Текст книги "Таємна зброя"

Автор книги: Хуліо Кортасар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Ясна річ, синівський обов’язок змушував його негайно написати Матильді. Він ще був спроможний думати про такі речі перед четвертою чаркою коньяку. По п’ятій знову думав про них і сміявся (він перетинав Париж пішки, щоби побути наодинці і провітрити голову), сміявся зі свого обов’язку, наче в дітей є обов’язки, наче ті обов’язки – як домашні завдання в четвертому класі, священні домашні завдання для святої вчительки мерзенного четвертого класу. Бо його синівський обов’язок не в тому, щоб написати Матильді. Для чого вдавати (це не питання, але як сказати по-іншому), що мама збожеволіла? Єдине, що можна зробити, це не робити нічого, дозволити, щоби дні минали – окрім п’ятниці. Коли він, як завжди, попрощався з Лаурою, сказавши їй, що обідати не прийде, бо мусить зайнятися невідкладними афішами, то був настільки впевнений у всьому решта, що міг би додати: «Якщо хочеш, підемо разом». Він сховався у вокзальній кав’ярні – не стільки для маскування, скільки для того, аби мати незначну перевагу: бачити, коли його не бачать. Об одинадцятій тридцять п’ять він упізнав Лауру по її синій спідниці, пішов за нею, зберігаючи дистанцію, побачив, як вона подивилася на табло, запитала щось у службовця, купила перонний квиток, вийшла на платформу, де вже громадилися люди із виглядом тих, хто чекає. Сховавшись за візком, навантаженим ящиками з фруктами, він дивився на Лауру, яка, схоже, вагалася: залишатися при виході на перон чи пройти уперед. Він дивився на неї без здивування, як на комаху, поведінка якої може бути цікавою. Майже відразу прибув поїзд, і Лаура змішалася з людьми, які підходили до вагонних вікон, шукаючи своїх, серед криків і рук, які вистромлювалися, наче там, всередині, люди задихалися. Він обійшов візок і поміж ящиків з фруктами і масних плям пробрався на перон. Звідти, де стояв, він побачить, як виходять пасажири, побачить, як знову пройде Лаура, її обличчя з виразом полегкості, бо хіба на обличчі Лаури не буде виразу полегкості? (Це не питання, але як сказати по-іншому). А◦потім, дозволивши собі розкіш бути останнім, коли пройдуть останні пасажири та останні носії, він вийде, спуститься на залиту сонцем площу, щоби піти випити коньяку в кав’ярні на розі. І того ж дня напише мамі, ні словом не згадавши про той безглуздий епізод (та він не був безглуздий), а потім набереться духу і поговорить з Лаурою (та він не набереться духу і не поговорить з Лаурою). У кожному разі коньяк буде, у цьому нема жодного сумніву, і нехай усе йде під три чорти. Бачити, як вони проходять групами, обіймаючись із вигуками і слізьми, розбурхана рідня, дешевий еротизм, мов ярмаркова карусель, що змітає перон, серед валіз і пакунків, нарешті, нарешті, як довго ми не бачились, яка ти засмагла, Іветто, так, було чудове сонце, доню. Якщо шукати подібність – через бажання долучитися до глупства, – двоє чоловіків, які пройшли так близько, напевне були аргентинцями, з огляду на їхні зачіски, піджаки, самовпевнений вираз, що маскував збентеження від приїзду в Париж. Один із них особливо був схожий на Ніко, якщо шукати подібність. Інший ні, і насправді той також ні, варто було лише глянути на значно грубшу шию і ширшу талію. Однак якщо шукати подібність просто заради задоволення: той інший, що вже пройшов і прямував до виходу, з єдиною валізою у лівій руці, Ніко, як і він, був шульгою, мав таку ж трохи сутулу спину, таку саму лінію плечей. Лаура напевне думала так само, бо йшла позаду, дивлячись на нього, і на її обличчі був добре відомий йому вираз, то було обличчя Лаури, коли вона прокидалася від кошмару і зводилась на ліжку, втупившись у простір, дивлячись – тепер він це знав – на того, хто віддалявся, повернувшись до неї спиною, здійснивши помсту, якій нема наймення, через яку Лаура кричала і билась уві сні.

