Текст книги "Добло і зло"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Піздєц, тьолки, де ми? – риторичне питання. Ми вже давненько проїхали міст і повернули направо вздовж ріки… Дорога стає дедалі розбитішою і важкою для Білочки. Зате легкою для загибелі її ходової.

– Все, – кажу я Міші, зупиняючи Білку. – Давай тут станемо і підемо, глянемо, що там попереду. Бо щось мене цей парк задрав. Дурна кількість гектарів зловісного зеленого насадження. Ходім.

– Тобі не буде страшно? – це у Васі Ведмідь питає.

– Буде, – чесно каже Вася з мобільним в руці і в каблуках на ногах. До її охоронного боєкомплекту додається газовий балончик і кишеньковий ліхтарик, а ми, ввімкнувши дальні фари (о, а нашо Васі ліхтарик?), пішли удвох дивитися, що ж там таке є попереду.

Світла фар не вистарчало, шорстке листя нашіптувало нездійснені мрії померлих закоханих, темрява гусла, як бридкий холодний жирний суп в дитинстві, і тут перед нами виріс ТОЙ САМИЙ, СУКА, МІСТ, ЯКИЙ МИ ЩОЙНО ВЖЕ ПРОЇХАЛИ!!!!

Ми заверещали, мов залишені взимку на лродльонці учні другого класу, котрим явився привид голої вчительки російської мови з сорок другим розміром ноги.

– Сука, ужастік! – кричали ми, щосили біжучи назад до рятівної машини-Білочки, і кожна потай уявляла собі, що там лежить скривавлена Вася, а навколо неї згромадилися монстри. Або ні. Вася стала монстром, а навколо лежать скривавлені міліціонери, що спішили нас порятувати і оштрафувати заодно. Бо ми проїхали під "кірпіч".

Вася була живісінька. Але ж той міст а-ля відьма з блер нікуда не подівся. Був це справді той самий чи просто браг близнюк раніше переїханого нами моста, ми з'ясовувати не стали. Ми застрибнули в машину і кудись драпаляли, а гілки били нас по головах. Найбільше бідолашну Васю, бо ж вона сиділа високо й красиво ззаду, з ногами на сидінні, в той час як ми ховали обличчя за лобовим склом.

Ви не повірите, але ми таки знайшли гарне для намету місце. Здалеку було видно Московський проклятий міст і вогні Троєщини. Романтика.

Навколо ще були якісь люди, але нас вони не чіпали, а мирно спали чи ловили рибу – не розгледіти, вночі об'єкти здаються дальшими. Соціопатія попускає.

– Ну шо, тьолкі, бахнемо? – ні, не водку розливаю я по пластикових невагомках. Я розливаю цілком питне аргентинське біле вино. І стакани в нас горді – імітація, канєшно, зате на око не відрізнити від скляних.

Васо п’є свій перший келих вже в наметі. І зразу вирубається, не знявши з себе косметику й підбори. Ми з Мішою вирішуємо, що:

– Нєплоха би і паткрєпіцца.

Ясно, що всі дрова і дальню їх рідню вже сто років тому повизбирували навкруги пікнічники, дачники, гопніки й рибалки. Нам залишається хіба сміття палити, що після них усіх лишилося, і сосиски на ньому смажити.

– Почекай, – каже Ведмідь, – у нас же є свічки.

Отут ми й навели красоту. Порозставляли всі наші свічки подвійним колом навкруг намету зі сплячою Васьою, взявши у спасенний круг всі наші супермаркетні кульочки та інші бебехи. Вичахаюча Білочка дрімала на сторожі біля намету.

– Нє, свічки не для красоти! – допетрую я Ведмежу ідею. – На них ми ковбасу посмажимо.

Ну, і посмажили. А вам, урбанізованим уїбанам, слабо?! Покинути нагріту хатку, випхатися глупої ночі в міський парк з наметом і смажити собі впольоване у супері треш-їдло?! Отож-бо. Нормальні люди заради таких радощів у гори на вашому місці їздять. І на нашому, кажись, теж.

Відтак ми ще довго п’ємо вино і задушевно розробляємо підступні плани нациганення собі квартири в центрі, паралельно милуючись вогнями Троєщини, манливими лише на такій відстані – як недосяжні й нахуй непотрібні нам зірки…

* * *

Через більш ніж півроку Вася, сидячи в цілком уже справжній нашій квартирі (не в центрі, правда, але біля величезного парку, що зберігся по інший бік міста), скаже мені:

– А пам’ятаєш, Карпа, як ти нас вивезла спати в палатці?

