Текст книги "Добло і зло"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– Ех, чуть не поженилися… – зітхає наречений.

– Та ну їх на фіг! Вони тут із шостої ранку позасідали. Стопудово, – киваю я в бік черги наречених у червоних кофтах. – Може, і так сайдьот? Для батьків намалюємо у фотошопі все. І тьотю в велюрі з ленточкою домалюємо. Га?

– Ну, бейбі…

– Ну, добре. Я тебе люблю. Раз уже рішили – женимося по-настоящому.

На роботі свіжоодружений Ткач розказував, що коли вони ходили женитися, то, прийшовши за 15 хвилин до відкриття загсу, були в тій черзі вже двадцятими.

– Піздєц, – зітхаю я. Все безнадійно.

– І всі наречені там вагітні були! – радується Ткач. – Ми прям як уроди серед них. Такі худі і ржемо.

І ми худі і ржемо. Тільки щось не женимося, хоча вже всіх запросили на весілля.

Потім ще у нас була друга спроба. У вівторок. Приймальні дні заяв – вівторок і четвер. У понеділок ввечері ми щось задовго мотлошилися, і коли закінчили останню веселу розвагу, була вже глупа ніч. Вставати о сьомій тридцять якось е…

– Може, в четвер? – запитав наречений. З надією.

– Точно! – зраділа я. Читаєш мої думки.

І ми спокійно заснули, приспані блаженною лінню.

Ввечері, по телефону на зв'язку з Яремчею:

– Мама, ми не пішли сьогодні. Проспали. Підемо в четвер!

– І так рік за роком… – повчально вивела маман.

КАВАРНІ ПЛАНИ

Мамині слова мене не на жарт стривожили. Ми вже цілою тусою, з Артимом, і з Артуром, і з Андрієм (всі на "А"!) почали думати, як би то перехитрити есхатологічну природу черги.

– Можна, наприклад, зробити так, – повідала я Артиму. – Лишити на дверях записку попереднього вечора. Типу, номер восьмий у черзі – мій. Хто займе восьмий номер у черзі, той заміж не вийде!

– Нє, – каже Артим, – ліпше так: той народить чотирьох мертвих дітей, Ха-ха-ха-ха-ха!!!

– Цікаво, як такого тембру добитися в записці… – то я про гомєрічєскій хохот.

– А чо вісім?

– Ну, щоби не дуже нагло – один там, два… А тут якраз вони злякаються, буде номер сім і зразу номер дев’ять. І тут прихожу я і питаю так, як у фільмах, коли, скрипочки тоненько висять на одній ноті: ХТО У ЧЕРЗІ ВОСЬМИЙ?! І вони всі мовчать… А я тоді: ну тоді я буду! І вони вже мовчать не просто налякано, але й злорадно. А я всіх наїбала.

– Круто придумала.

– Ага. Ну, хоч щось вийде. Бо ж не вийшло нам з Андрієм (барабанщиком нашим) в один день поженитися і "Перкалабу" заразом на двох весіллях полабати запросити. Так би зекономили…

– І я, і я хочу "Перкалабу" на весілля! – закричав Артур (наш басист). І додав: – Точно! Треба, щоби у всіх нас "Перкалаба" грала на весіллях і на похоронах! – Сказав і зрадів.

НОВА РЕПЕТИЦІЙНА БАЗА

Взагалі-то я співачка. Без продюсера, зате з групою.

І деколи в нашої групи бувають концерти. Ще рідше репетиції. Але навіть коли на концертах в мене відрубається мікрофон – а я ж не Шаляпін і навіть не Джельсоміно, щоби перекричати екзистенційні шуми, – людям стає мене жалко і вони співають самі. Хароші люди до нас на концерти ходять, добрі і красиві. Одного разу мене замучила совість, що їм доводиться отак от співати замість мене, і я вирішила: нам треба більше репетицій. І все буде прекрасно. І люди нарешті зможуть відпочити і послухати музику, а не рятувати перелякану Карпочку від самогубства бритвою (електро, вкинутою в ванну). Тут як тут Ступакіо, наш ді-джей, відшукав прекрасну, доступну, євроремонтовану і АБСОЛЮТНО БЕЗОПЛАТНУ репетиційну базу!

