Текст книги "Добло і зло"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

– Він кипів.

– А? Ну я заллю чай.

– Чай готовий, – кажу я голосом самурая (на гейшу я недостатньо начитана).

– Щось ти така добра, дивись… Піду гляну, де мої гроші.

Медвідь іде кудись в апартаменти. За хвилю повертається і дивиться на розкладене по лінолеуму багатство – немиті перці, помідори, огризки граната, якусь маленьку недо-лимонну біду (подарунок Алігарха), відкритий мед, панірувальні сухарі і китайські палички. Завершує картину на чверть розпакована нарізка ковбаси. Цю сутність я не вживала вже бозна-скільки років, купуючи все здорове, дороге і свіже. А тут – на тобі. Мамина пісня. Захотілося дітям лечо зробити. Бо ж осінь настала. Одного не врахували – на цілком пустих, щойно знятих квартирах, якщо і гніздиться грибок, то рослинної олії він точно не виділяє, так що смажити лечо нема на чому і ковбаса лежить-тужить і націлюється на банальний бутерброд. От.

– Калбаса все-така смачніша за все.

Так ми сиділи і втикали в нарізку цієї жирної салямі за 6 грн 52 копійки, а поряд страждав сир фета, здоровий хліб і рештки екзотичних фруктів. Ковбаса була поза конкуренцією.

– Треба хоч щось зробити, – каже Медвідь, – щоби Вася не охуїла, коли приїде сюда в середу.

Ми, здається, набрехали Васі, що у нас тут хата 100 квадратів (насправді 96,2), купа меблів (надувний пробитий Дарт Вейдер, коробка від мобільної вішалки, що слугувала нам кухонним і письмовим столом, сама вішалка на коліщатках, що слугувала нам гардеробом і пересувним святом, нерозпакований куплений гамак, брат-близнюк спиждженого гамака) і депутатські машини під вікнами.

– А ета правда! – кричить Медвідь. – І п'ять із ніх наши.

– Хороша маша, как наташа, – це вже я кажу.

Ми їмо мандарини, за вікнами літають недобитки перелітних птахів, в батареях починається опалювальний сезон, а хтось із сусід в пішов посцяти, що ми, традиційно, слухаємо вже без коментарів.

Ми сидимо на Дарт Вейдері і розплітаємо вирваними зі старої щітки голочками червоні косички Медведю. Я намотую "матеріал" на чорну пластмасову трубу, що стирчить зі стіни. Все стає схоже на чорно-червону зебру, Лишається купа волосся.

– Давай абматай ім батарею. Будєт валасатая батарея. Смерть Алігарха. – Це вона про яскраво виражений орально-анальний дисбаланс в характері нашого грошово-знакового друга. Акуратіст, педант, копійка рубель береже.

– Ги-ги. Ги.

– Інтересна, – каже Медвідь, – от він думає, что ему удастся тєбя ахмуріть, он захочіт тєбя пєрєваспітать?

– Думаю, да.

– То єсть, тебе прідьотся преєкратіть варавать? Нє-е…

– Нє… – погоджуюсь я.

Ми розглядаємо лінолеум у себе в кухні. Він зроблений під паркет, і кухня – це єдине місце, де цей паркет не поморщився, як цицьки аріни-радіонавни.

– Ех, жалко людей, що вибирали такий лінолеум, – каже Медвідь. – Напевно, мріяли стати багатими.

– Лінолеум, якщо його добре натягнути, стає подібним на ламінат, – авторитетно кажу я.

– Різниці не бачу. – ще авторитетніше ставить крапку Медвідь.

– А хороший ламінат подібний на паркет, – проваджу я, і ми одночасно розуміємо, яка це все суцільна лажа.

Паркет дорівнює лінолеуму.

ВАЖЛИВА НОВИНА ДНЯ

Медвідь, попиваючи чай зі шматками фейхоа і цедринками:

– Блядь, поймала лімончік. Патом пасматрєла на тєбя, атвлєклась і виплюнула. Тєпєрь єво апять лавіть.

Зловила, полегшено зітхнула, відкинулася на спинку Дарт Вейдера і похвалила себе: "Хух. Лідєр".

КОРОТКА ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК МИ ШВИДКО РОЗБАГАТІЛИ І ВАСЯ ПОВЕРНУЛАСЯ ДО НАС У СЕРЕДУ

– Ну, і як це сталося? – цікавлюся я.

– Алігарх, кроме всєх етіх фруктав і карзін, дал нам єщьо і дєнєг, – твердо мріє Ведмідь.

– Та нє, так не буває.

– Та ясно, шо не буває.

– Тоді Вася повернулася і привезла нам многа дєнєг. – Пропоную я.