– Ну.

– З того часу в нас ума палатка!

ПОМОГІТЄ. МИ БЕЗДОМНІ

Атож. Ми були з Ведмедем бездомні. Півосені. І при цьому щодня брехали по телефону й Інтернету Васі про те, які в нас тут золоті гори стирчать за вікном і молочні ріки з кокаїновим піском течуть через дорогу. Щось таке, манячне. Заманювали Васю, одним словом. А самі просилися то до добрих друзів, то до ледь замаскованих ворогів – але ж ці нам висли купу грошей і не могли відмовити. Інакше ми би у них позабирали велосипеди, дивани та комп'ютери. Вони потай скреготіли зубами й пускали нас до себе спатки. Чесне слово – нас мучила совість. Нам дійсно хотілося швидше знайти собі хатку. Ну і ще їхній скрегіт зубовний заважав відпочивати.

Терпіти друзів інколи було ще важче, ніж ворогів. З ворогами можна було мовчати, ігноруючи їх, хіба що трохи ділитися з ними своєю їжею, бо ж нас із Медведем хоч в дитинстві добре виховували. З друзями цей номер не проходив. З друзями треба було говорити. Звісно, у нас було аж четверо друзів, з ким можна було дивитися мультики й патякати без особливих душевних втрат: Укорізнєнна Коала, Антон Прекрасний, Злюка і її Мущіна. Мене найбільше жаліли Злюка, ЇЇ Мущіна і Цуца, їхній спільний кіт. Тобто стан у мене був украй гівняний, якщо навіть коти жаліли і йшли мені на ручки, а не обсцикали мої капці й сумки, як у них то водиться. Медведю ж пощастило менше – поки його до себе не заманили Коала і Прекрасний, Медведя заманювала Рижа. Хороша, в принципі, дівчинка, з кінами й пральною машинкою. Тільки от любить говорити. Дуже любить говорити. ПІЗДЄЦ, БЛЯДЬ, як Рижа любить говорити! Рот їй не закривався ні на одну хвилину з усіх двадцяти чотирьох годин цілісної доби. Якщо Рижа якимось чудом засинала, в неї на комп'ютері однаково лишалося включеним якесь кіно, і його Рижа коментувала прямо зі сну.

Медвідь потерпав. Ну, ти ж не скажеш ЗАТКНИСЬ людині, в котрої ти спиш і користуєшся її пральною машинкою. (При всій нашій тотальній бездомності Ведмідь мав нахабство виявитися педантом і чистюлею – ношений один день одяг обтяжував його нечистістю сильніше за найгіршу карму.)

Ведмідь шаленів. Йому треба було ходити на безплатну роботу на один канал (вдень) і на символічно платну на інший канал (вночі). Коли ж у Ведмедя з’являлося хоч трохи часу на сон – від закінчення денної зміни до початку нічної, – цей час блискавично виїдала Рижа. Вона питала, наприклад, чи дивився Ведмідь якийсь фільм. Якщо дивився, Рижа починала цей фільмі із Ведмедем обговорювати. Якщо не дивився, Рижа розказувала фільм у подробицях і з мораллю. Ну, і так з усім іншим. В результаті Ведмідь уже так її боявся, що, як звалив, то й по речі повертатися не став – мав одну перезмінку і чесно її прав щодня. І майже носом не крутив. Біда навчила.

ПОЯВА ДАРТ ВЕЙДЕРА

Коли в нас іще не було нашої чотирьохкімнатної пустоти, ми, як я вже казала, тусували, хто де міг. По якихось моїх ексах, по друзях моїх ексів, по ворогах моїх ексів (оці нас приймали найтепліше) чи просто по друзях наших друзів. От ми з Вовіком якось варили чайок і ночували на підлозі крихітної гостинки у Вишневому. На підлозі, бо там теж ніяк не кінчався вічний стан ремонту. З готових речей була дзеркальна шафа-купе (збагачує фактичний простір ілюзорним) і велетенська, схожа на космічний корабель чи батискаф передкустовського періоду, душова кабіна-джакузі-сауна-ігровий-автомат. Призом від останнього мені, як правило, випадала холодна вода на голову, бо я в упор не могла зрозуміти, за яким принципом працюють всі ці лампочки й кнопочки. Бездушна машина примудрялася подавати холодну воду зверху чи кип’яток з усіх боків знизу, як правило, в той момент, копи я була повністю вдягненою – і це ще більш посилювало мою сенсорно-звукову афектацію.