– Ух ти! – я роздивляюся колишню актову залу обласної лікарні. Порожні сиротливі ряди, рештки гіпсової ліпнини, зворушливий диванчик просто на сцені. Хороша репетиційна база. Слава Антону, ді-джею нашому…

– В таких місцях, чуваки, кльово кіна знімати стандартні золушкінські: що ось типу такі маленькі й невідомі музиканти репетують в порожньому зальчику, і бац – наступний кадр: купа тьоть у бальних платтях, олімпія яка-небудь, канделябри і повний зал, розкішні занавєски і крики "браво!"

– Кліп "Ноу Даут". Донт Спік, – каже Артим. – Один в один. Характерні атрибути присутні. Скромна вокалістка така, лохи-музиканти… Босоніжки, вбоге платтячко.

– Та чо? Ми теж нічо. Он погляньте на мого Мішутку-сумочку і шкарпетки пиздуваті. Це я недавно псіханула і скупила собі всі дитячі шкарпетки, що найшла в косметичному магазині за рогом. Просто сиділа вдома і раптом з жахом усвідомила, що не лишилося в мене жодних чистих шкарпеток. Схопила гаманець і побігла купляти нові. А жіночих і нема! Скупила всі дурні й дитячі. Найбільших розмірів, що познаходила, двадцять другий максимум… Але налізли!

– "Бо як не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне!" – закінчив Артим. – Взагалі-то це ти мала сказати.

ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ,

АБО ЯК РИБОЧКА СТАВ РИБОЧКОЮ

От я вже поселилася в нього, а холодильник іще ні. Першого ж місяця, коли мені не треба було платити за тьолочну хату, не відданих "дяді" грошей вистачило на покупку холодильника й такої омріяної тьолками пральної машини. Але до їх покупки продукти харчування зберігалися в нас традиційно, на балконі.

Взагалі, жити з вегетаріанцем дуже круто: ніхто не зжере твою банку червоної ікри чи відварений телячий язик. Навпаки, їдла лишатиметься стільки, що тільки встигай гостей накликати. І їм в коробки з собою пакувати, бо інакше в тебе м'ясо псується.

Того дня на балконній підлозі в тарілці під скляним ковпаком тусувала слабосолена сьомга. Її я щось особливо полюбила після виходу однойменної книжки Софійки Андрухович.

Отже, йду я собі на балкон по свою рибу, мій мен сидить за столом, щось пише.

– А де моя рибочка?.. – ніжно питаю я, заглядаючи на балкон.

Мій мен з безкінечною надією підіймає на мене очі й відразу ж їх опускає, з жахом усвідомивши, що то я про сьомгу.

Отак він і став "моя Рибочка".

МИСТЕЦТВО, КАПІТАЛІЗМ І НЕ НАРКОТИКИ

А то якось Ведмідь вирішив стати літагєнтом. Захотів на інших заробляти і іскуство в маси пхати. Як завжди, коротше. І, як завжди, чого захотів Ведмідь, того захотіла і його придворна Вася. Чи навпаки. В них субординація по парних-непарних днях міняється.

Коротше, знайшов Ведмідь беззахисного метросексуального друга-радіо-ведучого на дівчачій машинці. Вирішив, що це тепер кон'юнктура ринку така і шо пайдьот.

Сидить, колупається олівцем простим (моїм олівцем!) в зубі й метикує:

– От, заставили Мерколя книжку писати. Будемо його агентами… а хулі? Сьогодні он почав.

– Маладець, – знизую плечима я.

– Книгу так і рішили назвати – "Мене заставили".

– Угу. Заклали.

– І початок книги теж придумали ми: "Якщо ви зараз читаєте цю книгу, значить, Вася їздить на "порші", у Медвідя "мазераті", а я лежу на дні ріки…

– А у світі почалася ядерна війна, і Україна раптом стала найбагатшою державою у світі, причому всіх чиновників ми відстріляли і дітей їхніх віддали на поживу знедолених тепер американців, – ось чого з книжкових продажів ми лупимо таке бабло! – додумала за неї я, але не промовила. Ведмідь надто сильно любив хапатися за утопії.

