Текст книги "Таємна зброя"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

На щастя, з пожежею усе владналось, бо, як і варто було припускати, маркіза зробила все можливе, щоби з пожежею усе владналось. Деде і Арт Букайя зайшли за мною в редакцію, і ми утрьох подалися у «Вікс», аби послухати вже знаменитий, хоча досі секретний, запис Amorous. У таксі Деде знехотя розповіла мені, як маркіза витягла Джонні з халепи з тією пожежею – утім, там усе обмежилось обгорілим матрацом і жахливим переляком усіх алжирців, які живуть у готелі на рю Лагранж. Штраф (уже заплачений), інший готель (уже знайдений Тікою) – і Джонні оклигує у величезному і прегарному ліжку, відрами п’є молоко і гортає «Парі-Матч» і «Нью-Йоркер» упереміж зі славнозвісним (і обшарпаним) кишеньковим томиком віршів Ділана Томаса, вздовж і впоперек помережаним помітками, зробленими олівцем.

Після цих новин і коньяку в кав’ярні на розі ми влаштовуємося в залі для прослуховувань, аби послухати Amorous і Streptomicyne. Арт попросив вимкнути світло і ліг на підлогу – так йому краще слухається. І тут увірвався Джонні і пожбурив свою музику нам в обличчя; увірвався, хоча й лежить у ліжку в своєму готелі, і чверть години змітав нас своєю музикою. Я◦розумію, чому його доводить до шалу думка, що Amorous випустять у світ: тоді будь-хто помітить його огріхи, його важке дихання, яке добре чутно в кінці деяких фраз, і особливо – той дикий зрив у фіналі, той короткий глухий звук: мені здалося, що то розірвалося серце чи ніж встромився у хліб (і він кілька днів тому говорив про хліб). Натомість Джонні не вловив би те, що нам видається страшенно гарним, – ту тривогу, яка шукає виходу в цій імпровізації, сповненій запитань, відчайдушної жестикуляції, намагань утекти. Джонні не може зрозуміти (бо те, що для нього є провалом, нам видається шляхом чи принаймні ознакою шляху), що Amorous стане одним із найвизначніших моментів у джазі. Артист, який живе у ньому, скаженітиме від люті щоразу, коли чутиме цю жалюгідну імітацію його бажання, усього того, що він хотів сказати, коли боровся, похитуючись і сходячи слиною та музикою, самотній, як ніколи, перед тим, що він переслідує і що не дається йому в руки, коли він хоче його вхопити. Цікаво, що треба було це почути – хоча і так усе йшло до цього, до Amorous, – щоб я збагнув, що Джонні – не жертва, не переслідуваний, як про нього всі думають, як я сам дав зрозуміти у моїй біографії (до речі, щойно вийшло її англійське видання і продається, як кока-кола). Тепер я знаю, що це не так, що Джонні сам переслідує, а не його переслідують, і все, що трапляється з ним у житті, це перипетії мисливця, а не гнаного звіра. Ніхто не знає, щó він переслідує, але воно тут: в Amorous, в марихуані, в його абсурдних мудруваннях про всяку всячину, у рецидивах, у книжечці Ділана Томаса, у всьому тому бідоласі, яким є Джонні, у тому, що його звеличує і що перетворює на живий абсурд, на безрукого й безногого мисливця, на зайця, який женеться за сплячим тигром. І я змушений сказати, що насправді від Amorous мені захотілося блювати: немов це могло звільнити мене від нього, від усього того, що у ньому біжить наперекір мені і наперекір усім, – тієї чорної безформної маси без рук і без ніг, того божевільного шимпанзе, який гладить пальцями моє обличчя і розчулено усміхається.

Арт і Деде не бачать (мені здається, не хочуть бачити) нічого, крім формальної краси Amorous. Деде навіть більше подобається Streptomicyne, в якому Джонні імпровізує зі звичною для нього легкістю, яку публіка вважає найвищою майстерністю, а для Джонні, як мені здається, є радше розвагою: дозволити музиці литися, а самому перебувати деінде. Згодом, уже на вулиці, я запитав у Деде про їхні плани, і вона сказала, що тільки-но Джонні зможе вийти з готелю (наразі це забороняє поліція), нова фірма грамплатівок запише усе, що він захоче, і добре йому заплатить. Арт стверджує, що у Джонні купа чудових ідей, і вони з Марселем Гавоті «викінчуватимуть» новинки разом із Джонні. Хоча після останніх тижнів видно, що Арту на серці коти шкребуть, до того ж я знаю, що він веде переговори з одним імпресаріо, аби якнайскорше повернутися до Нью-Йорка. І я його чудово розумію, бідного хлопчину.