Спали ми не просто на голій підлозі, а на матраці. Його слід було надувати щовечора, а ще після нього боліла спина. Як відомо, можна вибрати друга чи по духу брата, але ніяк не спальне місце, коли тобі в принципі ніде спати. І тут уже працює класична мудрість When one does not have what one loves One must love what one has, ^[3]що по-нашому значить "не вийобуйся". За кілька днів спання на синьому резиновому диві з велюровим ефектом покриття нам стало здаватися, що ліпшого й бути не може. Особливо для зйомної хати: здув-надув. Знову вранці здув, а ввечері надув. Схоже на віддзеркалення режиму навколосвітньої подорожі повітряною кулею.

– Карочє, треба й нам такий, – порішили ми з Вовіком, що теж милився жити в нашій гіпотетичній новій хаті. Наразі зняти хоч якесь житло в місті Київ здавалося неможливим. Щорічний дурнуватий осінній бум на квартири (студенти, мовляв, приїздять – та звідки в студентів стільки грошей на рент?!) плюс туристи-майданники з данєцка та інших кольорових сіл. Поки їм знімали квартири налякані позачерговими виборами 007-го року партійки, знайти щось у центрі було так само легко, як переконати дядю з джипа пересісти на велосипед заради світлої мети всього людства – покращення загальної екологічної ситуації. Допомогти не могли ні знайомі ріелтори, ні телевізор як місце роботи – не було в центрі квартир і все. Або за них просили місячну ціну, що тютілька в тютільку дорівнювала моїй тодішній зарплатні. Отже, коли ми нарешті знайшли свою чотирьохкімнатну пустоту й панічно швидко підписали на неї контракт (пики в нас були такі розпачливі, що хлопчик у копі-центрі навіть безплатно роздрукував мій ідентифікаційний код, дай Боже хлопчику здоров'я), одразу ж почалося виття гнізда.

– Кажись, у Льоші є ще один такий матрац… – випрямляючи спину на гостинній надутій гумі, облизувався Вовчик. Ведмідь тоді спав або поряд, творячи комплект "лєнін с намі", або їхав до мого екса, з котрим його поєднувала взаємна ненависть і місце роботи, що до того ж було близенько від кваритири красивого екса.

Ці їхні спільні спання вилилися в те, що співробітники вже не сумнівалися в їхньому "зустрічанні". Ведмідь ледь не впав замертво, коли про це почув. А проте розчулився, коли ненависний йому екс якось прикрив Ведмедя вночі спальником…

– Це ти на що натякаєш? – Всілася на ложе я.

– Та ні на шо. Можна в нього позичити. І вже зможемо спати вдома.

"Вдома" – яке солодке й гірке слово щодо зйомної квартири. Той, хто коли-небудь жив без мами-тата-сала і не ліз, мов у шахту, в кредити, мене зрозуміє.

Сказано-зроблено. Льоша – щедра душа. І мама його дівчини тоже. Дала нам непотрібний їй матрац і побажала щастя. Так сиротливий матрац, що заростав пилюкою й грибками в неї на балконі, став Першим Предметом наших меблів.

– Нарешті ми маємо на чім спати в новій хаті, – промовили ми, як мультяшні герої, виймаючи з кульків старі коцики, пожертвувані молодій комуні Артимом. Льоша ж пожертвував нам спеціальний насос для надування матраца. А Артим ще й постіль – от які у нас друзі, понятно?!

– Ну, з Богом! – я заходилася надувати матрац, блаженно мріючи, як от ми зараз застелимося, розтягнемося і заснемо солодким сном, незгірш ніж у наметі на кариматі. Дую і дую. Електричний насос гуде й гуде, йому наплювати на сон сусідів о другій ночі. Наші ж бо солодкі сни чекають на нас у комплекті…

І тут зненацька результатом мого надувательства постає не те, чого очікували ми, а якась повна хуйня – з грижею посередині, з бильцями, з відкидною підніжкою і з фігурною спинкою. Ця хуйня, вся чорна і лискуча. Типу, пад кожаную мєбєль. Гумовий диван.

Якщо на цього монстра було сісти, він жалісно стогнав і випускав повітря. Пробитий був. Бувалий.

– Назвемо його Дарт Вейдером, – вирішує Медвідь.

– Чо?

– Ну, бо він чорний, великий і зітхає, – знизує вона плечима.

І правда. Так тяжко не зітхав, навіть коли був малим цуценям, мій пріснопам'ятний собака Дік, а той вмів це робити так, ніби він – батько шестьох дітей, що вйобує щодня на заводі, а жінка його капарниця і курва, яких світ не бачив.