Якщо шукати подібність, то, звісно, той чоловік був незнайомцем, вони побачили його спереду, коли він поставив валізу на землю, щоби знайти квиток і вручити його службовцю при виході з перону. Лаура вийшла з вокзалу першою, він дав їй змогу віддалитися і загубитися на автобусній зупинці. Сам зайшов до кав’ярні на розі й опустився на банкетку. Пізніше він не міг згадати, чи замовляв щось випити, якщо те, що палило йому рота, було присмаком дешевого коньяку. Увесь день по обіді він без перепочинку працював над афішами. Подекуди думав, що треба буде написати мамі, але до кінця дня так і не написав. Перетнув Париж пішки, прийшовши додому, зустрів у вестибюлі консьєржку і трохи з нею поговорив. Йому б хотілося і далі говорити з консьєржкою чи сусідами, але всі йшли до своїх помешкань: наближалася пора вечері. Він поволі піднявся (насправді завжди піднімався поволі, щоб не натруджувати легенів і не кашляти) і, вийшовши на третій поверх, прихилився до дверей, перш ніж натиснути на дзвінок, аби якусь мить перепочити у позі того, хто слухає, що робиться всередині дому. Потім подзвонив двома звичними короткими дзвінками.

– А, це ти, – сказала Лаура, підставляючи йому холодну щоку. – А◦я вже починала думати, що тобі довелося затриматися на роботі. М’ясо, мабуть, переварилося.

Воно не було переварене, але натомість не мало жодного смаку. Якби тої миті він був спроможний запитати в Лаури, чому вона пішла на вокзал, то, може, кава відзискала би свій смак, або цигарка. Та Лаура увесь день не виходила з дому, вона сказала це, наче відчувала потребу збрехати або ж чекала, що він скаже щось насмішкувате про дату, про жалюгідні мамині дивацтва. Помішуючи каву, з опертими на стіл ліктями, він знову прогаяв нагоду. Брехня Лаури вже не мала значення, ще одна серед стількох відчужених поцілунків, скількох недомовок, де все було Ніко, де ані в ній, ані в ньому не було нічого, що не було би Ніко. Чому б (це не питання, але як сказати по-іншому) не поставити на стіл третій столовий прибор? Чому б не розсердитися, чому б не стиснути кулак і не вгатити його в оте сумне і страдницьке обличчя, яке в цигарковому димі викривлювалося, то щезало, то знову з’являлося, немов не знаючи, на що зважитися, і, здавалось, поступово сповнювалося ненавистю, наче було то саме обличчя мами? Можливо, Ніко в іншій кімнаті, а може, чекає, прихилившись до дверей, як чекав він, Луїс, або вже улаштувався там, де завжди був господарем: на білому і теплому терені постелі, куди він стільки разів приходив у снах Лаури. Там він чекав – лежачи горілиць й собі курячи цигарку, ледь покашлюючи, з усмішкою на обличчі блазня, яке він мав в останні дні, коли в його жилах не лишилося ні краплі здорової крові.

Він пішов у іншу кімнату, підійшов до креслярського столу, увімкнув лампу. Йому не треба було перечитувати маминого листа, щоб відповісти на нього як належало. Він став писати, люба мамо. Написав: люба мамо. Відкинув аркуш, написав: мамо. Він відчував, що дім стискається, немов кулак. Усе стало тіснішим, задушливішим. Помешкання було достатнім для двох, воно задумане якраз для двох. Коли він підвів очі (саме написав «мамо»), Лаура стояла на порозі і дивилася на нього. Луїс відклав ручку.

– Тобі не здається, що він дуже схуд? – сказав.

Лаура зробила якийсь рух. Два блискучі струмені збігали по її щоках.

– Трохи, – сказала вона. – Людина змінюється.