– Тіка така добра, – каже Деде єхидно. – Звісно, для неї це так просто. Завжди з’являється в останню мить, розкриває гаманець – і все залагоджено. А◦от для мене…

Ми з Артом перезираємося. Що ми можемо їй сказати? Жінки усе своє життя крутяться довкола Джонні і таких, як він. Воно й не дивно, не треба бути жінкою, аби відчути Джонніну притягальну силу. Важко обертатися довкола нього, зберігаючи дистанцію, як добрий супутник, добрий критик. Арта не було тоді у Балтіморі, але я пам’ятаю часи, коли познайомився із Джонні – він тоді жив із Лен і дітьми. На Лен жаль було дивитися. Але поспілкувавшись якийсь час із Джонні, поступово прийнявши царство його музики, його денних страхів, його чудернацьких пояснень для речей, яких насправді ніколи не було, його раптових нападів ніжності, ти розумів, чому в Лен таке обличчя і чому не можна мати інший вираз обличчя, коли живеш із Джонні. Тіка – це щось інше, вона вислизає від нього через проміскуїтет, шикарне життя, до того ж їй вдалося ухопити за хвіст долар, а це дієвіше, ніж кулемет, – принаймні так говорить Арт Букайя, коли гнівається на Тіку чи коли в нього болить голова.

– Приходьте якнайскорше, – просить мене Деде. – Він любить з вами говорити.

Я б залюбки висповідав її за пожежу (за причину пожежі, до якої вона, безперечно, також причетна), але це було б так само марно, як казати самому Джонні, що він має стати добрим обивателем. Наразі усе йде добре, і що цікаво (і тривожно) – як тільки в Джонні все йде добре, я почуваюсь неймовірно задоволеним. І я не настільки наївний, щоб вірити в просту реакцію друга. Це радше відстрочення, передишка. Мені не треба шукати пояснень, коли я відчуваю це так само ясно, як відчуваю ніс, приліплений до обличчя. Мене злить, що я один це відчуваю і весь час цим терзаюсь. Мене злить, що Арт Букайя, Тіка чи Деде не розуміють: щоразу, коли Джонні страждає, опиняється у в’язниці, хоче накласти на себе руки, підпалює матрац чи бігає голяка коридорами готелю, він розплачується і за них, вмирає за них. Не знаючи цього, а не як ті, що виголошують гучні промови на ешафоті чи пишуть книжки, щоб викривати пороки людства, або грають на фортепіано з таким виглядом, наче очищають світ від усіх гріхів. Не знаючи цього, нещасний саксофоніст, з усім, що в цьому слові є смішного, нікчемного, – ще один серед стількох нещасних саксофоністів.

Погано те, що якщо продовжуватиму в такому ж дусі, то напишу більше про себе, ніж про Джонні. Я◦починаю сам собі здаватися євангелістом, і це мене зовсім не тішить. Вертаючись додому, подумав – із необхідним для віднайдення упевненості цинізмом, – що у своїй книзі про Джонні я лише побіжно, стримано згадую патологічний бік його особистості. Я◦не вважав за необхідне пояснювати людям, що Джонні думає, що блукає полями, заповненими урнами, чи що картини рухаються, коли він на них дивиться; зрештою, це навіяні марихуаною химери, які щезають після дезінтоксикації. Та можна сказати, що Джонні лишає ці химери мені в заставу, кладе їх, як хустинки, мені до кишень, доки не надходить час їх забирати. Гадаю, я єдиний, хто їх витримує, з ними співіснує і їх боїться, і ніхто цього не знає, навіть Джонні. Не можна зізнаватись про це Джонні так, як зізнаєшся в таких речах направду великій людині, маестро, перед яким ми стаємо на коліна у сподіванні на пораду. Що це за світ, який мені довелося звалити на себе, наче якийсь тюк? Який з мене євангеліст? У Джонні немає ні крихти величі, я це знаю, відколи з ним познайомився, відколи став ним захоплюватися. Мене це вже давно не дивує, хоча попервах мене бентежила ця відсутність величі, може, тому що це вимір, який ти не готовий застосовувати до першого-ліпшого, особливо до джазменів. Не знаю, чому (не знаю, чому) якоїсь миті я повірив, що в Джонні є велич, яку він з дня у день спростовує (чи ми спростовуємо, і насправді це не одне і те саме, бо – будьмо чесними – Джонні є наче привидом іншого Джонні, яким він міг бути, і той інший Джонні сповнений величі; а привидові, здається, бракує цього виміру, хоча він у ньому є і проявляється з негативного боку).