Зате моя сестриця Гапочка була цілковитою реалісткою. До того ж геть допитливою, як усі діти. Сидить вона якось, наминає смажений рис із тофу (гарно їсть мале, тфу-тфу-тфу!) і питає в Артима (в нього завжди всі все питають, він у нас тіпа самий умний):

– Щось я не розумію. Скільки це – п’яточка? І скільки це – карабль? І пакет?

– Ну, дивися, Гапа. П’яточка – це затримка на добу до з’ясування особи. А корабель – це п’ятнадцять діб примусових робіт і виключення з університету.

– Ого… А ніяк не можна без виключення з університету?

– Може, й можна, – кажу я. – За двісті баксів. Деякі менти такі добрі, що за двісті баксів тобі й твій корабель віддадуть.

– А деякі такі недобрі, що і за твою п'яточку в деканат напишуть. Понятих же при обшуку не буває. А довести нічого не зможеш…

– А за двісті баксів?

– Хіба що. А вони в тебе завжди є? – сумно питає Артим.

– Нє, завжди нема… – знічується Гапа.

– Нема баксів – нема універу.

САША-ЛЮБАША

Нє, це не прекрасна парочка фріків (я одну таку пам’ятаю, тільки їх і слід простив). Це одна людина. Причому, чувак. Хоча і Саша, і Любаша цілком можуть бути жіночими іменами. Може, це й наклало відбиток на персону Саші з прізвищем Люба. Він завжди, правда, ставив наголос на останній склад. Але хто його слухав? Саша-Любаша і всьо тут. (Ви ж от, читаючи, не поставили наголос на останню "а" в слові "Люба"?)

Так от, був собі колись цей Саша-Любаша на землі в Черкасах, а мені було 14 років. Тобто тьолок тоді в мене й у помині не було, Гапочка була 8-річним опецьком, а Вовік, хоч і вчився зі мною в одній школі, жодного серйозного інтересу не виявляв – малалєтка патаму шо. Вовік взагалі мене зацікавив як лічнасть десь аж у старшому класі, коли сам він учився ген-ген в Дніпропетровську в академії і міг писати мені мудрі листи про світобудову й екзистенційну самотність. А одного разу в Яремчі ще й з діскатєки мене додому провів і на всі мої жаління з приводу тупості світу відрубав таке:

– Ти ще скажи, що тебе ніхто не розуміє!

Я тоді отетеріла і не знала, що на таке відповісти. Бо ж мене СПРАВДІ ніхто не розуміє! А він підйобує. Це вже тепер я знаю, що жодного з п'ятнадцятирічних підлітків цей байдужий грубий світ іще не зрозумів. (Чи розуміє він вас у 27? А в 42? Кажись, нє, але вже давно насрати.)

Так от. Вовік – це святе. Це вірний друг – метафізична сутність. А Саша-Любаша той був персонажем. Тоді, коли мені було 14 років, він був частиною тусовки рейверів. Ці одногрупники сестри моєї подружки Юльки в Черкасах збиралися на дачі й гарцювали під Продіджі. Продіджі це класика. Тепер я розумію. А тоді ці люди в рогульських оранжевих окулярах і салатових вирвиглаз-штанах здавалися прямими нащадками носіїв фіолетових лосін і футболок з рожевими пальмами. Ще й "танцювали" вони геть не так, як прийнято нормальними людьми на діскотєках. Руки-ноги в боки хаотично викидали, тряслися всіма тілами і пальцями в небо тикали, вигукуючи при цьому:

– Ай ем фаєстартер!!!

Я тоді сиділа, сумно на них дивилася і нічого не розуміла. Я любила Сашка Пономарьова і максимум групу "No Doubt".

– Донт спек! – співала Юлька замість "донт спік", і інший Саша, Саша Кравець, із неї насміхався.

Саша Кравець вважався неформалом. Він умів плести фєнічки і ходив в інститут з компасом. Слухав Грєбєнщєкова. Але й рейвом не гребував.