Добрі послуги

Марії Москере, яка розповідала мені в Парижі про мадам Франсіне

Від якогось часу мені важко розпалити вогонь. Сірники не ті, що раніше, тепер їх треба повертати голівкою униз і чекати, щоби полум’я розгорілося; дрова сирі, і скільки я не прошу Фредеріка приносити сухі поліна, вони завжди пахнуть вільгістю і займаються погано. Відколи в мене стали тремтіти руки, все мені коштує значно більше труду. Раніше я стелила постіль за дві секунди, і простирадла лишалися, як щойно попрасовані. Тепер мушу ходити і ходити довкола ліжка, і мадам Бошамп сердиться і каже, що платить мені погодинно не для того, щоб я гайнувала час, розгладжуючи бганки то тут, то там. А◦все тому, що в мене трясуться руки, а ще тому, що теперішні простирадла не такі, як раніше – міцні і грубі. Лікар Лебрен сказав, що в мене нічого немає, просто треба дуже берегтися, не перемерзати і рано лягати спати. «I та склянка вина раз у раз, га, мадам Франсіне? Ліпше від цього утриматися, а ще – від перно в обід». Лікар Лебрен молодий, його ідеї добрі для молодих. У мій час нікому би й на думку не спало, що вино шкодить. А◦поза тим я ніколи не п’ю, щоб напитися, як п’є Жермена з третього поверху чи та худоба Фелікс, тесля. Не знаю, чому мені згадався бідолашний мсьє Бебе, той вечір, коли він пригостив мене скляночкою віскі. Мсьє Бебе! Мсьє Бебе! На кухні помешкання мадам Розе, у вечір банкету. Я◦тоді часто виходила, ще ходила від дому до дому, працюючи погодинно. До мсьє Ренфельда, до сестер, які давали уроки фортепіано і скрипки, в багато домів, і всі – порядні. Тепер я ледве можу тричі на тиждень піти до мадам Бошамп, і, схоже, це недовго триватиме. У мене дуже трясуться руки, і мадам Бошамп злиться на мене. Тепер вона би вже не нарадила мене мадам Розе, і мадам Розе не прийшла би до мене, тепер мсьє Бебе не натрапив би на мене на кухні. Ні, передовсім мсьє Бебе.

Коли мадам Розе прийшла до мене додому, було вже пізно, і пробула вона лише хвильку. Насправді мій дім – всього одна кімната, та позаяк у ній є кухня і те, що лишилося від меблів, коли помер Жорж і треба було все продати, гадаю, що маю право називати її своїм домом. У кожному разі є три стільці, і мадам Розе зняла рукавички, сіла і сказала, що кімната маленька, але симпатична. Мадам Розе не справила на мене великого враження, хоча я хотіла би бути краще вбраною. Вона заскочила мене зненацька, на мені була зелена спідниця, яку мені подарували в домі сестер. Мадам Розе ні на що не дивилася, я хочу сказати, що вона дивилася й одразу відводила погляд – наче відсторонялася від того, що бачила. Ніс у неї був трохи зморщений, либонь, їй не подобався запах цибулі (я дуже люблю цибулю) чи бідолашний Мінуш десь нацюняв. Та я була рада, що мадам Розе прийшла, і так їй і сказала.

– О, так, мадам Франсіне. Я◦також рада, що вас знайшла, бо я така заклопотана… – Вона морщила носа так, наче клопоти зле пахли. – Я◦хочу вас попросити… Тобто мадам Бошамп подумала, що, може, ви будете вільні в неділю увечері.

– Таж певно, – сказала я. – Що я можу робити в неділю по тому, як піду до меси? На хвильку зайду до Гюстава і…

– Так, звісно, – сказала мадам Розе. – Якщо ви вільні в неділю, то я би хотіла, щоб ви мені допомогли по дому. У нас буде торжество.

– Торжество? Вітаю вас, мадам Розе.

Але здається, мадам Розе це не сподобалося, бо нараз вона встала.

– Ви допомагатимете на кухні, роботи там буде багато. Якщо зможете прийти о сьомій, мій дворецький пояснить вам все, що треба.

– Певна річ, мадам Розе.

– Ось моя адреса, – сказала мадам Розе і дала мені картку кремового кольору. П’ятсот франків вас влаштують?

– П’ятсот франків.

– Скажімо, шістсот. Опівночі ви будете вільні і встигнете на останнє метро. Мадам Бошамп сказала, що вам можна довіряти.

– О, мадам Розе!

Коли вона пішла, я мало не розреготалася, подумавши, що ледве не запропонувала їй горнятко чаю (треба було б пошукати якесь ненадщерблене). Іноді я не здаю собі справу про те, з ким говорю. Лише коли йду у дім якоїсь пані, то стримуюсь і розмовляю, як служниця. Мабуть, це тому, що у себе вдома я не є нічиєю служницею, або тому, що мені здається, що я досі живу в нашому флігелі на три кімнати, як тоді, коли ми з Жоржем працювали на фабриці і не знали нужди. Либонь, через те, що сварю бідного Мінуша, який цюняє під плитою, мені здається, що я також пані, як мадам Розе.