Я◦це кажу тому, що всі спроби, які робить Джонні, щоби змінити життя – від невдалої спроби самогубства аж до марихуани, – є такими, яких і варто було сподіватись від когось, хто настільки позбавлений величі, як він. Гадаю, через це я захоплююся ним ще дужче, бо він направду є шимпанзе, який хоче навчитися читати, бідакою, який буцається лобом об стіну, але ні в чому не переконується, і знову починає все спочатку.

Якщо одного дня шимпанзе береться читати – це повна катастрофа, розгул, рятуйся хто може, і я перший. Це жахливо, що людина, позбавлена величі, так кидається на стіну. Він усіх нас звинувачує ударом своїх костей, розтирає на порох першою фразою своєї музики. (Мученики, герої – нехай, в них ти певен. Але Джонні!)

Послідовності. Не знаю, як сказати краще: це як начало, з якого раптом починаються жахливі чи ідіотські послідовності в житті людини, і невідомо, який закон поза класифікованими законами визначає, що після певного телефонного дзвінка відразу ж приїде сестра, яка живе в Оверні, чи збіжить молоко, чи ми з балкона побачимо хлопця під колесами авто. Це як у футбольних командах чи керівних органах – може здатися, що доля завжди призначає якусь заміну, коли її підводять основні гравці. Саме так нині зранку, коли я досі ще тішився, бо знав, що Джонні Картер здоровий і веселий, мені терміново телефонують у редакцію. Телефонує Тіка і повідомляє, що в Чикаго щойно померла Бі, молодша донька Лен і Джонні, і що Джонні, ясна річ, наче збожеволів, і було б добре, якби я прийшов підтримати друзів.

Я◦знову піднімаюсь сходами готелю – скільки їх уже було за час моєї дружби з Джонні – і застаю там Тіку, яка п’є чай, Деде, яка намочує рушника, Арта, Делоне і Пепе Раміреса, які тихо обмінюються останніми новинами про Лестера Янга, і Джонні, який лежить непорушно на ліжку з рушником на лобі із цілком спокійним і навіть зневажливим виразом на обличчі. Я◦одразу ж ховаю до кишені співчутливу міну та обмежуюсь тим, що міцно тисну йому руку, закурюю сигарету і чекаю.

– Бруно, мені болить ось тут, – каже Джонні за якийсь час, торкаючись рукою того місця, де має бути серце. – Бруно, вона була, як білий камінчик в моїй руці. А◦я всього лишень нещасна жовта шкапа, і ніхто, ніхто не висушить моїх сліз.

Усе це сказано урочисто, майже речитативом, Тіка дивиться на Арта – і обоє поблажливо кивають, скориставшись із того, що обличчя в Джонні накрите вологим рушником і він не може їх бачити. Особисто мені огидні дешеві фрази, але все, що сказав Джонні – якщо не брати до уваги, що я, здається, десь це читав, – прозвучало так, наче заговорила маска, порожня всередині, ні на що не придатна. Підійшла Деде з іншим рушником і поміняла йому компрес, і поміж тим я зміг розгледіти Джонніне обличчя. Воно було попелясто-сіре, з перекошеними устами і міцно стуленими, аж зморщеними, повіками. І як завжди буває з Джонні, все стається не так, як ти сподівався (Пепе Рамірес, який не дуже добре його знає, досі не може оговтатися від несподіваності і, гадаю, скандальності того, що сталося), бо за якусь хвильку Джонні сів на ліжку і став батькувати: поволі, цідячи кожне слово, а потім видаючи його, як з розтруба. Він кляв усіх відповідальних за запис Amorous, ні на кого не дивлячись, але пришпилюючи нас, як кузьок до картону, однією лиш неймовірною непристойністю своїх слів. І так хвилини дві він лаяв усіх причетних до запису Amorous: спочатку Арта і Делоне, потім мене (хоча я…), і закінчивши Деде, всемогутнім Господом Богом і тією курвою мамою, що породила всіх без винятку. І це, і ще ті його слова про білий камінчик насправді були заупокійною молитвою за маленькою Бі, яка померла в Чикаго від запалення легень.