Дарт Вейдер гірко зітхав усю ніч, варто було хоч трохи на ньому поворушитися. На додачу, під ранок він ще й здувався, як потаскана гумова тьолка. Коротше, заснувши на дивані, ви просиналися на підлозі. Дарт Вейдер, ще так-сяк підходив для людей завдовжки з метр шістдесят, як я, але для людей довших – як-от: Вовчик, Ведмідь чи Антон-дизайнер – служив таким собі знаряддям сплющення. Проте його дивним чином полюбили всі відразу. І не викинули, коли завели собі пізніше купу справжніх ліжок і диванів. Дарт Вейдер перекочував тоді на кухню. Від тяжкої доленьки він усе більше й більше втрачав шляхетну форму – місцезнаходження зрадливої дірки лишалося недоступною до з’ясування таємницею. Зате хто ще собі може дозволити "шикарний офісний псевдошкіряний диван" на кухні, де навіть раковини нема?!

Чорне гумове ніжне створіння. Його любили тьолки. Навіть прекрасна Аліса-20, тренерка з фітнесу, що якось здуру ледь не вийшла заміж за пісатєля, спала в його зворушливо здутих обіймах. Вічна слава Дарт Вейдеру.

Якщо ви вже змирилися з моїми безсоромними забіганнями наперед в цій повісті, то ось вам іще. Історія шиворіт-навиворіт. Моя розповідь така ж логічна, як одягання трусів через голову. (Я, до речі, пробувала. Не виходить. А комбідрес виходить.)

Карочє. Ще трохи про Дарт Вейдера.

Бачив би Ведмедець ту рекламу, що я її бачила зимою в Індії, залишивши його з Васьою на хазяйстві. Коротше, за границею рекламувалися родичі нашого Дарт Вейдера. З вигляду – такі ж самі, хоча, можливо, через своє індустанське походження зітхають по-іншому, якщо їх пробити.

Там дарт-вейдерів штовхали в маси всього по 5999 рупій. Почім їх звідти продають у рабство до Пакістану чи Бутану, лишилось невідомим. Тільки телефон встигла записати (всяке ж може трапитись в житті), за яким замовлю собі Дарта, коли опинюся в Бутані, куди мені конче треба знов попасти.

В рекламі дартів різні люди – переважно товсті американці – по-різному мучилися на своїх старих диванах. Лисий дядя, наприклад, намагався подивитися телевізор, і йому заважали подушечки. Він їх і так під себе підкладав, і сяк – однаково незручно. Роздратований дядя встає і кудись біжить зі свого старого дивана. Кремового, такого м’якого й домашнього, в нас уже навіть в Будинку меблів таких затишних не знайдеш. Відтак показують того ж дядю, але вже вдоволеного своєю роботою, жінкою, сексом, їжею й асортиментом телепрограм, бо ж він на місце старого диванапоставив собі НАДУВНЕ ДИВО!

Відтак з’являються молодята. Вони крутяться, нудяться і не можуть заснути на своєму широкому старому ліжку, але варто їм купити (лише 5999 рупій!) і надути Дарт Вейдера, як тут же приходить любов і романтічєскіє свєчі. І дядя обіймає тьотю ззаду, і поскрипує НАДУВНЕ ДИВО.

Потім показується крупнозада дівчина років тридцяти, з хімією на голові й лептопом в руках, справжня ділова жінка. Вона теж щось там нудилася, не могла найти собі місця ні за журнальним столиком, ні, знову ж таки, на старому диванів мансарді свого півтораповерхового будиночку десь в Айові. Відтак вона в компанії ще одної тьоті і одного дяді, пукаючи й надриваючись, виносять геть ненависний старий диван. На його місці з’являється САМІ ЗНАЄТЕ ХТО, і ділова тьотя з хімією у підперезаних попід груди варьонках влягається творити на нього свій новий віртуальний бізнес-план.

Відтак Дарт Вейдеру судилися випробування.

Спершу на ньому щосили гоцають своїми сраками два бевзі, ріжучись на плей-стейшн.

Потім скачуть, мов скажені, діти перед сном, в результаті диван перемагає і вони мирно засинають.

А далі гірше. По Дарт Вейдеру, встановленому просто на ігровому полі, скаче у повній екіпіровці ВСЯ команда з американського футболу. Чи з крікету – решітки на пиках і штани з квадратними дупами в цих спортсменів однакові.

Відтак Дарт Вейдера волочать, прив’язаного до джипа, кам'янистою пустелею. І в кінці ще й переїжджають автобусом.