А ше був Вадік Шумахер. Дуже добрий і дуже високий. Його прізвище важко давалося викладачам на перекличці.

– Шума… – мружив підсліпуваті очі викладач сопромату. – Шума…

– Хер! – викрикувала нагла Лєнка, сестра Юльки. Лєнка була нашим недосяжним ідеалом і ходила на кікбоксинг.

А Саша-Любаша просто був. Білявий, низенький, з залисинами, червонуватим лицем, великою головою, світлими очима і великим носом. Він був прекрасний. Головно тим, що вже студіком десь працював і міг купувати тьолкам шоколадки.

– Тільки ви скромніше, будь ласка! – попереджав він перед кіоском. – А то я якось дівчинку привів одну, питаю її, що ти будеш, а вона: "Ету, ету, ету і, пажалуста, вот ету!"

З Сашою-Любашою ми дружили більше всіх. І коли туса їх розпалася, теж. Він помагав організовувати якісь наші перші з Артимом концерти, коли я грала на басу. Він тусував з нами на фестивалях. Відтак час ішов. Зв’язки в таких умовах мають здатність слабнути. Чуєш здаля про людей щось дуже фрагментарне.

Я, наприклад, знала, що Саша купив машину і працює на чехів. Пивне виробництво на Вкраїні налагоджує. Спільне з Чехією. І машина в нього відповідна, патріотична була – "шкода". Ну а я на той час все ще лишалася бідним студіком, хоча й на четвертому курсі вже.

Бідність моя була результатом блискавичної просадки будь-яких грошей, що мали необережність трапити мені до рук. Дають, наприклад батьки гроші на місяць, а ти собі – фіть-тьох-тьох – просвистів їх за три дні і не злякався. Ну так, коли бабло не зароблене, воно ж як із неба впало, ціни йому не знаєш. Сидиш потім, пишеш свої фріланс статті, даєш свої приватні уроки англійської і живеш на те, що капне з твоєї сумлінної праці. Плюс іще бажано щось відкласти на поїздочку закордонну влітку… Коротше, бідний студік.

Мені, як і всім студікам, страшенно хотілося додому. До маминої ласки і, що важливіше, хавки. Тому, коли раптом подзвонив давно забутий Любаша і запропонував поїхати з ним на його "шкоді" до Франківська, я радо зголосилася. Ще й сестрицю Гапочку з собою взяла. І Сашу, прототипа пісні "Сашахуй", якої ще тоді не було.

– Ну, ось вона, моя машина! – гордо обвів рукою Любаша свій "пиріжок".

– Ага. Прекрасна. – погодилися ми. – Поїхали?

– Поїхали. Тільки я буду час від часу зупинятися. Так рекомендовано для нашої ж безпеки. Ну там спину розігнути, ноги розім’яти.

– Та без питань.

Ну, так. Ми ж тоді не знали, з якою частотою наставатиме це "час від часу". Плоть від плоті… нда. Любаша зупинявся тупо кожні 50 км. Вставав, курив, сцяв і думав. Казав:

– Ну нічо. Тіше єдєш, дальше будеш.

– Ага, – погоджувалися ми. А що, у нас був вибір?

Десь через годину після виїзду Любаша рішив, що ми уже так далеко, што нє плоха би і паткрєпіцца.

У нас на трьох було гривень десять, ми взагалі-то сподівалися потрапити на вечерю додому, тому сказали Любаші:

– Ми шось не голодні.

А голодні ми були страшенно. Сиділи за столом у кафе й дивилися, як Любаша наминає перше, друге, третє і четверте. Він ще й плямкав голосно, і все нахвалював, і тішився, що все так дешево. Нарешті він повтирав розчервоніле лице і сказав сокровенне:

– Поїхали.

І ми поїхали. Далі. В тому ж темпі. Якщо їхати настільки ТІШЕ, то ДАЛЬШЕ ти будеш в акурат під кінського петра.

– Шось я знову зголоднів. – Любаша нас просто вбив. – Давайте тут перекусимо.

