшно за заслужених артистів – чого тільки не робили сраки заради іскуства…
Одного разу, коли студія була ще на етапі монтування, генерал подарував Роману скляні звуконепроникні двері у вокальну кімнату. Сказав: "Прійдьот чєлавєк ат мєня, всьо здєлаєт". Ну, прийшов чєлавєк, всьо здєлав і став вимагати гроші.
– Які гроші? – фальцетом дивується Роман. – 3 усіх питань до… – і називає прізвище генерала.
– Нічо не знаю! – каже чєлавєк. – Давайте гроші!
– Та це ж безплатно, це ж подарок!
– Який подарок? Мій вам? Не думаю.
– Ну, це ж він… – і знову прізвище генерала.
– Не знаю я такого! – гаркнув чєлавєк і Роман, певно, сумно встиг подумати, що Світлану та Віталія Кочерижок чєлавєк би вже точно мав знати.
Чим вся та історія скінчилася, я точно сказати не можу. Як не багато знаю і про наступну – мене звільнили, якщо пам’ятаєте. Тепер я на студію заходила хіба що цілком легально попити чайку з бергамотом вдень і цілком нелегально пописати який-небудь альбом "Космічний Вакуум" вночі. Все, що я знаю, – короткі миті блискавичних спостережень і довгі задушевні історії вижилих могікан – Артима, Тані й Іри.
В якийсь момент в житті студії і зокрема Романа з’явився дехто Марко Вакулович. Краще би він з’явився ТІЛЬКИ в житті Романа, бо часто він любив позависати на студії і за його відсутності. А тхнуло від Марка Вакуловича, не дай Боже. Знаєте цей запах немитого плішивого старіння? Від цього півтораметрового чоловічка таки жахливо тхнуло.
Від нього жахливо тхнуло. Від його кремового засмальцьованого плаща, від його товстих лінз, його кривої палиці й зачесаних на лисину рідких пофарбованих хною волосин.
Роман із Марком торгували нафтою. Тобто Роман не те щоби закинув іскуство, просто нафта, казав Роман, – це вже серйозний рівень. Як і нерухомість, казав Марко, і вони залучили до своїх оборудок ще й третього занюханого дідка, давнього Маркового приятеля.
– Спеціаліст світового рівня! – любив задирати догори кривий пальчик із брудним нігтем Марко.
Одного разу спеціаліст світового рівня, як то традиційно в них буває, взяв всі гроші компанії і зник у невідомому напрямку.
– Дивно, – не міг повірити довгим гудкам телефону Марко. – Я ж повністю йому довіряю… Особливо в ділових питаннях.
– А ви давно знайомі? – не втрачав надії й Роман.
– Та ми з ним сто років тому ще зійшлися… В одній камері колись сиділи.
Ось такі були ігри на біржі. Невдовзі Марко і сам зник безвісти, прихопивши з собою свій сморід.
І вже десь при самому кінці існування легендарного "Ер Ер Ай" Роман відкрив "туристичну агенцію". Давши в оголошенні адресу студії, ясна річ. Головним промислом новоспеченої контори була відправка голодних громадян України до ситої Європи. На заробітки. Під цивільним претекстом 5-денного огляду визначних місць Парижа, Лісабона чи Рима. Громадяни були, в основному, жіночої статі. Заплатили, сіромахи, все до копієчки, й ну чекати ліпшої долі. А її все нема та й нема. Котрась із гіпотетичних заробітчанок відчула недобре і почала дзвонити на телефон офісу, Роман наказав Ірі відповідати, що його нема. І тоді всі ці двадцять п’ять чи тридцять нездійснених трудових мігранток разом прийшли на студію, і почали вимагати Романа. Але Роман вже встиг утекти й переховувався. Це саме встигли ще раніше зробити чергові Романові "партнери по бізнесу", прихопивши всі заробітчанські внески й залишивши Романові дулю з маком і двадцять п'ять чи тридцять розлючених тьотьок під дверима студії. З іншого боку дверей Артим, Іра і Таня вже не сильно хотіли відмазувати свого боса і тому просто казали тьотям:
– Ми не знаємо, де він. Можливо, й ховається.