Минуть два порожні тижні; купа роботи, газетні статті, біганина туди-сюди – чудовий короткий виклад того, чим є життя критика, людини, яка може жити тільки позиченим, чужими новинами та рішеннями. Розмовляючи про це, ми сидітимемо якось увечері в «Кафе де Флор» – Тіка, Крихітка Леннокс і я, – задоволено мугикаючи Out of nowhere й обговорюючи фортепіанне соло Біллі Тейлора, яке нам трьом здається чудовим, а особливо Крихітці Леннокс, яка до того ж вбралася за модою Сен-Жермен-де-Пре, і бачили б ви, як їй це личить. Крихітка зреагує на появу Джонні із захватом двадцятирічної, а він гляне на неї відсутнім поглядом і посуне далі, п’яний, як чіп, чи сонний, доки не всядеться сам за інший столик. Я◦відчую в себе на коліні руку Тіки.

– Глянь, він знову вчора ввечері курив. Чи нині по обіді. Ця жінка…

Я◦знехотя їй відповів, що Деде винна так само, як і всяка інша, починаючи з неї самої, із Тіки, яка десятки разів курила з Джонні і знову куритиме, як тільки їй цього закортить. Мене охопить величезне бажання піти геть і побути на самоті, як завжди, коли неможливо наблизитись до Джонні, бути з ним, поруч нього. Я◦побачу, як він креслить щось пальцем на столі, довго дивиться на офіціанта, який питає, що він питиме. Нарешті Джонні накреслить у повітрі щось на зразок стріли і підтримуватиме її обома руками, наче вона важить бозна-скільки, і люди за іншими столиками почнуть підсміюватися, дуже стримано, як це прийнято у «Кафе де Флор». Тоді Тіка скаже: «Чорт візьми», підійде до Джонніного столика і, зробивши замовлення офіціанту, щось шепотітиме Джонні на вухо. Нічого й казати, що Крихітка одразу ж викладе мені свої найсокровенніші сподівання, але я дам їй зрозуміти, що цього вечора Джонні треба дати спокій, що гарні дівчатка раненько йдуть до ліжечка і за можливості у супроводі джазового критика. Крихітка мило сміятиметься, її рука ніжно погладить моє волосся, а потім ми спокійно дивитимемось, як мимо проходить дівчина, яка вкриває обличчя густим шаром білил і малює назелено повіки і навіть уста. Крихітка скаже, що, на її думку, це не так уже й погано, а я попрошу її тихенько заспівати мені один із тих блюзів, якими вона уславилася в Лондоні та Стокгольмі. Потім ми знову повернемося до мелодії Out of nowhere, яка цієї ночі безконечно нас переслідує, як той пес – також із білилами й зеленими очима.

Покажуться там два хлопці з нового Джонніного квінтету, і я скористаюся нагодою, щоб розпитати, як усе пройшло нині увечері; так я дізнаюся, що Джонні ледве міг грати, але те, що він зіграв, було варте усіх ідей Джона Льюїса разом узятих, якщо припустити, що той взагалі спроможний на якусь ідею, бо, як сказав один із хлопців, єдине, що у Льюїса завжди напохваті, це ноти, щоб заткнути дірку, а це не те саме. А◦тим часом я запитуватиму себе, скільки ще протримається Джонні, а головне – публіка, яка у нього вірить. Хлопці відмовляться від пива, і ми з Крихіткою Леннокс знову залишимось самі, я врешті-решт піддамся на її розпитування і поясню Крихітці, що вона справді варта свого прізвиська, чому Джонні хворий і пропащий чоловік, чому хлопцям з квінтету з кожним днем уривається терпець і чому все ось-ось лусне, як це не раз бувало в Сан-Франциско, Балтіморі чи Нью-Йорку.