Коли я вже збиралась зайти у дім, у мене мало не зісковзнув з ноги черевик. Я◦відразу ж сказала: «Цур нас та й далі од нас!» – і натисла на дзвінок.

Вийшов пан із сивими бакенбардами, як у театрі, і сказав, щоб я зайшла. То було величезне помешкання, де пахло восковою мастикою. Пан із бакенбардами був дворецьким, і від нього пахло росним ладаном.

– Нарешті, – сказав він і притьмом повів мене коридором до службових кімнат. – Наступного разу дзвоніть у ліві двері.

– Мадам Розе нічого мені не сказала.

– Та де ж пані думатиме про такі речі. Алісо, це мадам Франсіне. Дайте їй фартух.

Аліса відвела мене в свою кімнату за кухнею (і то якою кухнею!) і дала мені занадто великий фартух. Схоже, Мадам Розе доручила їй пояснити мені все, та попервах, почувши про собак, я подумала, що це помилка, і витріщилася на Алісу, на бородавку, яку Аліса мала нижче носа. Все, що я змогла побачити, коли ми проходили через кухню, було таким розкішним і сяючим, що одна думка бути тут цієї ночі, протирати кришталь і викладати на таці лагоминки, які їдять у таких домах, видалась мені кращою, ніж піти до театру чи поїхати за місто. Либонь, саме тому попервах я не дуже добре зрозуміла про собак і витріщилася на Алісу.

– Еге ж, – сказала Аліса, яка була бретонкою, і це відразу по ній було видно. – Пані так сказала.

– Але ж як? А◦той пан з бакенбардами не може зайнятися псами?

– Пан Родолос – дворецький, – сказала Аліса з благоговінням.

– Гаразд, як не він, то хтось інший. Не розумію, чому я.

Нараз Аліса зробилася зухвалою.

– А◦чому ні, мадам..?

– Франсіне, до ваших послуг.

– …мадам Франсіне? Це неважка робота. Найгірший – Фідо, панночка Люсьєнн дуже його розпестила…

Вона пояснювала, знову люб’язна, як галярета.

– Постійно давайте йому цукор і тримайте на колінах. Мсьє Бебе також його псує, коли приходить, так його балує… Зате Медор дуже чемний, а Фіфін не вилізе зі свого кутка.

– Отже, – сказала я, ще не оговтавшись від здивування, – собак багато.

– Еге ж, багатенько.

– І це в квартирі! – сказала я, не годна приховати свого обурення. – Не знаю, що ви подумаєте, пані…

– Панна.

– Вибачте. Та у мої часи, панно, собаки жили на псарнях, і я знаю, що кажу, бо ми з покійним чоловіком мали дім поруч із віллою мсьє… – Та Аліса не дала мені пояснити. Не те, щоб вона щось сказала, але було видно, що її бере нетерплячка, а я це в людях помічаю одразу. Я◦замовкла, і вона стала говорити мені, що мадам Розе обожнює псів, а пан потурає усім її примхам. А◦тут ще їхня дочка успадкувала таку саму схильність.

– Панночка схибнулася на Фідо і точно купить сучку тієї самої породи, аби у них були цуценята. Їх тільки шість: Медор, Фінфін, Фідо, Манюня, Чау і Ганнібал. Найгірший – це Фідо, панночка Люсьєнн його надто розбалувала. Чуєте? Це точно він гавкає у вестибюлі.

– А◦де мені треба буде їх пильнувати? – запитала я із безтурботним виглядом, аби Аліса не подумала, що я почуваюся ображеною.

– Мсьє Родолос проведе вас у собачу кімнату.

– То собаки мають кімнату? – спитала я якомога природніше. Насправді Аліса не була винною, але мушу сказати правду: я би просто тут надавала їй ляпасів.

– Ясно, що мають свою кімнату, – сказала Аліса. – Пані хоче, щоб собаки спали кожен на своїй підстилці, і для них облаштували окрему кімнату. Ми принесемо вам стілець, щоб ви могли сидіти і пильнувати їх.

Я◦як могла зав’язала фартух, і ми вернулися на кухню. Якраз у ту мить розчинилися інші двері, й увійшла мадам Розе. На ній був синій шляфрок із білою хутряною облямівкою, а на лиці – густий шар крему. Вона була схожа на торт, вибачте на слові. Але була дуже люб’язною, і було видно, що, забачивши мене, вона мов гору скинула з плечей.