НАДУВНЕ ДИВО витримує всі знущання і тортури, залишається живим і неушкоджено лискучим. Одне тільки мені не ясно: ЩО ДО НАС МОГЛИ РОБИТИ З НАШИМ ДАРТ ВЕЙДЕРОМ, ЩО ВІН ТАК НАГЛО ЗДУВСЯ Й ПЕРЕТВОРИВСЯ НА БЕЗДИХАННУ Й БЕЗГЛУЗДУ РЕЗИНОВУ КОВБАСУ ТАМ, У КИЄВІ?!

БИТОВУХА

– Піздєц. Ми реальні молдавські робочі, – каже Ведмідь, застукавши мене за виробництвом чаю в кухні на підлозі. Чашки стоять на пласкій коробці від вішалки, чайник просто на лінолеумі, а я сиджу на кариматі, як йог чи аскет, зі світлою пам’яттю про гігієну.

– Та чо молдавські? – знизую вільним плечем я. – Гуцули. Нормальні собі гуцули. Кладемо плитку по 6.20 за метр.

– Баксів?

– Євро.

– А, ну тоді давай будем гуцули.

Коли ми вже справдіпочнемо робити собі свій ремонт, Артим нам скаже:

– Ну, ви ще трохи, і зможете вже в Москву їхати на заробітки… Вже все знаєте.

Ну, нам це лестило, звісно, хоч у Москву якось не хотілося. Всезнання наше було доста відносним. Виходячи за рамки дозволеного, ми й не підозрювали, як це все робиться по-нормальному.

В нашому світі сітка-рабиця спокійно прибивалася на стіну спальні й покривалася білою водоемульсійкою. Це був, бляха, мій дизайн, а не "Що, сюда плиточку будете класти?"

Глянцева кахельна підлога обох наших ванн-туалетів покривалася смердючою масляною фарбою – чим дешевша, тим більше смердить і довше тримається; чим дорожча, тим швидше висихає і облазить… Не вірте рекламістам! На них чекає пекло, в якому будуть тільки ті речі, їжа і питво, які вони нам нахвалюють.

Батареї центрального опалення (ніякий, курва, цей модерний дім не цегляний, цегла на його стінах – повна бутафорія для краси, що відкрилося за відсутності обігрівача при перших же морозах) малювалися в білий чи в ліловий кольори тією ж водоемульсійкою. Труси і шкарпетки, вивішені на них, набували, відповідно, благородних білого чи бузкового відтінку плям. Зате емульсійка ліпше проводила би тепло, якби воно було в тих батареях.

Ну, і ще багато іншого. Такого, як оббиття високим очеретом стін Кабінету тощо. Тільки от більшість цих наших подій все одно ставалися вже післяВасіного приїзду. А до нього моя страшна історія ще поки не дійшла.

Ми поки ще сидимо аскетично на підлозі в кухні і тільки складаємо метрові списки необхідних для декору матеріалів. Про те, що грошей, викинутих на всі ці фарби-пензлі-розчинники-дюбелі-сітки-очерети-цвяхи-молотки-стелажі-шторки-табуретки – дзеркала-тарілки-ложки-постіль-подушки-сковорідки-вазочки (нахуй нам вазочка? А, ну так, красіва була), ПЛЮС нашої квартплати за лису квартиру з правом самостійного дизайнув дупі міста давно би вже вистарчило на оренду цілком пристойної квартири в центрі, я старалася не думати. Простір для творчості – це головне. Нема нічого гіршого за зняту євроремонтнуквартиру з гидотними вензелями і пофарбованим під золото пластиком. Ну, хіба шо трущобна нора, з темно-коричневими шпалерами в зелені розочки й смердючим шифоньєром, і боронь Боже вам всі ті раритети рухнути, вони ж хазяїну про дєцтво залатоє напамінают!!! Скільки коштує оренда такого туалету із вбудованим койко-місцем в якомусь засраному щасливими мешканцями спальному районі, ви й без мене знаєте. Так що наша фактично чотирьохкімнатна пустота на краю Голосіївського лісу, на горі над Китаєвою пустинню (я, наївна, гадала, що гулятиму там щодня), – просто дар і благословення житлово-комунального бога.

А деталі не важливі. Меблі, раковини, холодильник і те де – то вже наживні декорації. Поки що ми сидимо на голій підлозі, фантазуємо і слухаємо дивні речі. Наприклад, нам добре чути, як дзюркотить вода у дальньому туалеті. А слів одне одного у цій же кімнаті, де ми сидимо, розібрати не можна – луна.