Заходитимуть інші музиканти, які грають у цьому ж кварталі, декотрі підходитимуть до столика Джонні і вітатимуться з ним, але він дивитиметься на них, наче здалеку, із жахливо ідіотським виразом обличчя – вогкі та покірні очі, обвислі губи лисніють від слини. Забавно буде спостерігати за парними маніпуляціями Тіки та Крихітки: Тіка вдаватиметься до своєї влади над чоловіками, аби з усмішкою та коротким поясненням відіслати їх від Джонні; Крихітка шепотітиме мені на вухо про своє ним захоплення, про те, як добре було б відвезти Джонні в санаторій, аби йому провели дезінтоксикацію, – і все це лиш тому, що вона охоплена жагою і хотіла би переспати з Джонні цього ж вечора, що, з огляду на все, неможливо – на мою превелику радість. І як це завжди буває, відколи ми знайомі, я подумаю, що, мабуть, приємно було би пестити її стегна, і мало не запропоную їй піти перехилити чарчину в інше, спокійніше місце (вона не захоче, і я, правду кажучи, також, бо через той інший столик ми почуватимемося скутими та пригніченими), коли зненацька, без жодного передвістя, що це може статися, ми побачимо, що Джонні підводиться, дивиться на нас, впізнає і підходить до нас, точніше, до мене, бо Крихітка до уваги не береться. Підійшовши до нашого столика, він трохи нахилиться – цілком природно, як людина, яка хоче взяти з тарілки чіпси, – і почне опускатись переді мною на коліна. Цілком невимушено він стане навколішки і гляне мені у вічі, і я побачу, що він плаче, і без слів зрозумію, що він плаче за маленькою Бі.

Моя реакція є такою природною: я хочу підвести Джонні, щоб він не робив із себе посміховиська, та врешті посміховиськом стаю я. Бо нема нічого жалюгіднішого, ніж чоловік, який хоче зрушити з місця іншого чоловіка, якому дуже добре там, де він є, який чудово почувається у позі, яка йому до вподоби. Тож завсідники «Кафе де Флор», які не переймаються всілякими дрібницями, дивилися на мене не надто доброзичливо, хоча більшість їх не знала, що той негр навколішках – Джонні Картер. Вони дивилися на мене, як дивились би на того, хто, видершись на олтар, став би шарпати Ісуса, щоб зняти його з хреста. І Джонні перший дорікнув мені за це: мовчки умиваючись слізьми, він підвів очі і глянув на мене. І через цей погляд, і явний осуд завсідників мені не залишалось нічого іншого, як знову сісти перед Джонні, почуваючись гірше, ніж він, і бажаючи опинитись будь-де, тільки не в тому кріслі, перед Джонні, який стоїть на колінах.

Усе решта не було таким жахливим, хоча не знаю, скільки минуло віків, поки всі сиділи, не поворухнувшись, поки сльози знай котилися по Джонніному обличчі, поки його очі не відривалися від моїх, а я намагався запропонувати йому сигарету, самому закурити іншу, підбадьорливо кивнути Крихітці, яка, схоже, ладна була вибігти геть або й собі розревітися. Як завжди, все владнала Тіка: спокійнісінько сівши за наш столик, вона підсунула Джонні стільця і поклала руку йому на плече, просто так, ні до чого не змушуючи. Тож Джонні врешті підвівся і перейшов від того жаху до звичної пози приятеля, який підсів до вашого столика, – просто піднявши на кілька сантиметрів коліна і дозволивши, аби поміж його сідницями і підлогою (я мало не сказав «хрестом», ото вже справді причепилося) опинилася перевірена зручність стільця. Присутнім набридло дивитися на Джонні, йому набридло плакати, а нам – кепсько почуватися. Нараз я зрозумів замилування деяких художників стільцями: кожен стілець у «Кафе де Флор» раптом видався мені чимось чудесним, квіткою, ароматом, досконалим інструментом порядку і втіленням пристойності людей у місті.