– А, мадам Франсіне. Аліса, мабуть, уже вам пояснила, про що йдеться. Може, пізніше ви зможете допомогти з чимось легким: витирати келихи чи щось таке, але головне – щоби мої скарби сиділи тихо. Вони чарівні, але не вміють бути разом, а понад усе самі; відразу ж гризуться, а я не можу допустити думки, що Фідо кусатиме бідного Чау, або що Медор… – вона понизила голос і підійшла трохи ближче. – А◦ще вам треба буде дуже пильнувати Манюню, це померанський шпіц з прегарними очима. Мені здається, що… момент наближається… і я не хотіла би, щоб Медор чи Фідо… ви ж розумієте? Завтра я накажу відвезти її в наш заміський будинок, але хочу, аби до того з неї не спускали ока. Бо де ж її тримати, як не з іншими собаками у їхній кімнаті. Бідна крихітка, така ласкава! Я◦не могла би відігнати її від себе цілий вечір. Побачите, вони не завдадуть вам багато клопоту. Навпаки: вам буде потішно бачити, які вони тямущі. Час від часу я приходитиму подивитися, як ідуть справи.

Я◦зрозуміла, що то не люб’язна фраза, а попередження, та мадам Розе і далі усміхалася під кремом, що пахнув квітами.

– Моя дочка Люсьєнн також приходитиме, ясна річ. Вона не може без Фідо. Навіть спить із ним, уявіть собі… – Та це останнє вона говорила комусь, хто навернувся їй на думку, бо водночас повернулася, щоб вийти, і більше я її не бачила. Аліса, опершись на стіл, дивилася на мене з ідіотським виглядом. Не те, щоб я зневажала людей, але вона дивилася на мене з ідіотським виглядом.

– О котрій годині прийом? – спитала я, усвідомлюючи, що мимохіть продовжую говорити тоном мадам Розе, ставлячи питання трохи повз людину, немов питаючи щось у вішака чи дверей.

– Він уже починається, – сказала Аліса, і мсьє Родолос, який у цю мить увійшов, струшуючи порошинки зі свого чорного костюма, з поважним виглядом кивнув.

– Так, вони не забаряться, – сказав він, подавши знак Алісі зайнятися прегарними срібними тацями. – Там вже є мсьє Фрежус і мсьє Бебе і просять коктейлі.

– Ці завжди приходять рано, – сказала Аліса. – І п’ють… Я◦вже все пояснила мадам Франсіне, а мадам Розе розказала їй, що вона має робити.

– От і чудово. Тоді найкраще буде, коли я відведу вас до кімнати, де вам належить лишатися. Потім піду за собаками; пан і мсьє Бебе забавляються з ними у вітальні.

– Фідо був у спальні панночки Люсьєнн, – сказала Аліса.

– Так, вона сама приведе його до мадам Франсіне. А◦тепер будьте ласкаві йти за мною…

Ось так я й опинилася на старому віденському стільці посеред величезної кімнати, де на підлозі було повно підстилок і стояла хатинка під солом’яним дахом, така сама, як негритянські халупи, яка, як пояснив мені пан Родолос, була примхою панночки Люсьєнн для Фідо. Повсюди були розкидані шість підстилок, а ще стояли миски з водою та їжею. Єдина електрична лампочка висіла акурат над моєю головою і давала дуже тьмяне світло. Я◦сказала про це панові Родолосу, як і про те, що боюся заснути, коли тут будуть тільки пси.

– О, ви не заснете, мадам Франсіне, – відказав він. – Собаки дуже ласкаві, але розбалувані, і ними треба буде займатися весь час. Зачекайте тут хвильку.

Коли він зачинив двері і залишив мене саму посеред тієї чудної кімнати, де пахло псиною (чистою псиною, це правда), а на підлозі лежали всі ті підстилки, я почулася трохи дивно, бо то було так само, як спати і бачити сон – передовсім із тим жовтим світлом над головою і тишею. Певна річ, час мине швидко і це не буде надто неприємно, але я щомиті відчувала, що тут щось не так. Не тільки тому, що мене покликали для цього, не попередивши: можливо, було дивно виконувати таку роботу чи, може, я справді думала, що це недобре. Підлога була натерта до блиску, було знати, що собаки справляють свою нужду деінде, бо не пахло нічим, крім них самих, а це не так вже й бридко, коли мине якийсь час. Та найгірше було сидіти самотою і чекати, тож я майже зраділа, коли увійшла панночка Люсьєнн, несучи на руках Фідо, жахливого пекінеса (терпіти не можу пекінесів), а пан Родолос прийшов, криком підзиваючи решту п’ять псів, доки вони не зібралися в одній кімнаті. Панночка Люсьєнн була така гарненька, вся в білому, із платиновим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона довго цілувала і гладила Фідо, не звертаючи уваги на інших псів, які хлебтали воду і вовтузилися, а потім принесла його мені і вперше на мене глянула.