– От же ж сука, не спиться тобі о третій ночі… – цідить Медвідь і похмуро зирить на стояк.

– Угу, – кажу я. – Посцяти вийшов. Жаль, ми на низькому поверсі, а то би ми їм тоже сцяли, правда?

– Правда, – каже Вовчик, наш друг і Майбутній Багатий Адвокат (також з питань авторських прав, до речі, так що не сподівайтеся щось у мене безкарно спиздити).

– А прикинь, якщо тут вентиляція така сама, як труби? – активізується Медвідь. – То би ми йому зараз: "Простатит?.."

Ведмідь зобразив мужичка, що злякано вхопив себе за хуй і роззирається по стелі туалету в пошуках дірки з гласом Божим.

– А потім, – провадить Медвідь, – потім він виходить і йде у спальню до своєї нової дружини, білявки, молодшої на двадцять років, і у них перша шлюбна ніч. І ніфіга в нього сьогодні не вийде, бо вона там до нього то-сьо, а в нього в голові одне: "Простатит, простатит!"

– А тоді всі жителі цього будинку дістануть жорсткі неврози і терміново виїдуть. – ставить ніби крапку МБА "Вовчик".

– І ми тут таке замутимо!!! – Медвідь сміється гомерично.

– От тільки ремонтик доробимо… – вкрай обережно закидаю я.

– Та шо той ремонтик! Якщо свиснути всіх наших фанатів, все можна бахнути тупо за день. – Ведмідь свято вірив у силу нашої звьоздності.

– І всі вони ще будуть стояти під вікнами і кричати.

– …що знають тепер про звьозд усю гірку правду, – похмуро додаю я.

– Та нє, ми їм скажемо: нас абакралі, все винесли і поклеїли нам ці уйобіщні обої.

– Шоби надругацца, – оживаю я. – Акуратно так позрізали старі, прикольні, і наклеїли оці, бичі. Зняли паркет і постелили лінолеум.

– І труби винесли. Мідні, – ніби щось передчуває Вовчик.

– Нє. Золоті, па-багатаму. – Це Ведмідь.

– Золоті – тупо. – Я.

– Зате унітази наші золоті були. А вони замінили їх радянськими теплими. Фу.

– І джакузі наше спиздили. Прямо в ньому поїхали, на бульбашках. Вивернули джакузі навиворіт і полетіли на бульбашках у космос. Свідків не було. Тільки консьєржка, що вже нас впізнавала, сказала їм "Вєєє!" – бо ж звикла так із нами здороватися. І всі: да, значить, так і було, раз бабушка гаваріт.

– А ще нам надули в коридорі паркет і на кухні кусок обоїв.

– Спиздили наш жирний душ і для стьобу вставили у той же змішувач ще один кран. Знали, суки, як ми любимо митися. Ми би ніколи не поставили собі два крани в один змішувач!! Це не по-християнськи.

– І що найобразливіше, перенесли нашу квартиру з восьмого поверху, де крута панорама на всі навколишні ліси і парки, на другий… Так шо ми її ледве найшли.

– Да… Кльово у нас було до того, як нас обікрали…

Певний час ми сидимо в тиші, відтак Ведмідь набирає в мобільному Васю і парить їй свіжу рекламну найобку: про вид із вікна, про висоту стель і про загальну площу нашого дизайнерського ремонту. Це вже зовсім звична процедура – не вперше й не востаннє. Замолодивши ще на пару відсотків Васю, що спокійно поживала собі в Харкові зі своєю мамою, теплою хатою з видом на інші теплі хати, з гарячими обідами і хом’ячками в клітці, Ведмідь знову взявся за розробку плану "Покликати фанатів робити нам ремонт". Сам Ведмідь любов’ю до праці не відрізнявся, зате афери будував на раз. Хоч гуцули й кажуть "Без праці нема в сраці", міжнародне прислів’я "Афера – друг мільйонера" теж має слушність.

Ведмедик планував:

– Карочє, фоткаємо хату, викладаємо на qarpa. com і пишемо "Нас абакралі". Журналістів на форумі купа, новина піде в народ, як діти в школу, і вже всі будуть знати, що над намі надругалісь, і будуть нам безплатно помагати… Нє, ти уявляєш?!

– А якщо одного дня всі взнають, що ми їх наїбали? – З мене такий собі експлуататор.

– Тоді нас помітять і запросять у політики – бо якщо ми змогли наїбати стільки незнайомих людей, то наїбемо й усю Україну!