– Нє нада. Бо вона так вийде заміж і я цього не переживу. Давай Вася вернулася і робила Грізліка щасливим з кожним днем все більше і більше – шість годин, вісім…

Якийсь час ми мовчимо, а потім Медвідь каже:

– Я Лев Палікарпавіч.

Отак ми й розбагатіли. А Вася приїхала. Правда, не в середу, а в четвер.

ПРИНЦЕСА ВАСЯ

Вася була принцесою. З нарощеними нігтями, великими цицьками і купою косичок. Не червоних, як у Медведя, а чорних, типу під натуральні. Я Васю дуже любила, бо Вася мене не напрягала і давала носити свої бірюльки. В мене таких блискучих ніколи не було. Бо ніколи не було під рукою справжніх ТЬОЛОК. Вася як символ. Вася як безплатна радість. Вася як пристрасть Ведмедя. Вася як об'єкт антропологічного дослідження. Вася як окраса нашого дому, куди ми заманили її байками про депутатські машини і зірковими перспективами. Вася як цілодобовий користувач ЖЖ і аськи. Вася як пересувна вечірка. Вася як безплатний алкоголь.

Колись її екс – Рєдісов, дав їй почитати мою книжку, і тоді Вася взяла і пішла від нього до Ведмедя. Не знаю, в чому тут зв'язок, але Рєдісов коли-небудь мене приб’є сухим батоном без висівок.

ГУМОВА КАЧЕЧКА

Ахілесовою п’ятою Медведя були гумові качечки. Цей невроз проявився не в ранньому дитинстві, а в цілком зрілому віці тварини, у 24 роки. У нас була кімната Рєзінавай Утачькі – в цю кімнату всі боялися ходити, а найбільше Михайлина. Навіть вікно вона там мила, намагаючись не кинути погляд на зловісне жовто-рожеве каченя, бозна-для чого запхане за трубу батареї під самою стелею. В кишки і дроти, що колись вели до люстри, попередні орендарі квартири (мормони, чи що) понапихали навіщось штучних ялинових гілок. Напевно, святкували свої екстатичні сектантські свята. Новий рік, наприклад.

Але самих сектантів ми не боялися – Ведмідь тільки пообривав зі шпалерів наклейки з розтиражованим Джізасом, а я навіть наказала не чіпати одну на дверях. Там теж був Джізас і досить влучні слова для тих, хто підсцикає виходити надвір, у гидке вороже місто: "Бо якщо Господь із тобою, кого ти убоїшся?" За точність цитати не відповідаю. А от Ведмідь взагалі за себе не відповідав, коли його відправляли мити підлогу в кімнату Рєзінавай Утачькі, що її ми ніяк не наважувалися вийняти з-під стелі.

– А ще ти боїшся вантузів, – припускала я, – бо вони нагадують тобі про гумових качечок.

– Всьо-та ви знаєте, доктар…

Так там Качечка й висіла, поки не приїхала Вася, котрій начхати було на наші забобони.

– Я знаю, як ми це зробимо! Є один спосіб… – примружилась вона.

Коли ми знімали з верхатури качечку держаком від швабри, та жалісно дивилася в очі Васі й ніби промовляла: "Не віддавай мене їм!"

Ведмідь стояв і нерухомо споглядав качечку:

– Ага, і зараз вона переведе на нас очі і скаже: "Ви теж не викидайте мене! Я останній захист цієї кімнати від Сил Зла!" і ми обісцяні побіжимо всі втрьох геть щойно вимитим коридором…

СЕРЖАНТ ВИТЯЖКА

Ми сидимо на кухні. І куримо цигарки. Тьолки – бо курять. Я – бо сиджу з тьолками. Плюс дизайн хороший: сірий, в полосочку.

– Я курю, бо це в мене гопнічний рефлекс… І ви дві гопніци в вєчєрнєм свєтє… – задумливо видихаю дим. Його багато, бо курити я не вмію.

– Карпа, закрий рот, відкрий витяжку. – Ведмідь хамить в вєчєрнєм свєтє.

– О, точно. Можна замість слова "рот" казати "витяжка". Закрий свою витяжку!

– Дуже по-армійськи звучить, – погоджується Ведмідь.

– Ага, по-армійськи. Сержант Витяжка.

Вася до мене, тикаючи в покоцану давно колись ногу:

– А цей шрам у вас звідки, сержант?

– Це я з лжка впав… У сенсі, у В'єтнамі.

Вася:

– О, в мене теж такий є! – Показує подібний шрам у себе на гомілці. – Це я з лавочки впала… Ну, в смислі, тоді, в Перл-Харборі…

Медвідь задирає свою штанину:

– А це я… не побрила ноги. Ще тоді, тоже в Перл-Харборі.