Джонні витяг хустинку, невимушено вибачився, а Тіка попросила принести подвійну каву і дала йому випити. Крихітка була неперевершеною: нараз зреклася всіх своїх дурощів стосовно Джонні, і стала ніби ненароком наспівувати «Меміз-блюз». Джонні глянув на неї й усміхнувся, і, здається, ми з Тікою разом подумали, що образ Бі потроху розтає на дні Джонніних очей, що Джонні вирішив ще раз вернутися до нас на певний час, побути з нами до наступної втечі. І як завжди буває, щойно минає мить, коли я почуваюсь, як побитий пес, моя зверхність перед Джонні дозволила мені проявити поблажливість, завести легку балачку про все потроху, оминаючи занадто особисті сфери (було б жахливо побачити, як Джонні сповзає зі стільця і знову…). На щастя, Тіка й Крихітка поводились, як ангели, а публіка у «Кафе де Флор» за годину оновилася, тому клієнти о першій ночі навіть не здогадувались про те, що сталося, хоча насправді не сталося нічого особливого, якщо добре подумати. Крихітка пішла першою (вона старанна дівчинка, ця Крихітка, завтра о дев’ятій ранку вона вже репетируватиме з Фредом Каллендером для вечірнього запису), і Тіка, перехиливши свою третю чарку коньяку, запропонувала відвезти нас додому. Але Джонні відмовився, йому хотілося поговорити зі мною ще. Тіка не мала нічого проти і пішла собі, попередньо за всіх заплативши, як і належить справжній маркізі. А◦ми з Джонні випили ще по чарочці шартрезу – бо серед друзів дозволені такі слабкості, – і пустилися йти по Сен-Жермен-де-Пре, бо Джонні уперся, що прогулянка піде йому на користь, а я не з тих, хто кидає друзів за таких обставин.

Вулицею Л’Аббе ми спускаємося до площі Фюрстенберга, яка викликає у Джонні небезпечну згадку про іграшковий театр, який, здається, подарував йому хресний батько, коли Джонні було вісім років. Я◦намагаюсь відвести його на вулицю Жакоб, позаяк боюся, що спогади повернуть його до Бі, та можна сказати, що Джонні закрив цю тему на решту нинішньої ночі. Він йде спокійно, не хитаючись (іноді я бачив, як ним гойдає на вулиці, і не тому, що він п’яний; щось не так з його рефлексами), тепло ночі і тиша вулиць пішли на користь нам обом. Ми закурюємо «Голуаз», і ноги самі несуть нас до річки. На Ке де Конті перед одним із латунних рундуків букіністів невиразний спогад чи свист якогось студента навіює нам мелодію Вівальді, і ми удвох співаємо її з величезним почуттям і натхненням. Джонні каже, що якби мав із собою саксофон, то всю ніч грав би Вівальді (як на мене, це перебільшення).

– Ну, зіграв би також щось із Баха і Чарльза Айвса[18]18
  Чарльз Айвс (1874–1954), американський композитор, один з основоположників сучасної американської композиторської школи.


[Закрыть], – каже Джонні поступливо. – Не знаю, чому французів не цікавить Чарльз Айвс. Ти чув його пісні? Оту, про леопарда… Ти мав би знати пісню про леопарда. Леопард…

Своїм кволим тенором він затягує пісню про леопарда, і, ясна річ, багато проспіваних ним фраз аж ніяк не належать Айвсу, та Джонні це не турбує, поки він впевнений, що співає щось гарне. Врешті ми сідаємо на парапет навпроти рю Жі-ле-Кер і викурюємо ще по одній сигареті, бо ніч чудова, і за якийсь час тютюн змусить нас випити пива в кав’ярні – і нам із Джонні це наперед подобається. Я◦майже пропускаю повз увагу, коли він вперше згадує про мою книжку, бо Джонні одразу ж повертається до розмови про Чарльза Айвса, про те, як він розважався, не раз цитуючи теми Айвса у своїх записах так, що ніхто цього не зауважив (навіть сам Айвс, гадаю). Та за якусь хвильку я замислююсь над тим, що він сказав про книжку, і намагаюсь знову навести його на цю тему.

– Еге ж, я прочитав кілька сторінок, – каже Джонні. – У Тіки стільки говорили про твою книжку, але я не второпав навіть назви. Учора Арт приніс мені англійське видання, і я дещо прочитав. Добра книжка.

Моє обличчя прибирає звичного в таких випадках виразу: суміш кислої досади з певною дозою цікавості, наче його думка може відкрити мені – мені, автору! – правду про мою книжку.

– Це як дзеркало, – каже Джонні. – Спочатку я думав, що читати, що про тебе пишуть – це приблизно те саме, що дивитися на самого себе, а не в дзеркало. Я◦страшенно захоплююсь письменниками, неймовірні речі вони пишуть. Уся та частина про походження bebop…

– Ну, я просто дослівно записав усе те, що ти розповів мені у Балтіморі, – кажу я, не знати чого оправдуючись.

– Так, усе, але насправді це наче в дзеркалі, – упирається Джонні.

– Чого ти хочеш? Дзеркала правдиві.