– Це ви їх будете глядіти? – спитала. Голос вона мала трохи пискливий, але була дуже гарною, тут не заперечиш.

– Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, – сказала я, вітаючись.

– Фідо дуже делікатний. Візьміть його. Так, на руки. Він вас не забруднить, я сама купаю його щоранку. Я◦вже казала, що він дуже делікатний. Не дозволяйте йому плутатися з тими. Часто давайте йому пити.

Собача спокійно сиділо в мене на колінах, та мені однаково було трохи бридко. Велетенський датський дог, увесь в чорних плямах, підійшов і став його обнюхувати, як це заведено у псів, і панночка Люсьєнн верескнула і дала йому копняка. Пан Родолос так і стояв у дверях, було видно, що він до цього звик.

– От бачите, от бачите, – кричала панночка Люсьєнн. – Я◦не хочу, щоб таке траплялося, і ви не повинні цього дозволяти. Мама ж вам пояснила? Ви не підете звідси, доки не закінчиться party. А◦коли Фідо почується зле і стане плакати, постукайте у двері, щоб цей мене сповістив.

Вона пішла, не глянувши на мене, та спершу знову взяла пекінеса на руки і цілувала, доки він не почав скавуліти. Мсьє Родолос залишився іще на хвильку.

– Собаки не є злі, мадам Франсіне, – сказав він. – У кожному разі, якщо буде якась проблема, постукайте у двері і я прийду. Не хвилюйтесь, – додав він, наче це спало йому на думку в останню мить, і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. Цікаво, чи ззовні він не замкнув їх на засув, та я переборола спокусу піти подивитися, бо, гадаю, тоді почувалася би значно гірше.

Насправді глядіти псів було неважко. Вони не гризлися, і те, що мадам Розе сказала про Манюню, не було правдою, принаймні ще не почалося. Природно, що заледве двері зачинилися, я відпустила гидкого пекінеса і дала йому спокійно вовтузитися з іншими. Він був найприкріший, увесь час задирався, та вони нічого йому не робили і навіть запрошували до гри. Час від часу вони хлебтали воду чи їли смаковите м’ясо із мисок. Вибачайте на слові, але я чулася майже голодною, коли бачила таке чудове м’ясо в мисках.

Іноді десь здалеку доносився сміх, і не знаю: чи це тому, що мені було відомо, що буде музика (мені про це сказала Аліса в кухні), але мені здалося, що я чую звуки фортепіано, хоч, може, то було в іншому помешканні. Час тягнувся дуже довго, передовсім через єдину, таку тьмяну, лампочку, що звисала зі стелі. Чотири пси скоро заснули, а Фідо і Фіфін (не знаю, чи то була Фіфін, але мені здалося, що вона) певний час бавилися, кусаючи одне одного за вуха, і врешті, добряче нахлебтавшись води, полягали одне навпроти одного на підстилці. Іноді мені здавалося, що я чую ззовні кроки, і я бігла взяти на руки Фідо – а що, як увійде панночка Люсьєнн. Але ніхто не прийшов, і минуло багато часу, аж я почала дрімати на стільці і мені навіть хотілося вимкнути світло, щоби по-справжньому заснути на одній із порожніх підстилок.

Не скажу, що я не була рада, коли Аліса прийшла за мною. Обличчя в Аліси горіло, і було видно, що вона таки ще збуджена прийомом і всім тим, що вони, либонь, обговорювали на кухні з іншими служницями і мсьє Родолосом.

– Мадам Франсіне, ви просто диво, – сказала вона. – Пані точно буде дуже задоволена і завжди вас кликатиме. Остання, що приходила, не змогла добитися, щоб вони сиділи тихо, і панночці Люсьєнн навіть довелося облишити танці і прийти, щоб зайнятися ними. Подивіться, як вони сплять!