ГОЛОВНИЙ ПРЕДМЕТ *ЕБЛІВ

А, щоби не забути сказати. Бо так нечесно. Алігарх, зглянувшись над нашим позірним зляганням із півздутим Дарт Вейдером, подарував нам ліжко. Справжнє Ліжко. Пахуче й індонезійське. За купу грошей. Я сама вибирала.

Ліжко тепер кочувало в нас із кімнати в кімнату. Щоби досягти максимального фен-шую.

Спали ми на ньому всі втрьох. Але при бажанні місця би стало ще двом красивим тайським емігранткам.

– Слушай, Карпа. Давай ми в кліпе "Секс" снімєм ету кравать? – пропонував деколи заощадливий Медвідь. – На декораціях зекономимо.

– Щоби на ньому сидів екс і їв депресивно шоколадки?

– Нє, – каже Вася, – треба щоби твоїми ексами були ті чотири чуваки з харківського балету.

– Балєруни?

– Пі-джеї! – Ведмідь.

– А ми за сценарієм маємо з ними усіма переспати. – Вася. – Ой.

КВАРТИРНИЙ ПЛАН

– О, тьолки. Давайте зробимо собі в коридорі Алею Звйозд! – кричить Вася, підібгавши ноги на здутій половинці Безіменного Матрацу. Він зелений, плаский і нам його дав Кучерявий Хлопчик як запоруку того, що ми не повернемося на його жилплощу.

– Точно, – кажу я, – наші імена плюс імена Чайника Лєни, Дарта Вейдера, Шерлока Голмса…

– А ще би кльово, щоби там лампи денного світла так запалювалися поступово, – каже Вовчик, – пум, пум, пум!

– Та нє, – раціоналізую я, – ми не зможемо реально встановити такі лампи… треба щось простіше типу…

– О, точно. Можна цю, як її, гі… гі…

– Гільйотину? – підказує Ведмідь.

– Гєрпєс? – питає з надією Вася.

– Та нє, – каже Вовчик, – гі… гі… ну, на Новий рік!

– Гірлянду! – видихаю я.

– Гірлянду, – погоджується Вовчик. – І силіконом покрити все.

– Прощайте, Карпині сіські! – Радіє Ведмедець.

– Вовчик, скажи їй! – благаю я.

– Що сказати?

– Що цицьки не силіконові.

– Не силіконові.

– Ага. Значить, прийдеться знову все купляти в будівельному супермаркеті… – зітхає Ведмідь.

Отак вони й жили. Пизділи цілими днями про будматеріали, час від часу їздили по них у супермаркет і поступово порожня квартира переставала бути порожньою – її починав заповнювати хлам. Ремонт поки що мав лише пасивний характер – будувалися плани і складалися мертвим гамузом будматеріали. Вже сто п’ятдесят разів "перефарбовувалася" кухня (від помаранчевих кругів а-ля диско-сімдесяті до зелено-рожевих смужок а-ля взагалі невідомо що). Нахабним чином з журналів видиралися всі сторінки з дизайнерськими кухнями-камінами і навіть клумбами.

– Тут ми ставимо барну стійку, а тут вішаємо гамак! – махав лапами Ведмідь.

– А коло цієї стінки виставляємо бухло! – додає Вася, ніби не знає, що в алкоголю в цьому домі не буде жодного шансу накопичитися в виставочній кількості. Це ми з Вовчиком по фітотерапії виступаємо, а в харківських тьолок свої пріоритети.

– І все-таки хто ж нам допоможе з ремонтом… – риторично зітхала я. Сама я робити не вмію геть нічого. Руки зі сраки, казала мама. На те я їй казала, що ліпше буду мудрою й зароблятиму гроші, а вже фізичну роботу хай хтось робить за ці самі мої гроші… нонсенс, карочє, виходить якийсь. Та й грошей я не стільки заробляю, щоби платити заробітчанам з Тернопільської області. Навіть на молдаван не вистарчить. Ех, пройдеться напрягати друзів. Тільки от кого? Покреативити і насрати після себе – таких у нас повно. Генії всі непрактичні. А от де взяти парочку робочих рук з мозолями? В голову обережно шкрябається ідея:

– А прикиньте, я зараз буду дружити тільки з високими, щоби вони у нас фарбували стіни і закручували патрони. А маленьких всіх – в расход.

– Та нє, маленькі можуть плінтуса робити. Підвіконники мити там. Або в унітаз лазити. – Ведмідь мій фашизм побив практицизмом.