Робити нічого, довелося нам попрощатися з нашими останніми десятьма гривнями. Їх вистарчило, кажись, на порцію борщу, порцію вареників і три чаї. Були ж колись ціни.

– А чо ви так мало берете? – набитим ротом питає Любаша.

– Та шось із баблом не розрахували, – вже не витримую я.

– А. Ну ясно. – І він продовжував, аж лящало за вухами.

Ми все розділили порівну на трьох (тільки від борщу я відмовилася, ненавиджу перші страви), доїли і попросили рахунок. Любаша теж доїдав і кряхтів:

– Такий сервіс… Не дам чайових. Але круто мені, хоч поїсти можу – чехи за все заплатять. Тільки чеки не викинути треба.

Нам принесли наш рахунок.

– О! – осінило Любашу. – До речі. Ви свій щьот не викидайте, дайте мені. Я ще й за це з чехів злуплю. А шо – хай платять, правильно?

– Правильно, Саша, – зітхнула я. – Все дуже точно. Давай поїдемо.

Чи варто казати, що доїхали ми до Франківська в такій годині, що вже ніяка маршрутка до Яремчі нам не світила. З таксі справи теж розумієте, які були. Ну і тата їхати за 60 км на машині проти ночі зривати не хотілося. Мене вчергове осінило:

– Сашка, слухай. А давай ти поїдеш з нами в Яремчу! І на готелі зекономиш, і похаваєш класно в нас дома, і… батьки такі раді будуть тебе бачити! – Останнє я вичавлювала з особливим супротивом.

– Гм. Треба подумати… – зважував він. – За готель же чехи платять, але він десь у Тисмениці, не в самому Франківську. Як я її зараз найду вночі? Гм. Ну да, і за бензин же заплатять… Ех, била-нє-била! Ріскньом!

Хух. Ми ріскнулі. Сашко і Гапа вже взагалі спали неспокійним сном, коли ми нарешті причалили в Яремчі.

– Сюрпрайз! – сказала я мамі, і мама швиденько насмажила курок.

Ми сиділи і НАРЕШТІ ЇЛИ. Знала би мама, яким безцінним даром була нам ця вечеря. Найбадьоріше, до речі, уплітав м'яско з салатиком і картопелькою Любаша. Він з'їв одне велетенське стегно (в нашем доме нє счітают, конєшно, але зазвичай негласно найбільші шматки лишаються татові, тому я звернула увагу), покряхтів, і, коли на тарілці лишався ще один шмат курки, останній, Саша-Любаша півсекундно роззирнувся і, крякнувши ще разок, потягнув його собі на тарілку.

– Раз уже ніхто не хоче…

Навіть мама трохи здивувалася такій тактовності людини, що вперше в нас вдома.

– Та ладно, ма, він же нас привіз на шару… – пошепки пояснила мамі я.

Після вечері всі порозбрідалися хто куди. Любаша спершу покурив на балконі з моїм татом, а потім викликав туди Сашка. Дивлячись на чорні гори на тлі темно-синього неба, Люба зітхнув, вдоволено потягнувся і сказав:

– Ох, не знаю. Коли би не прийшов у гості до якоїсь дівчини, весь час її батьки дивляться на мене, як на потенційного зятя…

Хєр його знає, чого мені згадалася ця історія. Видно, матримоніальні тенденції навіяли. Тьолок би на нього натравити, шоби взули по повній програмі для старшого шкільного віку. А тато й досі не знає, що то в нас в хаті був потенційний зять. Якби взнав, точно би прикрасив мачо-мена, як ялинку: чеками за вареники і курячими стегенцями. І ящик чеського пива би під ноги поставив. Як подарунок на весілля від діда-мороза.

МАТРІМОНІАЛЬНІ ПОТУГИ

В день, коли в нас відібрали щойно подаровану репетиційну базу, ми з Рибочкою нарешті подали заяву в загс. Ну ліпше ж так казати, ніж навпаки, але згідно з хронологією: в день, коли ми офіційно стали нареченими в очах держави Україна, міжнародний комерційний банк відібрав у нас базу, вона ж бувша актова зала обласної лікарні. А ми ж у цьому банку платили держмито 0,85 грн!