Ведмідь запив свою екзальтацію холодним чаєм, зітхнув і закінчив:

– І у нас будєт многа-многа дєнєг і хуйовая-хуйовая карма.

ДЕКОР І СОПЛІ

Найважче в ситуації відсутності меблів та кухонної раковини дається хворіння. Тоді до розкладених по підлозі їстівних бебехів додаються ще й лікарські. І інгаляцію лежачи на кариматі не дуже зручно робити. А на роботу, де є столи і стільці, все одно ходити не хочеться.

– Тут тобі дещо передали на випадок хвороби… – дзвонить мені прекрасний Посланець Алігарха.

Дещо виявилося подарунковим кошиком із фруктами всіх можливих рас і національностей. Я їх роздаровувала кому тільки могла, а все одно ще довго подарунки не кінчалися. Одна збоченського виду мандаринка…

– Це лічі, село!

…так от. Ця мандаринка взагалі пролежала в кошику місяці три. Алігарх каже, її запікати добре і їсти з кроликом. Кролика в нас ніяк не з'являлося, тому лічі так і померла в кошику, сиротинкою. А кошик залишився в кутку і став виконувати функцію декоративної рослини і шафи.

ГАМАК ЯК ЗАПОРУКА ДАЧНОГО КОМФОРТУ

Одного разу я спиздила гамак. І не в якихось там злих сусідів по дачній ділянці. Нема в нас дачної ділянки. І не в готелі у Камбоджі, бо було холодно, й треба було чимось накриватися. В Камбоджі не буває холодно, якщо вимкнути кондиціонер. Просто так спиздила. В супермаркеті. Добряче собі піднявши рівень адреналіну й настрій. Чесно кажучи, я вже таке робила. Геть без причини. І дуже-предуже гламурно. Поцупила блиск для губ у магазині дьюті-фрі в Дубаї. Там стопудово за таке руки рубають, арабушки-молодчики… Тим більше. Ходила собі туди-сюди, коротаючи шість годин між рейсами, никала між дорогими парфумами й дешевим алкоголем. Купила навіть щось, якийсь "фак хер" парфум. Для годиться. Баксів за п'ятдесят. Щоби поцупити блиск за одинадцять. Взяла його, тестер (а тестери набагато краще блищать і пахнуть – ви самі перевірте!), намастила собі жирно губи. Заблищало на весь міжнародний аеропорт. Я туди-сюди до дзеркала, тестер ненавмисно падає поміж інших моїх речей, складених на візочок для закупів у дьюті-фрі. Пікне, думаю, то зроблю переляканий вид істеричної домохазяйки, що в Емірати за шкірянками й золотом приїхала. Скажу, що не винна і що взагалі мене такий дешевий мотлох не цікавить, я он парфуми дорогі купила, в мене оно скільки грошей – нате подивіться!

Блиск не пікає. Хіба ж пікають тестери? Хіба ж узагалі пікає будь-який товар, вийнятий з коробочки? Це тільки в постсовку детектори ліплять безпосередньо на пляшечки й тюбики. По собі спритних покупців міряють, молодці. А тут нічого такого не пікає, я спокійно виходжу з магазину в світ широкий і йду на лавочку читати книжку про щось доброє і вєчноє, і на душі так хороше, Боже ж мій! Десь із тиждень тривав добрий настрій, і кілька місяців тривав блиск для губ.

Отака от пригода була, безпричинна. Всі щось крадуть – ручки в чужих офісах, горох на нічийному полі, канцелярію на своїй роботі, цукор в поїзді. ("Привези мені щось з іншого міста! – просила вагітна дружина нашого звукорежисера, коли ми поїхали в тур. – Але цукор з поїзда більше не рахується!") Зірки – ті взагалі клептоманять по чорному. Емі Вайнхауз цупить журнали в крамничках. Вайнона Райдер взагалі три роки умовно отримала і штрафанули її на десять тисяч баксів. хоча накрала вона в тому Sachs Fifth Avenue лише на п’ять шістсот.

У світі старлеток чи модельок все набагато страшніше. Там вони пиздять одна в одної зі злості, заздрощів чи інших чисто жіночих міркувань. Типу, пішла одна на подіум, а ось її туфлі стоять із запханими колготками на наступний вихід. Інша собі тут як тут, пудрить сраку перед виходом (у неї вихід без колготів). Ну, а чого втрачати час? Ніхто не бачить – рраз! – туфлі й колготки конкурентки пакуються в сумку. І виносяться собі спокійно додому. Чи й до смітника – не користі ж раді… А платить за все нещасна жертва – не вберегла предмет от-кутюр, корова.