На тому ми десь і застрягли. Вовчик остаточно до Києва все так і не переїздив, іноді заглядав лише на вихідні. Ремонт у виконанні тьолок, без чоловічого рукоприкладства, часто застрягає на стадії вирваних із дизайнерських журналів сторінок. Але ж ми просунулися далі?

Так, накупивши гори потрібних і непотрібних будматеріалів, залишивши тьолкам гроші на хазяйство, я поїхала до Мюнхена знімати придуркувату церемонію вручення нагород великим селебрітізам шоу-бізу. Робота в мене така. І не фізична, але щось геть не розумова.

ТРОХИ ПРО РОБОТУ

У нас на роботі був бос. Ну, він не те щоби дуже хотів собі – бути босом. Але якщо мені насрати на роботу, ця фекальна тенденція автоматично і на боса поширюється. Він був голова департаменту продакшн. Тобто нашого відділу, що єдиний хоч чимось реальним займається – знімає й монтує власний програмний продукт каналу. А не просто весь день стримить у чатах і жеже, обливаючи від заздрості гімном своїх же співробітників. Щось я тут про гівно багато… А, так. Бо ж цього шефа звали Ніно.

– Ніно-гамно! – закричали якось радісна і хором Вася з Ведмедем, не знаючи у своїй святій наївності, що цей серб розуміє російську.

Ніно ненавидів нас усіх. Вважав нас тупими недолюдками. У нього від цього смикалася щока, око й ніс. Мені було жалко Ніно, такого самотнього, такого нервового і переповненого ненавистю до цієї країни і всіх її проявів. Втім, звільнятися з проекту цей висококласний спеціаліст, що зійшов до нас із європейського неба налаштовувати роботу українського каналу, чогось не поспішав. Видно, платили нормально. Разів так у п’ять більше, ніж громадянину України на цій же посаді. У нас загрозливо гостинний ринок праці в державі.

Ніно (наголос на останній склад, як ви зрозуміли з рими про гамно) спершу вважався італійцем. А потім всі взнали, що він серб. Я дуже люблю Сербію, Белград, Нови Сад, Саву Дам’янова і Милорада Павича. За все моє життя я знала тільки двох гівнистих сербів, і обоє вони жили в Києві. Видно, подібне до подібного тягнулося.

Так от, мені було шкода Ніно. Він мав постійний синдром недойобу і фотографію фарбованої білявки в гаманці.

– То його нещасна любов! – шепотілися по закутках колеги.

– Да, странний он. Я давно ему гаваріл – пашлі, тьолок виєбєм, – а он ні в какую.

– Шо – то піди собі сам! – кажу я сердобольному колезі, начальнику вже аж над Ніно.

– Та нє, ти шо?! Я жонатий! – вчасно спохоплюється він.

Колись давно Ніно був зіркою МТV Балкани. Мав там свою програму про біг-сіті-лайф. (Нудну, як холера, але ми всі мусили дивитися його демо до кінця, кивати і казати: "Ой як круто, Ніно, шкода, що нам тут ніколи не досягнути такого рівня!") Найбільш визначним пунктом його біографії було інтерв'ю з Анджеліною Джолі. Мовляв, прославився він тоді на всю Сербію, запитавши, чи то правда, що у неї бойфренд із Белграда. Джолі у відповідь сміялася усіма своїми губами (незаміжня ще була, несерйозна, дітей із Камбоджі не всиновляла) і відповіла: "Ну, можливо, в нього є тутешнє коріння, але щось він про це мені не розповідав…"

– Боже, як це тупо… – казала я подрузі й колезі Каті про нашу роботу.

Страшенно тупо надавати такого значення подробицям чийогось особистого життя. Розводити теревені про жахливий випадок, коли в поп-зірки під час виступу спав ліфчик чи якась селебриті пукнула в присутності представника скляної імперії Сваровскі. Або уважно роздивлятися фото стакана, яким вона розбила пику екс-бой-френду. І синяки, яких він їй наставив у відповідь.

– Це в тебе фраза-паразит уже, – казала Катя, – скоро книжку напишеш про нашу роботу. І як ти її назвеш?..

– Як?

– "Боже, як це тупо".

– Ага. Тільки хєра зо два ця робота заслуговує на книжку. Тут ніколи нічого не трапляється. Тільки й розваг, що влаштувати міжнародний скандал ^[5]і спостерігати за тим, як набридло жити Ніно та його синкопованій щоці.

Ніно був із тих фанатичних менеджерів-трудоголіків, котрим зла до людства доля підсунула під волохату руку ще й підлеглих. Улюблене заняття Ніно – напрягати всіх без абсолютного приводу. Спочатку я теж була дурна і чемна – канал ще не починав роботу, але треба було всім засідати в офісі.