– Гості вже пішли? – спитала я, трохи засоромлена її компліментами.

– Гості так, але є інші, які мов родина і завжди залишаються ще трохи. Усі добряче випили, можу вас запевнити. Навіть пан, який вдома ніколи не п’є, прийшов дуже задоволений на кухню і жартував зі мною і Жинетт про те, як добре ми подали вечерю, і обдарував кожну з нас стома франками. Думаю, що вам також дадуть якусь приплату. Панночка Люсьєнн досі танцює зі своїм нареченим, а мсьє Бебе і його друзі грають у переодягання.

– Отже мені треба буде залишитися?

– Ні, пані сказала, що коли підуть депутат та інші, собак треба буде випустити. Вони люблять бавитися з ними у вітальні. Я◦візьму Фідо, а вам треба просто піти зі мною на кухню.

Я◦пішла за нею, страшенно втомлена і засинаючи на ходу, але сповнена цікавості побачити щось від свята, навіть якщо це будуть келихи і тарілки на кухні. І я їх побачила, бо вони громадилися на кухні повсюди, а ще – пляшки від шампанського і віскі, і в деяких на денці ще щось залишалося. На кухні горіли люмінесцентні лампи, і мене засліпили усі ті білі шафи, усі ті полиці, де виблискували столові прибори і каструлі. Жинетт виявилася рудоволосою коротухою, вона була дуже збуджена і зустріла Алісу хихотінням і мигами. Здавалася доволі безсоромною, як багато нинішніх дівуль.

– Там усе без змін? – запитала Аліса, дивлячись на двері.

– Так, – сказала Жинетт, лягаючи від сміху. – А◦це та пані, що пильнувала псів?

Я◦хотіла пити і спати, але мені нічого не запропонували, навіть де сісти. Вони були надто окрилені банкетом, усім тим, що бачили, поки подавали до столу чи приймали пальта при вході. Пролунав дзвінок, і Аліса, досі ще з пекінесом на руках, вибігла. З’явився мсьє Родолос, пройшов мимо, не глянувши на мене, і відразу ж вернувся з п’ятьма псами, які стрибали і ластилися до нього. Я◦бачила, що в нього повна пригорща грудок цукру і він роздає їх собакам, аби ті йшли за ним до вітальні. Я◦обперлася на великий стіл посеред кухні, намагаючись не дуже дивитися на Жинетт, яка, заледве вернулася Аліса, продовжила теревенити про мсьє Бебе і переодягання, про мсьє Фрежуса, про піаністку, що виглядала як сухотниця, про те, що панночка Люсьєнн сперечалася з батьком. Аліса взяла одну з напівпорожніх пляшок і піднесла її до рота із зухвальством, яке мене так збентежило, що я не знала, де дивитися; та найгірше було те, що потім вона передала її рудоволосій, яка спорожнила її до дна. Обидві реготалися, наче й собі добряче випили під час банкету. Може, тому вони й не подумали, що мені хочеться їсти, а надто пити. Бо якби були при своєму розумі, то доконечне би це помітили. Люди не є погані, і дуже часто неґречність чиниться через неуважність; таке саме буває в автобусі, в крамницях і конторах.

Дзвінок пролунав знову, й обидві дівчини вибігли. Було чутно голосний сміх і час від часу звуки фортепіано. Я◦не розуміла, чому мене змушують чекати; мені ж мали тільки заплатити і дозволити піти. Я◦сіла на стілець і поклала лікті на стіл. У мене злипалися очі, тому я не помітила, що хтось увійшов до кухні. Спочатку я почула дзенькіт склянок і тихенький свист. Я◦подумала, що це Жинетт, і обернулася запитати, що ж вони збираються зі мною робити.

– О, вибачте, пане, – сказала я, підводячись. – Я◦не знала, що ви тут.

– Мене нема, мене нема, – сказав пан, дуже молодий. – Лулу, ходи-но глянь!

Він трохи хитався, спершись на одну з полиць. У склянці мав налитий якийсь безбарвний напій і розглядав його на світло, наче з недовірою. Лулу, яку він кликав, не з’явилася, тож молодий пан підійшов до мене і сказав, щоб я сідала. Він був білявий, дуже блідий і вбраний в біле. Коли до мене дійшло, що він убраний в біле посеред зими, я запитала себе, чи це мені сниться. Це не фігура мови, коли я бачу щось дивне, то завжди так і питаю себе: чи це мені сниться. Так могло би бути, бо іноді мені сняться дивні речі. Але пан був тут, усміхався з виразом утоми і майже нудьги. Мені жаль було бачити, який він блідий.