Але в мене були геть інші причини. І не клептоманські, хоча формально крадіжка речі, котру ти можеш собі купити, вважається клептоманією, а не просто заощадженням. Причини в мене були виховні.

Двійко дітей-дизайнерів на ім’я Райс-міт-Шайз ^[4](хто з них хто, ми ніколи не розбиралися), Ведмідь і я робили чергову серію закупів для нашої крейзі-хатки. Купа банок фарби, коробок лампочок, рулонів з очеретом і гамак. Гарний такий, смугастий, привіт із Ямайки. Тільки з фіолетовими додатками і червоними канатиками. Дорогий страшенно, баксів сорок. Але як встояти перед таким от дивом?

– Беремо.

– Уважаємиє пакупатєлі, наш супєрмаркєт закриваєцца! – високим голосом голосить абстрактна тьотя з будівельно-супермаркетних небес.

Ми вже не просто котили свій візок до каси, ми його розігнали до швидкості автомобіля "славута". Хух, встигли. Тьотя на касі нєрвно то все нам пробиває. Доходить до товстенького, як підсвинок, і смугастого, як кавун, гамака.

– Тут нєт штріх-кода! – каже тьотька і тикає мене кавуном, тобто, гамаком, у пику. А відтак у саме серце:

– І скарєє всєво, ви нє успєєтє взять новий до закритія. Всьо!!! Позна!

От відьма. Знала би вона, в якій дупі стоїть цей їх супермаркет і як важко до нього прориватися крізь дорожні пробки. А закінчуються пробки – закінчується й робочий час цього магазу.

Ні, – протестую я, – зачекайте. Це ж не я винна, що нема штрих-коду!

– Сматрєть нада била! – Вона ніяк не відпускає мій гамак.

– Почекайте, – кажу я, вириваю в неї з рук смугасте диво і бігом біжу у відділ "Дім, Сад, Город" шукати грьобаний штрих-код. І віршами я в цей момент не думаю, а думаю, що, бляха, курви, якщо ви тут мене ганяєте, бо у вас не приклеєна етикетка, і якщо ви нам ще й хамити будете (а таки хамили дітям за моєї відсутності), якщо все у вас так просто – Я Ж МОЖУ ВИЙТИ ЧЕРЕЗ ІНШУ КАСУ і… Карочє, чому би не спиздити цей гамак на користь дітей? Чом. чом, чом, земле моя?! – Сам Бог велів! – звучить спокійно й відсторонено у мене в голові. Ну, велів так велів. Не відкладаючи свій нелегальний гамак, я беру в руки цілком легальний і вже спокійно й гордо йду з ним на касу. Касирка зелено-синя, порскає жовтим від злості жиром, але таки бере пробивати принесений гамак N0 2. Гамак № 1, кандидат на спиждження тихо висить у мене за правим плечем. Як рюкзачок чи дамська сумочка. Я розплачуюся, сума не маленька, Ведмідь із дітьми розбирають пакунки, ми проходимо повз охоронця, виходимо на парковку через скляні двері – нічо ніде не пікає. Заєбаца-молодца.

– Діти! – врочисто оголошую я. – Ось вам подарунок. Чисто щойно спижджений.

– Урра!!! – кричать діти й підкидають гамак.

– А Тон також спиздив пару дюбелів і суперклей, – тихо посміхається Оля.

Ех, приємно щось пиздити для добрих людей. Всі так тебе люблять. Цю фішку ще Робін Гуд просік. І Олекса Довбуш.

ІЩЕ ОДИН ДЕНЬ БЕЗ МЕБЛІВ…

Наступного ранку ми ламали голову над тим, як би то завести собі такі столи, щоби їх на ніч переробляти у ліжка. Цікаво, нашо нам то було. Місця ж у хаті вдосталь – не японці ж у капсульних кімнатках. Хіба що заради шумових ефектів – це ж так заманливо, коли внизу ніхто не живе і можна шуміти чи влаштовувати потопи, головне не відкривати двері, коли прийдуть працівники офісу, що мешкають там удень з дев'ятої до шостої. Але ж формально офісні сатрудніки – не жильці. А значить, і не люди. Як і ті, хто просто знімає квартиру, а не є її власником. Ви он в консьєржки спитайте.

– Так, блядь, де чай. Я так не можу працювати! – гарчить Медвідь і погрожує шваброю.

– Чай є, – кажу я.

Медвідь нахиляється до чайника. У нас до всього треба кланятися, бо все на підлозі. Чайник у нас маленький і охайний, звать його Олена.