– Я хочу, щоби ти тут зависала з нами, вливалася в колектив! – довірливо казав мені Ніно.

Як же його підвести? Поїхали з Вовчиком у Грузію лише на десять днів, а не надовше. Ну як же – мене у Києві чекають, я потрібна! Не дай Боже, підвести корпорацію, і Нінова щока засмикається пущє брежнєва.

Нічо, шо всі на роботі просто сиділи в Інтернеті і качали фільми, отримуючи зарплатню. Просто тобі фонд допомоги дітям-нездарам. Це вже потім, коли гроші в компанії різко закінчилися, контора почала наймати мажорів-стажорів: їхні папіки й самі би раді доплатити, щоби тільки дитина при ділі була. Та й не при будь-якому, а при телевізорі!

Мені телевізор був до дупи. І Ніно це добре розумів.

І це Ніно вбивало.

– Ай андестенд, – кричав він, – зет фо ю ітс е булшиг джоб!

– Та нє, Ніно, шо ти, зовсім ні! – не вельми переконливо вдавалося мені відбріхуватися, що ж поробиш. Це він на мене почав репетувати за те, що я вступилася за колег. Так просто в очі він мені гівна не лив, а завжди тільки поза очі.

– Що, – казав Ніно, – ця сука не хоче приходити на десяту, а хоче на дванадцяту?! То покажіть їй на двері!!!

Тобто чужими руками чувак жар хотів загрібати. При цьому зі мною вітався улесливо й мило:

– Хав ю дуінг, сюперстар?

– Від суперстара чую, – так само мило відповідала я. Посмішка Ніно зникала, бо ж була дєжурна.

Коли ми поїхали знімати фальшиве музичне нагородження в Мюнхен (всі країни третього світу знімають свої сюжети у справжніх панських декораціях, але в окремий від євроамериканських зірок день, щоби при монтажі вставити своїх біг-старів начебто у всезагальну церемонію), Ніно проявив свою задротську природу по повній.

Він ще в Києві доводив Катю, мою милу й розумну продюсерку. Вона, людина творча, надто близько брала до серця все на світі, маразм начальничків в тім числі… Я взагалі не знаю, як можна щиро вірити, що в тебе є начальник, окрім Господа, та й той – радше найстарший родич. Ліпше вже садити ріпу на городі і жити натуральним господарством, зате ніякий дядя не думає, шо він над тобою главний. Нє, працювати в компаніях можна, звісно. Головне, ніколи не забувати, шо ти – це ТИ. Це цінність. Що твоя душа – фотографія Бога чи щось типу того. А те одоробало, який би пост воно не займало, явно не володіє твоїми думками і силою. Чому так багато людей, класних і розумних, несуть це гівно і парєво з роботи ще й додому, і сни їм сняться про роботу і начальників, і просинаються вони вже в стресі, а по п'ятницях йдуть з подружками в бар і набухуються в дупу… Сука, піздєц. Копи ж книжки читати?!

Коротше, в Мюнхені Ніно довів уже й мене. Він вимагав у нас з'являтися на місце зйомки за півгодини до офіційного часу, а початок зйомки відкладався ще на півтори години. Він знав, що завтра нам знімати о сьомій ранку, але кликав всіх пізно вночі в бар "для тім-білдінга", а коли ми з Катьою відмовлялися, бо нафіг нам бухий в сраку Ніно без трусів (любив він таке, особливо на корпоративах – бігати, показувати дупу в камери спостереження і волати: "ай хейт зис ченал!!!") і алкоголь взагалі, ми отримували звинувачування в антисоціальності. А тут ще й Алігарх під’їхав на Врученні потусувати. Це ж, типу, моднєнько. Я від нього ховалася, як могла. Втекла з концерту "Фу Файтерз" в готель спатоньки. А він слав мені купами есемеси. Від розпачливих до наказових. Останній десь такого змісту: "Вєрнісь, ти с ума сашла! Здєсь же єсть всє люді, каториє тєбє могут прігадіцца, єслі хочеш кєм-та стать! Вєрнісь нємєдленна, я аппачу таксі. Вєрнісь, я хачу тєбя відєть".

От тут мене й порвало. В присутності ПМС і Каті. Я ридала так, що Мюнхен здригався.

– Сука, бля, піздєц! – кричала я. – Як все це тупо, мілко й дешево! Які, на хрєн, люди? Яке Вручення?! Совок це все грьобаний, де з нами поводяться, як зі скотами, бо ми з України і маємо молитися, шо нам показали чиюсь стар-гримерку! Пішли ви всі на хуй зі своїм порожняком! Боже, нашо я так дешево марную свій час і вроджену харизму?!