І всілякі інші загсові послуги (консультація х/с (х-з хто такі х/с), ламінування, робота спеціалізованої машини) – 36 грн. і самому банку відвалили 1.85 за його послуги. Просто саме цей банк стоїть коло саме цьогозагсу. Ну, і банк цей мені зразу не сподобався. Там на квитанціях було слово "КИЄВСЬКОГО". Щодо відділу цього банку. Шпигунський якийсь банк. Нема у нас слова "києвського"…

Вид платежу: реєстрація шлюбу. І принести одну з квитанцій цієї кавалькади треба на самому початку женильного процесу.

– А то подають у нас тут заяви, ми їх записуємо на якийсь день, даємо квитанцію, а вони на радостях і не оплачують. Потім приходять у назначений день всі, з музикою, з гостями, з родичами з Закарпаття. Ми їм: а ви куда? Нема квитанції, нема весілля. Ми ж тих, хто квитанцію не заніс, простим олівцем в журнал собі записуємо…

Отакі вони. Суворі загсові тьоті. Коли ми принесли їм потрібну квитанцію і простий олівець у журналі змінила шарікова ручка, молода й гарна тьотя-дєвочка сказала:

– З цієї миті ви офіційно вважаєтеся нареченими.

Ого. Мені чомусь стало сумно. Наречена – це така гарна, з довгим кучерявим волоссям, лагідна і весь час сміється. А я якесь чувирло в кедах. Не схожа я на наречену.

– А ще, – казала тьотя-дєвочка, – запрошуємо вас відвідати курси підготовки до подружнього життя. Це добровільно й безкоштовно.

Ну так. Логічно. Бо якби курси підготовки до подружнього життя були примусовими і за нємєряне бабло, люди би двічі подумали, перш ніж женитися.

Далі тьотя-дєвочька почала нам озвучувати дзвінким голоском те, що ми вже встигли вивчити напам’ять, втупившись у їх стінгазету в коридорі. Поки сиділи в черзі.

– Значить, курс у нас складається з тринадцяти занять…

– Чортова дюжина! – зловісно вигукнула я і висадила тьотю-дєвочку.

– …чотири заняття про сутність подружнього життя. І про взаємовідносини у сім’ї.

– А. Тіпа, не тільки секс?

– Гм, – висадилася вже інша тьотя-дєвочка, а перша продовжувала:

– Чотири заняття з планування сім’ї… Два заняття про психологічні аспекти в житті сім’ї…

– Які-які аспекти?!

– Психологічні…

– Ми не псіхи, чесне слово! – перелякано переконую їі я. – Чи, може, треба це ваше обстеження пройти?! Бо неправдиві відомості про стан здоров'я є підставою для визнання шлюбу недійсним. Це я у вас тут читаю….

– Обстеження теж добровільне… – все тихіше говорить тьотя-дєвочка.

– А, – кажу я. – Добре. Шо там ше?

– Зустріч з батьками наречених. Одне заняття.

– Нашо вам тут моя мама? Ви шо. Ви її не знаєте. Це вона тільки з виду така добра і пляцки всім дає…

– Бейбі, – заткнув мене нарешті Рибочка.

– Ну, і додаткові зустрічі про значення духовності в житті подружжя… – на віддиху полегкості закінчує врочиста тьотя-дівчинка.

Мій тато завжди в таких випадках казав мені: "Іро, не грай мармеліка". Хоча да. В такихвипадках він ше мене не бачив.

Виходимо з загсу. Полегкість неймовірна. Більше не треба вставати в сьомій ранку, щоби обігнати всіх дівчат у червоних светрах, ласих до заміжжя.

– Да, Сєрьога, крута ми всєх наєбалі… заяву, віш, подалі.

– Ага. І главнає, шо та баришня нє прасєкла, шо я нє тьолка…

Отепер от вже реальний КОНЄЦ

– Нє-нє-нє, почекайте! – вигукує Вася. – Я таки не поняла, чого "Планета Тьолок"?!