– Ви, мабуть, та, хто пильнує собак, – сказав він і став пити.

– Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, – сказала я. Він був такий симпатичний, що я не чула перед ним жодного остраху. Радше бажання бути корисною, чимось йому прислужитися. Тепер він знову дивився на прочинені двері.

– Лулу! Ти йдеш? Тут є горілка. Чому ви плакали, мадам Франсіне?

– О, ні, пане. Мабуть, я позіхала за мить до того, як ви увійшли. Я◦трохи втомлена, і світло в кімнаті… в тій іншій кімнаті не було дуже добре. Коли людина позіхає…

– …на очі їй навертаються сльози, – сказав він. У нього були чудові зуби і найбіліші руки, які я колись бачила у чоловіка. Нараз він випростався і пішов назустріч молодикові, який, похитуючись, заходив в кухню.

– Ця пані, – пояснив він йому, – звільнила нас від тих бридких тварюк. Лулу, скажи «добрий вечір».

Я◦знову встала і привіталася. Але пан, якого звали Лулу, на мене навіть не глянув. Він знайшов у холодильнику пляшку шампанського і намагався вибити із неї корок. Юнак у білому підійшов, щоби допомогти йому, і обидвоє стали сміятися і борюкатися з пляшкою. Коли людина сміється, то втрачає силу, і жоден з них не міг відкоркувати пляшку. Тоді вони захотіли зробити це разом і шарпали її в різні боки, аж доки притулилися один до одного, дуже задоволені, але пляшку так і не змогли відкрити. Мсьє Лулу казав: «Бебе, Бебе, прошу тебе, ходімо звідси», а мсьє Бебе реготав дедалі дужче і жартома відпихав його, аж доки врешті з пляшки вилетів корок – і потужний струмінь піни бризнув в обличчя мсьє Лулу. Той вилаявся і протер очі, ходячи туди-сюди.

– Бідолашний любчик, він надто п’яний, – казав мсьє Бебе, поклавши йому руки на спину і підштовхуючи до виходу. – Іди, там бідолашка Ніна без компанії сумує… – І сміявся, але вже знехотя.

Потім він вернувся і видався мені таким милим, як ніколи. У нього був нервовий тик: смикалася брова. Це повторилося двічі чи тричі, поки він дивився на мене.

– Бідна мадам Франсіне, – сказав він, лагідно торкнувшись моєї голови. – Вас залишили саму і, звісно, не дали нічого випити.

– Зараз прийдуть сказати, що я можу вертатися додому, пане, – відповіла я. Мене зовсім не зачепило, що він дозволив собі вільність торкнутися моєї голови.

– Що можете вертатися, що можете вертатися… Хіба хтось потребує, щоб йому давали дозвіл щось зробити? – сказав мсьє Бебе, сідаючи навпроти мене.

Він знову підняв свою склянку, але поставив її на стіл, пішов пошукав іще одну чисту і наповнив її якимось трунком чайного кольору.

– Мадам Франсіне, ми вип’ємо разом, – сказав він, подаючи мені склянку. – Адже ви любите віскі.

– Боже мій, пане, – сказала я перестрашено. – Крім вина і маленького перно у Гюстава по суботах, я не знаю, що таке пити.

– Ви справді ніколи не пили віскі? – спитав мсьє Бебе зачудовано. – Лише один ковточок. Побачите, яке воно добре. Ну ж бо, мадам Франсіне, наберіться духу. Перший ковток – це найважче… – І він заходився декламувати вірш, який я не запам’ятала, там йшлося про моряків з якогось дивного місця. Я◦зробила ковток віскі, і воно видалось мені таким запашним, що я зробила ще один, а потім ще. Мсьє Бебе смакував свою горілку та із замилуванням дивився на мене.

– Із вами дуже приємно, мадам Франсіне, – казав він. – На щастя, ви немолода, з вами можна бути другом… На вас тільки глянеш і розумієш, що ви добра, як тітонька з провінції, хтось, кого можна оточити ласкою, і хто може оточити ласкою тебе, але без небезпеки, без небезпеки… От Ніна має тітоньку в Пуату, вона присилає йому курчат, кошики городини і навіть мед… Хіба це не чудово?