Катя мене цілком підтримувала.

На другий день я – опухле лице каналу – знімала сюжет о сьомій ранку. Про зірковий, сука, кетерінг.

– А ти не підсиплеш Нелі Фуртадо отрути в мохіто? – питала я в бармена.

– Ні, ти шо! – сміявся мелірований педик.

Ну, але яка би ще теледіва дозволила собі продемонструвати мішки під очима й відсутність мейк-апу? Шкода, що наш канал ніхто не дивиться. Стільки нових слів по телебаченню…

Коли настав час знімати проходження звйозд червоною доріжкою, ми з Катьою поділилися: я тусувала там спочатку, говорила з невідомими, восходящими старлетами. А Катя пішла знімати всяких хамів дім-біланів, "Токіо Готель" і, що хоч трохи порадувало, "М'юз".

– Чого ти не на ред-карпет? – навис на мене Ніно, коли побачив, як я бовтаюся по закалапках, плануючи на шару провести на церемонію свою мюнхенську подружку Лесю.

– Ну, а нашо? Я всьо зняла. Там Катя. Всьо чьотко, Ніно!

– Нє, не всьо чотко… Ти ж ВІДЖЕЙ!!!

Це так звучало, як "Ти же мать!" в постсовєцькому фільмі про якусь матір-повію, що підкидає своїх дітей на догляд сусідам-алкоголікам. Я знизала плечима і пішла дурити Корпорацію.

В Києві, після приїзду з Мюнхена, – це вже Алігарх мені розказував – Ніно жалівся американським інвесторам, як жахливо все було на Врученні:

– Це просто кошмар! До нас ставилися, як до скотів! З нас хочуть злупити окремі бабки за матеріал з церемонії, нам знімати не дали! Нам треба було принижуватися перед кожним менеджером! Та ще й віджей мене на хуй посилає!

– Як "на хуй"? – співчутливо оживляється інвестор. – Звільніть віджея!

Цікаво, чи сказав Ніно, хто саме був тим віджеєм. І якого біса мене й досі не звільнили?

* * *

А взагалі-то – так я розумію – читати ці корпоративні мєждусабойчікі здоровим людям неінтересно. Так що вирвіть попередні кілька сторінок і подаруйте моїм колегам. Бажано, правда, загорнути в них траву чи барбариски.

ГОТИЧНИЙ МОЙДОДИР

Поки я була в Німеччині, Ведмідь безнастанно працював. Чи примушував працювати інших. Яким чином йому вдалося забазарити дизайнерську групу Reis Mit Scheis, розробників стріт-фешн одягу, журнальних і книжкових обкладинок та концептуальних виставок, на те, щоби вони нам пофарбували стіни, я не знаю. Але Ведмідь у всій своїй гордості прислав мені електронкою фотки нашої нової кухні – смугастої, рожево-зеленої.

– От тільки насрали вони після себе будь здоров, – бідкався Ведмідь, – не знаю, хіба Васька приїде, повідтирає все це від лінолеуму.

Васька поки навідувалася до нас лише наскоками, переїхати з усіма речами ніяк не наважувалася. Про її притиральні здібності ходили легенди… шкода, що вони так і залишилися легендами.

Потім ще Ведмідь пофарбував ванну. В яскраво-червоний колір. Готична мала бути ванна. Принаймні основна стилістична частина вийшла доста правдоподібною: смерділо, як із того світу.

– Це все ти – вибрала галіму дешеву фарбу! – шипів на мене Ведмідь.

А що я, що? Нормальна фарба. Тільки смердить, як труп моєї совісті – довго і невивітрювано. Зате, як покаже майбутнє, не облуплюється, як всі подальші фенсі-шменсі моментальні з запахом дорогої машини. Бе.

Готичність ванни мала підкреслюватися чорним кованим дзеркалом із свічниками, а навпроти нього на стіні готичним же шрифтом ми збиралися написати зловісне: МАМА МИЛА РАМУ… Три крапки як зависання тривожної мовчанки.

Але поки ще чорна підлога, чорний унітаз і чорні мальовані ведмежата, що вилазять з-за ванни на стіну, перебували тільки в наших чорних мріях.

Ми лежимо з Ведмедем у ледь теплій воді. Куримо тонкий тендітний косячок, запханий між зубчиків виделки. Ми таке щойно побачили в кіно.

– Хоч якусь користь з фільму витягли.

Ванна собі безбожно штиняє, вікно її відкрите, горять палички-смердючки. Ми доспівали пісню з "Чебурашки". Дивлячись на це – на свіжу червону фарбу до стелі, на дурнуваті труби, на свічки і на косяк у виделці Медвідя – я закочую очі, задираю руки вгору і волаю:

– Мамо, я не так собі уявляла доросле життя!!!