Я терпляча. Я поясню. Тим більше, хто там дочитує титри після імен головних звйозд? Плагіат лишається непоміченим…

– Це, тьолки, типу як "Планета Абізьян" чи родрігесівська "Планета Страху".

– Або як "Планета Суші".

…Слухайте, ну я вже чесно думала, що Вася рубанула тут фінального тунця. Але ж ні. Медвідь не дасть:

– О, а з "Планети суші" скачаемо бабло за місце в книзі!

– А потім підемо до "Йокіторії" і скажемо, що можемо його переписати, якщо вони дадуть нам бабла більше, ніж "Планета Суші".

– Вони дадуть, а ми знову до "Планети Суші" – ой, мол, дивіться, нас ваші конкуренти переманюють! Давайте більше бабла, лишимося на вашій стороні! – Ведмідь входив у раж. Гарячився.

– І тоді ми знову в "Йокіторію"…

Коротше, ви самі знаєте, як довго Влажні Рози з планети тьолок можуть будувати грандіозні плани з захоплення вселенського бабла. Цікаво, чи влаштуються вони коли-небудь на роботу? Чи стануть законослухняними громадянками? Чи візьмуться за розум, народять дітей і акуратно вестимуть трудові книжки? Хтозна… Бо ж з ким мені ще на пенсії обсирати депутатів, мужиків, якість соєвого соусу, нову модель "мустанга", стару модель Наомі Кемпбел і ціни на бензин, сидячи на порогах наших скромних хатинок у Новій Каледонії?..

notes

1

(Боже, дивлячись на ту Шарон Стоун зараз, я дивуюся, що там такого сороміцького було – таж там і цицьок максимум півтори штуки за третину фільму показували!)

2

Велике село в Івано-Франківській області. Неподалік від Яремчі.

3

Коли не маєш те, що любиш, мусиш любиш те, що маєш ( англ.), – автор вже, кажись, не вперше вживає це прислів’я.

4

Reis Mit Scheiss – рис з гівном ( нім.).

5

Сподіваюся, коли ця книжка вийде а друку, мене таки звільнять. Що я тільки для цього не робила вже! В подробиці не вдаюся. Але т. зв. "міжнародний скандал" вийшов у мене ненавмисно. Новинний привід був такий: парочка наших т. зв. ар-ен-бішників, що самі себе позиціонують як колгоспне ар-ен-бі, виграли собі на конкурсі в Росії (сам Кобзон в журі сидів, пильно все дивився – музику в постсовку дивляться, а не слухають, – під перукою йому спітніло і чесалося, але він її не поворухнув – комуністіческай закалкі чєлавєк!) право виконувати гімн наступних Олімпійських ігор в Сочі. В Європі влітку перед тим не вщухали дебати щодо корумпованості Олімпійського комітету й виграшу тендеру на проведення ігор цілком непридатної для цього місцини. В Сочі тепер донищать і так уже понівечену природу, фахівці місцевій екології пророчать гаплик, без міжнародної спортивної активності побудовані стадіони всі наступні століття будуть заростати бур’яном, зате чиновники, братки та інші добрі люди зароблять на підготовці Олімпіади і собі, і своїм дітям, і правнукам. Але не це фігурувало в моїй новині. Я просто нагадала глядачам, що в попередні рази гімн Олімпійський ігор виконували Бйорк, Монтсаррат Кабальє з Фреді Мерк'юрі, Джордж Майкл. Пітер Гебрієл… "Що ж, – сказала я, – кожна країна вибирає собі відповідних культурних героїв". Ой, що тут почалося! Кацапчики-братчики і так давилися від злості, що українське МТV напряму підпорядковується Лондону, а не Москві. А тут і взагалі, мабуть, ламали балалайки і щами кидалися. "Увольте ету тварь, што ана себе пазваляєт! – на весь світ наказував якийсь працівник ЕмТіВі-Раша. – Ета же мєждународний скандал!" Воно писало до Нью Йорку, до ООН і до Папи Римського теж, либонь, писало. Вимагало вибачень. А хуй тобі, і матрьошка з ним в комплекті.

6

Купуй оригінальне обладнання Microsoft ( англ.).

7

Печена пласка сирна паляничка.