– Чогось бракує, Бруно, – каже Джонні. – Ти значно більше в цьому тямиш, але мені здається, чогось бракує.

– Того, що ти забув мені сказати, – відповідаю я, добряче вжалений. Ця дика мавпа ще здатна… (Треба буде поговорити з Делоне, було би прикро, якби одна така необережна заява звела нанівець добру критичну роботу, яка… Наприклад, червона сукня Лен, – каже Джонні. У кожному разі треба використати все нове, що почую цієї ночі, і включити його у наступне видання; було б непогано. Наче відгонив псом, – каже Джонні, – і це – єдине, чогось варте у тій платівці. Так, уважно слухати і швидко діяти, бо в руках інших людей ці ймовірні спростування могли би мати прикрі наслідки. І урна посередині, найбільша, повна голубуватого пороху, – каже Джонні, – і така схожа на пудреницю, яку мала моя сестра. – Поки йдеться тільки про галюцинації, найгірше буде, коли він стане спростовувати базові ідеї, естетичну систему, яка стільки похвал… – А◦крім того, jazz-cool – це зовсім не те, що ти написав, – каже Джонні. Увага!)

– Як це – не те, що я написав? Джонні, звісно, усе змінюється, але ще пів року тому…

– Пів року тому, – каже Джонні, злазить із парапету і, зіпершись на нього ліктями, підпирає руками голову. – Six month ago. Ах, Бруно, що я міг би зіграти зараз, якби хлопці були зі мною… До речі: ти дуже дотепно написав про сакс і секс, чудова гра слів. Six month ago. Six, sax, sex. Справді чудово, Бруно. Бісова ти душа, Бруно.

Я◦йому не казатиму, що його розумовий розвиток не дає зрозуміти, що ця невинна гра слів таїть у собі доволі глибоку систему ідей (Леонард Фізер був точнісінько такої думки, коли я пояснив це йому в Нью-Йорку), і що параеротизм джазу еволюціонує з часів washboard[19]19
  Пральна дошка (англ.), яку використовували як інструмент у джазі.


[Закрыть] тощо. І як завжди, мене нараз розвеселяє думка, що критики значно потрібніші, ніж я сам готовий визнати (в приватних розмовах, у тому, що тут пишу), бо творці, уся їхня проклята вервечка – від композитора і до Джонні, – не здатні зробити діалектичні висновки зі своєї творчості, постулювати засади і трансцендентність того, що вони пишуть чи грають. Треба пам’ятати про це в моменти депресії, коли я шкодую, що є лише критиком.

– Зоря називається Полин, – каже Джонні, і раптом я чую інший його голос, голос, який у нього буває, коли… Як це сказати, як описати Джонні, коли він на своєму боці, знову самотній, вже не тут? Занепокоєний, я злізаю з парапету і дивлюся на нього зблизька. Зоря називається Полин, і що тут вдієш.

– Зоря називається Полин, – каже Джонні, звертаючись до своїх долонь. – Її уламки будуть розкидані на площах великого міста. Півроку тому.

Хоча ніхто мене не бачить, хоча ніхто про це не дізнається, я знизую плечима для зірок (зоря називається Полин). Ми повертаємось до вічного «Я◦це граю завтра». Зоря називається Полин, її уламки будуть розкидані півроку тому. На площах великого міста. Він вже не тут, він вже далеко. А◦в мене очі налиті кров’ю – просто тому, що він нічого не схотів мені сказати про мою книжку. І я насправді не знаю, що́ він думає про книжку, яку тисячі його фанів читають двома мовами (а незабаром читатимуть трьома, бо вже говорять про іспанське видання – схоже, в Буенос-Айресі грають не тільки танго).

– То була пречудова сукня, – каже Джонні. – Ти не уявляєш, як вона личила Лен, та буде краще, як я поясню тобі це за скляночкою віскі, якщо в тебе є гроші. Деде залишила мені лише триста франків.