Западає та сама зловісна тиша. Відтак Ведмідь спокійно каже:

– Мой до Дир. Нє, ну ти подумай. Якого ж урода придумали злого! Тільки щоби заставити бідних дітей митися…

– Але подумай: це ще може бути "мой" в сенсі "мій" – мій аж до дірок.

– А, ну да. Развє шо.

– Або це така служба при падишаху, – не вгавала я. – Є візир, а є Додир. От падишах його і кличе: "О, мой Додир! – Да, мой Падішах!" – ну і так далі..

– Ага. А американці би це переробили в рекламний слоґан служби гігієни… як там було – всьо від пацана того тікало?

– Ага. Адєяла убєжала, укатіла прастиня. Карочє, фігово всьо в хлопця було, поки Мойдодир не прийшов і не помив його.

– Ну, тіпа, да. Значить, в Айові десь, в супермаркеті, у відділі побутової техніки, крутиться така соціальна реклама. Типу, бомжа показують. Маленького, заляканого і брудного. Він ховається під газеткою і згадує минулі деньки. І тут на горизонті спасітєльний Майдадир. (Му Dodir по-їхньому.) Слоган: "Ти голий, ти бездомний, ти хворий… Життя тобі гамно. Але надія є! Бо все, що тобі треба, – ПОМИТИСЯ!"

– Стопудово! – уявляю я креатив Медведя в ділі. Як всі похапаються за мило душистоє і полотєнце пушистоє. Чи й за дустове мило, хто там знає ту кукурудзяну Айову.

– А в їхній баптистській церкві заспівають так (Міша плескає в долоні і хитається, сидячи в літеплій воді ванної майже так, як хитаються під час меси в своїх церквах товсті негритянки): Майдадир, Майдадир! А проповідник їхній скаже: "Брате, ти голий, ти бездомний, але все, що ти маєш зробити, – це повірити нашому Богу, а потім ПОМИТИСЯ!!!!" І хор вступає:

Май дадир, май дадир,

Ти, канєшно, нє кумір,

Но спасті паможеш мір,

Майдадир!

Поки ми волаємо мойдодирські госпели, сплескуючи великими розмоклими долонями з синдромом руки прачки, вода вже геть падає до кімнатної температури. А в кімнатах у нас далеко не Ташкент. Хіба що Бахчисарай, взимку.

– А все-таки цікаво, який він – Мойдодир, – я розгрібаю руками косячний попіл на воді, що бозна-як нападав нам у ванну.

– Це точно хтось із наших знайомих… Ми ж самі його викликали.

– Ага. Викликали на спіритичному сеансі Мойдодира.

– І він у нас надійно поселився. Засів і навіть платить за гарячу воду згідно показань лічильника.

– Н-да. Добре, що тут в договорі сказано "Проживання Ірени Карпи та членів її родини". Майдадир, тіпа, мій внучатий плємяннік.

– Да. Бо пердулету на Подолі прийшлося би доплачувати за Мойдодира ще по сім баксів за кожну ніч. Як за гостя.

– І визначив же чомусь дід саме сім баксів, які хотів би, щоби йому доплачували… число, може, в нього щасливе?

– Ага. І шістсот теж. Шістсот баків на місяць плюс по сім за гостя, бо він з банкою під стіною слухає, хто до тебе прийшов. І свої сім баксів не впустить, швидше всереться у штани з лампасами свої.

– Ага, спартівачькі шо нада.

– Пам’ятаєш, як він нас грузив своєю крутістю: "У мєня тут студенти жилі… С камп'ютєрамі!"

– Н-да. Унікальні уроди ці квартироздатчики.

– Але за Мойдодира ми би таки бабло тулили діду. Він би охуївав, бо нікого би у нас не чув і не бачив, а ми би все одно тулили йому, настирно, з чесними очима. В кінці би він так вже нас сахався, що й від орендної плати би відмовився.

– Да-а, упустили ми шанс…

Відтак, перелізши з ванни у ліжко, ми були сімейною парою. Мене звали Младший Научний Сатруднік, а її Ларіса.

– Кагда ми паслєдній раз билі с дєтьмі в заапаркє?

– Ладна, ми пайдьом, радная, а потом мне дадут доцента, а ето єщо плюс 58 грн к зарплате, плюс єщьо премії…

– Странно ти как-то гаваріш.

– Ларіса, я вєдь із Прібальтікі.

– Сєрьгей із Прібальтікі?

– Да, Сергаускас.