З часом тьоті сумно розсмокталися. Шкода – круте би вийшло шоу, попади їм Роман у ненатруджені омріяною чужиною руки.
Що з Романом зараз, ми не знаємо. Квжуть, він має чергову халтурку на черговому радіо (їх, як казав мій київський рогульський дядя-адвокат, "в сталіце на любой вкус"). Кажуть, вигідно женився, на красивій тьоті, тренерці з фітнесу. І що дочка в нього народилася. Ну, дай йому Боже здоров'я і подальших успіхів ув іскустві. От тільки побачитися з ним нікому не хочеться. Хіба лиш, якщо йому раптом захочеться віддати Артиму, Тані й Ірі заборговану за купу місяців зарплату. Можна з відпускними.
СЕПІЯ
Вікна в потязі "Делі – Деградун – Шатаб ( shut up?) експрес" зовні чорні, як сонячні окуляри. А всередині коричнево-жовті, як старі сонячні окуляри. Чи як фільтр. Чи як плівка діафільму. Чи як екран викинутого телевізора зсередини. Так що, скільки би ти не їхав, будеш дивитися старе кіно. Якщо ти, звісно, втикаєш у вікно, а не являєш собою пересувну бібліотеку, як я. Обклавшись книжками й блокнотами, виливаючи на них каву. Це також сепія.
В старому кіні спершу самі лиш тумани, з яких крадуться на тебе низькі квадратові будинки делійських передмість. Відтак з’являються поодинокі люди, сходить сонце. Виштрикуються стовпи електропередач. Корови і велосипеди. Делі вже далеко позаду. Цукрова тростина, болота, звичайні й дивні дерева.
А вчора був щур. Пацюк. Або білочка – надто вже вправно воно дряпалося шторами на карниз нашого номеру "для молодят" із круглим ліжком. Думало ще, як би то побігти по стелі, пробувало лапками вчепитися за фігурну ліпку й доскочити до вентилятора. З вентилятора мало впасти мені на голову й, відштовхнувшись, як Клочкова від пружинної дощечки, стрибнути ген аж в інший кінець кімнати, куди по підлозі я його не пускала. Тож воно сиділо і мацало лапками ліпку.
Але ж хіба то ліпка, бідне ти моє пацюченя? То так – спрощена імітація. Антистиль. Ні тобі модерн, ні неокласик, ніяке, тим більше, не псебдобароко – от би де ти точно змогло дряпатися, чіпляючись за гульки з бурульками й тичинки з маточками міфічних лотосів.
Люди, пожалійте пацюків, що живуть у кімнатах-сепіях, готових декораціях для фільмів Жане. Пацюкам і так холодно на мармурових підлогах, і їм трохи голова йде обертом від біганини дахом заокругленої шафи. Тож, люди, якщо ви вже робите на стелі свого романтичного закладу ліпнину – робіть її більш декадентською. Мінімалізм тут ні до чого.
Планєта Тьолок
Книжка, написана накуреною собакою Дінго, матиме той великий плюс, шо якби десь застопорило на наративах та дескриптивах, все можна списати на простоту божої тварі. Доктор філософських наук, професор В. Я. Герелюк про книгу Ірени Карпи
Hola, Amigos. Якщо ви це читаєте, значить, мене вже нема. Саме ваші двадцять гривень, заплачених за цю книженцію, стали вирішальними в моєму бюджеті. Нарешті мені вистарчило на квиток до Антарктиди, і гроші ці я не профукала, а купила консервів, вишиванок для українських полярників і розтанула в безкрайній білині… Якщо мене не з’їв полярний ведмідь, то це я он там, стою на горі з лопатою й перевертаю пінгвінів. Бачите, махаю вам рукою в червоній рукавиці. Друга рукавиця в мене жовта, дірява, і мені за неї встидно. Хочете знати страшну передісторію червоної рукавиці? Знайдіть і почитайте журнал "Вязаніє". Бо в цьому тексті жодної корисної для вас інформації не водиться. Так, есе як завжди – збочення, порнографія, порнографія з найтовстішими членами комісії з моральності, наркотики (телевізор і сємєчкі), тьолочні розклади і сміх без причини як признак самі розумієте кого. Так що bienvenidos, ледацюги.