Він сардонічно сміється, дивлячись на Сену. Начебто він не зумів би роздобути собі випивку і марихуану. Він починає пояснювати мені, що Деде дуже добра (про книжку – ані слова), що робить вона це через доброту, але, на щастя, є добрий друзяка Бруно (який написав книжку, та байдуже), тож ліпше було б піти в кав’ярню в арабському кварталі, де людині завше дають спокій, коли бачать, що вона якось пов’язана із зорею на ім’я Полин (це думаю я, коли ми заходимо в кафе з боку Сен-Северина, а на годиннику друга ночі – саме та пора, коли моя дружина зазвичай прокидається і репетирує те, що скаже мені за ранковою кавою). Так буває з Джонні, так ми п’ємо жахливий дешевий коньяк, так замовляємо ще по одному і почуваємось такими задоволеними. Але про книжку ні слова, тільки пудрениця у формі лебедя, зоря, обривки предметів, що проходять через обривки фраз, обривки поглядів, обривки посмішок, краплі слини на столі та склянці (на Джонніній склянці). Так, бувають моменти, коли мені хочеться, щоб він уже був мертвий. Гадаю, багато хто на моєму місці думав би так само. Та як змиритися з тим, що Джонні помре, забравши із собою те, що не хоче сказати мені цієї ночі, що й після смерті він і далі гнатиметься, далі утікатиме (я вже не знаю, як це все писати), навіть якщо мені це коштуватиме спокою, кафедри, того авторитету, який забезпечують неспростовні судження й очолювання похоронних процесій.

Час від часу Джонні припиняє барабанити пальцями по столу, дивиться на мене, робить якийсь непояснимий жест і знову починає барабанити. Господар кав’ярні знає нас іще з тих часів, коли ми приходили сюди з одним арабським гітаристом. Бен Айфа вже давно хотів би піти спати, крім нас у цій брудній корчмі, пропахлій перцем і смаженими на смальці пиріжками, нікого немає. Я◦також падаю з ніг, але мене втримує гнів, глуха злоба – не супроти Джонні, це радше схоже на те, коли весь вечір займаєшся коханням і відчуваєш потребу прийняти душ, аби вода змила те, що починає робитися затхлим, занадто явно виставляти напоказ те, що спочатку… А◦Джонні вперто відбиває ритм на столі, інколи щось мугиче, майже не дивлячись на мене. Цілком можливо, що він уже нічого не скаже про книжку. Ним кидає то в один, то в інший бік: завтра буде якась жінка, якась нова халепа, якась поїздка. Наймудріше було б нишком поцупити у нього те англійське видання і для цього поговорити з Деде, попросити її про послугу в обмін на стільки інших. Яким безглуздим є цей неспокій, ця майже лють. Не варто було сподіватися якогось ентузіазму з боку Джонні; насправді мені й на думку ніколи не спадало, що він читатиме цю книжку. Я◦дуже добре знаю, що в книжці не сказано правди про Джонні (але не сказано й брехні), вона обмежується музикою Джонні. Через тактовність, через добре ставлення до нього я не хотів відверто показувати його невиліковну шизофренію, мерзенне тло наркотиків, сумбурність цього жалюгідного життя. Я◦взявся показати головне, заакцентувати увагу на тому, що справді має значення – на незрівнянному Джонніному мистецтві. Що ще я міг сказати? Та, мабуть, саме тут він мене дожидає, як завжди чигаючи на щось у засідці, присівши перед одним із тих своїх абсурдних стрибків, з яких усі ми виходимо травмованими. І саме тут він, либонь, вижидає мене, щоб спростувати всі естетичні підвалини, на яких я заснував кінцеву правду його музики, солідну теорію сучасного джазу, яка принесла мені стільки похвальних слів повсюди.

Та якщо чесно: яке мені діло до його життя? Мене непокоїть тільки одне – що він і далі викидатиме ці коники, за якими я не можу встежити (скажімо – не хочу стежити), і врешті спростує висновки моєї книжки. Що десь бовкне, що мої твердження хибні і його музика – щось зовсім інше.

– Послухай, допіру ти сказав, що у книжці чогось бракує.

(Тепер – увага!)

– Чогось бракує, Бруно? А, так, я сказав, що чогось бракує. Бачиш, це не лише червона сукня Лен. Це… Може, насправді це урни, Бруно? Вчора я знову їх бачив, цілісіньке поле, але вони вже не були повністю закопані у землю. На деяких були написи й малюнки: велетні в шоломах, як в кіно, і з величезними дубцями в руках. Це жахливо – блукати поміж тих урн і знати, що нікого вже нема, що я один тиняюсь серед них, чогось шукаючи. Не журися, Бруно, то нічого, що ти забув про все це написати. Але ти, Бруно, – він підносить догори штивний палець, – забув написати про мене.