– Сєргавгав! Сєргавагавкус!!

Сім'я – навіть утворена в стані зміненої свідомості – це святе. Ячєйка общєства.

А взагалі-то людське життя надто коротке, щоби проживати його одним і тим же персонажем. Ну, звісно, ми не настільки відважні, аби щороку міняти собі прізвище-ім'я-по-батькові і робити пластику лиця. Хоча за поп-звйозд не розписуюся. Умнічки! Наколять собі ботексу, закачають в губки силікону – і ось уже не відрізниш одне естрадне вєлічіє від іншого, це в них таке маскування. Від Смерті. Типу, пришкандибає вона, старенька, спираючись на свою косу, по якогось Миклуху Гаскова, а забере, через підсліпуватість, якусь Табісію Навалій. А кліпмейкери їм тільки допомагають в цьому – у них, видно, між собою така масонська змова. Скільки треба кілограмів бльосточок використати, скільки страз наліпити на дупу і скільки на цицьки. Тоді не тільки Смерть можна обманути нерозрізненною однаковістю, а ще й музичні канали все це візьмуть в ротацію. Їм, із їхнім давно зогнилим мозком і спущеною в унітаз душею, запах падла (мертвої музи, пардон) рідний і близький.

Але й прості смертні не проти якихось легких метаморфоз. От ми з Рибочкою (він появиться тут трохи згодом) любимо пограти то у двох гопніків-підарасів, то в кінокритичку вєлікай культури і недо-культуролога.

Ну, от уявіть собі двох пацанів з Троєщини. Льоху й Сєрьогу. Ходять, сємки гризуть, на "ланосі" катаються, мріють про "бехи". Тьолок клеять, півко попивають і на футбольчик в центр їздять, шоби траліки покурочити потім, зняти спортивний стрес. І все би в них нічого, тільки от вони геї. Гопніки підараси. Чи може бути сюжет прекрасніший і трагічніший?

Льоха – це Рибочка. Сєрьога – це я. Я підарас більш тьолочний, їсти люблю готувати. Хоча де тепер знайдеш тьолку, що вміла би готувати добру їжу?

– Я, Льоха, щітаю, што тебе канкретна павєзьот… – починав Сєрьога, – єслі ти убазаріш мєня чіста вийті за тєбя замуж.

– Ти чьо, Сєрий, йобнулса? Ми же два мужика.

– Да я в загсе адєнусь па тьолачним панятіям, ніхто нє замєтіт патстави!

– Да ну тя, Сєрий.

– Льоша, я тє чіста в натурі грю. Ілі ти женіцца уже на мінє нє хочеш?! Ясна. Как єбацца – все друзья.

– Да ладна, тє, Сєрий. Расслабься. Я он матушкє сказал всьо. Знаєш, как била трудна? Ана в шокє, плакала там вся, в істєрікє, родсвєннікі, гріт, атвєрнуцца.

– Та ладна! Маї нє атвєрнулісь.

– Странна.

– Чьо?

– Ну мая матушка чуть успакоілась, када узнала, шо нє я хоть тьолка у нас.

– В смисле?

– Ну, шо тьолка – ти. А нє я.

– А шо тут плахова?

– Та нічьо, нічьо, Сєрєнькій! Успакойся. Тіпа, заїбісь єй. Уже хоть нєвєстку знает.

– А, ну лана. Пацанам на районе скажем па факту тагда.

– Ага.

– Пашлі ета… Паліжим, как два пацана. Півко, футбік, жовтий паласатік.

– Не, Льоха, ніхуя. Тока после свадьби.

Вправа "Гопніки-підараси" дуже корисна для профілактики шизофренії. Як вакцина.

Коли у нас випадає настрій "возвишенний" і анемічний, ми граємо в Алєвтіну Ципіну. Людину високай рускай культури і західноєвропейського артхаузу. При всій своїй любові до імпортного мистецтва і ненависті до українців, у чиїй країні їй випало нещастя проживати, Алєвтіна не володіє жодною іноземною мовою, ні, тим більше, українською. Її опонент і партнер у всіх цих антихохольних дискусіях – бородатий псевдокультуролог Шура Луначарський. Сам він, незважаючи на своє єврейське походження, теж до смерті вболіває за вєлікую русскую культуру. І робить це, як і більшість її піноротих поборніков, теж на українській території.

– Дараґая Алєвтіна, – закотивши очі горє, питає Рибочка в іпостасі Луначарського, – скажітє-ка, душенька, как вам ета насільствєнная украінізация субтітрав в кінєматаграфічєскіх тєатрах?

– Ах, што ви, Шурачька, ета же нємиспіма! Ета же смерть арт-хауса!